13) Партійні системи.

Надзвичайно важливою проблемою сьогоднішнього політичного життя всіх

країн світу є співвідношення однопартійності та багатопартійності.

Політичний досвід свідчить: однопартійність притаманна, як правило,

політичному життю суспільства, де бракує розвинутої соціально-класової

структури, функціонує відстала економіка, спостерігається низький рівень

політичної культури більшості населення, а демократія перебуває в

зародковому стані. Як показала політична практика, головною вадою однопартійності є

гальмування економічного й соціального розвитку суспільства. Ось чому в сучасному світі в більшості держав функціонуютьбагатопартійні політичні системи, бо саме такі є важливою умовою

політичні системи, бо саме такі є важливою умовою

демократизації всіх сторін життя суспільства. Це найбільш розвинена

форма політичного плюралізму, який віддзеркалює багатоманітність

інтересів класів, соціальних груп та спільнот, що виявляються в

політичній сфері.

14) Сутність та структура політичної культури Політична культура — це специфічний, історично і класове зумовленийпродукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, щовідображає процес освоєння класами, націями, іншими соціальнимиспільностями й індивідами політичних відносин. Через відтворення,передачу з покоління в покоління та засвоєння попереднього політичногодосвіду політична культура виступає у суспільстві як засіб діяльностілюдей у сфері політики для реалізації своїх класових, національних тагрупових інтересів. У загальному розумінні політична культура— цекультура політичного мислення і політичної діяльності, ступіньцивілізованості характеру і способів функціонування політичнихінститутів, організації всього політичного життя у суспільстві. Термін“політична культура” має багато тлумачень: система переконань, віруваньта почуттів, які надають порядок і значущість політичному процесу ізабезпечують прийняття основоположних правил, що спрямовують поведінку вполітичній системі; система переконань про моделі політичної поведінки іполітичні інститути; модель орієнтації і поведінки в політиці;сукупність позицій, цінностей і зразків поведінки, що торкаютьсявзаємовідносин влади і громадян; ідеологічне, надбудовне явище,особливий різновид культури, якість, спосіб духовно-практичноїдіяльності і відносин, що забезпечують відбиття, закріплення йреалізацію докорінних класових і суспільних інтересів тощо. Ось чомуполітичну культуру можна визначити як зумовлений попереднім політичнимдосвідом певний рівень політичної свідомості людей у суспільстві, їхнєвміння використовувати набуті політичні знання в практичній діяльності,а також способи політичних дій і політичної поведінки індивідів абосуспільних груп. Політична культура знаходить свій вияв у діяльностідержави, політичних партій, політичних рухів, суспільних організацій,трудових колективів, окремих громадян, у демократії, конституції, всистемі правових норм, у ставленні до них громадян держави. Політичні субкультури.У кожному суспільстві поряд із різними типами політ. культури існуютьполіт. субкультури. Субкультури-сукупність політ. орієнтацій і моделейполіт. поведінки, що хар-на для певних соціальних груп та регіонів.Кожна політ. субкультура включає і те загальне, що характеризуєдомінуючу в суспільстві політ. культуру, і те специфічне, що відрізняєдану субкультуру. Її особливості зумовлені відмінностями становищарізних суспільних груп, відмінностями через етнічні, расові, релігійні,освітні та інші риси. Так, певні особливості притаманні політ.субкультурі жінок-схильність до підтримки партій і організаційконсервативного напрямку, що зумовлюється обмеженням соціальнихконтактів жінок, звичкою наслідувати традиційні шаблони поведінки. Дужезвичкою наслідувати традиційні шаблони поведінки. Дужеспецифічною є молодіжна політ. субкультура: перевага таких цінностей, якможливість спілкування і якість життя. Водночас для старших поколіньнайбільшою цінністю залишається матеріальний достаток. Підтипи політ.субкультур: 1)тоталітарно-авторитарна; 2)адаптаційна (ухилення відпоказань заради збереження комфорту); 3)активістсько-демократична;4)радикальна (екстремістська)-антилегітимність мислення

