Екзамен з соціології.

1.Базові компоненти соціального життя. Існування суспільства пов'язане з постійною взаємодією індивідів, соціальних груп щодо задоволення власних потреб та інтересів. Взаємодія ця формується поступово, ускладню­ючись крок за кроком. Переплітаючись, ці взаємодії утворю­ють міцну тканину соціального життя.Елементарною частиною будь-якої соціальної діяльності людей є соціальна дія. Термін цей запровадив у соціологію М. Вебер, який розумів соціальну дію як таку, що є усвідом­леною та співвідносною з діями інших людей або зорієнто­ваною на них.Структура соціальної дії така:• дійова особа;• потреба в активізації поведінки;• мета дії;• методи дії;• інша дійова особа, на яку спрямовано дію;• результат дії.Беручи до уваги те, що соціальна дія завжди усвідомлена, необхідно знати, що спонукає людину до неї. Тож постає питання мотивації.Мотивація—це сукупність факторів, які спонукають до дії. Передовсім, це потреби, що можуть бути фізіологічними (їжа, відпочинок, секс та ін.), а також потреби в безпеці, спілку­ванні, визнанні, статусі тощо.Соціальна дія є кроком до формування соціальної взаємодії. Чинячи соціальну дію особа відчуває на собі дію інших, а отже, відбувається обмін діями, тобто соціальна взаємодія.Соціальна взаємодія - це система взаємозумовлених соціальних дій. Вони пов'язані циклічною причиновою залежністю, коли дії однієї особи є одночасно причиною та на­слідком відповідних дій іншої особи. Найбільш загальними типами взаємодій є співробітництво та суперництво.Соціальні взаємодії пов'язані зі взаємними очікуваннями певного типу поведінки стосовно одне одного. Такі очікування можуть бути епізодичними, невизначеними чи стійкими та сталими.Якщо взаємодії набувають стійкого характеру, взаємні очікування індивідів постійно змінюються й водночас ви­никають стійкі соціальні очікування, що надають взаємодії досить упорядкованої та передбачуваної форми. Такі впо­рядковані та стійкі взаємодії називаються соціальними відносинами.На думку сучасних соціологів, основою формування соціальних відносин є цінності.Важливими елементами соціального життя є соціальні групи. Соціальна група - це стійка сукупність людей, котрі взаємодіють між собою та здійснюють спільну діяльність для задоволення особистих, колективних і суспільних інтересів та цілей.Р. Мертон виділяє такі ознаки соціальної групи:- взаємодія; - членство;- ідентичність.Для існування суспільства необхідно закріпити певні соціальні відносини, зробивши їх обов'язковими для членів суспільства чи соціальної групи. Це стосується тих відносин, які відображають задоволення потреб, необхідних для існу­вання цілісної соціальної групи. Цю функцію виконують соціальні інститути.Соціальні інститути - це стабільна й інтегрована сукуп­ність соціальних зв'язків, норм, ролей і статусів, цінностей та вірувань, які регулюють усі сфери суспільного життя.Головним завданням соціальних інститутів є задоволення основних життєвих потреб. Отож соціологи виділяють п'ять соціальних інститутів:1) інститут сім'ї та шлюбу (потреба у відтворенні люд­ського роду);2) політичні інститути (потреба в безпеці та соціальному порядку);3) економічні інститути (потреба у виробництві матеріаль­них цінностей);4) освітні інститути (потреба в соціалізації, переданні знань, досвіду);5) інститут релігії (задоволення духовних потреб).

2.Види цінностей, їх соціальна роль . У культурі кожної соціальної спільноти існують власні цінності; поряд із ними — також загальнолюдські, які забезпечують цілісність суспільства, регулюють спроможність його виживання на різних етапах розвитку суспільства. Цінності — це переконання щодо цілей, до яких індивід прагне, та основні засоби їх досягнення. Основна вимога до цих переконань — їх повинно розділяти все суспільство. У різних культурах під цінностями виступають різні переконання, але кожний соціальний устрій сам визначає свої цінності. Ця обставина зумовлює визначення цінностей як суспільних відносин.Існують цінності — носії первинного смислу буття (свобода, віра, надія та ін.), які є загальнолюдськими (абсолютними). Інші цінності, такі як демократія, соціальна справедливість і т. ін., специфічно проявляються в тому або іншому суспільстві. Будь-які цінності завжди структуровані (хоча й неоднаково) в кожному суспільстві та являють собою певну ієрархію. Поряд із такими ієрархіями суспільних діють загальнолюдські цінності. Структуровані цінності зумовлюються існуючою ідеологією держави, політичних партій, різноманітних організацій тощо. Можна також виділити групові цінності, які є каналами комунікації та взаємодії.Нормами називаються засоби, які регулюють поведінку індивідів і груп. Норми, які присутні в культурі суспільства, виробляються залежно від його соціальної структури, інтересів соціальних груп, систем суспільних відносин та уявлень членів суспільства про первинне, допустиме, можливе, бажане або навпаки. Можна сказати, що цінності обґрунтовують норми, завдяки чому вони разом створюють єдину ціннісно-нормативну структуру культури.

3. Вірогідність соціологічного знання. Вірогідність соціологічного знання — істинність соціологічного знання, його відповідність реальності, яку вивчає соціолог. Проблема вірогідності соціологічного знання належить до кола проблем соціологічної епістемології. Отримання вірогідного знання є метою, ідеалом соціологічної дослідницької діяльності. Переклад соціального знання на мову соціальної інформації, придатної для цілей соціального керування й планування, з'являється особливим видом прикладного соціологічного дослідження. Відповідно, принципи функціонування соціальної інформації з'являються модифікацією пізнавальних принципів, що характеризують рух соціального знання під кутом зору задоволення практичної потреби суспільства. Об'єктивність знання в термінах інформації здобуває значення якості інформації, її вірогідності. Достовірне знання — це, насамперед, щире знання, знання про об'єктивну дійсність.У своїй інформаційній формі об'єктивність (об'єктивна істина) наділяється ознаками результативного керування. Оцінюючи ефективність керування співвідношенням результатів і витрат, ми, тим самим, створюємо можливість кількісного підходу до соціальної інформації й через неї - до оцінок істинності знання, використовуваного як інформація.Сказане дозволяє затверджувати, що нерозв'язаність проблеми вірогідності соціологічної інформації є похідна недостатньої розробленості теорії й методології соціального пізнання. Більшість монографій, присвячених проблемам вірогідності результатів соціологічних досліджень, є, по перевазі, методолого-методичними вишукуваннями описового, екстенсивно-ассимиляционного характеру, які лише збільшують кількість трактувань понять «вірогідність», «точність», «надійність», «правильність» і ін. У них слабко проглядається орієнтація на інтегрування методологічного досвіду, не спостерігається якісної зміни в методичних пошуках і теоретичному осмисленні одержуваних результатів, обмежено використовуються методи математичної обробки й моделювання при узагальненні інформації.Проблема вірогідності соціологічної інформації може бути вирішена не на одному з етапів прикладного дослідження, а тільки в процесі одержання достовірного знання про досліджуваний об'єкт, де всі етапи прикладного соціологічного дослідження представляють органічні складові частини єдиного цілісного пізнавального процесу.У традиційній схемі побудови програми соціологічного дослідження увага акцентується на функціях, виконуваних тими або іншими методологічними засобами. Проблеми, пов'язані з обґрунтуванням вибору тих або інших конкретних методів дослідження або оцінки вірогідності отриманих даних, при такому підході залишаються відкритими.Цілісний підхід до аналізу проблеми вірогідності соціологічної інформації можливий лише при наявності чіткої логічної структури прикладного соціологічного дослідження, в основі якої лежить метод сходження від абстрактного до конкретного.Тут найважливіший фактор вірогідності інформації - це конкретна теоретична модель об'єкта й предмета дослідження. У програмі прикладного соціологічного дослідження модель предмета включає якісні характеристики, що відбивають його типовий стан, адекватність методу реєстрації об'єктивних факторів і відповідність проекту вибірки об'єкту й предмету дослідження. Основними параметрами вірогідності служать об'єктивність попередньої інформації про об'єкт і предмет дослідження, вибір надійного інструментарію й логічне обґрунтування дослідницьких етапів цілісного процесу прикладного соціологічного дослідження.У методологічному відношенні тут також важливо виключити ті помилки в аналізі фактів, які «вкрадаються» через невірну теоретичну концепцію, невірного вибору підстави угруповання даних, неадекватного використання методів дослідження й інших погрішностей.Найважливішим критерієм вірогідності соціологічної інформації є також результати впровадження в практику вироблених на її основі рекомендацій. На жаль, про вірогідність даних більшості прикладних досліджень важко судити саме тому, що їх кінцевим «виходом» служить тільки публікація, а не практичне впровадження.Отже, підсумком застосування принципів і правил наукових методів у прикладному соціологічному дослідженні є не одержання нового теоретичного висновку, а пристосування теорії до специфіки об'єкта її додатка. Ця особливість прикладного аналізу не збігається із процедурами емпіричної й теоретичної інтерпретації. У процесі прикладного дослідження ми одержуємо знання того, якою мірою соціальний об'єкт підкоряється відомим об'єктивним законам і принципам соціологічної науки і які нові обставини й факти в реальній дійсності треба врахувати, щоб більш точно встановити умови успішного застосування теорії до рішення практичних завдань.

