28.Оцінка німецької класичної філософії сучасністю

Важливу роль в історії філософії належить німецькій класичній філософії на межі XVIII — XIX століть. На її розвиток суттєво вплинули три фактори: розвиток природознавства, досягнення філософії Нового часу, зокрема ідеї Просвітництва, та Французька революція XVIII століття. Німецька класична філософія представлена такими оригінальними мислителями, як Імману'іл Кант , Йоганн Фіхте , Вільгельм Шеллінг, Георг Гегель, Андреас Фейєрбах . Незважаючи на своєрідність філософських поглядів, вони створюють певну ідейну спільність. Саме через це 'їх поєднують у загальний філософський напрямок. У своїй творчості усі представники німецької класичної філософії спиралися на новоєвропейську традицію. Звідси спільність проблем, способів їх ставлення та вирішення.

Стала закономірним резуль­татом розвитку всієї попередньої європейської філософії. Орга­нічно увібравши в себе вихідну проблематику та найважливіші досягнення попередніх філософів, вона надала їм нового звучан­ня, нової інтерпретації та оригінального вирішення. Німецька класична філософія збагатила європейську культуру цілою низ­кою ідейних надбань, без яких неможливо уявити собі сучасну інтелектуальну ситуацію в суспільстві.

29.Становлення філософської думки в Київській Русі

Новий рівень тогочасної філософської думки українського народу засвідчують збережені писемні пам'ятки культури Київської Русі, які розкривають зміст, основні глибинні ідеї, концепції, стиль філософствування: «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського, «Повість минулих літ», «Слово про Ігорів похід»,«Повчання Володимира Мономаха» та ін.Не менш важливим джерелом української філософії києво-руського періоду є перекладна література, яку за спрямуванням змісту поділяють на кілька груп: -перекладна: Біблія та Євангеліє, праці отців церкви; -християнська література повчального змісту, яка уславлює чернецтво, аскетизм, самозаглиблення, моральне вдосконалення ; -праці енциклопедичного змісту, що містять відомості не лише з богослов'я і філософії, а й з історії, медицини, біології, географії та інших галузей знань; -праці з окремих галузей знань ; -твори філософського змісту . Філософській думці Київської Русі властивий був і дуалізм сприйняття й тлумачення часу. З одного боку, домінував так званий лінійний час — від «створення світу» до «кінця світу». А з іншого — існувало й циклічне сприйняття часу, оскільки дні тижня, християнські свята, закономірно повторюючись, перебували у коло-обігу. Своєрідно розв'язувала вона гносеологічну проблематику. Оскільки світ і все суще в ньому вважала результатом творчості Бога, то й пізнання зводила до розкриття у ньому божественного сенсу, тобто осягнення абсолютної істини — Бога. Стверджувала вона і принципову можливість такого пізнання, в якому особлива роль відводилась Слову (Логосу) як посереднику між Богом і людьми. З огляду на подвоєність світу Слово теж мало два рівні: земний знак і знак трансцендентного (Божественна сутність). У пізнанні Божественної сутності бачилися два шляхи: «благодатний», властивий лише святим і апостолам, і «приточний», доступний усім смертним. Засобами пізнання вважалися слідування релігійним заповідям, молитви, спілкування з мудрими людьми і читання священних книг. Книжні знання розцінювались як запорука мудрості, найвища людська чеснота. Культ книги був фундаментальною світоглядною орієнтацією не лише часів Київської Русі, а й протягом усього розвитку філософської культури в Україні.

У філософських шуканнях часів Київської Русі важливе місце посідали й історіософські проблеми: аналіз взаємовідносин структурних елементів системи людина — церква — влада — Бог; інтерпретація історії людства як руху, що здійснюється за волею Бога; минуле, сучасне і майбутнє Київської Русі у контексті тогочасних суспільних проблем.Філософська думка часів Київської Русі є складним синкретичним духовним явищем, спрямованим на глибинне осягнення актуальних проблем людського буття, осмислення Святого Письма і світу як творінь Бога. Це була філософія релігійна (християнська) у специфічно візантійському варіанті на києво-руському ґрунті з домінуючою тенденцією до екзистенційно-антропологічного спрямування філософського знання в контексті його духовно-практичного виміру.

