Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Yekzamen_z_politologiyi.docx
Скачиваний:
2
Добавлен:
23.12.2018
Размер:
228.77 Кб
Скачать

Екзамен з політології.

1.Авторитаризм: визначення, суттєві риси. Авторитаризм є одним із найбільш поширених в історії видів політичного режиму. Характерними ознаками авторитарного режиму є:1. Відмова від принципів конституційності і законності. Якщо конституція і зберігається, то суто в декларативній формі.2. Концентрація влади в руках уряду, глави держави чи військових. Громадяни відчужені від процесу прийняття рішень. Правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а шляхом призначення.3. Органи влади, як центральні, так і місцеві, мають маріонетковий характер.5. Можливість втручання армії в політичний процес.б. Не виключені вибори, боротьба партій, але все це відбувається в жорстко регламентованих рамках.6. Наявність приватного сектору економіки, вільного від прямого державного втручання.7. Авторитарний режим допускає існування інакомислення і опозиції в чітко визначених межах. Правляча еліта готова терпіти інакомислення, доки воно не зачіпає основ режиму.Отже, авторитаризм — це політичний режим, в основу якого покладено зосередження монопольної влади в руках однієї чи групи осіб, що знижує або виключає роль представницьких інституцій влади у суспільстві. Авторитарні режими досить поширені і різноманітні. Серед них можна виділити такі різновиди:1. Абсолютистська монархія (Саудівська Аравія, Катар, Оман, ОАЕ), в якій монарх наділений необмеженою владою. Виборні представницькі органи відсутні. Уряд призначається монархом і підзвітний тільки йому.2. Теократичний авторитарний режим (Іран), характерний для країн, де до влади прийшли фанатичні релігійні клани.3. Військово-бюрократична диктатура (Греція за правління "чорних полковників", Аргентина, Бразилія), що встановлюється внаслідок військових переворотів.4. Персональна тиранія, різновидом якої є султанізм. При такому режимі влада належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат (Сомалі — Барре, Гаїті — Дювальє, Уганда — Аміна, Нікарагуа — Сомоса).Отже, аналізуючи основні риси і різновиди авторитаризму, можна дійти висновку, що, з одного боку, в своєму розвитку він може трансформуватись у жорстку диктатуру і навіть у тоталітарний режим, а з іншого боку, за режиму авторитаризму можуть бути започатковані основи громадянського суспільства, демократії. Наприклад, у країнах Південно-Східної Азії (Сінгапур, Південна Корея, Таїланд) авторитарна влада показала відносно високу здатність сконцентрувати зусилля і ресурси ДЛЯ розв'язання завдань економічного зростання, проведення радикальних реформ, забезпечити громадський порядок, не допускаючи деструктивного протистояння групових інтересів. Якби авторитаризм автоматично приводив до демократії і процвітання, то більшість країн Африки, Латинської Америки були б процвітаючими демократіями. Для переходу до демократії потрібен ряд інших умов, таких як: наявність відповідної політичної культури, історичних традицій, соціального середовища тощо.

2.Базові типи політичної культури за Алмондом та Верба: Патріархальний,підданства,активістській. Найвідомішою в сучасній політології єтипологія політичної культури, здійснена Г. Алмондом і С. Вербою шляхом порівняльного аналізу різних політичних культур, які існують в окремих країнах. На основі дослідження політичної культури США, Великобританії, Італії, ФРН і Мексики вони виокремили у праці «Громадянська культура» три «чистих типи» політичної культури: паройкіальну, підданську та активістську. Ці типи характеризуються певними цінностями, зразками політичної поведінки, способами організації влади і не прив'язані жорстко до певної історичної епохи чи соціальної спільності.Паройкіольний (від грецьк. «пара» — навколо і «ойкос» — дім, господарство) тип політичної культури (іноді його називають «патріархальним») характеризується відсутністю в суспільстві інтересу до політичної системи. Основними рисами цієї культури є майже повна відсутність у громадян знань, емоцій і суджень щодо держави, відсутність прагнень, аполітичність поряд із замкнутістю на місцевій чи етнічній солідарності. Паройкіальна культура може відразу стати панівною в молодих країнах, але зберігається навіть у великих індустріальних державах, коли кругозір більшості громадян обмежується прихильністю до свого роду, містечка, регіону.Підданський тип політичної культури вирізняється сильною позитивною орієнтацією громадян на політичну систему, але слабкою орієнтацією на активну участь у ЇЇ функціонуванні. Цей тип сформувався за умов феодальної системи з її виразною ієрархічністю політичних відносин. Елементи підданської культури трапляються і в сучасних суспільствах, зокрема у формі поклоніння верховним політичним лідерам.Активістський тип політичної культури (або «культура участі») вирізняється активною заінтересованістю громадян не тільки в тому, що їм дає політична система, а й у тому, щоб відігравати у ній активну роль. В історії, на думку Г. Алмонда і С. Верби, переважають не чисті, а змішані типи політичної культури: паройкіально-підданська, піддансько-активістська і паройкіально-акти-вістська. Змішаним типом політичної культури є й так звана громадянська культура. Це активістська політична культура, в якій наявні елементи паройкіальної і підданської культури. Вона найбільш характерна для демократичних політичних систем і сприяє їх функціонуванню. Громадянська культура є породженням громадянського суспільства. Вона передбачає, що суб'єкти політики у своїй діяльності виходять з інтересів усього суспільства, а не лише окремої соціальної спільності. За наявності в ній різних політичних орієнтацій ця культура спрямована на дотримання в суспільстві громадянського консенсусу як необхідної засади демократії.

3.Взаємовідносини держави та громадянського суспільства за різних політичних режимів. Формою взаємодії держави і громадянського суспільства є політичний режим як система методів і засобів здійснення політичної влади, а різні типи політичних режимів -- демократичний, авторитарний і тоталітарний -- є різними способами цієї взаємодії.Головною особливістю тоталітарного політичного режиму є всеосяжне одержавлення суспільного і приватного життя, тотальний контроль держави над суспільством і громадянами, який спирається на систематичне використання насильства. За тоталітаризму суспільство не справляє відчутного впливу на державу. Так, за соціалізму в СРСР відбулося одержавлення всіх сфер суспільного життя. Держава фактично була власником усіх засобів виробництва, в особі одержавленої правлячої партії монополізувала політичну владу в суспільстві, нав'язувала йому єдину ідеологію, спрямовувала діяльність громадських організацій тощо. Суспільство не мало реальних засобів впливу на державу. Вибори до представницьких органів влади і самі ці органи мали формальний характер. Інші засоби прямої демократії або не використовувалися зовсім, або також були формальними. Не було багатопартійності, діяльність громадських організацій спрямовувалась і жорстко контролювалась комуністичною партією. Це ж саме стосувалось і засобів масової інформації.За тоталітарного режиму держава фактично поглинає громадянське суспільство. Зародки цього суспільства існують хіба що в сім'ї, домашньому господарстві, церкві, хоча й вони не позбавлені довільного втручання держави чи одержавленої партії. Відсутність розвинених структур громадянського суспільства, насамперед його економічної основи -- приватної власності -- і політичних інститутів, зворотного впливу цього суспільства на державу призводять до деформації самої держави. Вона вдається до насилля, довільних експериментів над суспільством, втягується у війни тощо.Головною особливістю авторитарного політичного режиму є зосередження державної влади в одному її органі, в руках однієї особи чи групи осіб і здійснення влади здебільшого з опорою на примус. Під кутом зору взаємодії держави і громадянського суспільства авторитаризм відрізняється від тоталітаризму у кращий бік. За авторитарних режимів зберігається автономія особи й суспільства в неполітичних сферах, існує недержавний сектор економіки, держава не здійснює тотального контролю над суспільством, не нав'язує йому єдину ідеологію. Авторитаризм формально може припускати поділ влади, багатопартійність, виборність органів державної влади тощо. Проте реально державна влада зосереджується в руках глави виконавчої влади. Домінує одна політична партія; інші партії, громадсько-політичні організації, засоби масової інформації не справляють відчутного впливу на здійснення державної влади. Органи місцевого самоврядування якщо й існують, то перебувають під жорстким контролем центральної влади. Вибори до представницьких органів влади мають формальний характер, переважають силові методи правління. Це означає, що наявне громадянське суспільство не контролює державу. Таке співвідношення держави і громадянського суспільства тією чи іншою мірою притаманне більшості країн світу, хоча формально в них можуть бути й ознаки правової держави та демократичного політичного режиму.Партнером держави громадянське суспільство виступає лише у правовій державі за демократичного політичного режиму. Поняття «правова держава» і «демократична держава» близькі за змістом, але не тотожні. Демократична держава не може не бути правовою. Однак не всяка правова держава є справді демократичною. Поняття «правова держава» є формально-юридичною характеристикою державності. За формальної наявності основних ознак правової держави -- конституційному проголошенні принципів верховенства права, поділу влади, прав і свобод особи -- в країні насправді може існувати авторитарний політичний режим, який прикривається демократичною риторикою і через низький рівень політичної культури мас сприймається ними саме як демократичний.Правова держава не може існувати без громадянського суспільства. Особливість їх взаємодії за демократичного політичного режиму полягає в тому, що громадянське суспільство підпорядковує собі державу і контролює її. Зв'язок громадянського суспільства з державою, його вплив на неї ґрунтується передусім на принципах демократії. Вихідним із них є принцип народного суверенітету, який проголошує народ єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві. А це означає, що влада держави, її суверенітет похідні від суверенітету народу, що громадянське суспільство створює державу для задоволення власних потреб, а не заради неї самої, що держава не повинна вивищуватися над суспільством і покликана слугувати йому, що, зрештою, чиновники існують для громадян, а не навпаки. Усвідомлення громадянами саме такого співвідношення між громадянським суспільством і державою має принципово важливе значення для формування їх демократичної політичної культури. Демократична політична культура громадянського суспільства проявляється тоді, коли громадянин не схиляється сліпо перед державою, хоч-би якою демократичною вона видавалась, а задається питаннями на кшталт: що таке держава і для чого вона потрібна? що держава бере від мене і що я маю від неї? чому і для чого держава збирає податки? куди йдуть зібрані кошти і скільки їх потрібно? якою мірою я беру участь у здійсненні державної влади? чому чиновники за мій рахунок живуть краще, ніж я? та ін.Принцип виборності як принцип демократії передбачає формування органів державної влади шляхом виборів. Вибори є найважливішим засобом впливу громадянського суспільства на державу. Від якості виборчого законодавства та його дотримання на практиці вирішальною мірою залежать демократизм та ефективність державної влади. Важливою ланкою, що з'єднує громадянське суспільство й державу, є політичні партії. У демократичних державах вони виступають і головними суб'єктами виборчого процесу. Вплив на державу громадянське суспільство здійснює також через громадські організації та засоби масової інформації.Найповніше зв'язок громадянського суспільства й держави проявляється через права і свободи особи. З одного боку, конституційне проголошення і закріплення прав і свобод особи є політико-правовою основою розмежування громадянського суспільства й держави. З другого боку, права і свободи є найголовнішою ланкою, котра з'єднує громадянське суспільство й державу; завдяки наявності у громадян політичних прав вони підпорядковують державу своєму впливові та здійснюють контроль над нею. Оскільки реальність прав і свобод особи є одночасно однією з основних ознак правової держави і найважливішим надбанням громадянського суспільства, то це означає, що вони -- правова держава і громадянське суспільство -- взаємно передбачають одне одного.

4.Виборча система сучасної України. Задля визначення шляхів удосконалення існуючої в Україні виборчої системи необхідно проаналізувати її слабкі та сильні сторони, щоб знати, що саме треба змінити.Змішана виборча система здебільшого застосовується у тих країнах, де відбувається пошук і становлення виборчих систем або існує необхідність досягнення компромісу між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого уряду. В Україні застосовуються різні виборчі системи: при виборах Президента України та на місцевих виборах - мажоритарна, при виборах народних депутатів України - змішана. У цьому зв'язку необхідно зазначити, що процес пошуку оптимальної виборчої системи в Україні відбувається в надзвичайно складних умовах перехідного суспільства. Основні параметри виборчих систем для кожного виду виборів у Конституції України не знайшли свого втілення. Це спричинило вирішення проблеми обрання моделі виборчої системи в рамках відповідних виборчих законів, процес напрацювання яких є вкрай динамічним за умов швидкого розвитку відповідних політичних процесів. Варто також зауважити, що протягом 90-х років минулого століття склалася практика проведення кожних наступних парламентських виборів за новим виборчим законом, який фіксував щоразу нову модель виборчої системи. Лише починаючи з 1997 р. змішана виборча система почала застосовуватися в Україні.Ця система збережена і в чинному Законі України “Про вибори народних депутатів України”. Змішана система виборів народних депутатів України, що встановлена, має такі особливості: по-перше, застосовується принцип так званого «паралельного комбінування», тобто і за мажоритарною системою відносної більшості, і за пропорційною системою обирається однакова кількість народних депутатів України – 225, по-друге, багатомандатний округ визначено як загальнодержавний виборчий округ, по-третє, використовується принцип «жорстких» списків, коли до виборчого бюлетеня заноситься лише 5 перших прізвищ кандидатів у депутати, і виборець віддає свій голос за той чи інший виборчий список партії, виборчого блоку партій у цілому, по-четверте, при застосуванні пропорційної виборчої системи використовується відповідний «загороджувальний бар'єр», тобто для того, щоб взяти участь у розподілі депутатських мандатів, партія (блок) повинна набрати не менше ніж 4% голосів виборців від тих, які взяли участь у голосуванні. Застосування змішаної виборчої системи при обранні складу парламенту України має на меті мінімізацію недоліків як мажоритарної, так і пропорційної виборчих систем. Так, мажоритарна система досить результативна і проста у застосуванні. У той же час вона не завжди адекватно відображає у складі парламенту політичний спектр суспільства та призводить до втрати великої кількості голосів виборців, а це має своїм наслідком послаблення представництва в парламенті іноді значної кількості виборців.Пропорційна система також має ряд недоліків: по-перше, вона передбачає неперсоніфіковані вибори – до виборчих списків партій ймовірно можуть бути включені маловідомі, некомпетентні, непопулярні політики, яких, так би мовити, «витягає» за собою перша п'ятірка кандидатів, по-друге, обтяжливою обставиною запровадження пропорційної системи є досить складний порядок підрахунку голосів виборців.Разом з тим пропорційна система стимулює розвиток багатопартійності, оскільки при її запровадженні виборець обирає політичну платформу і програму майбутньої діяльності політичних партій і блоків. Використання «загороджувального бар'єра» не суперечить Конституції України. Розглядаючи справу про вибори народних депутатів України, Конституційний Суд України у своєму Рішенні № 1 рп/98 відзначив, що позбавлення списків кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій, що отримали менше чотирьох відсотків голосів виборців, права на участь у розподілі депутатських мандатів, є питанням політичної доцільності, і воно має вирішуватися Верховною Радою України. 4 – відсотковий загороджувальний бар'єр, який стримує фрагментацію парламенту. Однак, використання загороджувального бар’єра веде до недопредставленості у парламенті значної частини електорату, адже більшість партій не можуть його подолати, і подані за них голоси не враховуються при розподілі місць у парламенті. Застосування змішаної системи, з одного боку, сприяє політичній структурованості суспільства та парламенту, формуванню сильних політичних партій та їх коаліцій, з іншого – саме ця система дозволяє зберегти певний зв'язок між депутатами та виборцями відповідного округу, регіону. Розподіл мандатів за нинішньої виборчої системи відбувається наступним чином. Пропорційна система передбачає, що депутатські мандати розподіляються між політичними партіями пропорційно до кількості голосів, отриманих на виборах виборчими списками цих партій, з урахуванням загороджувального бар'єра.Загороджувальний бар'єр, як відомо – це правило, згідно з яким політичні партії, виборчі списки яких не отримали встановленого відсотка голосів виборців, відсторонюються від участі у розподілі депутатських мандатів. Відповідно до частини 2 статті 76 цього Закону України “Про вибори народних депутатів України” загороджувальний бар'єр при виборах народних депутатів України за пропорційною системою становить чотири відсотки. Це означає, що до участі у розподілі депутатських мандатів допускаються лише ті кандидати у депутати, які включені до виборчих списків партій, що отримали чотири і більше відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.Як вже зазначалося вище, для пропорційного розподілу депутатських мандатів у світовій практиці найчастіше застосовується метод виборчої квоти (виборчого метра) та метод дільника. За мажоритарною виборчою системою мандати отримують ті кандидати, які набрали найбільшу кількість у своєму виборчому окрузі. Отже, позитивним моментом у виборчій системі є те, що виборці мають більші можливості вибору, ніж за багатьох інших систем. Цей фактор має місце через наявність у голосуючих одразу двох голосів.До позитивного елементу виборчої системи слід віднести і те, що при виборах обирається майже повний склад парламенту. Тільки у наступних випадках вибори визнаються недійсними: у разі суттєвих порушень виборчого закону; якщо два або більше кандидатів наберуть найбільшу і водночас однакову кількість голосів; якщо в одномандатному окрузі вибудуть з голосування всі кандидати; в разі, хоча цього і не зазначено в законі, коли жодна з партій не подолає 4% бар’єр. Щодо механізму нарізки одномандатних округів, що закладений у виборчому законі, то в загальних рисах він враховує позитивний досвід держав світу, однак запроваджене максимально допустиме відхилення кількості виборців в окрузі від середньої по країні (10%) є занадто великим і потребує зменшення. Слід звернути увагу і на квоту, що запроваджена виборчим законом у зв'язку із застосуванням пропорційного елементу виборів. Це проста квота. За такої значної, як в Україні, величини загальнодержавного округу (225 мандатів) її специфічні властивості проявлятися не будуть і на розподіл місць у парламенті практично не впливатимуть. Однак, ця квота, як і всі інші, залишає нерозділеною невелику частину місць, а тому потребує застосування додаткової процедури. Запроваджений метод найбільших залишків, хоч і не є ідеально пропорційним, все ж з тієї самої причини майже не вплине на пропорційність розподілу мандатів. Виборчий закон України встановивши змішану "незв'язану" виборчу систему, мінімізував ти самим недоліки як мажоритарної так і пропорційної систем. Однак, окреме використання названих елементів системи забезпечить пропорційність і персоніфікованість лише наполовину. Як видно з прикладів Болгарії, Угорщини, Грузії та Росії, найчастіше між голосами, що партія зібрала у різний спосіб, існує величезний розрив (у 2-12 разів). Тому говорити про пропорційність уже не можна. Так само не можна говорити і про персоніфікацію політики в Україні завдяки уніномінальній мажоритарній системі, бо більшість кандидатів, що внесені до партійних списків, невідомі своїм виборцям.

5.Визначення тоталітарного режиму, його головні характеристики. Термін "тоталітаризм" (від лат. "totaliter" — цілковито, повністю) було введено в політичний лексикон італійським філософом Д. Джентіле, який вважав, що держава, відіграючи першорядну роль в долі нації, повинна мати необмежену владу і встановити всеохоплюючий, тотальний державний контроль над суспільством. Пізніше цей термін був використаний лідером італійських фашистів Б. Муссоліні для характеристики свого руху, який мав на меті створення тоталітарної держави.Осмислення реальної практики тоталітарних держав розпочалося в 50—60-х роках XX ст. Розробка цілісної теоретичної концепції тоталітаризму була започаткована працями Ф. Хаєка "Шлях до рабства" (1944 p.), Г. Арендт "Витокитоталітаризму" (1951 p.), К. Фрідріха і 36. Бжезинського "Тоталітарна диктатура і влада" (1956 p.). Саме в цих книгах вперше було проведено порівняльний аналіз тоталітарних режимів у Німеччині та СРСР. Пізніше до цієї теми дослідження повернулись цілий ряд відомих істориків, політологів, інших фахівців.Усі вище перераховані прихильники концепції тоталітаризму вважають, що до основних ознак даного режиму можна віднести такі:1. Політична система ґрунтується на ідеології, яка пронизує всі сфери життя суспільства. Відкрита незгода з нею карається як найтяжчий злочин. Тоталітарна ідеологія ґрунтується на соціальних міфах, а закладена в ній мета слугує засобом легітимації режиму. 2. Основною ланкою в політичній структурі суспільства є єдина, добре організована, побудована за ієрархічним принципом масова політична партія на чолі з лідером, як правило, харизматичного типу. Політизуючи всі органи державної влади, партія зрощується з державою.3. Управління здійснюється через терор, який направляє партія і таємна поліція. Приводом для терору є систематичне формування "образу ворога" і на цій основі — агресивної політичної свідомості як соціально-психологічного фону для репресій.4. Засоби масової інформації перебувають під монопольним контролем держави, що дозволяє маніпулювати суспільною свідомістю творити її.5. Армія контролюється партією і урядом.6. Державний контроль над економічною сферою суспільства (державна власність, командно-адміністративна система управління економікою тощо).Отже, тоталітаризм — це режим всеохоплюючого репресивного примусу громадян до виконання владної волі, цілковитого державного контролю за діяльністю окремих громадян, їх об'єднань, соціальних груп та інститутів.Реальне втілення тоталітарних моделей в практику стало можливим за наявності цілого ряду передумов (причин). До основних із них відносять:1. Особливості соціокультурної динаміки періоду індустріалізації': руйнування традиційних структур, етатизація суспільного життя, посилення соціальних функцій держави, можливість за допомогою ЗМІ маніпулювати суспільною свідомістю (франкфуртська школа, кейнсіанство).2. Виникнення тоталітаризму пов'язують з масовізацією суспільного життя, виходом на політичну арену людини-натовпу (X. Ортега-і- Гассет, Ф. Ніцше).3. Ідейні витоки тоталітаризму бачать в галузі політичної філософії таких мислителів якПлатон, Г. Бабеф, Ж.-Ж. Руссо, Г. Гегель, К. Маркс, В. Ленін та ін. їх моделі майбутнього, на думку російського філософа М.Бердяєва, завжди утопічні. А утопії, в свою чергу, є тоталітарними і ворожими свободі й демократії. В тоталітарній моделі утопія ототожнюється з абсолютною істиною, відхід від якої жорстоко карається.4. Суб'єктивні умови тоталітаризму — масові соціальні фрустрації, які виникли внаслідок порушення традиційних цінностей, вимушеної самотності, соціального відчуження. В результаті таких змін у більшості людей з'являється психологічний механізм "втечі від свободи" (Ф. Достоєвський "Міф про Великого Інквізитора" з "Братів Карамазових", Е. Фромм "Втеча від свободи").б. Причини тоталітаризму кореняться в націоналізмі та антисемітизмі.Залежно від пануючої ідеології, яка впливає на зміст політичної діяльності, тоталітаризм може бути представлений як комунізм, фашизм і націонал-соціалізм. Історично першою і класичною формою тоталітаризму став комунізм. Комуністичний тоталітаризм виник після Великої Жовтневої революції 1917 р. в Росії. Другим різновидом тоталітарних політичних систем є фашизм. Виникає в Італії в 1922 р. Італійський фашизм ставив за мету діяльності не побудову "нового суспільства, а відродження величі італійської нації і Римської імперії". Третій різновид тоталітаризму — націонал-соціалізм. Як реальний політичний і суспільний устрій він виник у Німеччині в 1933 р. Націонал-соціалізм має багато спільного як з фашизмом, так і з комунізмом. Але, якщо мета діяльності комуністів — побудова комуністичного суспільства, фашистів — відродження Римської імперії, то націонал-соціалістів — світове панування арійської раси.

