1.Мова й література в системі культурних цінностей українського суспільства.

З давніх-давен люди постійно висловлювали свої думки, почуття, переживання, мрії в худ творах, виражали в них свій життєвий і трудовий досвід.

Література – це мистецтво слова. За допомогою слів автор створює худ образ – поетичне відображення уявлювальних письменником подій, людей, явищ. Кожний образ складається з тісно повязаних між собою худ деталей. Вони становлять широку картину реальної дійсності.Література відіграє віжливу роль в житті суспільства. Твори мистецтва через худ образи пропагують передові ідеї часи, відображають боротьбу народу за волю, показують рушійні сили цієї боротьби, викривають недоліки й пороки громадського та побутового життя, збуджують у людей пргнення усунути їх.

Українські романтики збагатили досягнення української літератури тим, що внесли до неї культ минувшини. Заслуга всіх тих письменників була в тому, що вони показали здатність української мови до літературного життя, поважно заглянули в побут і душу селянина, виплекали й поширили любов до рідної мови й рідного народу і звеличили минуле України. . Проблеми національного самоусвідомлення і но-вочасного професійного рівня були визначальними для різних галузей українського мистецтва. У перші десятиріччя XIX ст. в Україні виникає професійний театр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав), але український репертуар для тогочасних мандрівних труп був небагатий, за винятком п'єс І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, піз¬ніше Т. Шевченка та Я. Кухаренка.

Мова для кожного народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і боляче б’є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері.

Українська мова своєю красою і багатством давно привертала увагу вчених.

Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків. Ці Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога К.Ушинського:"Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову – і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу – вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової особистості народу?".

2.Мова – суспільне явище. Функції мови

Мова-духовне надбання всього народу, всієї нації, це суспільне явище, безпосередньо пов”язане з усім матеріально-виробничим, загальнокультурним, інтелектуальним, психічним, з усім суспільним і побутовим життям людини. Будь-які зміни в житті людей безпосередньо видбиваються в мові. Саме тому рівень розвитку мови й визначає рівень розвитку суспільства.

У мовознавчій літературі немає загальноприйнятого чіткого визначення і поділу ф-цій мови та їх назв. З-поміж багатьох ф-цій мови в житті людини і суспільства основними називаються такі:

1.Комунікативна ф-ція або ф-ція спілкування. Суть її полягає в тому, що мова використовується як засіб спілкування між людьми, як інформаційний зв”язок у суспільстві.

2.Номінативна ф-ція або ф-ція називання. Усе пізнане людиною (предмети, особи, явища, властивості, процеси, закономірності) одержує назву і так під цією мовною назвою існує в житті і в свідомості мовців.

3.Мислетворча ф-ція. Мова є не тільки формою вираження і передачі думки, а й засобом формування, тобто творення самої думки.

4.Гносеологічна ,тобто пізнавальна, ф-ція мови. Вона полягає в тому, що світ людина пізнає не тільки власним досвідом, скільки через мову, бо в ній накопичено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ.

5.Експресивна або виражальна ф. мови. Мова надає найбільше можливостей розкрити неповторний світ інтелекту, почуттів та емоцій людини для ін. людей , вплинути силою своїх переконань чи почуттів на ін.людей.

6.Волюнтативна ф-ція є близькою до експресивної. Вона полягає в тому, що мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення).

7.Естетична ф-ція . Мова фіксує в собі естетичні смаки і уподобання своїх носіїв.

8.Культуроносна ф-ція. Мова є носієм культури народу-мовотворця.

9.Ідентифікаційна ф-ція   мови полягає в тому, що мова виступає засобом індентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї спільноти, певного ототожнення.

10.Магічно-містична ф-ція  мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як реальне дійство, здатне зупинити небажагий хід дій, побороти злі сили, підкорити природу своїй волі.

3.Українська літературна мова й мова професійного спрямування.

Літературна мова – відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує державну діяльність, культуру, пресу, художню літературу, науку, театр, державні установи, побут людей.

Сучасна укр. літ. мова оброблена і впорядкована вченими, письменниками та ін. культурними діячами. Вона за своїм походженням зв”язана з місцевими діалектами, бо виникла на їх основі. Літ. мова і місцеві діалекти завжди перебувають у взаємозв”язку, вона безперервно збагачується за рахунок народних говорів. Літ. мова впливає на місцеві говори і сприяє їхньому зближенню із загальнонародною національною мовою.

Укр. літ. мова, єдина для всієї укр. нації, є найважливішою формою національної культури. Вона й нині є важливим засобом її відродження.

Багато відомих людей відзначали велич і красу укр.мови. В.Сухомлинський так характеризує  укр. мову: “Надзвичайна мова наша є таєм=ицею. В ній всі тони і відтінки, всі переходи звуків від твердих до найніжніших.. Дивуєшся дорогоцінності мови нашої: в ній що не звук, то подарунок, все крупне, зернисто, як самі перла”.

Укр. літ. мова постійно розвивається і збагачується. Людське суспільство ніколи не буває байдужим до мови. Воно виробляє мовний еталон- досконалу літ. мову. Щоб досягти цього еталону, треба дбати про високу культуру мови у повсякденній мовній практиці.

4.Специфіка мови професійного спілкування.

Мова та професія

Кожна національна мова – універсальна система, в якій живе національна душа кожного народу, його світ і духовність. Українська мова – невмирущий скарб істини, краси, благородства, знань, мистецтва. Сьогодні йдеться про розширення сфер функціонування української мови. Це засіб не лише спілкування, а й формування нових виробничих відносин.

Мова як інструмент здобуття знань, як засіб життєдіяльності людини має велике значення для всіх. Оскільки мова не тільки обслуговує сферу духовності культури, а й пов’язана з виробництвом, з його галузями і процесами, із соціальними відносинами, вона – елемент соціальної сфери.

У сучасному житті по – новому розглядаються питання функції мови. Старий поділ на професії “інтелігентні” та “неінтелігентні” зникає. Основний критерій – знання свого фаху, рівень опанування професійною термінологією.

Науково-технічний прогрес, перебудова соціально-економічної політичної системи в країні насичують нашу мову новими поняттями, термінами. Разом з піднесенням рівня знань представників різних професій підвищуються і вимоги до мови.

Ми стали свідками народження нових професій і формування їх мови. У зв’язку з упровадженням української мови на підприємствах та установах помітно збагачується словник різних професій новою науково-технічною, суспільно – політичною лексикою і термінологією.

Що означає знати мову професії?

Це – вільно володіти лексикою свого фаху, нею користуватися.

Мовні знання – один з основних компонентів професійної підготовки.

Оскільки мова виражає думку, є засобом пізнання та діяльності, то правильному професійному спілкуванню людина вчиться все своє життя.

Знання мови професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися в складній професійній ситуації та в контактах з представниками своєї професії.

Кілька слів про етику ділової людини: вже немає “залізної завіси” й Берлінської стіни, вже давно змінився в нашому уявленні образ підприємця, бізнесмена, вже лише в музеї можна побачити плакат із зображенням товстого буржуя з цигаркою в зубах ми вже їх бачили - спортивних, підтягнутих, усміхнених - і беручких. Що вони кажуть про себе? Ось свідчення одного з них:

Дух підприємництва властивий усім, або майже всім. Не кожному вдається його розвинути й далеко не кожному – бути задоволеним своїми результати.

Великими ділами майже ніколи не стають дрібні спекулянти, які рано чи пізно гублять свої бариші на інших спекуляціях. Ними стають ті люди, які наполегливо й послідовно здійснюють задумане;

Підприємець, який поважає гроші, який їх береже, який їх зберігає і оберігає – це вже не підприємець, а “скупий рицар”, який, як кажуть банкіри, давно забув, що сейфи не йдуть за катафалками. Підприємливість – це велика частка уяви й небоязнь ризику, підприємець завжди трохи гравець. Але ігри бувають різні, і в підприємливості краще використати 90% шахів і 10% рулетки, а не навпаки;

Найбільше задоволення підприємець одержує в момент реалізації своєї мрії. Але майже негайно він забуває про одержану перемогу, і в його голові з’являються нові проекти;

Значно легше знайти гроші, щоб реалізувати хороше діло, ніж знайти для грошей хороше застосування. «Дайте мені хороше діло, і гроші з’являться; дайте дурневі багато грошей, і він розтринькає їх або загубить на невдалих спекуляціях»;

Підприємєць є своєрідним гарантом, символом порядності – не лише в задумі, а й в усіх деталях здійснення. Слово підприємця, дане партнерові чи банкіру, повинне цінуватися значно вище, ніж контракт, складений з участю найкращих адвокатів. Репутація банкіра повинна бути синонімом поняття про честь.

Мало одного знання – треба застосувати його;

Мало хотіти – треба діяти.

В. Гете

Телефонна розмова

Добре, хто добре говорить, але ще краще, хто добре слухав.

Р.Емерсон

Телефонний зв’язок забезпечує безпосередній і довгосторонній обмін інформацією на будь – якій відстані; по телефону ведуться переговори, даються консультації, обумовлюються й узгоджуються важливі ділові зустрічі та ін. У деяких країнах переговори по телефону набули юридичної сили, навіть якщо вони не підтверджені офіційним документом.

Телефонна розмова – це один із видів усного мовлення, до того ж досить спеціфічний: оскільки співрозмовники не бачать один одного, то виключається передача інформації через міміку, жести, вираз очей та обличчя. Навіть звичайне підтвердження того, що вас слухають, потребує словесного вираження, в той час як при безпосередній розмові достатньо було б глянути на співрозмовника. Такі репліки-підтвердження наявності зв’язку вносять надлишкову інформацію в телефонну розмову, хоч ця інформація виправдана: вона забезпечує безперервність у розмові.

Тому при веденні ділових розмов особливо важливо широко використовувати лексічні можливості української літературної мови, насамперед багату синоніміку, з одного боку, й точність її термінології, з другого боку, й точність її термінології, з другого, а також інтонаційні можливості мовлення.

Заважає й надто сильний голос: по телефону слід розмовляти середнім за силою голосом. Оскільки по телефону голос часто здається зміцненим, а окремі звуки неясними, треба намагатися говорити не дуже швидко й по можливості чітко, ясно, говорити в мікрофон телефонної трубки – інакше співрозмовник буде погано вас чути. Тон розмови має бути спокійним, витриманим, ввічливим.

Оскільки ділові партнери часто спочатку знайомляться заочно, по телефону, дуже важливо справити на співрозмовника добре враження. Для цього слід дотримуватися ряду вимог, про які ми і порозмовляємо.

Службова телефонна розмова складається з таких компонентів:

момент встановлення зв’язку;

виклад справи;

заключні слова, знак, що розмову закінчено.

Називаючі своє прізвище, не забувайте, що окремі прізвища важко сприймаються на слух. До того ж потрібен певний час, щоб співрозмовник звик до вашого голосу і вашої дикції. Тому важкі до сприймання прізвища ставлять у кінці речення й вимовляють якомога виразніше, або всі звуки і склади були зрозумілі.

Слід пам’ятати, що ведення надто довгих службових розмов – це прояв нецеремонності та неповаги до тих, хто теж чекає звільнення телефону.

Розмова по телефону не потрібна перетворюватись у монолог: викладаючи багатоаспектне питання, слід передавати інформацію частинами, по можливості частіше робити паузи, щоб міг включитися співрозмовник.

Коли співрозмовник зупиняється, він цим самим дає знак, що чекає підтвердження зрозумілості викладеного, а тоді продовжить думку. Пауза може означати, що якась частина розповіді закінчена, думка завершена. Це створює певний ритм у розмові і дає можливість уникнути перебивання, переривання думки, що особливо неприємно в певних ситуаціях.

Взагалом вміння вести телефонну ділову розмову значною мірою полягає якраз у тому, щоб своєчасно зробити паузу й тим самим дати можливість співрозмовникові висловити своє ставлення до питання, що обговорюються.

Ініціатива закінчення розмови належить звичайно тому, хто подзвонив, але якщо співрозмовник значно старший за віком або службовим становищем, слід дати можливість закінчити розмову йому.

Молодший за віком чи становищем може лише повідомити старшого про те, що він уже з’ясував усі питання, які у нього виникли. Розмову закінчує старший, але при всій віковій чи службовій відстані між співрозмовниками вони однаково повинні вживати обов’язкові форули ввічливості (Добрий день! Прошу! Будь ласка! Будьте люб’язні! Пробачте за турботу! Дякую за увагу! До побачення!)

Телефоном не користуються при розв’язанні складних і відповідальних питань, тому що заочною розмовою можна завдати справі непоправної шкоди.

Часто наше уявлення про делікатність під час телефонної розмови обмежується словами “вас турбує…” Проте існує багато інших способів проявити делікатність: вибачитися за те, що відірвали від справ, подякувати за послугу; тоном своїх слів, добором їх придати своє шанобливе ставлення до співрозмовника.

Ми чітко уявляємо собі, що хочемо сказати,

але потрібних слів знайти не можемо;

ось чому розумним людям не вистачає

часом тієї легкості у викладі думки,

якою, собі на користь,

володіють люди поверхові.

