Керівництво ж є реалізацією функцій і засобом регулювання формальних відносин у межах соціальної організації.

Керівник — особа, що управляє трудовою діяльністю групи на основі адміністративно-правових повноважень і узвичаєних норм співжиття.

Керівник пов'язаний із офіційною структурою групи. Він може справитися з її управлінням тоді, коли члени групи будуть сприймати його як лідера. Проте лідер групи не завжди може впоратися з обов'язками керівника, діяльність якого є ширшою і складнішою. Оптимальним варіантом для групи є збіг в одній особі лідера і керівника. В іншому разі ефективність діяльності групи залежить від того, як складуться стосунки між офіційним керівником і неофіційним лідером. Тому мистецтво керівника включає і вміння координувати роботу лідерів, спиратися на них.

Лідерство — процес внутрішньої самоорганізації та самоуправління взаємовідносинами і діяльністю групи на основі індивідуальної ініціативи учасників.

Лідер — особистість, за якою всі інші члени групи визнають право брати на себе найвідповідальніші рішення, що стосуються їх інтересів і визначають напрям та характер діяльності всієї групи.

Методи психології

У вітчизняній психології виділяються чотири групи методів (за Б. Г. Ананьєва).

I група - організаційні методи. Ця група включає:

- Порівняльний метод (зіставлення різних груп по віках, діяльності тощо);

- Лонгітюдний метод (багаторазові обстеження одних і тих самих осіб протягом тривалого часу);

- Комплексний метод (в дослідженні беруть участь представники різних наук, при цьому один і той самий об'єкт вивчається різними засобами, таким чином встановлюються зв'язки і залежності між явищами різного типу, наприклад між фізіологічним, психологічним і соціальним розвитком особистості).

II група - емпіричні методи. Ця група включає:

- Спостереження і самоспостереження;

- Експериментальні методи;

- Психодіагностичні методи (анкети, опитувальники, тести, соціометрія, інтерв'ю);

- Аналіз продуктів діяльності;

- Біографічні методи.

III група - методи обробки даних. Включає:

* Кількісний (статистичний) метод;

* Якісний метод (диференціація матеріалу по групах, аналіз).

IV група - інтерпретаційні методи. Включає:

* Генетичний метод (аналіз матеріалу в плані розвитку з виділенням окремих фаз, стадій, критичних моментів тощо)

* Структурний метод (встановлює структурні зв'язки між характеристиками).

Метод спостереження як науковий метод - перехід від опису факту до пояснення його внутрішньої сутності. Необхідна умова - наявність чіткого плану, фіксація результатів (суцільна або вибіркова запис). Спостереження зазвичай відбувається в природних умовах, без втручання в хід діяльності.

Головним методом психологічного дослідження є експеримент. В експерименті відбувається активне втручання дослідника в діяльність випробуваного з метою створення умов, в яких може бути виявлений психологічний факт. У залежності від ступеня втручання експериментатора в протікання психічних явищ експеримент поділяється на:

констатуючий, в якому виявляються певні психічні особливості та рівень розвитку відповідної якості;

формуючий, який передбачає цілеспрямований вплив на випробуваного з метою формування в нього певних якостей, може носити навчальний і виховує характер.

Експеримент може бути лабораторним - протікають в спеціальних умовах з використанням апаратури, дії випробуваного визначаються інструкцією, і природним - протікає у звичайних для досліджуваних умовах.

Тест - короткострокове завдання, виконання якого може служити показником досконалості деяких психічних функцій. Більш строго - тест - об'єктивне і стандартизоване вимірювання вибірки поведінки. Тести можуть бути індивідуальними та груповими, вербальними і дієвими.

До достоїнств тестів відноситься об'єктивний характер процедури, можливість повторної перевірки результатів. Репрезентативність тесту - це відповідність тестових норм виробітку стандартизації тестовим нормам популяції, на якій застосовується тест. Надійність тесту - стійкість процедури вимірювання, незалежність від випадкових величин. Валідність тесту - відповідність методики вимірюваному концепту.

Особистість і група

Одним з найважливіших показників, які характеризують групу, є ступінь її згуртованості. Згуртованість показує ступінь прихильності до групи її членів. Як конкретні показники згуртованості розглядаються:

• рівень взаємної симпатії в міжособистійних стосунках - чим більше членів групи подобається одне одному, тим, більша її згуртованість;

• чим більша кількість людей, які задоволені своїм перебуванням в групі - тим вищий ступінь її притягнення.

Згідно поглядів «хрещених батьків» концепції групової згуртованості американських психологів К. Левіна, Л. Фестінгера, останній показник є підсумковим тих сил, які утримують людину в групі. Група влаштовує людину до того часу, поки вигода від перебування в групі значно перевищує незручності, які з цим пов´язані. З цієї точки зору, сили згуртованості визначаються порівнянням привабливості власної групи відносно інших. Тому критика члена цієї групи з боку тих, хто до неї не належить, немає серйозного значення для його позиції. Лише в разі, коли людину перестає влаштовувати власний статус перебування в цій групі, вона робить висновок про необхідність покинути це угрупування.

Як правило, проблема виходу із групи постає перед людиною відразу, якщо не справдились її очікування відносно того, що вона отримає перебуваючи в складі групи (престиж, гроші, захист, тощо). Тобто мова йде про так звані експектації або очікування.

Очікування - різновид неформального кодексу поведінки, яким мають керуватися члени малої групи. Розрізняють два боки експектації:

1) право очікувати від партнерів такої поведінки, яка відповідає їх рольовій позиції (лідер чи аутсайдер);

2) обов´язок поводити себе відповідно до очікувань інших членів групи.