6.Генеза та еволюція поняття "геополітика": науковий напрям та елемент політичної практики. Саме Челлен ввів в науковий обіг поняття "геополітика", яку він визначав як доктрину, що розглядає державу як географічне, або просторове явище. Геополітику він відрізняв від політичної географії, яка, в його уявленні, є наукою про місце проживання людських співтовариств в їх зв’язку з рештою елементів Землі.Геополітика — це різновид зовнішньої політики, визначуваний територіальною близькістю партнерів (суперників) і що створює поле сполучення між інтересами суміжних країн.Наука геополітики (геополітична теорія) досліджує зв"язки між просторовими і функціонально-політичними характеристиками тих або інших регіонів миру. Роль геополітики в сучасному світі різко зросла з ряду причин. Ймовірно, стратегічне визначення міжнародної політичної ситуації дає нам образ миру, що розвивається від примусового уніформізма старої біополярної моделі (уніформізма, що нав"язується двома наддержавами) до майбутньої якісно новій інтеграції, шлях до якої лежить через проміжний етап більш менш тривалої диверсифікації етносів, що намагаються досягти ідентичності через відособлення. Тому замість керованого з двох центрів світу ми бачимо регіональне різноманіття, що посилюється і слабо кероване. Політична наука, тривалий час зосереджена на проблемах універсальної безпеки, визначуваної відносинами між двома світовими блоками, сьогодні ще не готова відповісти на питання, як поєднуються універсальна і регіональна безпека. Саме це є однією з найважливіших проблем геополітики. Філософію політики в зв"язку з цим займає питання про природу суперетнічної єдності в тому або іншому регіоні земної кулі. Що скріпляє разом різні етноси, яке співвідношення сильних (економічних, військово-політичних) і тонких соціокультурних взаємодій, разом створюючих єдність геополітичного поля? Річ у тому, що геополітичні зрушення, чреваті серйозною дестабілізацією, можуть відбуватися значно раніше військово-політичних, визначуваних сильними взаємодіями. Сучасна теорія геополітики намагається подолати редукционізм в розумінні природи тих або інших "єдиних просторів". Єдність може носити явно виражений і довгостроковий характер, навіть не будучи закріпленим на міждержавному або регіональному рівні тими або іншими офіційними угодами. У геополітиці, як і в політичній антропології і культурології, велике значення мають неформальні структури. Між ними і формальними можуть встановлюватися відносини відповідності, додаткової або альтернативності. Необхідно згадати про закони нееквівалентного міжкультурного обміну, що зумовлюють протистояння культур-донорів, що поставляють інформацію, а разом з нею — певні цінності і норми, і культур-реципієнтів, більше всмоктуючих чужу інформацію, чим пред"являють свою. Сучасна теорія геополітики намагається подолати редукционізм в розумінні природи тих або інших "єдиних просторів". Єдність може носити явно виражений і довгостроковий характер, навіть не будучи закріпленим на міждержавному або регіональному рівні тими або іншими офіційними угодами. У геополітиці, як і в політичній антропології і культурології, велике значення мають неформальні структури. Держави, що представляють перший різновид, як правило ратують за фрідрідерськую політику "відкритих просторів", тоді як представники іншого різновиду нерідко вимушені компенсувати свою слабкість на ринку культурного обміну протекціоністськими заходами, ідеологічним контролем, більш закритим типом громадської організації. Це веде до цілого ряду наслідків, часто спостережуваних в геополітиці. Саме: слабкіші поводяться часом і агресивніше; для них геополітика — засіб компенсувати свою соціокультурну слабкість заходами ізоляціонізму, блокової регіональної політики (яка об"єднує слабких проти сильного) і т.п.Таким чином, для одних країн геополітика є засобом реалізації і закріплення їх соціокультурних переваг в якості центрів тяжіння для своїх менш розвинених і благополучних сусідів; для інших вона — засіб компенсації своїх слабкостів перед обличчам культури гегемона, що нерідко спричиняє за собою політику "жорсткого стилю", ізоляционістські -оборонного або навіть агресивно-наступального характеру (що, наприклад, продемонстрував бідний Ірак по відношенню до процвітаючого Кувейту). Агресивність слабких — один з парадоксів геополітики, який ще недостатньо осмислений в сучасній політичній літературі.1. Геополітика як родове поняття в своїй генезі тісно пов’язане з природознавчими і суспільно-гуманітарними науками. Геополітика це не окрема наука, а система наук, до якої входять географія, історія, демографія, стратегія, етнографія, релігієзнавство, екологія та інші науки. Геополітика не просто визначає залежність політичних рішень і їх наслідків від стану розвитку країни та її географічного місця в світі, це - об’єктивна залежність суб’єкта міжнародних відносин від сукупності матеріальних чинників, які дозволяють цьому суб’єкту здійснювати контроль над простором.2. Геополітика як наука має свої основні поняття ("теорія геополітики", "геополітична ситуація", "геополітична реальність", "геополітичне розташування", "геополітичний інтерес", "геополітичний конфлікт", "геополітична свідомість", "національний інтерес" тощо). Історія геополітичного пізнання є історією формування, розвитку і змін концептуальних систем картин геополітичної реальності, які відбуваються в залежності від змін способів вирішення основної проблеми геополітики – генези і розвитку геополітичних інтересів. У сучасному геополітичному пізнанні виділяють дві протилежні концептуальні системи: історичну (концепції еволюції цивілізацій, балансу сил, євразійства) і логічну, тобто з точки зору результату (концепції моно, - дво, - багатополюсного світу. Органічне їх поєднання бачиться основною і найбільш перспективною тенденцією розвитку сучасного геополітичного пізнання.3. Географічне становище України в узагальненнях вітчизняних і європейських аналітиків є смислозначимим для розв’язання загальноєвропейських проблем. Практично всі західні теоретики геополітики були єдині в бажанні бачити Україну важливою складовою європейського геополітичного простору. В українській історії виразно простежується зміна геополітичної орієнтації держави залежно від конкретних політичних реалій. Цей досвід є евристичним для вироблення сучасної геополітичної доктрини України.4. Виключне географічне становище, потужний потенціал, стабільність внутрішнього стану тощо додають шанс Україні стати не лише географічним, але й політичним центром Європи. Цьому перешкоджає ряд внутрішніх і зовнішніх чинників: відносна незавершеність реформ політичної системи, економічна та фінансова залежність, складна міжконфесійна ситуація, регіональні відцентрові тенденції, ідеологічне протистояння, відсутність консенсусу по основоположним питанням подальшого розвитку, прямий та опосередкований тиск провідних держав світу на політику України, політичні бар’єри між Україною і європейськими сусідами, енергетична залежність, вплив іноземних релігійних центрів на релігійні конфесії в Україні тощо.5. Ключова роль при визначенні геополітичних пріоритетів належить внутрішньому чиннику стану суспільства: збалансованість політичної системи, соціальна ефективність економіки, соціальна злагода і громадянський мир, забезпечення основних прав людини, свободи преси, законність і правопорядок. Геополітичними константами, що визначають національні інтереси держави є: центральне географічне розташування на Європейському континенті; рівнина, рівномірно заселена територія зі сприятливими для землеробства кліматом та ґрунтом; достатньо високий рівень індустріального розвитку; наявність магістральних трубопроводів "Схід-Захід"; мережа шосейних доріг "Північ-Південь" та на Захід; розвинуте комунікаційне господарство у портах чорноморського басейну.6. Геополітичні пріоритети України ґрунтуються на принципах визначальності національних інтересів держави і потреби забезпечення прав і свобод громадян. До геополітичних інтересів України відноситься : 1) відродження європейської ідентичності; 2) "політика активного нейтралітету"; 3) зміцнення і розвиток стратегічного партнерства з індустріально-розвиненими країнами; 4) трансформація геополітичної залежності від Росії у рівноправні стосунки; 5) активна і динамічна регіональна політика; 6) включення в систему європейської безпеки та архітектоніку провідних європейських структур та організацій.

7.Глобальні проблеми сучасності та їх вплив на світову політику. За походженням, характером і способом розв’язання глобальні проблеми класифікуються на декілька видів.До першої групи належать проблеми, які виникають у сфері взаємодії природи і суспільства. Серед них слід виділити надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством тощо, раціональне природокористування і збереження природного навколишнього середовища, раціональне використання ресурсів Світового океану, мирне освоєння космічного простору. Вони спричинені закономірностями розвитку світових продуктивних сил, що створює можливості для зростання масштабів господарської діяльності, потребує все більшої кількості світового видобутку сировини, використання прісної води, вирубування лісів, збільшення навантаження на природний потенціал сільського господарства. Це сприяє задоволенню потреб людини в засобах існування, зростанню старих виробничих потреб та виникненню нових.Характерною рисою цих проблем та їх переростання у глобальні є те, що споживання відновлюваних і невідновлюваних ресурсів досягло величезних масштабів, зростає високими темпами, і реально постає загроза їх вичерпання. З 1970 по 1995 pp. XX ст. спожито майже 35% усіх природних ресурсів планети, а з 90-х швидкість їх виснаження збільшилася до 3% на рік. Щодо використання енергетичних ресурсів, прогнозується, що енерговиробництво зростатиме високими темпами впродовж найближчих 75 років до досягнення енергетикою теплового бар’єра, а потім залишиться на такому ж рівні. За такої умови всі види використовуваного палива будуть вичерпані через 130 років. Виникла ситуація, коли досить гостро проявляється суперечність між потребами суспільства в енергетичних та інших невідновлюваних природних ресурсах і можливостями природи задовольнити ці потреби людства.Друга група проблем – це глобальні проблеми у сфері суспільних взаємовідносин, які пов’язані із роззброєнням, конверсією військового виробництва і збереженням миру, відверненням світової термоядерної війни, недопущенням локальних, регіональних і міжнародних криз та забезпечення стабільного миру; подолання економічної відсталості частини регіонів і країн світу. Серед глобальних проблем, які нині постали перед людством, збереження миру – найактуальніша проблема, яка потребує невідкладного розв’язання. Хоча закінчення «холодної війни» призвело до припинення протистояння двох антагоністичних соціально-політичних систем і зняло гостроту та неминучість прямої загрози знищення людства у глобальній війні, війна не зникла з арсеналу засобів розв’язання суперечностей між країнами, націями, релігіями. В останні роки XX ст. та на початку XXI ст. зросли кількість та масштаби військових конфліктів локального характеру щодо територіальних, етнічних, релігійних розходжень, що загрожують перетворитись у регіональні або загальносвітові конфлікти з відповідним втягуванням нових учасників. За підрахунками, на кінець 1990-х років XX ст. у світі налічувалось близько 50 конфліктів, де велись бойові дії та проливалась кров. Це, зокрема, конфлікти в Іраці, Африці, Південно-Східній Азії, Афганістані, колишній Югославії, деяких державах СНД.Новою загрозою існування людства стало розширення «клубу» ядерних держав. У 1998 р. Індія та Пакистан здійснили випробування ядерної зброї. До держав, які здійснюють реалізацію програм зі створення ядерної зброї, належать ПАР, Ізраїль, Іран, КНДР, а до потенційно ядерних держав належать Японія, Тайвань, Бразилія, Аргентина.До третьої групи належать глобальні проблеми у сфері розвитку людини забезпечення її майбутнього існування. Вони охоплюють проблеми пристосування людини до умов природного і соціального середовища, яке динамічно змінюється під впливом НТР, подолання таких тяжких захворювань, як онкологічні, СНІД, серцево-судинні, різноманітних епідемій; культурно-моральні проблеми втрати окремою людиною довіри до соціальних інститутів, нестабільності сім’ї та послаблення зв’язку поколінь; боротьба з міжнародною злочинністю, наркобізнесом, торгівлею людьми, тероризмом; проблеми демократизації та охорони прав людини. Глобальні проблеми розвитку людської цивілізації відрізняються загальнопланетарним характером, пов’язані із забезпеченням життєвих потреб народів усіх країн незалежно від їх соціального ладу, рівня соціально-економічного розвитку, географічного місцерозташування і можуть бути вирішені шляхом співробітництва та взаємодії всіх держав, їх невирішеність породжує загрозу для майбутнього нашої цивілізації. Наприклад, науково-технічна революція призвела до небаченого розвитку засобів знищення людини, національного багатства, військової справи та гонки озброєнь.Протягом XX ст. світові воєнні витрати зросли більше ніж у 30 разів. Якщо в період між двома світовими війнами воєнні витрати людства становили від 20 до 22 млрд. дол. США щорічно, то нині ця сума пере вищу є 1 трлн. дол.Воєнно-виробнича діяльність, за підрахунками експертів ООН використовує працю майже 50 млн. осіб, а у військових дослідженнях і створенні нової зброї зайнято від 400 до 500 тис. осіб. На ці витрати припадав 2/5 від усіх витрат на науку,. Економічний аспект гонки озброєнь полягав в її негативному впливі на величину національного багатства, рівні життя населення. Негативні соціально-економічні наслідки утримання сучасних збройних сил, забезпечення їх потреб проявляються у посиленні диспропорцій у структурі світової економіки, загострюють інші глобальні проблеми. Так, гонка озброєнь супроводжується щорічними витратами е сумі 800 млн. дол., які можна було б використати для розв’язання екологічної, продовольчої проблем, подолання відсталості країн, що розвиваються.Виникнення екологічної проблеми пов’язане з високими темпами науково-технічного прогресу, який посилює вплив людства на навколишній світ. Прискорення розвитку продуктивних сил людської цивілізації дало в розпорядження людини нові засоби впливу на природу. Водночас НТР не тільки породила нові зв’язки між людиною і природою, але й зумовила нові конфлікти у процесі реалізації цих зв’язків.Так, за 1 хв. на планеті знищують 20 га лісу, а щорічно площа лісів скорочується на 0,5%, що дорівнює зникненню лісів на всій території Норвегії. Відбувається зникнення природних річок, перетворення у пустелю родючих земель, створення штучних водойм, непомірне використання шкідливих хімічних добрив, забруднення атмосфери. Внаслідок цього вміст вуглекислого газу в повітрі щорічно зростає на 0,5%, а з 1960 по 1995 pp. його викиди в атмосферу зросли у три рази. Майже 80% усіх захворювань людини пов’язані зі споживанням неякісної води. Внаслідок екологічної кризи Україна щорічно втрачає 15-20% ВНП, або 15 млрд. крб. (у цінах 1990 p.). Втрати від аварії на Чорнобильській АС до 2000 р. становили приблизно 130 млрд. крб. (у цінах 1990 р.) без урахування втрат, пов’язаних із захворюванням людей, [2, с.266].Зазначені явища негативно впливають на тваринний і рослинний світ Землі. Прогнозується, що в найближчі 20 років може зникнути 1/5 всіх існуючих видів рослин і тварин. Значна загроза існуванню генофонду тваринного і рослинного світу існує в нашій державі внаслідок високого рівня розробленості земель. Площа природного фонду, де заборонено або обмежено господарську діяльність, в Україні становить лише 2 відсотки території, тоді як у США – 7,8 відсотка, Канаді – 4,5 відсотка, Японії – 5,6 відсотка, Норвегії – 12 відсотків. Нині в Україні перед загрозою знищення перебуває 531 вид диких рослин і грибів, 380 диких тварин.До найбільш складних глобальних проблем належить проблема соціально-економічного відставання країн, що розвиваються. Останнє в соціально-економічному плані породжене несправедливим характером взаємовідносин між ними та економічно розвинутими країнами в недалекому минулому, коли їх ресурси нещадно експлуатувалися, та неоколоніалістською політикою в нинішніх умовах, зокрема «політикою дешевої сировини». Остання знекровлює економіку країн, що розвиваються. Якщо 20 років тому для придбання одного трактора країни, що розвиваються, повинні були продати приблизно 11 т цукру, то наприкінці 90-х- 150 т.Отже, глобальні проблеми досить різноманітні за своїм змістом, їх розвиток має суперечливий та багатовимірний характер. Водночас вони мають цілий ряд загальних специфічних рис, що виділяє їх на фоні інших проблем світової економіки.

8.Головні функції політичних систем. Головні функції політичної системи — це визначення цілей і завдань суспільства, а також мобілізація всіх ресурсів для досягнення цих цілей і регулювання режиму політичної діяльності.1) визначення цілей і завдань суспільства; 2) мобілізація ресурсів;3) владно-політична інтеграція суспільства;4) регулювання режиму соціально-політичної діяльності;5) легітимізація, під якою розуміється досягнення необхідного ступеня відповідності реального політичного життя офіційним політичним і правовим нормам.Інша точка зору щодо функцій будь-якої системи виходить з того, що політична система забезпечує стабільність суспільства, його прогрес через збалансованість різних груп інтересів. Виходячи з цього, можна виділити такі функції політичної системи, використовуючи класифікацію сучасних американських політологів Г. Алмонда і Дж. Пауелла:1. Функція висловлення інтересів. Політична система через різні організації повинна представляти в суспільстві інтереси різних соціальних груп. Інакше вони можуть знаходити інші, часто досить руйнівні форми відображення своїх вимог.2. Функція узагальнення інтересів. Розмежованість інтересів різних соціальних груп, індивідів у суспільстві може бути дуже великою. Тому з'являється потреба їх узагальнити, перекласти вимоги на мову програм і довести їх до влади. Цю функцію виконують переважно партії.3. Функція відпрацювання правил і норм. Цю функцію виконують законодавчі органи, видаючи закони і нормативні документи.4. Функція застосування правил. Виконання цієї функції є прерогативою виконавчих органів, які реалізують накази законодавців.5. Функція контролю застосування правил. Цю функцію виконують судові органи і органи насилля чи примусу.6. Функція політичної комунікації. Вона припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами.Існують і інші погляди на функції політичної системи, але всі вони виходять з того, що ці функції повинні забезпечувати цілісність, стабільність і розвиток усього суспільного організму.

9.Головні характеристики традиційних політичних систем. Перша типологія була запропонована Г. Алмондом 1956 року у статті „Порівняльний аналіз політичних систем” . За зауваженням А. Лейпхарта, вона є найзначнішою з усіх існуючих класифікацій подібного роду . У підґрунтя класифікації Г. Алмонд поклав критерії політичної культури і рольової структури (характеру взаємодії різних політичних інститутів). За цими критеріями політичні системи поділяються на чотири основні групи:• англо-американська характеризується однорідною світською політичною культурою і високоспеціалізованою рольовою структурою. В ній наявні автономні політичні партії, групи інтересів і засоби масової комунікації;• європейська континентальна асоціюється з так званими багатоскладними суспільствами, яким притаманна гетерогенна (подрібнена) політична культура, обумовлена існуванням автономних конфліктних політичних субкультур;• доіндустріальна або частково індустріальна характерна для країн, що розвиваються. Вона відзначається недемократичністю, нестабільністю, наявністю безлічі етнічних, расових, мовних, релігійних тощо розколів, що породжують гострі соціальні конфлікти;• тоталітарна характеризується однорідною політичною культурою та високим рівнем суспільної інтеграції, що досягається насильством і придушенням опозиції.

10.Громадянське суспільство: сутність та структурні елементи. Громадянське суспільство — це історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.Наведене визначення громадянського суспільства поєднує асоціативний, структурний та функціональний аспект розуміння вказаного суспільства. Але не слід забувати про один важливий момент, що громадянське суспільство, незважаючи на його структурованість, це, насамперед, суспільство, у якому пріоритетне значення мають інтереси людини.Таким чином, громадянське суспільство — не сукупність ізольованих індивідів, а комплекс соціальних відносин, система суспільних інтересів (економічних, соціально-політичних, релігійних, духовних, сімейних, культурних та інших) та потреб членів суспільства. Це — сфера самовиявлення вільних громадян і добровільно сформованих асоціацій та організацій, обмежених відповідними законами від безпосереднього втручання та довічної регламентації діяльності громадян і організацій з боку державної влади.Такий підхід до аналізу громадянського суспільства дає можливість зробити висновок про те, що воно має відображати суспільні відносини, взаємозв'язок всіх сфер суспільного життя людини. У той же час громадянське суспільство — не будь-яке суспільство, а сукупний індивід, який виступає через систему різних асоціацій, об'єднань своєрідним регулятором свободи людини.Іншими словами, громадянське суспільство — це сфера соціальної взаємодії, що складається зі сфери особистого життя людини, різноманітних об'єднань, громадських рухів і публічної комунікації.Концептуальне вирішення проблеми розуміння сутності громадянського суспільства неможливе без аналізу його структури.Структура суспільства — це внутрішня його будова, що відтворює багатогранність та взаємодію складових суспільства, забезпечує його цілісність та динамізм розвитку.Структуру громадянського суспільства можна подати у вигляді п'яти систем, які відповідають певним сферам його життєдіяльності: соціальної, економічної, політичної, духовно-культурної, інформаційної.Соціальна система — певна сукупність об'єктивно сформованих взаємозв'язків між ними, а саме:а) інститути сім'ї та відносини, що обумовлюють її існування;б) відносини, які відображають соціальну сутність людини (клуби, об'єднання);в) відносини, що виникають між соціальними спільнотами (групами, націями, расами тощо).Економічна система — це сукупність економічних інститутів і відносин, у які вступають люди у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання сукупного продукту, реалізації права власності.Структурними елементами економічної системи є: приватні господарства; акціонерні товариства; кооперативні господарства; фермерські господарства; індивідуальні, приватні підприємства громадян.Політична система — це сукупність цілісних саморегулюючих елементів:а) держава;б) політичні партії;в) суспільно-політичні рухи та відносини, що між ними виникають.Духовно-культурна система — це відносини між людьми, їх об'єднаннями, державою та суспільством у цілому стосовно духовно-культурних благ та різного роду матеріалізованих інституцій, через які реалізуються дані відносини, що пов'язані з освітою, наукою, культурою, релігією.Інформаційна система — це система, яка складається в результаті спілкування людей та через мас-медіа (підприємства, об'єднання, що здійснюють виробництво та випуск засобів масової інформації).Структурні елементи громадянського суспільства мають відповідати певним вимогам:1. Економічна система діє за принципами самоорганізації, саморегулювання та самоуправління;2. Соціальна система має чітко виражене структурне оформлення;3. Політична система виступає, з одного боку, в формі механізму узгодження соціальних інтересів у суспільстві, а, з іншого — як найбільш повне вираження загального національного інтересу.У юридичній літературі щодо вирішення питання структури громадянського суспільства сформувались різноманітні підходи.Так, В. Варивдін вважає, що у економічній сфері структурними елементами громадянського суспільства є недержавні підприємства: кооперативи, орендні колективи, акціонерні товариства, асоціації кооперативів та інші добровільні об'єднання громадян у галузі господарської діяльності, які створюються ними з особливої ініціативи.Соціальна сфера громадянського суспільства включає інститут сім'ї, громадські організації та рухи, інші організаційно оформлені та неоформлені об'єднання, органи громадського самоврядування за місцем проживання чи у трудових і навчальних колективах; механізм виявлення, формування суспільної думки, а також вирішення інституційного оформлення інтересів, що виникають у суспільстві і проявляють у культурній, цивілізованій формі у рамках конституції і законів держави.Духовна сфера громадянського суспільства передбачає свободу думки, совісті, слова; самостійність та незалежність від державних та політичних структур, творчих, наукових та інших об'єднань.А. Одинцова відносить до елементів громадянського суспільства:1. Різні асоціації, що здійснюють свою діяльність на підставі реального самоврядування (територіальні, виробничі, за інтресами та інші, а також їх органи);2. Правову державу, її аппарат;3. Політичні партії, що вважають за основне у своїй діяльності консенсус з іншими інститутами громадянського суспільства стосовно фундаментальних суспільних цінностей;4. Інші структури, які засновані на єдності інтересів та функціонують на підставі горизонтальних зв'язків.Проблематика громадянського суспільства доволі складна, вона не обмежується структурними моментами у його функціонуванні та розвитку. Важливе місце у дослідженні даного феномена належить узагальненню тих особливостей, які притаманні громадянському суспільству.По-перше, громадянське суспільство розглядається як сукупність вільних індивідів. Це знаходить вияв у різних аспектах, а саме: економічному, соціальному та політичному.Суть економічного аспекту полягає у тому, що: 1) кожний індивід є власником тих засобів, які необхідні для його нормального існування; 2) індивід має право на свободу вибору форм власності; 3) на вільний вибір роду занять, професії та користування її результатами.Соціальний аспект розглядається як: належність індивіда до певної спільності (сім'ї, клану, класу) чи автономна його самостійність з метою забезпечення своїх потреб.Політичний аспект вимагає свободи індивіда, що виявляється у можливості бути членом партії, брати участь у виборах.По-друге, громадянське суспільство — це відкрите соціальне утворення, що зумовлюється: 1) відсутністю жорсткої регламентації з боку держави щодо забезпечення гласності, свободи слова, критики; 2) правом вільного в'їзду та виїзду; 3) обміном інформаційними, науковими та освітянськими технологіями з іншими державами.По-третє, громадянське суспільство — це складна структурована система (плюралістична), для якої характерна повнота, стійкість та відтворюваність.По-четверте, громадянське суспільство — це система, що має свої механізми розвитку та управління, тобто: 1) громадяни, які вступають у різні відносини, реалізують свої потреби та забезпечують цілеспрямований розвиток суспільства без втручання державних структур; 2) громадянська ініціатива, громадянський обов'язок дає можливість для розвитку всіх структур громадянського суспільства.По-п'яте, громадянське суспільство — це правове демократичне суспільство, для якого є характерним: 1) визнання та матеріалізація ідей верховенства права, особливістю останнього має бути поділ на публічне і приватне право; 2) єдність права та закону; 3) правове забезпечення і розмежування діяльності різних гілок влади; 4) розвиток та вдосконалення суспільства разом з розвитком і вдосконаленням правової держави.Отже, формування уявлень щодо визнання поняття громадянського суспільства, його структури та особливостей відкрите для подальшого обговорення і наукового аналізу.

11.Демократичні політичні режими. У перекладі з грецької демократія означає "влада народу" (demos – народ, cratos – влада). Більш розгорнуте визначення демократії, що стало класичним, було дано американським президентом А. Лінкольном у його відомій гетисбурській промові (1863): правління народу, вибране народом і для народу. Але, не дивлячись на очевидність трактування демократії як народовладдя, існує ряд проблем, які належать до змісту і функціонування демократії. Ці питання викликають серйозні суперечки, що знайшло відображення у появі різних теорій демократії, наголос робиться на різні її властивості: свободу (лібералізм), рівність (марксизм), участь народу у прийнятті рішень (партисипаторна теорія або демократія участі), конкуренцію за голоси виборців між елітами (елітарні теорії).У сучасному світі дуже часто зловживають словом демократія. Більшість сучасних партій містять у своїй назві термін "демократична", практично всі сучасні політичні режими, навіть авторитарні, претендують на демократичність. Подібна вільність у вживанні поняття "демократія" і сама різноманітність трактувань її сутності спонукає окремих авторитетних вчених зробити висновок, що демократія – це поняття, яке не піддається визначенню. Тим не менш політологи, різні міжнародні організації використовують це поняття, погодившись щодо критеріїв, що дозволяють віднести той чи інший режим до демократичного .Засадовими чинниками демократичного політичного режиму є:юридична й фактична гарантія прав людини та громадянина; суверенність особистості; плюралізм соціального й політичного життя; пріоритетна роль громадянського суспільства й правової держави;створення органів влади шляхом змагальних відкритих виборів;легітимність влади;реалізація принципу поділу влади;наявність багатопартійної системи й політичної конкуренції;інституціалізація конфліктів, забезпечення законності їх урегулювання; консенсус між головними суспільними структурами; базова єдність суспільства, спільна зацікавленість громадян у збереженні соціальної організації; високий рівень професійних й моральних якостей лідера Проте не варто ототожнювати демократію із втіленням усіх сподівань, здійснення яких прагне людина. Демократія не тільки має переваги, а й може стати "тиранією більшості", переродитися на диктатуру парламенту або парламентської більшості. Сильна влада – загалом потрібна, а надто у період становлення, але й вона може перетворитися на авторитарну диктатуру. Невиключене виникнення описаного Е. Фроммом феномена "втечі від свободи". Й усе-таки людство, за словами У. Черчілля, не вигадало досі нічого кращого, ніж демократія.

