Роботи і тези повинні бути виконані державною мовою.
46.Усна форма літературної мови. Орфоепічні норми як компонент формування мовної компетенції фахівця.
|
Усна форма може обслуговувати виробничі і побутові потреби суспільства. В ній переважає лексика побутового харктеру, використовуются переважно прості речення. Можна виділити кілька типів усного мовлення за сферами його застосування: ділова розмова, засідання, публічний виступ (лекція, помова, бесіда). Усне мовлення відрізняється від писемного такими чинниками: - усному мовленню властива спонтанність; -під час усного мовлення мало уваги приділяється формі вислову, особливо з точки зору орфоепії; -для усного мовлення характерна поширена інформативність, насиченість різнопалновими фактами; -важливим елементом усної мови є інтонація, від якої залежить зміст вислову. Саме ця ознака є однією з найсуттєвіших рис усного мовлення. Усне мовлення допускає повтори, які використовуються з тією чи іншою метою. На особливу увагу заслуговує особисте ділове усне мовлення в процесі прийому відвідувачів, спілкування зі своїми колегами. Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури. Сухомлинський писав:”Щоб правильно розмовляти і писати, треба прагнути до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити укр мову й свою справу”. |
Орфоепія – розділ мовознавчої науки, який вивчає норми правильної літературної вимови. Унормована вимова необхідна для того, щоб мова могла нормально і ефективно функціонувати як найважливіший засіб комунікації, оскільки розбіжність у вимові ускладнює спілкування, уповільнює розуміння висловленої думки.
Орфоепія –невід”ємна складова частина культури укр мови, однією з основних вимог якої є те, що мовлення має відбуватися відповідно до загальноприйнятих і узвичаєних у цій мові норм вимови і наголошування слів. Отже, норми правильної літ мови обов”язкові для всіх, хто користується укр літ мовою в її усній формі.
Орфрепія має практичне значення для всіх, оскільки вивчення правил літературної вимови не тільки забезпечує високу культуру мовлення, а й сприяє подоланню вимовних помилок. Ці помилки можуть бути зумовлені незнанням правил укр літературної вимови або впливом діалектного оточення.
Норми сучасної укр літ вимови сформувалися на основі вимовних норм середньонаддніпрянських діалектів і охоплюють вимову голосних, приголосних і слів іншомовного походження.
47.Основні правила наголошування в українській мові. Засоби милозвучності української мови.
Норми наголошення в сучасній українській літературній мові є нелегкими для засвоєння. Пояснюється це такими особливостями наголосу, як повсюдність і рухомість. Наголос в українській мові визначається як повсюдний, оскільки він може припадати у слові на будь-який склад (перший, другий, третій тощо), наприклад: по́їзд, марке́тинг, фено́мен, консо́рціум, комерса́нт, співіснува́ння, самовдоскона́лення. Така особливість як рухомість, означає, що в формах того самого слова наголос може бути різним: гара́ж – гаража́ – у гаражі́; гопа́к – гопака́; бра́ти – беремо́, берете́. Іноді навіть та сама форма слова акцентується по-різному, наприклад, форма називного відмінка множини деяких іменників (векселі́, але 2 ве́кселі, лікарі́ але 4 лі́карі), форми родового й орудного відмінка однини числівника один (одного́ але всі до о́дного, оди́н за о́дного, оди́н ́одного; одни́м, але один за ́одним, оди́н з ́одним, одн́і о́дних).
Однією з орфоепічних вимог української літературної мови є функціонування милозвучності. Ця вимога зумовлює чергування префіксів у – в, сполучників і – й, прийменників у – в – уві, з – із – зі, часток би – б, же – ж та ін.
48.Публічний виступ як різновид усної мови. Підготовка публічного виступу.
Усне професійне спілкування передбачає використання діалогічної і монологічної форми. Як форма монологу є публічний виступ. Вони бувають різних видів і проводяться в ораторському стилі. Це – доповідь, промова, декція. Типи доповіді:
1. ділова доповідь – містить виклад питань із визновками і пропозиціями (розрахована на підготовлену аудиторію; відбувається активне обговорення, аргументована критика; слова вживаються тільки у прямому значенні, речення чіткі, аргументовані);
2. звітна доповідь – містить об’єктивні факти за певний період роботи підприємства; чітко окреслюється мета, характер, завдання, наводяться цифри, іноді – цитати. Варто укласти план доповіді, щоб була струнка система викладу. В кінці приймається рішення і програма на наступний період роботи.
Промова – усний виступ із висвітленням інформації, дуже часто емоційно насичений. Типи промови:
1. ділова промова – характеризується лаконізмом, критичністю, полемічністю та аргументованістю викладених фактів; орієнтована на логічне сприйняття слухача; сприймається у контексті якоїсь проблеми;
2. мітингова промова – виголошується на злободенну тему і стосується суспільних проблем, які хвилюють широкий загал; це короткий емоційний вислів, що висвітлює нестандартний аспект, щоб по-новому сприйняти відомі факти; використовуються вигуки, заклики, звертання; її успішність залежить від індивідуального стилю оратора;
3. агітаційна промова – дуже близька до мітингової, в ній пропагуються думки, переконання, ідеї і відбувається активна агітація за їх втілення в життя.
4. лекція – це одна із форм розв’язання наукових, науково-навчальних, науковопопулярних та інших знань шляхом усного викладу матеріалу; бувають: навчальнопрограмові, настановчі, оглядові, лекції зі спеціального курсу;
5.бесіда – бувають приватні і ділові; один із видів бесіди є колоквіум ( один із видів спілкування, вид екзамена, а також збори, на яких заслуховують і обговорюють наукові доповіді).
1. Представлення доповідача
Представлення доповідача передбачає надання стислої інформації про нього: його прізвище, ім'я та посада. Не потрібно викладати зміст його повідомлення, адже це його власне завдання, але голова зібрання може пояснити, чому саме цю людину запрошено виступити. Якщо вже з моменту представлення доповідач прагне справити враження, він має дати якомога більше інформації про себе тому, хто його представлятиме.
2. Попередня інформація для доповідача
Доповідач повинен знати заздалегідь:
1) тему засідання, конференції, круглого столу, зустрічі тощо;
2) склад аудиторій
3) хто ще виступатиме на зібранні;
4) де й коли відбудеться засідання, конференція, круглий стіл, зустріч тощо.
3. Доповідь
Проголошення доповіді вимагає серйозної підготовки. Перший крок у підготовці — накреслити мету та завдання виступу, визначити коло питань, що їх він має охопити. Насамперед, заздалегідь слід сформулювати предмет та тему останнього (можливо, все це вже було визначено організаторами зібрання). Другий крок — добір допоміжної інформації. Остання ж може бути отримана з двох джерел 1) теоретичні джерела — це можуть бути статті в періодичних виданнях, книги та окремі публікації, що стосуються теми, енциклопедичні, термінологічні та галузеві словники; 2) усні розмови з обізнаними з проблемою людьми. Висвітлювані питання мають ґрунтуватися на найновіших дослідженнях та наукових публікаціях (якщо це науковий виступ), на останніх виступах у пресі, на радіо та телебаченні, як прихильників, так і опонентів (якщо це політичний виступ), на аналізі та посиланнях на протоколи попередніх засідань (якщо це громадські збори). Добираючи інформацію, необхідно пам'ятати, що повідомлення буде теоретично обґрунтованим та актуальним лише за умови наявності промовистих прикладів.
Завершивши підготовку, слід організувати інформацію в певні категорії, надати їй чіткості, визначити та сформулювати власне бачення проблеми. Доповідь слід будувати, дотримуючись таких вимог: теоретична обґрунтованість, опора на фактичний матеріал, наведення переконливих прикладів, власне бачення проблеми.
Наступний крок — написання плану доповіді на папері, що містить:
• вступ,
• основний текст (серцевина доповіді),
• висновки.
Вступ
Початок доповіді є визначальним і повинен чітко й переконливо відбивати причину та мету виступу, розкривати суть конкретної справи, містити докази. Першочерговим завданням доповідача на цьому етапі є привернути й утримати увагу аудиторії. Для того, аби не дозволити думкам слухачів розпорошитися, вже після перших речень доповіді необхідно висловлюватися чітко, логічно та змістовно, уникаючи зайвого. Відповідно, речення мають бути короткими й стосуватися виключно суті питання, варто інтонаційно виділяти найважливіші місця висловлювання і виражати своє ставлення до предмета мовлення.
Практичні поради доповідачеві:
1) подякуйте тому, хто представив вас аудиторії (наприклад, голові);
2) чітко назвіть тему вашої доповіді та проблему, що їй присвячена остання;
3) стисло поясніть, у який спосіб ви аналізуватимете проблему, на що, насамперед, звернете увагу. Обмежте кількість аналізованих у доповіді питань. Зазначте, яку візуальну допомогу ви задієте (відеофільми, графіки, діаграми, таблиці та інші ілюстративні матеріали).
Основний текст
В основній частині викладається суть проблеми, наводяться докази, пояснення, міркування, дотримуючись попередньо визначеної структури доповіді. Слід пояснювати кожен аспект проблеми, добираючи переконливі цифри, факти, цитати (проте кількість подібних прикладів не має бути надто великою — нагромадження ілюстративного матеріалу не повинно поглинати змісту доповіді). Варто подбати про зв'язки між частинами, поєднавши їх в єдину струнку систему викладу; усі питання мають висвітлюватися збалансовано (при цьому не обов'язково кожному з них приділяти однакову кількість часу). Постійно й уважно потрібно стежити за відповідністю між словом і тим, що воно позначає.