4.Громадянське суспільство і його соціальне значення. Громадянське суспільство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства у противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи).Отже, громадянське суспільство — історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.Громадянське суспільство є системою, в якій переважають горизонтальні (невладні) зв'язки і відносини, що само організовується і само розвивається. В державі ж переважаючими є вертикальні зв'язки. В основі функціональної взаємодії громадянського суспільства і правової держави лежить принцип єдності і боротьби протилежностей. З одного боку, вони як би протистоять один одному, а з іншою - вони неможливі один без одного.

5.Девіантна поведінка та її види Девіáнтна поведíнка (відхильна поведінка) — поведінка індивіда або групи, яка не відповідає загальноприйнятим нормам, внаслідок чого відбувається порушення цих норм.Проблема девіантної поведінки та її корекції завжди була важливою у педагогіці, психології, кримінології, але останнім часом вона набуває масового характеру.У період різких переломів у суспільстві часто порушується єдність буття і свідомості, виникає невідповідність взаємодії суб'єктів і соціальних інститутів, неадекватність соціальної політики і моралі. Розмитість норм, ослаблення соціальної регуляції спотворює духовні і культурні підвалини. Відбувається розрив між прагненням до швидкого зростання матеріального добробуту і відсутністю важелів саморегуляції, заснованих на високій культурі, духовності.В залежності від способів взаємодії з реальністю та порушенням тих чи інших норм суспільства прояви девіантної поведінки поділяються на 5 видів:Делінквентний вид девіантної поведінки - сукупність протиправних вчинків та злочинів, які не відповідають формально зафіксованим соціальним та юридичним нормам.Адиктивний вид девіантної поведінки - поведінка, що зумовлюється залежністю від різних хибних пристрастей.Патохарактерологічний вид девіантної поведінки - поведінка, що зумовлюється патологічними змінами характеру, що сформувалися в процесі виховання.Психопатологічний вид девіантної поведінки - ґрунтується на психопатологічних симптомах та синдромах - це прояви тих чи інших психічних порушень та захворювань.Ґрунтується на суперцінностях - це виявлення обдарованості, таланту, геніальності в якійсь сфері діяльності, які виходять за рамки звичайного, нормального сприйняття.

6.Емпіричні школи в соціології . В даний час практично у всіх країнах світу проводяться соціологічні дослідження, що найчастіше носять прикладний характер, тобто здійснюється по соціальному замовленню, і призначаються для рішення виникаючих у процесі життєдіяльності людей соціальних проблем. Фундаментальними соціологічними дослідженнями займаються, як правило, вчені в університетах, а в ряді країн ще й у наукових інститутах. Така спеціалізація праці серед соціологів виникла в 30-і рр. нашого сторіччя в США в зв'язку з появою і широким поширенням соціального замовлення на проведення тих чи інших соціологічних досліджень.Чикагська школа емпіричної соціології являла собою існування в першій половині XX сторіччя специфічний підрозділ університету з досить рано сформованими традиціями дослідницької діяльності і величезним впливом на діяльність соціологів усієї країни, а потім і усього світу.Емпірична соціологія з'являється разом з теоретичною, але здобуває самостійне значення лише на початку нашого сторіччя як специфічна область соціологічних досліджень з особливими традиціями і логіки розвитку. Хоча ця роль у становлення соціології як науки високо оцінювалася з перших кроків, організація і проведення емпіричних соціологічних досліджень обумовлювалася насамперед потребами суспільства.Емпірична соціологія - це комплекс соціологічних досліджень, орієнтованих на збір і аналіз конкретних фактів громадського життя з використання спеціальних методів (опитувань, анкетування, інтерв'ювання і статичних методів в ін.).Поява емпіричної соціології бути зв'язано зі спробами створення соціології на принципах позитивізму: пошук об'єктивного емпіричного обґрунтування соціальних явищ, участь соціальної науки в процесі удосконалювання соціальних відносин. На ранніх стадіях становлення емпіричні дослідження існували паралельно теоретичної соціології як приватний інтерес ентузіастів різні професії й окремих учених-соціологів.Самостійним напрямком соціологічних досліджень емпірична соціологія стає в США. На процес "прагматизації" соціології вплинуло перетворення прагматизму в національну філософію США. Прагматизм у самому широкому значенні слова був ідеологічним фоном, на якому склалася емпірична тенденція в соціології. Сприйнявши деякі ідеї Г.Спенсера, американські соціологи під впливом основоположників прагматизму, що інтенсивно розвивали психологічну науку, намагалися провести аналогію не між біологічними і соціальними явищами і процесами.У 40 - 50-і рр. емпірична соціологія в США змогла досягти нового рівня розвитку багато в чому завдяки впливу на неї методу структурно-функціонального аналізу, що розроблявся в ці роки Т.Парсовим і його послідовниками. Але і сам структурний функціоналізм народжувався цілком емпірично орієнтованої соціології, що враховувала важливу роль і значення теорії в емпіричних дослідженнях. З появою структурно-функціонального підходу до аналізу соціальних явищ і процесів емпіричні дослідження усе більше переміщаються із соціально-психологічного рівня на рівень аналізу соціальних інститутів і великомасштабних систем. Але при цьому зберігається увага до точки зору суб'єкта дії, хоча вона утрачає своє самостійне значення. У методологічному плані "принцип розуміння" витісняється "принципом пояснення". Але чим ретельніше розроблявся понятійний апарат у "теорії соціальної дії" Т.Парсонса, тим менше він був пристосований для проведення емпіричних досліджень. Знадобилася спеціальна модифікація ключових понять структурного функціоналізму, що почав наприкінці 40-х рр. Р.Мертон і яка продовжується і в даний час з урахуванням тих досягнень в області емпіричних соціологічних досліджень, яких домоглися соціологи всіляких шкіл і напрямків.Характерними рисами емпіричної соціології є:1) ототожнення наукової соціології з емпіричної соціологія;2) розривши між теоретичними й емпіричними дослідженнями в силу різних рівнів узагальнення, особливостей концептуального апарата теорій;3) захоплення математичними методами аналізу даних, що приводить у деяких випадках до звуження обрію дослідження і відмовленню від теоретичних узагальнень.2. Структура емпіричної соціології: Усередині емпіричної соціології виділяють дві галузі - академічну і прикладну.Задача академічної вбачається в створенні системи наукового знання про окремі області і явища громадського життя (соціологи» міста, села, родини, молоді, мистецтва і т.д.), що використовуються як методологічну основу конкретних емпіричних досліджень.Прикладні емпіричні дослідження, на відміну від академічних, спрямовані на рішення чітко визначених практичних задач і безпосередньо зв'язані з виконанням функцій соціальної інженерії. Треба сказати, у 70-80-і тт. відбулося різке збільшення обсягу прикладних досліджень.Для емпіричної соціології в цілому залишається важливої і невирішеної проблема зв'язку академічної в прикладній емпіричній соціології для подолання фрагментарності з метою одержання всебічної, уніфікованої інформації, що в остаточному підсумку може дати картину соціального життя в цілому.3. Структурний функціоналізм: До середини 30-х рр. соціологи США нагромадили значний емпіричний матеріал, здійснивши велику кількість різноманітних по масштабу і тематиці емпіричних соціологічних досліджень, що, однак, не виходили за рамки окремих регіонів країни і стосувалися лише деяких проблем громадського життя. Аналізуючи емпіричні факти, вони домагалися тільки приватних узагальнень часток чи явищі їхніх класів, збільшуючи чисельність "дискретних теорій". Але чим більше з'являлося таких теорій, тим гостріше зізнавалася необхідність розробки систематичної теорії науки, що сама є найбільш важливим показником її зрілості.За рішення цієї задачі взявся один з ведучих викладачів соціологічного факультету Гарвардського університету США Толкотт Парсонс (1902-0979), що у 1937 р. опублікував свою першу книгу "Структура соціального дії".Структурний функціоналізм - один з основних методологічних підходів у сучасному суспільствознавстві. Його сутність складається у виділенні елементів соціологічної взаємодії, що підлягають дослідженню, і визначенні їхнього місця і значення (функції) у деякому зв'язку.У тому чи іншому виді функціональний підхід існував у всіх соціологічних концепціях, де суспільство розглядалося системним образом. При цьому виникла і виявилася дуже стійка аналогія між суспільством і організмом. Відповідно в суспільстві вишукувалися подоби органів, функціонування яких забезпечує життєздатність цілого. Такі ідея були в у Платона й Аристотеля, Гоббса, Спінози, Руссо. Вичленовування власне соціології як науки йшло з XIX в. паралельно перетворенню біології в особливу науку. Це привело до більш широких аналогій з функціонально розчленованим організмом і першими соціологічними формулюваннями поняття функції. Так, Спенсер у "Підставах соціології" доводить, що суспільство є організм, наявність у ньому структурної диференціації говорить про "правильне розуміння" функцій як "несхожих частин" політичного тіла і живого тіла. Дюркгейм дає вже більш тонкі і змістовні визначення: "Слово функція вживається в двох досить різних значеннях. У одному випадку воно означає систему життєвих рухів - відволікаючи від їхніх наслідків те виражає відношення відповідності, що існує між цими рухами і відомими потребами організму. Запитувати, яка функція поділу праці, це значить досліджувати, якої потреби воно відповідає".Т.Парсонс, оцінюючи результати розвитку емпіричної соціології в США в 20-30-з рр., відзначав, що не могли вдало завершуватися спроби побудувати "вичерпні емпіричні узагальнення", як у ще більш ранні спроби установити значення різних "факторів" у визначенні соціальних явищ. Він підкреслював, по факторні теорії (наприклад, теорія суспільних формацій К.Маркса) лише затримували розвиток теорії соціальної системи, тому що, на його думку, ігнорували фундаментальний принцип будь-якої науки вивчення фактів тільки специфічних для неї явища.Ціль теоретичної діяльності Т.Парсонса - зосередити увагу до занедбаних раніше "соціальних елементів" соціальної системи як домінуючим факторам на основі розробки узагальнюючої концептуальної схеми аналізу соціальних систем.Якщо Т.Парсонс приділив основну увагу аналізу механізмів підтримки "соціального порядку", то Р.Мертон зосередив свої зусилля на вивченні дизфункції явищ, що виникають унаслідок напруг і протиріч у соціальному житті.Основна теорема "функціонального аналізу" по Мертону говорить як одне явище може мати різні функції, так та сама функція може виконуватися різними явищами. При цьому функціональний результат сприяє виживанню системи, її адаптації до навколишнього середовища. Те, що не сприяє виживанню й адаптації, є "дизфункція".

