40. Культура України у 19 ст.

Колонізаторська, антиукраїнська політика царизму, незважаючи на всі зусилля її організаторів та виконавців, була неспроможна знищити волелюбні змагання українського народу. Ідеї національного відродження хоч і поступово, але невпинно поширювалися.

Переконливе свідчення цього — зміни у сфері освіти, культури. У 1805 р. в Харкові був відкритий вищий навчальний заклад — університет. З 1816 по 1819 р. друкувався масовий популярний часопис «Украинский вестник». Важливою подією в історії української науки й культури стало заснування у 1834 р. Київського університету св. Володимира. Його першим ректором став відомий природознавець, історик та етнограф М. Максимович. Він відіграв провідну роль у створенні Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, де працювали, зокрема, М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Берлінський. Завдяки їхнім зусиллям був створений архів, що містив багато цінних документів з історії України. Визначні вчені працювали в Харківському університеті. Серед них — славіст І. Срезневський, хімік В. Каразін, математики Т. Осиповський та М. Остроградський. Вагомий внесок у дослідження історії України зробили М. Костомаров, П. Куліш, М. Маркевич. Започаткувавши українську школу істориків, вони науково обгрунтували історичну самобутність українського народу, його культури.

Особливе місце в розвитку духовних засад українського національного руху, української культури належить, безумовно, Тарасові Шевченку. Важко знайти інший приклад, коли б творчість і особистість однієї людини такою повною мірою віддзеркалювали б національну ідею, національний дух. Те, що в історії народу, який змагався за свою свободу й державність, таке видатне місце посів саме поет, не було випадковим. Культурна діяльність була практично єдиною цариною, де українці могли виявити свою самобутність.

У розглядуваний період серед талановитої плеяди українських письменників виділяються такі широковідомі постаті, як І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Куліш. Виникають російські професійні театри — у Києві (1805 р.), Полтаві (1810 р.), Харкові (1812 р.). Великою популярністю користувався в Полтаві український театр, на сцені якого виступала аматорська група під керівництвом І. Котляревського. У 1819 р. тут поставили «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника». Існував також аматорський театр у с. Кобинці, керівником і режисером якого був батько Миколи Гоголя В. П. Гоголь-Яновський. Широку популярність мали українські бандуристи, кобзарі, лірники. Розвиваються українська симфонічна музика, хорове мистецтво, живопис. В архітектурі утвердився класицизм. Найбільш відомими спорудами цього стилю були оперний театр в Одесі (архітектор Тома де Томон), будинок Київського університету св. Володимира (архітектор О. Береттг). Невідомі народні майстри створили такі перлини архітектурних ансамблів, як парк "Олександрія" у м. Біла Церква. Софіївський парк у м.Умані, палац Галагана в с.Сокиринцях та ін.

Таким чином, усупереч антиукраїнській політиці, насильницькій русифікації паростки української національної культури розвивалися, прокладаючи подальший шлях її утвердження та розвитку.

41. Загальноросійські суспільно-політичні рухи в кін. ХІХ ст. та їх вплив на український народ. У 19 ст нерозв’язною залишалася проблема національного возз’єднання укр народу. Національне гноблення поєднувалося з політичним і соціально-економічним. У 1863р царський міністр Валуєв публічно проголосив, що «ніякої, особливої, малоросійської мови не було, немає й бути не може». Крім суто національних партій, на політичне життя України активно впливала загальноросійські партії. «Російська соціал-демократична робітнича партія», що виникла у 1898р, у 1903 р розкололася на більшовиків і меншовиків, лідером більшовиків став В.І Ульянов (Ленін). Ідеологія РСДРП: капіталізм-антагоністичне суспільство, яке потрібно замінити соціалізмом за допомогою революції. Головна революційна сила-пролетаріат, головне зло-приватна власність. «Партія соціалістів-революціонерів» (ПСР-есери) виникла на зламі століть (лідери- Чернов, в Україні- Дорошенко). Головну революційну силу есери бачили в селянстві, вони широко використовували терор проти представників влади.«Конституційно-демократична партія», або «Партія народної волі» (кадети), була утворена 1905р (лідер-Малюков). Кадети виступали за конституційно-парламентську монархію, свободу культурного розвитку для всіх націй. В Україні її переважно підтримувала переважно інтелігенція. «Союз 17 октября» (октябристи)-партія великої і середньої буржуазії – виступала за збереження існуючого ладу, єдиної і неподільної Росії.

42. Політичний етап в українському нац. русі у кінці 19 – на початку 20 ст.

1. Початок XX ст. характеризувався новими явищами у суспільно-політичному житті українських земель. Початком «відродження нації» називав цей час відомий український письменник та громадський діяч Володимир Винниченко.

2. Новими рисами цього періоду були: переростання українського культурно-просвітницького руху в рух політичний та посилення зем­сько-ліберальної опозиції царизмові.

3. Ліберально-демократичний рух в Наддніпрянській Україні мав опозиційний характер і розвивався головним чином в рамках земських установ, де працювали представники інтелігенції: службовці, вчителі, лікарі, статистики, агрономи та інші фахівці.

4. Український національний рух на початку XX ст. набирає політичного характеру. Перші політичні партії виникли ще наприкінці XIX ст

5. Першою національною партією в Наддніпрянській Україні булаРеволюційна українська партія (РУП), заснована 29 січня 1900 р. у Харкові. Вона в основному складалась із студентів, семінаристів, народ­них вчителів та представників інших верств інтелігенції.

6. Представники ліберального руху восени 1904 р. об'єднуються в Українську демократичну партію, яка була близькою до російської партії кадетів.

7. Серед загальноросійських партій, які мали свої комітети в Над­дніпрянській Україні, слід відзначити Російську соціал-демократичну робітничу партію

8. В Україні діяли також партії інших національних меншин. Серед них слід відзначити польські (Польська партія соціалістична) та єврейські («Бунд»).

9. Одночасно з піднесенням земсько-ліберального та національного рухів відбувається піднесення робітничого та селянського руху. Яск­равими прикладами цього був загальний політичний страйк 1903 р., що охопив усі українські промислові центри, та селянські виступи про­тягом 1901—1902 рр.

10. Значно посилюється студентський рух з вимогами академічних свобод. У відповідь на виступи студентів Київського університету в грудні 1900 р. царський уряд вдався до репресивних заходів. 183 сту­денти були віддані-в солдати. У 1902 р. українське студентство взяло активну участь у загальноросійському студентському страйку.

11. Таким чином, в Україні на початку XX ст. виникають і розвива­ються партії спрямування: радикального, поміркованого і консерватив­ного. 1 хоча не всі з названих партій виступали за самостійність України і по-різному уявляли її майбутнє, в них було спільним те, що кохна з них захищала інтереси певної соціальної верстви населення, а це свідчило про формування демократичних засад в політичному устрої Російської імперії.

12. На початок XX ст. український національний рух вийшов за мехі культурно-освітні і набув політичного спрямування та певної ор­ганізованості

43.Революційні події в Україні в 1905-1907 рр.Українська громада в 1 та 2 російських думах.Революція 1905-1907рр.-перша демократична революція у Рос.імперії.Основні передумови революції:загальнонаціональна криза,яка загострилась на початку ХХст.;жахливі умови праці більшості робітників,посилення експлуатації робітничого класу.Початок революції поклали події 9 січня 1905р. у Петербурзі.Цього дня була розстріляна багатотисячна мирна демонстрація робітників,що направлялись з петицією до царя,у якій містилось прохання поліпшити умови їхнього життя.Країною прокотилася хвиля страйків,які охопили й укр. міста:Катеринослав,Харків,Київ,Миколаїв,Одесу.основними вимогами робітників були установлення 8-годинного робочого дня,установленя мінімальних розмірів зарплати і т.д.У ході боротьби із самодержавством,спочатку в Катеринославі,а потім в Києві,Одесі,Єнакієвому виникли ради робітничих депутатів,що взяли на себе керівництво боротьбою трудящих як за економічні,так і за політичні права.Одночасно із робітничими страйками розгортався і селянський рух:селяни палили поміщицькі маєтки,господарські будівлі,забирали худобу.Їх основними вимогами були:ліквідація поміщицького землеволодіння,скасування викупних платежів 1861р.,перерозподіл землі.Широкого розмаху набув і студентський рух-студенти вимагали автономії університетів,брали участь у робітничих мітингах і демонстраціях.У жовтні-листопаді 1905р відбулись нові заворушення у військових частинах,що розміщувались у Кронштадті,Севастополі,Києві,Полтаві,Харкові,Чернігові,Білій Церкві.У цих уовах царський уряд змушений був піти на поступки.17 жовтня1905р імператор Микола ІІ видав маніфест,у якому проголошувалось надання Державній думі законодавчих прав;розширення виборчих прав громадян;демократичні свободи.В процесі розгортання революційних подій виникли нові суспільно-політичні явища та тенденції:поєднання та взаємовплив робітничого, селянського, національно-визвольних рухів,усвідомлення народними масами ефективності та результативності спільного натиску на самодержавство.

44.Українські землі напередодні Першої світової війни.Столипінська аграрна реформа, її економічні та політичні наслідки для України.Прагнучи не допустити нової революції і зміцнити свою соціальну опору. Царський уряд на чолі зі Столипіним вирішив здійснити реформи, які стосувалися передусім аграрного сектора.Основні заходи аграрної реформи:

-дозвіл на вихід із общини і закріплення землі у приватну власність, тобто розмивання общинного землеволодіння

-створення хутірського та відрубного господарств

-надання кредитної допомоги селянам через «Селянський поземельний банк»

-проведення переселення селян із європейської частини держави, де землі не вистачало, у Сибір, на Далекий Схід, у Середню Азію.

Тим самим Столипін хотів убити двох зайців: дати селянам землю, вивезти їх із перенаселених районів, позбавившись незадоволених мало- і безземеллям.Наслідки:Причин краху реформ було декілька: протидія селянства, нестача коштів, що виділяються на землеустрій і переселення, погана організація землерозпорядних робіт, підйом робочого зрушення в 1910-1914 рр. Але головною причиною був опір селянства проведенню нової аграрної політики. Незважаючи на сприятливі економічні, ідеологічні і політичні обставини, Столипін здійснив все ж ряд помилок, що поставили його реформи під загрозу невдачі. Першою помилкою Столипіна була відсутність продуманої політики відносно робітників. Закон 1906 р. про десятигодинний робочий день майже не застосовувався, рівно як і закон 1903 р. про страхування робітників, що отримали каліцтва на підприємстві. Дозволені профспілки знаходилися під пильним контролем поліції і не користувалися довір'ям серед робітників. Тим часом кількість робітників постійно і помітно зростала. Нове покоління виявилося вельми прихильним до сприйняття соціалістичних ідей.Другою помилкою Столипіна стало те, що він не передбачував наслідків інтенсивної русифікації неросійських народів.

45. Перша світова війна і Україна. Відношення до війни соціальних і національних прошарів та політичних організацій українського суспільства. Улітку 1914 р почалася Перша світова війна. Війну вели два угрупування держав: Антанта (Великобританія, Франція, Росія) і Четверний союз держав (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія).

Більшість громадськості Західної України підтримала у війні уряд Австро-Угорщини, вважаючи царську Росію найзапеклішим ворогом українців. 1-го серпня 1914 року у Львові засновано Головну Українську Раду з представників трьох партій — Національно-Демократичної, Радикальної й Соціял-Демократичної. Головою її обрано д-ра Костя Левицького, секретарем — д-ра С. Барана. Завданням Ради було охороняти інтереси українського народу в Австрії та репрезентувати його під час війни. У серпні 1914 р російські війська захопили Східну Галичину і Буковину, де було створено генерал-губернаторство. У свою чергу. Австро-угорський уряд почав проти українців кампанію терору та репресій. Таким чином, українці переслідувалися як російським. Так і австро-угорським урядами. Безпосередньо в Україні бойові дії вів Південно-Західний фронт. Війна негативно вплинула на соціально-економічне становище в Україні. На розвиток промисловості руйнівний влив справила мобілізація до армії 4 млн осіб. Значно погіршився стан сільського господарства.Таким чином. У роки війни криза охопила всі сфери життєдіяльності країни: політичну, соціальну, економічну.

46.Політична ситуація в Україні після Лютневої революції. Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і, фактично, в країні встановився республіканський лад. Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюється насамперед кризовим станом в імперії, гостротою політичних, соціально-економічних та національних проблем, зростаючою активністю політичних сил, падінням авторитету та слабкістю реально існуючої влади. Могутнім каталізатором подій стала Перша світова війна.Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну напруженість у країні. Після падіння царизму перед суспільством постали невідкладні завдання, з'явилися нові проблеми. Першочерговими завданнями були: створення нової стабільної держави; визначеність у питанні про участь у війні; подолання негативних тенденцій в економіці; вирішення аграрного та національного питань.Перемога революції сприяла створенню на теренах колишньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери. Тимчасовий вакуум легітимної (законної) влади; поява конкуруючих владних структур (Тимчасовий уряд — Ради); широкомасштабне втягнення в орбіту револющйної діяльності неосвічених і недосвідчених народних мас; активний вихід армії на авансцену внутріполітичної боротьби; посилення в народній свідомості орієнтації на силові методи вирішення суспільних проблем; зростання ролі політичних партій, пошуки політичними силами нових шляхів суспільного розвитку; активізація національних рухів — всі ці тенденції та процеси позначилися на історичному розвитку України не тільки на початку, а й протягом усього 1917 р. Водночас місцеві чинники зумовили специфіку та особливості суспільного життя українських земель.Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду, який отримав повноваження від ліберальних кіл Державної думи. Його основною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської орієнтації.

47. Укр. національно-визвольна революція 1917-1921рр.: причини, характер, періодизація.Українська національна революція 1917-1921рр. має дуже велике історичне значення. Після тривалого історичного періоду русифікації, національного та соціального гноблення уперше в XX ст. український народ створив свою незалежну державу і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилась на всі верстви українського суспільства. Створення та діяльність національних урядів привчала жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Це стосувалося як західних, так і східних регіонів. Тому за якихось 4 роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумінні український народ йшов тим магістральним шляхом історичного прогресу, яким йшли інші народи, що здобули державну незалежність в XX ст.