Надзвичайно важливо продумати, в яких місцях тексту потрібні своєрідні «ліричні» відступи, адже суцільний текст погано сприймається. Приміром, у політичних доповідях доцільно розповісти анекдот чи якусь кумедну історію. Анекдот — випробуваний І перевірений спосіб утримати увагу. Останній дає можливість дещо розрядити напруження, а слухачам — перепочити. При цьому не слід забувати, що подібні відступи обов'язково мають бути короткими і, певна річ, мають ілюструвати повідомлення. Одного анекдоту цілком достатньо, розповідаючи більше, промовець ризикує зробити зміст доповіді фрагментарним.
Висновки
Підсумуйте все сказане.
Висновки певним чином мають узгоджуватися із вступом і не випадати з загального стилю викладу.
У тому разі, якщо, готуючись до виступу, доповідач вирішить записати доповідь на папері, йому слід врахувати, що розмовна мова значною мірою відрізняється від писемної. Тому не варто говорити так, як пишемо, навпаки, потрібно писати так, як говоримо, адже розмовна мова менш формалізована, менш структурована, вільніша, сприймається легше (для порівняння зверніть увагу на мову оглядача новин на ТБ). При цьому не можна нехтувати дотриманням загальноприйнятих літературних норм у користуванні лексичними, фонетичними, морфологічними й стилістичними засобами мови, адже важливою умовою успіху є бездоганна грамотність. Мовлення має бути не тільки правильним, а й лексично багатим, синтаксично різноманітним.
Варто записати промову на касету й прослухати, оцінюючи її критично. Виступаючи, можна користуватися нотатками. Зважаючи на це, було б доречно записати найважливіші речення, щоб під час виступу відтворити їх дослівно. Останнє може бути особливо корисним у процесі виголошення завершальної частини доповіді.
4. Страх перед аудиторією
Страх перед аудиторією — явище досить поширене серед промовців. Він дається взнаки по-різному: може тремтіти голос, мов під час першого освідчення у коханні, може вкриватися червоними плямами обличчя, ніби доповідач щойно вчинив щось ганебне, може супроводжуватися повільним блокуванням будь-яких проявів волі. Ці ознаки—справжня напасть для доповідача. Найгірше ж те, що вони лише посилюють страх і доповідач зазвичай думає вже не про логічний виклад думок, а про якомога швидше завершення цієї екзекуції. Він усвідомлює, що прояви страху є очевидними для слухачів і, як наслідок, поспішає, ще більше плутається, що часом призводить до завчасного завершення виступу.
Страх перед аудиторією відрізняється від емоційного напруження, що може виникати під час публічних виступів; останнє є навіть необхідним — ненатягнутий лук не може випустити стрілу. Емоційно врівноважений доповідач значно «небезпечніший» у своїй нудній промові, аніж той, у чиєму настрої присутня здорова доза нервового збудження.
Хоча боротьба зі страхом і є досить складною, все ж можна дати кілька порад.
По-перше, потрібно гарно підготуватися; найкраще записати усю доповідь на папері, виклавши її розмовною мовою, а потім прочитати уголос. З часом текст виступу можна прочитати ще раз — перед дзеркалом (варто зробити це двічі або тричі).
По-друге, слід уявити себе на місці слухача, оцінити свій виступ критично. Чи хотілося б вам спостерігати за тим, як доповідач не може уникнути поразки? Ви — звичайна людина, як і решта, котрі прийшли на зустріч, щоб почути щось нове, цікаве, а не для того, щоб марнувати час.
По-третє, переконайтеся, що в разі потреби ви зможете швидко зорієнтуватися, зазирнувши у записи. Нотатки варто зручно розмістити, щоб ними одразу можна було скористатися.
По-четверте, варто шукати підтримки в аудиторії. Завжди є люди, котрі усміхнуться, кивнуть чи якось інакше схвально відреагують на ваш виступ.
Отже, щоб позбутися нерішучості, несміливості, використовуйте кожну нагоду, щоб потренуватися в мовленні.
5. Зв'язок з аудиторією
Подумки варто постійно спілкуватися з аудиторією. Доброзичливість, відвертість, продемонстровані доповідачем, спрацьовують найефективніше лише в тому разі, якщо вони ґрунтуються на щирому непідробному інтересі. Доповідач випромінюватиме довіру, якщо сам віритиме в себе, не применшуватиме своїх можливостей, але й не перебільшуватиме їх, залишатиметься діловитим, не ображаючи при цьому інших. У жодному разі не можна зверхньо ставитись до слухачів та співдоповідачів, адже подібна поведінка викликає антипатію та неповагу.
Процес спілкування не вичерпується усним повідомленням, важливу роль при цьому відіграють невербальні засоби інформування. Важливе значення для утримання уваги аудиторії має зоровий контакт. Варто дивитися безпосередньо в очі слухачам, використовуючи питання типу: «Ви розумієте...», «Ви також помітили, що.,», «Як Ви знаєте..». Це подобається людям, оскільки свідчить про те, що промовець бачить їх.
6. Жести
Дійовими є також жести, які являють собою вияв людських думок, емоцій. У поєднанні зі словами вони стають надзвичайно промовистими: жести посилюють емоційне звучання сказаного. Щоб оволодіти бодай азами жестикулювання, потрібне тривале тренування, розуміння ролі кожного жесту. Частота жестикуляції залежить передусім від культури поведінки людини.
Практичні поради:
1) жести мають бути мимовільними. Застосовуйте жест, відчуваючи необхідність у ньому;
2) жестикуляція не повинна бути безперервною. Не жестикулюйте руками протягом усієї доповіді;
3) керуйте жестами — жест не повинен відставати від слова;
4) урізноманітнюйте жестикуляцію. Не користуйтеся одним і тим самим жестом у всіх випадках, коли потрібно надати словам виразності;
5) жести мають відповідати своєму призначенню.
7. Використання голосу
Невербальна комунікація супроводжується словами з певною інтонацією, тоном. Голос, тон, виклад, уся сукупність виразових засобів і прийомів повинні свідчити про істинність думки й почуття промовця. Темп мовлення також має практичне значення.
Практичні поради:
1) Постійно тренуйте свій голос; найзручніший спосіб для цього — читання вголос; контролюйте правильність вимови.
2) Пристосуйте свій голос до тієї обстановки, де відбувається спілкування.
3) Не говоріть надто голосно — це справляє враження агресивності.
4) Хто говорить надто тихо, справляє враження людини, яка погано володіє тим матеріалом, про який говорить, або ж не впевнена в собі.
5) Голос підвищуйте тоді, коли ставите запитання, виявляєте радість чи здивування.
6) Голос понижуйте тоді, коли хочете когось переконати або відповісти на запитання.
Отже, щоб не виникало непорозумінь під час спілкування, слід узгоджувати несловесні засоби із словесними, адже дослідження свідчать, що невербальні сигнали справляють вплив утричі більший, ніж слова.
49.Публічний виступ і функціональні типи мовлення (розповідь, опис, роздум).
Розглянемо основні функціональні типи мови, докладно характеризуючи кожен з них.
Опис
Опис - це функціональний тип мови, сутність якого зводиться до вираження факту співіснування предметів, їх ознак в один і той же час. Опис служить для докладної передачі стану дійсності, зображення природи, місцевості, інтер'єру, зовнішності. Наприклад:
"Кочановська садиба стоїть на річці, проти села. Садибці небагата - будинок критий тріскою, з обох сторін ворота з'єднують його з флігелями, в лівому флігелі кухня, у правому клуня, корівник, сарай. Одне вікно кухні виходить на річку, але річки не бачити , старий жорсткий малинник підпирає флігель ... "(К. Федін. Пастух).
У змісті описових текстів головне - предмети, властивості, якості, а не дії. Тому основне смислове навантаження несуть імена іменники та прикметники. Іменники відносяться до конкретної лексиці (річка, село, будинок, ворота, флігель, вікно та ін.) Широко використовуються слова з просторовим значенням - обставини місця (на річці, проти села і т. п.). Дієслівні присудки в смисловому відношенні або ослаблені, стерті (садиба стоїть на річці; вікно виходить на річку), або мають якісно-образотворче значення (жорсткий малинник підпирає флігель). Часто використовується дієслівна форма теперішнього часу, що виражає тривалий стан предмета або "позачасове" стан (варто, з'єднують, підпирає).
Дієслова недоконаного виду минулого часу вказують на стан описуваних явищ в момент спостереження за ними (біліла, цвіла). Навіть дієслова доконаного виду в описових контекстах передають властивість, характеристику предмета, а не активна дія (ледь помітна стежинка відгалузилися від неї, попетлявши меж сосен і померла на галявинці).
Для опису характерна однотипність форм присудка, яка є показником статичності зображуваного. Найбільш часті описи з єдиним планом цього часу, або з єдиним планом минулого часу. Ступінь статичності в описах до плану минулого часу нижче, ніж в описах до плану теперішнього часу.
Опис може включати послідовність номінативних і еліптичних конструкцій, що створює своєрідний номінативний стиль, найбільш яскраво представлений времарка драматургічних творів, кіносценарію, записах щоденникового характеру. Наприклад:
"Велика кімната, ріг будинку; тут Васса прожила років десять і проводить більшу частину дня. Великий робочий стіл, перед ним легке крісло з жорстким сидінням, сейф, на стіні велика, яскраво розфарбована карта верхньої і середньої течії Волги - Рибінська до Казані ; під картою - широка тахта покрита килимом, на ній купа подушок; серед кімнати невеликий овальний стіл, стільці з високими спинками; подвійні скляні двері на терасу в сад, два вікна - теж у сад. Велике шкіряне крісло, на підвіконнях - герань, в простінку між вікнами на підлозі в діжці - лаврове дерево. Маленька полку, на ній - срібний дзбан, такі ж позолочені ковшічкі. Близько тахти двері в спальну, перед столом - двері в інші кімнати "(М. Горький. Васса Желєзнова).