12. Джерела легітимності влади. Дієздатність влади багато в чому залежить від її легітимності. Це один з показників ефективності політичної влади. В легітимності відображається ставлення громади до влади, її можна визначити як стан влади, коли вона визнається більшістю народу законною і справедливою. Легітимність і авторитетність влади - явища певною мірою схожі. Легітимність означає згоду народу з владою, коли він добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися. Чим нижчий рівень легітимності, тим частіше влада буде спиратися на силовий примус. Від легітимності потрібно відрізняти легальність влади. Це юридичне поняття, яке означає відповідність влади діючим законам. Наприклад, влада президента легальна, тому що він обраний відповідно до законів і в здійсненні своїх повноважень опирається на закон; влада монарха легальна, тому що не був порушений порядок престолонаслідування. Між легітимністю і легальністю може бути протиріччя. Не всі закони, прийняті відповідно до встановленої процедури, можуть оцінюватися населенням як справедливі, нарешті, законно обрана влада у випадку невиконання своїх зобов´язань, невдалого економічного курсу, який призвів до різкого падіння рівня життя, може втратити довір´я з боку суспільства. У цьому разі спостерігається процес делегітимації влади. У той же час нелегальна за своїм походженням влада може бути виправдана і підтримана народом. Історія знає багато подібних прикладів: повалення монархій у ході буржуазних революцій. Порушивши попередній правопорядок, нова влада в результаті забезпечила собі легітимацію. Легітимація - це спосіб або процес, методом якого влада отримує виправдання. Ідеальні легітимності (рівень 100% підтримки населенням) не буває. У будь-якому суспільстві є люди, що порушують закони або ставляться до влади апатично. Нарешті, в демократичному суспільстві існує опозиція офіціальній владі. Відповідно будь-яка влада повинна підтверджувати свій авторитет, доказувати населенню, що саме вона найбільшою мірою відповідає його інтересам. Легітимність стосується як політичного режиму, у тому числі форми правління, так і конкретних персональних суб´єктів влади. Це створює ще одну лінію можливого протиріччя в межах легітимності. При легітимному політичному режимі конкретні політичні лідери (президенти, монархи) можуть втратити підтримку народу. В умовах демократії це протиріччя вирішується через вибори. Яким чином влада набуває легітимності? Тут принагідно звернутися до теорії легітимності М.Вебера, яка вважається класичною в політології. Він виділив три можливих типи легітимності (панування) залежно від її джерел. Традиційна легітимність спирається на традицію, на колись встановлений порядок. Сама традиційна влада має декілька видів: геронтократія - влада старійшин; патріархальна - влада племінних вождів; патримоніальна - влада монарха, яка в минулому знаходила підкріплення не тільки в традиції престолонаслідування, але й зверталася до релігійної легітимації - монарх як помазаник Божий; напівбожествений образ монарха підтримувався особливими символами: ритуалами, розкішністю одягу і трону, спеціальними зображеннями; султанізм (різновид патримоніальної), де традицією є використання насильства, а влада правителя звільняється від традиційних обмежень і характеризується абсолютним свавіллям. Така влада була поширена в стародавніх східних деспотіях. У Росії проявом "східного деспотизму" стало правління Івана Грозного; влада суверена над феодалами-васалами, яка домінувала в середньовічну епоху. Сучасним проявом цієї влади є феномен клієнтея (від лат. cliens - слухняний) - влада керівника над групою людей, які проявляють особисту відданість йому в обмін на доступ до якихось благ. Харизматична легітимність заснована на вірі в особисті якості лідера. В харизматичному лідері бачать втілення таких якостей, як мудрість, святість, героїзм. Харизматична легітимність будується на емоційному заряді, на бездумному довір´ї вождю. Зразки харизми М.Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Сучасні політологи бачать харизму не тільки у засновників світових релігій, але й поширюють її на революційних і тоталітарних вождів, на духовних батьків нації. Наполеон, М.Ганді, В.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун в очах своїх послідовників володіли особливою святістю. Особливий випадок - харизма Папи Римського. Він володіє нею завдяки своєму становищу (функціональна харизма), тому що є спадкоємцем святого Петра, намісника Христа на землі. Легальна (раціональна) легітимність має за джерело раціонально встановлені правила, норми (закони). В демократичних країнах це основний тип легітимності, що опирається на конституції і конкретні правові норми. Саме вони виступають посередниками між владою і народом, будучи обов´язковими і для народу, і для керівництва. Іншим проявом легальної влади, на думку М.Вебера, виступає бюрократія, яка стає раціональною в епоху капіталізму. Раціонально-бюрократичний тип управління передбачає компетентність, наявність спеціальної освіти, наслідування в управлінській діяльності установленим правилам. Інші типи легітимності. Веберівська типологія отримала загальне визнання, хоча деякі вчені доповнюють її іншими типами легітимності. Американський політолог Д.Істон виділив ідеологічну легітимність, яка опирається на переконаність індивідів у вірності тих ідеологічних цінностей, які проголошені владою (це найбільш ефективний тип легітимності); структурну легітимність, що випливає з довір´я населення до структур і норм режиму (до законів, органів влади); персональну легітимність, що має своїм джерелом віру громадян у компетентність лідера, його здатність відповідним чином використовувати владу. В умовах демократії подібний тип легітимності проявляється у повторному переобранні лідерів на виборах. Наприклад, період президентства Б.Клінтона співпав з найдовшою за весь післявоєнний період хвилею економічного росту в США, що асоціювалося громадянами з успіхами діяльності його адміністрації і спричинило його повторне обрання. Французький політолог Т.Л.Шабо говорить про можливість демократичної (опирається на волевиявлення керованих), технократичної (пов´язана з умінням володарювати) і онтологічної (відповідність влади універсальним принципам людського і соціального буття) легітимності. Італійський соціолог і історик Г.Ферреро, характеризуючи типи легітимності форм правління, залежно від джерела походження влади виділяє два типи легітимності: монархічну і демократичну. У реальній практиці різні типи легітимності можуть взаємно доповнювати один одного. Наприклад, у суспільствах, де зберігаються елементи патріархальної або підданської культури, традиції родоплемінних відносин, президенти, які пройшли через процедуру виборів, намагаються заручитися і традиційною легітимністю. Подібне поєднання правових і традиційних основ влади спостерігається і в минулих радянських республіках СРСР, а нині в суверенних державах Азії. Так, у біографії деяких президентів включені дані, що підкреслюють їх пряме походження від правителів або приналежність до найстаріших родів, які традиційно правили тут до входження цих територій у склад Російської імперії. Можливе поєднання харизматичної легітимності з легальною. Так, харизма генерала Ш.де Голля, національного героя Франції після обрання його президентом отримала підкріплення з боку авторитету права. Найбільшим потенціалом легітимності володіють демократичні режими, в яких додатковим джерелом легітимності влади є економічна і соціальна ефективність режиму, що виражається високим рівнем життя населення. Диктаторські режими, побудовані на примусі, також намагаються заручитися легітимністю. Значною мірою тоталітарні режими (СРСР, націонал-соціалістична Німеччина) опиралися на ідеологічну і харизматичну легітимність. Тут за допомогою ідеологічних міфів і пропаганди були створені культи вождів і віра у справедливість існуючого режиму.

13.Засоби боротьби з тероризмом. Уряди країн — членів Альянсу, докладаючи безпосередніх колективних та індивідуальних зусиль до боротьби із зростаючою загрозою від міжнародного тероризму, доручили силам НАТО на Балканах почати виконувати ініціативи Альянсу, спрямовані на припинення терористичної діяльності в регіоні, а також такі операції, як “Ектив ендевор “ у Середземномор’ї та “Іглесист”. Операція “Ектив ендевор” — це морська операція, яку очолюють ВМС НАТО і яка спрямована на виявлення і стримування терористичної діяльності в Середземномор’ї. Операція була розпочата в жовтні 2001 року і внаслідок її успішності і результативності двічі розширювалась: спочатку на Гібралтарську протоку у березні 2003 року, а потім на усе Середземномор’я у березні 2004 року. Початкова операція була обмежена східним Середземномор’ям. Операція “Ігл есист” стала одним із заходів, здійснених на прохання США після подій 11 вересня. Літаки Системи раннього повітряного попередження і управління НАТО (АВАКС) патрулювали американський повітряний простір протягом семи місяців з середини жовтня 2001 року до середини травня 2002 року. Майже 830 авіаторів з 13 країн — членів НАТО налітали близько 4300 годин і виконали понад 360 оперативних вильотів. Літаки раннього повітряного попередження і виявлення НАТО неодноразово використовувались для захисту від можливих терористичних нападів з використанням захоплених (так званих “зрадницьких”) літаків, а також і у більш рутинних ситуаціях, коли важливі події в НАТО і ЄС вимагали додаткового захисту. У липні 2004 року на прохання відповідних урядів забезпечувалось прикриття європейського футбольного чемпіонату в Португалії та Олімпійських ігор у Греції. Модернізація військових можливостей :Розширений масштаб військових операцій НАТО радикально змінив військові вимоги Альянсу. На заміну великим оборонним силам минулого повинні прийти такі сили, які готові до ведення відносно дрібномасштабних операцій з реагування на кризи, які вимагають гнучкості й мобільності, а також здатності розгортатись на значній відстані від звичних оперативних баз. На Празькому саміті уряди країн — членів Альянсу розпочали процес модернізації, спрямований на забезпечення НАТО здатністю давати ефективну відповідь на виклики безпеці у ХХІ столітті. Було узгоджено пакет заходів із вдосконалення військової оперативної спроможності Альянсу. До нього увійшли нові ініціативи щодо військової спроможності, які отримали назву “Празькі зобов’язання щодо обороноздатності”, створення Сил реагування НАТО і спрощення військової командної структури НАТО. Це три головні ініціативи з військової трансформації, які є необхідними для адаптування військової спроможності НАТО. На додаток глави держав і урядів Альянсу закликали до посилення зусиль у сферах обміну розвідувальною інформацією і домовленостей щодо реагування на кризові ситуації, а також посилення співпраці з країнами-партнерами через План дій Партнерства проти тероризму та у сфері надання допомоги у подоланні наслідків терористичних актів, включно із запровадженням Плану дій з цивільного планування на випадок надзвичайних ситуацій для забезпечення готовності цивільних служб до можливого u1085 нападу із застосуванням хімічних, біологічних або радіологічних (ХБР) агентів. Було ухвалено п’ять ініціатив із захисту від хімічної, біологічної і ядерної (ХБЯ) зброї: прототип Мобільної аналітичної ХБЯ лабораторії, прототип Спеціальної групи реагування на застосування ХБЯ, віртуальний зразковий Центр захисту від ХБЯ зброї, запаси засобів біологічного та хімічного захисту НАТО та Система контролю за захворюваннями. До інших ініціатив увійшли створення Багатонаціонального батальйону ХБРЯ захисту, захист від кібер-нападів і протиракетна оборона у зв’язку із розробкою нового техніко-економічного обґрунтування протиракетного захисту з метою вивчення можливих варіантів захисту території Альянсу, збройних сил і населених пунктів від ракетної загрози. Виконання Празьких зобов’язань щодо обороноздатності знайшло своє продовження на Стамбульському саміті в червні 2004 року, коли було ініційовано ряд багатонаціональних проектів, спрямованих на вдосконалення військової спроможності в критично важливих сферах, таких як стратегічні морські і повітряні транспортні перевезення, заправка літаків у повітрі та Системи наземного спостереження Альянсу. Було ухвалено так звані “Цілі застосовності”, до яких увійшли зобов’язання країн — членів Альянсу бути постійно здатними розгортати і утримувати більшу кількість своїх збройних сил під час проведення операцій Альянсу. Були оголошені зміни в оборонному плануванні і процесі генерування збройних сил НАТО. Ці зміни покликані забезпечити зв’язок між політичною згодою розпочати операцію і забезпеченням військових сил, які необхідні для її виконання. Але не виконаними залишаються важливі завдання, включно із здійсненням вдосконалених заходів боротьби із загрозою тероризму, нестабільних держав і розповсюдження зброї масового знищення як державами, так і недержавними особами. Керівники країн — членів НАТО погодились розвивати високотехнологічні можливості u1079 захисту як цивільного населення, так і військових від нападів терористів. До цих можливостей входять захист від зброї масового знищення, захист широкофюзеляжних літаків від переносних зенітно-ракетних комплексів, захист гелікоптерів від загрози із землі, захист гаваней і суден, захист від саморобних вибухових пристроїв, вдосконалені технології виявлення мін. Було також досягнуто згоди щодо покращання обміну розвідувальною інформацією та перегляду існуючих в НАТО розвідувальних структур. Мандат, наданий Підрозділу з виявлення терористичної загрози, який було створено після терористичних нападів на США 11 вересня 2001 року, був визнаний постійним і містив аналіз усіх терористичних загроз на додаток до більш специфічних, спрямованих проти НАТО. Більше того, уряди країн — членів НАТО погодилися посилити здатність Організації надавати допомогу будь-якій країні — члену Альянсу у боротьбі із загрозою тероризму або наслідками терористичних нападів. Ресурси і засоби НАТО, такі як літаки АВАКС, Євроатлантичний центр координації реагування на катастрофи та Багатонаціональний батальйон хімічного, біологічного, радіологічного і ядерного захисту можуть бути передані у розпорядження країн — членів Альянсу на їхнє прохання.

14 Зміст системного підходу до вивчення політики. Державно-політичні відносини – це специфічна галузь соціального буття (“буття політичне”) із своїми фундаментальними закономірностями, внутрішніми зв’язками, джерелами розвитку і каналами взаємозалежності від зовнішнього середовища. Неперевершений евристичний вплив щодо пізнання процесів обумовленості в політичному житті здійснив т. зв. системний підхід /метод/, який склався у західній політичній соціології в середині ХХ ст. Найважливіші принципи цього підходу:Цілісність системи – якісно новий стан сполучених різноманітних явищ та інститутів, що породжує нові властивості та ознаки цього єдиного утворення.Множина і різноманіття внутрішніх і зовнішніх зв’язків системи, які відбивають складність і багатство відносин між елементами в середині цілісності та взаємодії з оточуючим середовищем.Життєздатність системи визначається балансом взаємодії процесів: зміни і стабілізації, оновлення і збереження; впровадження і рутинізації, тощо.Призначення системного методу /аналізу/ полягає у виявленні засобів досягнення та підтримки врівноваженого, стабільного стану політичної системи, її здатності адаптуватися до впливу зовнішнього середовища. Сучасний світ стає все складнішим, посилюється ризик глобальних катаклізмів, криз, і конфліктів, які мають соціальні, економічні, етнонаціональні, екологічні, демографічні та інші причини. Це актуалізує розуміння складності процесів соціально-політичного розвитку і необхідності їх впорядкування. Політична система в усьому різномаїтті своєї структури і функцій виступає засобом соціальної інтеграції, стримання руйнівного впливу деструктивних процесів і корінних соціальних відмінностей на єдине взаємопов’язане існування складових елементів суспільного організму.Поняття політичної системи відображає єдність двох сторін політики: організації та діяльності, структури і дії. Формалізація, необхідне впорядкування і, навіть, ієрархія, які впроваджуються системним підходом, дозволяють не тільки кваліфікувати різновиди тих чи інших політичних систем, судити про оптимальність їх організації, але й здійснювати порівняльний аналіз різних моделей /типів/ політичного життя.Засновником використання системного підходу в політології вважають американського дослідника Д.Істона, який у працях “Політична система” /1953/, “Системний аналіз політичного життя”/1965/ та ін. запропонував метод вивчення політичної системи будь-якої країни, а також елементів /підсистем/ всієї політичної організації: парламенту, уряду, місцевого самоурядування, політичної партії, громадської асоціації. Д.Істон вбачав сенс політичної системи у врахуванні взаємодії з середовищем; зміст системного аналізу політичного життя – у виявленні засобів підтримки рівноваги з середовищем, а призначення політичної системи – у зменшенні соціальних відмінностей, подоланні протиріч і політичних конфліктів.Згідно Д.Істону, політична система – це організм, що саморегулюється і розвивається, та реагує на імпульси, які надходять зовні. Отже, політична система є відкритим утворенням: вона піддається численним впливам, що надходять із зовнішнього середовища. Система має вхід, на який ззовні надходять імпульси у формі вимог /конструктивних і деструктивних/ та підтримки чи протесту. Вимоги виникають і формулюються як в оточуючому середовищі, так і всередині самої системи; підтримка виявляється у сплаті податків, військовій службі, дотриманні законів, участі в голосуванні, лояльному відношенні до державної влади та її символів; протест суспільство висловлює у формах політичної незгоди, які за певних умов можуть зруйнувати легітимність всієї політичної системи. Вихід інформації – це результат функціонування політичної системи, він здійснюється у вигляді рішень та політичних дій, які тим чи іншим чином впливають на зовнішнє середовище. Вихідні дії політичної системи, за Істоном, обумовлені її головним призначенням, згідно природи політичної влади. Воно полягає в обов’язковому виданні політичних рішень авторитарному розподілі цінностей та забезпеченні прийняття цього населенням. /Див. схема за Д.Істоном/.Системний підхід вносить до політичного аналізу ідею багатоканальної, багатофакторної обумовленості, яка базується на тому, що поряд із економічними чинниками та соціальними інтересами, а інколи і всупереч їм, політичні події та інститути залежні також від культурного середовища, від національного менталітету, від традицій і звичаїв, від структури пануючих у суспільстві цінностей, від геополітичних умов, від ситуативного складу різним подій та інших обставин. Виходячи з цього, американський політолог Г.Алмонд розглядає політичну систему як множину взаємодій, поведінок, як державних, так і недержавних, які слід досліджувати. Він відзначає, що будь-яка політична система є багатофункціональною та має свою власну структуру; крім того, всі політичні системи є змішаними у культурному відношенні та, незалежно від принципу поділу влад, деякі функції політичних систем лишаються неподільними. Так, досить часто ми зіткаємось із законотворчою діяльністю президентів та урядів, чи з втручанням парламенту в поточну політику. Змішаність політичних систем у культурному сенсі значить, наприклад, що лише в ідеалі може відтвориться “чисте” президентське або “чисте” парламентське правління, ті чи інші “чисті” різновиди політичної культури, свідомості тощо.Отже, модель політичної системи Г.Алмонда долає певні вади моделі Д.Істона, тому що вона враховує психологічні, особистісні аспекти політичної взаємодії, імпульси, що надходять не тільки зовні , від народу, громадянського суспільства/, але й імпульси, що надходять від правлячої еліти. В даній моделі головна увага приділяється множині та різноманіттю інтересів всередині системі, їх зіткненню та поєднанню, врахуванню цих інтересів самою системою.Таким чином, системний підхід розкриває сутність політики як цілісності; надає засоби аналізу форм її взаємодії з природою, економікою, культурою, соціального структурою; висвітлює канали впливу політичної поведінки на характер політичних інститутів і структур; врешті, доводить найзначніше призначення політики щодо забезпечення єдності, соціальної інтеграції, мобілізації ресурсів суспільства та стабільності.

15.Історичні форми демократії. Першими історичними формами демократії були первіснообщинна та військова. Такий тип організації владних відносин грунтувався на: а) кровно-споріднених зв'язках; б) малочисельності населення; в) низькій продуктивності праці; г) колективному володінні землею. Характерні риси первіснообщинної демократій1. Основою соціальної організації первіснообщинного суспільства були родова община і союз декількох родів — плем'я.2. Вищим органом самоуправління були збори, в яких брали участь усі дорослі члени роду.3. Рівність прав общинників на предмет, засоби і результати праці та управління.4. Відсутність прошарку людей, заняттям яких була б виключно управлінська справа.5. Невідокремленість, єдність особистих і суспільних інтересів.Соціально-політична організація військової демократії відрізняється від первісної зміною структури і функцій інститутів самоуправління при збереженні їх форми: право голосу, а потім і право участі у народних зборах лишається тільки за чоловіками; складається практика попереднього обговорення справ, які потім будуть розглядатись на народних зборах.Першою класичною формою демократичної держави була Афінська республіка, яка виникла в V ст. до н.е. Основи даного устрою були закладені реформами Солона та Клісфена, які пізніше були названі першими соціальними революціями. Докладний аналіз різних форм устрою держав в античності зроблений грецькими філософами Платоном і Аристотелем. Характерні риси античної демократії:1. Поліс не був державою в сучасному розумінні цього слова, оскільки античність не знала автономії особистості.2. Антична політична система становила собою не державну форму правління, а політичні режими, за яких існувала тотальність влади, котра, залежно від історичного періоду, була в руках різних соціальних груп.3. Антична демократія — це пряма, безпосередня демократія, але демократія не для всіх. Влада належить тільки вільним громадянам, а жінки, іноземці, раби політичних прав не мали.4. Стабільність, стійкість афінської демократії забезпечувалась жеребкуванням при виборах посадових осіб та остракізмом, які не давали можливості для розколу суспільства на протилежні за інтересами угруповання.5. Інститути полісної демократії могли успішно функціонувати тільки за умов обмеженої території, численності населення, слабкої соціальної диференціації та наявності рабства.6. В рамках грецької полісної системи не було офіційно оголошено конфлікт між різними соціальними групами.7. Відмінність античної демократії від демократії Нового часу — це відсутність в ній таких елементів: а) держави в новітньому розумінні слова; б) відчуженості індивіда від держави, а держави від суспільства; в) автономної особистості.Ідеї і принципи європейської демократії не можуть бути до кінця зрозумілими без аналізу спадщини епохи Середньовіччя. Основа правової системи даної епохи — це ідея нерівності станових прав і привілеїв. Ідея ж рівності визнавалась тільки в межах замкнутих соціальних спільностей (вільні міста в Європі, віче в Пскові й Новгороді та ін.). Але епоха Середньовіччя важлива для розуміння демократії в інституціональному аспекті. Саме в цей період з'являються станово-представницькі збори — прообрази майбутніх парламентів. Головна причина їх виникнення — нездатність центральної влади самостійно, без згоди станів організовувати управління: збір податків, скликання армії тощо.Перші парламенти (з лат. "parlare" — говорити) виникають в Європі в XI—XII ст. — це кортеси в Іспанії, генеральні штати у Франції, парламент в Англії.Отже, на відміну від епохи Стародавнього Світу, де існував принцип безпосереднього народовладдя, Середньовіччя започаткувало нову форму участі народу у владних відносинах — систему представництва.Класична теорія демократії Нового часу. Існуючі в наш час демократичні системи беруть свій початок від форм правління, які виникли наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Західній Європі та США під впливом лібералізму.

16. Класовий і загально соціальний підходи до визначення сутності держави. Загальносоціальний (або загальнолюдський) та класовий підходи наразі переважають у науковій термінології, більшість дослідників визначають саме їх як основні. При цьому визначається, що держава ґрунтується на поєднанні в ньому класових і загальносоціальних начал. Співвідношення цих двох аспектів є гостро дискусійним питанням сучасної теорії держави та права.Хронологічно першим виступає класовий підхід, в рамках якого державу можна визначити як організацію політичної влади економічно пануючого класу. Тут держава використовується у вузьких цілях, як засіб для забезпечення головним чином інтересів панівного класу, шару, соціальної групи. У цьому випадку першочергове задоволення інтересів будь-яких класів не може не викликати спротиву у інших класів. Звідси проблема в постійному "зняття" даного опору з допомогою насильства, диктатури, панування. Рабовласницькі, феодальні, ранньобуржуазні, соціалістичні (на етапі диктатури пролетаріату) держави багато в чому за своєю суттю виступають класовими. Разом з тим загальнолюдські і інші інтереси по суті даних держав також присутні, але вони відходять на другий план.Загальносоціальний підхід до розуміння сутності держави виражено в різних немарксистський теоріях держави, основними з яких є теорія еліт, технократична теорія, теорія «держави загального благоденства», теорія солідаризму та інші. По-перше, влада в державі може знаходитися в руках порівняно невеликий соціальної групи, яка не відображає повною мірою інтереси того або іншого класу, а діє перш за все в своїх власних вузькогрупові інтересах (бонапартизм, тоталітарні бюрократичні режими). По-друге, в багатьох країнах, що звільнилися від колоніальної залежності, нерідко складається таке становище, за якого жоден з соціальних класів не володіє достатньою силою і організованістю, щоб взяти владу. Тому при наявності там загальнонаціональних інтересів (набуття незалежності, розвиток національної економіки і культури) виникає влада блоку різних класів і некласових соціальних груп, що включає національну буржуазію, робочий клас, селянство, інтелігенцію, ремісників, дрібних торговців і т. ін. По-третє, за певних умов може виникнути держава, в якій влада не на словах, а на ділі буде належати всьому народу, оскільки загальнонародні інтереси переважатимуть над більш вузькими класовими або груповими. І по-четверте, суспільство, вважали солідаристи, завжди єдине, незважаючи на його соціальні суперечності. Адже без рабів не може бути рабовласників, без селян - феодалів, без робочих - капіталістів. Тому клас чи соціальна група, що стоять при владі, завжди змушені піклуватися в якійсь мірі про пригноблені класи, про експлуатовані прошарки населення. Значить, будь-яка держава має здійснювати (і завжди здійснює) загальносоціальні функції, діяти в інтересах всього суспільства. І будь-яка держава не тільки є знаряддям придушення, машиною панування якогось класу чи соціальної групи, але і представляє все суспільство, є засобом його об'єднання, способом його інтеграції.