Проте на шляху українського державотворення постали сильні зовнішні сили. Несприятливі міжнародні умови, в яких розвивалася українська національна революція, мали під собою об'єктивну основу. До 1917 р. України як геополітичноі реальності не існувало, і тільки загибель Російської імперії привела до появи УНР. Однак утворення національної україн¬ської держави було зустрінуто вороже. У світовій війні, яка тривала, країни Атланти були союзниками білогвардійців. Позбавлені вибору в ті дні, коли здійснювалося зайняття тери¬торії УНР радянськими військами, її лідери змушені були шукати підтримку у ворогів Атланти — центральних держав. Цей союзник витіснив радянські війська, але сам став оку¬пантом.Багаторічна боротьба УНР за виживання закінчилася поразкою. Але вона — і тільки вона! — поклала до життя УРСР. Без цієї боротьби з неминучістю виникав інший варіант організації радянської влади в Україні — механічне злиття з радянською Росією.Хоча радянська форма української державності виявилася фіктивною, на географічній карті світу все-таки з'явилася країна з чітко окресленими кордонами. Це був найважливіший наслідок національно-визвольної боротьби українського народу.Ще одним важливим наслідком цієї боротьби було те, що вона стала прикладом для наступних поколінь українців. Без героїчних подій 1917-1920 рр. було б неможливе проголо¬шення державної незалежності у 1991 р.

48. Утворення та діяльність Центральної ради. Універсали – від автономії до незалежності України.Взаємовідносини з лютого 1917 р. несподіванно для багатьох сучасників, але цілком закономірно відбулася фінальна сцена в історії імператорської (романовської) Росії. 24 лютого в Петрограді здійнялася хвиля масового страйкового руху, наступними днями до страйкарів приєдналися частини столичного гарнізону, а Державна дума, діяльність якої призупинив цар, стала в опозицію до уряду. 27 лютого самодержавство впало, влада зосередилася в руках Тимчасового комітету Дер­жавної Думи. 2 березня члени цього комітету прий­няли від царя акт про зречення і сформували новий Тимчасовий уряд країни.Революція перемогла. Активну участь у петро­градських подіях взяли українці, що становили значну частину особового складу гвардійських полків. Підтримавши вимоги страйкуючих робітників, ті стали на бік Державної Думи. На по­чатку березня в Петрограді утворився Тимчасовий український революційний комітет, який 2 березня опублікував відозву до українців Петрограда, за­кликавши їх спрямувати свою енергію „на завою­вання власних національно-політичних прав", на­повнити її „свідомістю власних національних інте­ресів". 7 березня відбулися вибори керівного ядра Центральної Ра­ди. Голевою УЦР обрали М.Грушевського, який на той час ще не повернувся до Києва з Москви, де добував своє заслання. 7 березня, очевидно, і слід вважати да­тою створення Української Центральної Ради.

Відразу Центральна Рада відігравала лише роль київської міської організації. Не змогла вона одразу сформулювати й політичної платформи своєї діяльності. 9 березня Центральна Рада закликала український народ домагатися від Тимчасового уря­ду „всіх прав, які тобі природно належать", обме­живши їх, проте, публічним використанням ук­раїнської мови в державних, судових та освітніх ус­тановах. Не йшлося у відозві 9 березня ні про місце, ні про роль Центральної Ради в цих дома­ганнях. Можна стверджувати, що вона в перші тижні свого існування переживала процес ор­ганізаційного та ідейного становлення.

1-й Універсал Центральної Ради і проголошення автономії України.

Наприкінці травня Центральна Рада вислала до Петрограду делегацію на чолі з В. Винниченком, М. Ковапевським, С.Єфремовим — лідерами найвпливовіших українських партій. Делегація домагалася українізації війська, адміністрації, шкільництва, а також щоб Тимчасовий Уряд висловив своє принципове ставлення до можливості надання автономії України.У відповідь на відмову Тимчасового уряду Центральна Рада видала свій Перший Уні­версал, ухвалений 10 (23) червня. В Універсалі наголошувалось, що Центральна Рада буде "творити новий лад вільної автоном­ної України".

3(16) липня 1917 р. вида­ла свій II Універсал.

1. ТУ визнавав право України на автономію;

2. ТУ визнавав УЦР та Генеральний секретаріат як органи державної влади в Україні;

3. УЦР змушена була погодитися на те, що остаточно пи­тання про форму автономії буде вирішено Всеросійськими Установчими зборами;

4. УЦР ще раз наголосила, що Україна не претендує на пов­ну державну незалежність;

5. УЦР приймала умови ТУ про розширення її складу за ра­хунок представників національних меншин України й розро­бить проекти законів про українську автономію для їх розгляду Установчими зборами Росії;

6. Щодо армії, то в Універсалі було зазначено: «Що ж тор­кається комплектування українських військових частин, Цент­ральна Українська Рада матиме своїх представників при кабі­неті міністрів війки, в генеральнім штабі й при верховному головнокомандувачу для участі при комплектуванні окремих частин виключно українцями».

III Універсал було прийнято 7 (за новим стилем — 20-го) листопада. М. Грушевський відкрив урочисте засідання УЦР і після вступного слова зачитав текст Універсалу:

1. Заявлялося, що Україна не відокремлюється від Росії, але вся влада в Україні відтепер належить лише УЦР та Гене­ральному Секретаріату;

2. Україна стає Українською Народною Республікою;

3. До її території належать землі, населені здебільшого українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтав­щина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточно питання про приєднання до України Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших суміжних з Украї­ною територій з переважаючим українським населенням мало вирішуватися шляхом переговорів;

4. На території УНР поміщицьке землеволодіння, право власності на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі скасовувалося. Генеральний Секретаріат зобов'язувався негайно прийняти закон про розпорядження цими землями земельними комітетами до Українських Установчих Зборів;

5. В Україні проголошувався 8-годинний робочий день;

IV Універсал Центральної ради та його істо­ричне значення.

IV Універсал було датовано 9 (22) січня, а проголошено — 11 (24) січня 1918р. На його початку зазначалися проблеми, з якими зіткнулася УНР (економічна криза, злочинність, зрив виборів до Українських Установчих Зборів, російська інтервен­ція, що призвела до вбивств, руйнувань та пограбунку держа­ви, а також потреба в укладенні миру).

IV Універсал підтверджував усі демократичні права та сво­боди, проголошені у III Універсалі, доповнивши їх правом мен­шин на національно-персональну автономію.

Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що він проголосив Україну незалежною державою, завершував важливий етап складного й суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, що відтепер вирвався з ілюзор­ного сподівання на можливість існування Української держави на засадах автономії чи федералізму.

49. Гетьманат П. Скоропадського. Внутрішня та зовнішня політика гетьманського уряду.Центральна рада, яка після Берестейського миру повернулася в Україну разом з німецькими військами, невдовзі вступила в конфлікт зі своїм союзником. До цього було дві головні причини:

1) вона протестувала проти безсоромного пограбунку нім­цями України всупереч статтям угоди у Бресті та проти втру­чання німецької адміністрації у внутрішні справи країни;

2) німецькому військовому командуванню не подобалася соціалістична риторика керівництва УЦР.

Врешті-решт, було вирішено замінити неугодну Центральну раду на лояльну до Берліна політичну фігуру. Нею було обрано російського генерала, нащадка славного українського геть­манського роду Скоропадських Павла Скоропадського. 29 квітня 1918р. в Україні відбувся державний переворот — на з'їзді Хліборобського Конгресу П. Скоропадського було прого­лошено Гетьманом України. Центральну раду, яка ще встигла прийняти Конституцію УНР й обрати Президентом України М. Грушевського, було розпущено. По суті, в Україні відбулася зміна республіканської форми правління на монархічну.

У галузі внутрішньої політики основні заходи гетьманату зводилися до такого:

1. Аграрна політика гетьмана базувалася на відновленні приватної власності на землю, що передбачало повернення II, а також майна, колишнім власникам. На основі аграрного за­конопроекту передбачалося наділити частину селян («справж­ніх хліборобів») землею з державних фондів та тією, що її було викуплено у крупних приватних власників землі.

2. Політика у військовій галузі була спрямована на роз­будову збройних сил України

3. За короткий час П. Скоропадський створив умови для на­ціонально-культурного відродження в Україні. Зокрема, було здійснено українізацію державного апарату, засновано український університет у Кам'янці- 4. Докладалися зусилля для створення банківсько-фінан­сової системи.

5. Було впорядковано судочинство, упорядковано заліз­ничний рух.

6. У галузі промисловості проводилася денаціоналізація, обмежувалась діяльність профспілок, страйки заборонялися. Ігноруючи закони, тривалість робочого дня та розміри зарпла­ти визначали власники підприємств.

На міжнародній арені гетьман докладав зусиль для урегу­лювання прикордонної проблеми з Росією та Румунією, проте на завершення цих справ у нього не вистачило часу. Було значно розширено міжнародні зв'язки України, яка вже мала дипломатичні відносини на рівні посольств з 12 державами.Політика гетьмана не знайшла підтримки в широких верст­вах суспільства, а тим більше — з боку політичних партій. Проти П. Скоропадського сформувалась опозиція, яка після про­голошення ним 14 листопада 1918р. «Грамоти» про федера­цію України з Росією, за якою скасовувалась незалежність України, того ж дня утворила Директорію й повела наступ проти гетьмача. 14 грудня 1918р. П.Скоропадський зрікся влади й залишив межі України, що й поклало кінець періоду гетьманату.

50. Утвердження директорії УНР. Політичний курс та соціально-економічні заходи. Нова влада обі­цяла знищити поміщицьке землеволодіння, скасувати всі реак­ційні закони, запроваджені урядом Української Держави, відно­вити 8-годинний робочий день, провести вибори до Трудового конгресу, якому й належатиме вища законодавча влада. 26 груд­ня 1918 р. було призначено Раду Народних Міністрів УНР на чолі з українським соціал-демократом В. Чехівським.Того ж дня Директорія видала декларацію, в якій були закріп­лені завоювання українського народу, визначені завдання побу­дови демократичного суспільства в Україні, заснованого на пова­зі до законів.

Вирішуючи головне питання — аграрне, уряд Директорії ви­дав земельний закон від 8 січня 1919 р., який скасував приватну власність на землю, а 18 січня, щоб залучити більшість селянства на свій бік, видає закон про додаткове наділення землею в розмірі від 1 до 2 десятин. Уряд Директорії брав на себе зобов'язання бу­ти представником інтересів робітників, селян і «трудової інтелі­генції», а також оголошував про намір позбавити виборчих прав земельну й промислову буржуазію.Надзвичайно швидко виявився суперечливий характер внут­рішньої політики Директорії та її уряду. Неспроможність Директорії та її уряду вирішити аграрне пи­тання викликала масове невдоволення селянства. Виконавчий комітет Всеукраїнської ради селянських депутатів ,рі­шуче засудив соціальну політику Директорії.

Директорія та її уряд переживали гостру кризу. Найяскраві­шими її проявами стали вихід В. Винниченка зі складу Директо­рії .Почалася певна «більшовизація» повстання. На радянський бік перейшли війська Нестора Махна.

51. ЗУНР. Акт злуки ЗУНР та УНР.За умов прагнення поляків відновити Річ Посполиту й узаконити свої права на Східну Галичину 19 жовтня 1918 р. Рада зробила заяву про утворення держави на західних землях, яка пізніше отримала назву Західноукраїнсь­ка Народна Республіка (ЗУНР).1 листопада 1918 р. у Львові почалося повстання, що багато міст. Національна Рада закликала галичан брати владу на місцях до своїх рук і готуватися до скликання Установчих Зборів. Революція переросла у війну за незалеж­ність і захист від домагань поляків, що проголосили створення Речі По­сполитої. 9 листопада 1918 р. УНР сформувала тимчасовий уряд — Ге­неральний Секретаріат на чолі з Костелі Левицьким. Уряд складався з Секретаріатів із військових, внутрішніх, земельних, закордонних справ, з публічних справ і віросповідань. Президентом став Євген Петрушевич. 13 листопада УНР затвердила «Тимчасовий основний закон»,Проголошення незалежності ЗУНР привело до пожвавлення зовнішніх зв'язків уряду з країнами Європи та Америки. Зусиллями уряду ЗУНР та українських емігрантів в Австрії, Німеччині, Угорщині вдалося відкрити в цих країнах представництва на рівні посольств, а з урядами Італії, Канади, США та Чехо-Словаччини встановити дипломатичні відносини. Однак краї-ни-переможці в Першій світовій війні не визнавали ЗУНР.На Паризькій мирній конференції у січні—червні 1919 р. делегація ЗУНР не змогла заручитися підтримкою держав Антанти. Французька делегація була зацікавлена в існуванні в Східній Європі міцної Польської держави, а тому в лютому 1919 р. надіслала до ЗУНР місію на чолі з генералом Берте-лемі (для припинення війни з Польщею).У таких умовах в липні 1919 р. почалося загарбання території Закарпат­тя чеськими та румунськими військами. Остаточно Закарпатська Україна перейшла під владу Чехо-Словаччини в вересні 1919 р. відповідно до умов Сен-Жерменського договору Угорщини з країнами Антанти, а у 1923 р. Рада послів Антанти визнала владу Польщі у Східній Галичині. 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві відбулися урочисті збори, на яких було проголошено Акт Злуки (об'єднання) українських земель. Універсал про об'єднання УНР і ЗУНР засвідчив цю подію. В урочистостях під час обміну грамотами брали участь делегати від Директорії (В. Винниченко, С. Петлюра, А. Андрієвський, Ф. Швець, А. Макаренко та ін.; всього 60 осіб), галицькі делегати на чолі з Л. Бачинським, С. Вітви-цьким, Л. Цегальським, десятки тисяч киян, військо, представники інших держав.Однак об'єднання всіх українських земель залишилося тільки деклара­цією. Воно мало політико-ідеологічний, а не державно-правовий характер: не були вироблені правові умови для його виконання, воно не було ратифіко­ване законними органами обох держав. Пізніше передбачалося затверджен­ня Акту Злуки всеукраїнськими установчими зборами.Ідея соборності стала реальністю на дуже короткий період. Соборність 1919 р. виникла в найбільш важкі й трагічні для України дні. Тому україн­ські політики і громадські діячі того часу заслуговують на визнання, бо вони прагнули знайти шляхи збереження української державності.Тепер щорічно 22 січня відзначається як свято День Соборності України.