7. Закони та категорії соціології . У процесі функціонування спільнот формується безліч різних соціальних зв'язків. Нерідко вони сприймаються як щось тимчасове, епізодичне, випадкове. Та насправді всі вони зумовлені суспільними законами і закономірностями.Під законом звичайно мається на увазі існуючий зв'язок або існуючі відносини, що характеризуються загальністю, необхідністю та повторюваністю за даних умов.Соціальний закон — об'єктивний та повторюваний причинний зв'язок між соціальними явищами та процесами, які виникають внаслідок масової діяльності людей або їх дій.Соціальні закони визначають відносини між різними індивідами та спільнотами, виявляючись у їх діяльності. Це відносини між народами, націями, класами, соціально-демографічними та соціально-професійними групами, містом та селом, суспільством та соціальною організацією, суспільством та трудовим колективом, суспільством та родиною, суспільством та особистістю.Як і закони природи, соціальні закони постають у природному плині подій. Вони становлять собою результат цілеспрямованих послідовних дій більшості індивідів у соціальних ситуаціях та об’єктивних зв'язках (причинних, функціональних та ін.).Закони розрізняють за часом їхніх дій. Загальні закони діють в усіх суспільних системах (наприклад, закон товарно-грошових відносин). Дія специфічних законів обмежена однією чи кількома суспільними системами (наприклад, закони, пов'язані з переходом від одного типу суспільства до іншого; закон первинного нагромадження капіталу).Соціальні закони розрізняють також за ступенем спільності. Одні закони характеризують розвиток соціальної сфери загалом, інші визначають розвиток окремих елементів соціальної сфери: класів, груп, націй тощо.За способом вияву закони поділяють на динамічні й статичні (стохастичні). Динамічні закони визначають напрям, чинники і форми соціальних змін, фіксують жорсткий, однозначний зв'язок між послідовністю подій в конкретних умовах. Статичні (стохастичні) закони, на відміну від динамічних, не детермінують соціальні явища, а відображають головні напрями змін, їх тенденції за збереження стабільності соціального цілого. Ці закони обумовлюють зв'язок явищ і процесів соціальної дійсності не жорстко, а з визначеним ступенем вірогідності.Динамічні закони поділяють на причинні та функціональні. Причинні динамічні закони фіксують суворо детерміновані зв'язки розвитку соціальних явищ, наприклад, роль способу виробництва при переході від однієї суспільно-економічної формації до іншої. Функціональні динамічні закони відображають емпірично спостережувані й суворо повторювані взаємні залежності між соціальними явищами.Різновидами стохастичних законів можуть бути як закони розвитку (наприклад, задоволення зростаючих матеріальних і культурних потреб населення, розвиток самоуправління), так і закони функціонування (скажімо, єдність формальної і неформальної структур трудового колективу, розподіл рольових функцій у сім'ї).Взявши за основу форми зв'язку, виділяють п'ять категорій соціальних законів.1. Закони, які відображають інваріантне співіснування соціальних явищ: якщо існує явище «А», обов'язково повинно існувати і явище «Б».2. Закони, які відображають тенденції розвитку: зміну структури соціального об'єкта, перехід від одного порядку взаємовідносин до іншого.3. Закони, які встановлюють функціональну залежність (коваріацію) між соціальними явищами, тобто залежність, за якою зміни елементів системи не зумовлюють суттєвої зміни структури.4. Закони, які фіксують причинний зв'язок між соціальними явищами та лише з функціональної, тобто не обов'язкової точки зору.5. Закони, які встановлюють імовірність зв'язку між соціальними явищами.Потрібно розрізняти форми вияву законів соціального розвитку і законів функціонування. Закони соціального розвитку виявляються як причинні умови зміни процесів, ситуацій. Закони функціонування виявляються як наслідок функціонування явищ, що сприяють збереженню соціальної системи, в якій дане явище діє. Наприклад, підготовка кадрів вищої кваліфікації є наслідком функціонування системи освіти.Соціологічні дослідження відносин між класами, соціальними верствами, групами, особами дають змогу не тільки з'ясовувати форми вияву соціальних законів у різних сферах життєдіяльності суспільства, дисфункціональні елементи в соціальному механізмі, а й ліквідовувати останні.Категорії та поняття в соціологічній науці відображають передусім якості об'єктивної реальності, яка була виділена практикою людей і стала об'єктом даної науки.У категоріях соціології відображаються якісна конкретність і цілісність досліджуваного об'єкта, суттєві властивості, риси і характеристики, вузлові моменти, стан зрілості, а також можливості його розвитку та вдосконалення.Категорії соціології: Поняття «категорія» відображає універсальні особливості й відношення дійсності, загальні закономірності розвитку всіх матеріальних, природних і духовних явищ. Як родове поняття, воно означає розряд, групу предметів, явищ тощо.У соціології однією з найширших і найуживаніших є категорія «соціальне».Соціальне — сукупність певних властивостей і особливостей суспільних відносин, інтегрована індивідами чи спільнотами в процесі спільної діяльності в конкретних умовах, яка виявляється в їх стосунках, ставленні до свого місця в суспільстві, явищ І процесів суспільного життя.Будь-яка система суспільних відносин (економічна, політична та ін.) характеризується стосунками між людьми, а також відносинами особи та суспільства. Тому кожна з цих систем завжди має свій чітко визначений аспект.Специфіку соціального характеризують такі основні риси: —• загальна властивість, притаманна різним групам індивідів, яка є результатом інтеграції груп індивідів, соціальних верств, спільнот із суспільними відносинами;— вираження обумовленого сучасними суспільними відносинами (економічними, політичними та іншими) певного становища індивідів;— з'ясування стосунків різних індивідів і груп індивідів між собою, ставлення до свого становища в суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя;— соціальне є наслідком спільної діяльності різних індивідів, який виявляється в їх спілкуванні та взаємодії.Соціальне явище чи процес виникають тоді, коли поведінка навіть одного індивіда обумовлюється поведінкою іншого індивіда чи групи (спільноти), незалежно від їх фізичної присутності. Саме в процесі взаємодії індивіди, спільноти впливають один на одного, сприяють інтегруванню певних властивостей суспільних відносин.Від з'ясування категорії «соціальне» залежить тлумачення специфіки соціальних відносин.Соціальні відносини — самостійний, специфічний вид суспільних відносин, які виражають діяльність соціальних суб'єктів, зумовлену їх неоднаковими становищем у суспільстві та роллю в суспільному житті.Поняття «соціальні відносини» і «суспільні відносини» часто ототожнюють. Але таке ототожнення правомірне лише тоді, коли соціальні відносини розглядають у широкому значенні, протиставляючи їх природним відносинам. Труднощі у вивченні соціальних відносин зумовлені тим, що вони не є статичними, закостенілими формами соціальної взаємодії і завжди взаємопов'язані з іншими видами відносин, які взаємо-інтегруються, виявляються через них.Соціальні відносини органічно пов'язані з усіма іншими видами суспільних відносин, формами і способами соціальної діяльності людей та їх спільнот, соціальними інтересами та соціальними потребами, соціальною справедливістю або несправедливістю, соціальною рівністю чи нерівністю, соціальною однорідністю або неоднорідністю, соціальною активністю чи пасивністю тощо.Різноманітність соціальних відносин є своєрідним відображенням, наслідком впливу на них певної конкретної сфери суспільної діяльності, що надає їм специфічних відтінків і аспектів. Розвиток соціальних відносин у кожній конкретній сфері породжує відповідні суперечності, вирішення яких і становить у сукупності сутність процесу соціального розвитку.Загалом вивчення соціальних відносин повинно здійснюватись у контексті всього способу життя. Це дає змогу побачити, з одного боку, взаємозв'язок змін, що відбуваються в суспільстві, породжених змінами змісту, форм і умов життєдіяльності соціальних спільнот, а з іншого — визначити, як вони впливають на ті самі спільноти, на соціальний склад людей, їх поведінку та діяльність.

8.Закони та категорії соціології. Соціальний закон – це вираз суттєвих, загальних, необхідних і повторюваних зв’язків соціальних явищ і процесів, а передовсім зв’язків між соціальною дійсністю людей як спільноти та соціальними діями окремих індивідів. соціальний закон як відносно стійкі і систематично відтворювані відносини між народами, націями, класами, соціально-демографічними і професійними групами, а також між суспільством і соціальною організацією, суспільством і трудовим колективом, суспільством і сім’єю, суспільством і особистістю, соціальною організацією і особистістю, містом і селом тощо. Вирізняють соціальні закони загальні і специфічні. Загальні вивчає філософія, а специфічні – соц. Будь-який із соц законів виражає відносини між різними індивідами, соц спільнотами людей і проявляється не взагалі, а в конкретній формі – в їхній соц діяльності.