17. Критерії загального виборчого права : історія і сутність. Голосування: пряме і непряме. Цензи. Історичні віхи демократизації виборчого процесу. Рівне виборче право є явищем XX століття. У середині XIX століття (1848 р.) вперше у Франції та Швейцарії був скасований майновий виборчий ценз і визнано принцип рівного і загального виборчого права, але тільки для чоловіків (87). Тільки наприкінці XIX століття, спочатку в далекій Новій Зеландії (1893 p.), а на початку XX століття в Австралії (1902 р.) та Фінляндії (1906 р.) виборче право отримали жінки. У країнах — піонерах загального виборчого права — Франції та Швейцарії, — жінки отримали право голосу лише після Другої світової війни (у Швейцарії аж у 1971 році). Таємне голосування, що якнайкраще відповідає критеріям вільних та чесних виборів, вперше було запроваджене в Південній Австралії у 1858 р., у Великій Британії в 1872 р., у США — після 1884 року. У сучасних умовах в усіх електоральних демократіях відбувається таємне голосування, будь-які виборчі цензи (окрім вікових обмежень (18 років), цензу громадянства та обмеження виборчих прав недієздатних) не допускаються.Вибори — це передбачена Конституцією та законами форма прямого народовладдя, яка є безпосереднім волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо формування конституційного, якісного та кількісного складу органів держав ної влади та органів місцевого самоврядування чи обрання та наділення повноваженнями посадової особиОсновні принципи проведення виборів:Вільні вибори. Це означає, що ніхто не може бути примушений до здійснення волевиявлення.Загальне виборче право. Принцип загальності виборчого права дозволяє всім громадянам держави брати участь у виборах, окрім тих, яким це не дозволяється законом. Рівність виборчих прав. Це означає, що: а) кожний виборець має рівне число голосів; б) в країні існує єдиний виборчий корпус, тобто виборці не розділені на соціальні чи якісь інші групи; в) закон встановлює однакові вимоги для висунення кандидатів і проведення агітації.Пряме виборче право. Воно означає, що громадянин голосує безпосередньо за партію чи кандидата. Але інколи вибори бувають і непрямими. Непрямі вибори бувають 2 видів:а) виборці обирають виборчу колегію, яка потім робить вибір (наприклад" президента США);б) багатоступеневі вибори. В даному разі низові представницькі органи обираються громадянами, а потім вони обирають депутатів вищих рівнів (СРСР, Куба, Ангола).Таємне голосування полягає у неможливості контролю за волевиявленням виборця.Обов'язковість і періодичність виборів означає, що у країні вибори відбуваються через певний термін, визначений Конституцією і законами про вибори.Головні процедури виборчої кампанії:Політичні вибори не обмежуються самим тільки голосуванням. Це масова кампанія, широкий комплекс заходів та процедур для формування керівних органів у державі.До загальних принципів виборчого права належать насамперед принципи вільного, загального, рівного, прямого виборчого права, а також таємного голосування під час здійснення виборчого права. Ці принципи є фундаментальними як для виборів, так і для більшості інших форм безпосередньої демократії, наприклад референдумів. Принципи вільного, загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні визнані універсальними принципами виборчого права.Принцип вільності виборчого права гарантує громадянам України, які мають право голосу, свободу волевиявлення. Кожен громадянин має право брати або не брати участь у виборах, реалізуючи своє активне чи пасивне виборче право. Це право громадянина захищається Конституцією та законами України. Ніхто не може бути примушений голосувати на виборах.Принцип загальності виборчого права означає, що суб'єктивне активне виборче право, тобто право обирати, відповідно до ст. 70 Конституції України мають усі громадяни України, які на день голосування досягли 18 років, за винятком осіб, визнаних судом недієздатними.Суб'єктивне пасивне виборче право, тобто право бути обраним, як і раніше, має свої особливості залежно від виду виборів.Принцип рівності виборчого права передбачає, що всі громадяни України беруть участь у виборах на рівних засадах. Усі виборці мають однакову кількість голосів І кожний голос має однакове з іншими значення. Здійснення громадянами України права обирати і бути обраними не залежить від їхньої раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак. Обмеження виборчих прав громадян України, не передбачених Конституцією, забороняються (ст. 64 Конституції України).Принцип прямого виборчого права визначає право громадян обирати кандидатів та організації політичних партій і їх блоки на виборах безпосередньо. Конституцією передбачаються прямі вибори народних депутатів України, Президента, депутатів Верховної Ради АРК, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів.Принцип таємності голосування означає, що контроль за волевиявленням виборців не допускається, гарантується повна свобода волевиявлення. Це право забезпечується можливістю кожного виборця голосувати особисто. Голосування за інших осіб не допускається. Виборчий бюлетень заповнюється голосуючим у кабіні або в кімнаті для таємного голосування, без присутності сторонніх осіб.До спеціальних принципів виборчого права відносяться принципи альтернативності, багатопартійності виборів, публічності та відкритості виборчого процесу, гласності виборів, політичного плюралізму та багатопартійності, організації виборів спеціальними незалежними органами, територіальної організації виборів, спеціального фінансування виборів, рівних можливостей для всіх кандидатів і організацій політичних партій і їх блоків у проведенні передвиборної агітації, рівного доступу всіх кандидатів і політичних партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу до ЗМІ, незалежно від форми їх власності, неупередженості органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, судів, підприємств, закладів, установ. їх керівників, інших посадових і службових осіб до партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу, юридичної відповідальності за порушення виборчого законодавства України тощо.

18. Легальність та легітимність політичної влади. В легітимності відображається ставлення громади до влади. Її можна визначити як стан влади, коли вона визнається більшістю народу законною та справедливою, народ погоджується з владою, добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися. Легітимність і авторитетність влади — явища певною мірою схожі. Легітимність означає згоду з владою, коли він добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися. Чим нижчий рівень легітимності, тим частіше вона буде спиратися силовий на примус. Від легітимності потрібно відрізняти поняття легальності влади. Легальність влади — це юридичне поняття, яке означає відповідність дій влади (спосіб завоювання та здійснення влади) діючому на той час законодавству. Між легітимністю і легальністю можуть бути суперечності. Не всі закони, прийняті відповідно до встановленої процедури, можуть оцінюватись населенням як справедливі, нарешті, законно обрана влада у випадку невиконання своїх зобов’язань, невдалого екномічного курсу, який призвів до різкого падіння рівня життя, може втратити довіру з боку населення. У цьому випадку спостерігається процес делегітимації влади. У той же час нелегальна за своїм похподженням влада може у свою чергу бути виправдана і підтримана народом. Легітимація — це спосіб або процес, методом якого влада отримує виправдання. Ідеальної легітимності (100% підтримки населення) не буває . у будь-якому суспільстві є люди, що порушують закони або ставляться до влади апатично. Нарешті, в демократичному суспільстві існує опозиція офіційній владі. Відповідно будь-яка влада повинна підтверджувати свій авторитет, доказувати населенню, що саме вона найбільшою мірою відповідає його інтересам. Типи легітимності за Вебером: 1. традиційне панування, яке спирається на силу традицій. Накази керівників є правомочними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецедентам. (монархії) цей тип може бути декількох видів: геронтократія (влада старійшин), патріархальна (влада старійшин племені), патримоніальна (влада монарха), султанізм (різновид попереднього види, це абсолютно свавільна влада), влада суверенна над феодалами-васалами, 2. харизматичне панування базується на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному дарі правителя. Зразки харизми Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Сучасні дослідники зразки харизми поширюють на Лєніна, Сталіна, Ганді, Наполеона. Особливий випадок харизма Папи Римського. Він володіє нею завдяки воєму становищу (функціональна харизма). 3. легальне (раціональне) панування ґрунтується на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються у відповідності з конкретними постійними принципами.Легітимність політичної влади — це стан, коли право чинність даної влади визнають суспільство і міжнародне співтовариство; це форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою.Легітимність влади є її невід'ємною ознакою. Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право і закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними джерелами легітимності є три основні суб'єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури.Процес визнання влади правочинною, утвердження її легітимності називають легітимацією. Підстави легітимації, тобто умови, за яких народ готовий визнати владу, мають історичний характер: 1) успадкування влади главою держави від своїх предків; 2) у давні часи, перемігша у війні, держава-завойовник могла розраховувати на визнання її влади над приєднаною територією правочинною; 3) у сучасних демократичних державах підставою легітимації вважається обрання, владних структур народом.

19. Методи вирішення політичних конфліктів. Типологія політичних конфліктів, як відомо, неоднозначна — конфлікти різні, не подібні. Отож важко вказати на єдині способи і шляхи їх вирішення — немає якихось універсальних способів. Однак при всій складності проблеми вченими зроблено певні висновки завдяки накопиченому теоретичному і практичному досвіду.Слід наголосити, що політологія вказує на проблеми регулювання та розв'язання конфлікту. Регулювання конфлікту являє собою засіб впливу на конфліктуючі сторони з метою усунути окремі чинники конфлікту на основі відносин, що склалися, в рамках існуючої політики (включаючи норми, традиції тощо). Типовими шляхами є:1) компроміс (лат. compromissum — погодження між протилежними сторонами, досягнуте взаємними поступками) на підставі збереження позицій: згода, побудована на взаємних поступках; зменшення ресурсів однієї із сторін; розуміння прав та інтересів супротивника. Частіше це шлях примирення, пов'язаний не з однобічним нав'язуванням волі, а з активністю обох конфліктуючих сторін;2) примиренність на підставі примусовості (спосіб насилля), що дозволяє ігнорувати аргументи супротивника. В основі цього засобу нав'язування одній із сторін (або третьою силою всім сторонам) характерних взаємовідносин може бути:— явне переважання сил і ресурсів у однієї із сторін та їх дефіцит у іншої;— ізоляція однієї сторони конфлікту, зниження її статусу, а також інший стан" що свідчить про послаблення її позицій, поразку, завдану їй згідно з правилами гри;— знищення, "тотальне винищування супротивника" (X. Шпейер).Розв'язання конфлікту — це не просто послаблення його насильницького і руйнівного потенціалу, але й усунення онтологічного змісту самого конфлікту, його предмета, його підгрунтя. Конфлікт є вирішеним, якщо всі учасники беззастережно визнають досягнуті домовленості, а проблеми, які породили політичне протиборство, не стають предметом конфлікту.Завершення конфлікту — більш широке поняття, ніж вирішення. Конфлікт може завершитися, наприклад, загибеллю обох сторін, але це не означає, що він був вирішеним. Під завершенням конфлікту розуміється його закінчення, припинення з будь-яких причин, а під вирішенням розуміють становище, коли припиняється протиборство.Досвід практичної дії свідчить, що для вирішення конфлікту, як правило, доводиться прикладати більш чи менш значні дії. Було б безнадійною справою сподіватися на "самовирі-шеність" конфлікту. Можна намагатися його не помічати, ігнорувати, у кращому випадку пояснювати. Але якщо він буде розв'язуватись стихійно, то буде загострюватися, проявлятися більш агресивно і може розвалити політичну систему.Для врегулювання і завершення конфлікту необхідно:— встановити точну діагностику протиборства, включаючи з'ясування його мотивів, причин;— прогнозувати хід і наслідки конфлікту. Головне — змусити сторони усвідомити необхідність виробити спільне рішення виходу із ситуації. Чим чіткіше визначено предмет непорозумінь і наслідків, тим більше шансів на ефективність вирішення.Можливі два варіанти вирішення конфлікту:— вирішення самими учасниками конфліктуючих сторін. Переговори дозволяють дійти згоди, коли відкривають шлях до співробітництва між протилежними сторонами. Цей метод використовувався з часу виникнення конфліктів взагалі, тобто з виникненням людського суспільства. Однією з найважливіших вимог під час проведення переговорів є відмова від позиційних торгів. Коли стоять твердо на позиціях, не вникаючи в інтереси один одного, згоди, звичайно, не досягають. В сучасних умовах це саме бачимо навколо подій на Близькому Сході, в колишній Югославії тощо. Щоб дійти розумного вирішення, необхідно примирити інтереси, а не позиції. Основна проблема переговорів полягає не в конфліктних позиціях, а в конфліктах між потребами, бажаннями, турботами і побоюваннями кожної із сторін. А такі потреби, бажання і е інтересами;— зближення позицій та інтересів протилежних сторін через посередника — медіатора (лат. "mediatio" — посередництво, посередництво у суперечці третьої сторони, третьої держави, що не бере участі у суперечці). Завдання медіатора — дати сторонам готове рішення, яке сторони готові і повинні виконувати, домовитись, дійти згоди. Медіація не є чимось відмінним від переговорів, а лише особливий вид переговорного процесу.Важливо, щоб медіатором виступала нейтральна сторона, поважана обома сторонами. При цьому більше є надії, ніж на судове втручання, що конфлікт буде вирішено. У такій законослухняній країні, як США, вважають, що рішення судді у відповідних справах виконується не більше, як на 40%, а з медіацією — до 70%.Головне, щоб при переговорах двох сторін чи із залученням третьої сторони була терпимість до іншої точки зору, відверта розмова, спілкування, але без образ.Однією з форм вирішення політичних конфліктів є референдуми із правовими наслідками — наприклад, прийняття конституції, визначення статусу території та ін. Другою формою є вибори. В ролі арбітра як у першому, так і в другому випадках виступають самі громадяни.Важливим арбітром в політичних конфліктах виступає Конституційний Суд. Звичайно, не всякий політичний конфлікт у рамках державного апарату підпадає у перелік його справ, але в його компетенції, окрім інших, розв'язання проблем з тлумачення статей законодавства, визнання нелегітимності результатів голосування, як це мало місце в Україні під час "помаранчевої" революції.

20.Модернізація. Модернізація – перехід від традиційного аграрного суспільства до світського, міського й індустріального. Переважною більшістю теоретиків розглядається як соціальний та цивілізаційний процес спрямованої трансформації суспільств, який розгортався протягом ХVІ–ХХ ст.Традиційними вважається цілий спектр суспільств – від примітивних неписьменних суспільств до племінних федерацій, патримоніальних, феодальних, імперських систем, міст-держав тощо[1].Модерними вважаються суспільства, розвиток яких у загальних рисах спирається на науку (перш за все природознавство), техніку, індустрію і демократію[2].Згідно з сучасними теоріями модернізації, розвинутою може вважатися та країна, яка має значний рівень індустріалізації, стабільний економічний розвиток, віру суспільства у силу раціонального наукового знання як основу прогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частку середнього класу у структурі населення; суспільства, які не відповідають цим критеріям, належать або до «традиційних», або до «перехідних»[3].Модернізація тісно пов’язана з капіталізмом, по суті капіталізація і модернізація в західних суспільствах були одним і тим же процесом[4].Пізніше в теорію модернізації були внесені певні корективи. Зокрема, було визнано, що: на розвиток країн суттєвий вплив здійснює культурний фактор, фон історичних традицій, що призводить до неоднакового сприйняття цінностей модернізації; країни відрізняються різним обсягом ресурсів, необхідних для модернізації, що робить можливим багатоваріантність переходу до демократії. Відповідно у дослідженнях перспектив розвитку демократії проявилися два напрямки. Перший акцентує увагу на своєрідності кожної країни і ставить питання про можливість типологічної різноманітності моделей демократії. Наприклад, розглядається питання про самобутність "східної"" демократії (індійської, японської), обговорюється питання про схильність України до східного чи західного типу. Є заклики з боку суспільствознавців розробити нову демократичну теорію, виходячи з досвіду незахідних регіонів. Якщо в західних теоріях в якості культурних передумов демократії виступає поширення цінностей індивідуалізму, замінюючи колективістські і патріархальні типи мислення, то у східних демократіях, як визнають дослідники, західні цінності можуть межувати з колективізмом. Другий напрямок аналізує моделі переходу до демократії. Серед політологів стали популярні теорії "транзитології" (від лат. дієслова - transire - переходити). Вчені намагаються змоделювати процеси перехідного (транзитивного) періоду від недемократичних режимів до демократичних і виявити набір факторів, що сприяють чи ускладнюють ці переходи.

21. Право громадян на свободу передбачено в Загальній декларації прав людини й гарантовано Конституцію та законодавством України. Стаття 36 Конституції України закріплює право громадян України на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. При цьому ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. Форми суспільної активності громадян виражено в діяльності їх різних об'єднань, тому поняття «об'єднання громадян» є узагальнюючим, що відбиває різноманітність цих форм у реальному житті суспільства. Діяльність об'єднань громадян носить найрізноманітніший характер, її може бути спрямовано на участь у розробленні державної політики, розвиток науки, культури, відродження духовних цінностей, розв'язання конкретних соціальних проблем окремих категорій і груп громадян, здійснення благодійної діяльності, охорону навколишнього природного середовища, обумовлено спільністю професійних та інших інтересів громадян тощо. Одним із критеріїв класифікації об'єднань громадян може слугувати мета їх діяльності. Так, у Законі України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. наведено чітке визначення різновидів об'єднань громадян — політичних партій і громадських організацій. У свою чергу згідно із Законом України «Про політичні партії в Україні» політичною партією визнається зареєстроване відповідно до закону добровільне об'єднання громадян — прихильників відповідної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, яка має за мету сприяння формуванню и вираженню політичної волі громадян, участі у виборах та інших політичних заходах. На відміну від політичної партії, громадською організацією е об'єднання громадян, створене для задоволення й захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих,, національно-культурних, спортивних та інших інтересів. Найповнішу характеристику об'єднань громадян дозволяє дати їх класифікація за організаційно-правовими властивостями, згідно з якими виділяють: масові об'єднання громадян (політичні партії, творчі спілки, релігійні організації, добровільні товариства, професійні спілки тощо); органи громадської самодіяльності (народні дружини по охороні громадського порядку); органи громадського самоврядування (ради й колективи мікрорайонів, домові, вуличні комітети та ін.). Об'єднання громадян можуть класифікуватися і за масштабами діяльності. Згідно з цим критерієм можна виділити об'єднання громадян, які діють у масштабах усієї держави, масштабах окремих адміністративно-територіальних одиниць та їх частин, а також об'єднання громадян, діяльність яких носить міжнародний характер і поширюється на територію не тільки України, а й інших держав. При цьому політичні партії діють тільки в державному масштабі. Масштаб діяльності органів громадської самодіяльності та органів громадського самоврядування обмежений кордонами конкретних адміністративно-територіальних одиниць. Об'єднанням громадян притаманні ознаки, що відрізняють їх від державних організацій. При цьому можна виділити загальні ознаки, характерні для всіх об'єднань громадян, а також окремі специфічні ознаки, властиві тим чи іншим об'єднанням громадян. До загальних ознак слід віднести: 1) добровільність об'єднання. Це відображено в добровільності вступу та виходу з об'єднання громадян, методах роботи, сутністю яких є досягнення певної мети внутрішньо-організаційними методами, особливих формах примусу, з яких найвищою є виключення із членів об'єднання громадян; 2) організаційні заходи, якими в діяльності об'єднань громадян виступають самоврядування та саморегуляція; 3) відсутність у об'єднань громадян внаслідок їх природи державно-владних повноважень (за винятком випадків, коли держава делегує окремі повноваження такого роду й закріплює їх законодавчо, наприклад, закріплення за громадськими інспекторами охорони природи права складати протоколи про адміністративне правопорушення). Окремими ознаками, притаманними окремим об'єднанням громадян, є: 1) членство в об'єднанні та відносини членства, що випливають звідси; 2) обов'язковість участі членів об'єднання громадян у його роботі та створенні матеріальної бази об'єднання шляхом внесення членських внесків; 3) наявність статуту об'єднання громадян. У діяльності об'єднань громадян здебільшого відсутні комерційні цілі або одержання прибутку. Виняток становить лише діяльність кооперативних організацій. Крім того, допускається господарська або інша комерційна діяльність об'єднань громадян для виконання їх статутних завдань і цілей. Взаємовідносини держави та об'єднань громадян носять виключно правовий характер. Це проявляється в законодавчому закріпленні правового статусу об'єднань громадян низкою нормативно-правових актів. Основними серед них є За¬он України «Про об'єднання громадян», а також закони України «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про професійні спілки, їх права та гаранта діяльності». Діяльність деяких об'єднань громадян, у тому числі кооперативних організацій, комерційних фондів, органів громадської самодіяльності, регулюють відповідні законодавчі акти.

22.Ознаки та функції держави. Держава-це організація політ.влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві,за допомогою якої забезпечується його безпека,цілісність і здійснюється керівництво суспільством в інтересах цієї його частини, а також управління загальними справами суспільної життєдіяльності. Ознаки:1)організація влади за територіальним поділом;2)суверенітет держ. влади;3)тільки держава виступає як універсальна,всеохоплююча організація і поширює свої дії на всю територію країни і всіх громадян;4)поділ населення за ознакою території проживання замість поділу за родинними ознаками; 5)наявність публічної влади,яка здійснюється особливою категорією осіб,зайнятих виключно управлінською діяльністю та охороною встановлених у суспільстві порядків;6)наявність органів і знарядь примусу;7)здійснення внутрішньої та зовнішньої політики від імені всього суспільства,претензія на захист суспільних інтересів; 8)суверенна законотворчість-право видавати закони та правила, обов’язкові для всього населення; 9)монопольне право на стягування податків для формування загальнонаціонального бюджету,утримання держ. апарату. Функції:1)за соц. значенням: основні(найзагальніші та найважливіші комплексні напрямки діяльності держави у сфері реалізації стратегічних завдань і цілей держави в конкретний історичний період(функції оборони,підтримання зовнішніх відносин,охорони правопорядку,інформаційна, економічна, соціальна, екологічна,культурно-виховна функції)) та неосновні(напрямки діяльності держави зі здійсненням конкретних завдань у другорядних сферах життєдіяльності суспільства (функції управління персоналом,правосуддя,пошуку, збирання, і поширення необхідної для управління інтелектуальної інформації));2)за територіальною спрямованістю: внутрішні(охорона та захист державно-конституційного ладу,законності і правопорядку;екологічна;культурно-виховна;охорона та захисту різних форм власності,прав і свобод людини і громадянина;забезпечення умов для збереження та розвитку нац. самобутності народів,що проживають на території держав;створення демократичних умов,політ.інститутів для вільного вияву та врахування інтересів різних соц. груп суспільства;науково-організаційна;господарсько-організаційна) та зовнішні (організація співробітництва з іншими суб’єктами міжнародних відносин; участь у міжнародному культурному співробітництві;участь у міжнародному забезпеченні та захисті прав людини;допомога населенню інших країн;участь у захисті природного середовища;участь у забезпеченні миру в усіх регіонах планети;участь у боротьбі з порушеннями між народного правопорядку;використання інтелектуальних досягнень, технологій інших держав);3)за часом здійснення:постійні та тимчасові;4)за сферами суспільної життєдіяльності:гуманітарні,економічні,політичні та інші функції.

23.Основні елементи політичної культури. Політ. культу́ра — сукупність соціально-психологічних настанов, цінностей і зразків поведінки соціальних верств, окремих громадян, які стосуються їх взаємодії з політичною владою.Найважливіші елементи політичної культури:1)політ. свідомість;2)політ. діяльність; 3)політ. поведінка.Також виділяють:1.пізнавальний елемент - передбачає знання і розуміння громадянами політичних інтересів (особистих, колективних, державних, суспільних), Конституції і законів країни, прог-рамних положень основних політичних партій та інших суспільно-політичних сил, що склалися в країні політ. відносин, що відбуваються політичних подій і явищ(політичні знання, політична освіченість, політична свідомість, способи політичного мислення); 2. морально-оціночний - політичні почуття, традиції, цінності, ідеали, переконання; 3. поведінковий – передбачає усвідомлене участь громадян в обговоренні проектів державних і партійних документів, у виборах суб’єктів державної влади; в роботі різних державних і суспільно-політичних органів; в інших конкретних видах, кампаніях, заходах суспільно-політичної діяльності, а також членство в політичних партіях, суспільно-політичних організаціях і рухах (політичні установки, типи, форми, стилі, зразки суспільно-політичної діяльності, політична поведінка);4.ціннісні відносини – характер і спрямованість загальнокультурних орієнтацій розкриває місце політичних явищ у структурі цінностей особистості, групи, суспільства (загальнокультурні орієнтації, ставлення до влади, політичних явищ).

24.Основні концепції походження держави.. Теологічна теорія пояснює залежність держави від релігійних організацій і і діячів,проголошує покору всіх перед держ. владою(представники – ідеологи релігії Стародавнього Сходу, католицької церкви,ісламу).Патріархальна теорія –держава виникла з сім’ї,що розрослася,а абсолютна влада правителя є продовженням влади батька в сім’ї(Арістотель).Договірна теорія вбачає в державі результат договору,укладеного між суверенним правителем і людьми;появі держави передував «природний стан»,коли мали місце «природні права» (Руссо) або коли відбулася «війна проти всіх»(Гоббс); держава і є знаряддям примирення класів(Гроцій). Класова теорія ґрунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами (Маркс, Енгельс, Ленін). Психологічна – держава-це організація,що утворилась для керування суспільством з боку визначених осіб;це керування є необхідним,оскільки людям притаманна психологічна потреба у підпорядкуванні:хтось повинен владарювати,а хтось – підпорядковуватись (Бюрдо, Фрезер). Органічна теорія порівнює державу з організмом, поши­рює біологічні закономірності (міжвидова і внутрішньо­видова боротьба, еволюція, природний добір) на соціаль­ні процеси і державу(Спенсер). Іригаційна (гідравлічна) теорія пов’язує виникнення держави з необхідністю будівництва іригаційних споруд (Віттфогель). Теорія завоювання: походження держави пояснюється актом насильства,результатом завоювання одного народу іншим,зокрема, завоювання землеробів кочівниками,тому для підпорядкування завойованих народів створюється держава як особливий інструмент примусу (Гумплович, Дюрінг).

25.Основні риси модернізованої політичної системи. Політичні системи можна розділити на традиційні і модернізовані залежно від характеру громадянського суспільства, диференційованої політичних ролей, способу обґрунтування влади. Традиційна політична система характеризується нерозвиненим цивільним співтовариством (політично неактивними громадянами), слабкою диференційованою політичних ролей (спеціалізацій), харизматичним способом обгрунтування влади. У модернізованих (сучасних) політичних системах є розвинене громадянське суспільство, різноманітність політичних ролей, розумний (законний) спосіб обгрунтування влади. Політичний розвиток представляється як перехід від традиційних до модернізованих суспільств.

