21. Емпіризм ф. Бекона та раціоналізм р. Декарта як провідні тенденції розвитку філософії Нового часу.Вчення Бекона про методи шляхи пізнання

Ф.Бекон, аналізуючи і критикуючи стан речей у пізнанні, про­понує свій новий метод продукування знань. Використовуючи алегорію, він стверджує, що методом досягнення істини є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в нау­ці — це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці — це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше.Так само треба діяти і в науці:- не зупинятись на самих лише фактах; їх треба узагальню­вати;- не зосереджуватись тільки на одному виді діяльності; - не користуватися тільки тим, що наявне.

Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним із заснов­ників індуктивного методу пізнання.

Виступаючи прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф.Бекон підкреслював, що «розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з'єднані і пов'язані один з одним» і спря­мовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Отже, мето­дологічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини. Рене Декарт – засновник раціоналізму Р.Декарт належав до раціоналістів. Він стверджував, що пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки. Він сформулював 4 правила методу: 1)за істину можна приймати тільки те, що ясне, виразне, самоочевидне.2)вимагає ділити складне питання на складові елементи. Цей шлях повинен привести до 2 висновків: унаслідок розкладання явища на складові отримують об’єкти пізнання; дослідник має дійти до аксіом, з яких починається логічне пізнання; 3)скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли з найпростіших речей повинні виводитися сокровенні істини; 4)повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання нових знань про предмет. Декарт був переконаний у тому, що розуми усіх людей за своєю природою є однаковими. Процес пізнання залежить від наявності в розумі 3 видів ідей: вроджених: ідеї Бога, буття, числа, протилежності, свідомості, існування самих понять. Сюди входять аксіоми логічного судження: неможна одночасно бути і не бути; з нічого не буває нічого; цілі більше від своєї частини; будь-яка протяжність є подільною; лінія складається з точок; у будь-якої речі є причина. Тих, що виникають з чуттєвого досвіду, тих, що формує сама людина. У Декарта існувала його теза: ”Мислю – отже існую”.

22. Б. Спіноза та Г. Лейбніц – порівняння їх вчень про субстанцію.Поняття субстанції у Б.Спінози.Природа як фундаментальна цілісність бут­тя є, за Спінозою, субстанцією, а як першопричина і само-причина — богом. Природа, субстанція, матерія і бог ста­новлять, згідно зі Спінозою, нерозривну єдність (і ціліс­ність) реальності. Але названі моменти цілісної матеріаль­ної (і водночас божественної) природи-субстанції зберіга­ють певну автономію. Тим самим Спіноза прагне піднестися над механістичним «редукціонізмом» своїх попередників, які прагнули пояснити при­роду, зводячи її якісне багатство до елементарних механіч­них властивостей.Субстанції, за Спінозою, притаманні дві універсальні й невід'ємні характеристики — протяжність і мис­лення. Протяжність розкривається в нескінченності «моду­сів». Так Спіноза називає індивідуальні конкретні речі та явища, причому єдність всій множині «модусів» надає особ­ливий безконечний модус-рух. Що ж до другого атрибута — мислення, то він втілюється головним чином у людині, яка є одним з багатьох модусів природи.

Монадологія Г.Лейбніца.

Лейбніц прагне якомога більше враховувати індивіду­альність, унікальність і неповторність реального існування. Згідно з Лейбніцем, реальність складається з нескінченної мно­жини монад (безтілесних, простих субстанцій). Об'єктивний ідеаліст Лейбніц вважає, що монаді притаманна сила, самостійність. Виникають монади «з висвітлень Бога», вони «позбавлені вікон у зовнішній світ».Кількість монад нескінченна, усі вони активні. Монади є суто ідеалістичними, духовними конститутивними елементами буття Монади, хоча і не взаємодіють фізично, але утворюють єдипгїі світ, розвиток і рух якого регулюються верховною монадою (Богом). Монади, згідно з Лейбніцем, утворюють своєрід­ну ієрархію: від найпримітивніших несвідомих «малих перцепцій», монад-душ і монад-духів (з чітко виявленою самосвідо­містю) аж до найдосконалішої монади – Бога.У теорії пізнання Лейбніц намагався замирити раціоналізм та емпіризм. Згідно з Лейбніцем людське знання має два джере­ла: досвід і розум і, відповідно, поділяється на істини досвіду (фак­ту) та істини розуму (які є вічними). Лейбніц намагався відме­жуватися від крайнощів теорії «уроджених ідей», він стверджував: «Немає нічого в інтелекті, чого б не було у чутті. Крім самого інтелекту». На його думку, «уроджені ідеї» не є го­товими поняттями, а тільки «неусвідомленими уявленнями ро­зуму», які ще повинні бути реалізовані.