Соціальні закони, закономірності та тенденції проявляються не взагалі, а в конкретній формі й за певних умов у діяльності окремої людини, соціальної групи, верстви населення.Категорії соціології — це певна сукупність загальнонаукових і специфічних понять, що їх вона використовує в теоретичній, дослідницькій і практичній соціальній діяльності. Призначення категорій як основних понять полягає у фіксації і правильному (науковому) визначенні різних істотних властивостей соціальної реальності, а також зв’язків і відношень між властивостями процесів, які відбуваються, змін властивостей і відношень.Основними категоріями соціології як науки та практики є такі: суспільство, соціальна група, соціальна інституція, соціальний процес, соціальні відносини, соціальна взаємодія, соціальний мотив, соціум, соціальний поділ праці, соціальний конфлікт, соціальна роль, особистість, соціальний клас, соціальна рівновага, соціальний досвід, соціальний розвиток, соціальна стратифікація, соціальний контроль, соціальна зміна, рольовий конфлікт, соціальний статус тощо.

9. Закономірності культурного життя. Культурне життя, будучи вбудованим в існуючу соціальну систему, підкоряється різним закономірностям. Серед них виділяються закономірності, властиві суспільству і ті, що розповсюджують свою дію на всю соціальну сферу, включаючи і культуру. Виділяються закономірності взаємозв'язку культури і системи відтворення матеріального життя, тобто взаємозв'язку між основними формами соціального буття. Постійно дають звістку закономірності взаємозв'язку культурного життя з іншими сферами життєдіяльності людей (економічною, політичною, сімейною, побутовою і т. п.). Не можна ігнорувати закономірності власне культурного життя. Заявляють про себе закономірності взаємозв'язку різних рівнів організації культурного життя, зокрема взаємозв'язку професійного й аматорського, суспільних і індивідуальних форм культурного виробництва і споживання, новаторства і тиражування.Особливість закономірностей культурного життя складається в тому, що вони відносяться не тільки до духовного світу індивіда, але і до суспільного духовного виробництва, духовного споживання і духовного спілкування.

10.Засоби аналізу даних,одержання емпірично-обгрунтованих узагальнень,рекомендацій та висновків. Способи аналізу та інтерпретації, даних, отримання емпіричнообгрунтованих узагальнень, висновків і рекомендацій Заключний етап емпіричного соціологічного дослідженняприпускає обробку, аналіз та інтерпретацію даних, отриманняемпірично обгрунтованих узагальнень, висновків і рекомендацій. Обробка даних включає в себе наступні компоненти: 1) Редагування та кодування інформації. Основне призначення цього крокуполягає в уніфікації та формалізації тієї інформації, яка була отримана вході дослідження. 2) Створення змінних. Зібрана на підставі анкетінформація в ряді випадків прямо відповідає на ті питання, які необхідно вирішити в дослідженні. Оскільки запитання одержали форму індикаторів у процесі операціоналізації. Зараз же необхідно провести зворотну процедуру, тобто перевести дані у форму, яка б відповідала на питання дослідження. 3) Статистичний аналіз. Цей крок є ключовим у процесі аналізу соціологічних даних. Під час статистичного аналізу виявляються деякі статистичні закономірності і залежності, які соціологу дозволяють зробити певні узагальнення і висновки. Для проведення статистичного аналізу соціологи використовують велику кількість різних математичних методів, що дозволяють повно і всебічно аналізуватизібрану інформацію. У сучасній соціології для цієї мети активно застосовуються ЕОМ, доповнені програмами математико-статистичної обробки. Залежно від методів отримання первинної інформації можливо застосування різних прийомів обробки та аналізу даних. Так, якщо соціолог певну частину інформації витягує з документальних джерел, то вінвикористовує два основних методи аналізу документів: неформалізовані (традиційний) і формалізований (контент-аналіз). Традиційний аналіз заснований на сприйнятті, розумінні, осмисленні й інтерпретації змісту документів відповідно до мети дослідження. Формалізована аналіз документальних джерел (контент-аналіз - аналіз змісту) розрахований на витяг соціологічних інформацій з великих масивів документальних джерел, недоступних традиційному інтуїтивного аналізу. Він заснований навиявленні деяких кількісних статистичних характеристик текстів (або повідомлень). При цьому передбачається, що кількісні характеристики змісту документів відображають деякі суттєві риси досліджуваних соціальних явищ і процесів. Формалізований аналіз документів заснований на стандартизації процедур пошуку, визначення в змісті документа одиниць рахунку, якими можутьбути окремі слова (терміни, географічні назви, імена політичних діячів і т. д.), судження, виражені у вигляді пропозицій, абзаців,фрагментів текстів і т. д., а також різні види публікацій (за жанром,типу авторів, тем і т. п.). Одиниці рахунку визначаються залежно від цілей соціологічного дослідження. Процедура дослідження, заснованого на техніці контент-аналізу, складається з 18 операцій, описаних у спеціальній літературі. Під час обробки та аналізу даних, отриманих методом опитування, широко застосовуються методи ранжування, шкалювання, кореляції та ін Так,ранжування - це процедура встановлення відносної значимості (переваги) досліджуваних об'єктів на основі їх упорядкування. Ранг - Це показник, що характеризує порядкове місце оцінюваного об'єкта вгрупі, та інших об'єктів, що мають суттєві для оцінки властивостями. Для кожного об'єкту вираховують суму рангів, отриману від всіх експертів,потім впорядковують цю суму. Ранг 1 присвоюють об'єкту, який отримав найменшу суму, самий низький ранг - об'єкту з найвищою сумою. Ранжування доповнюється, як правило, іншими методами експертних оцінок. Завершується емпіричне соціологічне дослідження формуванням висновків, пропозицій і рекомендацій. Висновки, пропозиції і рекомендації повинні носити конкретний, реалістичний характер, мати необхідніобгрунтування в матеріалах дослідження, підтверджуватися документальними істатистичними даними.

11.Класи та страти. Каста — соціальна страта, членством у якій людина зобов'язана винятково своїм народженням. Між кастами існують практично нездоланні бар'єри: людина не може змінити касту у якій вона народилася, не дозволяються і шлюби між представниками різних каст. Класичним прикладом кастової організації суспільства є Індія. Хоча з1і949 р. в Індії проголошено політичну боротьбу з кастовістю, у цій країні ще й сьогодні існує 4 основні касти і 5000 неосновних; особливо стійким кастовий лад є на півдні, у бідніших регіонах, а також у селах. Однак індустріалізація і урбанізація руйнують кастову систему, тому що важко дотримуватися кастових розмежувань у переповненому незнайомими людьми місті. Пережитки кастового ладу існують також в Індонезії, Японії, інших країнах. Своєрідною кастовістю відзначався режим апартеїду в Південно-Африканській Республіці: у цій країні білі, чорні і "кольорові" (азіати) не мали права разом жити, вчитися, працювати, відпочивати. Місце у суспільстві визначалося приналежністю до певної расової групи. Уі994 р. апартеїд було ліквідовано, але пережитки його будуть існувати ще не одне покоління.Класи (у широкому сенсі) — соціальні страти в сучасному суспільстві. Це відкрита система, оскільки, на відміну від попередніх історичних типів соціального розшарування, вирішальну роль тут відіграють особисті зусилля індивіда, а не його соціальне походження. Хоча для того, щоб перейти з однієї страти в іншу також доводитися долати певні соціальні бар'єри. Тобто синові мільйонера завжди легше досягнути вершин суспільної ієрархії. Скажімо, серед 700 найбагатших людей світу, за підрахунками журналу "Форбс", — 12 Рокфеллерів і 9 Меллоунів, хоча найбагатша на сьогодні людина у світі — Білл Гейтс — аж ніяк не був сином мільйонера, він навіть університету не закінчив.

12.Малі соціальні групи та їх види. У соц. групи людей об’єднують соц. інтереси, що є реальними причинами дій і формуються в різних індивідів у зв’язку з різним становищем і роллю у сусп. Соц. групи мають місце там, де є сталі зв’язки між індивідами. Саме діями таких груп відтворюється соц. життя. Людина може одночасно перебувати у декількох групах, чим і обмежує себе, і отримує певні переваги. Сила соц. групи тим більша, чим більше вона здатна впливати на розвиток сусп. і відстоювати свої інтереси. Соц. групи характеризуються: 1) стійкою взаємодією; 2) високим ступенем спільності; 3) чітко вираженою однорідністю складу; 4) входженням у більш широкі єдності як структурні угрупування. Класифікація: 1) залежно від членів (малі – від 2 до 15; великі – більше 15); 2) від форми здійснення зв’язків (первинні, вторинні). Озн. малої групи: малий склад, просторова близькість членів, довгостроковість існування, єдність групових цінностей, добровільність вступу до групи, неформальний контроль за поведінкою групи. Мала група – об’єднання, де усі знах у беспос контакті. Сер – порівняно сталі спільноти людей, які прац на од п-ві і є членами сусп орг, або прож на обмеж терит. Вел – сталі сук знач к-ті людей, які діють разом у соц значущих ситуаціях і ф-ють у межах країни.Малі соціальні групи – це групи, що об’єднують до декількох десятків чоловік : сімя, первинні виборчі обєднання (бригади), сусідські спільноти, компанії, шкільні класи тощо. Специфічною ознакою цих груп є безпосередній контакт їх членів. Люди живуть у групі, так би мовити, під взаємним контролем, у безпосередньому спілкуванні. Існують формальні й неформальні малі групи. Перші складаються відповідно до наперед сформованих (як правило, офіційно зафіксованих) цілей, тверджень, інструкцій чи статутів. Другі формуються на основі особистих симпатій та антипатій, любові, товариського потягу. Малі групи – предмет безпосереднього вивчення соціальної психології.