Л.Вовенарг

Ділова людина серед друзів

Дружба між людьми звичайно базується на рівності та взаємоповазі. Тому наврядше підійде нам оцей рецепт здобування друзів: “якщо ви хочете набути ворогів, дайте друзям відчути вашу перевагу над ними, але якщо ви хочете мати друзів, дайте їм можливість відчути перевагу над вами” (Ф.Ларошфуко). Може це й правда, але небагато варта дружба, здобута таким шляхом.

Щоб мати друзів, треба віддавати їм і свій час, і енергію, й робити щось для них безкорисливо, й любити їх такими, які вони є. До друзів ставляться привітно й уважно, з ними ведуть довгі задушевні розмови, їх завжди раді бачити і чути, про них пам’ятають усе життя. Таких щирих і відданих друзів у кожного з нас небегато.

Є риси які подобаються усім: це весела вдача, товариськість, тактовність, а також своєрідна гнучкість характеру – вміння пристосовуватися до товариства, в яке потрапив, до нових, часом дуже різних людей. Багато значить і добре виховання, вміння поводитися, легко й невимушено рухатись (добрі фізичні дані та вміння одягатися теж відіграють неабияку роль).

Найбільше прикрашає людину в товаристві вміння бути цікавим співрозмовником. Цього прагнуть усі, але добиваються далеко не всі.

У малознайомому, новому товаристві слід більше злухати, ніж говорити. Бо, як казав О.Дюма, людина, яка багато говорить, скаже нарешті дурницю. Тому розумна людина в цій ситуації заохочує інших до розмови, а сама більше слухає, ніж говорить.

5.Комунікативні якості професійної мови.

Основною комунікативною якістю мови є її правильність — дотримання норм сучасної літературної мови. Насамперед правильністю забезпечується висока культура мови, її єдність, зумовлюються усі інші комунікативні якості.

У понятті точність мови закладений двоякий зміст: "по-перше, це вживання слів (їх значень) і словосполучень, звичних (узвичаєних) для людей, які володіють нормами літературної мови, а, по-друге, це оформлення і вираження думки адекватно предметові або явищу дійсності, тобто несуперечність реального предмета і його назви" (Бабич, 1990, 93). Б.Головін виділяє точність предметну (адекватність слова і позначуваного ним предмета) і точність понятійну (адекватність змісту мови і виражених у ній понять).

Логічність характеризує структуру тексту, його організацію. Слід враховувати взаємодію "трьох логік": логіки дійсності, логіки думки і логіки мовного вираження. Логічність, як і точність, буває предметна і понятійна. Предметна логічність полягає у відповідності смислових зв'язків і відношень одиниць мови у мовленні зв'язкам і відношенням предметів і явищ у реальній дійсності. Логічність понятійна є відображенням структури логічної думки і логічного її розвитку в семантичних зв'язках елементів мови у мовленні.

Чистота — ознака мови, пов'язана з правильною літературнонормативною вимовою, з відсутністю позалітературних елементiв — діалектизмiв, вульгаризмiв, плеоназмiв, макаронізмiв, а також штампiв, канцеляризмiв, слiв-паразитiв, таких мовно-виражальних засобiв, що заперечуються нормами моралі.

Образність — комунікативна якість мови, орiєнтована на виникнення додаткових асоцiативних зв'язкiв, тобто вживання слiв i словосполучень у їх незвичному оточеннi, зокрема, їх переосмислення в порiвняннях, метафорах тощо.

Виразність — те, що привертає увагу слухача, читача своєю формою, логiчним або емоцiйним пiдкресленням, пор.: "це всі ті способи і прийоми, за допомогою яких у читача виникає особливий інтерес і підвищена увага до змісту і форми мови. У цьому випадку образність входить в поняття виразності: все, що образне, те і виразне, але не все виразне образне" (Ильяш, 1984, 130).

Показником багатства мови служить великий обсяг активного словника, семантично і стилістично відмінні одиниці, оперування синонiмiчними можливостями мови, не лише лексичними, а й словотвiрними, граматичними.

Різноманітність — це використання різних засобів і способів для вираження того самого змісту, звертання до системних i контекстуальних синонiмiв, до джерел стилiстичного урiзноманiтнення мови.

Доречність — добір, організація мовних засобів, що роблять мову відповідною меті, умовам, ситуацiї спілкування. Доречна мова відповідає темі повідомлення, його логічному й емоційному змістові, складові слухачів і читачів, інформаційним, виховним, естетичним й іншим завданням писемного й усного виступу. Розрізняють доречність стильову, контекстуальну, ситуативну, особистісно-психологічну.

Доступність (дохідливість) — здатність даної форми мови бути зрозумілою комунiкантам, полегшувати сприйняття вираженої інформації, тобто доступнiсть насамперед пов'язана iз вiдповiднiстю повiдомлення комунiкативнiй сприйнятливостi.

Достатність — це комунікативна якість, яка виражає поняття кількості мовної iнформацiї i вiдповiдає вимогам певного функціонального стилю літературної мови, логiчнiй завершеностi думки.

Стислість мови — прагнення виразити максимальну за обсягом інформацію мінімальною кількістю усiх мовних засобiв.

Змістовність мови визначається iнформацiйним наповненням висловлюваного, вiдповiднiстю його темi повiдомлення. Змiстовнiсть мови передбачає повне розкриття предмета розмови... Важливими чинниками є лаконізм..., відсутність пустих фраз, невиправданих повторень і дублювань.

Емоційність — комунікативна якість мови, що виражає iндивiдуальний лад почуттiв, переживань, настроїв, суб'єктивного ставлення особистості до висловлюваного, уникання експресивного дисонансу. Емоцiйнiсть реалiзується за допомогою інтонації і лексико-граматичних засобів, що відповідають нормам сучасної літературної мови. Культура вираження почуттєвої сфери людини є важливим чинником загальномовної культури.

Естетичність виявляється перш за все в оптимальному відборі й організації відповідно до комунікативних умов і завдань самого змісту, в оптимальному при цьому мовному оформленні змісту, в гармонії та цілісності тексту, в якісності його зовнішнього оформлення у писемній формі і виконання в усній. Це милозвучність мови, відчуття краси слова.

Дієвість (ефективність) — ознака такої мови, яка спонукає адресата до зміни поведінки — зовнішньої (вчинків, дій) чи внутрішньої (думок, поглядів, настроїв).

Ясність передбачає співзвучність вираженої мовою думки динаміці мислення мовної особистості і звідси — зрозумілість її адресатові, недвозначність у формулюванні думки.

Вимоги до мови характеризуються не просто сумою комунікативних якостей, а саме їх системою. Оцiннi параметри мови, взаємодіючи між собою, формують високий рiвень культури мови суспiльства i кожного його члена зокрема.

6.Складники системи національної мови.

Національна мова – це мова окремої нації, якою говорить переважна більшість народу якоїсь окремої країни, включає в себе літературну мову, різні територіальні діалекти, а також професійні діалекти

Історична доля укр. народу докорінно змінилася з утворенням на руїнах СРСР суверенних держав, у тому числі й незалежної України.

У час “перебудови” мови союзних республік одержали державний статус, що мало послужити захистом проти цілковитого витіснення цих мов на перефирію суспільного буття.

Укр. мова є першим з вирішальних чинників нац-ної самобутності укр. народу.

Українська РСР забезпечує укр. мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил укр. народу; гарантування його суверенної національно-державної майбутності. (Закон УРСР про мови в УРСР (прийнятий 28 жовтня 1989р.)).

Державна мова – це мова більшості корінного населення країни, яка є узаконена Конституцією.

Закон про мови формально набув чинності від 1 січня 1990 року, але й досі не виконується. Держава повинна дбати про те, щоб не виникала невідповідність між декларуванням державності мови і реалізацією цього статусу.

Ст.10. Державною мовою в Україні є укр.мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування укр.мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання й захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

Ст.12. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за її межами.

7.Мовне законодавство в Україні.

Історична доля укр. народу докорінно змінилася з утворенням на руїнах СРСР суверенних держав, у тому числі й незалежної України.

У час “перебудови” мови союзних республік одержали державний статус, що мало послужити захистом проти цілковитого витіснення цих мов на перефирію суспільного буття.

Укр. мова є першим з вирішальних чинників нац-ної самобутності укр. народу.

Українська РСР забезпечує укр. мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил укр. народу; гарантування його суверенної національно-державної майбутності. (Закон УРСР про мови в УРСР (прийнятий 28 жовтня 1989р.)).

Державна мова – це мова більшості корінного населення країни, яка є узаконена Конституцією.

Закон про мови формально набув чинності від 1 січня 1990 року, але й досі не виконується. Держава повинна дбати про те, щоб не виникала невідповідність між декларуванням державності мови і реалізацією цього статусу.

Ст.10. Державною мовою в Україні є укр.мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування укр.мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання й захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

Ст.12. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за її межами.

8.Статус української мови як державної.

Історична доля укр. народу докорінно змінилася з утворенням на руїнах СРСР суверенних держав, у тому числі й незалежної України.

У час “перебудови” мови союзних республік одержали державний статус, що мало послужити захистом проти цілковитого витіснення цих мов на перефирію суспільного буття.

Укр. мова є першим з вирішальних чинників нац-ної самобутності укр. народу.

Українська РСР забезпечує укр. мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил укр. народу; гарантування його суверенної національно-державної майбутності. (Закон УРСР про мови в УРСР (прийнятий 28 жовтня 1989р.)).

Державна мова – це мова більшості корінного населення країни, яка є узаконена Конституцією.

Закон про мови формально набув чинності від 1 січня 1990 року, але й досі не виконується. Держава повинна дбати про те, щоб не виникала невідповідність між декларуванням державності мови і реалізацією цього статусу.

Ст.10. Державною мовою в Україні є укр.мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування укр.мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання й захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

Ст.12. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за її межами.

9.Основні характеристики сучасної української літературної мови. Види мовних норм.

Літ. мова – відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує державну діяльність, культуру, пресу, художню літ-ру, науку, театр, держ.установи, освіту, побут людей. Сучасна укр. літ. мова оброблена і впорядкована вченими, письменниками та ін. культурними діячами.. Укр.літ.мова, єдина для всієї укр. нації, є найважливішою формою нац. культури. Вона й нині є важливим засобом її відродження.

Укр. літ. мова постійно розвивається й збагачується. Суспільство ніколи не буває байдужим до мови. Воно виробляє мовний еталон – досконалу літ.мову.

Літ мова – це мова нормована, тобто така, яка має загальнообов”язкові, єдині норми (правила) у вимові, правописі, слововживанні, граматиці. Літ мова – це унормована й опрацьована форма загальнонародної укр мови. Розрізняють такі норми мови: 1) лексична – правильність вживання слів та їхньої сполучуваності; 2) орфографічна – правильне написання слів; 3) орфоепічна – правильна вимова слів; 4) граматична – вибір правильного закінчення і синтаксичної форми; 5) стилістична – доцільність використання мовних засобів в окремому стилі. Літературні норми фіксуються в граматиках, словниках, довідниках.

10.Основні характеристики мовної норми на сучасному етапі розвитку літературної мови.

Літературна мова - це унормована мова з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії (тобто це певні критерії вживання слів та речень). Мовна норма - це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними на певному історичному етапі.  Лексична норма - це відбір словесних засобів, які сприяють встановленню певного мовного стилю. Орфографічна - це орієнтація в написанні на останнє видання "Українського правопису" та на нормативні словники. Граматична - це вибір правильних словоформ, а також правні побудови речень та словосполучень, орфоепічна й акцентна - це правила вимови і наголосу. Літературна мова має дві форми вживання: 1) писемну, пов'язану з усіма названими нормами, крім орфоепічної та акцентної; 2) усну - розмовно-літературний стиль, що включає всі норми, крім орфографічної.

Норми літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються в усному й писемному мовленні. Літературна  мова - це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу. Літературній мові властиві багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів.  За функціональним призначенням - це мова державного законодавства, засіб спілкування у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, культури, мистецтва, засобів масової інформації.

11.Поняття культури мови. Комунікативні якості культури мови.

Культура мови – це вміння правильно говорити і писати, добирати мовні засоби відповідно до мети і обставин спілкування. Обов”язковою умовою дотримання культури мови є мовні норми.

Розрізняють такі норми мови: 1) лексична – правильність вживання слів та їхньої сполучуваності; 2) орфографічна – правильне написання слів; 3) орфоепічна – правильна вимова слів; 4) граматична – вибір правильного закінчення і синтаксичної форми; 5) стилістична – доцільність використання мовних засобів в окремому стилі. Літературні норми фіксуються в граматиках, словниках, довідниках.

Культура мови –це загальноприйнятий мовленнєвий етикет: типові форми звертання, побажання, запрошення і т.д. залежно від ситуації, соціального стану і віку  тощо. Мовна культура людини виявляється також у вмінні вибрати доречну форму привітання чи прощання.

Шляхи удосконалення індивідуального мовлення – це насамперед читання  якісної художньої літератури, підвищення ступеня відповідності мови нормам літературної мови, вивчення правил літературної вимови.

12. Поняття професійної мовнокомунікативної компетенції.