52. Причини поразки та історичне значення української національно-визвольної революції 1917-21рр. Українська національна революція 1917-1920рр. має дуже велике історичне значення. Після тривалого історичного періо­ду русифікації, національного та соціального гноблення упер­ше в XX ст. український народ створив свою незалежну дер­жаву і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилась на всі верстви українського суспільства. Створен­ня та діяльність національних урядів привчала жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Це стосувалося як захід­них, так і східних регіонів. Тому за якихось 4 роки процес на­ціонального будівництва зробив величезний крок уперед. На шляху українського державотворення постали мо­гутні зовнішні сили. Несприятливі міжнародні умови, в яких розвивалася українська національна революція, мали під со­бою об'єктивну основу. До 1917 р. України як геополітичноі реальності не існувало, і тільки загибель Російської імперії привела до появи УНР. Однак утворення національної україн­ської держави було зустрінуто вороже. У світовій війні, яка тривала, країни Атланти були союзниками білогвардійців. По­збавлені вибору в ті дні, коли здійснювалося зайняття тери­торії УНР радянськими військами, її лідери змушені були шукати підтримку у ворогів Атланти — центральних держав. Цей союзник витіснив радянські війська, але сам став оку­пантом.Поразка Німеччини і розпад Австро-Угорщини дали ук­раїнській революції новий історичний шанс. УНР відродила­ся, виникла ЗУНР, і обидві українські держави формально об'єдналися. Однак країни-переможниці беззастережно під­тримували Польщу, яка претендувала на основну частину західноукраїнських земель, і не виступала проти головного гасла білогвардійців — відновлення єдиної й неподільної Росії.

53. Основні етапи становлення радянської влади в Україні в 1917-1929рр. Політика «Воєнного комунізму».

Після проголошення в Харкові 6 січня 1919 р. Української Соціалістичної Радянської Республіки (УРСР) і остаточного встановлення радянської форми державності України, на III Всеукраїнському з'їзді рад у Харкові другий український уряд протримався близько 7 місяців, проводячи політику “воєнного комунізму”. Вона включала: диктатура комуністичної партії, утворення надзвичайних органів влади ревкомів і комбідів; націоналізація промисловості, фінансів, зв'язку ; сувора централізація управління виробництвом і розподілом товарів; державна монополія на промислові товари, заборона приватної торгівлі і перехід до прямого товарообміну; загальна трудова повинність; карткова система, розподіл продуктів за класовою ознакою; запровадження продрозкладки, що означало перехід до примусового вилучення у селян необхідного державі продовольства;"червоний терор " проти реальних і потенційних противників більшовизму. Ф Політика "воєнного комунізму" була викликана не лише надзвичайно складними обставинами, що виникли в ході громадянської війни, а й планами більшовиків швидко здійснити світову революцію і перейти від товарно-грошових відносин до економіки без ринку і грошей. Свідченням цього був «похід по хліб»; коли 3 .тисячі робітників із Москви й Петрограда відбирали, зерно в українських селян. Помилковою була політика цього уряду і стосовно впровадження колективних господарств, що відвернуло від нього не тільки середняків, а навіть частину бідноти. Остаточно дискредитував себе цей уряд, коли для боротьби з «контрреволюцією» в Україні було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУЧК). У червні 1919 р. Лівобережну Україну затопили війська Денікіна. Політика Денікіна відштовхнула від нього народні маси і зміцнила знову позиції більшовиків, які на початку липня для керівництва діяльністю підпільних більшовицьких організацій на зайнятій військами Денікіна території створили в Кременчуці зафронтове бюро ЦК КП(б)У. Великих масштабів досяг і повстансько-партизанський рух, особливо на Катеринославщині, де діяв Н. Махно. Він тричі воював на боці Червоної Армії, але Троцький перетворив його із союзника у боротьбі проти Денікіна на ворога. В результаті такої злочинної політики Троцького та його оточення в Україні були пролиті ріки крові, зокрема у боротьбі з Махном, рух якого тривав в Україні аж до серпня 192І р. Через названі вище причини, денікінці не могли тривалий час володіти Україною і вже у жовтні 1919 р. були розгромлені більшовицькими військами під Кремами. В Україні знову відновилася радянська влада, яка проводила вже більш продуману політику. Опір населення уже не був таким, як раніше, хоча селянський повстанський рух, особливо заможних селян, продовжував боротьбу під проводам Махина та багатьох інших аж до початку 1921р.

54. Радянсько-польська війна та Україна21 квітня 1920 р. голова дипломатичної місії УНР А. Левицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський з метою створення єдиного антибільшовицького фронту підписали політичну та торговельно-економічну конвенції. До цього кроку главу польського уряду Ю. Пілсудського підштовхнуло бажання зняти бодай тимчасово проблему польсько-українського протистояння, спробувати відновити Польщу «від моря до моря», сконцентрувати увагу та зусилля польського населення на вирішенні зовнішніх проблем і цим загасити наростаючу соціальну напруженіств у державі. Свої аргументи на користь укладення угоди були і у С. Петлюри: перехід УГА на бік А. Денікіна суттєво ослабив українське військо; продовження боротьби за відновлення в Україні влади УНР вимагало значних запасів зброї, боєприпасів, амуніції та бодай тимчасових союзників; союз з Польщею відкривав перспективи співпраці з Антантою.

Підписані документи стосувалися широкого кола питань:

— Польща визнавала незалежність УНР та Директорію УНР на чолі з С. Петлюрою як верховну владу в державі;

— польський уряд зобов'язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України;

— українському населенню в Польщі, як і польському — в Україні гарантувалися національно-культурні права;

— УНР офіційно погоджувалася на анексію Польщею західноукраїнських земель (під польським контролем залишалися Галичина, Західна Волинь, частина Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщина).

24 квітня 1920 р. між Польщею та УНР було укладено військову конвенцію, суть якої полягала в об'єднанні сил для боротьби з більшовиками (Польща мусила забезпечити петлюрівців озброєнням та боєприпасами, а УНР польські формування — продовольством, фуражем тощо).У своїй сукупності політична, торговельно-економічна та військова конвенції й утворили Варшавський договір, який фактично став трампліном для початку радянсько-польської війни. Вже 25 квітня 1920 р. об'єднані польсько-українські військові формування (20 тис. польських і 15 тис. українських воїнів) перейшли Збруч і почали активні бойові дії. Раптовість удару, краще озброєння та потрійна перевага в силах принесли успіх. Тільки протягом першого тижня боїв було здобуто Житомир, Бердичів, Козятин. 6 травня польсько-українське військо увійшло до Києва. Проте навіть у ході цієї переможної воєнної кампанії збройним формуванням Пілсудського та Петлюри не вдалося реалізувати своїх планів. На одеському напрямку вони не змогли вийти до Чорного моря. Після форсування Дніпра польські та українські частини були зупинені на лінії Вишгород — Бориспіль. Не виправдалися сподівання на вибух масового антибільшовицького повстання в тилу Червоної армії.

Оговтавшись від несподіваного удару, Червона армія перегрупувала сили, сконцентрувала їх на вирішальних напрямках, крім того, оголошена мобілізація дала значну кількість бійців, а передислокація на польський фронт 1-ї Кінної армії та 25-ї Чапаєвської дивізій — ударну силу. Зміцнивши свої позиції, більшовики вже 14 травня розпочали контрнаступ. 26 травня Південно-Західний фронт (40 тис. бійців) розпочав Київську наступальну операцію, внаслідок якої було не тільки визволено Київ, Вінницю та Коростень, а й розпочато наступ на Львів. Зусиллями Західного фронту було відновлено радянську владу в Білорусії, що відкривало дорогу на Варшаву.

Поступово польсько-радянська війна для більшовиків з оборонної перетворювалася на наступальну.

55. Економічна та суспільно-політична криза радянського суспільства на почтаку 1920років. Незадоволення селян політикою «воєнного комунізму» переростало в збройні виступи проти радянської влади. Економічна криза переплелася з політичною. Потрібна була нова політика, різко відмінна від воєнного комунізму. Така політика почала здійснюватися з березня 1921р (НЕП). НЕП передбачав систему заходів, спрямованих на використання «в інтересах будівництва соціалізму» товарного виробництва, ринкових відносин, економічних методів господарювання. Найважливішими з них були: зміна продрозкладки продовольчим податком, денаціоналізація частини промислових підприємств, насамперед дрібних та середніх, відмова від натуралізації господарських відносин і запровадження вільної торгівлі, нормалізація фінансової системи, децентралізація керівництва промисловістю. Більшість населення підтримувала НЕП, адже було забезпечено поліпшення умов життя робітників і селян. Панівний режим досягнув політичної стабілізації в суспільстві. Процес входження УРСР до складу СРСР можна умовно поділити на кілька етапів: На першому етапі об’єднання радянських республік, за Україною зберігався формальний статус незалежної держави. У червні 1919 ЦВК прийняв постанову «Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії. Литви і Білорусії». На другому етапі, коли відбувалось формування договірної федерації, посилилось підпорядкування України Росії, обмеження її суверенітету. Третій етап-утворення союзної держави-СРСР, призвів до втрати Україною незалежності.

56.Входження України до складу СРСР: економічні та політичні передумови. Ще влітку 1919 р. під приводом "зміцнення воєнно-політичного союзу" добилися злиття найголовніших наркоматів Росії і національних республік. Після закінчення війни праців­ники центрального партійно-державного апарату посилили намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. В грудні 1920 року між Росіск/ та Украіі-юю було підписано договір про воєнний і господарський союз, що передбачай об'єднання сел. і наркоматів обох держав І входження їх до складу уряду російської Федерації. На Vму Всеукраїнському з'їзді Рад проти цього договору виступили представники опозиційних партій (УКП та українських лівих есерів). Проте з'їзд ратифікував договір.В 1922 р. під приводом необхідності спільної боротьби проти "внутрішньої контрре­волюції та міжнародного імперіалізму" об'єднання сил в "соціалістичному будівництві", лінія на централізацію управління всіма республіками активізувалась. Комісія ЦК РКП(б) на чолі з Сталіним розробила проект договору про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками. Передбачалось, що Україна, Білорусія і Закавказька Федерація увійдуть до складу росії на правах автономних республік. Серед керівництва УСРР не було одностай­ності щодо цього. 10 грудня на УИ-му Всеукраїнському з'їзді Рад схвалено Декларацію про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звер­нувся до з'їздів Рад інших республік негайно оформити створення СРСР. ЗО грудня 1922 р. у Москві відкрився 1 з'їзд Рад СРСР, який в основному затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Було створено Центральний Виконав­чий Комітет СРСР і обрано 4-х голів ЦВК. Процес консти­туційного оформлення СРСР продовжувався в 1923 році. В січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР остаточно затверджено Конституцію СРСР. В травні 1925 р. приймяго новий текст Конституції УСРР. В процесі створення СРСР план федеративного об'єднання республік було підмінено "автономізацією". Республіка фактично втратила свою незалежність і поступово перетворилися у звичайні адміністративні одиниці унітарної держави. На багато десятиріч доля українського народу була поставлена в залежність від політики центру, який ототожнювався з ЦК ВКП(б), союзним урядом та союзними відомствами.

57.Нова економічна політика в радянській Україні. Започаткована в роки війни політика «воєнного комунізму» з її продрозкладкою з кожним днем все поглиблювала прірву, що розділяла владу й основну масу населення — селянство. Незважаючи на це, слушні пропозиції Ю. Ларіна, Л. Троцького про необхідність заміни продрозкладки продподатком, які вносилися ще з січня 1920 р., неодноразово відхилялися прибічниками воєнно-комуністичних методів управління.Відомий більшовик-прагматик Л. Красін на одному з пленумів ЦК напередодні X з'їзду РКП(б) звертався до присутніх: «Джерелом усіх бід і неприємностей, які ми переживаємо в даний час, є те, що комуністична партія на 10 відсотків складається з переконаних ідеалістів, готових вмерти за ідею, але не здатних жити за нею, і на 90 відсотків із безсоромних пристосуванців, що вступили в неї, щоб отримати посаду. Марно і безнадійно намагатися переконати 10 відсотків фанатиків у необхідності цієї нової економічної політики, тому я звертаюсь до останніх 90 відсотків і чесно попереджаю: якщо ви не хочете, щоб маси... вчинили з вами таке ж, як з царською челяддю, відкиньте необґрунтовані мріяння і поверніться обличчям до економічних законів».Залпи повсталого Кронштадту, що були відлунням антоновщини, махновщини, широкого селянського руху, свідчили навесні 1921 р. про суспільно-політичну кризу. Лише реальна загроза втрати влади змусила більшовицьке керівництво усвідомити необхідність повороту в політиці.У березні 1921 р. X з'їзд РКП(б) прийняв рішення про заміну продрозкладки продподатком (незабаром РНК УСРР видав декрет про норми і розмір податку — загальна сума податку становила 126 млн. пудів зерна замість 180 млн. пудів згідно з продрозкладкою), що поклало початок переходу до нової економічної політики.

58. Суперечливість соціально-екномічного розвитку України.Індустріалізація Політика форсованої індустріалізації в Україні. До 1926 р. економіка СРСР і України в основному була відбудована. Логічним стало питання про перспективи її подальшого розвитку. Ця проблема ускладнювалась для керівництва країни тим, що очікуваної більшовиками світової революції не відбуло ся, країни Заходу оговталися після повоєнної кризи і стабілізували свою економіку. У цих умовах навіть значна кількість керівних діячів Комуністичної партії не вважала можливим будувати нове суспільство без революції на Заході при техніко-економічній відсталості країни. Але Сталін думав інакше. В упертій внутріпартійній боротьбі його точка зору перемогла, і вся країна почала на практиці здійснювати теорію будівництва соціалізму в одній країні — величезний за масштабами багаторічний соціальний експеримент Вирішальною ланкою будівництва соціалізму повинна була стати індустріалізація, тобто процес створення великої машинної індустрії в усіх галузях економіки. Здійснення індустріалізації мало свої особливості. По-перше, індустріалізація почалася з розвитку важкої промисловості і цій галузі весь час надавалась перевага. Це пояснювалось партій но-радянським керівництвом перш за все необхідністю зміцнення обороноздатності держави. Легкій промисловості, яка зразу ж давала більшу віддачу, кращий обіг грошей, підвищення рівня життя, надавали другорядного значення.По-друге, індустріалізація здійснювалась форсованим темпом. Висувалося завдання за 10-15 років збудувати соціалізм і на здогнати західні країни за рівнем промислового розвитку. Усе це досягалося за рахунок величезного напруження сил усього народу, збереження низького рівня його життя (особливо селянства).По-третє, індустріалізація проводилась у рамках жорсткого плану, часто нереального і необґрунтованого, і цим відрізнялась від індустріалізації на Заході, де цей процес керувався доцільністю, потребами суспільства, хоч і проходив без суворої регламентації. По-четверте, радянська індустріалізація здійснювалась за рахунок лише власних джерел фінансування, і пошук цих джерел був одним з головних завдань політики і предметом внутріпартійної боротьби.