13. Метод вивчення документів у соціологічному дослідженні. Вивчення документа — це аналіз його змісту в контексті завдань дослідження. Тому складається схема аналізу та визначаються текстові індикатори ключових понять концепції дослідження. Методи аналізу документів можна поділити на дві основні групи: неформалізовані (традиційні) та формалізовані (якісні та кількісні).Неформалізовані (традиційні) методи аналізу включають усе розмаїття розумових операцій, спрямованих на тлумачення тексту, інтерпретацію відомостей, що містяться в документах, виділення смислових блоків ідей, тверджень, що цікавлять дослідника. Неформалізований аналіз документів грунтується на загальних логічних міркуваннях, синтезі, порівнянні, визначенні, оцінці, осмисленні. Його можна поділити на зовнішній і внутрішній. Зовнішній аналіз — це перевірка істинності документа, аналіз його «історич­ного контексту» і обставин, що супроводжують його появу. Дослідник визначає тип документа, його автора (фахівець чи людина, яка не знає проблеми), за яких умов і коли документ створювався (одразу після події чи значно пізніше), що спонукало автора до складання документа (власна ініціатива чи якийсь примус, чиясь вимога), а також виявляє можливу тенденційність документа, помилки, спотворення фактів. З’ясувавши все це, дослідник приступає до внутрішнього аналізу — вивчає зміст документа, суть викладених у ньому матеріалів, логіку тексту, соціальні чинники, що зумовили його появу.Неформалізовані методи аналізу документів застосовують дуже широко. Особливість їх полягає в тім, що вони значною мірою грунтуються на інтуїції дослідника. Він вибирає ту інформацію, яка його цікавить. Отже, не обійтися без тенденційності і суб’єктивізму.Саме як альтернатива неформалізованому методу аналізу документів виник формалізований (якісно-кількісний) аналіз. Формалізований аналіз грунтується на переведенні текстової інформації в кількісні показники, що надає результатам аналізу належної об’єктивності.В основі формалізованого аналізу лежить квантифікація текстового матеріалу — процедура виміру і кількісного вираження якісної інформації. Якісна інформація — це дані, представлені у формі звіту, інтерв’ю чи описового матеріалу. Найбільш часто використовується процедура квантифікації, розроблена соціологами Х. Лассуеллом і Б. Берельсоном, яка дістала назву «контент-аналіз» (від англ. соntent analysis — аналіз змісту).Контент-аналіз — це переведення масової текстової (чи звукової) інформації в кількісні показники з подальшою обробкою її. При цьому в текстах документів мають бути виявлені такі властивості, які легко вимірюються і відображають найбільш суттєві сторони його змісту. Для цього вибирають одиниці аналізуодиниць рахунку в кількісні показники. (змістові), які можна фіксувати й одночасно переводити за допомогою

14. Метод виміру в соціологічному дослідженні. Соціологія – наука, яка оперує не тільки якісними, але й кількісними даними. Навіть тоді, коли розглядаються якісні факти, постає проблема, як їх порівнювати між собою. Для цього якісні дані перево­дять у кількісні, тим самим вимірюючи їх. Отже, виміром у соціології (або його ще називають квантифікацією) можна вважати процедуру надання кількісної визначеності якісним ознакам. Вимір у соціології – це процедура, в результаті якої виникає числова модель якостей об'є­кта. У соціології виділяють і певні процедури виміру: тестування, рейтинг, експертні оцінки, ранжування популярності тощо.Усі факти, які використовуються для соціологічного виміру, нази­ваються індикаторами. Є поняття, які самі виконують роль індикаторів (стать, вік, розмір заробітної плати). Характеристики індикаторів виступають як варіанти відповідей на запитання. Розташовані в певній послі­довності, вони утворюють шкалу виміру. Отже, шкала виміру – це частина виміру, яка оцінює емпіричні інди­катори, розміщені в певній послідовності.Виділяють три форми шкал: вербальні – виражені словами, напри­клад, оцінка освіти людини, яка виражається в анкеті таким чином: початкова, середня, вища, без освіти і т.д.; графічні – виража­ються певними графічними знаками, «+, –» – як два варіанти відповідей на питання, можуть бути інші різновиди умовних позначень; числові – які складаються з конкретних чисел.У свою чергу числові шкали поділяють на три типи: номінальні, порядкові, метричні (інтервальні).Номінальні – відбивають лише якості рівноправності об’єкта. Чи­сло тут тільки для того, щоб відрізнити один об’єкт від іншого. Від­повідь респондента позначається цифрою (чоловік – 1, жінка – 2, або будь-якою іншою цифрою, номінал тут ніякого значення не має).Порядкові – відбивають відношення послідовності (більше ніж, краще ніж). Задоволеність роботою (повністю задоволений – 5, не зов­сім задоволений – 4, посередньо – 3, не задоволений – 2). Властиво­сті, що вивчаються, отримують суворий порядок від найменш значущого до найбільш зна­чущого або навпаки. Прикладом тут можуть бути й оцін­ка знань студента від 2 до 5, й оцінка виступу спортсменів у балах від 0 до 10.Метричні (інтервальні) – шкали різниць між упоряд­кованими проя­вами соціальних властивостей, які привлас­нюються їм у вигляді чисел (вік, зарплата, стаж, прибуток тощо), це ті факти із життя, для яких нема потреби переводу якості у кількість, оскільки вони у реальному житті позна­чаються певним числом. Але часто подібних показників дуже багато і з усіма ними важко працювати. У такому випадку ці дані ро­збивають на інтервали. Так, усі показники розміру зарплат великої групи робітників розбивають на інтервальні групи: зарплата від 50 гривен до 100 становить першу інтервальну групу, від 100 до 150– дру­гу, і вони відповідно отримують числове або якесь інше позначення. Є певні правила розбивки інтервальних груп, які обчис­люються за форму­лою. У результаті інтервали беруться не за бажанням дослідника, а в суворо визначеному порядку залежно від характеру показників. Цей поділ у статистиці називають правилом природної класифікації.Від типу шкал залежать методи обробки й аналізу інформації. Най­простіша – номінальна шкала, бо в ній обме­жена кількість показників. Для порядкової шкали кількість показників значно більша, але найширше поле показників для метричних шкал.

15.Метод експерименту в соціологічному дослідженні. Соціальний експеримент - метод отримання інформації про зміну соц. об’єкта у результаті цілеспрямованого впливу на нього контрольованими чинниками(змінними). Соц. експеримент є розвитком методу спостереження, але якщо спостереження – це пасивний метод збирання інформації, то соц. експеримент передбачає активне втручання у функціонування об’єкта. Його проведення пов’язане з пошуком причинно-наслідкових відносин досліджуваних явищ. Суть соц. експерименту, його спрямованість на доведення або спростування гіпотез дослідження, збігається з приодничо-науковим експериментом. Але є й відмінність, яка значною мірою звужує межі застосування експерименту в соціології: об’єкт соц. дослідження – люди,які утворюють певні групи з усталеною структурою та відносинами. А оскільки проведення соц. експерименту завжди пов’язане з активним впливом на об’єкт, що веде до його переструктування, то планувати його можна тільки тоді, коли є впевненість, що цей вплив не обмежуватиме інтересів його учасників. Цінність інформації, отриманої у результаті проведення соц. експерименту, в тому що вона не просто описує об’єкт, а й дає змогу пояснити наявність і розвиток певних зв’язків, відносин, процесів.

16.Метод опитування в соціологічному дослідженні. Основне призначення соціологічних опитувань - отримання інформації про думках людей, їх мотиви і оцінках соціальних явищ, про феномени і станах громадського, групового і індивідуального свідомості. Оскільки ці думки, мотиви і феномени виступають властивостями досліджуваних соціологією об'єктів, остільки опитування нагадують про них необхідну інформацію Значимість опитувань зростає, якщо про досліджуваному явище немає достатньої документальної інформації, якщо вона доступно безпосередньому спостереженню або піддається експерименту. У цих ситуаціях опитування може стати головним методом збору інформації, але доповненим іншими дослідницькими методиками. Дані, отримані опитувальними методами висловлюють суб'єктивні думки опитаних (респондентів). Найбільший дослідницький ефект опитування дають лише поєднанні або з контент-аналізом, або з наглядом, або з експериментом. Опитувальні методи дуже різні. Поруч із загальновідомим анкетуванням вони виражаються у вигляді інтерв'ювання, поштових, телефонних, пресових, експертних та інших опитувань. Кожне опитування передбачає упорядкований набір питань (опитувальний лист), службовець досягненню мети дослідження, рішенню його завдань, доведенню і спростування його гіпотез. Будь-яке опитування є специфічний акт комунікації між інтерв'юером (обличчям, його проводять) і респондентом (опитуваним). Тому повинен проводитися із дотриманням наступних правил: 1.Респондент знає, хто й навіщо його опитує. 2.Респондент зацікавлений у опитуванні. 3.Респондент незацікавлений у видачі удаваної інформації. 4.Респондент однозначно розуміє ув'язнення кожного питання. 5.Питання має один сенс. 6.Всі питання ставляться в такий спосіб, щоб на них можна було дати обґрунтовану і точну відповідь. 7.Питання сформульовані без порушення лексичних і граматичних нормативів. 8.Формулювання питання відповідають рівню культури респондента. 9.Жодне із питань немає образливого для респондента сенсу, не принижує його гідності. 10.Інтрев’юєр поводиться нейтрально, не демонструє своє ставлення ні з заданому питання, ні з відповіді нею. 11.Інтерв'юер пропонує респондента такі варіанти відповіді, кожен із яких прийнятний однаково. 12.Система запитань і відповідей достатня щоб одержати того обсягу інформації, що необхідно на вирішення дослідницьких задач.

