[Ред.]Вимова приголосних

1. Дзвінкі приголосні в кінці слова й перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко: [народ], [хліб], [тридцат']. Примітка. 3 усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляється як [х]: [лехко], [во'хкий], [д'охт'у] (орфографічне: легко, вогкий, дьогтю).

2. Оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими приголосними: [с тобо'йу], [спи'сати].

3. Префікси роз-, без- можуть вимовлятися дзвінко й глухо (залежно від темпу вимови): [розписка] і {расписка], {розказати} і Іросказа'ти].

4. Губні, шиплячі (крім подовжених) та задньоязикові в кінці слова та складу вимовляються твердо: [знов], [велич], [сім], [л'убо'вйу], [обчисле*н':а]. Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм'які: [б'іл], [ш'іс'т], [к' іно']. Подовжені шиплячі вимовляються як напівм'які: [зб1 Іж'\а], \р'іч':у].

5. Африкати [дз], [дж] вимовляються як неподільні звуки: \дз\вінок\ прису[дж]увати, відря[дж]ення, нагоро[дж]ення.Звукосполучення [д] і [з], [д] і [ж] вимовляються як два окремі звуки: ві[д][з]ивати, пі[д][з]вітний, пере[д][з]'їздівський, пі[д][ж]ену.

6. Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [н] перед м'якими приголосними та перед [і] вимовляються м'яко: [майбутне], [нат ак], [сіл].

7. Звук [ґ] слід вимовляти у словах: ґатунок, ґвалт, ґречний, ґрунт, ґанок, ґрунтовний, ґрати (рос. решетка), ґрасувати (розчищати) та ін.

Українська мова мелодійна, милозвучна. Ця її якість за-безпечується мелодійним чергуванням голосних і приголо-сних звуків, а також можливістю вживати деякі слова у різних звукових формах, не змінюючи їх значення. Найпоширенішим і найвиразнішим у цьому плані є чер-гування такі: 1.         Між приголосним вживаються [і], [у] (день і ніч, був у нього), між голосними – [й], [в] (думаю й аналізую, при-йшла в агентство). У пришвидшеному темпі мовлення після слів, що закінчуються на голосний, [і], [у], як правило, зміню-ються на [й], [в]. 2.         Перед словами, що починаються з [й], [я], [ю], [є], [ї], сполучник [і] здебільшого зберігається (ішов і їхав, дитсадок і ясла). Щоб не було нагромадження звуків [й], у цих випадках може бути сполучник та. 3.         Якщо попереднє слово закінчується на голосний, а на-ступне починається з [в] зберігається прийменник у (були у відпустці, зайшли у вагон). 4.         Якщо попереднє слово закінчується на голосний, а на-ступне починається на голосний, зберігається [в] (зустріч в ефірі, спад в економіці, порядок в установі). 5.         На початку речення (абзацу) завжди вимовляється (і пишеться) у. Лише перед голосним вживається [в], а не [у]: В університеті розпочалася наукова конференція. На почат-ку речення (абзацу) сполучник й взагалі не вживається. 6.         Після паузи найчастіше вживаються [і], [у], особливо якщо ця пауза служить для смислового виділення слів, що йдуть за нею. Наприклад: Усна форма літературної мови має лише один стиль – розмовний. У писемній мові виділя-ють: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній стилі. 7.         Не чергуються у – в, і – й у словах іншомовного по-ходження, а також у тих українських словах, у яких при зміні Джерело: http://ebooktime.net/book_174_glava_36_5._%D0%9C%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D0%B7%D0%B2%D1%83%D1%87%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C_.html

9. Писемне ділове мовлення, специфіка

Це мовлення, зафіксоване на папері. Характер писемного мовлення в першу чергу визначається відсутністю співрозмовника в момент висловлення думки. Одиницею п. м. є текст, який членується на абзаци, речення в яких перебувають в тісних смислових та граматичних зв'язках між собою.

Писемне ділове мовлення є вторинним відносно усного мовлення.

Писемне мовлення фіксується графічними знаками й сприймається зором. Графічні знаки - різноманітні: знаки алфавітів різних мов, цифри, умовні позначки, малюнки і графіки.

Писемне мовлення дає можливість зафіксувати висловлення, забезпечити збереження і відтворення мовлення у просторі і часі.

Писемне мовлення - монологічне.