Наслідки індустріалізації були дуже суттєвими. У 1940 р. промисловий потенціал України всемеро перевищував рівень 1913 р. З аграрної країни республіка перетворилась в індустріальну, Україна посіла друге місце в Європі за виплавкою чавуну, четверте за видобутком вугілля. Частка України в союзному виробництві залізної руди сягала 68 %, паровозів — 74 %. Однак Правобережжя та Полісся залишалися нерозвиненими у промисловому відношенні. Прискорився процес урбанізації: до 33 % населення у 1938 р. мешкало в містах проти 20% за десять років до цього.Зменшилось відставання від розвинених країн з виробництва продукції на душу населення: якщо в 20-ті роки різниця була в 5-10 разів, то в кінці 30-х pp. — у 1,5-4 рази.Важливим результатом стало подолання якісного, стадіального відставання промисловості. У 30-ті роки країна стала однією з трьох-чотирьох, які були здатні виробляти будь-який вид промислової продукції, знаний у той час людством. Проте стрибок у розвитку важкої індустрії був куплений тяж кою ціною відставання легкої і харчової промисловості, стагнації аграрного сектора, повільним зростанням добробуту населення, надцентралізацією економічного життя, репресіями та загибеллю мільйонів людей.

59. Колективізації В Україні. Голодомор 32-33 рр. У другій половині 20-х років досить чітко виявилась тенденція до зниження темпів зростання продукції сільського господарства, що ставало гальмом і для розвитку промисловості.

У 1929 р. в Україні нараховувалось 4,6 млн. селянських дворів і більшість селянських господарств була малоземельною.

У 20-х роках товарна продукція зернового господарства України порівняно з дореволюційним часом знизилась майже на половину. В основі цієї відсталості лежала розпорошеність, роздрібненість і загальний низький рівень сільськогосподарського виробництва і пов'язаний з ним напівнатуральний характер цього виробництва.

Гасло суцільної колективізації офіційно було проголошено в листопаді 1929 р.У січні 1930 р. керівні органи встановили й терміни проведення колективізації для різних регіонів. Україну було віднесено до другої групи регіонів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Окремо розглядалося питання про долю найзаможнішого прошарку селянства. «Ліквідація куркульства як класу» стала одним з головних практичних заходів «всеосяжної колективізації».Перший етап розкуркулювання тривав в Україні з січня до початку березня 1930 р. За цей час під розкуркулювання підпало 61887 господарств (2,5% усієї кількості). Площа вилученої землі досягла 582 тис. га, кількість відібраної робочої худоби — 58,6 тис. голів, вартість конфіскованого майна — 40,3 млн. крб. Майно надходило до неподільних фондів колгоспів.Примусова колективізація з усуспільненням майже всього майна, репресіями і свавіллям, розкуркулювання, яке зачіпало інтереси й долю не тільки заможних селян, викликали незадоволення й масові виступи селян.Заготівлі з урожаю 1931 р. тривали але до весни 1932 р. Заготівельники тоді вимели в селян абсолютно все, у 44 районах України розпочався повальний голод з численними смертними випадками. Уже тоді були зареєстровані факти людоїдства.Після голодної зими посівна 1932 р. опинилася під загрозою. Фізично ослаблені та голодні і невдоволені селяни були не спроможні ефективно працювати в полі. На 20 травня 1932 р. в республіці засіяли лише трохи більше половини запланованих площ.Улітку 1932 р. голод в Україні тимчасово вдалося зупини ти. Проте належних висновків зроблено не було. Навіть саме поняття «голод» обминалось. У виступах керівників республіки йшлося про «труднощі з харчами» на селі, «прорив» у сільськогосподарському виробництві. Зрив заготівель пояснювався від сутністю не хліба, а боротьби за хліб.Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. пішли важче, ніж будь-коли. З червня по жовтень 1932 р. з колгоспів та одноосібників вдалося вичавити лише 136 млн. пудів хліба, а з радгоспів — 20 млн. Піс ля цього Сталін направляє в Україну хлібозаготівельну комісію на чолі з Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження.За 1933 р. за опір надмірним заготівлям харчів були зняті з роботи 237 секретарів райкомів, 249 голів райвиконкомів, 158 керівників районних контрольних комісій.Репресивна політика хлібозаготівель «збагатилася» висилкою у віддалені райони країни сотень і тисяч селянських родин.Існують різні дані щодо кількості жертв катастрофи 1932 — 1933 pp. С. Кульчицький вважає, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р. становили близько 150 тис. У 1933 р. голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн. осіб. Народжуваність у сільській місцевості в голодні роки знизилася на порядок.

60. Політика українізації в 20-рр. 20ст. Щоб визволення від денікінців не виглядало в очах українського народу черговою окупацією, керівництво РКП(б) у листопаді 1919 р. прийняло документ "Про радянську владу на Україні. Заявили про неминучість "боротьби двох культур". Тому що, російська культура і мова в Україні пов'язані з містом і "найпрогресивнішим" у суспільстві робітничим класом, а українська куль­тура та мова — з селом і "відсталим" селянством.

З самого початку українізація мала неповний характер, оскільки проходила під наглядом партії. Крім гасел про відродження української мови та культури, запровадження української мови в діловодстві, проводилася політика боротьби з українським буржуазним націоналізмом. Все, що виходило за межі дозволеного, за межі підпорядкування і наслідування Москви, вважалося неприйнятним, і воно ліквідовувалось. Звичайно, не так жорстоко, як у наступному десятиріччі - до фізичного знищення не доходило, проте ВАПЛІТЕ за заклики Хвильового до орієнтації на Європу, а не Росію в літературній діяльності було розпущено, а самого Миколу Хвильового примусили написати лист розкаяння; за вимогу замістити найвищі посади в УРСР українцями Олександра Шумського звинуватили у «націонал ухильництві» та примусили виїхати до Москви (це, можливо, логічніше пов'язати із внутрішньопартійною боротьбою, що відбувалась тоді як у Росії, так і в Україні).Окрім українців, політика коренізаціі зачіпала й інші народи, що проживали на її території. Піднесення національних меншин викликало певне невдоволення в українців (наприклад, утворення єврейських колоній на півдні України призводило до того, що селяни починали думати, що їх виживають з їх земель).Загалом, якщо говорити про наслідки політики українізації, можна говорити, що вона принесла досить багато позитиву для розвитку української нації, передусім, сформувавши ті соціальні прошарки, яких до того бракувало українцям. Проте, здійснювана центром в інтересах центру, українізація все ж таки призвела до того, що український визвольний рух на певний час був приборканий. Паралельно з політикою українізації, проводилась політика боротьби з націонал-ухильництвом та буржуазним націоналізмом, що певним чином не давав змоги насправді вільно розвиватися українському народу, його культурі, а тим більше приборкував всі спроби заговорити про можливий пошук власного шляху, відмінного від центрально радянського, для України. Окрім цього, наступне десятиліття великого сталінського терору досить сильно зменшили вплив позитивних наслідків українізації, знищивши велику частину новостворених еліт.

61. Утвердження тоталітаризму в Україні 20-30х рр. Масові процеси та репресії. Наприкінці 20-х років сталінський тоталітарний режим перейшов до широкого та систематичного терору проти власного народу. Терор був викликаний передусім прагненням Сталіна захистити й зміцнити свою владу (у деяких партійців були наміри зняти Сталіна з поста генсека, що обговорювалося, наприклад, у кулуарах XVII з'їзду ВКП(б) у 1934 р.). У розгулі терору велику роль відіграли масова звичка до насильства, що культивувалася починаючи з років громадянської війни і каталізувалася в період колективізації та досягла апогею у 1937 p., а також цілковите безсилля окремої особи перед державою, психологія бездумних «гвинтиків», взаємовідчуженість людей. У тоталітарній системі сформувалася своєрідна підсистема каральних органів, для яких репресії стали самоціллю, оскільки давали змогу зробити кар'єру. На розгортання репресій вплинула поведінка самого Сталіна, особисті риси його характеру: підступність, жорстокість, мізантропія (людиноненависництво).

Для виправдання репресій Сталін висунув тезу про загострення класової боротьби у процесі будівництва соціалізму. В Україні добавилася «наявність повзучих націоналістичних ухилів». Створювалась атмосфера загальної підозри, пошуку «ворогів народу» та замаскованих «троцькістів», «буржуазних націоналістів», фабрикування справ і розгортання політичних процесів, здебільшого проти інтелігенції.Першим політичним процесом стала так звана «Шахтинська справа» (1928 р.).Шахтинська справа» зачепила до 1000 осіб. Деякі підсудні визнали лише частину обвинувачень, інші — повністю їх відкинули; були й такі, які визнали себе винними з усіх статей обвинувачення. 11 осіб засудили до вищої міри покарання — розстрілу, більшість була ув'язнена на строк від 4 до 10 років.У 1931 р. була сфабрикована справа «Українського національного центру» (УНЦ), в яку було втягнуто визначних українських істориків М. Грушевського та М. Яворського. Усіх 50 «членів УНЦ» у позасудовому порядку прирекли до різних строків ув'язнення. Пізніше 33 з них було засуджено повторно: 21-го роз стріляли, іншим подовжили строки ув'язнення.Новий виток репресій почався у 1933 р. Приховати таке мас штабне лихо, як голод і смерть мільйонів людей, було неможливо, тому влада намагалася відвести від себе можливі звинувачення і перекинути їх на «шкідників» — передусім фахівців сільського господарства.У березні 1935 р. відбувся новий процес, тепер уже у справі «боротьбистів», за яким О. Полоцький, Ю. Мазуренко, Г. Епік, О. Ковінька та інші колишні члени УКП (боротьбистів) звинувачувалися у підривній роботі проти КП(б)У У 1937-1938 pp. до «філіалів» різних «контрреволюційних» організацій стали зараховувати переважно ортодоксальних більшовиків, у тому числі з вищого керівництва України Усього в Україні з 1930 по 1941 рік було «розкрито» більше 100 різних «центрів», «блоків», «організацій». За сфабрикованими справами розстріляно сотні тисяч людей.

62. Становище Західноураїнських земель в складі Румунії та Польщі в період між світовими війнами. Після Першої світової війни, з розпадом могутніх імперій українські землі — Західна Україна, Північна Буковина, Закарпаття і Бессарабія — відійшли до Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. З 1919 р. Польщею було окуповано 125,7 тис. кв. км земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило третину усієї території тодішньої Польщі. На цій території в 1931 р. проживало 8,9 млн осіб — 5,6 млн українців, 2,2 млн поляків. Ці землі стали для Польщі новими джерелами сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту. Водночас вони спричинили появу і загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в польській державі. Впродовж 20— 30-х років польська політика в українському питанні мала свої особливості. В 1919—1923 pp. Польща ще не цілком закріпилася в Західній Україні. З погляду міжнародного права і держав Антанти її влада тут вважалася спірною і невизначеною. 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції Польща зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію.

Польська влада намагалася знищити самі поняття « Україна», «українець». Населення іменувалось «русини», а вся територія називалася «Східна Малополыца». Керівники Польщі заявляли, що ніякого українського, народу немає, що це вигадка комуністів. Активній полонізації Західної України сприяв закон від 31 липня 1924 р., що оголосив державною мовою на території Польщі польську. Передусім почали ліквідацію українських шкіл.В економіці протидія офіційній лінії на гальмування розвитку українських земель здійснювалася через кооперативний рух. Так, якщо в 1921 р. в Галичині діяло 580 кооперативів, то в 1939 р. їх було до 4000. Коли антиукраїнський тиск польської влади ставав нестерпним, відповідна реакція українців виходила за межі легальних форм боротьби.Українські землі під владою Румунії.На території Румунії у 1920 р. проживало майже 790 тис. українців, що становило 4,7% усього населення країни. Основними місцями їх зосередження були Північна Буковина, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бесса-рабії. Неприхована колоніальна політика призвела до деградації народного господарства українських земель. На Буковині за 1922—1929 рр. було закрито 85 промислових підприємств і майстерень. Загалом кількість підприємств на Буковині до 1935 р. скоротилася наполовину, а в Акермансь-кому та Ізмаїльському повітах — більш ніж на чверть.Не кращою була ситуація у сільському господарстві. Розміри селянських наділів в українських повітах Бесса-рабії зменшилися майже в три рази.Було закрито всі українські школи, переслідувалася українська церква. До 1927 р. Буковина втратила залишки автономії, якою володіла за влади Австрії. В 1928—1937 pp. настав період лібералізації, він охоплював 1926—1933 pp., коли було дещо послаблено антиукраїнські дії. Однак уже в лютому 1933 р. на окупованих землях було запроваджено надзвичайний стан, а впродовж 1933—1935 pp. парламент Румунії прийняв кілька реакційних законів, в тому числі про реорганізацію і зміцнення поліції та сигуранци (таємної поліції). Із середини 30-х років у Румунії почали набирати сили фашистські партії та організації («Залізна гвардія», що діяла з 1935 р. під гаслом «Все для Батьківщини! », Націонал-християнська партія та ін.)

63. Укр. питання напередодні та на початку Другої св. війни. Етнічне возз’єднання українських земель.Роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі різних держав були не лише болючою проблемою великої європейської нації, а й одним із складних моментів політичного становища в Центральній та Східній Європі передвоєнної доби. Україна постійно привертала увагу багатьох європейських країн, але їх цікавило тільки те, як би загарбати українські землі й перетворити їх на свою колонію.Напередодні Другої світової війни населення Західної України становило близько 7 мли осіб. На всіх цих землях панувала іноземна адміністрація, яка проводила колонізаційну політику. Це викликало обурення українців, призводило до спротиву офіційним властям. У 1925 р. було утворено Українське національне-демократичне об'єднання (УНДО) на чолі з К. Левицьким. У 1929 р. у Відні під керівництвом Є. Коновальця постала Організація українських націоналістів (ОУН), яка ставила за мету здобуття незалежності України. Посилився національно-визвольний рух у Закарпатті. 11 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало від Чехословаччини автономію, яка, однак, була ліквідована угорською окупацією. Карпатська Україна, що проголосила свою незалежність 15 березня 1939 р., практично того ж дня припинила своє існування. Угорщина повністю окупувала Закарпаття. Нового удару по західноукраїнських землях було завдано 23 серпня 1939 р., коли В. Молотов і Й. Ріббентроп підписали радянсько-німецький пакт про ненапад. Таємним протоколом передбачалося розмежування сфер інтересів обох держав, а Західна Україна поряд з іншими територіями мала увійти до складу СРСР. Лемківщина та Холмщина потрапляли до німецької зони.