17.Метод спостереження в соціологічному дослідженні. Спостереження у соціології — реєстрація соціальних процесів, явищ або їх окремих елементів. Переваги методу спостереження роблять його важливим джерелом інформації при аналізі соціальних процесів, явищ. Спостереження дає змогу безпосередньо стикатися з конкретними проявами важливих соціальних явищ і процесів в усій складності зв'язків і залежностей, які впливають на них. Воно допомагає конкретизувати і поглибити уявлення процесів і явищ, відтворюваних на основі інших джерел інформації. Спостереження, як і будь-який інший метод дослідження, нічим не повинно нашкодити об'єктові дослідження. Суттєва особливість спостереження у соціології полягає в емоційності сприйняття соціологом об'єкта спостереження. Немає неупереджених дослідників, і про це теж не слід забувати, дбаючи про об'єктивність даних спостереження. Ще одна особливість — складність, а інколи й неможливість повторного спостереження. Тому до спостереження треба ретельно готуватися. З цієї причини воно рідко може бути основним методом збору інформації. Види спостереження можна класифікувати, спираючись на різні засади. Передусім спостереження класифікують, зважаючи на умови їх організації (польове, лабораторне), а також на місцезнаходження дослідника (включене і невключене). Польове спостереження — спостереження, яке застосовують у реальній життєвій ситуації. Значна частина соціологічних робіт є результатом польових соціологічних досліджень, які особливо придатні у дослідженнях розвідувального та аналітичного типу або на відповідних етапах комплексного дослідження. Лабораторне спостереження — таке спостереження, за якого умови навколишнього середовища визначає дослідник. Включене і невключене спостереження розрізняють залежно від ступеня активності спостерігача в досліджуваній ситуації. Невключене спостереження — спостереження, за якого дослідник перебуває поза процесом чи явищем, які вивчає, тобто є зовнішнім спостерігачем. Включене спостереження — спостереження, за якого дослідник тією чи іншою мірою безпосередньо включений у досліджуваний процес. Щодо мети, характеру об'єкта спостереження поділяють на дискретні, пошукові, вузькоспеціалізовані, самоспостереження. Дискретне спостереження — спостереження, за якого досліджуваний процес не має суспільного характеру. Монографічне спостереження — спостереження, яке охоплює велику кількість різнобічних взаємопов'язаних соціальних явищ. Пошукове спостереження — спостереження, яке використовують з метою пошуку фактів, коригуючи тему дослідження. Вузькоспеціалізоване спостереження — спостереження, яке виділяє із об'єкта дослідження соціальне явище, що є метою наукового пошуку. Самоспостереження — спостереження, яке дає змогу заглянути у приховану сферу досліджуваного соціального процесу.

18.Методи соціального пізнання. Метод в соціології — це спосіб побудови і обґрунтовування соціологічного знання, сукупність прийомів, процедур та операцій емпіричного та теоретичного пізнання соціальної реальності. Методи соціального пізнання можна розділити на загальні та конкретно-наукові. Загальними методами соціології є матеріалістична діалектика. Суть загальних методів соціології в тому, що економічний базис суспільства признається первинним, а політична надбудова — вторинної. При вивченні соціальних процесів застосовуються такі принципи матеріалістичної діалектики: об’єктивність, історизм і системний підхід. Принцип об’єктивності означає вивчення об’єктивних закономірностей, якими визначаються процеси соціального розвитку. Кожне явище розглядається як багатогранне й суперечливе. Вивчається вся система фактів — позитивних та негативних. Об’єктивність соціологічних знань припускає, що процес їх дослідження відповідає об’єктивній реальності та незалежним від людини й людства законам пізнання. Принцип історизму в соціології припускає вивчення соціальних проблем, інститутів, процесів у виникненні, становленні й розвитку, збагнення специфіки відповідних історичних ситуацій, розуміння загальних тенденцій розвитку і своєрідності конкретних обставин. Використовуючи принцип історизму, соціологія має нагоду досліджувати внутрішню динаміку соціальних явищ й процесів, визначити рівень та напрям розвитку і пояснити ті їх особливості, які обумовлені їх історичним зв’язком із іншими явищами та процесами. Системний підхід — спосіб наукового пізнання та практичної діяльності,при якому (тобто системному підході) окремі частини якого-небудь явища розглядаються в нерозривній єдності із цілим. Основним поняттям системного підходу виступає система, яка позначає певний матеріальний або ідеальний об’єкт, що розглядається як складне цілісне утворення. Системний підхід в соціології обов’язково припускає з’ясування принципів ієрархії елементів соціальної системи, форм передачі інформації між ними, способів їх впливу один на одного. При вивченні суспільної свідомості, громадської думки. різних соціальних спільнот — класів, шарів, потреб та вимог різних соціальних шарів тощо — використовуються методи аналізу документів, опиту, у тому числі анкетування, спостереження і т.п.

19.Методи соціологічних досліджень. Виділяється чотири основних методи емпіричного соціологічного дослідження: аналіз документів, спостереження, опит і соціальний експеримент, що розділяються в залежності від становлення фактів свідомості, а також способу їх фіксації, шляхи та методи їх використання. Аналіз документа. В соціології документом називається спеціально створений людиною предмет, що призначається для передачі або збереження інформації. За способом фіксації інформації розрізняють: рукописні і друковані документи, записи на кіно- і фотоплівку, магнітній стрічці. За метою призначення виділяються матеріали, що їх відбирають самі дослідники. Такі документи називають цільові. За ступенем персоніфікації документи поділяються на особові і безособові. Особовими документами є картотеки індивідуального обліку (бібліотечні формуляри, анкети і бланки тощо), характеристики, видані особі, листи, щоденники, заяви, мемуарні записки та ін. Безособові документи — статистичні, історичні архіви, преса, протоколи зібрань та ін. В залежності від статусу джерела виділяються: офіційні і неофіційні. Офіційні документи: урядові документи, матеріали, постанови, декрети, заяви, комюніке, дані державної та відомчої статистики, архіви тощо. Неофіційні документи — багато особистих матеріалів, а також залишені окремими особами документи (статистичні повідомлення, виконані іншими послідовниками на основі власних спостережень). Окрему групу документів складають численні матеріали засобів масової інформації. Нарешті, за джерелами інформації документи діляться на первинні і вторинні. Первинні документи відображають явища, події, що спостерігалися і фіксувалися безпосередньо дослідниками, або становили відомості урядових і відомчих установ тощо. Вторинні — це документи, що містять інформацію, опрацьовану, узагальнену або описану на основі первинних джерел. Важливий метод емпіричного дослідження — спостереження. Люди вдавались до спостереження як одного з важливіших джерел соціальної інформації, що безпосередньо сприймалась і прямо реєструвала всі факти про об'єкт і його значимість з точки зору мети. Характерні риси спостереження: систематичність, планомірність і цілеспрямованість. Існують особливості спостереження: Перша особливість — зв'язок спостерігача з об'єктом спостереження. Друга особливість спостереження в соціології випливає із зв'язків спостерігача з об'єктом спостереження і полягає в тому, що не може бути позбавлений чисто людської риси — емоціональності сприйняття. Третя особливість спостереження — складність повторного спостереження. Повторне спостереження, навіть повсякденного соціального факту, надзвичайно трудніше, тому що соціальні процеси піддаються впливу величезної кількості різних факторів і рідко бувають ідентичні. В основі методу опитування — сукупність питань, що пропонується респонденту, відповіді якого і створюють необхідну інформацію. В будь-якому варіанті опитування — одна з найскладніших різновидностей соціально-психологічного спілкування. Зв'язок між головними його учасниками — дослідником і респондентом — забезпечується з допомогою різних проміжкових ланок, що впливають на якість одержаних даних. Є два основні методи опитування: інтерв'ю і анкетний. Метод інтерв'ю- психологічний вербально-комунікативний метод, що полягає в проведенні розмови між психологом або соціологом і суб'єктом по заздалегідь розробленому плану. Анкетне опитування — один з важливих методів з'ясування суті тих чи інших явищ, подій, суспільної думки тощо. Анкетний опит передбачає реєстрацію відповідей самим опитуваним. Є різні види анкетного опитування: поштовий (анкети розсилаються поштою); пресовий (анкети публікуються в пресі); телефонний (опитування ведеться по телефону); роздаточний (анкети вручаються респондентам особисто).Соціальний експеримент — спосіб одержання інформації про кількісні і якісні зміни показників діяльності і поведінки соціального об'єкту в результаті впливу на нього деяких керуючих і контролюючих факторів. Натуральний експеримент передбачає безпосереднє втручання дослідника в реальний хід подій і явищ. Виділяються такі види експерименту: екологічний, правовий, педагогічний, соціологічний, соціально-психологічний та ін. Є науково дослідні і практичні експерименти. Підсумки соціологічних досліджень відображаються у звітах. Звіт про соціологічне дослідження — письмовий документ, в якому викладаються результати досліджень.