26.Теоретичні моделі політичних систем. Істон. Політичну систему Д. Істон розглядав як сукупність взаємодій, які здійснюють індивіди в межах призначених для них ролей і які спрямовані на авторитарний розподіл цінностей у суспільстві. Здійснюється такий розподіл завдяки владі, що є атрибутом великої суспільно-політичної системи. Головне призначення політичної системи, за Д. Істоном, полягає у виконанні функції розподілу цінностей та примушенні більшості членів суспільства погодитися на нього на тривалий час. Невиконання системою цієї функції призводить до зростання напруження в системі і навіть до її руйнування. Розглядаючи взаємодії політичної системи як із навколишнім середовищем, так і всередині самої системи, Д. Істон розрізняє їх на вході, всередині й на виході системи. На вході -- це вимоги й підтримка, які надходять з навколишнього середовища, а на виході -- рішення і дії. Вимогами є запити й потреби, що стосуються розподілу матеріальних благ і послуг, регулювання поведінки, комунікації та інформації тощо. Вимоги є формою вираження думок і дій індивідів і груп з приводу розподілу цінностей у суспільстві. Одні вимоги надходять з оточення політичної системи і є зовнішніми, інші виникають всередині самої системи. Алмонд. Політична система – це сукупність інститутів і органів, які формулюють та втілюють в життя колективні цілі суспільства або окремих груп, що його складають (сучасне визначення). При дослідженні різних політичних систем треба визначити перелік основних функцій кожного елемента системи, які сприяють ефективному соціальному розвитку. Функції входу (4): 1)артикуляція інтересів, тобто формування вимог, які відповідають реальним, або уявним інтересам; 2)агрегування, тобто поєднання інтересів (цю функцію виконують переважно політичні партії); 3)політична комунікація, тобто забезпечення різних форм взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами, громадянами; 4)політична соціалізація (тобто засвоєння індивідом політичних цінностей, ідеалів, знань, досвіду, які дозволяють йому успішно виконувати різні політичні ролі). Функції виходу (3): або «урядові функції»: 1)розробка норм (виконують органи законодавчої влади, парламент); 2)застосування норм (органи виконавчої влади); 3) контроль за дотриманням норм (виконують судові органи). Г. Алмонд зосереджує увагу на аналізі визначального значення стійких структур політичної системи. Поняття структури він визначає як доступну спостереженню діяльність, що формує політичну систему. Конкретна частина такої діяльності людей називається роллю. Ролі — Це ті одиниці, з яких комплектуються всі соціальні системи, у тому числі політична. Політичні ролі є одним із основних компонентів політичної системи. Сукупності взаємозв´язаних ролей складають структури. Дойч. К.Дойч першим провів аналогію між політичною системою та кібернетичною машиною. Політична система – це сукупність комунікацій, спрямованих на координацію зусиль для досягнення поставлених цілей. К.Дойч доповнив модель Д.Істона, розглянувши не тільки зовнішні зв’язки політичної системи з оточуючим середовищем, а й канали проходження та обробки сигналів всередині політичної системи (будова самої політичної системи). Формулювання цілей та їхнє корегування здійснюється політичною системою на основі інформації. Інформація – основна категорія політичної системи в інтерпретації К.Дойча. Для функціонування системі потрібна інформація про: 1)стан суспільства; 2)відстань, що залишилась до запланованої цілі; 3)результати попередніх дій самої системи. Відповідно, функціонування політичної системи залежить від якості та обсягу 1)інформації, що надходить із зовнішнього середовища; 2)інформації про власний стан (рух). На основі цих двох потоків інформації приймаються політичні рішення, що передбачають подальші дії на шляху до поставленої цілі.

27.Теорії виникнення тоталітаризму. Термін тоталітаризм походить від пізньолатинського слова totalis, яке означає “цільність”, “повнота”. Він виник і отримав розповсюдження в 20-30-ті роки ХХ ст. і використовувався для означення політичних режимів у фашистській Італії, нацистській Німеччині та більшовицькому СРСР. В 20-х роках XX ст. для характеристики встановленою в Італії політичного і державного режиму лідер фашистського руху Беніто Муссоліні вперше вжив поняття тоталітаризму. Ще Платон у стародавні часи писав, що при досконалій державі не тільки безумовне підпорядкування індивіда державі, але і його власності на землю, будівлі тощо. Тотальність державного регулювання розповсюджувалася і на розпорядок дня і ночі, обов'язкове сповідування єдиної релігії. Платон підкреслював необхідність для держави очищати себе від неугодних осіб смертною карою або вигнанням. Творці теорії (Г.Арендт, З.Бжезінський, К.Фрідріх) підкреслювали структурну подібність фашистських і комуністичних держав. Фашизм – це: 1)диктатура й культ вождя (дуче) і підпорядкування йому політичної еліти; 2)ліквідація опозиції, парламенту, інститутів самоврядування і всіх нефашистських партій; 3)втручання у всі області суспільного життя при збереженні вільно-ринкового господарства і приватної власності. Нацизм (націонал-соціалізм, гітлеризм) – політичний рух (з 1919 р.), ідеологія, державний режим у Німеччині (т. зв. ІІІ Рейх). Нацизм як світоглядний напрям та ідеологія був поєднанням елітарних та расистських (переважно антисемітських) концепцій, що намагалися обґрунтувати права Німеччини на завоювання інших народів, особливо слов’янських і на панування над світом. Суть тоталітаризму в тому, що в результаті названих процесів встановлюється бюрократична (військово-бюрократична) диктатура, що захищає інтереси державного (партійно-державного) апарату і, частково, інтереси представників різних маргінальних груп, декласованих елементів.

28.Теорії влади. Реляціоністські теорії розуміють владу як взаємодію індивідів, в яких один індивід змінює поведінку.

іншого. Цей підхід виражений кількома варіантами: 1)теорія опору розглядає владу як відносини, в якому суб'єкт придумує опір об'єкту; 2)теорія обміну трактує владу як ситуацію обміну ресурсами і вони розподіляються нерівномірно: одні індивіди їх полишені і потребуються в них; 3)теорія розділу сфер впливу (Д.Ронг): влада - це взаємодія, де учасники періодично міняються ролями. Системні теорії влади розглядають владу як безособову властивість будь-якої соціальної системи. Виділяють кілька напрямів: 1)влада як атрибут макросоціальної системи;2)мезо-підхід (М.Кроз'є) розглядає владу на рівні підсистем (сім'я, організація),вказується на безпосередній зв'язок влади з організаційною структурою;3)мікропідхід трактує владу як взаємодію індивідів, що діють у рамках специфічного соціального середовища,влада визначається як здатність індивіда впливати на інших;4)комунікативний підхід (Х.Арендт, К.Дойч, Ю.Хабермас) розуміє владу як засіб багатостороннього інституцінального спілкування; 5)поструктуралістський підхід, виражений теоріями М.Фуко(влада безсуб'єктна, і її не можна присвоїти,вона виступає не як відносини між суб'єктами, а як дія у відповідь на дію і ця дія трансформує поведінку інших) і П.Бурд'є (взявши з фізики поняття "поле" і з економіки - "капітал", конструює поняття "символічної влади", яка є сукупністю капіталів (економічний, культурний капітал, репутація, престиж), які розподіляються між суб'єктами влади відповідно до їх позицій в "політичному полі"). Біхевіористські концепції влади розглядають владу як відносини між людьми, при яких одні володарюють, а інші підпорядковуються. Виділяється кілька варіантів трактувань: 1)силова модель (Г.Лафсуелл) засновується на тому, що першопричиною влади є психологічний імпульс - бажання влади; 2)ринкова модель (Дж.Кетлін) виходить з аналогії між політикою і економікою; 3)ігрова модель (Ф.Знанецький) вважає, що на політичному ринку суб'єкти розрізняються не тільки різними запасами влади, але й здібностями, гнучкістю стратегії, азартом.

29.Основні форми правління Фо́рма держа́вного правлі́ння — це спосіб організації верховної влади, який визначає систему її найвищих органів, порядок їх формування і особливості розподілу повноважень між ними, а також взаємовідносини з населенням держави.Перші ідеї щодо форм державного правління були висловлені в основному Платоном, Аристотелем і Цицероном. Форма державного правління України.По зазначених ознаках форми державного правління поділяються на :- монархічні ( одноособові , спадкоємні )- республіканські ( колегіальні , виборні )Монархія - це така форма правління, при якій верховна влада одноособова і переходить , як правило, у спадщину.Основними ознаками класичної монархічної форми керування є:- існування одноособового глави держави, що користується своєю владою довічно ( цар, король, імператор, шах ) ;- спадкоємний порядок наступності верховної влади ;- представництво держави монарха за своїм розсудом ;- юридична безвідповідальність монарха .Монархія виникла в умовах рабовласницького суспільства. При феодалізмі вона стала основною формою державного правління. У буржуазному ж суспільстві збереглися лише традиційні, в основному формальні риси монархічного керування.У свою чергу монархія поділяється на :- абсолютну- обмежену ( парламентську )- дуалістичну- теократичну - парламентськуАбсолютна монархія - така форма правління, при якій верховна державна влада за законом цілком належить одному обличчю, тобто одній особі.Парламентська мона́рхія — влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі – уряду. Без згоди парламенту монарх не має права видавати закони й розпорядження загальнодержавного характеру. Сучасними державами з конституційною монархією є Великобританія, Данія, Норвегія та ін. Також державами з конституційною монархією є Нідерланди, Бельгія.Дуаліст́ична монáрхія (двоїста монархія) — форма державного правління, за якої поряд з монархом функціонують парламент і уряд. Глава держави особисто формує уряд, який відповідальний не перед парламентом, а перед монархом. Монарх має право вето на закони, які приймає парламентТеократична монархія це різновид абсолютної монархії, за якої політична влада належить голові церкви або релігійному лідерові.Республіка - це така форма правління, при якій верховна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний строк .Загальними ознаками республіканської форми правління є:- існування одноособового і колегіального глави держави ;- виборність на певний строк глави держави й інших верховних органів державної влади ;- здійснення державної влади не по своєму велінню, а з доручення народу ;- юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом ;- обов'язковість рішень верховної державної влади.Республіканська форма правління в остаточному виді сформувалася в Афінській державі.Нараховується кілька основних різновидів республіканського правління . У свою чергу вони поділяються за формою державного устрою на :- парламентарні;- президентські.Парламентська республіка - різновид сучасної форми державного правління, при якій верховна влада в організації державного життя належить парламенту .У такій республіці уряд формується парламентським шляхом з числа депутатів, що належать до тих партіям, що мають у своєму розпорядженні більшість голосів у парламенті. Уряд несе відповідальність перед парламентом у своїй діяльності. У випадку втрати довіри більшісті членів парламенту, уряд або іде у відставку, або через главу держави домагається розпуску парламенту і призначення дострокових парламентських виборів.Президентська республіка - один з різновидів сучасної форми державного правління, що поряд з парламентаризмом з'єднує в руках президента повноваження глави держави і глави уряду .Найбільш характерні риси президентської республіки :- позпарламентський метод обрання президента і формування уряду ;- відповідальність уряду перед президентом, а не перед парламентом ;- більш широкі, ніж у парламентській республіці, повноваження глави держави .Класичною президентською республікою є Сполучені Штати Америки.

30. Основні функції політики. У суспільствознавстві під функцією (від лат. functio — виконання, здійснення) розуміють роль, яку виконує певний соціальний інститут або процес стосовно цілого. Узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити п'ять основних функцій політології: теоретичну, методологічну, практичну, виховну і прогностичну.Теоретична, або концептуально-описова, гносеологічна, пізнавальна, функція політології полягає у розробленні нею різних теорій, концепцій, гіпотез, ідей, категорій, понять, формулюванні закономірностей, які описують і пояснюють багатоманітні явища і процеси політичного життя суспільства. З теоретичною функцією політології тісно пов'язана її методологічна функція, яка полягає в тому, що категорії й поняття цієї науки, а також формульовані нею закономірності використовуються іншими науками як теоретичний інструментарій у дослідженні політичних явищ і процесів. Наприклад, категорії «політика», «політична влада», «політична система суспільства», «політичний процес», «політичний режим», «політична партія» тощо розробляються саме політологією, однак широко використовуються й іншими науками. Політологія дає цим наукам дослідницькі схеми, прийоми пізнання політичних явищ і процесів.Практична, або прикладна, функція політології полягає у її зорієнтованості на вирішення конкретних практичних політичних завдань і проблем. На основі розроблюваних нею теоретичних положень політологія формулює рекомендації щодо здійснення політики, проведення тих чи інших заходів і кампаній. Найповніше практична функція політології проявляється у прикладній політології, основний зміст якої складає розроблення різних політичних технологій.Політологія впливає на формування світогляду індивіда, даючи йому знання про політичну сферу суспільного життя, про політичні інститути, права, свободи та обов'язки громадянина, політичну культуру. Вона відіграє вирішальну роль у політичній соціалізації як процесі засвоєння індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, впливає на формування навиків політичної поведінки. У формуванні світогляду особи, ЇЇ політичній соціалізації полягає виховна функція політології. Важливою є також прогностична функція політології, яка полягає у її здатності передбачати, прогнозувати перспективи розвитку політичних процесів, найближчі й віддалені наслідки прийняття і виконання політичних рішень. Реалізація цієї функції передбачає моделювання політичних процесів і відносин, завчасне проведення наукових експертиз найвагоміших політичних рішень на предмет реальності очікуваного від них ефекту.

31.Партії в Україні: партійний спектр України. Четверте питання лекції переводить теоретичний матеріал щодо партій у практичну площину - у сучасному реальному соціально-політичному житті України представлено групи партій трьох напрямків - правого, лівого спрямування та центру.Сучасні політичні партій правої орієнтації в Україні мають свою історію, яка знає перемоги і поразки, кризи та періоди інтенсивного розвитку, вони тісно пов'язані з еволюцією вітчизняної багатопартійності. Фактично зародження правого руху в Україні почалося на початку XX століття утворенням перших політичних груп націоналістичної спрямованості.Сучасний правий політичний рух в Україні активізувався у листопаді 1990 року, коли міністерством юстиції України було зареєстровано Українську республіканську партію. На зорі незалежності, у 1991 -1992 роках здавалося, що політичне панування перейде від комуністів до політичних партій національної орієнтації, а сьогодні вони навіть не представлені у парламенті самостійною силою.Сьогодні до цих партій можна віднести до 30 політичних партій, яких з політичними партіями початку XX століття єднає ідейний та духовний зв'язок — боротьба за самостійну, соборну, незалежну Україну. Ці партії заявляють, що стоять на сторожі української національної ідеї, української державності, національної демократії. Націоналізм для них - сукупність ідей, поглядів, політичної практики національно-визвольних рухів, що змагаються за право корінної нації на створення власної національної держави.Партії правої орієнтації заявляють, що зовнішня політика України повинна переслідувати власні національні інтереси, бути спрямованою на створення сприятливого зовнішнього середовища для економічного та політичного розвитку України, забезпечувати ЇЇ міжнародний авторитет та національну безпеку Такими пріоритетами є:- повномасштабна інтеграція України в європейське та світове співтовариство, міжнародні та регіональні організації;- налагодження відносин з країнами „третього світу", що мають стратегічне значення для України, бо вони є постачальниками енергоносіїв та сировини, а також ринком збуту для українських товарів;- розвиток співпраці з європейськими і міжнародними чинниками співробітництва та безпеки, посилення інтеграції у систему трансатлантичної і глобальної безпеки;У багатопартійній системі сучасної України до центристських партій можна віднести до 50 партій. Більшість партій цього напрямку вважають себе прихильниками лібералізму - ідеології свободи підприємництва та торгівлі, парламентського устрою, плюралістичної демократії, широких свобод в політичній, економічній та інших сферах життя суспільства.До групи політичних партій центристсько-прагматичного напрямку приєднуються так звані "технічні" — штучно створені партії. Лише за перші місяці 2005 р. до виборів у ВР 5-го скликання Міністерством юстиції було зареєстровано 22 нові партії, більше половини з яких відносять до центристського напрямку. Знайомство з програмам и цих партій виявляє певну ідентичність у питаннях зовнішньої, внутрішньої політики. Прихильність до класичних ідеологій поступається ідеологіям синтетичним, що вбирають у себе гасла та положення класичних ідейних течій. Особливістю цих ідеологій є те, що вони орієнтовані на кон'юнктурне вирішення поточних політичних проблем, на прихильність виборців.Майже у всіх центристських політичних сил є ознаки багатовекторності нейтралітету. Партії виступають за переосмислення підходів до організації системи національної безпеки крізь призму безпеки особистості, що відповідає ідеологічним принципам ліберальних партій..Сучасний лівий рух в Україні відновився 1991 року, коли Міністерство юстиції зареєструвало Комуністичну партію України. Проте 30 серпня 1991 року, після провалу путчу Державного комітету з надзвичайного стану. Президія Верховної Ради України заборонила діяльність КПУ. Але вже у жовтні 1991р. на уламках КПУ виникла Соціалістична партія України. Пізніше, 14 травня 1993 року, Президія Верховної Ради ухвалила рішення, за яким громадяни України, що поділяють комуністичні ідеї, отримали можливість створювати партійні організації.Сьогодні лівий спектр — приблизно 36 політичних партій - від КПУ, СПУ до СДПУ(О) та ПР, які вважають себе лівоцентристськими. Крім того, це ліворадикальні політичні утворення — Комуністична партія робітників та селян, Прогресивна соціалістична партія України, Всеукраїнська політична партія „Братство", Політична партія „Союз анархістів України"..Найбільш системно питання загальної політики виражені у 12 партій лівого напряму: Прогресивна соціалістична партія України; Комуністична партія України; Демократична партія України; Соціал-демократична партія України; Республіканська партія України; Партія Регіонів; СДПУ(О); Всеукраїнська політична партія „Братство"; Соціалістична партія України (СПУ); Партія захисників Вітчизни; Партія пенсіонерів України; Комуністична партія робітників і селян.Позиція більшості лівих партій стосовно наявних або потенційних загроз спирається на два принципи: перший—немає постійних ворогів, немає постійних союзників, а є тільки постійні інтереси, другий — в боротьбі за Радянську владу і соціалізм нам протистоїть перш за все світовий капітал з могутньою воєнно-політичною організацією НАТО, яка захищає інтереси "золотого мільярда" людства. При визначенні пріоритетних напрямків зовнішньої політики майже всі партії перевагу віддають розвитку відносин з країнами СНД, виступають за консолідацію та захист слов'янства, і лише незначна частина лівих партій бачать Україну незалежною, нейтральною країною, рівноправним членом світової спільноти, регіональним східноєвропейським лідером у створенні системи європейської безпеки, що ґрунтується на принципах позаблоковості.

32.Політична еліта України, політичне лідерство в Україні: стан та особливості розвитку. В Україні завжди існувала проблема національної політичної еліти, здатної розв'язувати складні державотворчі завдання у конкретній історичній ситуації. Такі визначні постаті української політичної думки, як В. Липинський, В. Кучабський, Д. Донцов, пояснювали причини поразок українських національно-визвольних змагань відсутністю національної політичної еліти. Це твердження справедливе, якщо брати до уваги те, що політична еліта може сформуватися в умовах національної держави, коли політика є важливою сферою суспільного життя. Короткочасний період боротьби за українську державу і ще менш тривале існування цієї держави в історичному сенсі були недостатніми, щоб визрівала повноцінна національна політична еліта. Комуністичний режим знищив не тільки національні прошарки, а й соціальний грунт для відтворення національної еліти, здатної по-сучасному мислити і діяти. Роль еліти в тоталітарному суспільстві виконувала номенклатура, риси якої значною мірою не відповідали сучасній елітарній моделі, що існувала в демократичних цивілізованих країнах. До домінантних рис номенклатури відносяться: сервілізм чиновників нижчих рангів перед вищими, конформізм і безініціативність, «потрійна мораль» (одне думати, друге говорити, а третє робити), кастовий характер відтворення і поповнення рядів, орієнтація на інтернаціональні, а не національні цінності, глибока відчуженість від інших соціальних верств. Виключно бюрократичний механізм формування номенклатурних кадрів не передбачав попиту на професійних політиків з високими інтелектуальними якостями, а здебільшого був зорієнтований на осіб, відданих системі, певному номенклатурному кланові і здатних до тонких апаратних маніпуляцій. За цими якостями номенклатура на периферії радянської імперії значно переважала номенклатуру в центрі. Крім цього, вона не приймала самостійно, а тільки виконувала стратегічні політичні рішення і не володіла відповідним кадровим потенціалом для здійснення державних функцій, властивих імперській державі у повному обсязі. Від початку державного відродження України до других парламентських виборів правляча еліта в основному формувалася з різних прошарків колишньої номеклатури, а також частково з націонал-демократичної опозиції. Одна частина номенклатурної еліти стала на шлях зміцнення державної незалежності України, але стосовно політичних та економічних реформ зайняла половинчасту, вичікувальну позицію, інша ж її частина почала ревно відстоювати збереження колишнього ладу і повернення до «оновленого» СРСР. Правляча еліта в Україні на цьому етапі суспільного і державного розвитку виявилася неспроможного до швидких комплексних реформ через те, що: 1) складалася здебільшого з вихідців соціально-класових груп, які об'єктивно боялися втратити владу; 2) не володіла кадрами, які б відзначалися високою активністю, рішучістю і сучасною управлінською компетентністю; 3) зазнавала сильного спротиву з боку антидержавних і антиреформістських сил; 4) розлад механізмів соціального контролю призвів до поглиблення моральної деградації частини її представників, що виявилося у поширенні таких явищ, як клептократія, корупція і нарцисизм; 5) визначальним у політичному курсі був принцип «головне не реформи, а збереження державності й національно-культурне відродження». Правлячій еліті не протистояла серйозна реформістська опозиція, на роль якої могли б претендувати націонал-демократичні сили, проте вони не мали стратегічної програми реформ, відповідного кадрового потенціалу. Роз'єднані партійними суперечностями ці сили не змогли істотно вплинути на процес реформування. Отже, в цілому реформістський потенціал правлячої еліти на початковому етапі становлення Української держави виявився недостатнім, щоб вивести її з кризового посткомуністичного стану. Часткові кроки на шляху фінансової стабілізації, приватизації, структурної перебудови і лібералізації зовнішньо - економічної діяльності призвели до масштабного зрощування владних структур з кримінальними елементами, швидкої поляризації суспільства. Еліту цього періоду можна назвати ідеологічною тому, що її діяльність здебільшого скеровувалася на роз'яснення необхідності реформ, а не на їх рішуче здійснення. Цій еліті не вдалося здійснити основних реформістських пріоритетів: прийняти нову конституцію, вивести країну з економічної кризи, провести адміністративну реформу. На зміну ідеологічній еліті прийшла технократична еліта, представники якої були рекрутовані з промислово-підприємницьких кіл центральних і південних регіонів України, а також прагматичне зорієнтованих політиків різних політичних сил. Домінантою політичного курсу технократичної еліти стала реалізація національної ідеї в державно-політичному та економічному аспектах. На практиці це означає здійснення конституційної й економічної реформ. Цій еліті вдалося здійснити деякі фінансові стабілізаційні заходи, просунутися на шляху конституційної реформи. Проте повільне і непослідовне здійснення нею інших напрямів економічної реформи, зокрема структурної перебудови і податкової політики, не дають змоги поки що подолати кризові явища. Українську еліту цього перехідного періоду скоріше всього можна назвати квазіелітою, оскільки їй не вдалося провести рішучих і комплексних соціальних перетворень, витримати випробування на моральну зрілість. Поступове розшарування номенклатури, формування на її основі підприємницького класу, звільнення масової свідомості від патерналістських, егалітарних і національно-романтичних ілюзій створює сприятливий грунт для появи підприємницької і сучасної адміністративної еліт. Однак таке елітне середовище не в змозі витворити сучасний демократичний тип лідера-реформатора.

