1. Визначення психологічної реабілітації

У законі України “Про реабілітацію інвалідів” термін “Психологічна реабілітація” тлумачиться як система заходів, спрямованих на відновлення , корекцію психологічних функцій, рис особи, створення сприятливих умов для розвитку та утвердження особистості.

Під час проведення психологічної реабілітації враховується великий комплекс психологічних і біологічних факторів:

– етіологія, патогенез та перебіг хвороби (розлади соціо-біопсихологічного гомеостазу особи внаслідок патологічного процесу з типовою сукупністю специфічних синдромів, характерними змінами, які призводять до обмеження життєдіяльності індивідуума);

– взаємодія психічних і соматичних процесів під час виникнення й розвитку хвороби;

– вплив захворювання на психіку людини та формування в неї уявлення про свою хворобу й розвиток психовегетативних розладів;

– стан динаміки усвідомлення індивідуумом своєї хвороби та інвалідності;

– бажання до одужання або зменшення тяжкості інвалідності;

– формування адекватних особистих установок хворого, пов’язаних із його лікуванням та інвалідністю;

– застосування для реабілітації компенсаторних і захисних механізмів особистості;

– психологічна взаємодія лікувальних методів і заходів для максимального позитивного впливу на фізичний і психічний стан хворого;

• психологічні аспекти організації лікувального середовища;

• відносини хворого з родичами, персоналом лікарні, іншими хворими.

Психолого-педагогічна реабілітація, являє собою систему психологічних і педагогічних заходів, спрямованих на визначення, встановлення способів оволодіння знаннями, уміннями та навичками, надання психологічної допомоги, зокрема щодо формування самоствердження і належної самооцінки особою своїх можливостей, засвоєння правил суспільної поведінки шляхом проведення з хворими системної навчально-виховної роботи.

Психологічна реабілітація також тісно пов’язана із соціальною реабілітацією, що включає систему заходів, спрямованих на створення й забезпечення умов для повернення особи до активної участі в житті, відновлення її соціального статусу та здатності до самостійної суспільної та родинно-побутової діяльності шляхом соціально-середовищної орієнтації та соціально-побутової адаптації і т. д.

2. Внутрішня картина хвороби при соматичних хворобах та анатомічних дефектах

Для кожної людини характерний певний тип психічного реагування на хворобу або анатомічний дефект. Як указують більшість психологів пов’язане це в першу чергу з оцінкою важкості хвороби або дефекту. При цьому має місце феномен «об’єктивної» та «суб’єктивної» оцінок, які, проте, не можуть бути виражені в кількісних показниках.

Враховуючи ступінь розвитку медицини, а також критерії летальності, можливої інвалідності та втрати працездатності дефекти та захворювання розподіляють на менш та більш тяжкі. Наприклад, рак шлунка важче, ніж гастрит; втрата мізинця лівої руки значно легша, ніж втрата ока і т. д.

На суб’єктивне ставлення до хвороби або анатомічного дефекту впливають такі фактори: стать, вік, професія, темперамент, характер та особливості людини.

Р.А. Лурія назвав суб’єктивне ставлення особи до захворювання «внутрішньою картиною хвороби». Суть цього поняття зводиться до інтелектуальної інтерпретації діагнозу, когнітивної оцінки важкості й клініко-соціального прогнозу хвороби та формування на цій основі емоційного й поведінкового паттерну. Це поняття у пацієнта ґрунтується на розумінні механізмів виникнення неприємних і больових відчуттів (чуттєвий рівень), знанні хвороби та її реальної оцінки для майбутнього (інтелектуальний рівень), а також емоційної реакції на хворобу або дефект (емоційний рівень) і виборі дій і поведінки в нових для людини умовах, направлених на видужування та компенсацію наявного дефекту (мотиваційний рівень).

Об’єктивна тяжкість хвороби – це інформація про летальність за певної тяжкості розладів або дефектів, можливість інвалідизації і хроніфікації хвороботворного процесу.

Слід зазначити, що хвора людина рідко повністю довіряє медичним даним. Вона прагне аналізувати ситуацію через призму суб’єктивної тяжкості хвороби, базуючись на відомих тільки їй або її субкультурній групі (сім’ї, мікроколективу) ставленні до захворювання.

На думку В. Д. Менделевича фактори, що формують суб’єктивне ставлення пацієнта до хвороби, розподіляються на дві групи: соціально-конституційні та індивідуально-психологічні. До перших належать вплив статі, віку та професії людини, а до других - особливості темпераменту, характеру особистості.