У таких описах об'єкти як ніби фіксуються відеокамерою. Пропозиції рівноправні відносно один одного. Їх можна згрупувати й інакше, все залежить від "точки відліку".
Перечіслітельний сенс описового тексту часто передається паралельної зв'язком пропозицій.
Це наочно демонструють тексти описових наук (біології, геології та ін), які включають у вигляді цілих абзаців логічні єдності, які складаються з пропозицій, що виражають паралельно пов'язані судження з єдиним суб'єктом і різними предикатами.
Наприклад:
"Звичайний вже добре відрізнити по темній, майже чорної забарвленням ... Поширений в європейській частині країни, в Сибіру на схід до Забайкалля та місцями в Середній Азії. Тримається по берегах боліт, річок, ставків. Харчується жабами, ящірками, гризунами, рідше комахами. Рибу їсть рідко "(С. П. Наумов. Зоологіяхребетних).
Для художнього тексту характерна контамінація опису з розповіддю. Елементи описовості присутні практично в будь-якому розповідному тексті.
Іноді смислове навантаження в описі падає на дію, в цьому випадку говорять про "динамічному описі" - типі мовлення перехідному, що межує з розповіддю. Динамічне опис передає протікання дій з маленькими тимчасовими інтервалами в обмеженому просторі. Структурний зміст опису зводиться до тимчасового відношенню простого прямування. У зв'язку з тим, що вся увага зосереджена на фіксації динаміки, на ряді моментів дії, їх "кроковому" характер, такий зміст визначає відбір пропозицій, що мають самостійний характер. Динамічне опис використовується часто для показу зовнішніх подій, будучи засобом натуралістичного відображення дійсності (існує спеціальний термін для позначення натуралістичного методу дуже докладного опису дії з великою точністю передачі деталей - "секундний стиль").
Крім того, динамічний опис може служити засобом гострих, тонких психологічних замальовок - при зображенні переживання, динаміки внутрішнього стану героя.
Динамічне опис широко представлено і в наукових текстах (поряд з описом статичним і міркуванням), де використовується для докладного, точного зображення дій, скоєних в ході проведення досвіду, експерименту.
Завдання автора при цьому полягає не в розповіді про розгортаються в певному часі події (що характерно для розповіді), а в описі процесу, етапів цього процесу, зазвичай незалежно від конкретного часу. Наприклад: "Беруть призму ісландського шпату ... Призму розпилюють перпендикулярно до площини ... Потім обидві половини склеюють канадським бальзамом ..." (А. Г. Столетов. Введення в акустику і оптику).
Оповідання
Оповідання - функціональний тип мови, призначений для зображення послідовного ряду подій або переходу предмета з одного стану в інший. Наприклад:
"І доктору Старцеву, Дмитру Іонич, коли він був тільки що призначений земським лікарем і оселився в Дялиже, у дев'яти верстах від С., теж говорили, що йому, як інтелігентній людині, необхідно познайомитися з Туркіних. Якось взимку на вулиці його представили Івану Петровичу; поговорили про погоду, про театр, про холеру, надійшло запрошення. Навесні, в свято - це було піднесення, - після прийому хворих, Старцев відправився в місто, щоб розважитися трошки і до речі купити собі дещо. Він ішов пішки , не поспішаючи (своїх коней у нього ще не було), і весь час наспівував ... У місті він пообідав, погуляв в саду, потім якось само собою прийшло йому на пам'ять запрошення Івана Петровича, і він вирішив сходити до туркині, подивитися, що це за люди ... "(А. П. Чехов. Іонич);
На першому плані у змісті оповідних фрагментів тексту - порядок перебігу дії.
Кожна пропозиція зазвичай висловлює будь-якої етап, стадію в розвитку дії, в русі сюжету. Велику роль відіграє тимчасова співвіднесеність присудків, яка може виявлятися і як їх тимчасова однотипність, і як тимчасова різнотипність. Основну смислове навантаження виконують звичайно дієслова доконаного виду, префіксальні та беспріставочние (оселився, представили, поговорили й пішов, пообідав, погуляв, вирішив і т. д.), які позначають дії граничні, що змінюються. Для розповіді характерна конкретна лексика (доктор, хворі, коні, місто, сад). Хід подій акцентується допомогою обставин часу (тільки що, як-то взимку, навесні, у свято, після прийому хворих).
Щодо використання синтаксичних побудов і типів зв'язку речень оповідання протиставлене опису, що проявляється, зокрема, в наступному: 1) у відмінності видо-часових форм дієслів - опис будується в основному на використанні форм недоконаного виду, розповідь - досконалого, 2) у переважанні ланцюгової зв'язку речень у розповіді - для опису більш характерна паралельна зв'язок; 3) у вживанні односкладних пропозицій - для розповіді нетипові номінативні пропозиції, безособові пропозиції, широко представлені в описових контекстах.
Оповідання - тип мови, що функціонує, насамперед, у художніх текстах і оформляє розповідь про події, система яких становить сюжет твору. У художньо-образотворчої мови (художніх творах, текстах деяких жанрів публіцистики - репортажу, нарису, інформативно-експресивних нотаток, текстах-розповідях в розмовному стилі) органічно поєднуються елементи описовості і розповідності. Опис включається в оповідь для наочно-образного уявлення героїв, місця дії.
Міркування
Міркування - функціональний тип мови, відповідний формі абстрактного мислення - умовиводу, що виконує особливу комунікативне завдання - надати мові аргументований характер (прийти логічним шляхом до нового судженню або аргументувати висловлену раніше) і оформляється за допомогою лексико-граматичних засобів причинно-наслідкового семантики.
Основною сферою вживання міркування є наука, в якій актуальний логічний, раціональний тип мислення.
Міркування функціонує в текстах у вигляді декількох комунікативно-композиційних варіантів, типологія яких представляє собою польову структуру.
Центральної різновидом є власне міркування (міркування у вузькому сенсі слова) - тип мови, найбільш послідовно виражає причинно-наслідкові відносини між судженнями: від причини до слідства. Міркування займає велику роль у комунікативно-пізнавальному процесі. Саме даний тип мовлення оформляє виведення нового знання, демонструє хід авторської думки, шлях вирішення проблеми. Структурно власне міркування являє собою ланцюг пропозицій, пов'язаних відносинами логічного слідування. Наприклад:
"Під дією електромагнітної хвилі атом з однаковою ймовірністю може перейти як в більш високе, так і в більш низьке енергетичний стан ... У першому випадку хвиля буде послаблюватися, у другому - посилюватися. Якщо парамагнетик знаходиться в тепловій рівновазі, атоми розподіляються по подуровням в Відповідно до закону Больцмана ... Отже, число атомів, що знаходяться в стані з меншою енергією, перевищує число атомів, що знаходяться в стані з більшою енергією. Тому переходи, що відбуваються зі збільшенням енергії атомів, будуть переважати над переходами, що відбуваються зі зменшенням енергії. У підсумку інтенсивність хвилі буде зменшуватися - парамагнетик поглинає електромагнітне випромінювання, в результаті чого він нагрівається. Зі сказаного випливає, що електронний парамагнітний резонанс представляє собою виборче поглинання енергії радіочастотного поля в парамагнітних речовинах, що знаходяться в постійному магнітному полі "(І. В. Савельєв. Курс загальної фізики).
Особливе місце займають підтипи міркування, які служать для того, щоб надати висловленим судженням більш аргументований характер:
- Доказ - комунікативно-пізнавальна функція - встановлення істинності тези,
- Спростування - різновид докази, яка служить для встановлення хибності тези,
- Підтвердження - або емпіричне доказ, функція - встановлення достовірності висловленого положення за допомогою підкріплення його фактами,
- Обгрунтування - встановлення доцільності дії, мотивування.
На відміну від доказу, який відповідає питання "Чи справді це так?", Обгрунтування дає відповідь на запитання "Чи дійсно це потрібно, доцільно?". Ці підтипи міркування об'єднуються між собою на основі структурної схожості: всі вони включають тезу, що утворить ключову частину побудови, і аргументи - коментують частина, яка покликана зняти сумніви (повністю або частково) відносного висунутого як тези положення.
Наведемо приклад докази: "Тепловий рух випромінюючих атомів приводить до так званого доплеровскому розширенню спектральних ліній. Нехай в момент випускання фотона атом має імпульсом ... Тому імпульс атома змінюється ... Отже, змінюється і енергія поступального руху атома ... Замінимо ... Позначимо ... Значення цієї частоти виходить з умови ... У результаті отримаємо, що ... З формул ... випливає, що ... Підставивши сюди вираз .., прийдемо до формули ... Отже, вираз ... дає доплерівську ширину біля спектральної лінії "(І. В. Савельєв. Курс загальної фізики).
Доказ, як правило, завершується варіативним повтором тези - висновком, тобто вже відомим читачеві судженням, новий момент якого полягає в тому, що доведено його істинність. Між початковим і заключним пропозиціями встановлюється дистантная лексико-семантична зв'язок, який є сигналом початку і кінця висловлювання, виконує особливу композиційну роль, організовуючи текст. Доказ характеризується використанням типового набору засобів. До стереотипним способів його оформлення відноситься позначення послідовності операцій за допомогою дієслів 1-ї особи множини: знайдемо, помножимо, прирівняємо, визначимо і т. п. Результат цих операцій запроваджується словами буде, будемо мати, отримаємо, звідки виходить, звідси випливає, тоді та ін Для вираження причинно-наслідкових зв'язків використовуються спілки та союзні аналоги відповідної семантики: бо, так що, тому, тому, отже, таким чином, отже. У доказі, що здійснюється за допомогою додаткових припущень, використовується частка «нехай», слова «припустимо», «допустимо», умовні конструкції.