Усне ділове спілкування передбачає різні способи взаємодії з людьми. У будь-якому разі, щоб досягти мети спілкування, ділова людина повинна мати не тільки певний фізичний та інтелектуальний потенціал, навички комунікації, а й знати правила ділового спілкування, або, інакше, - правила ділового етикету. Вітання. За сучасним діловим етикетом першим вітається молодший із старшим, підлеглий із керівником, студент із викладачем. Чоловік завжди має вітатися з жінкою першим. Жінка вітається першою зі старшою за себе жінкою. За традицією першим вітає начальника підлеглий, а руку для потиску першим подає керівник. Але є виняток: жінку зобов'язаний вітати першим саме керівник, навіть якщо вона - його секретар. Незалежно від статі, віку й посади першим вітається той, хто обганяє знайомого чи проходить повз нього. Перш ніж звернутися із запитанням до незнайомого, слід з ним привітатися. Вітаючись чи знайомлячись, старший першим подає молодшому, жінка чоловікові, начальник - підлеглому, викладач - студентові. Не потиснути руку у відповідь вважається образливим. Не подають руку для потиску через стіл. Якщо підлеглий зайшов до кабінету керівника, то керівник має вийти з-за столу і привітатися рукостисканням, або ж обмежитися кивком голови. Якщо ваш діловий партнер - жінка, то вітаючись, вона може не знімати рукавичок.

У свою чергу чоловік, вітаючись із жінкою в рукавичках, подає руку без рукавички. Знайомство і представлення. Залежно від рівня  офіційності, процедура знайомства набирає дедалі більше формальної вагомості. Для встановлення ділових контактів, вдаються до послуг третьої особи - до посередника, який представить вас діловому партнеру. Коли посередника немає, а вам терміново потрібно вирішити якесь питання, слід представитися самому.Першим відрекомендовується той, хто став ініціатором зустрічі, молодший - старшому, підлеглий - керівникові, а ось жінці, незалежно від віку, не належить першою відрекомендовуватися чоловікові, хіба що вона студентка й хоче щось з'ясувати у викладача.

Зрозуміло, жінці краще скористатися допомогою третьої особи. Якщо хочете справити добре враження на ділового партнера чи нового знайомого - дивіться (не пильно) йому у вічі, а для посилення можете ще й посміхнутися. Чоловіки, знайомлячись, мають підвестися, бо вклонятися сидячи незручно. Жінка не встає з місця, за винятком тих випадків, коли її знайомлять зі старшою за віком жінкою чи вона сама хоче виявити особливу повагу до людини, з якою її знайомлять. Знайомлячись із чоловіком, перша для потиску подає руку жінка, якщо вважає за потрібне, а коли ні - обмежується кивком голови. В усіх інших випадках, перший подає руку для потиску старший за віком (у товаристві) чи за службовим становищем (в установі, на виробництві, у навчальному закладі). Незалежно від службового становища чоловік, коли жінка заходить до його кабінету, має підвестися і, вийшовши з-за столу, чекати, поки вона не представиться й не подасть йому руку. Себе він може не називати, бо відвідувачка, певне, знає, до кого з'явилася на прийом.

Після процедури знайомства викладається суть справи. На зустрічі, що має суто діловий чи комерційний характер, жінка може підійти до чоловіка, подати руку для потиску і назвати себе. Коли ви приходите на нове місце роботи, то маєте представитися самі співробітникам або вас має представити їм керівник. Якщо ділове знайомство відбулося, і ви хочете, щоб воно стало тривалим і приємним, тоді вам слід дотримуватися ще й таких правил: 1) коли ви не можете згадати, як звуть вашого ділового партнера, перепитайте ще раз: це краще, ніж ламати голову над якимось особливим звертанням; 2) у товаристві не слід перешіптуватися потай від інших, плескати долонею по столу і надто енергійно виражати свої емоції, довго говорити про власне самопочуття; 3) розповідаючи про відсутнього, не можна казати він чи вона - треба називати людину на ім'я; 4) в установі обов'язково слід дочекатися запрошення господаря сісти. Дедалі ширше для представлення застосовують візитні картки. Доцільність використання візитних карток зумовлюється двома обставинами: по-перше, вони стисло й чітко представляють й власника; по-друге, є підтвердженням його наміру в майбутньому підтримувати ділові контакти.

13. Давня література й початки формування літературної мови.

Літ. мова – відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує державну діяльність, культуру, пресу, художню літ-ру, науку, театр, держ.установи, освіту, побут людей. Сучасна укр. літ. мова оброблена і впорядкована вченими, письменниками та ін. культурними діячами.. Укр.літ.мова, єдина для всієї укр. нації, є найважливішою формою нац. культури. Вона й нині є важливим засобом її відродження.

Укр. літ. мова постійно розвивається й збагачується. Суспільство ніколи не буває байдужим до мови. Воно виробляє мовний еталон – досконалу літ.мову.

Укр.мова належить до групи слов”янських мов східно-слов”янської підгрупи ( росіяни, українці, білоруси). Існують ще 2 групи слов”янських мов: західно-слов”янська і південно-слов”янська.

Існують дві версії походження укр.мови: 1) науковці доводять, що українська мова виокремилась із праслов”янської; 2) у ХІІ – ХІІІ ст. укр. мова сформувалася на основі давньоруської мови.

Найдавніші пам”ятки укр.мови: “Слово о полку Ігоревім”,”Остромирове Євангеліє”. У ХVІ ст. живою укр. писемною мовою написано так зване “Пересопницьке Євангеліє”. У ХVІІІ ст. формується сучасна укр.мова. Зачинателем укр. літ. мови є Котляревський, а основоположником її вважається Шевченко, який поповнив її іншомовними словами, новотворами, добирав досконаліші граматичні форми, синтаксичні конструкції, ввів в укр.мову орфоепічні, лексичні, граматичні норми, створив унормовану мовно-стилістичну систему укр. літ. мови.

У подальшому розвитку укр літ мови велику роль відіграли письменники-класики такі, як Марко Вовчок, Панас Мирний, М.М.Коцюбинський, І.Франко, Леся Українка та ін., які впроваджували традиції Шевченка в розвитку укр літ мови на народній основі.

На сучасному етапі відбувається явище мовної інтеграції ( взаємодія і вплив 2-х чи більше мов).

14. Усна й писемна форми української літературної мови.

Усна форма може обслуговувати виробничі і побутові потреби суспільства. В ній переважає лексика побутового харктеру, використовуются переважно прості речення. Можна виділити кілька типів усного мовлення за сферами його застосування: ділова розмова, засідання, публічний виступ (лекція, помова, бесіда).

Усне мовлення відрізняється від писемного такими чинниками:

- усному мовленню властива спонтанність;

-під час усного мовлення мало уваги приділяється формі вислову, особливо з точки зору орфоепії;

-для усного мовлення характерна поширена інформативність, насиченість різнопалновими фактами;

-важливим елементом усної мови є інтонація, від якої залежить зміст вислову. Саме ця ознака є однією з найсуттєвіших рис усного мовлення.

Усне мовлення допускає повтори, які використовуються з тією чи іншою метою. На особливу увагу заслуговує особисте ділове усне мовлення в процесі прийому відвідувачів, спілкування зі своїми колегами. Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури. Сухомлинський писав:”Щоб правильно розмовляти і писати, треба прагнути до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити укр мову й свою справу”.

Писемне мовлення є основним для ділових людей. Саме через ділову документацію, листування встановлюються певні ділові контакти. Одиницею писемного мовлення є текст різного х-ру. Це може бути стаття, газетний текст, лист чи будь-який документ. Писемне мовлення відрізняється від усного і має такі особливості:

- писемна мова фіксується графічними знаками;

- писемна мова завжди спирається на усне мовлення і є вторинною. Вона завжди фіксує чиюсь висловлену думку і сприймається органами зору;

писемна мова – це форма  в основному монологічна;

-писемне мовлення характеризується більшою регламентацією мовних засобів, точнішим добором відповідної лексики;

-в писемній мові переважає особливий стиль, загальноприйняті структури документів, правила вживання специфічних словосполчень;

-у писемній мові виділяють тексти за сферою спілкування, наприклад: накази, квитанції, накладні тощо.

15.Функціональні різновиди української літературної мови. Їхні основні ознаки.

Сучасна укр літ мова багатофункціональна, вона обслуговує всі потреби життя і діяльності укр нації. Використання її в найрізноманітніших сферах і зумовило виділення в ній функціональних стилів. Функціональний стиль – це різновид укр літ мови, який відзначається сферою її функціонування і характеризується специфічними мовними засобами. У зв”язку з тим, що укр літ мова має дві фрми – писемну і усну, існують стилі писемні, або книжні, й усні.

До усних належать стилі:

-розмовний – це стиль побутового спілкування (використовуються просторіччя, прості речення);

-ораторський – виклад певної інформації, дотримання літ мови, використання звертань, вставних слів, міміки, жестів. До писемних належать стилі:

-науковий стиль – це стиль наукових праць із різних галузей науки і техніки. Він характеризується широким використаням термінології, іншомованої та абстрактної лексики. Слова вживаються тільки у прямому значенні, використовуються складні речення. Існують підстилі: науково-популярний (теми подано доступно для масового читача), газетно-інформаційний. У науковому стилі не використовуються образні засоби мови, діалектні й вульгарні слова.

- офіційно-діловий – це стиль ділових паперів, різних документів, законів, постанов. Характеризується використанням канцелярської термінології, деяких застарілих слів, мовних штампів, мовних кліше (стандартні усталені вислови, які використовуються в документах), простих речень.

16. Стильові різновиди сучасної літературної мови й фахова мова.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Вона поділяється на стилі. Стиль - різновид літературної мови (її функціональна підсистема), що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів (лексики, фразеології, граматики, фонетики). Місце і зміст спілкування примушують нас вибирати мовні засоби. Змінюється ситуація змінюється мовний стиль. Отже, мовний стиль - сукупність засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання. Залежно від практичної мети, місця та предмета висловлювання ми вибираємо із національної мовної системи слова, прийоми їх уживання, поєднання і застосування в мовній практиці.

Розрізняють такі стилі сучасної української літературної мови: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, розмовний, епістолярний та конфесійний.  Кожний стиль має:    - сферу поширення і вживання (коло мовців);   - функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування);     - систему мовних засобів (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень);  - характерні ознаки (форма та спосіб викладу).    - підстилі, тобто різновиди.                                  Науковий стиль - це мова науки, техніки, освіти. Мета мовлення - повідомлення про результати наукових досліджень. Основні ознаки наукового стилю: - ясність (зрозумілість) і предметність тлумачень; - логічна послідовність і доказовість викладу; - об'єктивний аналіз;  - точність і лаконічність висловлювань; - аргументація і переконливість тверджень;  - детальні висновки. Форма реалізації наукового стилю - монолог.  Публіцистичний стиль. Сфера використання публіцистичного стилю -громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання. Основні мовні засоби публіцистичного стилю: - поєднання елементів наукового, офіційного, художнього й розмовного стилів; - лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація); - наявність багатозначної образної лексики, емоційно-оцінних слів (політична еліта, епохальний вибір); експресивних сталих словосполучень (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото - вугілля, нафта; голубі магістралі - ріки; легені планети-ліси); - уживання у переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт, правофлангові змагання); - короткі прості речення, часто питального або окличного характеру, звертання.

Художній стиль реалізується в художній літературі. Він є всеосяжним, оскільки може поєднувати і узагальнювати всі стилі мови. Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтв, у культурі й освіті. Крім інформаційної, художній стиль виконує найсуттєвішу - естетичну функцію. Основні мовні засоби художнього стилю: - лексика найрізноманітна; емоційно-експресивна (синоніми, антоніми, омоніми, фразеологізми); - запровадження авторських новотворів; - уведення до творів із стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів); - широке використання різноманітних типів речень. Розмовний стиль обслуговує повсякденне усне спілкування людей у побуті та на виробництві. Розрізняють неформальне й формальне спілкування. Перше - нерегламентоване, його мета і характер визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге - обумовлене соціальними функціями мовців, регламентоване за формою і змістом. Основні мовні засоби: емоційно-експресивна лексика (синоніми, порівняння, метафори);  прості, переважно короткі речення; часте використання займенників; фразеологізми, діалектизми, професійні та просторічні слова.

Епістолярний стиль - приватне листування. Основні ознаки епістолярного стилю - наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; остання частина, де підсумовується написане, та іноді постскриптум (Р.S. - приписка до закінченого листа після підпису). Основні мовні засоби епістолярного стилю - поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів. Конфесійний стиль. Сфера використання - релігія і церква. Призначення конфесійного стилю - обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Основні мовні засоби конфесійного стилю:- суто церковна термінологія і слова-символи; - непрямий порядок слів у реченні та словосполученні (Не може родить  добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити); - значна кількість метафор, алегорій, порівнянь (Я зрушую цей храм рукотворний, - і за три дні збудую інший, нерукотворний); - наявність архаїзмів (рече, воістину). Конфесійний від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність, наявність виражальних засобів. Офіційно-діловий стиль - це функціональний різновид мови, який використовується для спілкування у державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Офіційно-діловий стиль - це мова ділових паперів: розпоряджень, постанов, заяв, автобіографій, протоколів, наказів, розписок та ін.