20. Міграція та еміграція. Міграція — це процес зміни постійного місця проживання індивідів чи соціальних груп: переміщення в інший регіон країни або в іншу країну. Міграцією є також переїзд для проживання із села в місто і — навпаки. Шлях міграції — це характеристика безпосереднього пересування мігранта з одного географічного місця в інше. Шлях міграції включає в себе доступність переміщення мігранта, його багажу і родини в інший регіон, а також наявність або відсутність бар'єрів на шляху. Зазвичай, розрізняють міграцію міжнародну (тобто переїзд з однієї держави в іншу) і внутрішню (переїзд у межах однієї країни). Обидва види міграції вважаються природними і нормальними до певних меж. У тому випадку, якщо кількість мігрантів перевищує певний рівень (він є різним для різних країн і регіонів), міграція стає надлишковою, і її розглядають як негативне явище. Надлишкова міграція може привести до зміни демографічного складу регіону (наприклад, виїзд молоді і "старіння" населення, перевага чоловіків або жінок у регіоні), до нестачі, або навпаки, до надлишку робочої сили, до неконтрольованого зростання міст, негативних змін у культурі регіону і багатьох інших наслідків. Емігра́ція — вимушена чи добровільна зміна місця проживання людей (емігрантів, переселенців), переселення зі своєї батьківщини, країни де вони народилися і виросли у інші країни глобального суспільства з економічних, політичних, або релігійних причин. У залежності від її тривалості еміграція може бути довготривалою з метою постійного проживання; тимчасовою, якщо емігранти через певний час повертаються, та сезонною — у певну пору року або на періодичні заробітки. Залежно від причин, що зумовлюють переселення, вирізняють еміграцію економічну (соціально-економічні причини) і політичну (опозиційне ставлення до політичного режиму). Еміграція може бути також у силу інших причин, наприклад, у зв'язку з особистими або сімейними обставинами (шлюб, возз'єднання родини тощо). Як правило, еміграція обумовлюється декількома причинами. Еміграція може набувати масового характеру, в силу погіршення соціально-економічного розвитку країн або загострення політичного протистояння. У таких випадках часто уряди країн, до яких переселяються емігранти, і, набагато рідше, уряди країни, звідки переселяються емігранти, можуть регламентувати подібне переміщення на рівні внутрішнього законодавства (еміграційне законодавство) або підписанням двосторонніх (багатосторонніх) міждержавних угод. Відповідно до цього еміграція може бути регламентованою і нерегламентованою (зараз дуже рідко) на законодавчому рівні.У випадку, коли державні органи, які приймають емігрантів, не здатні здійснити увесь комплекс заходів, передбачених еміграційним законодавством, як наприклад, у зв'язку з їх дуже великим числом або уникненням державних органів країни переселення, — еміграція є некерованою.

21.Національна культура та проблема соціальної свободи. Якщо свобода представляється чимось позитивним, гідним обговорення, то її обмеження психологічно відторгаються; дана тема імпліцитно припускає висвічення якихось негативних сторін будь-якої соціальної системи, які ця система прагне приховати. Наступним рівнем соціальних обмежень є ідеологічні обмеження. Ідеологія є, з одного боку, захисною оболонкою концепції, що прикриває її від можливих спотворень, а з іншої - інструментом пристосування концепції до конкретних історичних і природних умов, особливостей, смаків і бажань людей. Онтологічно-гносеологічні обмеження задають параметри наявності /відсутності чого-небудь і методи його вивчення, виходячи з пануючої концепції, ідеології і мови. Етичні обмеження створюють ціннісні орієнтири і межі соціально прийнятної поведінки. Вони носять внутрішній, рекомендаційний характер, на відміну від правових обмежень, які є загальнообов'язковими. Естетичні обмеження задають ідеали і стандарти прекрасного, потворного, допустимого і неприпустимого в мистецтві. Ідеологічні обмеження, що мають переважно ідеальний характер, знаходять свою подальшу конкретизацію і матеріалізацію на нижчих рівнях піраміди соціальних обмежень. Йдеться про обмеження, які можна назвати вторинними, ідеально-матеріального характеру. Це наступні блоки соціальних обмежень: політико-адміністративні; правові; інформаційно-освітні; техніко-технологічні; економічні; військово-силові; структурно-демографічні. Так, політико-адміністративні соціальні обмеження виражаються у владному обмеженні тих або інших соціальних сфер, груп і соціокультурних практик. Суб'єктом їх виступають особи і групи, що мають відповідні владні повноваження або що узурпують їх. Правові обмеження існують у вигляді наявної в суспільстві правової системи і є похідними від етичних і мовних обмежень, а також політико-адміністративних рішень. Тому вони вторинні по відношенню до політико-адміністративних обмежень. Техніко-технологічні обмеження є похідними в першу чергу від онтологічно-гносеологічних і наукових, у меншій мірі від естетичних і мовних обмежень. Вони полягають у відсутності (недосконалості) або наявності різних технічних засобів і технологій, в способах і результатах їх використання. Суб'єктом в даному випадку виступає соціальна фігура технократа, а об'єктом - суспільство, індивід і природа . Економічні обмеження знаходять свій вираз в обмеженнях на переміщення, володіння і використання матеріально-економічних ресурсів і їх символічних еквівалентів (грошей, акцій і т.п.). Структурно-демографічні обмеження пов'язані з об'єктивно існуючою в суспільстві поселенською, класово-стратовою, демографічною структурою населення. Вони можуть вести до такого розподілу статусів і ролей між особами і групами, яке мінімізує загальні результати їх життєдіяльності, заважає реалізації індивідуальних здібностей, не заохочує розвиток більш соціально значущих і корисних видів діяльності. Етнічні і етноконфесійні обмеження підрозділяються на расово-біологічні обмеження, що не є соціальними, і - предмет нашої уваги - культурні обмеження. Суспільству і людині може бути нав'язана і деструктивна концепція життєвого ладу,яка веде до їх поступової деградації і знищення. Недооцінка системи соціальних обмежень серйозно підсилює несвободу, оскільки непомітність обмежуючих чинників перешкоджає їх подоланню: проблему, якої немає, не потрібно і вирішувати. Виникає ефект прихованої несвободи, що різко підсилює її владу.

22.Повсякденне й культурологічне розуміння націй. Варто також уточнити, з огляду на проблематику, яка тут розглядається, значення слова "нація". Для нас буде достатньо вказати, що словом "нація" тут позначатимуться спільноти, інтегровані на грунті культурної спільності (передусім на грунті етнокультури включаючи релігію). Отже, слово "нація" тут буде застосовуватись у розумінні "нація-етнос", а не "нація-держава". Політична iнтеграція, внаслідок якої постають національна держава і так звана "модерна нація", розглядатиметься тут як процес, що його головним інтегруючим чинником є якась одна "нація-етнос".Потребує деяких уточнюючих зауважень також слово "націоналізм". У повсякденному його вжитку це слово позначає будь-яку ідею чи рух, спрямовані на захист національних "інтересів", "потреб", "прав" тощо. При цьому слово "право" не обов'язково застосовується у правовому смислі: воно може значити "волю" (як у випадку марксистського розуміння права: "право — це воля пануючого класу, втілена в законі"). Це повсякденне застосування слова "націоналізм" не розрізняє захист справедливих чи законних прав та інтересів нації (з огляду на певний уявний або реальний світовий правопорядок) від несправедливих чи незаконних. Тому, до речі, різні форми шовінізму у повсякденному слововжитку також іменуються словом "націоналізм". Щоб уникнути плутанини в термінах, словом "націоналізм" будемо називати лише ті види ідейних та політичних рухів, які спрямовані на забезпечення цілком справедливих і законних прав націй — передусім на виборення незалежної національної держави. Тобто слово "націоналізм" застосовуватиметься тут як синонім слова "патріотизм". Уточнення решти використаних у статті термінів спричинило б до побічних екскурсів; сподіваюся, що читач з контексту зрозуміє їхній сенс — у тих випадках, коли я десь вихожу поза межі певних традицій вжитку.Культурологічна концепція нації. Найвизначнішими представниками цієї концепції є німецькі романтики – поет і філософ Й.-Г. Гердер, брати Шлегелі, Шляйєрмахер, Арндт, Ян, Мюллер, діяч австромарксизму К. Раннер, а також Г. Сетон-Вотсон, Ф. Герц, К. Хайсс та інші. Культурна компонента нації є для неї чи не найважливішим смислотворчим чинником. Оскільки національна ідея стоїть на позиції різноманітності, взаємодоповнювання та мозаїчності культур (тут цей термін вживаємо як аксіологічне, так і цивілізаційне поняття), то потрібно ствердити, що ця концепція, поряд з іншими, має, напевне, найбільше вартості й аргументів на свою користь. Вона виходить із загальнодемократичних принципів свободи людини, її прав, проте переносить їх на суспільне і на національне життя, доводячи, що свобода людини неможлива без свободи її національної суті, що є відмінною від інших завдяки своєму культурному базису. Ця теорія є особливо опрацьованою у галузі філософії мови та стверджує, що мова є неминуче національною, тісно пов’язаною з мисленням, що є найважливішим у природі людини. Дана культурологічна концепція нації має у сучасному світі майбутнє, адже космополітичні панекономістські ліберальні проекти суспільства зазнають дескридитації на практиці, а натомість культурне життя, що є більшою мірою національним, продовжує й буде продовжувати існувати.