Ще одним підтипом міркування є пояснення. На відміну від названих підтипів міркування, пояснення служить, перш за все, не цілям підтвердження справедливості тези (чи встановлення його хибність), а розкриття причин реальних явищ. Наприклад:
"Цікаво зазначити, що різкі грані фасонних профілів отворів стають у волокні згладженими, а якщо розмір деталей профільованого отвори не дуже великий, то волокно виходить круглого перерізу, тобто таким, як при круглому отворі. Це відбувається тому, що на рідку струмінь діють сили поверхневого натягу ... "(С. П. Папков. Полімерні волокнисті матеріали).
Міркування як текстове явище сформувалося в науковому мовленні. Саме завдяки науковому стилю російська літературна мова в процесі свого розвитку збагатився міркуванням в його найбільш "чистому" вигляді.
Пам'ятка
Оповідання
Тип мови, в якому зазвичай повідомляється про дії та події, що змінюють один одного у часі.
Спосіб зв'язку речень у тексті звичайно ланцюгової (1-2-3-4 ...)
Перше речення містить тему: вказівка на діяча, явище природи і т.п. У ньому можуть бути слова якось раз, якось і ін, що позначають час і місце події.
Використовуються форми дієслів доконаного виду, що позначають дії, що змінюють одне одного в часі. Поодинокі форми дієслів недоконаного виду позначають тривалість або повторюваність дій.
Як засоби зв'язку речень використовуються слова спочатку, перш за все, в першу чергу і т.п., що позначають початок тексту; потім, потім, після цього і ін, що позначають перебіг подій; нарешті, в кінці кінців, на закінчення і т.п ., нерідко, що укладають текст.
Розповідь може бути представлено серією називних пропозицій.
Опис
Тип мовлення, в якому з різним ступенем повноти вказуються ознаки і властивості різних предметів або явищ.
Спосіб зв'язку речень у тексті - паралельна зв'язок (2 3 4).
Перше речення містить тему, наступні позначають ознака, властивість предмета мовлення, характеризують яку-небудь деталь загальної картини. Опис найчастіше статично, нерухомо.
Використовуються дієслова недоконаного виду, складові іменні присудки. Засоби створення цілісності та зв'язності тексту - однокореневі слова і лексичний повтор. Переважно використовуються прикметники та іменники з оцінним значенням. Зображально-виражальні засоби використовуються частіше, ніж в інших типах текстів.
Опис може бути представлено серією називних пропозицій.
Міркування
Тип мови, в якому встановлюється причинний взаємозв'язок подій і явищ. Міркування вимагає логічно стрункої системи доказів, так як мета його - переконати адресата в чому-небудь. Типове міркування будується за схемою: теза (положення, яке треба доводити), аргументи (докази, докази), висновок (загальний підсумок).
Послідовність аргументів може бути виражена словами по-перше, по-друге і т.п., може бути позначена абзацним членуванням.
Після тези, сформульованого розповідним пропозицією, можуть стояти питання: чому? навіщо? що це значить? , Перехід до 2 частини може починатися з наступних пропозицій: І ось чому ..., Це значить ..., Це можна довести (пояснити) так ...
В якості аргументів використовуються посилання на авторитетних людей, цитати з їхніх творів, прислів'я та приказки, що виражають народну мудрість, факти, події, приклади з особистого життя та життя оточуючих, проміжні висновки, засновані на причинно-следственнихсвязях. При перерахуванні аргументів вживаються вставні слова з різним значенням (звичайно, зрозуміло, можливо, найголовніше, отже, отже, підбиваючи підсумки і т.п.) У другій частині міркування вживаються складнопідрядні речення із сполучниками бо, тому що, бо, тому, внаслідок того, що й т.п.
У художньому стилі тип промови міркування найчастіше зустрічається у внутрішньому мовленні персонажів і зазвичай містить не всі три частини схеми міркування.
Висновок
Актуальність проблеми, яка була порушена в даній роботі, має велике значення. Адже процес розвитку особистості, розвиток вміння спілкуватися з іншими людьми неможливий без знання функціонально-смисловий типології мови, без вироблення вміння аналізувати текст з точки зору його належності до певного типу, вміння створювати тексти у відповідності з певним типом мовлення.
В якості базового визначення типів мовлення ми прийняли наступне: функціональні типи мови - це комунікативно зумовлені типізовані різновиди монологічного мовлення, які виражаються певними мовними засобами.
У даній роботі присутня невелика пам'ятка з визначенням кожного типу мовлення і його короткими характеристиками.
Дослідження літературної мови тісно пов'язане і з вивченням літератури, історії мови, історії культури даного народу. При деякій історичної невизначеності розуміння істоти літературної мови він є одним з найдієвіших знарядь освіти і стикається із завданнями освіти, школи. Все це свідчить про першорядне наукове й практичне значення проблеми літературної мови.
50.Специфіка публічної монологічної мови.
Монолог, монологічне мовлення (від моно і греч. lуgos - слово, мова), вид мови, зовсім або майже не пов'язаної (на відміну від діалогічної мови) з мовою співбесідника ні в змістовному, ні в структурному відношенні. Монологічне мовлення володіє набагато більшою мірою традиційності при виборі мовних, композиційних і інших засобів, має, як правило, складнішу синтаксичну побудову в порівнянні з репліками в діалозі. У побутовому спілкуванні монологічне мовлення зустрічається украй рідко, що дало підставу Л. У. Щербе припустити її похідна від діалогічної (у історичному плані). Основні комунікативні ситуації її вживання - сфера мистецтва, ораторського виступу, спілкування по телебаченню і радіо, ситуація навчання (мова вчителя в класі і т. п.). По своїй мовній і структурно-композиційній організації монологічне мовлення набагато складніше, ніж інші види мови; ці її особливості вивчає т.з. лінгвістика тексту (проблема складного синтаксичного цілого, абзацу і т. п.). За межами художніх творів форму монологу приймають окремі різновиди усних висловів, таких, як мова оратора, лектора, виступ по радіо, телебаченню. Монологічне мовлення, що має зовнішнього адресата, характеризується такими загальними ознаками, як наявність в ній обігу, а також займенників і дієслів другої особи, дієслів наказового нахилу і інших форм волевиявлення. Мовні типи монологу обумовлені властивими монологу комунікативними функціями (розповідь про подію, міркування, сповідь, самохарактерістіка і т. п.). Так, для монологу оповідного типу характерне з'єднання дієслівних фраз, в яких співвідношенням видо-тимчасових форм дієслівних присудків виражена послідовність дій, рух подій. Для монологу-міркування типові синтаксичні побудови, які містять висновок, констатацію фактів, передають логічний зв'язок явищ (конструкції причинно-наслідкові, умовні, допустові, і ін.). Монолог-сповідь звичайно об'єднує в собі оповідні форми мови з формами міркувань. Орієнтуючись на усний вислів, монологи різних типів вільно допускають вживання розмовної і, експресивно забарвленої лексики, вигуків, розмовних і розмовно-експресивних синтаксичних побудов, в т.ч. і конструкцій діалогічної мови. Особливим різновидом монологу є так званий внутрішній монолог, в якому імітується емоційно-розумова діяльність людини в її безпосередньому протіканні («потік свідомості»), Відповідно в монологічному мовленні цього типу часто уживаються переривисті, незавершені фрази, зовні не пов'язані один з одним синтаксичні побудови. Сума втрат інформації при монологічному повідомленні може досягати 50%, а в деяких випадках і 80% від об'єму початкової інформації. Монологічність в спілкуванні виховує людей з малорухливою психікою, низьким творчим потенціалом. Дослідження ж показують, що найефективнішою формою спілкування є діалог.
51. Специфіка публічної діалогічної мови.
Діалог (dialog) - двосторонній обмін інформацією між двома людьми, людиною та ЕОМ в вигляді питань та відповідей. Монологічний і діалогічний тексти розрізняються між собою як з погляду структури, що лежить в основі мовленнєвої ситуації, так і з погляду закономірностей текстоутворення, що в них діють (О.І. Москальська). Відмінності в структурі мовленнєвої ситуації визначаються розподілом ролей між учасниками мовленнєвого акту. Монологічний текст – це усне чи письмове мовлення однієї особи, інший учасник мовленнєвого акту – адресат, реципієнт*, або мислиться, або не відразу реагує (лінійний ланцюжок речень). Діалогічний текст репрезентує альтернативний ланцюжок, що утворюється чергуванням висловлювань двох чи декількох учасників мовлення. В основі діалогу лежить діалогічна єдність: вираження думок та їх сприйняття, реакція на них, що знаходить відображення у структурі цього акту мовлення. Діалог складається з взаємопов'язаних реплік співрозмовників. Діалогічне спілкування являє собою не один якийсь вид мовленнєвої діяльності його учасників, а мовленнєвий акт (обмін інформацією), у якому говоріння і слухання – нерозривно пов'язані види мовленнєвої діяльності. Основними ознаками діалогу є: намір, цілеспрямованість, правила ведення розмови. Цілеспрямованість мовленнєвої дії в діалозі – це наявна чи прихована мета мовця (слухача) (повідомлення про щось, питання, наказ, порада, обіцянка і под.). Для того, щоб досягнути своєї мети кожний із співрозмовників реалізує свій намір, спонукаючи партнера до певних мовленнєвих дій. Необхідною для діалогу є правила ведення розмови: а) повідомлення подається певними порціями; б) повідомлення відповідає темі розмови; в) співрозмовники роблять мовлення зрозумілим, послідовним. Існує типовий набір смислових частин розмови: 1) установлення контакту із співрозмовником (зоровий – мовленнєвий, зоровий + мовленнєвий); 2) початок розмови; 3) розвиток теми (реакція співрозмовника + репліки); кінцівка розмови. Істотним для діалогу є той факт, що відповідач знає, про що йдеться, що дуже важливо. Саме знання ситуації і є тією ознакою, яка визначає граматичний лад усного діалогічного мовлення.