33.Політична етика: визначення та зміст. Політична етика — відкрита система положень, аргументів, поглядів. Їй притаманна гнучкість, здатність до творчого оновлення норм. Однак незмінними є головні принципи — визнання значущості й пріоритету моральних чинників у політиці, орієнтації на такі цінності, як свобода, права, добробут людей. Адже тільки завдяки їм політика здатна реалізувати свій моральний потенціал. На початку XXI ст. необхідність у гуманістичній, морально відповідальній політиці стає загальнолюдською потребою, актуалітетом людської цивілізації.Особливості політичної етики українського суспільства зумовлені географічним положенням нашої країни на так званому розломі культур, соціально-політичних орієнтацій: якщо центральні, західні регіони орієнтуються на європейські стандарти, то на сході більшою популярністю користуються євроазіатські. До того ж якщо цілі й ідеали української громадськості близькі до західних, то спосіб життя ближче до східного. Україна завжди прагнула брати участь у європейській політичній грі, але при цьому часто користувалася методами східного походження. Політична етика сучасного українського суспільства багато в чому зумовлена непідконтрольністю влади, пріоритетністю державних цілей перед правами особистості, перевагою прагматичних міркувань перед системними гарантіями, переважанням традиціоналізму над динамізмом. Наприклад, на вимогу європейської громадськості в Україні нещодавно було скасовано смертну кару. Це справді серйозний крок не тільки з погляду політичної етики, але й загальнолюдської. Але кошти для довічного утримання засуджених повинен вишукувати начальник колонії.Політична етика історично сформувалася в межах політичної філософії. Вона вивчає вплив на політику моральних принципів, норм і уявлень людей. Через призму етики в сучасному світі оцінюють мету і методи функціонування влади, державних інститутів, визначають критерії професійної діяльності бюрократії. Будучи в тісному взаємозв´язку з політикою, а в перехідних умовах продукуючи етику оновлення, виживання і стабільність, засоби досягнення поставлених цілей, етичні начала впливають на характер суспільного розвитку і є своєрідним індикатором політичної ситуації, ступеня розвитку демократичного суспільства

34.Політична ідеологія, поняття та типологія. Поняття ідеологія(від греч. idea – ідея, образ і logos – учення слово) вперше ввів в науковий обіг французький філософ і політик А. Дестют де Траси (1754-1836) в багатотомній праці "Елементи ідеології". У його розумінні ідеологія – це вчення про ідеї, які повинні виступати засадничими принципами держави, права і виховання. Політи́чна ідеоло́гія — система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, настрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій. Політична ідеологія може розглядатися як форма суспільної свідомості і як явище культури.Виділяють такі типи політичних ідеологій: 1.лібералізм і неолібералізм, 2.консерватизм і неоконсерватизм, 3.соціалізм і сучасна соціал-демократія, 4.фашизм і неофашизм.Соціально-політичні ідеї лібералізму та неолібералізму:Ідеологія лібералізму як рупор виникаючої буржуазії стала історично першою політичною ідеологією. Її вихідні тези - це положення про святість і невідчужуваність природних прав і свобод особистості та їх безумовний пріоритет над інтересами і правами суспільства і держави. Термін «лібералізм» (лат. «liberalise — вільний) поширився на початку XIX ст. з по¬явою в Західній Європі політичних партій ліберального напряму. Лібералізм як ідеологія космополітичного за своєю природою соціального класу являє собою транснаціональний феномен. Серед творців та видатних апологетів лібералізму є англійці Т. Гоббс, Д. Локк, А. Сміт, І. Бентам, французи ПІ. Монтеск'є та Б. Констан, німці І. Кант і В. Гумбольдт, американці Т. Джефферсон і Д. Медісон, наші сучасники німець Ф. Хайєк, американці Р. Даль, Д. Гелбрейт та інші..Неолібералізм - «етатистський» різновид лібералізму, оскільки основне розходження неолібералізму з класичним лібералізмом полягає в різному розумінні ними соціальної ролі держави. На відміну від своїх попередників, які виступали проти втручання держави в соціально-економічне життя, сучасні ліберали (неоліберали) визнають за нею значну роль в соціальному регулюванні. Тенденція до посилення ролі держави втілилась у політиці «нового курсу» Ф. Руз¬вельта, одержала подальший розвиток під час другої світової війни і в наступні роки. Це значною мірою було обумовлено науково-технічною революцією, яка викликала збільшення державних капіталовкладень у невиробничу сферу, а це забезпечило розвиток освіти, науки, охорони здоров'я, підвищення кваліфікації робочої сили. Сформувались нові уявлення про роль і функції держави, виражені загальним поняттям «держава добробуту». Ідея «відповідальності держави» за добробут усіх громадян, покладена в основу цієї концепції, принципово протистоїть ідеї ринкового регулювання розподільних відносин.Ідеологія і політика консерватизму і неоконсерватизму:У повсякденному сприйнятті термін «консерватизм» тотожний за значенням прихильності до застарілого і віджилого. Поверховий зріз поняття вводить в оману, а побіжний розгляд консерватизму спочатку породжує неповагу до його апологетики традиційних соціальних інститутів і норм життя. Однак дві змістовні настанови консерватизму різко змінюють наше ставлення до цього вчення. Нерозуміння суспільства як духовної реальності з власною внутрішньою життєдіяльністю і вразливою структурою і як склад¬ного механізму, непідвладного механічному переустрою.Основи консерватизму заклали на межі ХУШ і XIX століть англієць Е. Берк та французи Ж. де Местр і Л. Бональд. їх соціальна філософія базувалась на уявленні про обмеженість людського розуму в його можливості вичерпного осягнення суспільства. Основоположній тезі мислителів Просвітництва про безмежність розуму і раціонального соціального пізнання було протиставлено провіденційно-містичне бачення соціальної історії з його приматом віри над розумом, інтуїції і почуттів над свідомістю. Буржуазній дійсності з її соціальними контрастами і антагонізмами, з її бездуховністю, прагматизмом і соціальним егоїзмом був протиставлений образ середньовіччя як історичного зразка соціальної впорядкованості.Неоконсервати́зм (від грец. νεος — новий і лат. conservo — зберігаю, охороняю) — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (наприклад: «рейганоміка», «тетчеризм»)Соціалізм і соціал-демократизм:Ідеї соціалізму відомі з давніх часів, але повне теоретичне обґрунтування та ідеологічне оформлення вони одержали у XIX ст. Для соціалізму є характерною недооцінка або заперечення індивідуальної економічної свободи, конкуренції та неоднакової винагороди за працю як передумов зростання матеріального добробуту індивіда і суспільства. їх замінює політичне регулювання економічних і соціальних процесів, державне регулювання норм і принципів соціальної рівності і справедливості. В соціалістичній доктрині, на відміну від лібералізму, помінялись місцями індивід і держава, а свідоме регулювання витіснило еволюційні процеси в економіці: політика стала домінувати над економікою.Перші спроби створити ідеал такого соціального ладу зробили в XVI-XVII ст. Т. Мор і Т. Кампанелла, а наприкінці XVIII - початку XIX ст. — соціалісти-утопісти Сен-Сімон, Фур'є і Оуен. У середині XIX ст. К. Маркс і Ф. Енгельс в особі промислового пролетаріату знайшли соціальну опору для реалізації соціалістичного ідеалу. Якість будь-якої ідеології визначається її життєздатністю і соціальною ефективністю. Таку якість виявив соціал-демократизм як політична ідеологія центристських сил. Вона є пластичною і сприйнятливою до найкращих досягнень різнорідної політичної думки. Це ідеологія «середнього класу» - єдиного, який об'єднується солідарними інтересами; її відрізняє повна відсутність будь-якої претензії на теоретичну винятковість.Соціал-демократизм виник наприкінці XIX століття. Один з лідерів ІІ Інтернаціоналу Е. Бернштейн у праці «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії» (1899) піддав ревізії класичні положення марксизму. Безпосереднім приводом для цього колишнього соратника Ф. Енгельса стали якісні зміни капіталізму кінця XIX ст., що, на його погляд, відкрили можливості взаємодії поляризованих соціальних сил. У Західній Європі визначилась явна перевага еволюційних процесів над революційними. Е. Бернштейн дійшов узагальненого висновку про докорінну зміну орієнтирів пролетаріату - з класово-революційних на еволюційно-реформістські. Ключовими в соціал-демократичній термінології стали поняття «реформа» і «демократія», що прийшли на зміну класичним «революція» і «класова боротьба». Держава трактувалась як надкласовий орган, що виражає інтереси всіх членів суспільства.Анархізм, троцькізм і фашизм:Анархізм (від грец. anarchia - «безвладдя») соціально-політична та ідеологічна течія, яка повністю заперечує державну і будь-яку іншу владу, обґрунтовує абсолютну свободу особистості, відкидає обов'язкову для всіх регламентацію соціальних відносин. Анархізм, як і лібералізм, є інтернаціональним феноменом: його презентують німець М. Штірнер (1806-1856), француз П. Прудон (1809-1865), росіяни М. Бакунін (1814-1876) і П. Кропоткін (1842-1921) та інші.Термін «анархія», як і деякі інші, в побутовому розумінні є досить далеким від реального політичного значення і сприймається як хаос, безладдя, сум'яття.Суть анархізму полягає в абсолютизації індивідуалізму. Л. Троцькйй вніс своє розуміння в ідею безперервності революції (лат. permanens - «постійний»). Перманентність розвитку соціалістичної революції в кожній країні він пов'язував не з внутрішніми умовами, а із зовнішніми чинниками, з перемогою світової пролетарської революції. Він наполягав на експорті російської революції в інші країни за допомогою Червоної Армії і таким чином «підштовхувати» світову революцію.Прояви троцькізму різноманітні — від міської «герільї» до партизанщини у важкодоступних районах. Багато хто став жертвою власних авантюристичних помилок як наприклад Че Гевара.У неотроцькістів з'явився «безпрограшний» козир: світове господарство з його інтернаціоналізацією та інтернаціональними корпораціями нібито реанімує «інтернаціональний плацдарм світової революції».Створений Л. Троцьким IV Інтернаціонал у фрагментарному вигляді існує на периферії капіталістичного світу і не здійснює суттєвого впливу на політичні умонастрої сучасників.У політології склалось подвійне розуміння фашизму: як конкретно історичного різновиду політичних ідеологій в Італії, Німеччині та Іспанії в 20-40 pp. XX ст. і як ідеології, що позбавлена певного ідейного змісту і формується з метою виправдання політики пригнічення демократії і апологетики насилля як основної політичної технології. Останнє вимагає доктрин, що проповідують перевагу тих чи інших етнічних, расових, класових та інших соціальних спільнот.Фашистська теорія у виконанні її родоначальника Б. Муссоліні запозичила елітарні ідеї в Платона і Гегеля, а також концепцію «органістської держави» - обґрунтування агресивної політики держави в ім'я відданого їй населення. У класичному фашизмі злились в єдине ціле войовничий націоналізм, «безмежна воля» держави, харизматична елітарність політичних вождів і апологія військової експансії.Німецька версія фашизму відрізнялась рафінованою демагогією (націонал-соціалізм Гітлера), філософським обґрунтуванням у формі реакційного ірраціоналізму («німецький міф»), вищим рівнем тоталітарної організації влади і невтримним расизмом. Теоретики німецького фашизму були ідеологічними епігонами і використовували ідеї расової переваги Ж.-А. Гобіно, «зручні» для них положення філософії А. Шопенгауера, Ф. Ніцше та І. Фіхте для конструювання своєї ідеології на пріоритеті соціально-політичних прав деякого міфічного народу-«арії». Відповідно була проголошена політика підтримки «культуротворчих рас» (німців, англійців), обмеження життєвого простору для народів, «підтримуючих культуру» (слов'ян), та знищення «культуроруйнуючих народів» (євреїв, циган). У цій «місії» держава і раса мінялись місцями (на авансцену виходила раса); захист культурної цілісності раси виправдовував та інспірував політику експансіонізму, терору і дискримінації. Звіряча подоба фашизму і його політичні обриси були характерними для франкістської Іспанії, салазарівської Португалії, Аргентини за президента Перона (1943-1955), Греції кінця 1960-х років та ряду латиноамериканських і африканських країн (Чілі, Бразилія, Південна Африка, Уганда).

35. Політична поведінка особи, фактори, що її визначають. Поняття «політична поведінка» одно-порядкове з такими поняттями, як «політична активність», «політична участь». Найбільш загальну типологію політичної поведінки здійснив М. Вебер Залежно від ступеня участі людей у здійсненні влади він розрізняв три типи політичної поведінки: політики за випадком, політики за сумісництвом і політики за професією. Політиками за випадком є більшість громадян. Участь у політиці для них не є ні професійним, ні постійним заняттям і виявляється лише час від часу: під час голосування, присутності на політичних зборах тощо. Політики за сумісництвом ведуть політичну діяльність лише в разі необхідності, і вона не є для них першочерговою справою життя ні в матеріальному, ні в інтелектуальному аспектах. Вони беруть участь у роботі представницьких органів, політичних партій, обговоренні та прийнятті рішень. Політики за професією живуть «для» або «за рахунок» політики. Політична діяльність є для них професійним заняттям і основним джерелом засобів існування. Вона проявляється в постійній роботі в політичних організаціях або в політичному лідерстві.Поширеною є типологія політичної поведінки, запропонована польськими дослідниками. Вони розрізняють два основних типи: відкритий (політична дія) і закритий (політична бездіяльність, або іммобільність). У межах відкритої політичної поведінки особа може виконувати такі політичні ролі: І) звичайний член суспільства, громадянин із незначним політичним впливом, незначною активністю та інтересом до політики: 2) громадянин – член громадської організації, суспільного руху або декількох організацій; 3) громадянин – член суто політичної організації (політичної партії або подібної), який цілеспрямовано і з власної волі бере участь у політичному житті; 4) громадський, особливо політичний, діяч; 5) професійний політик, для якого політична діяльність є не лише єдиним чи основним заняттям, засобом існування, а й сенсом життя; 6) політичний лідер – загальновизнаний політичний діяч, керівник політичної партії, громадсько-політичної організації чи суспільно-політичного руху. Закрита політична поведінка (політична іммобільність) також може проявлятися в різних формах, а саме: 1) виключеність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем розвитку особи або суспільного розвитку взагалі; 2) політична виключеність як результат заорганізованості політичної системи, розчарування в політичних інститутах і лідерах і байдужості до їхньої діяльності; 3) політична апатія як форма неприйняття політичної системи, відмови від будь-яких форм співробітництва з нею Може бути результатом насадження політичної системи насильницьким шляхом – придушенням масових соціальних і політичних рухів, окупацією тощо; 4) політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та її інститутів. Ці форми закритої політичної поведінки є виявами політичної відчуженості, яка полягає в зосередженні зусиль індивіда на розв'язанні проблем особистого життя та їх відриві і протиставленні життю суспільному й політичному, зокрема.

36.Політична психологія: визначення, зміст, головні проблеми. Політична психологія - це область політичної свідомості і політичної поведінки людей, яка виражає їх переважно оцінне і, як правило, емоційно забарвлене відношення до політичної системи (перш за все до державної влади), до подій і фактів політичного життя.Це сукупність духовних утворень, яка сприяє виробленню у людини безпосередніх мотивів і установок політичної поведінки. Це наука про закономірності, механізми, умови та факти прояву політики як соціально-психологічного феномену. На думку фахівців з проблем масової інформації, зв`язків із громадськістю, ПП становить інтерес тим, що може відповісти, зокрема, на такі питання: яким є політичний портрет лідера і виборця, якими мотивами може керуватися лідер, приймаючи ті чи інші рішення, тобто ПП розглядають під певним практичним кутом зору. Як явище політична психологія з`явилася з виникненням політичного життя. Предметом ПП є відповідні психічні процеси, стани і властивості людини, які модифікуються, коли вона взаємодіє з владою. Схематично конкретно-конструйований предмет вивчення ПП, що складається з ряду осн конкретних об’єктів цієї науки, можна зобразити у вигляді своєрідної “мішені”, утвореної декількома концентричними колами, в яку як би “стріляє” політичний психолог. Центр “мішені - проблема особи в політичній психології. Наступний круг - проблеми малих груп. Далі - проблеми великих груп. Нарешті, завершуючий, найширший круг - проблеми психології мас в політиці.

37.Політичний процес: зміст поняття, суб'єкти політичного процесу. Політичний процес є сукупною діяльністю всіх суб'єктів політики, за допомогою якої відбувається формування, розвиток і функціонування політичної системи суспільства в певних тимчасових і просторових межах. Політичний процес - один із суспільних процесів, соціально-політичних дій, що забезпечують відтворення політичних ресурсів і творення нової політики. Політичний процес характеризує певну сторону, механізм дії політичної системи суспільства, політичну свідомість, політичну культуру в найскладнішій сфері суспільного життя -політичній. Поняття «політичний процес» охоплює різні форми, способи і напрями політичної діяльності різних суб'єктів. В рамках політичного процесу явища влади вивчаються з точки зору руху, зміни свого звичайного становища. Зміст політичного процесу визначається особливостями політичної системи і існуючого режиму. Суб'єктами політичного процесу є окремі особи і соціальні групи. Особа виступає як учасник політичного процесу, представник якоїсь групи або як громадянин, наділений політико-правовою суб'єктністю. Залежно від сили впливу суб'єктів на процес прийняття політичних рішень суб'єкти політики поділяються на первинні (базові), вторинні і безпосередні.До первинних суб'єктів політики належать соціальні групи, етноси, класи, територіальні, демографічні, професійні й релігійні об'єднання,які виникли природно-історичним шляхом, виражають власні інтереси через політичні організації істворюють різні політичні організації, надають їм усіляку підтримку. Вторинні суб'єкти створюються як специфічні інститути здійснення влади або впливу на неї задля захисту інтересів базових суб'єктів, реалізації їхніх цілей і цінностей, мають специфічні політичні інтереси щодо здобуття і здійснення державної влади. Належать сюди групи тиску і партії.До безпосередніх суб'єктів політики належать керівники органів політичної влади, партій і громадських організацій, які беруть безпосередню участь у прийнятті й виконанні політичних рішень.

38.Політичний режим: визначення та сенс поняття. Політичний режим-система засобів і методів здійснення політичної влади;модель,форма взаємодії державно владних структур і населення. Політичний режим — тип, характер влади в країні; сукупність засобів і методів здійснення політичної влади, яка відображає характер взаємовідносин громадян і держави.ПР визначається способом і характером формування представницьких установ,органів влади,співвідношення законодавчої, виконавчої і судової влади,центральних і місцевих органів.ПР включає в себе: політичні структури влади,їх реальний статус і роль у суспільстві; метод здійснення державної влади;плюралізм; методи вироблення політичних рішень.ПР формується спонтанно внаслідок спільних зусиль багатьох суб’єктів і політичного процесу і не може бути встановленим Конституціями або іншими законами.Його застосовують щодо характеристики способів.форм,засобів й методів реалізації політичної влади,оцінювання сутності держави,оскільки в межах однієї форми правління на різних етапах.Існує 3 основні політичні режими:тоталітарний(державна влада, зосереджена в руках вузького кола осіб, ліквідовує конституційні гарантії прав і свобод особи шляхом насильства),авторитарний(всю чи більшу частину влади зосереджено в руках однієї особи чи групи осіб,застосування репресій і терору),демократичний(єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ,при цьому управління державою здійснюється народом або безпосередньо через орг. державної влади).

39.Поняття "об'єднання громадян", "громадська організація" та "громадське об’єднання" – їх визначення у науці та законодавстві. Об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.(з) Обєднання громадян-добровільне обєднання громадян,які об’єднуються до вираження спільних інтересів та потреб.(н) Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.(з) Громадська організація - добровільні об’єднання громадян, які сприяють розвиткові їхньої політичної, трудової активності й самодіяльності, задоволенню і захисту їхніх багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань, цілей, закріплених у їхніх статутах.(н) Громадське об'єднання — це добровільне формування громадян (фізичних осіб), створене ними на основі єдності інтересів для спільної реалізації своїх прав і свобод.(н)

40.Поняття еліти. Поняття політичної еліти. Поняття політичного лідерства. Типи еліт. Еліта-відібрана,вибрана,краща меншість,що дає високоякісний,дуже вагомий результат;найактивніші у політичному відношенні люди,орієнтовані на владу,орієнтована меншість,яка здійснює управління неорганізованою більшістю. Термін еліта ввійшов у наукову термінологію на рубежі 19-20ст.термін еліта розглядається у 2 підходах: перший розглядає його як вибрану соціальну меншість(увага акцентована на спадковість,родові традиції),другий як певну духовну якість(входження сюди потребувало певних заслуг і якісних ознак особи). Політична еліта- сукупність осіб,які виділяються з політичного середовища на основі більш вищого ступеня розвитку окремих політичних якостей;найвища за соціально-політичним статусом,відносно-привілейована група,що складає меншість суспільства,яка бере безпосередню участь в прийнятті та здійсненні рішень щодо реалізації держ та іншої політ влади. Політичне лідерство-суспільно-політичний процес,за якого одна,або кілька осіб беруть на себе й виконують роль керівника,провідника певної соціальної групи,громадсько-політичної організації чи руху,держави або суспільства в цілому. Типи еліт:за способом свого формування(відкрита-фомується завдяки виборам,приналежність до неї визначається професіоналізмом,політ статусом і закрита-непроникна для суспільної думки, що неминуче відбивається на її здатності керувати суспільними процесами.); за ідеологічними цінностями(авторитарні,тоталітарні, демократичні,ліберальні);за обсягом своїх повноважень(вища - провідні політичні керівники (президент, голова уряду, парламенту, керівники найбільших партій), їхнє найближче оточення.Саме цей прошарок людей приймає всі найважливіші рішення,середня -люди, що займають виборні суспільні посади (парламентарії, сенатори), регіональні лідери (губернатори, мери великих міст),місцева - провідні політичні фігури місцевого рівня,адміністративна - вищий прошарок державних службовців: чиновники міністерств, департаментів та інших державних органів); за ступенем інтеграції у політичну систему (правляча-характеризується реальним володінням важелями і механізмами здійснення владних рішень;опозиційна- при інтегрованості у систему влади виражає погляди, що відрізняються від поглядів домінуючої групи, контреліта - виключена з системи владних відносин і заперечує існуючу політичну систему);за характером свого впливу на маси (спадкова-яка має вплив через фактор "крові";ціннісна- базує свій вплив на інтелектуальному і моральному авторитеті;функціональна-джерелом впливу виступає наявність професійних знань і здібностей, необхідних для виконання управлінських функцій);за формою правління(традиційна внутрішня і зовнішня)

41.Поняття пануючої еліти. Структура пануючої еліти. Пануюча еліта - це складова меншість суспільства диференційована групи людей, що займає керівні посади в політичній, економічній та військовій сферах і безпосередньо впливає на прийняття державних рішень. Пануюча еліта являє собою як би одну сверхкорпорацію, що складається з трьох взаємопов'язаних частин. Єдність пануючої еліти формують приватні школи, університети і клуби, а остаточно приналежність людини до еліти визначає «вміння бути корисним начальству, від якого залежить ваше просування». Щоб увійти до еліти, треба відмовитися від власних індивідуальних властивостей і стати схожим на інших членів еліти, своїм серед них. Основною ознакою приналежності до пануючої еліти є знання вищих, державних позицій в суспільстві, у політичних структурах, економіці, військовому комплексі, в культурі і т.д. Крім політичної еліти, до пануючої еліти входять також економічна, культурна, ідеологічна, наукова, інформаційна, військова еліта.Економічна еліта – соціальна верства, до складу якої входять представники великого капіталу, великі власники. Культурна еліта включає найбільш авторитарних і дуже впливових діячів мистецтва, освіти, літератури, представників творчої інтелігенції. Наукова еліта включає найбільш обдаровану частина інтелектуальної еліти. Її роль визначається ступенем на такі процеси, як розвиток науку й техніки, науковий і технічний прогрес. Військова еліта – найважливіший шар пануючої еліти. Вона відіграє важливу роль життя суспільства, у політичних процесах. Хоча військова еліта й сприймається як самостійна група, проте вона часто належить до політичної еліти. Рівень впливу військової еліти на громадське життя визначається найвищим рівнем життя мілітаризації країни, характером політичного режиму.

42.Поняття політичного конфлікту. Причини виникнення політичних конфліктів. Конфлікт-зіткнення 2-х або більше різноспрямованих сил з метою реалізації своїх інтересів в умовах протидії.Конфлікт є вічним,тому що неможливо створити таку систему при якій вимоги всіх були б задоволені. Політичний конфлікт-стан політичних відносин,в якому його учасники ведуть боротьбу за цінності і визначення статусу влади. Предметом політичного конфлікту є влада. Люди в своїй діяльності, знаходячись в контакті, будують певну систему взаємостосунків і взаємовпливу, а вона, у свою чергу, перетворюється на піраміду рівнів управління. Вершиною цієї піраміди і є політична влада. Поняття політичного конфлікту позначає боротьбу одних суб'єктів з іншими за вплив в системі політичних відносин, доступ до ухвалення загальнозначущих рішень, розпорядження ресурсами - словом, за все те, що складає владу і політичне панування. На думку багатьох вчених, суперечність переростає у конфлікт, якщо наявна частина його основних ознак.До виникнення політичних конфліктів приводять зіткнення економічних інтересів, духовних і культурних цінностей, етнонаціональних і релігійних потреб. Серед причин політичних конфліктів у тоталітарних режимах є: — надмірна централізація державної влади. Наявність розгалуженої системи таємних і відкритих організацій влади, які здійснюють свій вплив на всі соціальні прошарки, всі сфери суспільного життя, а це не може не породжувати опір владі; — відсутність можливості легальної політичної протидії існуючій владі; — жорсткий контроль над отриманням, обробкою і розповсюдженням інформації і на цьому грунті не випадкове виникнення різних "самовидавництв";— відсутність діючого механізму впливу громадян на політику держави і, як наслідок, невдоволеність у простих людей існуючим способом життя. У ліберально-демократичних режимах найбільш загальною причиною політичних конфліктів є нерівне положення, яке займають люди в "координованих системах", де одні управляють і командують, другі — вимушені підпорядковуватись і виконувати вказівки. Іншими словами, політичний конфлікт виникає через питання влади.Причиною політичних конфліктів є зіткнення ціннісних орієнтацій: ліві — праві, ліберали — консерватори, інтервенціоністи — ізоляціоністи та ін. Є підстави стверджувати, що розбіжності в цінностях — одна із основних причин і передумов політичного конфлікту. Коли ці розбіжності виходять за певні межі, виникає конфлікт, ба навіть і криза. Не менш багатогранні причини політичних конфліктів на міжнародній арені: територіальні претензії однієї країни до іншої (всупереч діючим міжнародним договорам), національна пригніченість, нерівне положення державної нації і національних меншин, особливо з прикордонною праматірною державою, та інші.

