3. Текст як об’єкт лінгвістичного аналізу. Визначення тексту у сучасному мовознавстві.
Текст (від дат. textura.- тканина, сплетіння, поєднання) – цілісна семіотична форма лінгвопсихоментальної діяльності мовця, концептуально та структурно інтегрована, що служить прагматичним посередником комунікації й діалогічно вбудована до семіотичного універсуму культури.
У лінгвістиці існує чимала кількість дефініцій Т., які описують його типи в різних аспектах. Відсутність єдиного тлумачення феномена Т. пояснюється рядом причин.
Першою причиною, яка сприяла появі суто формальних дефініцій Т., є абсолютизація його структурної організації та граматичних засобів зв'язності. Так, у період становлення текстової граматики Р. Гарвег визначав Т. як послідовність речень, об'єднаних безперервним займенниковим зв'язком. X. Вайнрайх називав Т. упорядковану послідовність морфем, що складається мінімально із двох морфем. 3. Харрис уважав, що текстом є довге речення, побудоване за допомогою набору зв'язок. М. Холл ідей розглядав це поняття як головну одиницю семантики, яку не можна визначати як різновид надречення. Отже, таке розмаїття тлумачень Т. пояснюється пошуком прототипу, ключового слова, одиниці мовного рівня, яке б стало відправним моментом дефініції.
Друга причина криється у формально-структурній, жанровій, стилістичній різноплановості Т. і специфіці способу його репрезентації, за яким тексти поділяються на письмові, усні та друковані. Нерідко Т. називають лише письмовий (друкований) різновид через спонтанність, невпорядкованість, непослідовність усного мовлення, однак значне розширення жанрів і функцій усного мовлення не дають підстав для подібних обмежень. Структурно Т. може відповідати слову, сполуці, висловленню, якщо ці одиниці несуть цілісну інформацію, яка відповідає певній прагматичній ситуації (наприклад, таблички Вихід, Ординаторська); сукупності висловлень і надфразних єдностей тощо. Кожний текст маніфестує той чи інший мовленнєвий жанр, віднесений до певного стилю, і виконує різні функції. Тому, наприклад, дефініція І. Гальперіна охоплює лише частину текстів: "Т. є твір мовленнєвого процесу, що є завершеним, літературно обробленим відповідно до типу документа; твір, що складається з назви й ряду особливих одиниць (надфразних єдностей), об'єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв'язку, і має певну цілеспрямованість і прагматичну установку". Навіть художній Т, який трактують як найвищу форму репрезентаціїТ. є поліфункціональним. Ю. Лотман відмічав поєднання художньої функції з магічною, юридичною, морально-етичною, філософською, політичною як невід'ємну рису соціального функціонування того чи іншого художнього твору.
Третьою причиною різноманітності текстових дефініцій є специфіка підходів до вивчення Т. навіть у межах лінгвістики, що унеможливлює вироблення якогось синтетичного тлумачення Т. Наприклад, 3. Тураєва виокремлює п'ять підходів до вивчення Т.: онтологічний, що відображає характер існування та статус Т; гносеологічний, який виявляє характер відображення дійсності; власне лінгвістичний, що ґрунтується на мовному оформленні Т.; психологічний, орієнтований на сприйняття; прагматичний, спрямований на характер відношення автора до дійсності та змісту Т. Четверта причина полягає в канонізації Т. як складника комунікативного процесу, посередника, засобу, процесу й мети комунікації, що пов'язане зі становленням комунікативного напряму лінгвістики тексту й ототожненням Т. і дискурсу. Е. Косеріу називав Т. мовленнєвий акт або ряд пов'язаних актів, що здійснюються індивідом у певній ситуації. Т. наділяють категорією комунікативності й розглядають як предметно-знаковий стан системи комунікації (Є. Сидоров). П'ятою причиною є абсолютизація певної категорії або кількох категорій Т. при його тлумаченні. Тривалий час Т. визначався на підставі зв'язності, хоч зв'язність притаманна й не-текстам. Як базові виступають також текстові категорії завершеності, проте не всі Т. є завершеними, через відкритість фіналу, серійність і т. ін.; цілісності, інтегративності, текстуальності, комунікативності тощо. Проблема дефініції Т. пов'язана з питанням його рівневої системно-мовної природи, яке було поставлене Е. Бенвеністом у 1962 р. у зв'язку з виробленням критеріїв установлення рівнів мовної системи. Хоч дещо раніше радянські вчені Б. Горнунг у статті "Про характер мовної структури" (1959 р.) і Т. Ломтєв у праці "Мова й мовлення" (1961 р.) висвітлили проблему співвідношення системно-мовних і мовленнєвих закономірностей, зокрема, й питання про рівневий статус Т. як найвищий у мовній системі. З метою розмежування Т. як актуалізованої одиниці мовлення було введено термін "текстема" (спочатку у значенні фрагмента Т.), який позначав інваріантну одиницю текстового рівня мовної системи, а її кореляція з мовленнєвим жанром у мовленні перетворює актуалізований текст на комунікативний засіб.
Проблема типології Т. є остаточно не розв'язаною й містить різні за параметрами диференціації Т. на
Усні, писемні, друковані.
Адресатні й без адресатні.
Комунікативно спрямовані на процес і на результат.
Жорсткі (клішовані), узуальні (частково регламентовані) і вільні (С. Гіндін).
Дескриптивні (описові), наративні (оповідні), експланаторні (пояснювальні), аргументативні й інструктивні (Е. Верліх) і т. ін.
Розгалуженими є класифікації Т. за стилем, жанром і типом дискурсу (наприклад, художні, публіцистичні, наукові, ділові, релігійні; або Т. протоколи, накази, дисертації, статті, репортажі тощо; або політичні, спортивні, юридичні, військові, рекламні тощо). Текст має систему певних категорій.