52. Змістова організація основної частини публічного виступу (виклад матеріалу, доказ, спростування).
Доказ - це сукупність логічних прийомів обгрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов'язаних з ним суджень.Доказ пов'язано з переконанням, але не тотожне йому: докази повинні грунтуватися на дані науки та суспільно-історичної практики, переконання ж можуть бути засновані, наприклад, на релігійному вірі в догмати церкви, на забобонах, на необізнаності людей в питаннях економіки і політики, на видимості доказовості, заснованої на різного роду софізми. Релігійні проповідники можуть "переконати" якусь частину людей в існуванні нібито бога, пекла, раю і так далі.
Структура докази
Основу докази складають наступні положення:
1. Теза.
2. Аргументи.
3. Демонстрація.
Теза - це судження, істинність якого треба довести. Аргументи - це ті істинні судження, якими користуються при доказі тези. Формою докази, або демонстрацією, називається спосіб логічного зв'язку між тезою і аргументами.
Існують правила доказового міркування. Порушення цих правил веде до помилок, які належать до доказуваному тези, аргументів чи до формі докази.
Аргументація
Розрізняють декілька видів аргументів:
1. Засвідчені поодинокі факти. До такого роду аргументів відноситься так званий фактичний матеріал, тобто статистичні дані про населення, території держави, кількості озброєння, показання свідків, підпису особи на документі, наукові дані наукові факти. Роль фактів в обгрунтуванні висунутих положень, у тому числі наукових, дуже велика.
Як не зовсім крило птаха, воно ніколи не змогло б підняти її у височінь, не спираючись на повітря.
Факти - повітря вченого. Без них ми ніколи не зможемо злетіти. Без них наші теорії - порожні потуги.
Але вивчаючи, експериментуючи, спостерігаючи, намагайтеся на залишатися на поверхні фактів. Не перетворюйтеся в архіваріусів фактів. Намагайтеся проникнути в таємницю їх виникнення. Наполегливо шукайте закони ними керують. Уще Мічурін сказав: "Ми не можемо чекати милостей від природи; взяти їх у неї - наша задача". Ціною десятків тисяч проведених дослідів, збору наукових фактів він створює свою струнку наукову систему виведення нових сортів рослин.
2. Визначення як аргументи докази.
Визначення понять формулюються в кожній науці. Свої визначення існують в хімії, математики, фізики і так далі.
3. Аксіоми і постулати.
У математиці, механіці, теоретичній фізиці, математичної логіки та інших науках крім визначень вводять аксіоми. Аксіоми - це судження, які приймаються в якості аргументів без доказу, так як вони підтверджені багатовіковою практикою людей.
4. Раніше доведені закони науки і теореми як аргументи докази.
Як аргументи докази можуть виступати раніше доведені закони фізики, хімії, біології та інших наук, теореми математики.
У ході докази якого-небудь тези може використовуватися не один а декілька з перерахованих видів аргументів.
Слід особливо підкреслити, що критерієм істинності є практика. Якщо практика підтвердила істинність судження, то подальше доказ не потрібно. Практика - критерій істинності будь-якої теорії.
Види докази
Докази у формі діляться на прямі і непрямі (непрямі).
Прямий доказ йде від розгляду аргументів до доведення тези, тобто істинність докази безпосередньо обгрунтовується аргументами. Схема цього докази така: з даних аргументів (a, b, c. ..) необхідно йдуть істинні судження (k, m, l. ..), а з останніх слід доводимо тезу q. З цього типу проводяться докази в судовій практиці, в науці, в полеміці, у творах школярів, при викладі матеріалу вчителем. Широко використовується прямий доказ у статистичних звітах, в різного роду документах, в постановах.
На уроці суспільствознавства при прямому доведенні тези "Народ - творець історії" вчитель показує, по-перше, що народ є творцем матеріальних благ, по-друге, обгрунтовує величезну роль народних мас в політиці, роз'яснює, як в сучасну епоху народ веде активну боротьбу за світ, по-третє, розкриває його роль у створенні духовної культури.
Непряме (Непряме) доказ - це доказ, в якому істинність висунутого тези обгрунтовується шляхом докази хибності антитези. Воно застосовується тоді, коли немає аргументів для прямого докази. Антитеза може бути виражений в одній з двох форм: 1) якщо теза позначити буквою а, то його заперечення (а) буде антитезою, тобто суперечить тезі судженням, 2) антитезою для тези а в судженні а ... в ... з служать судження. в та с.
Залежно від цієї різниці в структурі антитези непрямі докази діляться на два види - доказ від "протилежного" (апагогіческое) і розділову доказ (методом виключення).
Апагогіческое непрямий доказ (або доказ "від противного").
Здійснюється шляхом встановлення хибності суперечить тезі судження. Цей метод часто використовується в математиці.
Розділові доказ (методом виключення).
Антитеза є одним з членів розділового судження, в якому мають бути обов'язково перераховані всі можливі альтернативи, наприклад:
Злочин скоїв або А, або Б, або С.
Доведено, що не скоювали злочин нм А, ні Б.
Отже злочин скоїв С.
Істинність тези встановлюється шляхом послідовного докази хибності всіх членів розділового судження крім одного.
Поняття спростування.
Спростування логічна операція, спрямована на руйнування докази шляхом встановлення хибності або необгрунтованості раніше висунутого тези.
Судження, яке треба спростувати, називається тезою спростування. Судження, за допомогою яких спростовується теза, називаються аргументами спростування.
Існують три способи спростування тези:
1) спростування (пряме і непряме);
2) критика аргументів;
3) виявлення неспроможності демонстрації.
1. Спростування тези (пряме і непряме). Їх три способи:
а) спростування фактами - повинні бути приведені дійсні події, явища, статистичні дані, результати експерименту, наукові дані, які суперечать тезі, тобто спростовуваному судженню;
б) встановлення хибності (або суперечливості) наслідків, що випливають з тези - доводиться, що з даної тези випливають слідства, протіворечещіе істині, цей прийом називається "зведення до абсурду";
в) спростування тези через доказ онтітезіса - по відношенню до спростовує тезу (судженню а) висувається суперечить йому судження (тобто не-а) і судження не-а (антитеза) доводиться, якщо антитезис правдивий, то теза хибна, третього не дано.
2. Критика аргументів.
Піддаються критиці аргументи, які були висунуті опонентом в обгрунтування його тези. Доводиться хибність або неспроможність цих аргументів.
3. Виявлення неспроможності демонстрації.
Цей спосіб спростування полягає в тому, що показує помилки у формі докази. Найбільш поширеною помилкою є підбір таких аргументів, з яких істинність спростовуваного тези не випливає. Доказ може бути побудоване неправильно якщо порушено якесь правило умовиводи або зроблено "поспішне узагальнення".
Виявивши помилки в ході демонстрації, ми спростовуємо її хід, але не спростовуємо саму тезу. Доказ ж істинності тези має дати той, хто його висунув.
Правила і помилки зустрічаються в доведенні і спростуванні.
Правила і помилки, пов'язані з тези
Правила.
1. Теза має бути логічно певним, ясним і точним.
Іноді люди у своєму виступі, письмовій заяві, наукової статті, доповіді, лекції не можуть чітко, ясно, однозначно сформулювати тезу. На зборах деякі виступаючі не можуть чітко сформулювати 2-3 тези, а потім вагомо, аргументовано викласти їх перед слухачами.
2. Теза має залишатися тотожним, тобто одним і тим же протягом усього докази або спростування.
Помилки.
1. "Підміна тези". Згідно з правилами доказового міркування, теза повинна бути ясно сформульований і залишатися одним і тим же протягом усього докази або спростування. При порушенні його виникає помилка звана "підміна тези". Суть її в тому, що одна теза навмисно або ненавмисно підміняють іншим і цей новий теза починають доводити або спростовувати. Це часто трапляється під час суперечки, дискусії, коли теза опонента спочатку спрощують або розширюють його зміст, а потім починають критикувати. Тоді той, кого критикують, заявляє, що опонент приписує йому те, чого він не говорив. Ситуація ця вельми поширена, вона зустрічається і при захисті дисертацій, і при обговоренні опублікованих наукових робіт, і на різних зборах і засіданнях, і при редагуванні наукових і літературних статей. Тут відбувається порушення закону тотожності, так як нетотожні тези намагаються ототожнювати, що і призводить до логічної помилки.
Приміром, треба показати, що на осиці не можуть рости яблука; замість цього доводиться, що вони ростуть зазвичай на яблуні і не зустрічаються ні на груші, ні на вишні.
2. "Аргумент до людини". Помилка полягає в підміні докази самого тези посиланнями на особисті якості того, хто висунув цю тезу. Наприклад, замість того щоб доводити цінність і новизну дисертаційної роботи, кажуть, що дисертант - заслужена людина, що він багато потрудився над дисертацією і т.д. Розмова класного керівника, наприклад, з вчителем російської мови про оцінку, поставленої учневі, іноді зводиться не до доведення, що цей учень заслужив цю оцінку своїми знаннями, а посиланнями на особисті якості учня: він хороший громадський працівник, багато хворів в цій чверті, за всіма інших предметів він встигає і т.д.