Найважливіші риси, які визначають діловий стиль: 1. Виклад інформації в діловому тексті робиться відповідно до таких принципів: а) об'єктивність змісту. б) повнота інформації у стислій формі. в) логічність і послідовність. г) обґрунтованість. д) нейтральний тон. Останній принцип дотримується завдяки використанню слів, позбавлених емоційних відтінків. 2. Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень речень (у зв'язку з, відповідно до, згідно з, ми, що підписалися нижче; винести догану, у зв'язку з тим, що, зважаючи на те, що, зважаючи на викладене вище та ін.). Стандарт потрібний для того, щоб досягти однозначності і достовірності інформації. 3. Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначення. 4. Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. 5. Для чіткої організації текст поділяється на параграфи, пункти, підпункти. 6. У текстах часто вживаються словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу із зазначенням позачасовості, постійності дії (рішення надсилається, виробнича рада розглядає). 7. Найхарактерніші речення - прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів тощо).

Фахова мова – сукупність усіх мовних засобів, уживаних в обмеженій професійною ділянкою сфері комунікації для забезпечення взаєморозуміння між людьми, які працюють у цій галузі. Функціювання фахової мови забезпечує докладно визначена термінологія. Словник професійних текстів містить вузькогалузеві лексеми, міжгалузевінаукові терміни, професіоналізми (виробничу лексику), номенклатурні назви, професійний жаргон і загальновживані лексеми. Рівень абстракції фахової мови залежить від рівня насиченості тексту термінологією. Терміни – найчастіше вживані в тексті одиниці, які можна використати, конструюючи квазівитяг.

17.Науковий, офіційно-діловий, розмовний (кодифікований) стилі літературної мови як основа мови фаху.

Науковий, офіційно-діловий, розмовний стилі літературної мови як основа мови професійного спрямування.

Науковий стиль-це стиль наукових праць із різних галузей науки і техніки, зокрема математики, фізики, економіки, філософії і т.д. Він характеризується широким використаням термінології, іншомованої та абстрактної лексики. Слова вживаються тільки у прямому значенні, використовуються складні речення. Існують підстилі: науково-популярний (теми подано доступно для масового читача), газетно-інформаційний. У науковому стилі не використовуються образні засоби мови, діалектні й вульгарні слова.

Офіційно-діловий стиль – це стиль ділової мови, яким користуються для написання різноманітних ділових документів, зокрема законів, указів, постанов, договорів, заяв, актів, протоколів, анкет, розписок тощо. Він характеризується використанням канцелярської термінології та деяких застарілих слів (вельмишановний, вищезгаданий), наявністю стандартних схем висловлення, мовних кліше та сталих синтаксичних конструкцій. В офіційно-діловому стилі може використовуватися лексика з інших шарів, зокрема науково-термінологічна, виробничо-професійна, суспільно-політична, що залежить від того, яку галузь суспільного життя він обслуговує. Загалом для цього стилю властиве суворе дотримання зразків оформлення ділових паперів, мова яких має бути ясною, чіткою, лаконічною.

Розмовний стиль використовується у бесідах, приватних листах, ним користуються під час обміну інформацією, думками, враженнями, проханням чи наданням допомоги. Він є засобом невимушеного спілкувіання. Застосовується у побутових стосунках, в спілкуванні з родичами, друзями. До ознак розмовного стилю можна віднести такі: усна форма спілкування, неофіційність стосунків між співрозмовниками і невимушеність спілкування, непідготовленість до спілкування, використання позамовних чинників (рухи, жести, міміка), лаконізм, емоційні реакції.

Використовуються мовні засоби: побутова лексика, фразеологізми, емоційно забарвлені та просторічні слова, звертання, вставні слова, вигуки, неповні речення , діалектизми, фольклоризми скорочені слова тощо.

18. Роль художнього стилю у формуванні інтелектуального потенціалу фахівця-економіста.

Художній стиль реалізується в таких жанрах: трагедія, комедія, драма, роман, повість, оповідання, поема, вірш, байка тощо. Різнобічний вплив на почуття, думки за допомогою художнії образів, формування ідейних переконань, моральних якостей та естетичних смаків. Застосовується у мистецтві слова, творчій діяльності, літературі, різних видах мистецтва, культури, освіти.

Худ. стиль виходить за межі не тільки інших стилів, а й літ мови, бо він включає в себе ( з певною метою) й позалітературні мовні засоби- діалектизми, жаргонізми тощо.

Однак достоїнства художнього мовлення визначаються не тільки незвичайною широтою охоплення засобів загальнонародної мови. Художнє мовлення – це ще й зразкове мовлення.

Худ. стиль поєднує в собі окремі ознаки інших стилів. Основним завданням худ. стилю є творення за допомогою мовних засобів художніх образів.При цьому широко використовуються всі можливі експресивно-емоційні засоби мови, її лексичне, фонетичне багатство, вся різноманітність фонетичних форм і конструкцій.

Щодо форми мовлення худ. стиль є досить своєрідним. Основна його форма – писемна, однак і в усному мовленні  широко використовуються його елементи. У текстах цього стилю використовуються синоніми, антоніми, омоніми, пароніми, слова в переносному значенні.

19.Класична українська література як етап формування й утвердження норм літературної мови.

Котляревський (К) є одним із фундаторів нової укр. літ-ри, а його «Енеїда» - найвидатнішим досягненням укр. поезії тго періоду і початкомнац відродження українців. Новаторство К виявилося перш за все у нац забарвленні етнографічного матеріалу, можливості двопланового прочитання поеми. К вдалося не просто відтворити життя українців того часу, а й передати дух народу завдяки використанню живої народнорозмовної мови, а саме київсько-полтавського діалекту. У мовній тканині твору вдало поєднуються багата народна фразеологія, лексика з давніми традиціями укр. віршування. «Енеїда» К є новим етапом розвитку укр. силабо-тонічного віршування. Отже «Енеїда» є новим, самобутнім літ. Явищем, що було суголосним новій історичний добі, сприяло пробудженню нац свідомості в освічених верствах укр. громадянства. Це перша друкована книга, написана живою мовою, перша високохудожня поема. К є зачинателем нової укр. літ-ри новою мовою – живою народною, що стала знаменною сторінкою в історії укр. літ-ри.

Тематика і проблематика поезії Ш наскрізь національна. Новаторською і оригінальною є історіософія Ш, що поєднувала особистісне і народне у поглядах на минуле Укр., яку поет обов’язково включав у загальноєвроп істор контекст. Своєрідною є форма шевченк вірша, поет відмовляється від традицій наслідування рос вірша, пов’язуючи авторську віршову ритміку з народним розміром, оригінальним є використання неповної, неточної рими, внутрішньої рими, що дає змогу уникнути одноманітності викладу. Романтизм виявився у використанні жанру байронічної поеми (поеми «вільної форми»), де до вірша приєднується проза і наявне формальне вираження авторських почувань і думок («Катерина», «Гайдамаки»).З творів Кобзаря світ довідується про основні дух цінності нашого народу: мову, звичаї, побут, культуру. Ш синтезує мистецький досвід минулих поколінь одночасно творячи новий рівень культурного, філософського, духовного розвитку українців як нації, з геніально простотою розв’язуючи «вічні» проблеми свободи, добра і зла, справедливості, сили слова. Ш – основоположник нової укр. літ мови. Мова його творів багата на поетичні паралелізми, антитези та інші худ засоби; відзначена високою афористичністю, відсутністю вульгаризмів, «просторічної мови».

20.І.Котляревський – зачинатель нової української літератури та нової української літературної мови.

Іван Петрович Котляре́вський (9 вересня 1769, Полтава — † 10 листопада 1838) — український письменник, поет, драматург, зачинатель сучасної української літератури, громадський діяч. Підтримував зв'язки з декабристами. Його поема «Енеїда» (1798) стала першим в українській літературі твором, написаним народною мовою.

Творчість Котляревського має основоположне значення в іс­торії становлення нової української літературної мови. В умо­вах занепаду всіх різновидів староукраїнської писемної мови його поема «Енеїда», п'єси «На­талка Полтавка» і «Москаль-чарівник», написані на основі живого усного мов­лення народу, започаткували новий етап фор­мування літературної мови.

Біографія

Будинок Котляревського у Полтаві, робота Тараса Шевченка 1845 р.

Народився в Полтаві в сім'ї канцеляриста.

Садиба-музей І. П. Котляревського, Полтава, 2008

Із 1780 по 1789 вчився у духовній семінарії. В 1789—1793 працював канцеляристом, у 1793—1796 — домашнім учителем у сільських поміщицьких родинах.

У 1796—1808 перебував на військовій службі в Сіверському карабінерському полку. В 1806—1807 Котляревський в ранзі штабс-капітана брав участь у російсько-турецькій війні 1806—1812, був учасником облоги Ізмаїлу. В 1808 вийшов у відставку.

З 1810 працював наглядачем «Дому для виховання дітей бідних дворян».

У 1812 під час походу Наполеона I Бонапарта на Росію Котляревський, за дозволом генерал-губернатора Я.Лобанова-Ростовського, сформував у містечку Горошині Хорольського повіту на Полтавщині 5-ий український козачий полк (за умови, що полк буде збережено після закінчення війни як постійне козацьке військо), за що отримав чин майора.

В 1817—1821 — директор Полтавського вільного театру.

В 1818 разом з В.Лукашевичем, В.Тарновським та ін. входив до складу полтавської масонської ложі «Любов до істини». Член Вільного товариства любителів російської словесності з 1821 року. За свідченнями декабриста Муравйова-Апостола Матвія Івановича, які він дав під час слідства у справі декабристів, член Малоросійського таємного товариства. [1]Слідчий комітет залишив це без уваги.

Котляревський сприяв викупові М.Щепкіна з кріпацтва.

У 1827—1835 — попечитель «богоугодних» закладів.

Помер і похований у Полтаві.

Перше видання «Енеїди» (Енеида. На малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ. Санкт-Петербургъ. печашано Въ Типографіи Ивана Глазунова), 1798

Друге видання «Енеїди» (Енеида. На малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ. Санкт-Петербургъ. печашано Въ Типографіи Ивана Глазунова), 1808

Третє видання «Енеїди» (Виргиліева Энеида на малороссійскій языкъ преложенная И. Котляревскимъ. Санкт-Петербургъ. Въ медицинской типографіи), 1809

Пам'ятник І. П. Котляревському, Полтава (1903), фото 2008 року

Ювілейна монета НБУ номіналом 100 гривень присвячена 200-річчю першого видання «Енеїди»

Марка присвячена Івану Петровичу Котляревському

Цікава доля літературних творів Котляревського. Ще в семінарії «римач»-початківець писав вірші «малоросійською» мовою до окремого альманаху «Полтавська муха», який пізніше називали сатиричним журналом. Проте широкому колу читачів Іван Петрович відомий передусім завдяки своїй «Енеїді».

[ред.]Літературна діяльність

[ред.]«Енеїда»

Детальніше: Енеїда (Іван Котляревський)

Котляревський — автор «Енеїди» (1798, 3 частини; 1842 — повне посмертне видання) — першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. Взявши за основу сюжетну канву однойменної поеми Вергілія, Котляревський в традиціях давнього українського бурлеску створив свій оригінальний художній твір. У поемі автор відтворив різні сторони життя українського суспільства у другій половині 18 століття. Національне забарвлення і співчуття до долі простого народу зумовили великий успіх «Енеїди» серед сучасників. За мотивами поеми були створені опери «Еней на мандрівці» (композитор Я. Лопатинський) та «Енеїда» (композитор М. Лисенко, лібретто М. Садовського).

[ред.]«Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну»

У 1804р написав «Пісню на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» (вперше опублікована Я. Головацьким у журналі «Пчола» в 1849).

[ред.]Драматургія

У 1819р К. написав для Полтавського театру п'єсу «Наталка Полтавка» (надр. 1838) і водевіль «Москаль-чарівник» (надр. 1841), які стали основою започаткування нової української драматургії. М. Лисенко, використавши доробок своїх попередників (О. Барсицького, А. Єдлічки) створив оперу «Наталка-Полтавка».

Характерні риси драматургічної творчості Івана Котляревського:

невелика кількість дійових осіб

вдало вибраний конфлікт

напруженість і природність розвитку сюжету

стрункість композиції

органічно вмонтовані в текст пісні

народна, індивідуалізована й гранично виразна мова

гумор

чіткість ідей

рельєфно зримі образи

[ред.]Оцінка творчості

Творчість Котляревського високо цінував Т. Шевченко. Поет в 1838 написав вірш «На вічну пам'ять Котляревському», в якому підносив Котляревського, як національного співця та прославляв як творця безсмертної «Енеїди». М. Коцюбинський, характеризуючи роль І. П. Котляревського в розвиткові української культури, підкреслив, що «занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов фенікс з попелу, воскресло знову… і голосно залунало по широких світах» із його творів.

В 1903 році в Полтаві було споруджено перший у світі пам'ятник Котляревському (скульптор Л.Позен), у 1973 році — пам'ятник-погруддя в Києві (скульптор Г. Кальченко), у 2004 році — пам'ятник літописцям Русі-України, подвижникам українського письменства з барельєфом І. П. Котляревського і написом «Енеїда» у Чернівцях (скульптор В. Гамаль). В 1952 у Полтаві було відкрито літературно-меморіальний музей Котляревського. З 2007 року відбувається вручення обласної премії імені І. П. Котляревського. 1990 р. встановлено премію в галузі драматургії і театрального мистецтва імені І. П. Котляревського, яка присуджується щорічно представниками Міністерства культури, Спілки письменників України та Спілки театральних діячів України.

