4. Економічний розвиток Наддніпрянської України в 60-х - 90-хpp. Хіх ст.

4.1. Збереження економічної залежності України від Росії. Після скасування кріпосного права в 1861 р. протягом наступних чотирьох пореформених десятиліть економічний розвиток Наддніпрянської України відбувався прискореними темпами. До початку XX ст. Україна за своїм економічним потенціалом займала друге місце в промисловому виробництві Російської імперії. Тут була сконцентрована п'ята частина російських промислових підприємств, які виробляли понад 20% промислової продукції.

Економічна політика царизму проводилась виключно е інтересах імперії і зводилась до заохочення розвитку в Україні тільки тих галузей промисловості, які не мали відповідних природних умов в Росії (наприклад цукрова), або тих, що постачали сировину і напівфабрикати для російської індустрії (металургія, кам'яновугільна промисловість). При цьому сировина коштувала дешево, а готова продукція - дорого, внаслідок чого значні капітали викачувалися з України. Незважаючи на швидкі темпи розвитку промисловості в Україні, її економічна залежність від Росії не зменшувалась.

4.2. Особливості промислового перевороту в Російській імперії і в Україні. Протягом 60-х - 80-х pp. в Україні, як і по всій державі, продовжувався промисловий переворот, що закінчився наприкінці 80-х pp. XIX ст. Він позитивно сприяв подальшому розвитку продуктивних сил в усіх сферах суспільного виробництва.

Розвиток економіки України в рамках загальноросійського господарства визначили насамперед галузі важкої промисловості - вугільна, залізорудна, металургійна. Завдяки інтенсивному розвитку Донецько-Криворізького вугільно-залізорудного басейну Україна перетворилась на головну вугільно-металургійну базу Росії. Наприкінці XIX ст. вона давала половину загальноросійської виплавки чавуну, сталі, стільки ж видобутку залізної руди і майже 3/4 вугілля та виробництва рейок.

Промисловий переворот у Російській імперії, і зокрема в Україні, мав істотні відмінності від аналогічних процесів у Західній Європі й Північній Америці. До його особливостей належать:

- перевага іноземного капіталу в інвестуванні промисловості (90% від загальної кількості капіталу); висока ступінь концентрації виробництва (відразу створювалися великі підприємства з великою кількістю робітників); високі темпи промислової революції (на Заході вона розтягувалася в середньому на півстоліття, а в Донбасі промисловий переворот був здійснений за 20 років); велика роль держави в підтримці й заохоченні приватних підприємств; нерівномірність економічної модернізації (поєднання сучасного промислового виробництва в осередках індустріалізації з дуже відстали, архаїчними формами господарювання в сусідніх районах); дешева робоча сила.

4.3. Залізничний і водний транспорт. Капіталізм зумовив посилене будівництво залізниць. Перша залізниця в Україні завдовжки 219 верств була прокладена між Одесою та Балтою в 1865-1871 pp. з метою прискорення транспортування хліба із зернових господарств Півдня в одеський порт. У 1869 р. була побудована Курсько-Харківська-Азовська залізниця, у 1870 р. - Курсько-Київська, а ще через два роки потяги пішли по лінії Київ-Одеса. У 1879 р. була відкрита Донецька залізниця. У 1880-1884 pp. будувалася Катеринославська залізниця, що зв'язала Донецький промисловий район із Криворіжжям. Залізничне сполучення губерній України між собою та з губерніями Росії зміцнювало всеросійський ринок.

Зростало господарське значення і водного транспорту. На кінець століття по річках України курсували 220, а до портів Азовського та Чорного морів було приписано 280 пароплавів. Головною водною артерією України був Дніпро, а найбільшим морським портом на півдні України стала Одеса. Це місто набуло величезного значення як один з провідних транзитних пунктів у зовнішній торгівлі Росії. Зростало значення таких портів, як Херсон, Миколаїв.

4.4. Прискорений розвиток промисловості. Наприкінці XIX ст. виникли перші в Україні великі підприємства транспортного машинобудування: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. У Києві в 90-ті pp. працювало 8 машинобудівних заводів, на яких було встановлено 14 парових двигунів.

За два останніх десятиріччя XIX ст. в Україні було споруджено понад 20 металургійних заводів. Деякі з них будувались за кошти іноземних капіталістів: британських - завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк); бельгійських - Дніпровський завод у селищі Кам'янському (тепер Дніпродзержинськ); французьких - Ґданцівський біля Кривого Рогу. Російські капіталісти стали власниками споруджених тоді заводів: Брянського - коло міста Катеринослава, Дружківського й Донецького-Юр'ївського - на Донбасі.

Зростало суднобудування. Якщо в 1861 р. кораблебудівники Херсона спустили на воду 10 суден різних типів, та в 1890р. - уже 82 судна. У 1897 р. почав працювати суднобудівельний завод у Миколаєві.