64. «Радянізація» в західноукраїнських землях: суть процесу, наслідки.Парторганізації та органи влади в перші місяці своєї діяльності здійснили багато прогресивних перетворень, що імпонували місцевому населенню, яке настраждалося від польських та румунських колонізаторів. На експропрійованих підприємствах керівництво переходило до робітничих комітетів, які запроваджували 8-годинний робочий день, повертали на виробництво безробітних, піднімали заробітну плату, іноді дуже високо, що часто змушувало радянські органи виділяти їм великі дотації.Запроваджувалося безплатне медичне обслуговування, організовувалась робота дитячих садків і ясел, почали працювати курси ліквідації неграмотності і малописьменності для дорослих. А таких було майже чверть населення. Швидко зростала кількість закладів освіти.Змінюється й національно-культурна політика. Здійснювалося повсюдне запровадження української мови, українського репертуару в театрах, збільшення кількості українських шкіл (до 5,6 тис.) з одночасним скороченням польських.Однак незабаром стало помітно, що радянізація здійснюється механічно, без урахування особливостей Західної України.Лише у Львівській області до квітня 1940 р. було звільнено близько 14 тис. осіб. Тому значно знизилася ефективність виробництва. Націоналізація навіть невеликих підприємств, магазинчиків, демонтаж кооперації призвели до перебоїв у постачанні населення, з'явилися черги в магазинах. Дефіцитом стали білий хліб, м'ясо і м'ясні продукти, навіть сіль і мило. Різко піднялися ціни, поширювалася спекуляція.Уже через кілька місяців після аграрної реформи розгорнулася сталінська колективізація з масовими репресіями, розкуркулюванням, що проводилися як кампанія боротьби проти «соціально ворожих елементів».Найважчий удар був нанесений по інтелігенції, особливо політичній еліті, яку незабаром після вступу Червоної Армії почали арештовувати. Вночі, без розголосу, за заздалегідь складеними списками, були заарештовані лідери-функціонери, багато рядових членів всіх політичних партій, навіть КПЗУ і польської компартії використана унікальна можливість безкровним шляхом розв'язати давно назрілу проблему національного значення. Слід відзначити, що в цій справі Україна отримала підтримку інших народів СРСР. Спроби керівної верхівки перетворити ці області на типову радянську провінцію, впровадити там сталінський соціалізм призвели до глибоких соціально-економічних деформацій та масових репресій. В результаті значна частина населення західноукраїнських земель стала на антирадянські позиції, що особливо боляче відбилося на долі солдатів і офіцерів Червоної Армії в перші дні нападу фашистської Німеччини на СРСР.

65. Початок ВВВ. Фашистський окупаційний режим.1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу почалася Друга світова війна. 17 вересня польський кордон перетнули війська Червоної армії. Офіційною радянською пропагандою це було кваліфіковано як «визвольний похід» у Західну Україну. 22 вересня було встановлено попередню демаркаційну лінію між військами агресорів, а 28 вересня СРСР і Німеччина уклали договір про дружбу. 11 лютого 1940 р. в Москві була підписана економічна угода, згідно з якою на 15 травня 1941 р. Німеччина отримала від СРСР 632 тис. тонн хліба, 232 тис. тонн бензину, 23,5 тис. тонн бавовни, 50 тис. тонн марганцю, 900 кг платини тощо. У Бресті, Пінську, Ковелі відбулися спільні військові паради, що мало символізувати дружбу СРСР та Німеччини.22 червня 1941 р. Німеччина напала на СРСР. У загарбницьких планах фашистів Україна займала особливе місце. Згідно з планом «Ост» Німеччина мала намір депортувати з України десятки мільйонів людей, переселивши сюди колоністів-німців. Частину її земель передбачалося передати сателітам гітлерівської Німеччини.Вже перші дні війни показали слабкість СРСР. Незважаючи на масовий героїзм бійців, Червона армія, командний склад якої став жертвою сталінських репресій ще в передвоєнні роки, швидко відступала. До середини серпня 1941 р. німецькі війська захопили Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію. 19 вересня фашисти взяли Київ, у жовтні — Одесу й Харків. До кінця 1941 р. була окупована майже вся Україна. Величезними були людські та матеріальні втрати.Сподівання західних українців на те, що з приходом сюди німців і відступом більшовиків для них настане покращення, не справдилися. Хоча військові підрозділи ОУН на початку війни разом з німцями вели боротьбу проти Червоної армії, Гітлер і думки не мав про те, що Україна може стати самостійною державою. Це особливо стало ясним, коли проголошена у Львові 30 червня 1941 р. Українська держава була швидко зліквідована, а ініціаторів прийняття Акта про незалежність України — С. Бандеру і Я. Стецька — було запроторено до концентраційного табору Заксенгаузен.По всій Україні встановлювався окупаційний режим, який жорстоко переслідував усіх, хто чинив йому спротив. 20 серпня 1941 р. із значної частини республіки, окупованої німцями, був створений Райхскомісаріат Україна на чолі з фашистським катом Е. Кохом. Однак усе це не могло придушити опір населення. Зокрема, активну боротьбу проти окупантів розгорнули радянські партизанські формування. В окупованому Києві була створена Українська Національна Рада — політично-громадський центр під орудою ОУН. Діяли підпільні більшовицькі та націоналістичні організації, польські партизанські загони та ін. Якщо діяльність радянських партизанів концентрувалася в основному на Лівобережжі, то збройні формування ОУН, насамперед Українська повстанська армія, діяли на теренах Західної України. У липні 1944 р. було створено Українську головну визвольну раду. Більшовики однак, вбачали в ОУН— УПА посібників Німеччини, своїх ворогів. З цієї причини антинацистський рух в Україні послаблювався, його сили нерідко витрачалися на братовбивчу боротьбу між собою.Події на фронтах, особливо після поразок Німеччини під Сталінградом та Курськом, стали розвиватися вже на користь антигітлерівської коаліції. Стратегічна ініціатива остаточно перейшла до Червоної армії. Почалося визволення Лівобережної України. Червона армія мала потрійну перевагу над німецькою в кількості військ, майже п'ятикратну — в техніці, значна частина якої поставлялася союзними державами, насамперед США та Великою Британією. Поповнена величезними людськими ресурсами, Червона армія розгорнула енергійний наступ. Протягом літа—осені 1943 р. були звільнені Харків, Чернігів, Полтава, у вересні — Донбас, а 6 листопада був звільнений Київ. Переможне форсування Дніпра завершувало корінний перелом у війні.

66.Рух опору в Укр. в роки ВВв. У відповідь на нацистський «новий порядок» український народ піднимався на боротьбу в тилу окупантів. В Україні існували дві течії руху Опору: підпильні комуністичні організації та націоналістичне підпилля. Для керівницьтва підпиллям уже з літа 1941 на окупованій території створювались підпільні обкоми, міськкоми, райкоми Комуністичної партії України, а в жовтні 1942 почав діяти нелегальний ЦК КП(б) У. У 1943 на окупованій гітряревцями території України підпильний і партизанський рух досяг найвищого розмаху. У Західній Україні, де комуністи не мали жодного впливу, антифашистську боротьбу очолювали націоналісти. Збройні формування укр націоналістів зосереджувались в основному в лісах Волині, болотах Полісся та Карпатах. Восени 1942 на Волині створюється Українська повстанська армія (УПА). У цілому ж діяльність укр радянських партизанів і боротьба ОУН-УПА з німецькими загарбниками були складовою частиною міжнародного антифашистського руху Опору. Українці зробили гідний внесок у перемогу Обєднаних Націй у Другій світовій війні, воюючи також у складі армій західних держав антигітлеровської коаліції.

67. Визволення України від німецьких загарбників. Внесок укр. народу у перемогу над нацизмом.

1944 р. став роком остаточного визволення українських земель від німецько-фашистських загарбників. У лютому 1944 р. в районі м. Корсунь-Шевченківський було ліквідовано велику групу німецьких військ. 26 березня радянські війська вийшли на державний кордон з Румунією. Після того як у першій половині травня 1944 р. був звільнений Крим, основні зусилля сконцентрувалися на західному напрямку. Під Бродами було розбито вісім німецьких дивізій, у тому числі дивізія СС «Галичина». Були звільнені Львів, Станіславів, Ужгород.

На початку жовтня 1944 р. територія України була повністю очищена від окупантів, а наприкінці цього місяця було звільнено й Закарпаття. 29 червня 1945 р. між СРСР та Чехословаччиною укладено угоду про возз'єднання Закарпаття з Українською РСР.Чималий внесок у розгром фашистів зробили радянські партизанські формування М. Наумова, О. Федорова. Певних успіхів досягло і з'єднання С. Ковпака під час свого карпатського рейду. Складовою частиною всеукраїнського руху спротиву нацистам були дії Української повстанської армії. Тільки восени 1944 р. вона здійснила 800 рейдів. Після того як по Західній Україні пройшли радянські війська, УПА організувала низку акцій з метою перешкодити мобілізації та депортації українського населення. Тоді ж із тактичних міркувань німці звільнили з концтабору С. Бандеру, Я. Стецька, А. Мельника. Однак своєї мети вони не досягли: ОУН—УПА не відмовилися від боротьби на два фронти — і проти більшовиків, і проти нацистів.Таким чином, події на фронтах свідчили про те, що розгром Німеччини не за горами. Перемога об'єднаних націй над фашистами та їхніми спільниками, як вже зазначалося, не тільки підводила підсумок Другій світовій війні, а й висувала на порядок денний не менш важливі питання — питання повоєнного світоустрою.

Усі ці події, як вже зазначалося, відбувалися за умов, коли війська союзників просувалися до Берліна, штурм якого почався у квітні 1945 р. В битві за Берлін взяли участь десятки тисяч воїнів-українців. 2 травня столиця Німеччини була взята. 2 вересня 1945 р. капітулювала й Японія. Друга світова війна закінчилася.

Україна зробила величезний внесок у досягнення перемоги над нацистською Німеччиною та Японією. Щонайменше 5,3 млн осіб, або один із кожних шести мешканців України, загинули у Другій світовій війні. 2,3 млн українців було вивезено на примусову працю до Німеччини. Втрати України становлять 40—44% загальних втрат СРСР. Депортовані з Української РСР складають 78,6% усіх депортованих з СРСР. Матеріальні збитки в Україні оцінювались у 286 млрд крб (загальні збитки СРСР — 679 млрд, з яких 225 млрд припадає на Росію, 75 — на Білорусію, 20 — на Латвію, 17 — на Литву, 16 — на Естонію).Український народ, який став одним із переможців у цій кривавій бійні, сподівався, що після війни все буде інакше, що тоталітаризм і геноцид — то вчорашній день людства. Однак ці надії виявилися марними. Ще протягом довгих десятиліть. Москва відмовляла українському народові, як і іншим народам СРСР, у праві на вільний, самостійний розвиток, на власну незалежну державу.

68.Особливості. Відбудова і розвиток народного господарства у першому повоєнному десятиріччі.червня 1945 р. О.Довженко занотував своєму щоденнику: „Об'єдналися усі ук­раїнські землі. Буде єдине стадо і єдині пастирі. Усі тепер будем одинакі". І справді, з того ж 1945 р. сталінське керівництво прагнуло якнайш­видше реалізувати свою улюблену й апробовану в попередні роки тріаду „індустріалізація — колек­тивізація — культурна революція", прагнучи уніфікувати життя західноукраїнського регіону з 7 травня 1945 р. ЦК КП(б)У і уряд УРСР прийняли ухвалу „Про заходи по відбудові і даль­шому розвитку господарства Львівської, Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської, Во­линської, Чернівецької областей на 1945 р.". Вже цим документом було взято курс на реконструкцію і розвиток як традиційних для Західної України га­лузей промисловості (нафтовидобувна, газова та ін.), так і нових (машинобудівна, приладобудівна, металообробна та ін.). Протягом четвертої п'ятрічки з великих промислових підприємств СРСР у Західну Україну приїхало 20 тис. робітників і 2 тис. інженерно-технічних працівників. У цілому за перші п'ять повоєнних років чисельність робітників, зайнятих у промисло­вості, зросла із 138 тис. до 284 тис. чол. Особ­ливість індустріалізації західних областей полягала в тому, що темпи промислового розвитку тут були значно вищими, ніж у східних областях. Якщо пи­тома вага промислових підприємств західних облас­тей в усій промисловості України становила в 1940 р. 4,7%, то в 1948 — 12,6%. Питома вага робітників у промисловості відповідно зросла з 5,9% до 11,8%. Змінився національний склад робітництва, в якому на початок 50-х рр. українці становили 70% (до приєднання Західної України 50%).Ця форсована індустріалізація, як і в Східній Україні, супроводжувалась повільним розвитком харчової, легкої та інших галузей промисловості, які виробляли товари для людей. Ще більш негативні наслідки супроводжували розгорнуту паралельно за більшовицькими стандартами колективізацію. Застосовувались апробовані ще в 20—30-і рр. форсовано-примусові методи. Більшість колгоспів було насаджено у 1948—1949 рр. Якщо на почат­ку 1946 р. у західних областях нараховувалось 158 колгоспів, на початку 1948 — 1762, то на 1 листо­пада 1949 р.— 6098. До середини 1950 р. у понад 7 тис. колгоспів було об'єднано майже 93%, а до середини 1951 р.— понад 95% селянських госпо­дарств. Влада постійно піклувалася, щоб до західних областей направлялися люди, здатні за­безпечити курс на колективізацію. До кінця 4-ї п ятирічки сюди надіслали 15 тис. чол., які вважа­лися фахівцями в галузі сільського господарства. Політичний контроль забезпечували політвідділи УІТС. У зв'язку з цим було ухвалено навіть спеціальну постанову ЦК ВКП(б) від 23 грудня 1949 р. „Про організацію політвідділів при МТС західних областей УРСР". Для роботи в них обко­ми партії направили 1,7 тис. партійних функціо­нерів,

Повсякденними під час проведення колек­тивізації стали порушення законності. Так, у Во­линській області тільки за перше півріччя 1947 р. офіційно зареєстровано 32 випадки таких порушень (побиття громадян, вилучення в них майна, неза­конні арешти, загроза зброєю тощо). Ситуація уск­ладнювалась тим, що процесу колективізації крива-во протидіяли УПА і підпілля ОУН. У свою чергу, це стимулювало каральну активність комуністичної системи, зокрема масове виселення так званих кур­кулів (заможних селян) та їх сімей.Штучно колективізоване селянство зіткнулось із значними проблемами. Так, 1949 р. у 87 колгос­пах (4%) не видавали зовсім зерна на трудодні, грошей не видавали 504 (21%) господарствам. Це не спонукало до праці, тому селяни часто ухиляли­ся від роботи в колгоспах. У 1950 р. не виробили обов'язкового мінімуму трудоднів майже 45% кол­госпників, що було значно більше, ніж по всій Ук-раіні. Справи не поліпшились і після укрупнення господарств. У 1952 р. 30% колгоспів видали на трудодень колгоспникам менш ніж 1 кг зерна, а у 18% колгоспів хліба зовсім не одержали. Понад по­ловину господарств видали близько 1 крб. грошей на трудодень, а четверта частина господарств гро­шей взагалі не нарахувала. В той час комуністична пропаганда всіляко вихваляла „переваги" колгосп­ного ладу.Вже у 1945/46 навчальному році в західних об­ластях налічувалось 6,5 тис. шкіл, які відвідували 1233 тис. учнів. Швидко зростала мережа се­мирічних і середніх шкіл. У першу повоєнну п'ятирічку кількість середніх шкіл збільшилась майже в 7 разів. У 1950/51 навчальному році тут працювали 24 вищих навчальних заклади (в тому числі 3 університети), в яких було близько 34 тис.студентів, і 110 с' (близько 29 тис.у народилися в захід ла 37%, а в 1953Разом з тим значно посилився і процес русифікації. Наприклад,на початку 1953 р. у вузах областей переважна більшість західних областей читалася російською мовою.