В ділових паперах проявляється такі риси, як традиційність і консерватизм, а також правила побудови ділових паперів, правила вживання стійких словосполучень, …

У писемному мовленні особливо чітко проявлялися диференціація текстів за сферами спілкування. Деякі тексти існують лише в п. м. - накладні, розписки, квитанції…

Здатність бути відтвореним у живій звуковій формі. (Яке не завжди буває точною копією писемного тексту.)

Писемне ділове мовлення:

• Чітке дотримання прийнятих норм ділового спілкування (будова, набір реквізитів, правильне використання слів - рекомендуємо, наказую, доповідаю, гарантуємо, прошу, ухвалити…).

• Дотримання норм літературної мови, вживання зрозумілих, найбільш переконливих слів, уникнення русизмів.

• Відповідність мовних засобів їх стильовому призначенню (утримання розмовних, просторічних, діалектних слів).

• Логічність формування думки, чіткість і послідовність викладу, членування тексту відповідно до будови ділового паперу.

• Стислість вираження думки, строга відповідність слова його значенню, об'єктивність викладу фактів.

10. Адреса. Слід ретельно перевірити правильність написання географічних назв, а також назви фірми, прізвища (звання, посади) адресата — орфографічні помилки чи неточності титулування на конверті завжди справляють неприємне враження.

І ще одна, дуже важлива деталь: у зв’язку з уведенням у дію Правил користування послугами поштового зв’язку, які затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1997 р. № 1446, змінено порядок адресування поштових відправлень по Україні.

Адреса одержувача пишеться внизу праворуч, відправника — вгорі ліворуч.

Послідовність відомостей така: 1.  Ім’я, по батькові, прізвище (для організацій — найменування підприємства, організацій, установи). 2.  Вулиця, номер будинку, квартири. 3.  Населений пункт. 4.  Район і область (за потреби). 5.  Країна.

12.

Рубрикація — це членування тексту на складові частини, графічне відокремлення однієї частини від іншої, а також використання заголовків, нумерації та ін. Рубрикація є зовнішнім вираженням композиційної будови ділового папера. Ступінь складності рубрикації залежить від обсягу, тематики, призначення документа. Найпростіша рубрикація — поділ на абзаци.

Абзац — це відступ управо \ початковому рядку, яким починається виклад нової думки у тексті, а також фрагмент тексту між двома такими відступами.

Типовий абзац має три частини:

1) зачин (формулюється мета абзацу, тобто повідомляється, про що йтиме мова);

2) фраза (міститься основна інформація абзацу);

3) коментарі (підбивається підсумок того, про що говорилося в абзаці).

Вважається, що середня довжина абзацу має бути 4—6 речень. Проте в текстах документів бувають абзаци, що складаються з одного речення. Однак, якою б не була його довжина, слід пам'ятати, що це внутрішньо замкнене смислове ціле.

Щоб не утруднювався процес читання й опрацювання документа, у ділових паперах рубрики нумеруються. Існує дві системи нумерації — традиційна й нова.

Традиційна — базується на використанні знаків різних типів — римських та арабських цифр, великих та малих літер. Вона доповнює абзацне членування тексту (нумерування тез, пунктів, правил), яке залежить від змісту, обсягу, складу документа. Система використання різних позначень повинна мати логічну будову:

А. Б. В. Г. Д

І. II. III. IV. V

1 2. З 4. 5

1) 2) 3) 4) 5)

а) б) в) г) ґ)

Рубрики, більші за абзац, можуть називатися: параграф (§), глава, розділ, частина. Вони теж нумеруються. При рубрикації тексту слід дотримуватися таких правил:

1) нумерувати рубрики, якщо є хоча б два однорідних елементи перерахування;

2) застосовувати однорідні засоби нумерації до однотипних частин;

3) дотримуватися правил пунктуації при комбінованих способах нумерації;

4) використовувати лаконічні, однозначні заголовки. Нова система нумерації базується на використанні лише арабських цифр, розміщених у певній послідовності. Застосовуючи її, слід враховувати:

1) після номера частини, розділу, пункту, підпункту ставиться крапка;

2) номер кожної складової частини включає номери вищих ступенів поділу:

розділи — 1.; 2.; 3.;

номери підрозділів включають в себе також номери розділів — 1.1.; 1.2.; 1.3.;

номери пунктів містять номер розділу, підрозділу, пункту — 1.1.1.; 1.1.2.; 1.1.3.

Використання цієї системи нумерації дає можливість не вживати словесних найменувань і заголовків до частин документа.