43.Поняття та ознаки партії. Наукові спроби визначити сутність політичної партії, її місце в політичному житті суспільства були здійснені у XIX ст. При цьому в розумінні сутності партії виокремились такі три основних підходи:1) партія – це ідеологічна спільність людей, їх добровільне об'єднання навколо якоїсь ідеології. Таке розуміння характерне, зокрема, для ліберального напряму в історії політичної думки;2) партія – це організація певного суспільного класу чи соціальної групи. Розуміння політичної партії як суто класової організації, виразника корінних інтересів того чи іншого класу характерне для марксизму;3) партія – це громадська організація, інститут політичної системи, головним завданням якого є завоювання, утримання й використання державної влади.Політи́чна па́ртія — це зареєстроване згідно з законом України «Про політичні партії в Україні» добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.Ознаки політичної партії:- Ідеологія – сукупність ідей, які пояснюють суспільно-політичний устрій, та обгрунтовують певний політичний курс.- Мета діяльності– завоювання, та здійснення державної влади.- Організація – як правило ієрархічна.- Членство у партії.- Пошук підтримки у народу.- Певна тривалість існування у часі

44.Поняття та типи політичної участі. Політичні процеси абсолютно неможливі без відповідної участі в них різноманітних суб'єктів політичного процесу. Таку участь називають політичною. Політична участь — це втягнений (залучення) членів соціально-політичної спільноти в існуючі всередині неї політичні відносини і структуру влади. Більш конкретно політична участь розглядається як участь громадян у певних справах держави .Рівень політичної участі, її масштаби є показниками ступеня демократичного розвитку суспільства, рівня загальної та політичної культури його громадян, найрізноманітніших суб'єктів політики.Політична участь реалізується через відповідну політичну поведінку, діяльність. Типи політичної участі:Від рівня залучення громадян в політику, всі типи політичної участі діляться на акти високого та низько залучення. Акти низької залученості передбачають мінімальну активність і базуються на виконанні людьми своїх громадянських обов’язків: голосування на виборах, участь в соціологічних опитуваннях, що трактується як інформативна участь. Акти високої залученості потребують значних психологічних, фізичних, економічних зусиль і виявляються в участі в демонстраціях, активній партійно - політичній роботі та ін.По вартовому критерію політична участь поділяється на постійну, тобто громадянин весь час намагається проявляти себе як активний учасник політичних відносин і епізодичну, тобто громадянин поводить себе як «Людина політична» від випадку до випадку. По характеру політичної участі прийнято виділяти автономну ( вільну )і мобілізаційну участь(примусова). Автономна форма характерна для громадян які добровільно приймають участь в політиці для представлення і відстоювання своїх особистих або групових інтересів. Про мобілізаційну участь можна говорити тоді, коли громадянин приймає участь в політиці під впливом певних стимулів (гроші, продукти, посади та ін.)Політічна участь і політична неучасть – це дві форми політичної поведінки людини, які залежать не тільки від об’єктивних факторів, а й від суб’єктивних характеристик особистості. Завжди слід пам’ятати, що політична участь - це виявлення людиною свого відношення до політичної системи. Виборчі кампанії в Україні демонструють достатньо високий рівень активності громадян,що свідчить про бажання народу України взяти на себе відповідальність за майбутнє держави.

45.Предмет політології. Щодо визначення предмету політології існують різні погляди. Деякі зарубіжні вчені визначають політологію як науку «про авторитетну, легітимізовану, консенсусну владу», тобто владу, що має підтримку суспільства, сприймається ним як обов'язкова, хоч і спирається на примус.В американській енциклопедії політологію визначено як науку про характер і функції держави й уряду, через які держава здійснює владу.Вчені з пострадянських країн також по-різному визначають політологію: як науку про систему закономірних взаємозв'язків соціальних суб'єктів з політичною владою, боротьбу за політичну владу; як сутність, форми й методи політичного владарювання; політичну культуру тощо.Деякі політологи предметом політології вважають вивчення політичних систем як сукупності владних інститутів, а також політичної влади як основи функціонування й розвитку політичних систем. Так, російські політологи Ф. Бурлацький і Г. Шахназаров вважають, що в центрі уваги політології перебувають проблеми політичної влади, її природи і сутності, змісту та механізму здійснення.Однак, на відміну від інших наук, що досліджують ці проблеми, політологія вивчає спосіб організації та здійснення влади. Такий підхід звужує предметне поле політології.На думку російського політолога В. Мвенієрадзе, предметом політичної науки є вивчення об'єктивних закономірностей світового політичного процесу, політичних відносин в окремих країнах і групах держав; відносини між класами, державами, націями, де головне завдання полягає в тому, щоб утримати, зберегти або завоювати владу; способи управління соціально-політичними процесами. Політична наука аналізує структуру державної влади, функціонування політичних інститутів, їх відносини з політичними ідеями і теоріями в різних політичних системах, політичну культуру, взаємозв'язок політики з економікою, з іншими формами суспільної свідомості та діяльності.Останнім часом значного поширення набув системний підхід до визначення предметного поля політології. Згідно з ним її метою є дослідження тенденцій і законів структури, функціонування та розвитку політичного життя соціальних спільнот, залучення їх до діяльності з реалізації політичної влади та політичних інтересів (Ю. Шпак, Ж. Тощенко, В. Бабкін).Виходячи з цього, предметом політології, як раціонального відображення політики, є закономірності політичного життя в усіх його виявах: зміст, структура і функції, місце і роль політичної системи в його розвитку та функціонуванні, у здійсненні політичної влади.

46.Принципи правової держави. Правова́ держа́ва — форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону. У правовій державі всі державні органи й громадяни однаковою мірою відповідальні перед законом; реалізуються всі права людини; здійснюється розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову.Правова держава - це держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах з індивідами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає.Ідея правової держави спрямована на обмеження влади (чинності) держави правом; на встановлення правління законів, а не людей; на забезпечення безпеки людини в його взаємодіях з державою.Правова держава відрізняється від звичайної держави наступними характерними рисами-принципами:1) верховенство права і правових законів над підзаконними нормативними актами, політичною і фізичною силою держави;2) розподіл влади, яка належить народу, на законодавчу, виконавчу і судову;3) верховенство громадянського суспільства і його представника — Парламенту над державою і її апаратом;4) юридичне закріплення основних прав і свобод людини в Конституції та інших законах і їх фактичне забезпечення;5) взаємоповага і взаємовідповідальність особи і держави;6) громадянину дозволено робити все, що не заборонено законом, а державі і її чиновникам лише те, що дозволено законом;7) демократичний плюралізм і гласність — діяльність легальних політичних партій і рухів, відносна свобода засобів масової інформації і т.п.8) розв’язання питань та прийняття загальних рішень за ознакою більшості з неодмінним урахуванням і поважанням прав меншості.9) доступність суспільно важливої інформації, незалежність засобів масової інформації;10) рівноправ’я громадян та рівні вимоги для всіх;11)легальна діяльність не лише правлячих, а й опозиційних партій, об’єднань, рухів, багатопартійність;

47. Причини виникнення держави. Держава - це об'єднання людей, що підкорюються законам права. Причини: 1)Виділення з мисливських та землеробських племен тваринницьких, розподіл праці. 2)Ремесло відокремлюється від землеробства. 3)Поява торгівельного обміну – спершу всередині племені, згодом за його межами, торгівля. 4)Поява надлишкового продукту, який зосереджувався в руках вождів. Патріархальна родина,рабська праця. Приватна власність та майнова нерівність.5)Поява класів(в результаті розкладу родового суспільства) як великих груп людей із протилежнимиінтересами, виникнення міжкласових конфліктів. 6)Неспроможність суспільної влади первіснообщинного ладу врегулювати класові суперечності та конфлікти призвели до виникнення держави як політичної організації публічної влади зі своєю системою спеціальних органів (армія, суд, органи управління). Виникнення держави обумовлено потребою суспільства зберегти свою цілісність за його розшарування на нерівні за соціальним становищем верстви, в здійсненні ефективного соціального управління за умов збільшення населення, заміни безпосередніх родоплемінних зв*язків на опосередковані продуктами виробництва, що є проявом ускладнення суспільного життя. Причини виникнення держав:Держава і право виникли з переходом від безкласового первісного ладу до неоднорідного класового суспільства. Цей процес спричинила спільна дія багатьох факторів -економічного, політичного, соціального тощо. До їх числа, зокрема, належать такі основні чинники:1. Економічні: перехід від споживчого господарства до виробничого; три великих розподіли праці (виділення скотарства, відокремлення ремесла від землеробства, поява людей, які займалися лише обміном - купців); зростання продуктивності праці й поява надлишкового продукту; можливість експлуатації чужої праці; концентрація засобів праці та запасів товару в окремій сім'ї; внутрішньородова нерівність, виникнення приватної власності.2. Політичні: неможливість існування в нових умовах родоплемінної організації; виникнення класів з протилежними інтересами; необхідність в органі, здатному забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму; потреба у сильній владі з відокремленим апаратом, що має можливість здійснювати примус.3. Соціальні: ліквідація племінного та общинного колективізму, виникнення патріархальної сім'ї; виникнення соціальних протиріч між групами людей; ускладнення процесів соціального регулювання; упорядкування відносин між людьми; необхідність вирішення спорів,що виникають у результаті індивідуалізації суспільства.4. Психологічні: заміна єдиної свідомості свідомістю з почуттям вини; розподіл свідомості на права й обов'язки.5. Культурні: необхідність управління суспільством цивілізованішими методами.

48.Причини та умови виникнення тероризму. Терори́зм (від лат. terror — жах) — суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не повинних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей.Існують дві основні причини виникнення терористичних організацій у певній країні чи регіоні:А) Відсутність хоч якихось ненасильницьких механізмів розв'язання політичних, економічних, соціальних, расових тощо суперечностей між суб'єктами політичних відносин:В) Принципова відданість однієї із сторін протистояння насильницьким методам, обгрунтованим специфічною ідеологією, у сполученні з низьким рівнем її політичного впливу в суспільстві.Міхєєв І.Р. у своїй роботі "Тероризм: поняття, відповідальність, попередження" відмічає наступні причини тероризму (за нашою класифікацією їх можна віднести до ситуативних факторів): 1) помітне зниження життєвого рівня в поєднанні зі збільшеною соціальною диференціацією, що викликає до життя такі соціально-психологічні чинники, як злість, заздрість, ненависть, ностальгія по минулому і т.п. ; 2) економічна і енергетична криза, зростання цін, інфляція; 3) кризове положення ряду соціальних і професійних груп, особливо військових, що мають військовий досвід і осіб, що мають досвід роботи з вибуховими пристроями і вибуховими речовинами; 4) зростання безробіття, яке обумовлює проблеми міграції, бродяжництво, психологічної і професійної деградації і дезорієнтації особи в умовах ринкової економіки і т.п.; 5) Доступність зброї і велике число шукаючих собі застосування військових; 6) підрив або скидання свого уряду (наприклад, діяльність західнонімецької "Фракції червоної армії" (РАФ) і італійських "Червоних бригад"); 7) національне самоствердження (наприклад, діяльність Вірменської секретної армії за звільнення Вірменії (АСАЛА)); 8)розповсюдження засобами масової інформації ідей і поглядів, що ведуть до зростання насильства, нерівності і нетерпимості, навіювання населенню всесильності і вседозволеності терористів і ін.

49.Проблеми політичної еліти в науці: внесок у вивчення еліти Конфуція, Аристотеля, Платона, Макіавелі. Конфуцій обгрунтовував розподіл суспільства на «благородних чоловіків» (правлячу еліту) і «низьких людей (простолюдинів). В основі його політичного навчання лежали принципи суворого порядку, заснованого на моральних нормах. Одним з найвпливовіших політичних вчень було конфуціанство, згідно якому:• ідеальне правління державою повинне спиратися на мораль, зокрема, на такі етичні поняття, як «взаємність», «золота середина» і «людинолюбство». Ці поняття складають «правильний шлях» (дао), якому повинен слідувати кожний, хто бажає жити у згоді з самим собою та іншими людьми;• «благородні мужі» (правителі) повинні проявляти турботу про своїх підданих, виховувати їх силою власного етичного прикладу;• держава є великою сім'єю, де правитель - це батько, а піддані - його сини.В античній філософії елітарний світогляд був якнайповніші сформульовано Платоном. Ідеолог афінської аристократії, він рішуче виступав проти допущення демоса(народу) до участі в політичному житті, в державному управлінні, зневажливо іменуючи його натовпом, ворожої мудрості. Державні функції, за Платоном, можуть успішно виконуватися лише аристократами, що отримали спеціальну освіту. Ремісники і селяни повинні бути усунені від управління суспільством і приречені на виконання «чорнової роботи». Рабів Платон взагалі не рахував за членів суспільства.Аристотель -Теорія розподілу влади. Ще в Стародавній Греції Платон і Арістотель соціальну стратифікацію зв'язували з певними системами політичної влади. Обґрунтовуючи умови створення ідеального суспільства, Платон стверджував, що основною причиною соціальної нерівності в суспільстві є сім'я, тому що будь-яка людина зацікавлена в забезпеченні привілей для близьких йому членів сім'ї. Іпституалізація нерівності відбувається через спадщину. Єдиний шлях створення ідеального суспільства, підкреслює Платоп, віддати дітей па виховання держави. Законний уряд як обмеження влади політичної еліти, вказує Арістотель, скоріше може знайти в тих суспільствах, де є численний середній клас, тоді як поліси-держави з численними нижчими і малочисельпими середніми і вищими верствами скоріше управляються диктаторами па основі масової підтримки або олігархіями. Макіавелі - В роботах «Володар» і «Роздуми про першу декаду Тіта Лівія» сформулював предмет і метод політології. • він обгрунтував самостійність політичної сфери, її відносну автономність від інших сфер життя суспільства (економіки, культури і т.д.), оскільки політика має власну логіку, зміст якої визначає політична влада. Саме влада у всіх її проявах і є предметом політичної науки.• політична наука повинна осягати істинний стан речей, безпосередньо спостерігаючи за фактами: поведінкою політичних лідерів, мас, їх взаємодією. Метод політичного реалізму, який ввів в політологію Н.Макіавеллі, остаточно звільнив її від релігії;• він розрізняв поняття «суспільство» і «держава». Державу він розглядав як політичну форму організації суспільства. Форми держави мають тенденцію змінювати одна одну, відображаючи тим самим стан суспільства;• він сформулював концепцію циклічного розвитку державних форм, в основі якій лежить ідея кругообігу добра і зла. Виділивши шість форм держав, він розглядав три з них як «погані в усіх відношеннях» (тиранія, олігархія і охлократія), а щодо трьох інших писав, що вони «добрі самі по собі» (монархія, аристократія, демократія). За Макіавеллі, монархія зміняється тиранією, тиранія - аристократією, аристократія поступається місцем олігархії, на зміну останній приходить демократія, яка, у свою чергу, переростає в охлократію (влада натовпу). Якнайкращою формою держави Н.Макіавеллі вважав змішану, втіленням якої була для нього помірна республіка, що поєднує достоїнства монархії (сильно об’єднуючий чинник), аристократія (мудрість і добродійне правління) і демократії (свобода і участь народу в управлінні).• він відокремив політику від моралі, сформулював суперечливий, але вічний принцип «мета виправдовує засоби» (пізніше політику, засновану на культі насильства, назвали «макіавеллізмом»). Політика, на його думку, не повинна грунтуватися на моральних принципах, а виходити з доцільності, відповідати досвіду, практиці, конкретній ситуації. Вибір мети залежить від обставин, а не від моралі. Тому мету слід погоджувати із засобами, а засоби - з обставинами і результатами.

50.Ресурси політично влади; різновиди та типологія. Ресурси влади являють собою все те, що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб'єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу. У першому випадку використовуються такі ресурси, як: силовий примус - втрата будь-яких благ, тілесні покарання (історія людства знає безліч прикладів цього - тортури, концтабори), смертна кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з роботи тощо; закон - традиція, звичай; стимулювання - створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші блага, що ними об'єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що вимагається. Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі, керівники організацій, політики. Прихований вплив передбачає використання методів переконання, тобто раціональних аргументів, або навіювання. Залежно від того, які ресурси використовуються, говорять про три способи володарювання: панування, вплив і стимулювання. Разом з суб'єктом і об'єктом найважливішим компонентом влади є ресурси – засоби, які використовуються для забезпечення впливу суб'єкта на об'єкт влади. Саме нерівномірний розподіл ресурсів - найважливіша причина підпорядкування одних людей іншим. Разом з суб'єктом і об'єктом, ресурси служать одним з найважливіших підстав влади: вони можуть використовуватися для заохочення, покарання, переконання і ін..Існує декілька підходів до класифікації ресурсів. Одним з самих поширеним є виділення ресурсів відповідно до найважливіших сфер діяльності:- економічні ресурси влади – матеріально-технічна база, необхідна для суспільного виробництва і вжитку(розвинена технологічна основа виробництва, гроші, корисні копалини, вигідне географічне положення, продукти харчування і ін.);- соціальні ресурси влади – здатність підвищення соціального статусу, соціального забезпечення, медичного обслуговування і ін.. Соціальні ресурси тісно пов'язані з економічними. Так прибуток – економічний ресурс, але він також характеризує соціальний статус (посада, освіта, соціальне забезпечення);- культурно-інформаційні ресурси – знання і інформація і засоби їх здобуття (інститути освіти і науки, ЗМІ і ін.). Важливе значення набуває доступності освіти і культури для широких мас, опанування світової, регіональної і місцевої інформації, розвиток електронних технологій, масовій інформації і др.;- демографічні ресурси – люди, фізично і інтелектуальне здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, впорядкування демографічних стосунків і др.;- політичні ресурси – відлагоджений державний механізм, підготовлений апарат управління, наявність розвинених політичних партій і політичних лідерів, розвинена політична теорія і політична культура і пр.;- силові ресурси – армія, міліція, служба безпеці, суд, прокуратура, в'язниці і ін..Практично суб'єкти влади використовують в комплексі всі владні ресурси, але самий універсальний, багатофункціональний ресурс – це людина, що створює всі інші ресурси влади.

51.Реформа, революція, переворот, трансформація. У цій галузі політичних досліджень основна увага зосереджується на тому, як відбувається процес трансформації політичних режимів. У транзитології виділяють декілька типів політичної трансформації: реформа, революція, переворот і перехід. Якщо революція – це насильницька зміна існуючих інститутів, то перехід – це такий тип політичної трансформації, для якого характерна зміна інститутів без порушення правових норм. Реформа і переворот також не задовольняють цих вимог. Перехід розглядають як тривалий процес, що складається з кількох етапів. Зміни починаються з лібералізації старого режиму, для якого характерна спроба влади зберегти залишки легітимности шляхом допущення населення та опозиції до політичної конкуренції. Наступний етап характеризується поглибленням вимог демократичної опозиції і намаганням влади стримувати демократичний рух шляхом загравання, погроз, поступок, переговорів та компромісів з опозицією. Якщо до влади приходить демократична опозиція, то є підстави говорити про початок вирішального, третього етапу суспільних перетворень, для якого характерні зміни у політичній, економічній, правовій та інших підсистемах суспільства. Поступальність та невідворотність реформ дає можливість перейти до останнього, четвертого етапу трансформацій, що має закінчитися закріпленням демократичних інститутів, формуванням політичної культури громадянського типу і ринкової економіки. Рух від консолідованого авторитаризму до консолідованої демократії може тривати від 9-10-ти до 30-ти і більше років [26]. Така тривалість переходу пояснюється цілим рядом чинників, що в одних країнах можуть пришвидшувати, а в інших затримувати процеси змін.«Політична революція – це суспільний рух і переворот, що ставлять за мету повалення старого режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади і здійснення докорінних змін політичного життя суспільства» .«Революція є швидкою фундаментальною і насильницькою внутрішньою зміною пануючих цінностей і міфів суспільства, його політичних інститутів, соціальної структури, керівництва, а також політичної діяльності уряду» .Зрозуміло, що запропоновані тут визначення не охоплюють всіх ознак революції, проте, вказують на такі характерні риси: 1) насильницький характер; 2) глибока, фундаментальна зміна існуючого ладу та соціальної структури суспільства; 3) радикальна зміна політичних інститутів та всієї політичної системи.

52. Рівні політичної культури. загальний, груповий, індивідуальний. Соціалізація - процес засвоєння індивідом соціальних норм і культурних цінностей, властивих суспільству, в якому він живе. Політична соціалізація є частиною загальної соціалізації, процес введення в політичне життя. Її специфіка полягає в тому, що в процесі політичної соціалізації індивідом засвоюються норми і цінності переважно політичної культури, зразки політичної поведінки, знання і уявлення про політичну сферу суспільства.Можна виділити три показники, які визначають відповідні рівні сформованості політичної культури особи.Показником першого рівня політичної культури особи є політичне пізнання, що включає наступні елементи: рівень уваги до політичних подій; володіння інформацією і наявність власної думки; рівень компетентності у сфері політики. Наступний, другий, більш високий рівень - це відношення до політики і політичної системи. Тут важливі наступні моменти: оцінка діяльності властей; частота обговорення політичних проблем з друзями, родичами, знайомими і др.; рівень національної гордості за політичну систему країни, за її успіхи в різних областях, за положення країни на міжнародній арені. Показник третього, найвищого рівня - це ступінь участі в політичному житті суспільства. Даний рівень політичної культури припускає: рівень політичної активності особи; форми участі в політичному житті; участь в державній політиці або в органах місцевого самоврядування; ступінь віри людей в те, що вони здатні робити вплив на політичні рішення і вибір методів такого впливу. Високий рівень політичної культури, як правило, може бути лише у тих, хто безпосередньо бере участь в політиці, і ніж більш це бере активну участь, тим рівень політичної культури вище.1. За рівнем прояву: - індивідуальна; - групова; - загальна(масова).У наш час найбільш поширена загальна(масова) політична культура, що з'явилася з утвердженням буржуазного ладу. Це культура широких верств населення. Виступає вона у двох видах – демократична і автократична.Для демократичної культури характерна висока політична активність громадян, їх включення в політичну систему, визнання громадянських прав і свобод, принцип контролю громадянами діяльності уряду, визнання політичних відмінностей та гри політичних сил. У цілому це культура громадянського суспільства правової держави.Розрізняються два види демократичної культури: консервативно-ліберальна, при якій визначаються громадянські права і свободи, але забезпечується суспільно-реформістський аспект, та ліберально-демократична. яка передбачає соціальні реформи з боку держави. На нинішньому етапі цивілізації це загальнолюдське надбання і цінність.При автократичній культурі ідеалом визначається сила і неконтрольована влада, яка виключає демократичні права і свободи громадян. Існує два види цієї культури. Авторитарна культура не передбачає активної участі має у політичному житті. Ідеологія використовується як знаряддя їх пасивної послушності. Другий – тоталітарна культура характеризується об'єднуючою роллю культу лідера, сильною владою з активним залученням громадян до політичного життя відповідно до встановлених політичним лідером принципів.Індивідуальна політична культура – це свідомість кожного окремого індивіда як учасника політичного процесу. Групова політична культура – це свідомість різних соціальних спільностей людей (соціально-класових, етнічних, демографічних, професійних, територіальних). За своїм змістом масова політична культура є сукупністю ідей, поглядів, уявлень, почуттів, настроїв, що відображають доступні й відомі масам політичні явища і процеси.

53. Різноманітні форми авторитаризму. Авторитарні режими можуть бути класифіковані як:абсолютистські монархії, в яких верховна, виконавча, законодавча та судова влада повністю належить одній особі (Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати тощо);військово-бюрократичні диктатури, встановлені внаслідок військових переворотів (в різні часи: Аргентина, Бразилія, Греція, Чилі тощо);вождистські — спираються на авторитет сильного лідера, можуть мати підтримку народу і передумовою становлення яких може виступати певна загроза для держави (Німеччина часів Гітлера, СРСР часів Сталіна);неототалітарні режими — владу контролює одна партія, інших партій або не існує, або вони мають декоративний характер (Корейська Народна Демократична Республіка).персональні тиранії — влада належить диктаторові та спирається на підтримку поліцейського апарату (в різні часи: Гаїті, Нікарагуа, Сомалі, Уганда);В умовах авторитарних режимів можуть існувати профспілки і політичні партії, але під жорстким контролем правлячої особи або правлячого угрупування.Авторитаризм може існувати в найрізноманітніших формах. В історичному минулому він виступав у формі древніх тираній, деспотій, абсолютних монархій і у формі різних аристократичних режимів. Виходячи з вищесказаного, є необхідність зупинитися на типології сучасних форм авторитаризму. Залежно від того, на які соціальні групи і інститути спирається влада, можна виділити такі форми авторитарного режиму: Військові диктатури, що передбачають опір на армію. В умовах нерозвинутого громадянського суспільства і слабких демократичних традицій військові виступають найбільш організованою силою, яка володіє ресурсами для захоплення влади (як правило, шляхом державного перевороту). Подібні режими - досить часте явище в Африці, латинській Америці, на близькому Сході. Придушуючи політичні свободи, військові можуть виступити ініціаторами економічної модернізації суспільства (військова диктатура генерала А.Піночета в Чилі). Теократичний - з опорою на духовенство і релігію. На зразок можна навести сучасний Іран, де з середини 90-х pp. намітилась тенденція до лібералізації режиму. Олігархічний - влада належить певним корпоративним кланам. Вождистський (режим особистої влади), що опирається на авторитет сильного лідера. Сам режим може мати підтримку народу. Основою для виникнення подібних режимів може стати відчуття зовнішньої загрози для країни. Самі лідери часто використовують націоналістичні гасла, ідеї незалежності або "модернізаційного прориву" (швидкого вирішення проблем економічної відсталості і бідності) для консолідації населення навколо власної влади. Змішані, поєднуючи в собі елементи різних режимів. Так, режим, встановлений С.Хусейном в Іраці, володів властивостями військового, вождистського і частково теократичного режимів одночасно. Військовий режим, встановлений у 1973 р. в Чилі, пізніше трансформувався в режим особистої влади А.Піночета. Поряд з вищевказаними виділяють однопартійні і багатопартійні, президентські і парламентські, традиційні і мобілізаційні форми авторитаризму. Зрештою авторитарний режим може виступати у формі реакційної диктатури або бути більш ліберальним. Останні форми авторитаризму є своєрідним симбіозом авторитарних демократичних тенденцій.