69. Утворення ООН. Україна і ООН.Ідея створення системи колективної безпеки, ефективнішої, ніж Ліга Націй, виникла ще під час війни. 26 серпня 1941 р. у знаменитому документі, укладеному Черчіллем та Рузвельтом і названому Атлантичною хартією, передбачалося “запровадження загальної безпеки, створюваної на ширших засадах ”. Тому й виникла ідея створення нової організації. “Об’єднані нації” – назва, запропонована Ф. Д. Рузвельтом. Вперше вона прозвучала під час Другої світової війни в “Декларації Об’єднаних Націй” від 1 січня 1942 р., коли представники 26 держав зобов’язались від імені своїх урядів продовжувати колективну боротьбу проти держав “осі”.24 жовтня 1945 року була офіційно заснована Організація Об'єднаних Націй.Сталін намагався довести, що в СРСР не існує національних проблем та й навіть найменших підстав для невдоволення радянською національною політикою, що союзні республіки, в тому числі Україна, тепер стали суб'єктами міжнародного права і можуть бути членами міжнародних організацій повоєнної доби. Радянське керівництво на конференції в Думбартон-Оксі (США, серпень-жовтень 1944 р.) поставило питання про прийняття всіх республік СРСР до майбутньої міжнародної організації. Цю вимогу було відхилено як юридичне необґрунтовану. Пізніше була досягнута домовленість про те, що дві радянські республіки — Україна і Білорусія — стануть одними з членів-фундаторів ООН. Радянський Союз, таким чином, отримував у цій організації два додаткових голоси, що порушувало загальний принцип: одна держава — один голос. Але справа не тільки в цьому. Членство цих республік в ООН, а потім в інших міжнародних організаціях, значно полегшувало проведення радянської зовнішньої політики в Європі, зокрема в Центральній та Східній, де після Другої світової війни були встановлені тоталітарно-комуністичні режими.Після цього сталінське керівництво відкинуло геть загравання з українцями. В липні 1944 р. О. Корнійчук за директивою з Москви звільняється з посади наркома закордонних справ. Його наступником стає Д. Мануїльський, який ще у 20-х роках підтримав сталінський проект «автономізації» і котрого Сталін називав «липовим українцем». Непотрібним став невдовзі і В. Сосюра. Його вірш «Любіть Україну», відзначений свого часу Сталінською премією, пізніше був підданий жорсткому політичному остракізмові.

70.Прояви «холодної війни» в Україні. Холо́дна війна́ — глобальна геополітична, економічна та ідеологічна конфронтація між Радянським Союзом і його союзниками, з одного боку, і США та їх союзниками — з іншого, що тривала з середини 1940-х до початку 1990-х років. е термін «холодна війна» застосував для опису протистояння Сполучених Штатів і Радянського Союзу Джордж Орвелл в статті «Ти і атомна бомба», що з'явилася на світ у 1945 році.Термін "холодна війна" вперше було вжито кастильським принцем Хуаном Мануелем у ХІV ст. Він зазначав, що "гарячі" і "холодні" війни відрізняються тим, як вони закінчуються. " Гарячі війни" закінчуються загибеллю держав або миром, а "Холодні війни" не приносять ні миру, ні честі, тим, хто їх розв'язав.

71. Хрущівська «відлига» та її особливості в Україні.На вересневому 1953 р. пленумі ЦК КПРС було прийнято постанову "Про заходи подальшого роз­витку сільського господарства СРСР". З колгоспів списано недоїмки за сільгосппоставки, зменшено розмір податків, збільшено заготівельні ціни на сільгосппродукцію, планувалося введення пенсій і скасування паспортних обмежень. Популярність Хрущова швидко зростала. На початку 1955 р. відбулося звільнення Г. М. Малєнкова з посади Голови Ради Міністрів СРСР, Уряд очолив Н. А. Булганін, який стояв близько до Хрущова.Так звана хрущовська «відлига» мала певний позитивний вплив на національно-духовне пробудження і культурний роз­виток України. В 1956р. було скасовано плату за навчання у старших класах середніх шкіл, а також у вузах. 1953 р. було прийнято закон про посилення зв'язку школи з життям та по­єднання загальноосвітнього та виробничого навчання. Саме на піднесення ролі особистості та на індивідуальне виховання була спрямована система навчання, запроваджена видатним педагогом В. Сухомлинським у Павлиській середній школі на Кіровоградщині. Відлига виявилася насамперед у виступах представників різних верств населення з критикою національ­но-культурного відродження, проти русифікації та ідеологічно­го контролю Москви.Зросла увага до відтворення правдивої історії українського народу, його самобутності. З 1957 р. став видаватися «Україн­ський історичний журнал». Почалася підготовка багатотомної історії України та історії міст і сіл республіки. Для відродження рідної мови багато зусиль доклали М. Рильський, П. Плющ, М. Шумило та інші відомі письменники. Було переведено «Словник української мови» Б. Грінченка.Спроби десталінізації суспільства, реабілітація багагьох партійно-державних і культурних діячів України супроводжува­лися ростом політичної та національної самосвідомості молоді, особливо творчої, почастішали прояви критичного ставлення до комуністичного режиму, непокори владним структурам. Зріс інтерес до західної культури.Українська література збагатилася новими художніми тво­рами М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, О. Гончара, М. Стельмаха. Заявили про себе й нові імена: Г. Тютюнник, Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч, В. Симоненко, І. Дзюба, М, Вінграновський, Є. Сзерстюк, В. Чорновіл, І. Світличний, В. Мороз, М. Осадчий — представники того покоління, яке назвуть «шестидесятни'оми». У їхніх творах звучав протест проти тоталітаризму, вони висували вимоги забезпечення українцями свободи вільного духовного розвитку.Однак процеси, що відбувалися в науці, літературі та мистецтві, мали досить суперечливий характер. Так і не побачили тоді світу твори 3. Сосюри «Третя рота», «Розстріля­не безсмертя», «Мазепа». Зазнали переслідувань В. Стус, М. Вінграновський, І. Драч, Л. Костенко, І. Дзюба. Почалися репресії, суди, арешти. У 1962-1963 рр. «відлига» заверши­лась.

72. Наростання кризових явищ у соціально-економічному та політичному житті України(друга половина 60-х–перша половина 80-х років 20 ст.)Після відставки в 1964 р. М. Хрущова до нової правлячої верхівки СРСР увійшли: Л. Брежнєв — перший Секретар ЦК КПРС, С. Косигін — голова Ради Міністрів СРСР, М. Шдгорний — голова Верховної Ради СРСР. Велику роль у суспільно-по­літичному житті відігравав також М. Суслов — секретар ЦК КПРС з ідеологічної роботи. У перші роки свого перебування на чолі партії Брежнєв намагався здійснювати колективне керів­ництво Президії ЦК КПРС (з 1966 р. — Політбюро). Він значно зміцнює свої позиції, поставивши на чолі КДБ Ю. Андропова (1967 р.). Цього ж року міністром оборони призна­чено А. Гречко. Це були люди Брежнєва. Із середини 70-х років зростає вплив військово-промислового комплексу на політичні рі­шення вищого партійного керівництва. 1976 р. Брежнєв став Маршалом Радянського Союзу і оголосив про тотожність інтересів партії та армії. Таким чином, партія ставала основним виразником армійських інтересів, а її номенклатура — їхнім захисником. Важливою ознакою політичного життя 70-х років було формування культу особи Л. Брежнєва, що мав на останньому етапі його життя досить гротес­кний характер завдяки безмірному звеличуванню особи Генерального секретаря. Нестримна прист­расть до вихвалянь і нагород (Брежнєв мав 220 радянських і зарубіжних орденів і медалей) увін­чалася 4 зірками Героя Радянського Союзу, званням Героя Соцпраці, нагородженням орденом Перемоги. Проте не варто шукати корені застою тільки в постаті Брежнєва. Деградувала сама суспільно-по­літична і соціально-економічна система, яка багато в чому й породила "брежнєвщину", що стала символом аморальності, безконтрольності й безсил­ля тоталітарного режиму, який розпадається. У 1965 р. нове радянське керівництво здійснило спробу економічних реформ. Пріоритет у їхній розробці і проведенні належав Голові Ради Мініст­рів СРСР О. М. Косигіну. Рішеннями березневого (1965 р.) пленуму ЦК КПРС передбачалось, що реформа має забезпечити подолання традиційних для існуючої моделі економіки недоліків: диспро­порції у розвитку галузей економіки, її затратності, невідповідності між рівнем виробництва та рівнем оплати праці та ін. Перші кроки реформи принесли позитивні ре­зультати: пожвавилось сільськогосподарське вироб­ництво, покращилось постачання населення міст продовольством, зросла продуктивність праці; ос­новні показники 8-ї п'ятирічки було виконано. Успіх початкового етапу реформи скоріше був зумовлений фактором "початкового ефекту", тому що вже на початку 70-х років темпи реформи почали падати. Основна причина полягала в тому, що реформа не була спрямована на докорінну зміну старого господарського механізму управління еко­номікою. Вона лише дещо видозмінювала розподіл функцій між центральними та низовими ланками при незмінності тієї самої командно-адміністратив­ної системи. Поступово радянське керівництво по­чало відходити від ідеї реформування економіки, що негативно позначилося на темпах економічного розвитку СРСР.На середину 70-х років радянська економіка повністю втратила притаманний їй динамізм роз­витку: скорочується приріст продуктивності праці, знижуються темпи промислового розвитку, уповіль­нюються темпи запровадження досягнень науково-технічної революції, посилюються централізація та бюрократизація державної системи управління, пог­либлюється криза сільського господарства, зростає закупівля продовольства за кордоном в 10 разів, збільшуються грошові доходи громадян виперед­жальними темпами порівняно із зростанням вироб­ництва товарів широкого вжитку, наростає дефіцит товарів, падають темпи житлового будівництва, загострюються екологічні проблеми. Проте згортан­ня реформи не так болісно позначилося на життє­вому рівні населення.У 104 містах СРСР забруднення повітря було визнано таким, що перевищує гранич­но допустимі норми.Таке становище стало важливою ознакою кризи командно-адміністративної системи. Реформи сере­дини 60-х — середини 70-х років засвідчили, що економічне реформування радянської системи не­можливе без політичного, без демократизації орга­нів влади й управління, без реального державного суверенітету республік.

73. Дисидентський та правозахисний рух в Україні 60-80рр.У 60—70-х роках виникає нова форма протесту — дисидентство, яке за своєю природою було духов­ним, інтелектуальним і моральним опором закосте­нілості радянської системи суспільства. Найбільш активними учасниками дисидентського руху були творча інтелігенція, духовенство та віруючі, пред­ставники різних національностей. Дисидентство як соціальний рух мав помірковане та радикальне крила. Вчені виділяють такі етапи дисидентського руху в СРСР. Перший — 1961-1968 рр. Формою руху було написання листів лідеру країни з підписами най­більш відомих діячів науки, культури (так звані "підписанти"). За різними даними, до їх числа належало 700 чоловік. Формою поширення диси­дентських ідей на той час став "самвидав" — машинописні журнали, збірники, літературно-публіцистич­ні доробки» У молодіжному середовищі виникають перші неформальні об'єднання на противагу офіцій­ному комсомолу. Із сере­дини 60-х років дисидентський рух переходить до активних форм діяльності. Так, у грудні 1965 р на Пушкінській площі у Москві відбулася перша правозахисна демонстрація, організаторами якої були А. Сахаров, С.К. Гінзбург, А. Амальрик. Другий — 1968—середина 70-х років. Характе­ризувався активними формами протесту: виступ 8 чоловік на Красній площі 25 серпня 1968 р. на знак протесту проти введення радянських військ у Чехо-Словаччину; видання за кордоном літератур­но-публіцистичних творів, звернення учасників руху з критикою радянської дійсності до міжнародних організацій, в яких висвітлювалися факти порушення прав людини в СРСР; формування правозахисного та національного рухів у республіках СРСР і нарос­тання репресій проти вільнодумства (судові процеси), поміщення членів дисидентського руху в психіатричні клініки, «справа Григоренка», "справа Пліуч" та ін.

Третій — середина 70-х — середина 80-х років, Характеризувався організаційним оформленням ру­ху (створення Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, правозахисних організацій у союз­них республіках, Дільного профспілкового об'єднан­ня трудящих) і наростанням репресій з боку КДБ на чолі з Ю. Андроповим.Формами протесту проти радянської системи стали страйки, масова еміграція єврейського населення до Ізраїлю, виступи католиць­кого духовенства Литви, створення молодіжних неформальних рухів та організацій, екологічні кам­панії. Посилення опозиційних рухів у СРСР було реакцією передової частини радянського суспільства на посилення консерватизму брежнєвського керів­ництва, збереження у суспільстві атмосфери "помір­кованого страху".

