8-14 на укр, без води

8. Народні мови як об’єкт перекладу. Перекладацькі концепції епохи відродження

Народні мови як об’єкт перекладу

Як вже говорилося, латинь залишалася для представників європейського гуманізму протягом тривалого часу універсальним знаряддям створення нової культури і навіть дещо потіснила на батьківщині Відродження - в Італії народну мову з того місця, яке він зайняв у XIII в. У цікавій для нас сфері це позначилося не тільки на зазначеному вище розквіті греко-латинських перекладів, але і на якість багатьох перекладів на італійський в тих випадках, коли в ролі вихідного мови виступали латинь або грецький. Так, зіставляючи версію Брунетто Латини з тими перекладами Цицерона, які виконувалися в XV столітті, дослідники відзначали, що, хоча останні більш точні і ближче до оригіналу, в художньому відношенні перекладна проза Латини коштує набагато вище, а її творець набагато сильніше своїх нащадків відчуває стихію рідної мови. В епоху Відродження досить широке поширення набувають переклади італійських художніх текстів на латину з метою своєрідного підвищення престижу останніх. Такий стан справ, наприклад, з «Декамероном» Боккаччо, окремі новели якого відтворювали на мові Цицерона, Петрарки, Антоніо Лоскі, Леонардо Бруні, Бартоломео Фаціо. Спостерігався і зворотний процес - переклади на вольгаре зразків новолатинської літератури.

Своєрідна ситуація в цікавій для нас області складалася у Франції. З другої половини XIV ст. тут починають виявлятися тенденції, що розвитку в наступному столітті, які дозволяють говорити про епоху Предвозрождения. Величезну роль в їх стимулюванні зіграла жвава перекладацька діяльність, особливо заохочував при дворі короля Карла V Мудрого (роки правління 1364-1380). Французьке вищий світ на чолі з самим монархом, розбагатіли городяни і просто допитливі читачі, які не знали або погано знали латинь, відчули гостру потребу в перекладах. Цей процес тривав і в XV ст., До кінця якого, багато в чому завдяки інтенсивним зв'язків з Італією, у Франції затверджується ренесансна культура. Наступне XVI століття, по праву вважається епохою її розквіту, з новою силою порушило інтерес до перекладів (в першу чергу - творів античної класики.Вже до кінця століття на французьку мову були переведені практично всі відомі на той час тексти давньогрецьких авторів. Деякі з них, наприклад «Історія» Фукідіда в перекладі Клода де Сейсселя, отримали велику популярність. Але справжню епоху в культурному житті французького суспільства склала перекладацька діяльність Жака Аміо (1513-1593). Коли в 1559 вийшла у світ створена ним версія «Життєписів знаменитих греків і римлян» Плутарха, вона викликала резонанс, далеко виходив за узкофілологіческіе рамки. Протягом декількох десятиліть працю Аміо знаходився в центрі уваги всієї освіченої публіки.

Перекладацька проблематика займала чимало місця і в діяльності гуманістів Німеччини, де ренесансні тенденції - знову-таки спиралися на досягнення італійської культури, але характеризувалися значним своєрідністю - стали проявлятися з 30-х років XV ст. Тут також центральне місце займали переклади з грецької та латинської мов, причому в останньому випадку відтворювалися, як це мало місце і в інших країнах, не тільки античні тексти, а й твори німецьких авторів, які писали на мові Цицерона. Причому подібні перекази могли носити і авторський характер, т. Е. Належати тим же письменникам, які спочатку створювали латинські версії. Такий стан справ, наприклад, з творіннями одного з найбільших німецьких гуманістів, який зіграв чималу роль в русі Реформації, Ульріха фон Гуттена (1488-1523), який в одному зі своїх віршів вказував, що перейшов з латинської мови на рідній з метою бути зрозумілим широкому колу читачів. Важливе місце в зазначений період займало питання про мову перекладних творів. Пієтет по відношенню до «урочистій латині» приводив до майже повного калькування синтаксичних особливостей оригіналу і насиченню тексту перекладу запозиченої лексикою. Особливо яскраво зазначена тенденція проявлялася в діяльності Нікласа фон Вілі (1410-1479). Вважаючи свою рідну мову позбавленим «мистецтва і правильності», Вілі наполягав на відтворенні класичного тексту wort uss wort, т. Е. Слова за словом. Визнаючи, що подібного роду переклад, який представляє собою точний зліпок оригіналу, буде малозрозумілий «звичайному простолюдина», т. Е. Пересічному читачеві, недостатньо знайомому з латиною, Вілі проте стверджував: «... Всякий німецьку мову, витягнутий з хорошою, витонченої і милозвучно латині і по-справжньому перекладений, повинен також називатися і бути хорошим, витонченим німецькою мовою, гідним похвали, а не бажати, звичайно, бути поліпшеним ».