Проблема неприйняття групою деяких індивідів часто буває пов´язана саме із груповими експектаціями. Якщо новачок не знає норм поведінки в конкретній групі або свідомо їх ігнорує, то результат - його ізоляція в групі. Група виступає в ролі певного знаряддя тиску на індивіда, змушуючи його (під загрозою ізоляції) приймати ті цінності, які є нормативними саме в цій групі. Ці проблеми розглядаються в руслі дослідження конформізму, що розуміється як схильність людини підкорятися тиску з боку групи. Це знаходить свій прояв у зміні поведінки із метою догодити позиції більшості. Розрізняють зовнішню та внутрішню конформність.

Зовнішня конформність - демонстративне прийняття точки зору групи з метою заслужити її схвальну оцінку, а можливо, ухилитись від негативних санкцій. Внутрішня конформність - дійсне перетворення своїх поглядів як результат прийняття позицій оточення, що є більш обґрунтованою та об´єктивною. Згадаймо «Колектив завжди правий!» - провідне гасло макаренківської педагогіки. При всіх різновидах конформізму головним є те, що він є засобом запобігання конфлікту між індивідом і групою шляхом прийняття нормативних цінностей групи. Залежність людини від групи змушує її шукати злагоди з останньою, підлаштовувати свою поведінку під еталони, що здаються їй чужими чи навіть ворожими.

Особливим різновидом тієї ж залежності від групи є так званий нонконформізм - прагнення діяти всупереч позиції більшості, за будь-яку ціну відстоюючи протилежну точку зору. Бажаючи бути яскравою непересічною особистістю, нонконформіст не помічає власної залежності від групи. Оскільки, спочатку має пролунати позиція більшості, після чого він прагне її заперечити. Таким чином, він змушений підлаштовуватись під групу.

Згідно з дослідженням С. Аша та Р. Крачтфілда рівень конформності залежить від декількох змінних величин.

Перша з них - характерні особливості індивіда, що потрапив під груповий тиск: вік, стать, освіта, рівень тривожності, самооцінка. Загальна закономірність - після 20-и років рівень критичності підвищується.

Друга змінна - характеристики групи, що є джерелом тиску: кількість осіб, ступінь згуртованості.

Третя - закономірність, особливості стосунків індивіда із групою, яка тисне на нього: його статус в групі, ступінь прихильності до неї, рівень залежності від неї.

Четверта змінна - зміст завдання: наскільки індивід орієнтується в тому, чи є позиція групи об´єктивно вірною.

Слід відрізняти одностайність в групі, що виникає як результат дії механізму конформізму, від групової єдності, яка виникає завдяки спільності самостійно спрямованих поглядів. Природній для будь-якої групи процес нормалізації стосунків передбачає взаємовплив її членів та знаходження загальноприйнятого компромісу. Невипадково поняття «колективістське самовизначення» виступає як альтернатива діаді «конформізм - нонконформізм». В цьому разі, відбувається вибіркове ставлення індивіда до впливів конкретної групи. Це проявляється в прийнятті ним одних і неприйнятті інших групових впливів - в залежності від його оцінок, переконань, ідеалів. Колективістське самовизначення віддзеркалює характерну для особистості в розвиненому колективі позицію. Вона грунтується на усвідомлені індивідом необхідності діяти у відповідності із власними ціннісними орієнтаціями та стосунками, що склалися в групі під час спільної діяльності.

Розглядаючи специфіку поведінки групи під час прийняття загальногрупових рішень, дослідники виділяють дві головні стратегії: «коло» та «колесо». Для стратегії «коло» є характерним обговорення проблеми по колу, коли неформальний лідер діє в рівних з іншими умовах, не користуючись своїми повноваженнями. Ця стратегія с оптимальною при розробці концепції чи програми, коли треба врахувати всі можливі варіанти розвитку подій і виробити вірний алгоритм дій.

Обов´язкова умова: наявність значного часу для підготовки загальногрупового рішення, яке проголошується наприкінці обговорення. Головна вада: неможливість використання в екстремальній ситуації, коли події змушують швидко приймати рішення.

Для стратегії «колесо» є характерним обговорення проблеми через неформального лідера, коли він в ролі головуючого керує обговоренням. Ця стратегія плідно працює під час розв´язання екстремальних ситуацій, які потребують швидкого прийняття конкретних рішень.

Головна вада: неможливість плідного використання при розробці стратегічної концепції, оскільки лідер позбавляє слова колег, які виступають із незнайомими йому чи незрозумілими йому рішеннями. Тому при використанні стратегії «колесо» в стратегічному плануванні майже завжди за основу береться точка зору однієї людини - лідера як з позитивними, так і з негативними компонентами, побачити які він виявився не в змозі.

Підводячи підсумки, зауважимо, що знання психології малих груп дозволяє зрозуміти групу як одиницю суспільних стосунків і розкрити механізми перетворення із дифузної групи в колектив. Таким чином у менеджера, де б він не працював, з´являється можливість управління соціальними процесами як одним із напрямків оптимізації управління персоналом.

Особистість і характер людини

Вда́ча, характер — динамічна, упорядкована сукупність стійких, індивідуально психологічних особливостей, котрі формуються в процесі життєдіяльності і виявляються в її діяльності та суспільній поведінці: у ставленні до колективу, до інших людей, до праці, навколишньої дійсності та самого себе.

Після обговорення питання про формування характеру природно звернутися до з'ясування того, як співвідносяться характер і особистість, тим більше, що подібне питання ми вже обговорювали у зв'язку з вивченням темпераменту.