У багатьох містах України (Київ, Полтава, Чернігів, Вінниця, Хмельницький, Чернівці, Прилуки, Лубни, Бердичів тощо) є вулиці, названі на честь поета.

[ред.]Твори

«Енеїда» (1798)

«Москаль-чарівник» (1819)

«Наталка-Полтавка» (1819)

«Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну»

Записи про перші дії російських військ у турецьку війну 1806 року (російською мовою)

кантата «Малороссийский губернский общий хор»

«Ода Сафо» — переклад на російську мову

Размышления на евангелие от Луки, переведенные с французского сочинения аббата Дюкеня

[ред.]Екранізації

За мотивами його поеми «Енеїда» створено мультфільм Н. Василенко «Пригоди козака Енея» (1969), а в 1991 р. — «Енеїду» В. Дахна. За п'єсою «Наталка Полтавка» знято однойменні кінокартини в 1911, 1936 і 1978 рр. (телефільм), а за п'єсою «Москаль-чарівник» — стрічки 1909, 1911 і 1995 рр. Про нього знято фільм «Іван Котляревський» (1967, режисер О. Ігішев).

21.Г.Квітка-Основ’яненко – фундатор нової української прози й нової мови прозового твору.

К-О – зачинатель нової укр. прози, культурно-громад діяч, перу якого належать 80 творів. Його прозу хар-ть такі новаторські риси: прості і цільні сюжети творів, деталізована оповідь, оригінальність авторського стилю, що виявляється в оповіді від першої особи, виклад зрозумілою мовою навіть складних філос понять, повчально-моралізаторський характер прози, що базується на христ ідеях. К-О розвиває нові прозові жанри: фейлетони, гумористичні оповідання («Купований розум», «Підбрехач»), гумористичні сентиментальні повісті(«Маруся», «Щира любов»), сатиричний родинний роман хроніка («Пан Халявський»). У К-О виявилась ознака двомовності у написанні творів. Отже творчість К-О засвідчила оновлення жанрово-стильової системи укр. прози, утвердження в ній ідеалів гуманності, моральності людини з народу.

22.Українські поети-романтики як зачинателі літературної норми у творах художньої літератури.

-

23. Новаторство мовно-поетичної творчості Т.Шевченка.

Тематика і проблематика поезії Ш наскрізь національна. Новаторською і оригінальною є історіософія Ш, що поєднувала особистісне і народне у поглядах на минуле Укр., яку поет обов’язково включав у загальноєвроп істор контекст. Своєрідною є форма шевченк вірша, поет відмовляється від традицій наслідування рос вірша, пов’язуючи авторську віршову ритміку з народним розміром, оригінальним є використання неповної, неточної рими, внутрішньої рими, що дає змогу уникнути одноманітності викладу. Романтизм виявився у використанні жанру байронічної поеми (поеми «вільної форми»), де до вірша приєднується проза і наявне формальне вираження авторських почувань і думок («Катерина», «Гайдамаки»).З творів Кобзаря світ довідується про основні дух цінності нашого народу: мову, звичаї, побут, культуру. Ш синтезує мистецький досвід минулих поколінь одночасно творячи новий рівень культурного, філософського, духовного розвитку українців як нації, з геніально простотою розв’язуючи «вічні» проблеми свободи, добра і зла, справедливості, сили слова. Ш – основоположник нової укр. літ мови. Мова його творів багата на поетичні паралелізми, антитези та інші худ засоби; відзначена високою афористичністю, відсутністю вульгаризмів, «просторічної мови».

24. Орфографічні норми як компонент формування мовної компетенції фахівця.

Орфографія – це система загальноприйнятих правил про способи передачі мови на письмі. Орфографія, як і орфоепія, має велике значення у спілкуванні людей. Вона визначає письмові норми укр літ мови, єдині і обов”язкові для всіх, хто цією мовою користується. Єдина орфографія полегшує спілкування, сприяє піднесенню мовленнєвої культури мовців.

Орфографія- невід”ємна складова частина культури укр мови, однією з основних вимог якої є те, що написання слів має відбуватися відповідно до загальноприйнятих і узвичаєних у цій мові норм написання слів. Отже, норми правильного написання слів обов”язкові для всіх, хто користується укр літ мовою в її письмовій формі.

Орфографія має практичне значення для всіх, оскі;ьки вивчення правил написання слів є одним з основних компонентів форму2ання мовної компетенції фахівця, а також сприяє подоланню помилок в написанні слів.

25. Принципи українського правопису

Укр. правопис дотримується таких принципів:

1. не змінювати традиційної укр. графіки;

2. не ускладнювати принципи написання слів новими правилами і винятками;

3. по можливості спростити правопис складних слів;

4. критично ставитися до тих правописних моментів, які не випливають із мовної структури;

5. враховувати, що укр. мова постійно розвивається, але правопис повинен відповідати живій народній мові.

В 1993р. в правопис було внесено такі зміни: м’який знак було поставлено 3-ою з кінця буквою в алфавіті; було відновлено букву “ґ”; спрощено правила написання запозичених і складних слів, зменшено кількість винятків за рахунок уніфікації однотипних явищ, введено зміни щодо написання географічних назв та найменувань людей.

26. Науковий стиль сучасної української літературної мови

Літ. мова – відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує державну діяльність, культуру, пресу, художню літ-ру, науку, театр, держ.установи, освіту, побут людей. Сучасна укр. літ. мова оброблена і впорядкована вченими, письменниками та ін. культурними діячами.. Укр.літ.мова, єдина для всієї укр. нації, є найважливішою формою нац. культури. Вона й нині є важливим засобом її відродження.

Укр. літ. мова постійно розвивається й збагачується. Суспільство ніколи не буває байдужим до мови. Воно виробляє мовний еталон – досконалу літ.мову.

Науковий стиль-це стиль наукових праць із різних галузей науки і техніки, зокрема математики, фізики, економіки, філософії і т.д. Він характеризується широким використаням термінології, іншомованої та абстрактної лексики. Слова вживаються тільки у прямому значенні, використовуються складні речення. Існують підстилі: науково-популярний (теми подано доступно для масового читача), газетно-інформаційний. У науковому стилі не використовуються образні засоби мови, діалектні й вульгарні слова.

27.Писемні форми репрезентації результатів студентських досліджень (конспект, тези, реферат).

До форм писемного професійного спрямування належить текст – синтаксична одиниця, що складається із речень різних типів і характеризується специфічними мовними засобами залежно від стилів мови. Основні види текстів:

1. власне наукові тексти ( статті, дипломні роботи, підручники, посібники, енциклопедії);

2. технічні тексти (виробничо-технічні, інструктивні тексти, довідкові);

3. науково-ділові( описи винаходів, технічна документація);

4. офіційно-ділові (юридичні, управлінські, ділові листи);

5. науково-публіцистичні.

Одним із типів оформлення текстів є анотування і реферування.

Анотація – це короткий стислий виклад змісту книги, статті; викладаються найголовніші моменти наукового тексту своїми словами або з використанням речень з тексту.

Реферат – це вид наукового тексту, що комбінує тексти одного чи кількох різних авторів, але на одну і ту саму тему.

Конспект (від латинського “огляд”) – це короткий виклад запису змісту якогось твору або усного викладання.

Рецензія – це критичний відгук на художній твір, наукову працю. Складається з 2-х частин: 1) ознайомлення з роботою, 2) дається її оцінка. Основні реквізити рецензії: заголовок, текст, підпис, дата, печатка.

28. Офіційно-діловий стиль сучасної української літературної мови

Літ. мова – відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує державну діяльність, культуру, пресу, художню літ-ру, науку, театр, держ.установи, освіту, побут людей. Сучасна укр. літ. мова оброблена і впорядкована вченими, письменниками та ін. культурними діячами.. Укр.літ.мова, єдина для всієї укр. нації, є найважливішою формою нац. культури. Вона й нині є важливим засобом її відродження.

Укр. літ. мова постійно розвивається й збагачується. Суспільство ніколи не буває байдужим до мови. Воно виробляє мовний еталон – досконалу літ.мову.

Офіційно-діловий стиль – це стиль ділової мови, яким користуються для написання різноманітних ділових документів, зокрема законів, указів, постанов, договорів, заяв, актів, протоколів, анкет, розписок тощо. Він характеризується використанням канцелярської термінології та деяких застарілих слів (вельмишановний, вищезгаданий), наявністю стандартних схем висловлення, мовних кліше та сталих синтаксичних конструкцій. В офіційно-діловому стилі може використовуватися лексика з інших шарів, зокрема науково-термінологічна, виробничо-професійна, суспільно-політична, що залежить від того, яку галузь суспільного життя він обслуговує. Загалом для цього стилю властиве суворе дотримання зразків оформлення ділових паперів, мова яких має бути ясною, чіткою, лаконічною.

Власне, функція офіційно-ділового стилю полягає в тому, що він надає висловлюванню характер документа, а відображеним у ньому різним сторонам людських стосунків – офіційно-ділового забарвлення.

Основною одиницею офіційно-ділового стилю є документ. Документи використовуються в різних галузях людської діяльності, ділянках знань, сферах життя.

29. Підстилі й жанри офіційно-ділового стилю. Їхня характеристика.

Офіційно-діловий стиль мови має такі підстилі (та їх жанри):

1. законодавчий (закони, укази, статути, постанови);

2. дипломатичний (міжнародні угоди — конвенції, повідомлення — комюніке, звернення — ноти, протоколи);

3. адміністративно-канцелярський (накази, інструкції, розпорядження, довідки, заяви, звіти).

Законодавчий підстильскладають документи, які виконують настановчо-регулювальну функцію в державному і суспільному житті, утверджують обов'язкові правові норми: декрети, закони, кодекси, конституції, укази, постанови, рішення. Мова цих документів, хоч і насичена юридичною термінологією, ускладненими синтаксичними конструкціями з відокремленням, підрядністю, повинна бути доступною і зрозумілою кожному громадянинові держави, бо всі мають однакове конституційне право на таку законодавчу інформацію.

Дипломатичний підстильобслуговує дипломатичну службу, контакти Української держави з іншими державами, міжнародним співтовариством і всесвітніми організаціями. Цей підстиль характеризується специфічною лексикою, термінологією, серед якої чимало запозичень, та своєрідними формулами дипломатичної ввічливості.

До дипломатичних належать:

• організаційно-регулюючі документи (конвенція, пакт, угода, протокол про наміри);

• організаційно-впливові документи (декларація, нота, вербальна нота, міжнародна заява);

• інформативно-описові документи (меморандум, комюніке).

Адміністративно - управлінськийпідстиль, як кровоносна система, забезпечує зв'язок усього управлінсько - виконавчого апарату держави міжйого внутрішніми підрозділами і кожним громадянином держави. Він єдиний з підстилів активно доходить до кожного члена суспільства, як і розмовний стиль, особливо нині, коли Україна стає правовою державою.

30. Документ і правила його складання. Регламентація оформлення документів державними стандартами.

Звичайне слово «документ» ми вважаємо рідним, українським. А на­справді в основі слова документ лежить латинське слово dосео, що означає «пояснює, викладає справу». Латинське слово dосиment - це абстрактне поняття, яке означає «зразок», «взірець». До появи писемності і ділового мовлення засобом спілкування людей між собою була усна мова, живе слово. Живе, усне слово мало і має  в житті людини велике значення. Воно фіксує те, що людина сприймає органами чуття, бачення, слухом, смаком тощо. Але усна мова мала і має свої обмеження.  Перш за все, вона не на довго затримується в пам'яті. Таким засобом фіксації і збереження думок, а також передача їх на відстані стала писемність і писемна мова 3 моменту ви­никнення письма з'являлися письмові документи. Письмо - це система знаків, за допомогою яких фіксується звукова мова. Виникнення й розвиток письма тісно пов'язані із загальним розвитком суспільства і потребами спілкування між людьми на відстані, з необхідністю зафіксувати державні акти, результати наукових досліджень тощо. Найдавнішими повідомленнями на відстані були послання. Письмо у своєму розвитку пройшло ряд етапів: малюнкове, символічне, ієрогліфічне, складове, алфавітне (Давня Греція IX ст. до н.е.) Із середини ХІV ст. геометричний вигляд букв поступово спрощувався, писалися вони з нахилом, вживалися скорочення слів. Пізніше з'явився скоропис із заокругленими буквами.  У 1708 р. Петро І провів реформу кирилівського письма - у гражданський шрифт. Писемне ділове мовлення на Русі виникло з необхідністю закріпити на тривалий час правові норми життя, майнові стосунки між тодішніми громадянами, торгівельні й політичні договори з іншими державами. Щоб документ відповідав своєму призначенню, він мусив бути конкретним, зрозумілим, лаконічним. Найдавнішими пам'ятками руської юридично-ділової писемності, з яких починається її історія, слід вважати договори київських князів із греками 907, 911, 944 і 971 рр. На основі традиції східнослов'янського звичаєвого права з пережитками язичництва у 30-х рр. XI ст. при Ярославі Мудрому оформляється оригінальний звід світських законів - «Руська правда». Найдавніші писані пам'ятки часів Київської Русі сягають середини XI ст. (Остромирове Євангеліє). Також велися ділові документи і складалися художні твори («Слово о полку Ігоревім»). Особливий різновид юридично-ділової писемності Київської Русі становили руські грамоти. Найдавніші з них, що збереглися до нашого часу, відносяться до початку XII ст. Без ділової писемності не могло існувати руське феодальне суспільство. Документи засвідчують про те, що було в минулому - вони справжня пам'ять людей. Сьогодні з документами ми зустрічаємося всюди.  Ті моделі документів, що є сьогодні, почали з'являтися століття тому, а з 20-х рр. XX століття стали невід'ємним атрибутом державного життя. Документ має правове й господарське значення, є писемним доказом, джерелом різних відомостей довідкового характеру. Наявність документа є доказом того, що ми користуємося тими самими правилами, що й інші, маємо такі ж обов'язки, що й люди, які є власниками такого самого документа. Документ - засіб закріплення різними способами на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності й розумової діяльності. 