30. Києво- Могилянська академія і особливості філ.-ких курсів професорів академії.У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597—1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використанням на українському грунті західної філософії у поєднанні із сучасними досягненнями прогресивної наукової думки. Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчесності. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якою називали також творящою природою. Будучи переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи. Здобуття істини мислилося викладачами Києво-Могилянсь-кої академії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях — чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід.Оригінально у філософії Києво-Могилянської академії представлено вчення про матерію і форму. Згідно з цим вченням, в основі всього існуючого в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесенню форми перетворюється у ту чи іншу річ.Сенс життя, твердять професори академії, — у творчій праці, спрямованій на власне й на громадське добро. При цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання задоволення прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних. Необхідною умовою щастя є здобуття певного рівня матеріального добробуту, позаяк бідність і нестатки із щастям несумісні. Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони пріоритетного значення надавали переважно розумові. Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя.

Філософські курси в академії викладали провідні мислителі того часу, просвітники, що справили потужний вплив на своїх сучасників. Попередньо вони навчалися у престижних університетах Європи, в яких одержали наукові ступені докторів філософії, а деякі богослов’я. До числа найвідоміших професорів належали : П. Могила, І. Гізель, С. Яворський, Г. Косинський, Я. Ковельський та ін.

31. Життєвий шлях та філософські концепції Г. С. СковородиНазавжди залишається в історії світової культури філософська спадщина Г. С. Сковороди. Своїм корінням філософія Сковороди сягає давньогрецької філософії, у своїх творах він активно досліджує філософію життя, моральні проблеми, ставить проблему людського щастя. Головним в людині є не теоретико-пізнавальні здібності, а емоційно вольова сутність людського духу – «серце» людини. Сковорода - один з перших провісників гуманізму, започаткував в історії української філософії, так звану філософію серця. Він виходив у своїх поглядах з ідей існування двох натур: видимої і невидимої. Видима натура – це світ матеріальний, світ речей; невидимий – це дух істина, вічність, Бог. Сковорода висунув концепцію 3 світів, поділивши світ на 3 реально існуючі частини: Макрокосмос (природа, безмовний світ, що складається з множини малих світів), мікрокосмос ( людина), світ символів ( духовне життя, основу якого становить Біблія). Макрокосмос і мікрокосмос не створені якоюсь надприродною силою – це закономірне продовження загальної природи. Третій світ – сукупність символів, які забезпечують пізнання невидимої натури. Виходячи з принципу 2 натур, він пояснює природу мікрокосмосу, світу людини. В людині істиною є невидима натура, а тілесна людина є лише тінь. Оскільки макро- і мікрокосмос єдині, то пізнання в Сковороди є аналогом самопізнання. Своєрідно розкриває Сковорода взаємовідносини людини і Бога. І видима натура є основою тотожності людини і Бога, отже самопізнання і пізнання є не що інше як богопізнання.

За світом символів Сковорода намагається встановити духовну цінність людини, ідеал людських взаємин, бо саме вони визначають соціальний процес. В основі життя людей, має бути ідея спорідненої праці, вона повинно будуватися відповідно до внутрішньої природи та здібності людини. У філософії Сковороди чільне місце посідає теорія пізнання, в ній розглядається глибокі думки щодо розвитку світу. Особливо яскраво змальовую – неробство, паразитизм панівних кіл, розкриває злиденність і безправ*я трудящих. У його творах звучить протест прости соціальної нерівності та свавілля поміщиків.

40. Екзистенційна аналітика буття в філософії. Засновником філософії екзистенціалізму вважають німецького філософа М. Гайдегера (1889-1976), хоча сам він так не вважав і навіть називав свою філософію інакше – «фундаментальна антологія». Проте у центрі його роздумів, безумовно, знаходилась людина. Присутній був у Гайдегера і інший, принципово важливий для екзистенціалізму момент: розглядати людину не ззовні, не як об’єкт спостереження та вивчення, а із середини її феноменального світу. За М. Гайдегером, існує принципова відмінність між людиною та іншими речами і явищами: коли ми питаємо про якусь річ, нам вказують на іншу. Але коли ми питаємо про людину, то у якому б відношенні вона не була, вона ніколи не виходить із самого цього відношення, перебуваючи у його центрі, тобто всі людські відношення замикаються на неї. Звідси випливає два наслідки:

• людина є буттям, у самому становищі якого завжди стоїть питання про її буття, або ж її буття завжди постає під знаком запитання;

• людина є отвором у буття у тому сенсі, що лише їй відкрите буття як таке, лише вона може ставити питання про буття та небуття.

Тобто М. Гайдегер розглядав людину у фундаментальній єдності з буттям.