У наукових роботах іноді замість конкретного аналізу матеріалу, вивчення сучасних наукових даних і результатів практики на підтвердження наводять цитати з висловлювань великих вчених, видатних діячів і цим обмежуються, вважаючи, то одного посилання на авторитет достатньо. При цьому цитати можуть виривати з контексту і іноді довільно тлумачитися. "Аргумент до людини" часто є просто софістичний прийом, а не помилку, допущену ненавмисно.
Різновидом "аргументу до людини" є помилка, звана "довід до публіки", яка полягає у спробі вплинути на почуття людей, щоб ті повірили в істинність висунутого тези, хоча його й не можна довести.
3. "Перехід в інший рід". Є два різновиди цієї помилки: а) "хто занадто багато доводить, той нічого не доводить"; б) "хто занадто мало доводить, той нічого не доводить".
У першому випадку помилка виникає тоді, коли замість одного істинного тези намагаються довести інший, більш сильний тезу, і при цьому другий теза може виявитися хибним. Якщо з а слід б, але з б не слід а, то теза а є сильнішим, ніж теза б. Наприклад, якщо замість того щоб доводити, що ця людина не починав першим бійку, почнуть доводити, що він не брав участі у бійці, то нічого не зможуть довести, якщо ця людина дійсно бився і хто-небудь це бачив.
Помилка "хто занадто мало доводить, той нічого не доводить" виникає тоді, коли замість тези а ми доведемо слабший теза б. Наприклад, якщо, намагаючись довести, що ця тварина - зебра, ми доводимо, що воно смугасте, то нічого не доведемо, так як тигр - теж смугасте тварина.
Правила і помилки, пов'язані з аргументам
Правила.
Аргументи, наведені як доказ тези, повинні бути істинними.
Аргументи повинні бути достатньою підставою для доведення тези.
Аргументи повинні бути судженнями, істинність яких доведена самостійно, незалежно від тези.
Помилки.
1. Хибність підстави ("Основне оману"). В якості аргументів беруться не істинні, а хибні судження, які видають або намагаються видати за істинні. Помилка може бути ненавмисним. Наприклад, геоцентрична система Птоломея була побудована на підставі помилкового припущення, згідно з яким Сонце обертається навколо Землі. Помилка може бути і навмисною (софізмом), укладеної з метою заплутати, ввести в оману інших людей (наприклад, дача неправдивих показань свідками або обвинуваченим в ході судового розслідування, неправильне впізнання речей або людей і т.п.).
Вживання неправдивих, недоведених або неперевірених аргументів нерідко супроводжується зворотами: "всім відомо", "давно встановлено", "цілком очевидно", "ніхто не стане заперечувати" і т.п. Слухачеві як би залишається одне: дорікати собі за незнання того, що давно і всім відомо.
2. "Передбачення підстав". Ця помилка відбувається тоді, коли теза спирається на недоведені аргументи, останні ж не доводять тезу, а лише передбачають його.
3. "Порочне коло". Помилка полягає в тому, що теза обгрунтовується аргументами, а аргументи обгрунтовуються цією ж тезою. Цей різновид помилки "застосування недоведеного аргументу".
Правила до форми обгрунтованого тези (демонстрації) і помилки у формі докази
Правила.
Теза має бути висновком, логічно наступним з аргументів за загальними правилами умовиводів або одержаним у відповідності з правилами непрямого докази.
Помилки у формі докази.
1. Уявне слідування. Якщо теза не випливає з наведених у його підтвердження аргументів, то виникає помилка, звана "не слід". Іноді замість правильного докази аргументи з'єднують з тезою за допомогою слів: "отже", "отже", "таким чином", "в результаті маємо" тощо, - вважаючи, що встановлена логічний зв'язок між аргументами і тезою. Цю логічну помилку часто неусвідомлено допускають люди, не знайомі з правилами логіки, що покладаються на свій здоровий глузд та інтуїцію. В результаті виникає словесна видимість докази.
2. Від сказаного з вимогою до сказаного безумовно. Аргумент, істинний лише з урахуванням певного часу, відносини, заходи, не можна наводити як безумовного, вірного в усіх випадках. Так, якщо кава корисна в невеликих дозах (наприклад, для підняття артеріального тиску), то у великих дозах він шкідливий.Аналогічно миш'як отруйний, але в невеликих дозах його додають в деякі ліки. Ліки лікарі повинні підбирати для хворих індивідуально. Педагогіка вимагає індивідуального підходу до учнів; етика визначає норми поведінки людей, і в різних умовах вони можуть дещо змінюватись (наприклад, правдивість - позитивна риса людини, розголошення військової таємниці - злочин).
Порушення правил умовиводів.
1. Помилки в дедуктивних умовиводах. Наприклад, в умовно-категоричному умовиводі не можна вивести висновок від затвердження слідства до утвердження підстави. Так, з посилок: "Якщо число закінчується на 0, то воно ділиться на 5" і "Це число ділиться на 5" - не слід висновок: "Це число закінчується на 0".
Прикладом такої помилки може бути умовивід: "Кожен метал є хімічним елементом; латунь - метал, значить латунь - хімічний елемент".
2. Помилки в індуктивних умовиводах. Одна з таких помилок - "поспішне узагальнення", наприклад твердження, що "всі свідки дають необ'єктивні свідчення". Інший помилкою є "після цього - отже, через цього" (наприклад, пропажа речі виявлена після приходу в будинок цієї людини, значить, він її забрав). На цій логічної помилку засновані всі забобони.
3. Помилка в умовиводі за аналогією. Помилки за аналогією можна проілюструвати прикладами помилкових аналогій (так звані вульгарні аналогії), у тому числі аналогією алхіміків. Головна мета алхімії - знаходження так званого "філософського каменю" для перетворення неблагородних металів в золото і срібло, отримання еліксиру довголіття, універсального розчинника і т.п. Разом з цим відзначається і позитивна роль алхімії.
Ворожіння та пророцтво - це завжди міркування за аналогією. Поширена група ворожінь спирається на аналогію між тілом людини і його долею. Аналогія проводиться між лініями руки і долі.
Поняття про софізми і логічні парадокси
На відміну від мимовільної логічної помилки - паралогізм, що є наслідком невисокою логічної культури, софізм - це навмисне, але ретельно замасковане порушення вимог логіки.
Ось приклади досить простих стародавніх софізмів. "Злодій не бажає придбати нічого поганого; придбання хорошого є справа хороша, отже, злодій бажає гарного". "Ліки, що приймається хворим, є добро; чим більше робити добра, тим краще; значить, ліки потрібно приймати у великих дозах".
Софізми стародавніх нерідко використовувалися з наміром ввести в оману. Але вони мали й іншу, набагато більш цікаву сторону. Дуже часто софізми ставлять у неявній формі проблему докази. Сформульовані в той період, коли науки логіки ще не було, стародавні софізми прямо ставили питання про необхідність її побудови. Саме з софізмів почалося осмислення та вивчення докази і спростування. І в цьому плані софізми безпосередньо сприяли виникненню особливої науки про правильне, доказовому мисленні.
Математичні софізми зібрані в цілому ряді книг. Так, С. Коваль описує математичні софізми: «кожна окружність має два центри"; "кожен трикутник - рівнобедрений".
Я. І. Перельман наводить "алгебраїчні комедії": 2x2 = 5; 2 = 3.
Софізми використовувалися і тепер продовжують використовуватися для тонкого, завуальованого обману. У цьому випадку вони виступають в ролі особливого прийому інтелектуального шахрайства, спроби видати неправду за істину і тим самим ввести в оману.
Наприклад, 2x2 = 5. Потрібно знайти помилку в наступних міркуваннях. Маємо числове тотожність: 4: 4 = 5: 5. Винесемо за дужки в кожній частині цього тотожності загальний множник. Отримаємо - 4 (1: 1) = 5 (1: 1). Числа в дужках рівні. Тому 4 = 5, або 2x2 = 5. [1] Але якщо записати вираз через дріб, то все стане на свої місця.
Парадокс - це міркування, що доводить як істинність, так і хибність деякого судження, іншими словами, доводить як це судження, так і його заперечення.
Парадоксальні в широкому сенсі афоризми, подібні таким: "Люди жорстокі, але людина добра" або "Визнайте, що всі рівні, - і тут же з'являться великі", і взагалі будь-які думки та думки, що відхиляються від традиції і протистоять загальновідомого, "ортодоксальному" .
Найбільш відомим і, мабуть, найцікавішим з усіх логічних парадоксів є парадокс "Брехун". Є різні варіанти цього парадокса, багато з яких тільки по видимості парадоксальні.
У найпростішому варіанті "брехуна" людина вимовляє всього одну фразу: "Я брешу". Або каже: "Висловлювання, яке я зараз вимовляю, є хибним". Традиційна лаконічна формулювання цього парадокса говорить: якщо лгущій каже, що він бреше, то він одночасно бреше і говорить правду.
В давнину "Брехун" розглядався як хороший приклад двозначного виразу. У середні віки "Брехун" був віднесений до "нерозв'язним пропозицій". Тепер він нерідко іменується "королем логічних парадоксів".
53. Мовний етикет.
Етикет ( з французької – ярлик, етикетка ) – це правила поведінки і спілкування людей у суспільстві; зовнішній прояв відносин між людьми, культури особистості. Якщо поняття “етикет” містить у собі обов”язки людей один щодо одного, норми і правила їх поведінки у різних ситуаціях, то поняття “службовий етикет” визначає норми і правила спілкування тільки на роботі.