Класифікація документів - це поділ їх на класи за найбільш загальними ознаками схожості та відмінності. Найважливішою класифікаційною ознакою документа є його зміст, зокрема відношення зафіксованої в ньому інформації до предмета чи до напрямку діяльності.

Види документів визначаються за кількома ознаками.  1. За змістом інформації: документи з адміністративних питань, бухга­лтерського обліку, кадрових питань, фінансово-кредитних операцій, комер­ційні документи, документи зовнішньо-економічної діяльності.  2. За походженням: офіційні (службові) - ті, що створюються організацією чи службовою особою та особисті - засвідчують особу або її права, обов'язки, службовий або соціальний стан.  3. За призначенням: організаційні, розпорядчі, інформаційні, колегіальних органів.  4. За місцем виготовлення: внутрішні (створюються всередині організації, підприємства і тут же функціонують) і зовнішні (що надійшли від інших установ, надіслані в інші установи).  5. За напрямом проходження: вхідні (що надійшли ззовні для розгляду й виконання) і вихідні (що надсилаються в інші установи, організації).  6. За способом (формою) виготовлення: типові (складаються завчасно і є текстом-зразком для індивідуальних: типові правила, інструкції); трафаретні (частина тексту видрукувана на бланку, частина вписується при його заповненні); індивідуальні (створюються щоразу наново за довільною формою).  7. За ступенем складності: прості (містять одне питання) і складні (містять два або більше питань).  8. За ступенем гласності: звичайні, для службового користування, таємні  (секретні).  9. За терміном виконання: звичайні (документи, термін розгляду яких визначено чинним законодавством, адміністрацією) і термінові (виконуються терміново або у строк, спеціально визначений керівником).  10. За стадіями виготовлення: чорнові (робота автора над текстом), оригінали (належним чином оформлений перший примірник документа), копії (точне відтворення оригіналу; різновиди копій: відпуск - повна копія відправленого оригіналу; витяг - копія, що відтворює частину документа; дублікат - другий примірник документа, виданий у зв'язку з втратою оригіналу).  11. За строками зберігання: постійні, тимчасові (до 10 років), тривалі (понад 10 років).  12. За структурними ознаками: стандартні (документи, в яких може бути передбачено не лише формуляр, а навіть слова, словосполучення й речення, за винятком цілком конкретних відомостей) і нестандартні (документи, в яких можна заздалегідь передбачити й сформулювати окремі найзагальніші відомості, а спосіб викладу залежить від конкретного змісту, ситуації та обставин ділового спілкування).  13. За способом фіксації: письмові, графічні (малюнки, графіки, схеми, плани), фото-, кіно-, фонодокументи.  14. За юридичною силою: справжні (документи видані в установленому законом порядку; розрізняють: дійсні - що мають на даний момент юридичну силу) і недійсні - що з якихось причин утратили її (наприклад, через закінчення строку договору) і підроблені (у зміст документа вносять неправильні відомості, роблять виправлення тощо).

Кожний документ складається з окремих елементів реквізитів (складові частини будь-якого документа). Розрізняють постійні і змінні реквізити документів. Постійні друкуються при виготовленні бланка; змінні - фіксуються на бланку в процесі заповнення.

ГОСТ 6.38-90 встановлює максимальний склад реквізитів і певний порядок їх розміщення в організаційно-розпорядчих документах.  1. Державний Герб України (порядок використання визначається законом) - розташовують посередині бланка або у кутовій частині над серединою рядка назви організації.  2. Емблема організації, підприємства, установи - при кутовому розміщенні реквізитів розташовується у верхньому лівому куті аркуша, а при поздовжньому - посередині верхньої частини сторінки. 3. Зображення нагород -у верхньому лівому кутку або посередині документа 4. Код підприємства, установи, організації - у верхньому правому кутку.  5. Код форми документа - у верхньому правому кутку. 6. Назва міністерства, відомства, якому підпорядковується установа -у верхньому лівому кутку або посередині.  7. Назва організації, установи, підприємства (автора документа) - у верхньому лівому кутку (може наноситися за допомогою штампа або друкарським способом). 8. Назва структурного підрозділу - у верхньому лівому кутку. 9. Індекс підприємства зв'язку, поштова й телеграфна адреса, номер телетайпу, факс, телефон, номер рахунка в банку - у верхньому лівому кутку, оформлюється відповідно до поштових правил. 10. Назва виду документа - зліва або посередині. 11. Дата - на бланку - у лівій верхній частині разом з індексом; не на бланку - під текстом зліва: 11 травня 2000 року або 26.10.2000.12. Індекс - у верхній частині сторінки зліва: № 02-10/36, де 02 - шифр структурного підрозділу,  10 - номер справи, документа, 36 - реєстраційний номер. 13. Посилання на індекс та дату вхідного документа - у верхній частині сторінки зліва: №02-10/5 від 01.03.99, де 02 - індекс структурного підрозділу, 10 - номер справи за номенклатурою, 5 - порядковий номер. 14. Місце укладання чи видання документа - у верхній частині сторінки зліва (містить назву міста чи населеного пункту, де видається документ). 15. Гриф обмеження доступу до документа - з правого боку під кодом форми («для службового користування», «таємно», «цілком таємно»). 16. Адресат - з правого боку у верхній частині сторінки. 17. Гриф затвердження - у верхній правій частині документа (елементи ~ слово “ЗАТВЕРДЖУЮ”; назва посади, особистий підпис, ініціали та підпис особи, що затвердила документ, дата затвердження). 18. Резолюція - у правому верхньому кутку (якщо місця немає, то у будь-якому місці лицьового боку). Елементи - прізвище й ініціали виконавця, якому відправлено документ; вказівка про порядок у характері виконання документа; термін виконання; особистий підпис керівника, дата. 19. Заголовок до тексту - під назвою документа, друкується малими літерами, відтворює головну ідею документа і починається «про...». 20. Відмітка про контроль -  з лівого боку у верхній частині поля першої сторінки документа друкується «К» або «Контроль». 21. Текст - головний елемент документа, складається з вступу, доказу, закінчення. 22. Відмітка про наявність додатка - у тексті документа або після тексту в лівому кутку перед підписом з нового рядка: Додаток: на 7 арк. у 2 пр. 23. Підпис - є обов'язковим реквізитом будь-якого документа. Елементи: назва посади (з лівого боку), особистий підпис, ініціали і прізвище (розшифрування підпису в дужки не береться). 24. Гриф погодження - здійснюється як в установі - внутрішнє (проставляється на примірниках документів, що залишаються в установі, як на лицьовому боці зліва, так і на останньому аркуші проекту документа), так і за її межами - зовнішнє. Елементи: слово „ПОГОДЖЕНО”, назва посадової особи, особистий підпис, ініціали, прізвище, дата погодження. 25. Віза - розміщується ліворуч, фіксується секретарем чи завідувачем канцелярії або відділом кадрів. Наприклад: Вірно інспектор, нижче дата, особистий підпис, ініціали, прізвище. Це також може бути гриф погодження. 26. Печатка - розміщують таким чином, щоб відбиток її захоплював частину слів назви посади і підпису особи, що засвідчила документ. Печатки можуть бути гербові та звичайні. Гербова печатка прикладається до документів, що засвічують юридичні або фізичні права осіб; що встановлюють факти витрати грошових засобів та матеріальних цінностей; до статутів, положень. Звичайні печатки (круглі, квадратні та трикутні) ставлять на документах, які виходять за межі організації, у випадку розмноження примірників розпорядчих документів при їх розсиланні, на довідках з місця роботи. Печатка не ставиться на службових листах, які друкуються на бланках. 27. Відмітка про засвідчення копії- у правому верхньому кутку пишеться «копія», під підписом «вірно», дата, посада виконавця, підпис, розшифрування (при потребі підпис засвідчується печаткою). 28. Прізвище виконавця та номер його телефону - ставиться на вихідних документах у нижньому лівому кутку зворотного або лицьового боку останньої сторінки. Елементи: прізвище виконавця, номер його службового телефону. 29. Відмітка про виконання документа та направлення його до справи -у лівій або центральній частині нижнього поля першої сторінки. Елементи: стисла довідка про виконання, якщо немає документа, що засвідчує це; слова «ДО СПРАВИ» та номер справи; дату направлення документа до справи; підпис керівника або виконавця. 30. Відмітка про перенесення даних на машинний носій - на нижньому правому полі після тексту документа. Елементи: слова «Перенесено на машинний носій», дату перенесення, номер масиву, підпис особи, відповідальної за перенесення даних.31. Відмітка про надходження - праворуч на нижньому полі першої сторінки документа за допомогою штампа. Елементи: скорочена назва організації, що отримала документ; дата надходження; індекс документа.

Текст - головний елемент документа. Через це підготовка текстової частини - одна з найважливіших операцій у документуванні й діловодстві. При складанні тексту документа мають виконуватися вимоги, найголовніші з яких - достовірність та об'єктивність змісту, нейтральність тону, повнота інформації та максимальна стислість, що досягаються викиданням слів, які не несуть смислового навантаження. Достовірним текст документа є тоді, коли викладені в ньому факти показують справжній стан речей. Точним текст документа є тоді, коли в ньому не допускається подвійне тлумачення слів та виразів. Повним називається такий текст документа, зміст якого вичерпує всі обставини справи.  Стислим є текст, у якому відсутні зайві слова та смислові повтори, надмірно довгі міркування не по суті справи. Переконливим є такий текст, який веде до прийняття адресатом пропозиції або виконання прохань, викладених у документі. Елементи тексту  Текст будь-якого документа складається з логічних елементів вступу, доказу, закінчення. У вступі адресат готується до сприйняття теми (зазначається привід, що призвів до укладення документа, викладається історія питання і т. ін.). У доказі викладається суть питання (докази, пояснення, міркування, що супроводжуються цифровими розрахунками, посиланнями на законодавчі акти й інші матеріали). У закінченні формулюється мета, заради якої складено документ. Воно може бути активним чи пасивним. Активне закінчення точно зазначає, яку дію має виконати адресат.  Мета пасивного закінчення - проінформувати адресата про якийсь факт, обставину тощо. Типізація текстів - процес створення тексту-зразка, тексту-стереотипу, на основі якого можуть бути збудовані текст аналогічного змісту, що відповідають подібним управлінськім ситуаціям. При цьому мають бути якнайточніше збережені основні конструкції й формулювання тексту-зразка. Типові тексти, як правило, оформляють у вигляді спеціальних збірників. Трафаретизація текстів - процес поділу всієї інформації групи однорідних документів на постійну і змінну з наступним включенням постійної інформації до бланку документа. Отже, трафаретні тексти - це дослівне відтворення постійної інформації групи документів з пропусками для подальшого заповнення конкретного документа. Правила написання тексту документів.  При підготовці тексту документа рекомендовано дотримуватися таких правил.  1. Замінювати складні речення простими, що сприяє прискореному сприйняттю тексту документа. 2. Уживати стійкі (трафаретні) словосполуки, що виражають стандартні аспекти змісту (з метою надання допомоги, у зв'язку з погіршенням стану, згідно з рішенням комісії). Такі стійкі словосполучення й стандартні вирази полегшують сприйняття службового документа, а також увесь процес його складання, дозволяючи не витрачати час на пошуки формулювань. 3. Вживати прямий порядок слів у реченні (підмет передує присудкові; означення - перед означуваним словом; додатки - після керуючого слова; вставні слова - на початку речення) у тому випадку, коли логічний наголос падає на об'єкт дії. Вживати зворотний порядок слів (присудок, а потім підмет) тоді, коли логічний наголос падає на саму дію.  4. З метою скорочення тексту можна вживати дієприслівникові звороти, за допомогою яких можна сформулювати причини, що викликали прийняття того чи іншого управлінського рішення. Дієприслівниковим зворотом треба починати, а не завершувати фразу.  5. Замінювати займенники іменниками. 6. Не вживати емоційних виразів та суб'єктивного ставлення до викладеного явища. В управлінській документації не повинно бути оцінки фактів, що констатуються у тексті документа). Тон службового документа нейтральний. 7. Слід пам'ятати, що автором управлінського документа є юридична особа, і через це його текст викладається від третьої особи.  8. У розпорядчих документах слід вживати мовні конструкції наказового характеру - наказую (у наказі), пропоную (у вказівках). Правила побудови документів допоможуть виробити точний, стислий, ясний та послідовний стиль ділового мовлення. 9. Уживати інфінітивні конструкції: створити комісію, надати допомогу, забезпечити матеріально... 10. Щоб не виявляти гостроти стосунків з партнером, активну форму дієслів слід замінювати на пасивну.  11. Використовувати скорочення слів, складноскорочені слова й абревіатури, які пишуться у документах за загальними правилами: р-н, обл., р/р, a/c.    