15) . Політологічні теорії еліти. Засновниками політологічної теорії еліти є: Гаетано Моска (1858-1941), Уїльфредо Парето (1848-1923) - італійські вчені, Роберт Міхельс (1876-1938) - німецький дослідник. Основна ланка політичної концепції Моски - це ідея політичного класу. У своїй першій праці "Теорія правління і парламентське правління" (1884 р.) він писав, що в будь-який час і в будь-якому місці все те, що в управлінні є здійсненням влади є завжди компетенцією особливого класу і як би цей клас не будувався, він завжди формується як незначна меншість проти маси людей, якими вони керують. Цей "спеціальний" клас він назвав політичним. Моска виходить з того, що в усіх суспільствах існують два класи: 1) управлінці (меншість); 2) ті, ким управляють (більшість). Необхідним критерієм для формування політичного класу Моска вважає здатність керувати, досвід управління. Віл називає три способи, за допомогою яких політичний клас досягає зміцнення своїх позицій і поновлення: успадкування; вибір; кооптація. Моска підкреслює, що всі політичні класи прагнуть успадкувати свою владу, а з іншою боку - завжди є нові сили, що приходять на зміну старим. Залежно від того, яка тенденція домінує (в даний час), відбувається або консервація політичного класу, або його поповнення. Першу тенденцію він називає аристократичною, другу - демократичною. На відміну від Моски, Парето розумів під терміном "еліта" людей найкращих у всіх відношеннях. Він відкрив закон циркуляції еліт, згідно з яким пануюча еліта завжди перебуває у стані повільної і постійної трансформації. Підкреслює, що скрізь існує панівний клас, відносно малочисельний, який утримується при владі частково силою, частково згодою непанівного класу (більшою чисельністю). Зазначивши, що в ході історії злагода і сила завжди проявлялись як знаряддя управління, він диференціює способи здійснення влади на два основних типи: уряди, які користуються переважно матеріальною силою та силою інших чинників; уряди, що користуються переважно хитрістю і мистецтвом. Моска і Парето розходилися в поглядах на питання про так зване "краще правління". Моска вважав, що найефективнішим режимом, спроможним тривалий час уникати катаклізмів, які загрожують відкинути людство назад до варварства, є змішаний режим. Парето ж, навпаки, був переконаний в тому, що соціальна система перебуває в стані рухомої рівноваги. Він категорично відкидав термін "демократія", який вважав ще більш невизначеним, ніж термін "релігія". Політичне лідерство та його обгрунтування.Проблема лідерства стала предметом наукового дослідження дуже давно. Неюзаймалися ще Платон і Арістотель. Пізніше Макіавеллі описав образлідера-государя, який будь-якими засобами досягає політ. цілей. Лідер(від англ. leader-вождь) – авторитетний член організації або малоїгрупи, особливий вплив якого дає йому змогу відігравати істотну роль усоціальних процесах. Лідер – особа, яка здатна впливати на інших з метоюінтеграції спільної діяльності. Проблеми лідерства вивчають різні науки:психологія, соціологія, соціальна психологія і т.д. Особистість, якаихологія і т.д. Особистість, якапретендує на лідерство, повинна мати певні соціально значущі риси, якіформуються в процесі її взаємодії з іншими людьми. Вебер виокремлює 3типи лідерства: 1) традиційне лідерство – це право на лідерство,належність до еліти, віра у святість традицій. Воно базується на віріпідлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і цявлада пов’язана з традиційними нормами, на які посилається правитель; 2)харизматичне лідерство хар-ся вірою підлеглих у надзвичайні здібностівождя та його винятковість. Широкі маси населення вірять у те, що такийлідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, томувони бувають навіть фанатично віддані такій людині;3)раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному життіполіт. лідера через демократичні процедури виборів, що відповідаютьвимогам закону. Обраному лідеру надаються широкі повноваження, забудь-які зловживання він нестиме відповідальність перед виборцями. Рольлідерів є особливо значною в переломні періоди розвитку, коли від нихвимагається швидке прийняття рішень, здатність правильно зрозумітиконкретні завдання.2. Лідерство умови ,за яких можлива поява справжнього лидерства. Лідерство — елемент структуралізації групи. Його існування йфункціонування визначається об'єктивними потребами організаціїсоціального життя. У цих потребах, в особливостях соціальної іполітичної організації суспільства слід шукати пояснення характерулідерства.Особистість, що претендує на лідерство (відповідно до потреб групи),повинна мати певні соціальне значущі риси, які формуються в процесі їївзаємодії з іншими людьми. Але при цьому не можна розглядати особистістьстатично. Уже те, що особистість стає лідером, бере на себевідповідальність, спричиняє певні зміни її поведінки, індивідуальниххарактеристик, хоч детермінованість поведінки лідера суспільнимивідносинами зовсім не позбавляє його індивідуальності та активності.У політичному житті за характером і масштабами діяльності розрізняють лідерів трьох рівнів:лідер першого рівня — малої групи;лідер другого рівня — громадського руху (організації, партії);лідер третього рівня — політик, що діє в системі владних відносин у національному масштабі.Лідера малої групи висуває невеликий колектив людей, які мають спільніінтереси. Характерною ознакою цього рівня лідерства є те, що воноформується на підставі особистих рис людини, які оцінюються групоюбезпосередньо в процесі спільної групової діяльності. Лідеру малої групипритаманні, як правило, організаторські здібності, уміння спілкуватися,діловитість, підприємливість, прагматизм Не претендуючи на вичерпність,назвемо такі: велика працездатність, висока аналітичність розуму,компетентність, яскраво виявлена схильність до суспільної та державноїдіяльності, міцність принципів і переконань за здатності до сприйняттяальтернатив і пошуку нового, уміння переконувати і вести за собою людей,оптимізм, увага до людини тощо. Зародження лідера громадського руху, починається, мабуть, тоді, коли дського руху, починається, мабуть, тоді, колийого перший громадський досвід, помножений на неординарні особисті риси,дає йому можливість зробити для себе важливі й сміливі узагальненнятипу: «Я знаю суть проблем, що постали перед нами, бачу шляхи їхвирішення; те, що я пропоную, сприймають! підтримують люди, які менеоточують, і я можу очолити їБудь-який лідер уже із самого початкунамагається заявити про себе, мати якомога більше прибічників,формалізуватись, увійти в існуючу політичну систему. Лідерство внаціональному масштабі — це:• «дистанційне» лідерство (лідер і його прибічники не мають прямих контактів з населенням; їх відносини з народом опосередковуютьсямасовими комунікаціями, організаціями, людьми, що обслуговують політичнумашину);• «багаторольове» лідерство (лідер орієнтується на бажання свогобезпосереднього оточення, політичної партії, бюрократичної виконавчоїмашини, широкого загалу і його завдання — підтримувати рівновагу міжцими, часто дуже суперечливими, бажаннями);фактична корпоративність, хоч і формальна індивідуальність лідерства

12