Хімічна промисловість була представлена содовими заводами в Лисичанську й поблизу Слов'янська. Швидкими темпами розвивалися харчова і легка промисловості. Значного розвитку набула промисловість, пов'язана з переробкою сільськогосподарської сировини, особливо цукрова, горілчана, борошномельна й тютюнова. За 60-ті - 90-ті pp. XIX ст. виробництво цукру в Україні зросло в 14 разів і становило близько 24 млн пудів (80% усієї продукції країни). У 1887 р. виник синдикат цукро-промисловців, що об'єднав 90% усіх цукрових заводів і контролював виробництво і збут цукру в усій Україні. Центр суконного виробництва знаходився у Клинцях Чернігівської губернії: 7 місцевих фабрик у 1895 р. давали 70% усього українського сукна.

4.5. Формування українського індустріального району. У період промислового перевороту сформувався український індустріальний район, що включав такі промислові центри, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Дніпровський металургійний та ін.

Застосовуючи нову техніку і більш досконалі форми організації виробництва, фабрично-заводська індустрія нових індустріальних районів України швидко обігнала Урал, де зберігалася напівкріпосницька експлуатація робітників і застарілі машини та верстати. Україна стала головною вугільно-металургійною базою Російської імперії.

У 1884 р. в Наддніпрянщині було зосереджено 20% загальної кількості промислових підприємств Європейської частини Російської імперії, 14% робітників, 17% виробленої ними продукції, у тому числі 51% чавуну, до 57% заліза, понад 52% сталі та близько 65% кам'яного вугілля. У 1883 р. в Україні використовувалось 33% парових машин Європейської Росії. Кількість промислових підприємств в Україні з 1869 до 1897 рр. зросла в 2 рази (з 3712 до 8063), вартість промислового виробництва - у 6 разів (за рахунок створення нових підприємств і розширення виробництва на діючих). Металургійні та металообробні підприємства належали 34 іноземним акціонерним товариствам, вартість основного капіталу яких становила 130 млн крб. 3 іноземців складалась значна частина адміністративного апарату, інженерно-технічного складу, кваліфікованих робітників.

Особливістю промислового розвитку в Україні була висока концентрація виробництва, досить значна участь іноземного капіталу.

4.6. Особливості розвитку сільського господарства. Наддніпрянщина була одним із головним районів землеробства Російської імперії, насамперед з виробництва пшениці та ячменю. У 90-х pp. XIX ст. на неї припадало понад 27% загального збору хліба в усіх губерніях Європейської Росії.

Товарні посіви були найбільш поширені на півдні України, який постачав хліб у центральні губернії Росії, а також давав велику кількість його для експорту. Товарний хліб поступав на ринок головним чином з поміщицьких і господарств заможних селян (їх називали селянами-фермерами). Характерно, що на українських землях у складі Російської імперії процес соціального розшарування селянства в умовах розвитку ринкових відносин був ще більш виразнішим, ніж на західноукраїнських землях.

На кінець XIX ст. заможні селяни становили близько 20% сільського населення Наддніпрянщини, зосередивши в своїх руках майже 40% селянських земель і понад 50% робочої та продуктивної худоби. Окремі господарства заможних селян (особливо на півдні України) досягли розмірів значних поміщицьких маєтків, що мали тисячу й більше десятин землі.

Досить впевнено в господарському відношенні почувалися й селяни середнього достатку (середняки), яких у Наддніпрянщині було близько 25%. Решта ж селян належали до бідняків, у яких було мало землі, реманенту, худоби. Нерідко вони взагалі не мали коня чи вола, що визначало здатність виживання селянина.

Розвиток ринкових відносин у сільському господарстві збільшував попит на вільнонайману працю. У 1900 р. у землеробстві Наддніпрянщини (у поміщицьких і селянських господарствах) було зайнято близько 1 млн постійних робітників і близько 200 тис. поденних батраків. Найбільше вільнонайманих робітників було зосереджено в Південній Україні.

5. Національно-визвольний рух у Наддніпрянській Україні в 60-х -90-х pp. XIX ст. Українські політичні і громадські діячі прагнули змінити існуючий лад на справедливий, покращити життя народу в цілому. Головна увага учасників українського національно-визвольного руху зосереджувалася навколо трьох напрямків: національного, загально-демократичного і соціального.

5.1. Виникнення громад. Наприкінці 50-х- на початку 60-х pp. XIX ст. у Наддніпрянщині спостерігається друга хвиля національного відродження. Організаційною формою українського національно-визвольного руху стали напівлегальні непартійні об'єднання, які здобули назву громад.

Цього часу осередком українського суспільно-політичного та культурного життя став Петербург, де після заслання працювали колишні члени «Кирило-Мефодіївського товариства» - Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров та ін. У столиці Російської імперії в 1859 р. і виникла перша українська громада. Саме в Петербурзі в 1861-1862 pp. протягом 22 місяців українська громада видавала перший в Російській імперії щомісячний літературно-науковий журнал «Основа». Він виходив українською і частково російською мовами.