Говорячи про традиції ренесансного періоду в Англії, де ідеї гуманізму почали поширюватися з кінця XV в. і користувалися великою популярністю на протязі XVI століття, звертають увагу на ту обставину, що тут, поряд з передачею латинських і грецьких авторів, велику роль грали переклади з італійської, якими займався вже Джефрі Чосер. Ця тенденція особливо сильно проявилася в царювання «королеви-діви» Єлизавети I. Ця перекладацька діяльність в чималому ступені підготувала розквіт англійської літератури розглянутої епохи, вищим досягненням якої стало творчість Шекспіра. Таким чином, практика ренесансного перекладу мала справу з трьома основними випадками: 1) в якості вихідної мови виступав грецький, а переводить латинський (т. Е. Передача відбувалася з одного класичного мови на іншу), 2) вихідною мовою була одна з «класичних» - грецький або латинський, а переводять - «народний» (т. Е. Живий новоєвропейський мову) і 3) процес перекладу здійснювався між двома «новими» мовами.

Перекладацькі концепції епохи Відродження

Розмова про перекладацьких концепціях ренесансних авторів прийнято починати з «Трактату про правильне перекладі» «Трактата о правильном переводе» ( «De interpretatione recta»), що вийшов у світ в 1426 г. Його творцем був один з найбільших представників італійського гуманізму Леонардо Бруні. В якості першого і неодмінної умови перекладацької роботи Бруні називав добре знання вихідного і мови перекладу. Разом з тим він підкреслював, що вказаний момент, будучи абсолютно необхідним, аж ніяк не є цілком достатнім: адже нерідкі випадки, коли люди, що задовольняють даній вимозі, виявляються абсолютно непридатними для виконання обов'язків перекладача, подібно до того як далеко не всі знавці живопису здатні малювати самі . Тому потрібно володіти глибокими знаннями в мові і літературі оригіналу і не просто бути обізнаними в мові і літературі перекладу, але і панувати над ними обома.

У XVI столітті перекладознавчі праці створюються і представниками французького Відродження. В першу чергу тут називають імена Жака Пелетье дю Мане (1517-1582) і Етьєна Паскье (1529-1615). На думку названих авторів, сутність оригіналу визначається двома моментами: своєрідністю мови, на якому він написаний, і стилем його творця. Наголошуючи на необхідності уникати двох небезпек: примітивно-буквального проходження оригіналу і вільного переказу, дю Мане і Паскье відстоювали максимально можливе наближення до оригіналу, уподібнюючи перекладача Икару, який, наближаючись до сонця, повинен, однак, не переступати невидимою кордону. Найбільшою увагою дослідників користується концепція одного з найвизначніших представників французького Ренесансу, поета і перекладача Етьєна Доле (1509-1546), який включив в свою книгу «Французький оратор» спеціальне міркування «Про мистецтво добре перекладати з однієї мови на іншу» , де висувалися такі положення:

1) перекладач зобов'язаний до кінця розуміти те, що переводить, т. Е. Зміст оригіналу і наміри автора; 2) він повинен бути володарем обох мов, т. Е. досконало володіти вихідним і мовою перекладу; 3) перо перекладача не повинно бути пов'язано словами і конструкціями оригіналу. Іншими словами, не слід передавати оригінал слово в слово, оскільки таке рабське проходження автору оригіналу зіпсує зміст останнього і зруйнує красу його образного вираження; 4) переводячи з мови більш розвиненого на менш розвиненою, перекладач постійно повинен прагнути розвивати останній; 5) не можна забувати про плавності і гармонії перекладеного тексту, бо щоразу треба дати можливість відчувати радість не тільки душі, а й слуху читачів.