У загальній структурі особистості характеру належить центральне місце, він об'єднує всі інші властивості й особливості поведінки, а також, безсумнівно, впливає на пізнавальні процеси - сприйняття, увагу, уяву, мислення і пам'ять. Цей вплив здійснюється через вольові та інструментальні риси характеру. Емоційне життя людини знаходиться під його прямим впливом. Те ж саме можна сказати про мотивацію і саму волю. У першу чергу характер визначає індивідуальність і своєрідність особистості.

Від інших рис особистості характер відрізняється насамперед своєю усталеністю і, як ми змогли переконатися, більш раннім формуванням. Якщо, наприклад, потреби, інтереси, схильності, соціальні установки, світогляд людини в цілому можуть змінюватися практично протягом усього її життя, то характер, колись сформувавшись, залишається більш-менш стійким. Виняток, мабуть, становлять тільки випадки тяжких захворювань, що охоплюють мозок людини, а також глибоких органічних змін у центральній нервовій системі, що відбуваються з віком, слідом за якими із суто органічних причин може змінюватися характер. Нарешті, деякі його зміни можуть відбуватися в період життєвих криз, що також не можна розглядати як цілком нормальні явища.

Одними з рис характеру людини, що виявляють особливу вікову і тимчасову сталість, є товариськість або пов'язана з нею за змістом риса - замкнутість, а також більш загальні риси, до складу яких входять як складові - екстраверсія та інтроверсія.

З екстраверсією пов'язані певні акцентуації характерів, зокрема екзальтованість, демонстративність, збуджуваність, гіпертимність, сензитивність. Всі ці риси характеру зазвичай утворюють єдиний комплекс. Людину, що має такий комплекс характерологічних рис, відрізняє підвищена активність і увага до того, що відбувається навколо неї. Вона жваво відгукується на відповідні події. Інтроверсія пов'язана з іншою сукупністю особистісних рис, у першу чергу тривожністю, педантичністю, шизоїдністю, істероїдністю, психастенічністю. Люди, які мають цей комплекс характерологічних особливостей, вирізняються відстороненістю від того, що відбувається навколо, відчуженістю, незалежністю.

Майже таку ж сталість, як екстраверсія та інтроверсія, виявляє комплекс характерологічних особистісних рис, що виявляються у вже розглянутих нами захисних механізмах. Характер людини пов'язаний з її інтересами, потребами і найбільше проявляється в тому, що для людини має значення. Тому правильно судити про характер можна, уважно спостерігаючи за тим, як людина себе поводить в значущих життєвих ситуаціях.

Темпера́мент — вроджена (біологічно зумовлена) і незмінна властивість людської психіки, що визначає реакції людини на інших людей та на обставини. Термін введено в ужиток Клавдієм Галеном, у перекладі з латини означає «належне співвідношення частин».

Роль темпераменту в діяльності людини

Діяльність — трудова, навчальна, ігрова — висуває вимоги не лише до знань і рівня розумового та емоційно-вольового розвитку особистості, а й до типологічних особливостей нервової системи, а отже, до темпераменту людини. Залежно від змісту та умов діяльності сила, врівноваженість і рухливість нервової системи (темпераменту) особистості виявляються по-різному, відіграють позитивну або негативну роль. Там, де потрібна значна працездатність, витривалість, краще виявляє себе сильний тип нервової системи, а де слід виявити співчутливість, лагідність, краще виявляє себе слабкий тип нервової системи.

Неврівноваженість холерика шкодить там, де потрібно виявити стриманість, терплячість. Надто повільний темп рухів, повільне, монотонне мовлення флегматика не сприяє успішності діяльності, де потрібно виявити рухливість, швидкість впливу на інших. Слабкість збудливості та гальмівні дії, що властиві меланхоліку, спричинюють боязкість, нерішучість, перешкоджають встановленню контактів з іншими. Схильність сангвініка до захоплення новим, до нудьги при одноманітній, хоча й важливій діяльності, знижує активність, постійно викликає потяг до нового, модного.

Дослідженнями доведено, що на основі однакових властивостей вищої нервової діяльності можна сформувати істотно різні динамічні особливості особистості: у слабкого типу нервової діяльності — силу дій, у неврівноваженого — врівноваженість, у інертного — жвавість, рухливість. Такі зміни настають під впливом змістовного боку діяльності. Шляхом вправ можна досягти певного рівня гальмування, слабкості, інертності чи нестриманості рухів, але утворені в такий спосіб позитивні дії: сила, врівноваженість, рухливість не усувають повнісю природженої слабкості, неврівноваженості або інертності нервової діяльності. В екстремальних умовах звичне здебільшого втрачає силу, у дію вступають природні особливості типу нервової системи, властивої людині: слабкість, гальмівність, збудливість, які виявляються в розгубленості, ступорному стані, безпорадності, надмірній збудливості, втраті самовладання.

Стиль діяльності кожної людини значною мірою залежить від типу вищої нервової діяльності, що входить до структури її темпераменту. Отже, у професійній орієнтації та підготовці до праці молоді потрібно зважати на особливості темпераменту.

Процеси пам’яті

1. ЗАПАМ’ЯТОВУВАННЯ – це закріплення образів сприймання, уявлень, дій, переживань і зв’язків між ними через контакти нових даних з набутим раніше досвідом.Матеріальною основою цього процесу є здатність мозку утворювати тим часові нервові зв’язки. Запам*ятовування може бути короткотривалим, довготривалим і оперативним. Воно також може бути довільним або мимовільним, смисловим (логічним) або механічним. Запам’ятовування може бути короткотривалим, довготривалим і оперативним.

УМОВИ ДОВІЛЬНОГО ЗАПАМ’ЯТОВУВАННЯ: 1) чітка постановка мети; 2) наявність мотивів, що спонукають запам’ятовування; 3) розуміння інформації, що треба запам’ятати; 4) використання логічних прийомів запам’ятовування (складання плану, порівняння, класифікація, систематизація); 5) повторення; 6) використання інформації, що необхідно запам’ятати в практичній діяльності.