74. Економічний та суспільно-політичний розвиток Укр. в роки перебудови. Перебудо́ва— загальна назва сукупності політичних і економічних реформ, що проводилися в СРСР у 1985—1991 роках. Складові частини Перебудови: у внутрішньополітичній сфері — демократизація суспільного життя; в економіці — введення елементів ринкових відносин; у зовнішній політиці — відмова від надмірної критики так званого капіталістичного ладу, значне поліпшення відносин зі США та демократичними країнами Західної Європи, визнання загальнолюдських цінностей і глобальних проблем. До початку 1990-х років Перебудова призвела до загострення кризи в усіх сферах життя суспільства, що спричинило ліквідацію влади КПРС і розпад СРСР.Перші економічні заходи М. С. Горбачова (запровадження «держприймання», розширення прав трудових колективів, антиалкогольна кампанія тощо) не дали потрібного ефекту. Більш того, вони навіть погіршили економічну ситуацію: з січня 1987 починається стійкий спад виробництва, який так і не вдалося подолати. Державний бюджет виявився підірваним антиалкогольною кампанією, падінням світових цін на нафту (з $ 30,35 за барель у жовтні 1985 р. до $ 10,43 в березні 1986 р.) і Чорнобильською катастрофою. Сподіваючись на успіх реформ і збільшення цін на нафту, М. С. Горбачов став брати кредити у країн Заходу. Це призвело до різкого збільшення державного боргу. До кінця 1980-х років він досяг двох третин національного доходу країни, що вело до згортання всіх соціальних програм. У цих умовах керівництво країни зробило спробу поєднати планові та ринкові механізми без зміни форм власності. До літа 1987 відомі радянські економісти Л. І. Абалкін, А. Г. Аганбегян, П. Г. Буніч, Т. І. Заславська та ін. розробили проект програми перетворень, який був прийнятий у червні 1987 року на пленумі ЦК КПРС. Проект передбачав такі зміни:

1)розширення самостійності підприємств на принципах госпрозрахунку та самофінансування;

2)поступове відродження приватного сектору економіки;

3)відмова від монополії зовнішньої торгівлі; більш глибока інтеграція у світовий ринок;

4)скорочення кількості галузевих міністерств та відомств;

5)розвиток орендних відносин на селі.

75. Політична боротьба в Україні в кінці 80х на початку 90х рр. Спроба перевороту в СРСР у серпні 1991р. та вплив його на суспільно-політичний розвиток України.С начала 1980 - х годов кризис в СССР охватил все сферы жизни. Хронически не хватало товаров, чтобы обеспечить внутренний рынок. Понижался уровень жизни населения. Это наблюдалось довольно давно, но поначалу удавалось выправить положение за счет продажы на Запад сырья - нефти, газа, древесины, а также благородных металлов и драгоценных камней. Однако к середине 1980 - х годов упала цена на нефть и газ, а также начала сокрашаться сырьевая база. Перед новым (с марта 1985 года) генеральным секретарем ЦК КПСС Михаилом Горбачевым встала проблема - как изменить в лучшую сторону положение в стране? Было решено добавить в советкую плановую систему элементы рыночной экономики. Хотя о новом курсе, получившем название перестройки, было объявлено еще на апрельском пленуме 1985 года, фактические изменения появились в 1987 году. Начали организовываться кооперативы, многие предприятия стали переходить на бригадный подряд.

Перестройка коснулась и политической стороны советской жизни. Были ослаблены репрессивные методы. Из лагерей стали выпускать политических заключенных. Появляются правдивые материалы о сталинских репрессиях, о коллективизации. Советское правительство во главе с Горбачевым начинают вести политику разоружения. Ослабляется военное и политическое воздействие на страны Варшавского договора - ГДР (Германскую Демократическую Республику), Польшу, Болгарию, Венгрию, Чехославакию, Румынию. В результате в этих странах в короткое время терпят поражение коммунистические режимы этих стран, причем в большинстве случаев (кроме Румынии) они даже не оказывали сопротивления. В ноябре 1989 года была воссоединена ГДР И ФРГ, в результате чего появилось государство - Германия. Советские войска покидают все страны Варшавского договора. На Украине появляется множество политических организаций: антисталинское общество "Мемориал", Союз Независимой Украинской Молодежи, товаришество "Спадщина". Активизирует свою деятельность Украинская Греко - Католическая и Украинская Католическая Церковь. Возрождается Украинская Автокефальная Православная Церковь. В 1989 году при инициативе Союз писателей Украины и Украинской Хельсинской Группы было организовано общественное и политическое движение - Народный Рух Украины. Появляется множество новых независимых украинских изданий, многие украинские советские издания изменяют свою политическую направленность и часто название. Активизирует свою деятельность РУХ. Его руководителями стали Иван Драч, Владимир Яворивский, Михаил Горинь, Сергей Конев. РУХ выступает в защиту украинского языка, культуры, выдвигает программы экономического и политического развития. Он организовывает массовые мероприятия, такие как живая цепь, которая связала Киев со Львовом и Ивано - Франковском. В состав Верховного Совета (Вэрховнойи Рады) УССР проходят представители от РУХа и других политческих организаций. Под их давлением Верховный Совет УССР 28 октября 1989 года принял закон о государственном статусе украинского языка. Многие деятели украинской культуры выходят из Компартии. К лету 1990 года обстановка на Украине накаляется. Вспыхивают забастовки шахтеров. В Киеве, у здания Верховного Совета украинские студенты начинают голодовку с требованием независимости. Их поддерживали многие простые граждане. В результате 16 июля 1990 года Верховный Совет УССР принял Декларацию о государственном суверенитете Украины.

76.Декларація про Державний суверенітет. Проголошення незалежності України. Державотворення в умовах незалежності.16 липня 1990 р. була прийнята Декларація про державний суверенітет України. Вона стала першим документом, який у 1990-ті рр. відкрив Україні шлях до незалежності. Суверенітет перед­бачав верховенство, самостійність, повноту і не­подільність влади на території України, незалеж­ність держави в зовнішніх відносинах. У 1991 р. як у СРСР, так і в Україні загостри­лася суспільно-політична ситуація внаслідок боротьби навколо підписання нового союзного договору. Цей документ передбачав створення «реальної федерації рівноправ­них республік» і виносився на обговорення на референдумі. В Україні ця ідея була зустріта неоднозначно. Окремі статті нового союз­ного договору суперечили Декларації про державний суверенітет України: обмеження прав республіки; збільшення повноважень союзних органів вла­ди у фінансовій сфері та міжнародних відносинах; верховенство союзних законодавчих актів над республіканськими. Результати референдуму показа­ли, що народ України прагне до відновлення положення України в складі СРСР. 19—21 серпня 1991 р. у СРСР була здійснена спроба державного перево­роту. Президент СРСР М. Горбачов був ізольований на дачі «Форос» у Кри­му і відсторонений від влади. Влада перейшла до створеного Державного Комітету з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП) у складі Г. Янаєва, В. Павлова, Д. Язова, В. Крючкова, Б. Пуго, О. Бакланова, Д. Стародубцева. У Москву вводилися війська. На території СРСР на 6 місяців був оголоше­ний надзвичайний стан. Свої дії члени ДКНС (ГКЧП) мотивували тим, що вони дбають про інтере­си народу, хочуть забезпечити законність і правопорядок у СРСР, запобігти загальнонаціональній катастрофі. Насправді це була спроба консервативних політичних сил знищити демократичні перетворення, повернути країну в період «застою», зупинити рух народів СРСР до незалежності. Офіційний Київ зайняв вичікувальну позицію. На Голову Верховної Ради УРСР Л. Кравчука здійснювався тиск із боку ДКНС. Однак Л. Кравчук за­явив, що в Україні немає підстав для введення надзвичайного стану, а всі зміни повинні відбуватися законним шляхом. Реакція на дії ДКНС в Україні була неоднозначною. Так, демократична опозиція у Верховній Раді не визнала змовників, а більшість членів комуні­стичної партії в Україні виступили з підтримкою ДКНС. 21 серпня 1991 р. організатори ДКНС (ГКЧП) визнали свою поразку, а 22 серпня Президія Верховної Ради УРСР на вимогу опозиції скликала позачергову сесію Верхов­ної Ради, де на обговорення було винесено питання про проголошення неза­лежності України. 24 серпня 1991 р. загальним голосуванням було прийня­то Акт проголошення незалежності України, що визначав: «Територія України є неподільною і недоторканною. Відтепер на території України діючими є винятково Конституція і закони України». 1 грудня 1991 р. був проведений Всеукраїнський референдум з метою під­твердження незалежності України. 90,3 % громадян, що взяли участь у ре­ферендумі, висловилися за незалежність України. У цей же день відбулися вибори Президента України. Ним став Л. Кравчук. Прийняття Акта проголошення незалежності України справило значний вплив на подальший розвиток держави. Україна стала суверенною держа­вою мирним шляхом. Висновок. Україна пройшла складний і суперечливий шлях до незалежнос­ті. На карті світу з'явилася нова незалежна демократична держава — Україна.

77. Політична та соціально-економічна ситуація в Україні. Державотворення в умовах незалежності.Проголошення Верховною Радою УРСР державного суверені­тету 16 липня 1990 р., а 24 серпня 1991 р. незалежності України поставило проблему державотворення у практичну площину. В січні 1992 р. Верховна Рада затвердила синьо-жовтий прапор як Державний прапор України. Після гострих дебатів у лютому 1992 р. був затверджений тризуб як малий Державний герб і головний елемент майбутнього великого Дер­жавного герба України. Щодо Державного гімну, то відповідним Указом Президії Верховної Ради була затверджена музична редакція національного гімну «Ще не вмерла Україна». Утвердження нової символіки мало велике значення, оскільки визначало стратегічний напрям державотворчого процесу. На початку грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон про Збройні сили України, яким проголошувалося, що Україна як не­залежна держава створює власні Збройні сили у складі Військ на­земної оборони, Військ оборони повітряного простору і Військо­во-морських сил. Важливе значення для розбудови Збройних сил України мало прийняття Верховною Радою в жовтні 1993 р. Воєнної доктрини, що визначила захист державного суверенітету і політичної неза­лежності, збереження територіальної цілісності та недоторканності кордонів України як її стратегічне завдання в галузі оборони. У цілому процес розбудови української армії мав керований і поступальний характер. Проте невизначеність державного статусу флоту на тривалий час стала одним із чинників напруження в українсько-російських взаєминах.У листопаді 1991 р. Верховною Радою був прийнятий прийняла Закон «Про дер­жавний кордон України», який проголошував недоторканність кордонів, визначав порядок їхньої охорони та правила переходу. Серед важливих державотворчих документів помітне місце посідає Закон «Про громадянство України», відповідно до нього гро­мадянство надавалось усім, хто проживав на території республі­ки, хто не заперечував проти отримання громадянст­ва України і на момент набуття чинності закону не був громадянином інших держав. Подвійне громадянство законом не допус­калося. Серед інших законів і постанов, ухвалених Верховною Радою пі­сля проголошення Акта про незалежність України, слід виділити постанову, згідно якої якою на території республіки за­проваджувався обіг купонів багаторазового використання. Таким чином, практично з нуля, в умовах далеких від опти­мальних, було сформовано всі атрибути державності — від кор­донів до нагородної системи, створено цілісний державний меха­нізм. Нагадаємо про те, що на початковому етапі процес державо­творення відбувався суперечливо, долаючи значні труднощі, зу­мовлені низкою чинників, серед яких варто виділити найістотні­ші з них, а саме: непідготовленість українського суспільства до державотворчих дій; успадкована від колишнього Союзу радян­ських республік прив'язаність народногосподарського комплексу до центру; що головне, недосконала організація державної влади в республіці, незавершеність розподілу функцій між гілками вла­ди, відсутність нового Основного Закону України як фундаменту створення якісно нової політичної системи держави. Вищий законодавчий орган незалежної України — Верховна Рада — дістався у спадок від Української РСР. Верховна Рада дванадцятого скликання, визнача­ла темпи і зміст законодавчого процесу. Більша частина депута­тів Верховної Ради займала консервативну позицію і гальмувала створення правового поля для демократичних перетворень у сус­пільстві. Перший парламент незалежної України за період своєї діяльності ухвалив близько 450 законів. Згідно із про заснування поста Президета, Президент є главою держави і главою виконавчої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Радою персональний склад Кабінету Міністрів та Прем'єр-мініст­ра. Кабінет Міністрів, у межах своїх повноважень, здійснює за­ходи щодо забезпечення національної безпеки та обороноздатно­сті країни, розробляє та вирішує практичні питання соціально-економічного розвитку, піклується про охорону навколишнього середовища тощо.Судову владу в Україні покликані здійснювати судові органи, якими були Верховний Суд республіки, загальні, арбітражні та військові суди. Отже, почала складатися система управління. Загалом до Конституції 1978 р. було внесено понад 200 поправок. Проте Консти­туція не виконувала свого головного призначення — забезпечу­вати стабільність політичного життя. Протистояння між Президентом і Верховною Радою спостерігалось не тільки в центрі, а й у регіонах, де воно набуло форми конфлікту між місцевими радами й органами міс­цевої державної адміністрації. Безкомпромісні позиції прихильників збереження радянської системи, з одного боку, та прибічників президентської чи прези­дентсько-парламентської — з другого, у жовтні 1993 р. остаточно загальмували конституційний процес. На фоні погіршення соці­ально-економічної ситуації протистояння між гілками влади спричинило всеохоплюючу суспільно-політичну кризу. Спробою вийти з цієї кризи стало прийняте протидіючими сторонами радикальне рішення — достроково припинити повно важення і провести в першій половині 1994 р. вибори Верховної Ради і Президента України. Вибори до Верховної Ради відбулися в березні—квітні 1994 р.26 червня 1994 р. відбулися вибори Президента України. Перший тур голосування не приніс перемоги жодному з кандидатів у Президенти, але за кількістю наб­раних голосів виборців у другий тур виборів вийшли Л. Кравчук і Л. Кучма. У другому турі виборів перемогу здобув Л. Кучма, за канди­датуру якого проголосувало понад 52 % виборців.

