36. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці 17- першій пол.. 19 ст.

Українські землі у складі Російської імперії поділялись на Лівобережну Україну (Малоросія), Південно-Західний край і Новоросію. На середину XIX ст. тут налічувалось 9 губерній: Харківська, Чернігівська, Полтавська (Лівобережна Україна); Київська, Подільська, Волинська (Південно-Західний край); Катеринославська,Херсонська,Таврійська (Новоросія),які підпорядковувались Малоросійському, Київському та Новоросійсько-Бесарабському генерал-губернаторствам.

На чолі губерній стояли губернатори й генерал-губернатори. У повітах, які входили до складу губерній, владу здійснювали справники. Повіти ділились на стани, які очолювали поліцейські пристави. Казенна палата, як державна установа, відала збиранням державних податків. Цивільна влада спиралась на військову.

Найголовнішою особливістю соціально-економічного розвитку Наддніпрянської України першої половини XIX ст. був занепад феодально-кріпосницьких відносин і зародження капіталізму.

Ознаками цього періоду були:

-розвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіталізму у сільське господарство;

-руйнування селянських господарств шляхом скорочення земельних наділів або переведення селян на місячну, що означало повну ліквідацію селянських господарств;

-занепад кріпосницької мануфактури й початок у 1830-1840 рр. промислового перевороту й завершення його у 60-80 рр. XIX століття.

37. Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії в кінці 18 ст. – першій половині 19ст.

Австрійськ.імперії у І пол.ХІХст. На початку ХІХ ст. етнічні українські землі Галичина, Північна Буковина й Закарпаття перебували в складі Австрійської імперії (з 1867 –Австро–Угорської).економічна політика австрійського уряду насамперед зводилася до нещадної експлуатації природних багатств цих земель. Вона мала відвертий колоніальний характер і була спрямована на те, щоб Галичина, Північна Буковина й Закарпаття й надалі залишалися економічно відсталими сировинними придатками до розвинутих західних промислових районів Австрії. Один з перших губернаторів Галичини граф П.Гесе відверто цинічно зазначав, що галицькі землі разом з Буковиною можуть бути тільки постачальниками хліба для західної частини Австрії.Імперські власті цілком свідомо гальмували розвиток західноукраїнської промисловості.Унаслідок цього в галузях промисловості були зайняті тільки понад 150 тис. осіб, що становило лише близько 2% населення краю. У середині ХІХ ст. виробництво промислової продукції на душу населення на західноукраїнських землях було в 5 разів нижчим, ніж у чеських та німецьких областях імперії. Неприхована колоніальна суть політики австрійського уряду щодо Галичини чітко виявилася й у її основній індустріальній галузі–нафтовидобувній промисловості. одержану нафту вивозили з західноукраїнських земель , як правило, у сирому стані. Її переробка відбувалася здебільшого в промислово розвинутих регіонах імперії, що позбавляло край можливості мати власну нафтопереробну промисловість.Аналогічна практика застосовувалася й щодо розвитку інших галузей західноукраїнської промисловості: гірничої, лісової, шкіряної тощо.Військові замовлення, зумовлені наполеонівськими війнами, дещо пожвавили промисловий розвиток Західної України. Однак період тимчасового економічного піднесення вже наприкінці 20 –х рр.змінився застоєм. Галицькі й буковинські мануфактури в цей час не мали підтримки імперського керівництва, навпаки – їхня діяльність блокувалася й гальмувалася одночасно декількома способами: встановлення великих податків;позбавлення пільг та державних субсидій;дискримінацією крайових виробів на західноукраїнських ринках. Тільки в 30 -40 – х рр. промисловість почала поступово виходити з кризи.У цей період на західноукраїнських землях працювало майже 250 мануфактур, проте вони не мали парових двигунів і лише деякі з них використовували у виробничому процесі енергію.У містах Східної Галичини працювало тільки 50 промислових підприємств. Перші парові машини в краї з’явилися лише в 1843 р. Серед різних промислових галузей Галичини найрозвинутішим було ґуральництво (винокуріння). На західноукраїнських землях воно набуло величезних розмірів. Унаслідок цього наприкінці ХІХ ст. тут зосереджено понад 50% усіх ґуралень Австро–Угорщини.Австрійські власті, жорстоко експлуатуючи природні й матеріальні багатства краю, не проявляли належної турботи про місцеве населення. тут була найнижча в імперії заробітна платня й водночас найдовший робочий день, який тривав від 10 до 12 годин, а нерідко й усі 14 -16 годин на добу.Не витримуючи конкуренції з розвинутою фабрично – заводською промисловістю інших регіонів Австрії, західноукраїнське примітивне мануфактурне виробництво на кінець першої половини ХІХ ст. з року в рік деградувало й занепадало.