УМОВИ МИМОВІЛЬНОГО ЗАПАМ’ЯТОВУВАННЯ: 1) якість дієвого ставлення до матеріалу; 2) ступінь включення матеріалу у зміст основної мети діяльності; 3) рівень зацікавленості та емоційного відношення.

2. ЗБЕРЕЖЕННЯ – це процес утримання в пам’яті інформації, що була одержана у ході набування досвіду. Великою мірою він залежить від якості та глибини запам’ятовування, використання матеріалу пам’яті в своїй діяльності. Про збереження можна судити тільки на основі спостереження за іншими мнемічними процесами: відтворенням , впізнаванням та розпізнаванням. Збереження може бути активним і пасивним. При активному збереженні матеріал, що утримується, піддається внутрішній перебудові, від простого циклічного повторення до включення в системи нових семантичних зв’язків. При пасивному збереженні матеріал, що утримується, не має активних перетворень. 3. ВІДТВОРЕННЯ – процес відновлення збереженого матеріалу пам’яті для використання в діяльності і спілкуванні. Матеріальною основою відтворення є пожвавлення або повторне збудження раніше утворених у мозку нервових зв’язків.Розрізняють два види відтворення: ВПІЗНАВАННЯ і ЗГАДУВАННЯ. Впізнавання – це відтворення якого-небудь об’єкта в умовах повторного його сприйняття. Згадування – це відтворення попереднього досвіду відповідно до змісту та завдань діяльності. Як різновид згадування існує також пригадування, тобто згадування, що вимагає від людини активних розумових зусиль, пов’язаних з переборенням певних труднощів. Згадування також може бути мимовільним або довільним. Як один з різновидів відтворення є спогади – локалізовані в часі та просторі згадування людиною свого минулого життя, переважно в яскравій образно-логічній формі, з усіма обставинами. Важливою характеристикою відтворення є правильність відтворення. Ця риса пам’яті залежить від важливості та об’єму інформації, індивідуальних властивостей пам*яті, мобілізації, готовності, заінтересованості до відтворення.

4. ЗАБУВАННЯ – процес, протилежний збереженню, і проявляється він у тому, що актуалізація забутих образів, чи думок затруднюється, або стає взагалі неможливою. Процес грунтується на явищі гальмування умовно-рефлекторних зв*язків і згасання слідів, що створювали запам*ятовувння. Темп забування – це крива, за якою в першу годину ми забуваємо близько 40% інформації, яку запам’ятали, за наступні 8 годин ще майже 40%, а далі забування різко уповільнюється, хоть кількість збереженої інформації все ж продовжує зменшуватись десь до 3%. Темп залежить від об’єму запам’ятовуваного матеріалу, його змісту, міри усвідомленості та ступеня значимості матеріалу, вкючення його в діяльність суб’єкта. Хоть процеси пам’яті мають свої загальні характеристики, але у кожної людини проявляються вони з індивідуальними відмінностями, які можна помітити в різній швидкості запам’ятовування, в міцності збереження, в легкості відтворення. Люди також відрізняються і типами пам’яті:

1) люди з наочно-образним типом, добре запам’ятовують наочні образи, колір предметів, звуки, обличчя і ін.;

2) люди з словесно-логічним типом пам’яті, добре запам’ятовують словниковий, нерідко абстрактний матеріал: поняття, формули, символи і ін.;

3) люди з емоційним типом пам’яті, добре запам’ятовують пережиті ними почуття.

Гуманістична психологія

Цей напрям у психології пов´язаний з іменами А. Маслоу (1908-1970), К. Роджерса (1902-1987), Г. Оллпорта (1897-1967), він укорінений у психотерапевтичній практиці.

Головним предметом гуманістична психологія вважає ОСОБИСТІСТЬ як унікальну цілісну систему, яка являє собою не щось нерухоме, а живу можливість самоактуалізації - неповторного вияву в реальному житті індивідуального потенціалу людського буття, властивого кожній людині.

Людину потрібно вивчати як цілісну й унікальну істоту. Людина відкрита до світу. Проживання світу в собі та себе у світі є головною психологічною реальністю. Людина - істота вільна, здатна вирішувати, обирати шлях власного розвитку. Вона активна, творча істота.

Віра в людину гуманістичної психології збігається з певними аспектами філософії Ж.-Ж. Руссо, який ще за часів Просвітництва вважав, що цивілізація є перешкодою людському щастю, бо спотворює первісно добру людську природу. Людина народжується, щоб бути доброю і прекрасною, але суспільство й оточення не дає цьому потенціалу реалізуватися, нищить його, прищеплюючи людині певні цінності, стандарти і цілі, які не є справжніми її цінностями, цілями. Поведінка людини стає вигідною її оточенню, але безглуздою з погляду її власного розвитку. Щоб бути щасливою, людині потрібно дослухатися до себе.

Якщо фройдизм вивчає невротичну особистість, бажання, вчинки і слова, якої розходяться між собою, думки про саму себе і про інших людей часто діаметрально протилежні («Зазвичай люди невідверті», «Я здебільшого щирий»), тобто суперечливу нецілісну, недосконалу особистість, якій чогось бракує, то гуманістична психологія, навпаки, вивчає здорові, гармонійні особистості, які досягли вершини особистісного розвитку, вершини «самоактуалізації». Такі «самоактуалізовані особистості», на жаль, становлять лише 1-4% загальної кількості людей, решта перебувають на тому чи іншому щаблі розвитку.