31. Поняття “термін”, „термінологія”, “терміносистема”. Проблеми кодифікації та стандартизації сучасної економічної терміносистеми.

Термін – це слово , або усталене словосполучення що має одне значення і позначає наукове або спеціальне поняття. Терміни поділяють на загальнонаукові й вузькотермінологічні.

Терміни мають точне, конкретне значення й тому позбавлені суб”єктивно-оціночних відтінків, Діловому стилю притаманна термінологія, яка утворюється із активної лексики (діловодство); запозичується з інших мов (бланк, бюджет); утворюється за допомогою власних слів та частин іншомовних або із запозичених складників (фотокамера) тощо.

В основному значення термінів зафіксовані у державних стандартах, спеціальних словниках, довідниках. Тому терміни повинні вживатися у зафіксованому значенні.

Всі терміни характеризуються системністю, однозначністю, стилістичною нейтральністю (відсутністю образності).

Термінологія як система. Серед усіх термінів кожної науки вирізняють дві складові частини: термінологію і терміносистему. Термінологія – це такий набір термінів, який утворюється і існує у кожній галузі науки стихійно. Терміносистема – це опрацьована фахівцями певної галузі і лінгвістами система термінів якоїсь науки.

32. Пряме й переносне значення слова. Вияви полісемії в різностильових текстах.

У багатозначних словах одне з його значень є основним, або прямим, інші - переносні, або непрямі.

Пряме значення слова - це звичайна назва предмета, властивості чи дії. Пряме значення найчастіше буває первинним, тобто таким, з якого почалась назва. Напр., пряме значення слова серце означає "центральний орган кровеносної системи, що забезпечує кровообіг у людини і тварини".

Переносне значення слова завжди пов'язано з прямим значенням, напр., у реченні Не так серце любить, щоб з ким поділиться. Не так воно хоче, як Бог нам дає (Шевченко) слово сонце вжите у значенні "символ любовних почуттів".

На основі переносного значення виникають метафора, метонімія і синекдоха.

Метафора (від гр. теїарпога - перенесення) - перенесення значень одних предметів на інші: Червона хмара вкрила всю землю.

Метонімія (від гр. теїопутіа - перейменування): Сашко сів за фортепіано і заграв Моцарта.

Синекдоха (від гр. зупексіоспе - співпереймання) - вживання назви частини предмета у значенні його цілого: Червоний картуз так більше і не з'явився.

Полісемія – засіб організації лексичної системи: нове значення слова включається в його семантичну структуру (за спільними ознаками), разом з тим внутрі неї воно протиставляється, вступає в опозицію з існуючими значеннями і сприймається як нове в цій структурі: кубок. 1. Великий келих, чара. 2. Ваза з коштовного матеріалу, що її вручають як приз переможцям спортивних змагань. Спільним у цих двох значеннях є форма кубка, розрізняє їх його призначення.

Таким чином, полісемія, з одного боку один із продуктивних засобів збагачення лексичної системи (з’являються нові ЛСВ); з другого – один із важливих засобів її організації.

33. Синонімія, види синонімів. Роль синонімів у різностильових текстах

Синоніми – слова, що означають назву одного й того ж поняття, спільні за основним лексичним значенням, але відрізняються значеннєвими відтінками або емоційно-експресивним забарвленням (чи тим і тим водночас), або сферою стилістичного використання чи можливостями поєднання з іншими словами. Наприклад, дивак, чудак, оригінал, чудило, химерник, кумедник; колишній, перейдений, дотеперішній, тодішній, булий, прожитий, перебутий.

Слова-синоніми, як правило, належать до однієї частини мови і допускають взаємну заміну.

Є кілька основних причин виникнення синонімів.

1. Необхідність фіксувати у слові нові відтінки явища, уявлення чи поняття: сміливий – відважний.

2. Для передачі своєрідності бачення, оцінки явища, вияву свого ставлення до нього: лисий – плішивий.

3. Засвоєння іншомовних слів: кіннота – кавалерія.

4. Діалектні слова: лопата – заступ, городник, рискаль…

5. Явище полісемії.

Слово розпалювати у переносному значенні є синонімом до слова збуджувати.

Говрячи про синонімічний ряд, треба визначитись із поняттям домінанти.

Домінанта – один із членів синонімічного ряду, навколо якого групуються всі інші слова-синоніми цього ряду; стрижневе слово. Домінантою є слово найбільш загальне за лексичним значенням і здебільшого нейтральне в експресивному й стилістичному відношенні.

Гідність (дом.), достоїнство, гордість, самоповага, гонор.

Синонімічний ряд – слова, пов’язані відношенням градації: кожне наступне виражає більшу міру виявлення певної характеристики.

Великий, чималий, гігантський, колосальний, грандіозний… – тут кожне слово пов’язане і з домінантою, і з суміжним словом.

34.Вияви антонімії, паронімії та омонімії в різностильових текстах.

З погляду сучасної мови лексична омонімія має багато спільного з багатозначністю слова. І в омонімії, і в полісемії ми маємо один звуковий комплекс, що пов’язаний з відмінним значенням (голова – 1. Людини. 2. Капусти. 3. Зборів. 4. Колони тощо – полісемія; колода¹ – стовбур зрубаного дерева, колода² – комплект гральних карт – омонімія).

Але в ЛСВ багатозначного слова знаходимо спільні і відмінні семи, які дозволяють встановити семантичний зв’язок ЛСВ (усі переносні значення слова голова мають щось спільне із прямим). Значення ж слів-омонімів ніяким чином не зв’язані і протиставляються один одному як лексеми (у значеннях слів колода¹ і колода² нічого спільного немає).

У лексикології розглядаються лексичні омоніми, тобто слова, які становлять один звуковий комплекс, що має два і більше лексичних значень, не пов’язаних семантично в сучасній лексичній системі: л аска – ніжність; ласка – хижа тварина.

До лексичних омонімів звичайно відносять слова, які належать до однієї частини мови і мають однаковий набір граматичних ознак.

Звичайно визначають омоніми повні і неповні.

До повних омонімів належать ті, у яких омонімічні усі граматичні форми:

балка – брус	однотонний – одноманітний
балка – яр	однотонний – вагою в 1 т.

До неповних належать ті омоніми, у яких не усі граматичні форми мають однаковий фонетичний склад.

Р.в. проліска (квітки) – проліску (узлісся);

Н.в. мн. кучери (візники) – кучері (локони).

За походженням лексичні омоніми поділяються на 2 класи: 1) лексичні омоніми, що виникли в результаті розвитку мовної системи української мови; 2) лексичні омоніми, що виникли внаслідок засвоєння слів з інших мов.

Перший клас має такі види.

а) Омоніми, що виникли в результаті розвитку значень багатозначного слова.

Порох¹ – пил порох² – вибухова речовина.

б) Такі, звуковий склад яких став тотожним внаслідок фонетичних змін етимологічно різних слів

слати¹ (із сълати) і слати² (із стьлати).

в) Ті, що виникли внаслідок збігу звукового складу слів, які утворились від різних основ

кормовий¹ – від корм

кормовий² – від корма.

г) Слова, що утворились у різний час з омонімічних словотворчих елементів і мають різне значення

провід¹ – керівництво – провідник¹ – людина

провід² – дріт – провідник² – матеріал.

Другий клас має такі види.

а) Запозичене слово тотожне до слова української мови

Лава (ослін – укр.) – lawa (спосіб шикування війська – пол.) – lawa (розплавлена маса – іт.).

б) Запозичене слово омонімічне до іншого запозиченого слова

Гриф¹ – хижий птах (гр.)

гриф² – частина струнного музичного інструменту (нім.)

гриф³ – штемпель, відбиток (фр.)

Омографи – різні за значенням слова, що мають однакове написання, але різняться вимовою: гóри – горú.

Омофони – різні слова, що збігаються за вимовою в усіх чи окремих граматичних формах, але мають відмінність у написанні: гриби і греби, сонце – сон це.

Омоформи – різні слова, що збігаються за звучанням тільки в окремих граматичних формах: ніс (іменник) – ніс (дієслово); води (іменник) – води (дієслово).

Пароніми – слова, які подібні за структурою і вимовою, належать до однієї частини мови чи мають спільні граматичні ознаки, але різняться за своїм значенням: геройський – героїчний; континент – контингент.

Антоніми – це слова з протилежним значенням. Але антоніми визначають не взагалі будь-які протилежні поняття, а обов’язково поняття співвідносні, об’єднані змістом на основі їх протиставлення.

Антоніми об’єднуються в антонімічні пари: високий – низький, сум – радість, добро – зло.

В антонімічні відношення вступають не всі слова нашої мови. Не входять в антонімічні зв’язки слова, які означають конкретні поняття, а саме: іменники з конкретним значенням, велика кількість відносних прикметників, багато дієслів…

Багатозначні слова у кожному значенні утворюють окрему антонімічну пару: свіжий (хліб) – черствий, свіжа (сорочка) – брудна, свіжа (газета) – стара, свіжа (риба) – копчена, тухла, морожена – залежно від контексту.

Антоніми бувають різнокореневі та однокореневі. Різнокореневі: старий – молодий, добре – погано. Однокореневі: друг – недруг, відбігати – підбігати.

35.Мовна надмірність і мовна недостатність у різностильових текстах

-

36.Загальновживані слова. Свідоме й критичне використання жаргонізмів і діалектизмів у різних комунікативних сферах.

Загальновживані слова – це нейтральні слова, що вживаються в різних функціональних стилях мови, а також ті, які є назвами нових речей і понять, що широко побутують у суспільстві (електричка, телевізор, холодильник, диван, телефон, стіл тощо).

У словниковому складі укр мови є значна частина діалектизмів, тобто слів, які вживаються лише на окремій території України. Діалектизми не входять до лексичного складу укр літ мови, але використовуються у художніх творах для змалювання життя та мови людей, що проживають на певній території.

Жаргон – соціальний діалект, що відрізняється від загальновживаної мови специфічною лексикою і експресивністю зворотів, але не має власної фонетичної і граматичної системи. Розвивається у середовищі замкнутих колективів: школярів, студентів, військовослужбовців, різних професійних груп. Жаргони лексично і стилістично різноманітні. Вони проникають в художню літературу і використовуються для характнристики мови героїв. Крім жаргонів, які виникли на основі загальнонародної мови, існують жаргони, що з”явилися в результаті спілкування різномовного населення в прикордонних областях.

37. Неологізми, архаїзми, історизми в українській літературній мові.

В активному словнику мови перебувають слова, що в даний час вживаються часто й не мають значення давності чи новизни. Пасивний запас укр лексики становлять: а) слова, які застаріли і вийшли або виходять з ужитку; б) нові слова, що не закріпилися й не стали в мові загальновідомими. Отже, в пасивному запасі укр лексики зберігаються історизми, архаїзми та неологізми.

Історизми – це назви предметів старої культури, побуту: смерд, кріпак, князь. У процесі історичного розвитку зникають окремі предмети, поняття, звичаї, а з ними перестають вживатися й слова, що їх називали.

Архаїзми – це застарілі слова, що виходять з ужитку. Але реалії, названі ними, залишаються й мають уже інші, сучасні назви: чоло-лоб, ректи-говорити.

Неологізми – це нові слова, покликані до життя потребами суспільства, що відбивають сучасність. Неологізми – дуже рухлива група лексики. Ті слова, що рік тому були неологізмами, сьогодні стають загальновживаними: перебудова, гласність, приватизація.

38. Виразність та образність мови, її чистота. Просторічні слова, жаргонізми, діалектизми, канцеляризми та професіоналізми, лайливі та вульгарні слова в лексиці та лексиконі окремої особистості.

Укр літ. мова – відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує державну діяльність, культуру, пресу, художню літ-ру, науку, театр, держ.установи, освіту, побут людей. Сучасна укр. літ. мова оброблена і впорядкована вченими, письменниками та ін. культурними діячами.. Вона, єдина для всієї укр. нації, є найважливішою формою нац. культури, засобом її відродження.

Як відомо, мова відіграє надзвичайно важливу роль у спілкуванні людей. Тому необхідно боротися за її виразність та чистоту, не вживати жаргонізмів, лайливих та вульгарних слів.

У словниковому складі укр мови є значна частина діалектизмів, тобто слів, які вживаються лише на окремій території України. Діалектизми не входять до лексичного складу укр літ мови, але використовуються у художніх творах для змалювання життя та мови людей, що проживають на певній території.

Жаргон – соціальний діалект, що відрізняється від загальновживаної мови специфічною лексикою і експресивністю зворотів, але не має власної фонетичної і граматичної системи. Розвивається у середовищі замкнутих колективів: школярів, студентів, військовослужбовців, різних професійних груп. Жаргони лексично і стилістично різноманітні. Вони проникають в художню літературу і використовуються для характнристики мови героїв. Крім жаргонів, які виникли на основі загальнонародної мови, існують жаргони, що з”явилися в результаті спілкування різномовного населення в прикордонних областях.