78. Правове оформлення незалежності республіки. Конституційний процес. Основою правової системи нашої держави є Конституція України. Це означає, що норми усіх галузей права, нормотворча, правозастосовча та інші діяльності щодо здійснення правових приписів мають бути зорієнтовані на Конституцію. Взагалі "правова система держави" - дуже широке поняття. До її складників слід додати всі юридичні установи (суди, прокуратуру, різноманітні інспекції, які стежать за дотриманням норм права відповідного профілю, наприклад, санітарну інспекцію, органи внутрішніх справ, інститут судових виконавців, адвокатуру тощо). До організаційної структури правової системи належать також державні органи, які видають правові акти, наприклад, Верховна Рада України - орган, що видає закони; районна державна адміністрація, що у межах своїх повноважень може видавати, зокрема, постанови; а також велика кількість державних і громадських організацій, громадян, яким адресовано правові приписи. Інакше кажучи, правова система суспільства - це відповідний його розріз, сфера правового регулювання, яке здійснюється у даному суспільстві. Конституції держави притаманна велика об"єднуюча сила щодо охоплення всіх верств населення, всіх політичних сил процесом досягнення порозуміння у суспільстві, якщо й не з усіх, то з переважної більшості спірних питань. Конституція - Основний Закон нашої держави. Основним він є тому, що будучи правовим актом найвищої юридичної сили, на найвищому державному рівні закріплює найважливіші якісні риси, які характеризують суспільний і державний лад України.Прийняття Конституції є актом історичної відповідальності її авторів, депутатів Верховної Ради, які проголосували за неї, перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями.Це виважений і свідомий поступ, який обрав наш народ.

Конституційний процес в Україні.В аспекті державотворення досить непростим в останні роки був конституційний процес в Україні. На нього суттєво впливали притаманні перехідному періоду розвитку суспільства протиріччя між високою динамічністю політичних процесів і необхідністю збереження стабільності політичної системи, законності, правопорядку, між завданнями побудови демократичної держави, цивілізованого громадянського суспільства і необхідністю подолання антидемократичної спадщини, між новими демократичними інститутами, широкими політичними правами і свободами громадян і формами їх реалізації у політичній практиці. Прийняття Конституції України стало вагомим фактором зняття можливих державно-правових конфліктів, активізації державотворчого процесу. Ідеологія державотворення найбільш чітко втілена в конституційних приписах, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою; що її територія в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою; що людина, її життя і здоров"я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; що суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Ці світові конституційно-правові цінності, які закріплені в Конституції України, визначають філософію і ідеологію державотворення. Разом з тим це - і ті цінності, заради яких владні структури повинні співпрацювати в режимі консенсусу, а не конфронтації. Президент України Л. Кучма в доповіді з нагоди 5-ї річниці незалежності України підкреслиів необхідність усвідомлення нової Конституції як гарантії незалежності України, реформаторської розбудови держави, суспільного договору, механізму конструктивної взаємодії усіх гілок влади в інтересах всебічного розвитку і зміцнення України, як фундаментального правового регулятора, засобу утвердження України у світі, створення сприятливого інвестиційного клімату для всього нашого господарського комплексу. В характеристиці значення Конституції для державотворчого процесу вважаємо необхідним звернути увагу на положення, що Конституцію слід оцінювати і як механізм конструктивної взаємодії усіх гілок влади. Вважаєсо, що новий Основний Закон в цілому закріпив такий механізм взаємодії, чітко визначивши компетенцію різних гілок влади, а також зафіксувавши, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Разом з тим при обговоренні проекту Конституції України обгрунтовувалась пропозиція про необхідність на конституційному рівні закріпити не тільки поділ влад, а й вимогу взаємодії владних структур. Законодавцем вона не була сприйнята, що, однак, не свідчить про хибкість цієї ідеї. До речі, ст. 6 Конституції Республіки Молдова 1994 р., ст. 6 Конституції Республіки Бєларусь 1994 р. встановили обов"язок владних структур взаємодіяти між собою. Закріплення такої вимоги в Основному Законі мало б суттєве значення для вирішення конституційних конфліктів, недоведення ситуації в країні до жорсткої конфронтації між владними структурами. Оскільки таке положення не дістало закріплення в Основному Законі, то необжідні інші механізми забезпечення взаємодії Президента, парламенту, Уряду України. Це може бути: Уповноважений Президента у Верховній Раді; систематична присутність Президента, Прим"єр-Міністра на засіданнях парламенту (така практика досить поширена в багатьох країнах світу); спеціальні парламентські процедури розв"язання конфліктів, утворення відповідних погоджувальних комісій, комітетів; ефективна діяльність Конституційного Суду по забезпеченню конституційної законності, тлумачення Основного Закону тощо. Такі механізми необхідно знаходити і втілювати на практиці з метою забезпечення соціальної злагоди, ефективності функціонування органів державної влади. Разом з цим в умовах соціально-економічної стабільності конфлікти можливі між центром і місцями, насамперед з питань бюджету, його розподілу. Конституція посилила повноваження Президента України і Кабінету Міністрів по формуванню владних структур на місцях, що дає можливість виконавчій владі ефективно впливати на процеси, що розвиваються на місцях. Так, голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Причому голови місцевих держадміністрацій при реалізації своєї компетенції відповідальні перед Президентом і Кабінетом Міністрів, підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня, тобто глава райдержадміністрації підзвітний і підкконтрольний главі обласної державної адміністрації. Рішення голів місцквих держадміністрацій, які суперечать Конституції і законам України, іншим законодавчим актам України, можуть бути згідно із законом скасовані Президентом України або головою держадміністрації вищого рівня. Розвиток демократичних процесів на місцях має принципове значення для побудови в Україні соціальної, правової держави. Виходячи з цього, Конституція встановлює, що місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам в частині повноважень, делегованим їм відповідними районними або обласними радами. Обласна, районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої держадміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обгрунтовану відповідь. Якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої адміністрації (ст. 118 Конституції). Таким чином, ця конституційна норма закріплює можливості впливу органів самоврядування на місцеві виконавчі структури. Разом з тим слід врахувати й те, що в сучасних економічних і політичних умовах, багатоманітності думок щодо напрямів реформування суспільних відносин набрати дві третини голосів депутатського корпусу досить непросто. Згідно з Основним Законом місцеві держадміністрації повинні забезпечувати виконання Конституції і законів України, актів президента, Кабінету Міністрів, інших органів виконавчої влади, законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян, виконання державних і регіональних програм соціально- економічного і культурного розвитку, ппрограм охорони навколишнього серидовища, підготовку і виконання обласних і районних бюджетів. Відповідно між держадміністрацією і органами місцевого самоврядування районного і обласного рівня можуть виникати конфлікти з питань бюджету, соціально-економічного розвитку території, приватизації державного майна. Суттєве значення має положення п. 6 ст. 119 Конституції, що місцеві держадміністрації повинні взаємодіяти з органами місцевого самоврядування. Дана конституційна вимога є досить грунтовною, що не була реалізована в ст. 6 Конституції щодо взаємодії законодавчої, виконавчої та судової влади. Конфлікти між владними і самоврядними структурами на місцях впливають і на взаємовідносини між законодавчою, виконавчою гілками влади, Президентом.

79. Зовнішня політика незалежної України.Одним із провідних напрямків зовнішньої політпики України є участь у загальноєвропейському процесі і, зокрема, в процесі європейської інтеграції.З 1992 р. Україна стала учасником Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) і підписала ключовий документ НБСЄ — Гельсін- ський Заключний акт. Це стало свідченням ви­знання рівноправності України у творенні демок­ратичних міждержавних стосунків і безпеки в Європі. На початку грудня 1994 р. на зустрічі глав держав і урядів НБСЄ в Будапешті лідери чотирьох країн — України, США, Великої Британії та Росії — підписали Меморан­дум про гарантії безпеки України. У ньому три ядерні держави підтвердили свої зобов'язання поважати незалежність, суверенітет і територіальну ціліс­ність нашої держави, утримуватися від загрози чи використання сили щодо України. З 1 січня 1995 р. НБСЄ стала постійнодіючою організацією — ОБСЄ, важливим елементом загальноєвропейського дому.9 листопада 1995 р. Україна — першою з країн СНД — офіційно всту­пила до Ради Європи (РЄ). Це надало їй можливість брати участь у виробленні спільної політики європейських держав щодо прав людини, трансформувати національні державні та суспільні інститути відповідно до загальноєвропей­ських вимог.Вступивши до РЄ, Україна взяла на себе певні зобов'язання, що стосують­ся насамперед приведення її правової та політичної систем у відповідність до вимог цієї організації. Так, згідно з рекомендаціями РЄ, в Україні було скасовано смертну кару. Незважаючи на опір деяких сил у державі, вико­нання рекомендацій РЄ відповідає національним інтересам України, набли­жає її до стандартів демократичного суспільства. Для контролю за виконан­ням взятих Україною зобов'язань запроваджено постійно діючий моніторинг стану справ щодо прав людини. За період з 1995 до 2004 р. Україна неодно­разово опинялась у ситуації, коли їй загрожувало виключення з РЄ за неви­конання зобов'язань. Така ситуація не найкращим чином впливала на імідж України та на її відносини з європейськими державами. Це також негативно відбивалося на євроінтеграційних прагненнях України.Важливе значення для європейської інтеграції України має співробітни­цтво з Європейським Союзом (ЄС). У 1992 р. Україна долучилась до співро­бітництва з європейськими фінансовими організаціями, ставши, зокрема, членом Європейського банку реконструкції і розвитку, створеного для допо­моги країнам Східної Європи у подоланні комуністичного минулого. Украї­нське керівництво проголосило стратегічною метою вступ до ЄС. У 1994 р. була підписана, а в 1998 р. набула чинності Угода про партнерство і спів­робітництво між Україною і ЄС. У документі проголошувалися такі цілі співробітництва: розвиток політичного діалогу; сприяння розвитку торгів­лі й інвестицій; створення умов для взаємовигідного співробітництва в усіх галузях; підтримання зусиль України щодо зміцнення демократії та розвит­ку її економічного потенціалу, завершення переходу до ринкової економіки. Загальну стратегію ЄС щодо України було затверджено у 1999 р. У липні 2002 р. відбувся саміт «Україна — ЄС». Основними питання­ми, що обговорювалися, були надання Україні статусу країни з ринковою економікою і асоційоване членство країни в ЄС. За підсумками роботи самі-ту було прийнято рішення, що Україна не відповідає вимогам ЄС і не потрап­ляє до хвилі її розширення у 2004 і 2007 рр. У 2003 р. Україні було надано статус «країни — сусіда ЄС». Щоб зменшити негативні наслідки від вступу в ЄС сусідів України, з ними було укладено угоди про спрощення візового режиму,У 2005 р. почався новий етап у співробітництві з ЄС. Нове українське керівництво на чолі з Президентом В. Ющенком спрямувало всі зусилля на досягнення стратегічної .мети — вступ до ЄС. Основними кроками на цьо­му шляху є такі: подання заявки на вступ до ЄС; надання Україні статусу країни з ринковою економікою: вступ до Світової організації торгівлі (СОТ); початок переговорного процесу про умови вступу; набуття асоційованого членства в організації; вступ до організації. Проголошення без'ядерного статусу сприяло налагодженню тісних відно­син України з НАТО. У1994 р. зона стала учасником програми НАТО «Парт­нерство заради миру». У1996 р. була схвалена індивідуальна програма парт­нерства України з НАТО. На території України проходять спільні навчання зійськових підрозділів (Яворізський полігон під Львовом, акваторія Чорного моря). У 1997 р. в Мадриді між Україною і НАТО було підписано «Хартію про особливе партнерство», у якій проголошувалося, що НАТО є відкритим для вступу нових членів і підтримує суверенітет і територіальну цілісність України, недоторканність її кордонів. Був визначений механізм консультацій між двома партнерами. Україна розглядає НАТО як найбільш ефективну структуру колективної безпеки в Європі, хоча не схвалила дії НАТО у Юго­славії. Для більш тісного співробітництва у Києві відкрито офіс військового представництва НАТО. На Празькому саміті НАТО у листопаді- 2002 р. було затверджено план дій, що містить перелік конкретних дій, які б переконали НАТО у серйозності намірів України. Україна бере на себе зобов'язання за­безпечити свободу слова, розвиток громадянського суспільства, захист прав і свобод громадян, розв'язання важливих економічних і соціальних проблем, щоб наблизитись до європейських цінностей і стандартів. Висновок. Ступивши на шлях незалежного розвитку, українська держава заде­кларувала свій європейський вибір, проте шлях досягнення інтеграції в європей­ські структури є складним і потребує наполегливої праці й політичної волі.

80. Політичні партії в незалежній УкраїніПолітична партія – громадсько-політична і ідеологічна організація первних суспільних верств і груп, яка має чітку структуру і веде боротьбу за завоювання, розподіл і утримання політичної влади або ж в будь-який інший спосіб чинить вплив на неї. В Україні на початку 90-х років склалася прийнятна ситуація для формування багатопартійності. Основними партіями, які мали і мають змогу чинити безпосередній вплив на владу в Україні є (порядок партій йде від лівих до правих за часом іх створення):

1. Комуністична партія України

2. Соціалістична партія України

3. Прогресивна соціалістична партія України

4. Соціал-демократична партія України (об'єднана)

5. Партія зелених України

6. Народна партія

7. Народно-демократична партія

8. Партія промисловців і підприємців України

9. Політична партія "Трудова Україна"

10. Партія регіонів

11. "Народний союз Наша Україна"

12. Народний Рух України

13. Українська республіканська партія "Собор"

14. Українська народна партія

15. Всеукраїнське об'єднання "Батьківщина"

16. Всеукраїнська політична партія "БРАТСТВО"

81..Підсумки історичного шляху укр. народу і головні уроки історії у боротьбі за укр. державу. Боротьба за незалежність України йшла протягом сторіч. Це – народно-визвольна боротьба українського народу 1648-1654 рр. під кер. Б. Хмельницького, це й спроби І. Мазепи у 1709 р. використати російсько-шведську війну з метою створення самостійної України. Це – події початку ХХ ст., коли була проголошена УНР на чолі з М. Грушевським, а також - Гетьманат П. Скоропадського, Директорія УНР, ЗУНР. Сюди належить і майже 70- річний період існування радянської України у складі СРСР. Нарешті, прийняття Верховною Радою України історичного акта – Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 р. і акта про незалежність України 24 серпня 1991 р., схваленого народом України 1 грудня 1991 р., ознаменували собою появу на карті світу держави Україна. Суспільно-релігійні правовідносини цих періодів складалися по-різному. В основі своїй вони сягали глибин віків дохристиянського та християнського періодів ствердження державності Київської Русі, відносин українських земель з сусідніми народами і владою держав, до складу яких входило населення сучасної держави України, таких як Литва, Польща, Австрія, Туреччина, Росія, Німеччина та інші.