А. Маслоу, один з провідних психологів у галузі дослідження мотивації в США, розробив «ієрархію потреб». Вона складається з таких щаблів:

• фізіологічні потреби - це низькі, керовані органами тіла потреби (дихання, харчова, сексуальна, потреби в самозахисті).

• потреба в надійності - прагнення в матеріальній надійності, здоров´ї, забезпеченні в старості тощо.

• соціальні потреби. Задоволення цього рівня потреб не є об´єктивне, і його важко описати. Одній людині достатньо небагато контактів з іншими людьми, в іншої потреба в спілкуванні дуже сильна.

• потреба в пошані, усвідомленні власної гідності - ідеться про престиж, соціальний успіх.

• потреба в розвитку особистості, у самореалізації, самоактуалізації, в осмисленні свого призначення у світі.

Самореалізація

Усвідомлення власної гідності

Соціальні потреби

Потреби в надійності

Фізіологічні потреби

Навряд чи ці потреби особистість може задовольнити сама, для цього потрібні групи.

Маслоу виявив такі принципи мотивації людини:

• мотиви мають ієрархічну структуру;

• що вищий рівень мотиву, то менш життєво необхідними є відповідні потреби, то довше можна затримати їхню реалізацію;

• поки не задоволені нижчі потреби, вищі залишаються порівняно нецікавими. Після реалізації нижчі потреби перестають бути потребами, тобто вони втрачають мотивуючу силу;

• з підвищенням рівня потреб посилюється готовність до більшої активності.

Отже, можливість задоволення вищих потреб є сильнішим стимулом до активності, ніж задоволення нижчих.

Маслоу зазначає, що брак благ, блокада базових фізіологічних потреб у їжі, відпочинку, безпеці призводить до того, що ці потреби можуть стати для звичайної людини основними («Людина може жити хлібом єдиним, коли не вистачає хліба»). Але якщо базові, первинні потреби задоволено, то в людини можуть виявлятися вищі потреби, метамотивація (потреби в розвитку, пошуку сенсу свого життя тощо).

Багатьом людям властиві так звані «неврози існування», коли людина не розуміє, навіщо живе, і страждає від цього.

Якщо людина прагне зрозуміти СЕНС свого життя, максимально повно реалізувати себе, свої здібності, вона поступово переходить на вищий щабель особистого саморозвитку.

Особистість, яка самоактуалізується, має такі риси:

повне схвалення реальності та комфортне ставлення до неї (не ховатися від життя, а знати, розуміти його);

схвалення інших і себе («Я роблю своє, а ти робиш своє. Я в цьому світі не для того, щоб відповідати твоїм очікуванням. І ти в цьому світі не для того, щоб відповідати моїм очікуванням. Я є я, ти є ти. Я поважаю і приймаю тебе таким, який ти є»);

• професійне захоплення улюбленою справою, орієнтація на завдання, на справу;

• автономність, незалежність від соціального середовища, самостійність думок;

• здатність до розуміння інших, увага, доброзичливість до людей;

• постійна новизна, свіжість оцінок, відвертість досвіду;

• розрізнення мети і засобів, зла і добра (не можна вдаватися до будь-якого засобу для досягнення мети);

• спонтанність, природність поведінки;

• гумор;

• саморозвиток, вияв здібностей, потенційних можливостей, самоактуалізуюча творчість у роботі, любові, житті;

• готовність до розв´язання нових проблем, до розуміння проблем і труднощів, до усвідомлення свого досвіду, до реального оцінювання своїх можливостей, до підвищення конгруентності.

КОНГРУЕНТНІСТЬ - це відповідність переживання, усвідомлення справжнього змісту досвіду людини.

Подолання захисних механізмів допомагає досягти конгруентних, істинних переживань. Захисні механізми заважають правильно усвідомити свої проблеми. Розвиток особистості - це підвищення конгруентності, підвищення розуміння свого «реального Я», своїх можливостей, особливостей, це самоактуалізація як тенденція до розуміння свого «реального Я».

Активна позиція щодо дійсності, вивчення й подолання реальності, а не втеча від неї, здатність бачити події свого життя такими, які вони є, не вдаючись до психологічного захисту, розуміння того, що за негативною емоцією ховається проблема, яку треба розв´язати, готовність іти назустріч проблемам, негативним емоціям, щоб знайти і зняти перешкоди для особистісного зростання - ось що дає змогу людині досягти розуміння себе, сенсу життя, внутрішньої гармонії й актуалізації.

Належність до групи і відчуття самоповаги - необхідні умови для самоактуалізації, оскільки людина може зрозуміти себе, тільки одержуючи інформацію про себе від інших людей. І навпаки, патогенні механізми, які заважають розвиткові особистості, такі: а) пасивна позиція щодо дійсності; витіснення й інші способи захисту «Я»; б) проекція, заміщення, спотворення справжнього стану речей на догоду внутрішній рівновазі та спокою.

Деградації особистості сприяють психологічні та соціальні чинники. Етапи деградації особистості: а) формування психології «пішака», глобального відчуття своєї залежності від інших сил (феномен «вивченої безпорадності»); б) створення дефіциту благ, у результаті того, що провідними стають первинні потреби в їжі й виживанні; в) формування «чистоти» соціального оточення - розділення людей на «добрих» і «поганих», «своїх» і «чужих», відчуття провини і сорому за себе; г) створення культу «самокритики», людина зізнається у здійсненні навіть тих несхвальних вчинків, яких ніколи не скоювала; д) збереження «священних основ» (заборонено навіть замислюватися, сумніватися в основоположних передумовах ідеології); є) формування спеціалізованої мови (складні проблеми спресовують до коротких, дуже простих виразів, які легко запам´ятати).