Науково-технічний прогрес наповнив мову новими поняттями, що властиві різним професіям. Ці слова називаються професіоналізмами. Професіоналізми – це вирази і звороти, що характерні для певної професії, не мають чіткого наукового визначення. Професіоналізми виникають, коли та чи інша спеціальність чи фах не мають розвиненої термінології (мова мисливців, рибалок тощо). Друга група професіоналізмів –це загальнозрозумілі слова, які, проте, не є літературними.

До професіоналізмів належать слова, вжиті в особливому, специфічному значенні із якоїсь професійної сфери.

Просторічні слова – слова, що використовуються у повсякденній мові людей.

Канцеляризми – слова і звороти мови, що характерні для стилю ділових паперів та документів. Документи, акти, заяви, справки пишуться згідно з прийнятою формою.

Вульгаризми – слова та звороти, що використонуються в просторіччі, але є недопустимими для літературної мови. Для таких слів характерним є сильне емоційне забарвлення.

Лайливі слова – грубі, нецензурні слова, що використонуються в просторіччі при виникненні конфліктів між некультурними людьми, і є недопустимими для літературної мови.

39. Поняття про фразеологію. Типи фразеологізмів.

У лексиці укр мови поряд з окремими словами існують стійкі словосполучення, вирази і навіть цілі речення (вислови), що мають одне лексичне значення, яке подібне (синонімічне) до значення окремого повнозначного слова: байдики бити (ледарювати), накивати п”ятами (втекти), замилювати очі (брехати), пекти раків (червоніти).

Такі стійкі вирази називають фразеологізмами (від грецького слова фразис, що означає вислів), а розділ мовознавства, що їх вивчає, наз. фразеологією.

В укр літ мові широкого значення набули фразеологізми, що походять з інших джерел, зокрема:

• виробничо-професійні вирази, що набули метафоричного значення:сім раз одміряй, а раз одріж (з мови кравців), грати першу скрипку (з мови музикантів);

• вислови з античної культури: золотий вік (епоха розквіту), золотий дощ (несподіване багатство);

• переклади виразів видатних людей: Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах (Д.Ібаррурі);

• крилаті вирази укр письменників: Хіба ревуть воли, як ясла повні? (Панас Мирний);

• переклади крилатих виразів рос письменників: Насмішки боїться той, хто вже нічого не боїться (М.Гоголь);

• переклади крилатих виразів зарубіжних письменників: / дим вітчизни нам солодкий і приємний (Гомер);

• біблійні й євангельські вислови: Берегти, як зіницю ока.

Фразеологічні вислови за будовою бувають 2-х типів:

1) фразеологічні зрощення – це вислови, в яких значення слів не співпадають зі значенням самого виразу;

2) фразеологічні єдності –вислови, у яких значення слів певною мірою пов”язані зі значенням фразеологізмів;

фразеологічні сполучення – вислови, в яких існує головне слово, а залежні можуть змінюватися і утворювати новий фразеологізм.

40.Поняття „граматична норма”. Стилістичні можливості граматичних форм у різностильових текстах.

Літ мова – це мова нормована, тобто така, яка має загальнообов’язкові, єдині норми (правила) у вимові, правописі, слововживанні, граматиці. Літ мова – це унормована й опрацьована форма загальнонародної укр мови.

Розрізняють такі норми мови: 1) лексична – правильність вживання слів та їхньої сполучуваності; 2) орфографічна – правильне написання слів; 3) орфоепічна – правильна вимова слів; 4) граматична – вибір правильного закінчення і синтаксичної форми; 5) стилістична – доцільність використання мовних засобів в окремому стилі. Літературні норми фіксуються в граматиках, словниках, довідниках.

41.Синтаксичні конструкції в різностильових текстах.

Використання синтаксичних конструкцій у діловому мовленні

характеризується певними особливостями. Для документів властивий

розповідний характер висловлювання. У них використовується прямий

порядок розміщення членів речення, при якому підмет стоїть перед

присудком, узгоджене означення перед означуваним словом, неузгоджене

після означуваного слова, додаток після слів, від яких залежить,

обставина в різних місцях речення залежно від значення, способу

вираження, напр.: Спеціальний стаж іноді підтверджується показаннями

свідків. У діловому стилі допускається розташування присудка перед

підметом у словах автора, які розривають пряму мову або стоять після

неї, а також у реченнях, на початку яких є обставинні слова, напр.: “У

Володимирі-Волинському працює сьогодні біля 1200 підприємств”, –

інформує міський голова Дмитро Петрович Кравчук; На території України

діють норми безплатної видачі робітникам спеціального одягу.

Тексти офіційно-ділового стилю містять прості речення, часто складні з

підрядними з’ясувальними, означальними, мети, умови. Прості й складні

речення можуть ускладнюватися відокремленими, однорідними членами,

вставними словами й виразами та ін. У реченнях вживаються пасивні

структури з дієсловами на -ться, інфінітивні конструкції, наказові форми

дієслів, безособові форми на -но, -то, словосполучення дієслівного типу,

дієприкметникові, дієприслівникові звороти, пряма мова з метою посилання

на прийняті закони, видані розпорядження, напр.: проект обговорюється,

здійснити обмін, затверджено на засіданні, взяти на себе зобов’язання,

зважаючи на відзначене, хочемо висловити думку; питання, розглянуте на

зборах.

42.Синтаксична норма. Складні випадки керування.

Синтаксичні норми – це загальноприйняті правила побудови синтаксичних

конструкцій, які вивчає синтаксис.

Основною одиницею синтаксису є речення як мінімальна комунікативна

одиниця. За структурою речення поділяються на прості і складні

(сполучникові та безсполучникові).

Керування - один із способів поєднання слів, при якому слово вимагає конкретної відмінкової форми іншого слова, тобто керує формою іншого слова. Наприклад, поширена в транспортному сервісі фраза "Оплачуйте за проїзд не правильна тому, що дієслово оплачувати вимагає після себе знахідного відмінка без прийменника /оплатити, оплачувати проїзд, послуги, рахунок/. Однокореневе дієслово платити вимагає після себе знахідного відмінка з прийменником за /платити за проїзд, за проживання/. Очевидно, у наведеному прикладі змішані два синонімічних словосполучення: 1) платити за що, 2) оплачувати що.

Отже, труднощі /складні випадки/ у правильному виборі відмінка виникають тоді, коли:

а) слова-синоніми керують різними відмінками: повідомити + дав. відм. /директору/; інформувати + род. відм. /директора/;

б) змішують форми українського і російського словосполучень:

укр. дякувати + дав. відм. /Вам/,

рос. благодарить + винит. падеж /Вас/.

В українській мові /як і в російській/ найпоширенішим є дієслівне керування.

43.Синтаксична норма. Порядок слів у реченнях.

Синтаксичні норми – це загальноприйняті правила побудови синтаксичних

конструкцій, які вивчає синтаксис.

Основною одиницею синтаксису є речення як мінімальна комунікативна

одиниця. За структурою речення поділяються на прості і складні

(сполучникові та безсполучникові).

Словосполучення – це поєднання двох або більше повнозначних слів

синтаксичним зв’язком.

Найбільш складними є словосполучення зі зв’язком керування, а

особливо ті, які мають прийменники. Для уникнення помилок в побудові

таких словосполучень слід пам’ятати, що після прикметників у вищому

ступені порівняння вживаються прийменники від, за, сполучник ніж, напр.:

дорожчий за золото; після прикметників багатий, скупий, хворий тощо

перед іменником вживається прийменник на, напр.: бідний на знання; при

числівниках 2, 3, 4 іменник стоїть у Н.в. мн., а при числівниках

півтора, півтори – у Р.в. одн., напр.: чотири місяці, півтора дня,

півтори години.

У багатьох випадках можлива синонімічна взаємозаміна безприйменникових

словосполучень прийменниковими, одним словом і навпаки, напр.: книжкова

крамниця, крамниця з книжками, книгарня. Для ділового стилю української

мови характерні часто повторювані усталені словосполучення дієслівного

типу, у яких вибір прийменників неможливий, напр.: витрати на,

відрахування на, винагорода за, покладатися на, у відповідь на, у

відповідності з, відповідно до, у зв’язку з, згідно з, на додаток до

тощо.

За прийменниками в українській мові традиційно закріплені такі значення:

просторове (в, у, на, з, над, перед, вздовж, при, до тощо), часове (за,

у, до, о, через, над, з тощо), причинове (з, від, через, в силу, з

нагоди, завдяки, всуперед тощо), мети (для, на, заради), порівняння

(проти тощо). Для ділового мовлення важливим є правильне вживання

прийменника по, особливо тоді, коли мова йде про переклад російських

словосполучень українською мовою. Російські сполуки з прийменником по

перекладаються в українській мові словосполученнями з прийменниками за,

з, на, для, після, у, по та безприйменниковими, н-д: за свідченням, з

ініціативи, на замовлення, для складання, після одержання, у справах,

повідомити телефоном.

44. Синтаксична норма. Однорідні члени речення, дієприкметникові та дієприслівникові звороти.

Синтаксичні норми – це загальноприйняті правила побудови синтаксичних

конструкцій, які вивчає синтаксис.

Типовими для ділових текстів є дієприкметникові та дієприслівникові звороти. Вони дають змогу чітко виявити логічне підпорядкування частини висловлюваної думки, а водночас і економніше висловлювати її, беручи на себе функції підрядного речення.

· Тому дієприслівникові та дієприкметникові звороти ставляться на початок речення: Зважаючи на викладене вище, хочемо...

· Для передачі часового, причинового, умовного значення дієприслівникові звороти замінюють підрядним реченням: Як вказувалося (говорилося) вище, треба...

· Не бажано розпочинати кожне речення чи абзац документа дієприслівниковим зворотом. Їх варто заміняти підрядним реченням: Будучи директором фірми... – Як директор фірми...

1. Між однорідними членами речення ставляться коми, якщо вони не з’єднані сполучниками.

Наприклад:

Діти доторкалися до колосків руками, гладили, цілували їх.

2. Інколи однорідні члени поєднані парами. У такому випадку коми ставляться між парами однорідних членів.

Наприклад:

Велика родина - це мама і тато, дідусь та бабуся, братики й сестрички.

3. Якщо однорідними членами є прикметники, то вони обов’язково характеризують щось або когось з одного боку: означають колір, розмір тощо.

Наприклад:

не є однорідні - мій дзвінкий веселий м’яч…

однорідні - голубий, червоний і зелений прапірці

45. Правила оформлення наукової роботи: структура, нумерація, ілюстративний матеріал, загальні правила цитування й покликання на використані джерела, оформлення бібліографічного опису.

Науково-дослідницька робота – це учнівська робота з обраної теми, що є результатом елементарного самостійного дослідження. В окремих випадках вона може мати реферативний характер, але, як правило, має бути пов’язана з вирішенням доступної дослідницької праці. Бажано, щоб робота містила нові факти, узагальнення і практичні рекомендації до її використання. Вона досягне поставленої мети, якщо навіть відомі положення будуть висвітлюватися у ній з нових позицій і супроводжуватимуся власною авторською аргументацією.

1. Загальні вимоги.

• роботи друкують машинописним способом або за допомогою комп’ютера на одній стороні аркуша білого паперу формату А4;

• інтервал – 2, береги – лівий 20 мм, правий – 10 мм, верхній – 20 мм, нижній – 20 мм;

• в одному рядку 60 знаків з урахуванням пропусків між словами;

• абзацний відступ – 3-5 інтервалів;

• на одній сторінці суцільного тексту 40-42 рядки;

• заголовки відокремлюються зверху і знизу інтервалами;

• обсяг наукової роботи – до 25 сторінок (машинописного тексту).

Вписувати в текст наукової роботи окремі іншомовні слова, формули, умовні знаки можна чорнилом, тушшю, пастою чорного кольору.

Друкарські помилки можна виправляти підчищенням або білою фарбою і нанесенням на тому ж місті тексту машинописним способом.

Заголовки структурних частин наукової роботи “Зміст”, “Вступ”, “Розділ”, “Висновки” та ін. друкуються великими літерами симетрично до тексту. Заголовки підрозділів друкують маленькими літерами (перша – велика). Крапка в кінці заголовка не ставиться.

Відстань між заголовком та текстом повинна дорівнювати 3-4 інтервалам.

Кожну структурну частину наукової роботи слід починати з нової сторінки.

2. Нумерація.

Нумерація сторінок, розділів, підрозділів, пунктів, малюнків, таблиць, формул здійснюється арабськими цифрами без знака №.

Першою сторінкою наукової роботи є титульний аркуш, який включають до загальної нумерації сторінок, але на ньому номер сторінки не проставляється. На наступних сторінках їх номер проставляють у правому верхньому куті сторінки без крапки в кінці.

Зміст, перелік умовних позначень, вступ, висновки, список використаних джерел не нумерують.

Номер розділу необхідно проставляти після слова розділ, після номера крапку не ставити, потім з нового рядка друкують заголовок розділу.

Підрозділи нумеруються у межах кожного розділу. Номер підрозділу складається з номеру розділу і порядкового номера підрозділу, між якими ставлять крапку, наприклад 1.4 (четвертий підрозділ першого розділу). Потім у тому ж рядку йде заголовок підрозділу. Пункти нумерують у межах кожного підрозділу (за такими ж правилами).

3. Ілюстрації та таблиці.