Протягом короткого періоду свого існування журнал «Основа» не торкався політичних проблем, а приділяв головну увагу захисту української мови, літератури, виданню навчальної та науково-популярної літератури, відстоював право народу на здобуття освіти рідною мовою. В «Основі» була вперше надрукована праця М. Костомарова про «дві руські народності», у якій автор намагався схарактеризувати особливості українського етносу, його принципову відмінність від росіян, захищав самостійність української літератури.

В Україні громади з'явилися в Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, інших містах. Центром громадівського руху безпосередньо в Україні став Київ. Навесні 1860 р. студенти і викладачі Київського університету і представники інтелігенції створили громаду, яку очолив В. Антонович. Програмними положеннями київської громади були: український народ - окрема нація, кожен українець повинен віддавати всі сили для розвитку національної свідомості. Діяльність громад в Україні мала культурно-просвітницький характер - організація українських просвітницьких гуртків і недільних шкіл; вивчення історії, традицій, звичаїв українського народу. Власті називали громадівський рух «українофільством».

5.2. Гурток «хлопоманів». На початку діяльності київської громади з нею була пов'язана діяльність гуртка «хлопоманів» (від польського слова хлоп - селянин). «Хлопоманство» - кількісно невелике відгалуження українського культурно-національного руху Правобережної України кінця 50-х - початку 60-х pp. на чолі з В. Антоновичем, що об'єднувало представників ліберальної інтелігенції, які виступали за зближення з селянством.

«Хлопомани» ставили своїм завданням збереження пам'яті про славне минуле України, вони розмовляли тільки українською мовою, одягалися в народні костюми, дотримувалися народних звичаїв та обрядів. Вони видавали рукописний журнал і заснували підпільну українську школу. Метою їхньої діяльності були: ліквідація царизму, кріпацтва, встановлення демократичної республіки на основі зміцнення добровільного співжиття росіян, українців, поляків. Через посилення репресій з боку царизму вже на початку 60-х pp. діяльність гуртка «хлопоманів» була припинена.

5.3. Валуєвський циркуляр. Але навіть така поміркована і суто просвітницька діяльність громадівців і «хлопоманів» викликала незадоволення царського уряду. 18 липня 1863 р. був виданий таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва, у якому наказувалося призупинити видання всіх книг «малоросійською» мовою, тобто українською, окрім творів «красного письменства». У циркулярі йшлося про заборону видання українського мовою наукової, публіцистичної та релігійної літератури, а також про заборону діяльності недільних шкіл.

Після видання цього указу громадівський рух почав згасати і в другій половині 60-х pp. він припинив своє існування.

5.4. Діяльність «Старої громади». Унаслідок незначного послаблення імперської цензури на початку 70-х pp. громадівці почали відновлювати свою діяльність. 3 ініціативи В. Антоновича у 1870 р. в Києві була утворена так звана «Стара громада», до якої ввійшли такі відомі представники наукової і творчої інтелігенції, як М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький та ін. Назву «Стара громада» організація обрала для того, щоб відрізнятися від нових, молодих за віком і досвідом студентських. У «Старій громаді» переважали високоосвічені фахівці, які мали значний життєвий та організаційний досвід. Вона фактично згуртувала навколо себе тогочасну українську еліту, що у своїй практичній роботі утрималася від політичної діяльності і віддавала перевагу культурницьким та освітнім заходам. Діяльність українофілів помітно активізувалася із заснуванням в 1873 р. в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, яке плідно працювало над вивченням історії, економіки й фольклору України. Громадівці придбали газету «Київський телеграф», перетворивши її на свій напівофіційний орган, який висвітлював події українського життя та його можливі перспективи в умовах Російської імперії.

5.6. Криза українофільства. Домінуюче в 60-х- 70-х pp. XIX ст. українофільство фактично вичерпало себе, продемонструвавши неспроможність лише культурницькими засобами поліпшити становище українського народу. В середовищі українофілів відбувся розкол. П. Куліш і М. Костомаров вважали, що в перспективі треба обмежитися виключно культурницькою діяльністю і слухняно підкоритися політиці російського царизму. В. Антонович і П. Житецький проповідували ідею компромісу із самодержавством, уважаючи, що розвиток культурної самобутності українців можливий і в умовах тісного контакту та впливу російської культури. Молоді громадівці (Б. Грінченко, О. Кониський та ін.) усіма засобами намагалися звести до мінімуму російський вплив на українських землях.

Наслідком кризи й розколу стало те, що молодь почала обминати українофільські громади і вступати до народницьких гуртків, байдужих до національних питань. Спроби поєднати культурно-національні гасла із завданням політичного та соціального визволення у 80-ті pp. XIX ст. робили М. Драгоманов і його послідовники - члени «українських гуртків соціалістів-федералістів» у Петербурзі, К. Арабажина в Києві, В. Мальованого в Харкові та ін. Пошук нових ідей, організаційних форм визвольного руху протягом 90-х pp. покликав до життя національні об'єднання з виразною політичною спрямованістю, що стали прообразом українських політичних партій. Першим серед них було «Братство тарасівців».