Унаслідок усіх цих чинників для людини стає звичним «нереальне існування», оскільки зі складного, суперечливого, невизначеного реального світу людина переходить у «нереальний світ зрозумілості, спрощення». У неї формується декілька «Я», ізольованих функціонально одне від одного. Утворюється «екзистенціальний вакуум», коли людина втратила тваринні інстинкти, втратила соціальні норми, традиції, які визначають, що людина має робити, і як наслідок вона сама не знає, чого хоче (а може, уже нічого не хоче), і тоді робить те, чого хочуть інші, є «пішаком» у чужих руках. Такій людині потрібна «логотерапія» - боротьба за сенс життя». Не людина запитує себе, у чому сенс її життя, а життя запитує нас, і ми даємо відповідь своїм життям. Якщо людина впевнена, що сенс життя існує, то може піднестися над найнесприятливішими умовами («Той, хто знає, навіщо жити, може витримати будь-яке як» (Ніцше).

Сенс життя можна знайти в зовнішньому світі, мабуть, трьома шляхами: а) здійснюючи вчинки; б) переживаючи цінності, відчуваючи єдність з іншими людьми, переживаючи любов; в) страждаючи.

Різні шляхи самоактуалізації можливі за умови, якщо в людини є вищі метапотреби в розвитку, життєві цілі: істина, краса, доброта, справедливість.

47. Психіка- суб*єктивний образ об*активного світу.

49. Індивід – окремий представник людського роду (новонароджена дитина)

11. Структура особистості : психічне,біологічне,соціальне

Особистість – людина,яка свідомо реагує; має індивідуальне буття суспільних відносин

• Біологічне (тіло будова,зріст,колір очей тощо)

• Соціальне(інтереси,позиція,характер,престиж)

• Психічне(увага,відчуття,сприйняття,темперамент,здібності)

5. Когнітивна психологія - досліджує внутрішні розумові процеси, пам'ять та мовні процеси. Когнітивна психологія бере початок з пізньої моделі біхевіоризму. Основні принципи також зустрічаються в гештальт-психології. Спеціалісти з когнітивної психології досліджують те, як люди розуміють, виявляють причини та знаходять рішення проблем, займаючись розумовими процесами.

Когнітивна теорія стверджує, що вирішення проблем приймають форму алгоритмів — правил, які не обов'язково розуміти, але які обіцяють рішення, або еврістики (метод спроб і помилок) — правил, які зрозумілі, але не завжди гарантують рішення. У інших випадках рішення може бути знайдено завдяки інтуїції, раптовому усвідомленню взаємозв'язку.

21. Мислення – процес опосередкованого і узагальненого відображення свідомості людини предметів і явищ об*активної діяльності, в їх істотних властивостях,зв*язках і відношеннях.

Види:

• теоретичне(понятійне,образне)

• Практичне:

• наочно-дійове (в ранньому дитинстві);

• наочно-образне

• Словесно-логічне(поняття,судження,умовивід-дедуктивні і інуктивні)

• Інтуїтивне

• Аналітичне(логічне мислення)

• Оперативне(в напружених ситуаціях)

Стилі:

Синтетичний стиль мислення, який відзначається схильністю до інтегративного підходу, поєднанням несумісного в новій, творчій комбінації, інтересом до змін, новизни, прагненням до загострення ситуації з метою віднайдення істини.

Ідеалістичний стиль мислення, який характеризується підвищеним інтересом до цілей, потреб, цінностей людини, розвиненою інтуїцією, високими нормами моралі та критеріями оцінки поведінки, прагненням поєднати різні ідеї, позиції в компромісі, сконцентрованістю на процесі, взаємовідносинах

Прагматичний стиль мислення відзначається здатністю інтуїтивно схоплювати суть проблеми, спираючись на власний досвід

Аналітичний стиль мислення, який характеризується логічною, методичною, систематичною та ретельною манерою вирішення проблем, наданням переваги раціональності, стабільності, передбачуваності, об’єктивним даним, пошуку „найкращого шляху”

Реалістичний стиль мислення, який характеризується на опорі на факти, думку експертів, конкретику та практичність, відзначається здатністю швидко приймати рішення, брати на себе відповідальність, керувати, переконувати

31.Психологія народів і мас

Вона виникла на рубежі ХІХ-ХХ ст. і складає передісторію наукової соціальної психології. Загальна проблематика: масовидні явища, великі соціальні групи людей, механізми масового впливу та інші соціальні явища “крупного калібру”. Масові явища завжди привертали увагу політиків, представ-ників громадської думки. На зломі ХІХ-ХХ ст. предметом ретельного вивчення багатьох вчених різних країн стали явища навіювання, наслідування, поведінки особистості в натовпі, взаємодії лідера та маси. Найбільш відомими роботами з цієї проблематики є роботи французьких дослідників Г. Тарда і Г. Лебона. В книзі Г. Лебона «Психологія мас і народів» він виокремлює такі чинники, що зумовлюють напрямок суспільного руху: душа раси, вплив вожаків, наслідування, навіювання і взаємне зараження. “Психічна інфекція” – це ключове поняття, яким Г. Лебон визначає психологічний механізм взаємодії мас. Головними ознаками маси, на думку Лебона, є знеособленість, втрата інтелекту та особистої відповідальності, домінування почуттів. 41. Групова динаміка. Механізми:

Групова динаміка – це розвиток або рух групи в часі, обумовлений взаємодією і взаєминами членів групи, а також зовнішнім впливом на групу. Основоположник – Курт Левін. Групова динаміка – це сукупність внутрігрупових соціально-психологічних процесів і явищ, що характеризують весь цикл життєдіяльності малої групи і його етапи : утворення, функціонування, розвиток, стагнацію, регрес, розпад. Найважливіші процеси групової динаміки : - утворення малих груп; - керівництво і лідерство; - нормоутворення : вироблення групових думок, правил і цінностей; - формування функціонально-рольової структури групи; - зімкнення; - конфлікти; - груповий тиск; - конформізм; - прийняття групових рішень і ін.