Мовленнєвий службовий етикет – це правила мовленнєвої поведінки на роботі.
Перше враження про людину складається з того, на скільки щиро і привітно вона вітається. Наше враження може бути хибним, але, незважаючи на логіку, людина підсвідомо орієнтується на свої почуття під час привітання. І тому, незалежно від настрою, треба вітатися завжди привітно. Загальна і мовна культура людини виявляється у вмінні вибрати доречну форму привітання чи прощання. Важливим є й те, як ви звертаєтесь до людини. Треба обов”язково використовувати такі слова, як будь ласка, дякую, перепрошую, шановний, на все добре і т.д. В колективі недоречні грубощі, лайка, зверхнє ставлення до людей.
54. Традиційні формули звертання в діловому та науковому стилях.
Звертання – це слово або сполучення слів, що називає тих, до кого звертається розповідач. Звертання виражається кличним відмінком або називним відмінком у значенні кличного і вимовляється з кличною інтонацією: О, мамо, як тут цікаво!
Звертання може бути поширеним: О краю мій, в ті грізні зими завжди з тобою ми були (В. Сосюра). Якщо звертання стоїть на початку речення, то після нього ставиться кома або знак оклику (Боже, допоможи нам!). Якщо звертання знаходиться у кінці речення, то перед ним ставиться кома, а після нього- той знак, якого потребує речення від його змісту (Я вас слухаю, пане полковнику). У середині речення звертання з обох боків виділяється комами (Я не дуже добре, батько, вас зрозумів).
Звертання «пане» чи «шановний пане» анонімне та не виражає достатньої поваги. Анонімне звертання можна використовувати лише до сторонньої людини, коли не знають її ім’я, наприклад у поїзді, магазині тощо. Перед прізвищем ввічливо завжди вживати слово «пане». Таким чином: «пане Березін, вас до телефону» або «пан Семенов казав про це». «Пан» додається і в тому випадку, коли той, про кого йдеться, відсутній. При більш близьких відносинах називають ім’я, перед яким, як правило, не кажуть «пане». Слово «пане» опускається, коли говорять про відому, видатну, знамениту людину, наприклад: «Гончар написав новий твір».
Третю особу не заведено називати лише займенником. Наприклад, не «він знає», а «пан Семенов знає». Від дитини треба з найранішого віку вимагати ввічливої форми звертання й ввічливої розмови. Не лише стосовно сторонніх, але й про батька, матір і навіть сестру чи брата не можна дозволяти говорити «він» і «вона», а «мама просила передати» (а не «вона сказала») чи «так, батько вдома» (а не «так», він удома»).
Ще брутальніше звучить, якщо використовують узагальнюючи назву присутніх: «чоловік», «людина», «жінка», як, наприклад, «ця людина хоче з вами поговорити». Брутально буде звучати: «Цей також піде з нами». Якщо не знають ім’я людини, то ввічливо говорять: «Пане Березін, цей громадянин (цей пан) хоче з вами поговорити».
Бесіда набуде дружнішого, теплішого характеру та ввічливого відтінку, якщо час від часу вставляти в розмову звертання. Наприклад: «Справді, це так, пане Березін...», «Пане Березін, ви кажете...». Звертаючись до одного з подружжя, про другого кажуть не «ваша жінка», а «ваша дружина». Коли говорять про власну дружину (або чоловіка), грубо і навіть образливо звучать такі поєднання як «моя стара», «мій старий», а щодо дітей – «пацан».
У деяких молодих людей є погана звичка звертатися до сторонніх зі словами «татко», «мамуся», «тітонько», «дядечку», «бабусю» тощо. Негарно називати так знайомих і поза очі. Часто вживана форма звертання «хазяїн» також не солідна. Є чоловіки, які звертаються до жінок, як їм здається, дуже сердечно: «киця», «пташка», «мишка» тощо. Такі слова можна вживати тільки інтимно і лише тоді, коли вони приємні тому, кому адресовані.
Керуючи зборами чи виступаючи з лекцією, до присутні звертаються зі словами: «шановні слухачі» або «шановні товариші». Використання титулів у суспільстві пішло в небуття. Титули й звання згадуються у нас лише в офіційних звертаннях і у виняткових випадках, наприклад якщо у когось є науковий ступінь чи професорське звання і це перетворилося в прикладку до його прізвища.
Якщо хтось має кілька титулів, то при звертанні називають тільки один – найвищий. Цілком зрозуміло, що власник титулу чи вченого ступеня не намагається це підкреслити, тому, знайомлячись, не кажуть «доктор наук Матвеев» чи «професор Івченко», «директор Рябенко» чи «підполковник Петров» тощо.
Коли й до кого можна звертатися на «ти»? Форма звертання «ти» виражає більш близькі стосунки з людиною. «Ти» означає повагу, що виникла до когось на ґрунті товариськості, дружби чи любові. Повага ж виражається у вигляді піклування й уваги до іншого. Таким чином, при звертанні на «ти» треба бути, по суті, так само ввічливим (іноді й більше), як й при звертанні на «ви». Звичайно, при звертанні на «ти» відпадають багато формальних церемоній, що свідчать лише про зовнішню форму ввічливості.
Ті, хто в суперечці переходить з «ви» на «ти», намагаючись тим самим принизити супротивника, в жодному разі не показують цим своєї переваги, а тільки невитриманість і невихованість.
У нас заведено, що члени сім’ї та інші близькі родичі звертаються одне до одного на «ти». Часто на «ти» співробітники, колеги, друзі. «Ти» свідчить у цьому випадку про згуртованість і теплі товариські стосунки. Природно, що діти говорять одне одному «ти». Дорослі говорять їм «ти» до того часу, поки вони стають підлітками. Як правило, до чужих дітей звертаються на «ви» з 16 років, тобто з моменту, коли їх, після одержання паспорта, визнають відповідальними за свої вчинки.
Як називати після довголітньої розлуки свого друга дитинства, однокласника чи просто давнього товариша по службі? Тут треба насамперед покластися на свої почуття. Якщо вже у ті часи ви ставились одне до одного із взаємною симпатією, мали спільні інтереси тощо і якщо тепер при зустрічі проявилася взаємна радість, то «ти» само собою невимушено зірветься з вуст. Але якщо й раніше не було між вами особистого контакту і не було причини для його виникнення, то правильніше звернутися до свого колишнього товариша на «ви». Коли це звучить незвично й виникне потреба перейти на «ти», то це зробити легше, ніж перейти з «ти» на «ви». У випадку сумніву правильніше це питання розв’язати одразу, бо відмову від «ти» звичайно вважають як свідоме віддалення і навіть як особисту образу.
Може статися, що забулося, як ви раніше зверталися одне до одного. З цього незручного становища можна вийти, вживаючи спочатку непряме звертання: замість того, щоб сказати «які ж у вас (у тебе) тепер плани?», можна сказати «які тепер плани?»
Перехід на «ти». Є люди, які дуже швидко й легко переходять на «ти»«, а є й такі, що не дуже охоче це роблять, будучи впевненими, що для переходу на «ти» не досить знайомства, потрібна особлива дружність і сердечність. Для таких людей «ти» внутрішньо обґрунтовано, і тому вони набагато рідше зазнають гіркоти розчарувань. Взагалі немає правил, коли й при яких умовах можна переходити на «ти». Це цілком залежить від характеру людей, а часом і від обставин.
Правила доброго тону тільки передбачають, як переходити на «ти». Основне правило: перехід на «ти» може запропонувати старший молодшому й керівник підлеглому. Для чоловіка і жінки це правило умовне. Дозволити говорити «ти» – право жінки, чоловік може лише просити про цю форму звертання. З пропозицією перейти на «ти» треба бути досить обережним, бо відмова може створити незручність, особливо тому, хто зробив цю пропозицію. Молода людина може попросити близьких старших говорити їй «ти». При цьому вона сама і далі продовжує говорити їм «ви». Якщо ж старший дозволить і себе називати на «ти», то молода людина повинна сприйняти це як найбільше довір’я і відповідно себе поводити: треба, щоб у тоні й манері розмови почувалася повага.
55. Сучасні лінгвістичні словники як основне джерело фахової та мовної інформації.
В філологічних (лінгвістичні) словниках предметом пояснення є слово. Залежно від того, з якої точки зору воно розглядається, лінгвістичні словники бувають різних типів.
1. Тлумачні словники, в яких дається пояснення значень слів з точки зору їх вживання в сучасній мові.
2. Перекладні словники , в яких подається переклад слів з однієї мови на іншу.Бувають двомовними, чотиримовними та ін.
3. Термінологічні , в яких пояснюються терміни з тієї чи іншої галузі науки. Вони бувають одно- і двомовні, перекладні.
4. Етимологічні словники, в яких пояснюється походження, розвиток і первинне значення слова.
5. Орфографічний словник подає правильний правопис, правильний наголос і правильні граматичні форми вміщених у ньому слів.
6. Орфоепічні словники дають одночасно і властиву слову правильну вимову, і наголос.
7. Словники іншомовних слів , які пояснюють слова і терміни, засвоєні з інших мов.
8. Історичні словники , в яких подаються і пояснюються слова, що вживалися раніше.
9. Діалектологічні словники , в яких дається лексика, вживана в певній місцевості, на певній території.
10. Фразеологічні словники , в яких дається пояснення значень фразеологічних зворотів або подається їх переклад з однієї мови на іншу.
11. Синонімічні словники , в яких подаються синонімічні ряди, або гнізда, повнозначних слів даної мови
12. Частотні словники , в яких фіксується частота вживання слів і словоформ на підставі обстеження текстів або записаних уривків усного мовлення
13. Словники власних імен , в яких фіксуються вживані в даній мові власні імена
14. Обернені або зворотні словники , в яких слова розміщуються за алфавітом у зворотному порядку літер: не з початку слова, а з кінця.