54. Роль ідеології у тоталітарному політичному режимі. Теза про панування єдиної ідеології в державі є ключовою при розгляді різних аспектів тоталітаризму, оскільки саме ідеологічний монізм дозволяє одній партії монополізувати владу і, понад те, здобувати підтримку населення. Тоталітарна ідеологія пропонує принципи, за якими має функціонувати нове суспільство, а, отже, для реалізації мети режиму вона має бути єдиним світоглядним орієнтиром. Переконати громадян у доцільності монізму партії, яка пропонує загальнодержавну ідеологію, та в правильності тверджень цієї ідеології можна тільки при замовчуванні або й прямій забороні альтернативних ідей. Адже вони за умов тоталітаризму виступають як опозиційні, оскільки плюралізм думок стає загрозою режимові. Відтак влада створює умови, за яких прагнення громадян до альтернативності є фактично неможливим. Це досягається шляхом ідеологічного контролю за поширенням інформації. Отже, цензурна політика, спрямована на ідеологічну фільтрацію будь-якої доступної населенню інформації, є необхідною умовою унеможливлення опозиційності. Цензура існує у будь-якій державі. Але політична цензура як прояв саме ідеологічної дискримінації є атрибутом держави тоталітарної, оскільки стоїть на сторожі збереження ідеологічної єдності. Тому, коли говоримо про тоталітаризм, то в цьому контексті можемо констатувати наявність не лише класової, національної та расової дискримінації, але й дискримінації ідеологічної, проявом якої є заборона опозиційних думок та нав’язування режимом власних ідей. І оскільки в тоталітарній державі ідеологізуються всі суспільні сфери, то цензура, як механізм забезпечення ідеологічного монізму, має бути тотальною. Суттєву роль у формуванні необхідної для тоталітаризму свідомості відіграють такі механізми впливу, як: засоби політичної соціалізації, політична пропаганда, ідеологічна індоктринація. І оскільки ці механізми застосовуються для нав’язування панівної ідеології, то з інформації, яка доходить до населення, вилучаються будь-які дані, що містять ознаки інших ідеологій. Зазвичай при вивченні проблеми тоталітарної цензури увагу приділяють саме обмеженням, що стосуються певних даних. Але щодо цензури як механізму контролю над суспільством, суттєвим є як замовчування невигідної для режиму інформації, так і нав’язування інформації йому потрібної. Так влада за допомогою цензури прагне маніпулювати громадською думкою. . Отже, цензура в тоталітарній державі є політичною цензурою в силу політизації суспільного життя, зв’язку всіх його сфер з політичними питаннями не лише через ідеологічний монізм, але й через необхідність впровадження у свідомість населення відповідної ідеології. Метою цензури в СРСР, Італії, Німеччині в період панування тоталітарних режимів був потужний вплив на громадську думку, зокрема на формування лояльності до влади. В цих умовах політична цензура стає тотальною. Тоталітарна цензура тісно пов’язана з політичною пропагандою (яка, як і цензура, спрямовується на політизацію суспільного життя), здійснюваною державою, оскільки проникнення забороненої інформації може суперечити пропагандистським гаслам. При цьому цензура не допускає реального відображення політичної, економічної та соціальної ситуації у країні. Тому її слід вважати механізмом тоталітарної пропаганди, оскільки фікції, які мають впроваджуватися в суспільну свідомість, створюються на основі неправдивої інформації, при поданні якої або приховуються певні дані, або підтримуються певні ідеї. Гасла тоталітарної пропаганди мають сприяти мобілізації населення та його підтримці офіційної ідеології, а це не передбачає об’єктивності – не допустити її можна саме за допомогою жорстких цензурних обмежень. При здійсненні політики, спрямованої на формування принципів цензури, обмеження впливу альтернативних джерел інформації, тоталітарні режими широко використовували засоби масової інформації. Одним з перших кроків тоталітарної влади завжди було запровадження контролю над ЗМІ.

55. Система міжнародних політичних відносин: загальна характеристика . Серед пріоритетних напрямків політичних відносин важливе значення мають міжнародні. Вони є специфічним видом суспільних відносин. їх розуміють як складну систему політичних, економічних, дипломатичних, військових, інформаційних та інших відносин і зв'язків на двосторонніх, багатосторонніх, регіональних, континентальних та глобальних рівнях. Специфіка міжнародних політичних відносин полягає в тому, що: - порівняно із внутрішньо політичними вони мають ширший просторовий вимір; - дають характеристику взаємодії між двома й більше суб'єктами (державами, об'єднаннями, блоками); - основними суб'єктами виступають народи, держави, політичні й громадські структури; - їх прояв пов'язаний із широким спектром міжнародних норм і цінностей; - функціонування міжнародних політичних відносин переважно відбувається в рамках міжнародних політичних структур.Раніше в теорії міжнародних відносин для позначення взаємодії між суверенними державами використовувалося поняття «зовнішня політика». Проте сьогодні світова спільнота складається не тільки з незалежних держав, але і різних економічних, торгових, військових союзів, блоків і так далі, що склалися на двосторонній або багатобічній основі. Окрім них, на міжнародній арені активно діють Організація Об'єднаних Націй; міжнародні урядові і неурядові організації; а також спеціалізовані установи і організації, що займаються питаннями, соціального, економічного розвитку, проблемами роззброєння, безпеці. Всі вони є суб'єктами міжнародних відносин. Отже, міжнародні відносини є системою економічних, політичних, соціальних, дипломатичних, правових, військових і культурних зв'язків і взаємодій, які виникають між суб'єктами світової спільноти . Очевидно, що не всі взаємини між народами, державами, міжурядовими і неурядовими організаціями мають політичний характер. Проте у зв'язку з розширенням числа суб'єктів міжнародних відносин в політичній науці разом з поняттям «зовнішня політика» почав використовуватися термін «міжнародна політика». Під міжнародної політикою розуміються процеси вироблення, прийняття і реалізації рішень, що торкаються життя світового співтовариства.Міжнародна політика - це система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв’язків і відносин між народами, державами та групами держав, провідними соціальними, економічними і політичними силами й організаціям, що діють на світовій арені.Суб'єктами світової політики виступають держави, міжнародні об'єднання, політичні партія і рухи і т.п. На світовій арені, крім держав, з'явилося багато нових неурядових суспільних і гуманітарних організацій, угрупувань, союзів, діють суспільно-політичні рухи. Але роль їх залишається поки несумірною з роллю держав, на які покладена місія представляти в світовій політиці суспільство в цілому, а не яку-небудь окремо взяту соціальну групу або політичну організацію. Політологи підкреслюють, що держава - єдиний загальнонаціональний інститут, що має легітимні повноваження брати участь у відносинах з іншими державами, укладати договіри, оголошувати війну. Держави як і раніше залишаються основними суб'єктами світової політики. Разом з тим зростання числа міжурядових і міжнародних неурядових організацій робить правомірним твердження про формування нового світового політичного простору, в якому всі суб'єкти світової політики тісно взаємозв'язані. Цей термін відображає взаємодію всіх політичних сил в глобальному масштабі при рішенні питань забезпечення загального миру, безпеки, рівної для всіх прав і можливостей вільного розвитку і т.д..Міжнародні відносини - це система економічних, політичних, соціальних, дипломатичних, правових, воєнних, гуманітарних зв'язків і відносин між основними суб’єктами світового співтовариства, до яких відносяться держава, народ, суспільні та громадські рухи, організації.Види міжнародних відносин: за сферами суспільного життя - економічні, політичні, воєнно-стратегічні, культурні, ідеологічні; на основі взаємодіючих суб’єктів - міждержавні, між партійні, відносини між різними неурядовими асоціаціями, приватні та ін.

56. Способи рекрутування в еліту: антрепренерська система і система гільдій. В сучасній політології прийнято розрізняти дві основні системи рекрутування політичних еліт - антрепренерську і гільдій.Систему гільдій відрізняють: закритість, відбір претендентів на високі посади головним чином з низьких шарів самої еліти, їх повільне поступове просування по сходинках службової ієрархії; високий ступінь інституціоналізації процесу відбору, наявність численних інституційних фільтрів (формальних вимог для заняття посад (вік, стаж роботи, освіта, партійність тощо); вузький, відносно закритий круг селектората (людей, що здійснюють відбір кадрів); Система гільдій переважала в тоталітарних країнах. Номенклатурна система рекрутування політичної еліти – один з найтиповіших варіантів гільдій, який характеризується відсутністю конкурентної боротьби, політикуванням і домінуванням споріднених зв'язків.Значення ієрархічної побудови номенклатури полягало в тому, що кандидат послідовно підіймався з сходинки на сходинку. Тут були виключені конфлікти усередині еліти, забезпечувалася спадкоємність політичного курсу, відтворювання одного типу лідерства. Разом з тим ця система культивувала особисту відданість кандидата керівництву, догоджання, показна активність і т.д. Тому система все рідше допускала до влади людей здатних, талановитих, самостійних.Елементи системи гільдій є у Великобританії, Японії, Німеччині і інших країнах. Наприклад, у ФРН для того, щоб зробити кар'єру необхідно, як мінімум, відповідати наступним вимогам: по-перше, походження батьків кандидата повинне бути достатньо високим. Компенсацією за недостатнє репрезентативне походження може мати брак з представниками більш високої соціальної групи; по-друге, необхідний певний тип виховання, як правило, його можна отримати у великому місті в поєднанні з університетською освітою; по-третє, кандидат повинен сповідати одну з двох основних релігій і дотримуватися певної системи поглядів. Антрепренерську систему відрізняють: відвертість, широкі можливості для представників різних суспільних груп претендувати на місце в еліті; невелике число інституційних фільтрів, тобто формальних вимог для заняття посад; широкий круг беруть участь у відборі, в який можуть ввійти всі виборці країни; висока конкурентоспроможність відбору, гострота суперництва за заняття керівних позицій; першорядна значущість особистих якостей, індивідуальної активності, уміння знайти підтримку виборців. Дана система поширена в більшості країн Західної Європи і США, оскільки є демократичною, динамічної і здібної до інновацій. Її недоліками є часта зміна курсу у зв'язку із змінами в правлячій еліті, порівняно низька передбачуваність політичних рішень, схильність лідерів до надмірного захоплення зовнішнім ефектом та популізмом.У кожної системи відбору є свої плюси і мінуси. Якщо антрепренерська система більшою мірою пристосована до динамізму сучасного життя, то система гільдій схильна до бюрократизації, консерватизму; перша відрізняється високим ступенем ризику, друга - більшою урівноваженістю і виваженістю політичних рішень, меншою ймовірністю внутрішніх конфліктів, прагненням до консенсусу і спадкоємності.

57.Стилі лідерства. Визначення та типологія. Лідерство – це різновид влади, специфікою якої є спрямованість зверху вниз, а також те, що її носієм виступає не більшість, а одна людина або група осіб. Стилі:1.Авторитарний стиль, який передбачає одноосібний спрямовуючий вплив лідера. Головний метод керівництва -директиви, накази і доручення, засновані на загрозі застосування покарання. Від підлеглих вимагається безвідмовне виконання його волі та відданість;2. Демократичний стиль. В цьому випадку для лідера характерне урахування інтересів і думок оточуючих його людей, залучення їх до прийняття рішень та стимулювання ініціативи. Головний метод керівництва - заохочення та похвала оточуючих;3. Відсторонений стиль проявляється у пасивній позиції лідера при здійсненні ним управлінських функцій і наданні достатньої самостійності виконавцям, а також в бажанні уникнути можливих конфліктів. Основний метод керівництва - прохання, переконання, поради. Можливі ситуації, коли саме найближче оточення починає маніпулювати політиком.Залежно від мети, на яку орієнтований політик, виділяють:1)інструментальне лідерство, яке сконцентроване на досягненні поставлених завдань і відповідно вимагає від лідера та його команди високого рівня компетентності;2) емоційне лідерство, орієнтоване на установлення добрих стосунків з послідовниками.Залежно від природи авторитету, на якому побудована влада лідера, у політології виділяють:1)традиційне лідерство, яке передбачає вплив, заснований на вірі послідовників у святість традицій (монархи, старійшини та вожді племен);2) харизматичне лідерство, що формується на основі віри населення у виключні особисті якості лідера;3) раціональне лідерство. Ресурси впливу лідера базуються на факті призначення або вибрання його на певну посаду. Саме такою легітимністю володіє більшість сучасних президентів і голів виконавчої влади.

58.Структура політичних партій. У структурному плані партія є складним організмом, що складається з таких компонентів:-вищий лідер і штаб, які виконують керівну роль: приймають важливі рішення; концентрують у своїх руках всю інформацію про діяльність партій; маніпулюють свідомістю і поведінкою партійних мас;-бюрократичний апарат, що здійснює зв'язки між вище- і нижчестоящими партійними структурами і виконує накази керівництва.Інколи бюрократичний апарат може відособлюватися від інших ланок партії і навіть брати партійне керівництво у свої руки.Класичний приклад: висунення в 20-і pp. в РКП (б) секретаріату ЦК на чолі з Й. Сталіним на перше місце у структурі партії.-активні члени партії, що беруть участь у її житті і сприяють реалізації партійної програми, пропагують її ідеї, але не входять до складу бюрократії;-пасивні члени партії, які, входячи до її складу, практично не беруть участі у житті організації, не сприяють реалізації партійної програми;-соціальна база партії, тобто ті верстви населення, які орієнтуються на неї і можуть підтримувати її у фінансовому плані. Частина соціальної бази партії, яка не тільки підтримує її програму, але й постійно голосує за неї на виборах, називається електоратом даної партії.

59.Структура політичної влади. Структура влади - це ті компоненти, без яких вона не відбувається. Такими є її суб'єкт, об'єкт, підпорядкування об'єкту, джерела і ресурси влади.Влада може здійснитися тільки через взаємодію суб'єкта влади і її об'єкта. Суб'єкт виражає свою волю щодо об'єкта через наказ (розпорядження, команду), що супроводжується загрозою санкції у випадку його невиконання.Джерелом влади суб'єкта (владна першооснова) може виступати його сила, краса, багатство, авторитет.Суб'єкти політичної влади мають багаторівневий характер: її первинний рівень виражений індивідами, вторинний -політичними організаціями, суб'єкти більш високого рівня -політичні еліти і лідери.Влади не може бути без підпорядкування об'єкта. Здатність до підпорядкування залежить від кількох факторів: засобів (ресурсів) впливу, якими володіє суб'єкт, і від мотивації підпорядкування, яка може бути викликана: страхом за свою безпеку, страхом залишитись без певних благ; звичкою виконувати накази; апатією; переконанням у необхідності підпорядкування; зацікавленістю, щоб бути в підлеглості; відчуттям обов'язку; авторитетом суб'єкта влади.Ресурси влади являють собою все те, що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб'єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу.Економічні ресурси - матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва і споживання, гроші, родючі землі, продукти харчування тощо.Соціальні ресурси - соціальні і демографічні структури, соціальна інфраструктура: освіта, медичне обслуговування, соціальне забезпечення тощо.Культурно-інформаційні ресурси - знання й інформація, а також засоби їх отримання і поширення: інститути науки і освіти, ЗМІ тощо. Через ці інститути контролюється формування суспільної думки. Особливо великий вплив на політичне життя мають ЗМІ. Хто контролює ЗМІ, той і володіє ресурсами переконання і навіювання.Адміністративно-правові ресурси - система управління, сукупність владних установ.Силові ресурси - це зброя і апарат фізичного примусу (армія, поліція, внутрішні війська, спецслужби, суд і прокуратура з їх матеріальними атрибутами: будівлями, спорядженням, тюрмами).

60.Структурні компоненти політичної системи. У політичній системі суспільства розрізняють чотири основних групи елементів: політичні інститути, політичні відносини, політичні норми, політичну свідомість і політичну культуру.Інституціональну підсистему складають політичні інститути: держава та її структурні елементи, такі як парламент, уряд, політичні партії,громадсько-політичні організації, церква, органи місцевого самоврядування. У своїй сукупності ці взаємозв'язані політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи.Регулятивну підсистему утворюють сукупність політичних норм, за допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин. Одні політичні норми цілеспрямовано створюються державою — норми права; інші складаються поступово під впливом політичних, економічних, духовних чинників — норми моралі, звичаї, традиції. Головною складовою регулятивної підсистеми суспільства є норми національного права.Функціональна підсистема політичної системи знаходить своє вираження у політичному процесі й політичному режим.Комунікативна підсистема містить політичні відносини, тобто ті зв'язки між людьми та їх спільностями, які складаються у процесі реалізації влади або з її приводу. Інформаційно-комунікативна підсистема містить ЗМІ, засоби комунікації, науково-інформаційну інфраструктуру — тобто розгалужену мережу установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації про політичне життя, пропагуючи вироблені політичні та правові норми, певну політичну свідомість і політичну ідеологію.Політична свідомість і політична культура складають духовно-ідеологічну підсистему політичної системи.

61.Суб'єкти політичної влади: соціальні, інституціональні і функціональні. Суб'єкт влади — це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади — державні та інші політичні організації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політичне домінуючих соціальних груп. Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб'єктів. Згідно з нею суб'єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:1. Первинним суб'єктом за республіканського, демократичного правління є народ — носій суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Поняття народ неоднорідне: основними суб'єктами влади є великі групи населення, об'єднані спільністю корінних інтересів і цілей; неосновними — невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо.2. Вторинні суб'єкти носіїв влади — малі групи, представницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб'єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обов'язками. Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й регресивні, плідні та безплідні, благополучні й трагічні. І, нарешті, сукупним (колективним) носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.Якщо суб’єкти політичної влади поділити на соціальні, інституціональні і функціональні, то до соціальних належать це певні суспільні класи (робітники, селяни, буржуазія, поміщики, інтелігенція); соціальні прошарки (підприємці, фермери, священики, службовці); професійні групи (машинобудівники, педагоги, будівельники і т.д.);етнічні спільності (нація, народність, плем’я); вікові групи (молодь, середній вік, пенсіонери).

62.Суб'єкти та об'єкти політики. Суб'єкти політики - це люди, їхні організації, рухи, інститути, окремі особистості, що беруть участь у політичному житті суспільства і держави і чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної й інших сфер життєдіяльності людей як відповідних об'єктів політики. Отже, суб'єкти політики спроможні сформулювати і реалізувати власні цілі, мають усвідомлені інтереси і потреби, цілеспрямовану активність, тобто суб'єкти політики є головним регулятором взаємодії з об'єктом, керування ім.У процесі діяльності суб'єкт взаємодіє з реальними суспільними відносинами і вибирає з них той шар, що має для нього певний інтерес. Тому об'єкт взагалі, і політики зокрема, - це той предмет, конкретна галузь реальності, що стала значимою, цікавою або необхідною для суб'єкта. Об'єкти політики - це реальна політична дійсність із властивими їй суспільними відносинами, насамперед політичними, політична система суспільства в цілому, її елементи, форми політичного життя, сфера політичних інтересів, протиріччя політичного процесу, як у межах держави, так і в регіональному або світовому просторі. Об'єкт політики дає уявлення про те, на що суб'єкт політики спрямовує свою активність у вигляді перетворюючої або руйнуючої політичної діяльності.Суб'єкти політики активні за своєю природою. Рушійною силою такої активності, цілеспрямованої політичної діяльності є наявність політичного (у сукупності й у залежності з іншими) інтересу. Обсяг активності, обумовлений спроможністю суб'єкту, впливати на поводження людей (взаємодіяти з іншими суб'єктами політики), підкоряти політичні дії розробленим цілям, викликати зміни в політичному середовищі. Суб’єктність у політиці визначається залежністю між об'єктивними можливостями діяти, які обмежуються структурою політичних сил і досягнутим рівнем зрілості суб'єкта, зрілістю політичного середовища і т.п. і суб'єктивними можливостями (знаннями, уміннями діяти, послідовністю діяльності, мотивацією, емоційним станом, волею і т.п.).

63.Суспільно-політичні рухи: визначення, особливості діяльності та існування. Під політичним суспільним рухом розуміються такі суспільні сили, що намагаються змінити існуючі умови або закріпити їх шляхом впливу на уряди або державні органи або ж шляхом завоювання влади. Політичний рух - особлива форма суспільного руху, що визначається в найбільш загальному вигляді як спільне прагнення людей до реалізації загальної політичної мети і політичної програми.Громадські рухи масові і виникають з певною метою. Це структурно неоформлені масові об'єднання громадян та організації різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на реалізацію певних тактичних завдань. Основними різновидностями громадських рухів в Україні є: політичні рухи (Народний Рух України на початковій стадії), масові: демократичні рухи (рухи за демократичні перетворення, спрямовані на захист прав і свобод людини, антифашистські, проти расової та національної дискримінації, націоналістичні об'єднання, соціальні, екологічні, неофеміністські та ін).Характерною рисою, що відрізняє політичний рух від усіх інших суспільних течій і об'єднань є те, що політичний рух використовує для досягнення політичної мети політичні засоби, методи і способи, тобто завойовує шляхом масових політичних заходів і виступів політичну владу або впливає на засоби та методи здійснення політичної влади, добиваючись реалізації економічних і соціальних проблем. Один з важливих критеріїв формування політичних рухів - класовий, політичний характер.

  1. Сутність виборчої системи і типологія виборів.

Виборча система – це сукупність передбачених законом виборчих процедур, пов'язаних з формуванням органів влади. Сучасні демократії застосовують найрізноманітніші виборчі системи (сьогодні налічується близько 350 їх різновидів) і кожна із них має певні переваги та недоліки.За порядком голосування і підрахунком голосів розрізняють такі види виборчих систем, як мажоритарна, пропорційна і змішана (мажоритарно-пропорційна або пропорційно-мажоритарна).

Мажоритарна виборча система – це голосування за кандидата по виборчому округу і визнання його обраним на основі одержаної ним більшості голосів виборців. За цією системою відбуваються парламентські вибори у 76 країнах світу (Велика Британія, Франція, США, країни Латинської Америки, Африки, Тихоокеанського басейну). Існують мажоритарні системи абсолютної та відносної більшості. За першою перемогу на виборах здобуває кандидат, який набрав 50% голосів плюс один голос. Під час виборів за мажоритарною системою відносної більшості членом парламенту стає депутат, який одержує більше голосів, ніж усі його суперники, навіть якщо це менше 50% голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.Пропорційна виборча система передбачає проведення виборів за партійними списками і розподіл мандатів між партіями та виборчими блоками партій пропорційно до кількості голосів, набраних ними. На відміну від мажоритарної виборчої системи, при застосуванні пропорційної системи виборець насамперед голосує не за конкретну особу, а за певну партію чи блок партій, яка виставляє свій список кандидатів.Історично пропорційна виборча система з'явилася пізніше від мажоритарної, на початку XX століття, і сьогодні застосовується у 48 країнах світу. У більшості країн, що застосовують пропорційну систему, введений своєрідний бар'єр, тобто мінімальний відсоток голосів виборців, який має отримати список партії, щоб кандидати від неї могли отримати депутатські мандати. Розміри прохідного відсотка різні: 5 % в Україні,1% у Ізраїлі, 5% у ФРН, Швеції, 10% у Туреччині.Існує кілька різновидів пропорційної виборчої системи:

• партія попередньо не формує список своїх кандидатів, а здобувши на виборах певне число мандатів, самостійно визначає депутатів;• партія пропонує повні списки своїх кандидатів з визначеним місцем кожного з них;• пропорційна система з преференціями (перевагами), яка дозволяє виборцям, які голосують за певний партійний список, позначати відповідними номерами тих кандидатів, яким вони віддають перевагу.Тобто, залежно від можливості виборця вплинути на розташування кандидатів у списку, розрізняють такі різновиди пропорційної виборчої системи як "жорстока", "напівжорстока", "м'яка".Також вона поділяється на пропорційну систему за закритими і відкритими списками.

Змішана виборча система є комбінацією мажоритарної і пропорційної виборчих систем. Найголовнішим і найпростішим варіантом такої системи є "лінійне змішування", за якого частина депутатів обирається за мажоритарною системою, а інша частина – за пропорцією. Поширена в Україні, Росії, Литві та в інших країнах.Політологія виділяє два основні шляхи завоювання та утримання влади: насильство, диктатуру і демократичні вибори. Вибори – це демократичний спосіб формування, періодичної чи позачергової зміни персонального складу органів державної влади або підтвердження повноважень на новий строк, процедура призначення посадових осіб через волевиявлення дієздатних осіб шляхом голосування за кандидатів, висунутих відповідно до встановлених законом правил і процедур. Вибори є сучасною, цивілізованою правовою формою завоювання влади, зміни здійснюваного нею курсу.

Політичні вибори – це не лише безпосереднє голосування, а й широкий комплекс заходів і процедур щодо формування керівних органів у державі, Головними серед них є:• призначення виборів та визначення дати їх проведення; • визначення меж виборчих округів і виборчих дільниць;• утворення виборчих комісій (Центральної, окружних, дільничних);• складання списків виборців;• висування та реєстрація кандидатів;• проведення передвиборчої агітації; • голосування; підрахунок голосів;• оприлюднення результатів голосування;• проведення в разі необхідності повторного голосування чи повторних виборів.Залежно від предмета обрання розрізняють вибори президентські, парламентські і муніципальні (вибори до місцевих органів влади). З огляду на причини їх проведення вибори можуть бути черговими (проводяться у зв'язку із закінченням строку повноважень виборного органу), позачерговими (їх проводять внаслідок дострокового припинення виборним органам своєї діяльності, наприклад, достроковий розпуск парламенту, смерть або відставка президента), додатковими (проводяться для поповнення представницького закладу, якщо з його складу вибув один або кілька членів). Їх можуть проводити на:1.альтернативній основі,коли на одне вакантне місце притендують два або більше кандидатів;2.безальтернативній основі,коли на одне вакантне місце притендує один кандидат.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]