8.Зв'язок психології з іншими науками

Коли місце психології в колі інших наук визначав В. Вундт, він стверджував, що із природничими науками вона входить у відношення доповнення (бо вони вивчають різні сторони єдиного досвіду людини), для наук про дух (філологія, правознавство тощо) вона виступає надійним підґрунтям, а щодо філософії вона становить підготовчу емпіричну науку. Останнє твердження - щодо відношення психології до філософії - має сенс тільки відносно певних філософських напрямів, а не до філософського пізнання в цілому.

Психологія має тісний генетичний зв'язок передусім із філософією. У нашій метафорі «дерева» філософія виступає тим «ґрунтом», який тримає в собі «коріння» психології. Філософія (й передусім філософська антропологія - для загальної психології, та соціальна філософія - для соціальної психології) становить наукову методологію психологічної науки, тобто систему найбільш загальних засад, до якої психологи повинні звертатися, щоб їх дослідницькі дії не втрачали наукової вартості. Сучасна філософія багатоманітна, тож психолог може вирішувати, якої саме філософської методології він буде дотримуватись у конкретному дослідженні: екзистенціалізму, позитивізму, герменевтики, феноменології чи, може, марксизму.

Психологія пов'язана із природничими науками. На перетині з фізикою Г. Т. Фехнером утворена галузь психології психофізика, яка вивчає психічні явища в залежності від фізичних ситуацій, наприклад, залежність інтенсивності відчуття від сили чи тривалості фізичного подразника. На перетині з нейрофізіологією існує спеціальна галузь дослідження психофізіологія, головною проблемою якої є причинне пояснення психічних явищ через діяльність нейрофізіологічних механізмів. На перетині медичної психології, нейрофізіології та патопсихології склалася галузь психофармакологія, яка досліджує вплив на психіку людини фармакологічних засобів. На перетині з зоологією існує наука зоопсихологія, яка займається особливостями психіки тварин. Плідні зв'язки психології з гуманітарними науками. Синтетичною науковою дисципліною є психолінгвістика, яка вивчає обумовленість процесів мовлення та сприйняття мови структурою самої мови.

Психологія активно застосовує у власне-психологічних цілях методи математичного моделювання й статистики, при цьому математичний апарат, що його застосовують у психології, має певну специфіку.

18. Види пам'яті

Розрізняють два типи пам'яті: генетичну і прижиттєву. Генетична пам'ять (її вивчає не психологія) містить інформацію, що визначає анатомічну та фізіологічну будову організму в процесі розвитку, а також інстинкти.

В прижиттєвій пам'яті зберігається інформація, яка отримана людиною протягом її життя. В залежності від критерію розрізняють різні види прижиттєвої пам'яті.

• За змістом матеріалу, що запам'ятовується (тобто за модальністю) розрізняють рухову, емоційну, образну і словесно-логічну пам'ять.

Рухова пам'ять - це пам'ять на позу, рух тіла. Вона виявляється у людини ще в ранньому дитинстві і є основою для формування рухових навичок: ходіння, танцю, гри на музичному інструменті, спортивних, професійних та великої кількості інших навичок. Рухова пам'ять досягає свого повного розвитку раніше інших видів нам'яті та є підґрунтям для їх формування.

Емоційна пам'ять - це пам'ять емоцій, почуттів. Вона надає можливість зберігати емоції і почуття, що раніш виникали, і відновлювати певний емоційний стан при повторній дії ситуації. Слідами в емоційній пам'яті є не самі по собі емоції і почуття, а події, що їх викликали. Особливості цієї пам'яті полягають в швидкості, виключній стійкості, тривалості зберігання слідів та в мимовільності відтворення. При виникненні в житті людини ситуацій, що схожі на емоційно забарвлені події минулого, в неї виникають схожі емоційні стани. При цьому людина не відноситься до згаданого почуття як до спогадів раніш пережитого, а відносить його саме до даної ситуації.

Пам'ять на почуття присутня вже у піврічної дитини і досягає повного розквіту в три - п'ять років. Спогади дитинства найчастіше пов'язані із глибокими переживаннями. Взагалі, яскраві, емоційно насичені події, можуть зберігатися в пам'яті дуже довго. І запам'ятовується, насамперед, та інформація, що емоційно забарвлена.

Образна пам'ять - це пам'ять на зорові, слухові, нюхові, смакові, дотикові образи. В ній зберігаються картини навколишнього світу, звуки, запахи, що колись сприймалися людиною. Образи, що містяться у пам'яті, з часом трансформуються: вони спрощуються, втрачають яскравість, стають більш узагальненими, на передній план виходять суттєві ознаки матеріалу, а часткові особливості стираються. Найменше змін зазнають незвичайні зорові образи.

Виключенням серед інших є ейдетичні образи, які зберігаються в пам'яті без змін, не втрачаючи яскравості і чіткості. Людина і через тривалий час здатна викликати їх у пам'яті, аналізувати дрібні деталі. Найчастіше такі образи можуть зберігатися у дітей, а також у людей творчих професій: художників, музикантів. Образна пам'ять в основному проявляється у дітей і підлітків, але є важливою для деяких професій. В основному у дорослих людей ведучим видом пам'яті є словесно-логічна.