15. Топонімічні словники , в яких описуються назви географічних об”єктів.
Лінгвістичні словники дуже важливі і постійно необхідні для бажаючих вивчити будь-яку мову чи пов’язати свою професійну діяльність з мовознавством. Але окремі їх різновиди, наприклад тлумачні, важливі не тільки для мовознавців, а взагалі для будь-кого. Орфографічні, орфоепічні та словники іноземних слів відіграють велику роль у навчанні та професійній діяльності так, як при необхідності можуть допомогти з правильним написанням та використанням певного слова.
56. Термінологічні словники як основне джерело фахової інформації.
Словник термінологічний – словник, у якому подана система термінів певної галузі науки, виробництва, мистецтва.
Однією з ознак нації є мова. Вона накопичує в собі багатство і мудрість поколінь, фіксує всі етапи нашої історії. Словниковий склад мови зазнає постійних змін. На його розвиток впливають як зовнішні фактори (політичні, соціальні умови розвитку суспільства та його мови, її взаємодія з іншими мовами), так і внутрішні закономірності саморозвитку. Саме тому зміни в нашому житті найбільш виразно віддзеркалюються в мові.
Мова юриспруденції є найважливішим засобом правової комунікації, правового пізнання та передачі правової інформації у суспільстві. Українська правнича лексика має багатолітню історію. Зокрема грамоти часів Київської Русі містили розвинену юридичну термінолексику, яка забезпечувала потреби державно-політичного життя русичів ще в 30-х рр. ХІ ст. Оскільки мова є складовою професійної компетенції, показником загальної культури людини, кожному мовцеві необхідно дбати про високу культуру свого мовлення. У підвищенні культури мови важливу роль відіграють як загальномовні, так і термінологічні фахові словники, у яких відображено тенденції розвитку юридичної лексики.
Перші правничі словники з'являються у ІІ половині ХІХ ст., серед них: "Юридично-політична термінологія для слов'янської мови Австрії" / Уклад. Я.Головацький, Г. Шашкевич, Ю. Вислободський (1851 р.) "Справочный словарь юридическихъ терминовъ древняго актоваго языка югозападной Россіи" / Уклад. І.П. Новицький (1871 р.), "Німецько-руський словар висловів правничих і адміністраційних" / Уклад. К. Левицький (1893) та ін. У перші десятиліття ХХ ст. вийшло близько 10 коротких словників, які охоплювали юридичну термінологію, серед них: "Причинки до правничої термінольоґії" Г.Зацерковного (1902 р.), "Короткий російсько-український правничий словник" / Уклад. І. Жигадло (1918), "Короткий московсько-український словник для юристів" / Уклад. Ф. Ловецький (3 видання - 1918-1919 рр.), "Мадярсько-руській правничій терминологичный словарь" (1927 р.) та ін.
Термінографічні праці ІІ пол. ХІХ ст. - 20-х рр. ХХ с. словниками можна назвати умовно, вони були швидше матеріалами до словника, оскільки містили зібраний термінологічний матеріал переважно з народної мови, який вимагав подальшого опрацювання. Укладачі цих словників у передмовах вказували на першочергову потребу зібрати і зафіксувати весь наявний в живій мові матеріал для вироблення наукової термінології на власне українській основі. Саме тому реєстри перших словників містили велику кількість синонімів, описові конструкції. Але якою б багатою не була скарбниця народної мови, вона не може охопити всі наукові поняття. За відсутності українського відповідника до іншомовних термінів укладачі вдавалися до творення власних термінів. Авторські новотвори стали одним із перших способів поповнення термінології української мови.
На особливу увагу заслуговує перший академічний "Російсько-український словник правничої мови" за редакцією А.Ю. Кримського (1926 р.), в якому зафіксовано понад 67 000 слів з живої мови, давніх українських актів, словників, розвідок українських правників, а також тогочасних друкованих видань. Метою словника було забезпечення правників фаховою термінологією, а також лексикою, необхідною для складання правничих актів, промов, листів тощо, щоб "читач правничого словника таким чином мав змогу задовольнити цю свою потребу, не звертаючися ще й до инших "нетермінологічних" російсько-українських словників" [1, ІІІ]. Словник не втратив своєї актуальності, про що свідчить його перевидання у 1984 році.
Творча праця вчених-лексикографів у 30-х роках ХХ ст. була перервана звинуваченням українських філологів у народництві та націоналізмі. Сигналом до розгрому стала брошура А.Хвилі "Знищити коріння українського націоналізму на мовному фронті", після якої праця на термінологічній ниві припинилася. Відродження її припадає на кінець 50-их, початок 60-их рр. ХХ ст. [2, 8], а перший словник з правознавства з'являється лише у 1974 році - "Юридичний словник" / За ред. Б.Бабія, В. Корецького, В. Цвєткова. Це - нормативний тлумачний словник, який вміщує понад 2300 статей з теорії держави і права, управління, законності, охорони прав, різних галузей права - державного, адміністративного, цивільного, кримінального, процесуального, міжнародного та ін. У 80-ті роки побачило світ кілька термінологічних словників із юриспруденції, а саме: "Юридичний словник" / За ред. Б. Бабія (1983 р.), "Русско-украинский словарь юридической терминологии" / Отв. ред. Б. Бабий (1985 р.), "Короткий юридичний словник" / Уклад. Н. Хуторян та ін. (1989 р.).
У 90-х роках ХХ ст. почався новий етап розвитку України як незалежної держави, а відтак й української літературної мови, державний статус якої сприяв піднесенню її престижу та ширшому функціонуванню в Україні. З іншого боку, цей статус вимагав належного рівня розвитку термінологічного фонду мови. Побудова правової держави в нових умовах передбачає перегляд старої та становлення нової законодавчої бази, прийняття нових документів, які регламентують діяльність правоохоронних органів, що в свою чергу не може не позначитись на мові. Активізація мовної діяльності є природним наслідком перехідного стану. До словникарської роботи, координаційним центром якої є Інститут української мови НАН України, долучилися численні творчі колективи, окремі працівники вищих навчальних закладів. Результатом їхньої праці було видання понад 30 правничих термінологічних словників. Серед них "Словник юридичних термінів (російсько-український)" / Уклад. Ф.Андреш та ін. (1994 р.), "Юридичний словник-довідник" / За ред. Ю.Шемшученка (1996 р.), "Новий російсько-український словник-довідник юридичної, банківської, фінансової, бухгалтерської та економічної сфери" / С.Єрмоленко та ін. (1998 р.), "Словник термінів і понять, що вживаються у чинних нормативно-правових актах України" / Упоряд. О. Богачова та ін., "Юридичні терміни. Тлумачний словник" / В.Гончаренко та ін., "Юридична енциклопедія: У 6-ти томах" / Гол. ред. Ю. Шемшученко, "Словник-довідник термінів судової медицини" / О.Герасименко, ред.-лексикограф Л. Симоненко (2002 р.) та інші.
Будь-який термінологічний словник є результатом узагальнення процесів розвитку і становлення як мови, так і суспільства на певному етапі існування. Аналіз правничих словників показав, що шляхи і способи кількісного і якісного поповнення термінологічного фонду української мови різні. Основним із них на всіх етапах розвитку термінології є словотворення, яке в термінології представлене переважно морфологічним і лексико-семантичним способами. Найпродуктивнішим у мові юриспруденції є морфологічний спосіб творення термінів (афіксація, слово- та основоскладання, абревіація), наприклад:непрацездатність, підсудний,розкрадання, хабарництво, патентування, законопроект, судоустрій,фальшивомонетництво.
У ІІ пол. ХХ ст. активізувалося творення термінів-словосполучень, наприклад:експерт-психіатр, планово-оперативний,слідчо-обвинувальний, судово-прокурорський, автотехнічна експертиза, довірена особа, опублікування закону,публічність судочинства.
Одним із найпоширеніших шляхів поповнення термінологічного фонду української мови на будь-якому етапі його розвитку є запозичення термінів з інших мов. Запозичені терміни певною мірою підпорядковуються законам фонетики і граматики української мови, але структура запозиченого терміна не порушується, наприклад: кримінологія, презумпція, ратифікація. Вони стають базою для утворення похідних утворень за допомогою українських словотворчих формантів, наприклад: ратифікаційний, розкрадання, кримінологічний, ратифікування, ратифікований.
Оновлення правничої лексики відбувається за рахунок появи нових понять та їх найменувань, наприклад: брокер - фізична особа, зареєстрована на біржі відповідно до її стасусу, обов'язок якої полягає у виконанні доручень членів біржі, яких вони представляють, на здійснення біржових операцій шляхом підшукування контрактів і поданні здійснюваних ними операцій до реєстрації на біржі; броня - кількість робочих місць для обов'язкового працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту [3].
Отже, маючи багатовікову історію, юридична термінологія займає важливе місце у словниковому складі національної мови. Мова, як явище суспільне, відбиває конкретно-історичні особливості, властиві певному соціально-історичному періоду: розвиваються словесні конструкції, з'являються нові слова, запозичення з інших мов тощо. Термінологічні словники є результатом узагальнення процесів розвитку і становлення певної галузі науки. Вони сприяють засвоєнню правильного слововживання, що є особливо важливим у юриспруденції, оскільки неточне або помилково вжите слово, логічні та граматичні помилки, змістові неточності у формулюванні правових приписів і правових рішень призводять до неоднозначного їхнього тлумачення, що може спричинитися до негативних наслідків.
57.Типи економічних словників, їхня характеристика.
-