Словесно-логічна пам'ять - це суто людська пам'ять на думки, судження, закономірності і зв'язки між предметами і явищами дійсності. Цей вид пам'яті тісно пов'язаний із мовленням і мисленням, формується разом із ними і досягає свого розвинутого вигляду пізніше за рухову, емоційну, образну. За допомогою словесно-логічної пам'яті можливо збереження і відтворення вербальної інформації. Але можливо як дослівне запам'ятовування текстів, так і запам'ятовування тільки їх змісту. В останньому випадку відтворення являє собою реконструкцію тексту, перехід від більш узагальнених характеристик матеріалу до частковостей.

Сліди в словесно-логічної пам'яті із часом дещо трансформуються, але взагалі цей вид пам'яті характеризується точністю і залежністю від волі людини.

• За часом зберігання інформації розрізняють миттєву (сенсорну), короткочасну та довгочасну пам'ять.

В миттєвій (сенсорній) пам'яті інформація зберігається дуже короткий час (від 0,3 до 2,0 секунди) і стосується того, як відображається дійсність на рівні рецепторів. За допомогою цього виду пам'яті людина на дуже короткий час утримує картину зовнішнього світу. Обсяг її набагато перевищує обсяг короткочасної пам'яті, але інформація, яка міститься в ній, дуже швидко руйнується. Миттєва пам'ять в залежності від модальності аналізатора має різні підвиди, велике значення серед яких відіграють зорова (іконічна) і слухова (ехоічна) пам'ять. Миттєва пам'ять забезпечує збереження сприйманого образу під час мигання та рухів очима та під впливом інших факторів. Інакше кажучи, за допомогою миттєвої пам'яті забезпечується злите, а не розірване, сприйняття світу, а також предметність сприйняття.

Короткочасна пам'ять утримує інформацію, яка надходить до неї із миттєвої і довгочасної пам'яті. Час зберігання інформації в ній - від 15 до 30 сек. Ця пам'ять не має різновидів за модальністю і зберігає те, на що спрямована увага людини. Обсяг короткочасної пам'яті обмежений. Дослідження показали, що в ній можуть одночасно утримуватися лише 7 ± 2 структурних одиниці. Ними можуть бути як окремі літери, так і слова, речення, тому для продуктивного використання цього виду пам'яті важливим є вміння структурувати матеріал. Короткочасна пам'ять забезпечує константність образу, що сприймається та обслуговує розуміння, мислення. Вона дозволяє управляти тривалістю збереження слідів за допомогою повторення.

Довгочасна пам'ять практично не обмежена за об'ємом і тривалістю зберігання інформації. Це основне сховище досвіду людини. В нього поступає матеріал із короткочасної пам'яті, але він не знаходиться там в постійному вигляді. Цей матеріал неперервно перетворюється: узагальнюється, класифікується, об'єднується в смислові групи.

• За метою діяльності, в яку включено запам'ятовування, розрізняють мимовільну та довільну пам'ять.

Мимовільна пам'ять є продуктом діяльності, не спрямованої безпосередньо на запам'ятовування даного матеріалу. Утримання та відтворення матеріалу відбувається без мети його утримати чи відтворити. Цей вид пам'яті з'являється в ранньому дитинстві і обслуговує процес набуття дитиною певних навичок. Мимовільна пам'ять є підґрунтям для виникнення довільної, що починає розвиватися набагато пізніше, і удосконалюється у взаємодії із нею.

Довільна пам'ять є продуктом особливої, мнемічної діяльності, спрямованої на запам'ятовування. Ця діяльність характеризується наявністю мнемічної мети, сукупності мнемічних дій, часто супроводжується вольовими зусиллями.

Поняття про пам'ять.

Психіка людини може відображувати не тільки предмети і явища дійсності, які в цей час безпосередньо сприймаються, але й сприйняті людиною колись. Результати чуттєвого і раціонального пізнання людиною світу стають її власним досвідом завдяки пам'яті. Пам'ять - це сукупність процесів запам'ятовування, збереження та відтворення людиною свого досвіду. Завдяки їй людина здатна сприймати світ знайомих речей, сприйнятий образ є деякою мірою незалежним від умов сприйняття та викривлень. Пам'ять дає можливість існувати і розвиватися мисленню та уяві.

За допомогою знань про своє минуле людина може прогнозувати майбутнє і будувати свою поведінку. Знання про минуле попередніх поколінь за допомогою пам'яті можуть бути привласнені людиною, і, таким чином, взагалі стає можливими історичний розвиток людства. Втративши пам'ять, людина втрачає можливість нормально жити.

Питання про механізми пам'яті досліджується в рамках ряду наук - фізіології, біохімії, психології.

Фізіологами з'ясовано, що пам'ять забезпечується спільною роботою функціональних блоків мозку, велику роль серед яких відіграє блок прийому, переробки і зберігання інформації. Нейрони цього блоку здатні зберігати сліди збуджень і звіряти їх із параметрами нової інформації. Інформація, що надходить, деякий короткий час циркулює в замкнених нервових колах. Процеси запам'ятовування та збереження являють собою утворення тимчасових нервових зв'язків між новою інформацією і тією, що вже була закріплена. Процес відтворення представляє собою відновлення цих зв'язків, а забування - їхнє гальмування. Тривале збереження інформації знаходиться під контролем лобових часток мозку і при їх ураженні процес відтворення стає безконтрольним.

Як показали біохімічні дослідження, збудження нейронів викликають хімічні реакції, що призводять до зміни складу рибонуклеїнової кислоти (РНК). Повторна дія того ж подразника буде викликати такі самі змін», а здатність молекул РНК змінюватися практично необмеженою кількістю способів дає можливість зберігати дуже велику кількість різноманітних слідів. На відміну від молекул РНК, молекули дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК) є носіями генетичної пам'яті, зберігають коди генотипу людини. Хоча деякі види ДНК приймають участь і в процесах прижиттєвої пам'яті.