23.Поняття особи та особистості в соціології. Проблема вивчення особистості в соціології є однією з центральних, оскільки кожен соціолог для розуміння сутності соц.. явищ, системи взаємозв’язку людей у суспільстві повинен зрозуміти чим зумовленні конкретні дії кожної людини. Індивідуальна поведінка, таким чином, представляє собою основу сприйняття життя всієї соціальної групи або суспільства. Соціологія розглядає людину не як неповторну індивідуальність. А в сукупності її соц..-типових якостей. Можна погодитися з визначенням особистості, яке дав В. А. Ядов:Особистість – це цілісність соціальних якостей людини, продукт сусп.. розвитку та включення індивіда в систему соц.. зв’язків у ході активної діяльності та спілкування. Згідно з цим поглядом особистість розвивається із біологічного організму виключно завдяки різним видам соціального та культурного досвіду. Поняття людина показує лише відмінності людей від тварин і не показує соц.. обумовленостей, відмінностей між самими людьми. Індивід – представник тієї або іншої спільноти.Особа – це конкретна людина яка втілює конкретно-історичні сусп.. відносини, впливає на них в міру своїх сил і здібностей і залежно від становища, що займає у суспільстві. Поняття особа показу, як і в кожній людині індивідуально відображається соц.. значущі риси і проявляється її суть як сукупність всіх суспільних відносин.

24.Поняття соціальної стратифікації. Засновниами сучасної теорії соц.. стратифікації вважають Вебера, рос. соціолога П. Сорокіна. Пізніше її розвинли анг. Соціолог Г. Дейм, амер. соціолог Парсонс, Мертон, Лінтон, Тернер, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їх груп спричинена розподілом функцій у суспільстві. На їх думку соц. стратифікація забезпечує виокремлення соц. верств за певними важливими для конкретного сусп.. ознаками: характером власності, розміром доходів, обсягом влади, освітою, престижем. Соц. стратифікаційний підхід є одночасно метод і теорією розгляду соц.. структури суспільства. Він оповідує такі основні принципи як обов’язковість дослідження всіх верств суспільства, застосування при їх порівнянні єдинного критерію. Достатність критеріїв для повного і глибокого аналізу кожної з досліджувальних верств. Соц. стратифікація ( з лат. Шар) – поділ суспільства на вертикально розшаровані соц.. групи і верстви( страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо.Соц. стратифікація означає як сам процес,що безперервно триває в суспільстві, так і його результат. Вона засвідчує не просто різне становище в суспільстві індивідів,родин,країн, а саме їх нерівномірність. Стратифікація є не лише методом виявлення верств конкретного суспільства, а й портретом цього суспільства. Типами соц.. стратифікації можна назвати(Гідденс):1. касти, 2.стани, 3. класи(вищий клас, середній і нижчий клас)

25.Поняття соціології права. Соціологія права — галузь соціології, що вивчає закономірності функціонування права в системі соціальних інститутів. Предмет соціології права охоплює всі суспільні явища, які містять правовий елемент, соціальні чинники, які взаємодіють з правовими явищами, а також механізми та закономірності такої взаємодії. Об'єктом соціології права є соціально-правові відносини.види:1.За рівенем (масштабом) дослідження: макро-, мезо-, мікротеорії.2. За особливостями дослідження: теоретична та емпірична. 3. За цілями й завданнями: фундаментальна і прикладна.4. За суб'єктами виконання правових ролей:а) законодавча соціологія, б) судова, яка вивчає безпосередньо судове рішення і процес його прийняття. 1. Теоретико-пізнавальна функція - обґрунтуванні причинно-наслідкових зв'язків взаємодії права та соціуму, у критичному оцінюванні чинних норм права, у з'ясуванні особливостей права, які заважають його визнанню в осмисленні різноманітних практичних ситуацій, повсякденній реалізації права.2. Практична функція - прогнозування правової ситуації в країні, вивчення громадської думки щодо певного правового акта, рівня правової культури громадян та засобів її підвищення. Містить елементи прогнозування, критики, оцінки, опису

26.Поняття та види інтересів в соціології. Соціологи розуміють інтерес як усвідомлене, вибіркове ставлення особистості групи до будь-якого об’єкта, що має для них життєву значущість, бо зв’язаний з задоволенням їхніх потреб.Інтерес — це насамперед усвідомлення індивідом свого соціального стану, тобто належності до певної соціальної групи, і свого місця в системі соціальних позицій Інтереси розрізняють за змістом та за метою. У цьому плані можна виділити матеріальні, суспільні і духовні інтереси. За рівнем дієвості розрізняють пасивні та активні інтереси.Пасивні інтереси – це споглядові інтереси, при яких людина обмежується сприйняттям об'єкта, який її цікавить. Активні інтереси - діючі, , опановуючи об'єктом інтересу..За широтою розрізняють інтереси широкі та вузькі. Широкі інтереси виявляються в декількох галузях діяльності, а вузькі сконцентровано в одній. Широта і вузькість інтересів пов”язані з їх глибиною і поверховістю. Чим ширші інтереси особистості, тим вони поверховіші. Вузькість інтересів пов”язана з їх глибиною. Важливою рисою особистості є наявність у неї кількох глибоких інтересів. За стійкістю розрізняються стійкі та нестійкі інтереси. Стійкий інтерес ха-рактеризується тривалістю збереження інтенсивної зосередженості на об”єкті чи галузі діяльності. Нестійкий інтерес виявляється у короткочасній зосередженості на об”єкті

27.Поняття та структура культури. Культура — історично сформована сукупність соціальних норм і цінностей даної суспільної системи 1. Духовна культура – це культурний зміст людської свідомості у вигляді цінностей, ідеалів, норм, ідей, світоглядних уявлень, фантастичних образів тощо, втілений у міфах, релігії, моралі, філософії, мистецтві та його естетичних канонах, науці, ідеології, праві, писемності, різних формах і видах творчої діяльності. 2. Матеріальна культура – це світ матеріальних речей культури:предмети й знаряддя праці, матеріальні умови людського побуту та господарсько-економічної діяльності, її техніку й технологію, власність, тобто все те, що спрямоване на оптимізацію фізичного існування людини та відтворення.3. Соціальна культура включає фольклорну (етнічну), національну, елітарну, масову, молодіжну субкультури.

28.Поняття та структура програми соціологічного дослідження. Програма соціологічного дослідження — науковий документ, який регламентує всі етапи, стадії підготовки, організації та проведення соціологічного дослідження.Програма соціологічного дослідження— науковий документ методологічних і процедурних основ дослідження соціального об’єкту.Структура програми:Програма соц.. дослідження охоплює відносно детальне, чітке І завершене формулювання мети і завдань і методологічне обґрунтування проблеми, визначення конкретної мети, об'єкту і предмету досліджень, логічний аналіз основних понять, формулювання гіпотез і завдань досліджень; методичного визначення сукупності характеристики використаних методів збирання і опрацювання первинної соціологічної інформації, логічної структури інструментарію для збирання інформації, логічних схем і їх опрацювання на електронно-обчислювальних машинах. Програма — теоретична основа здійснюваних процедур дослідження — збирання, опрацювання і аналізу інформації, необхідної для одержання теоретичних висновків і практичних рекомендацій. Складений на основі програми організаційно-технічний план дослідження має оперативний характер і визначає послідовність здійснення намічених процедур. Програма і організаційно-технічний план дослідження — затверджуються адміністрацією установи закладу, де ведеться дослідження. Розділи документів включаються в перспективні і поточні плани установи закладу і їх підрозділів. Для керівництва дослідженням призначається відповідальна особа за весь комплекс і відповідальні наукові працівники за своєчасне здійснення досліджень відповідно програми і організаційно-технічного плану. Відправним пунктом будь-якого дослідження виступає проблемна ситуація — специфічне становище об'єкту соціологічного дослідження, об'єкту, що характеризується суперечностями між потребами пам'ятати, що надто широкий план досліджень вимагає значних зусиль і тривалості. Якщо не вдається відразу надати формулюванню проблеми ясності і чіткості, обмежити певними рамками саме дослідження, то можна поетапно здійснювати дослідження відповідно методиці і методології.Трапляється, що в ході одного дослідження доводиться шукати відповіді на ряд інших проблем. Проте, таке можливе лише в тому випадку, коли сама програма дослідження спрямована на багатоманітний соціологічний аналіз. В принципі ж йти на вивчення кількох програм в межах одного дослідження недоцільно. По-перше, ускладнюється інструментарій дослідження, який стає зайве громіздкий і логічно нечіткий, що може знизити якість зібраної соціологічної інформації. По-друге, втрачається оперативність дослідження, що має неабияке значення для організації, а це веде до старіння соціологічних даних, втрати їх актуальності, а іноді практичного сенсу. І, по-третє, досвід показує недоцільність, а іноді це дуже важко водночас вивчати декілька проблем на одному і тому ж об'єкті дослідження. В сучасних умовах соціологічними дослідженнями охоплено практично всі сторони і сфери життя суспільства. Проведення соціологічних досліджень визначається різкою соціальне значимою метою. Безпосереднім приводом до здійснення соціологічних досліджень є реально існуючі суперечності в розвитку соціальної системи між її елементами і окремими компонентами. Ось такі суперечності і становлять суть проблеми. Варто відрізняти проблеми соціальні і проблеми наукові. Соціальні проблеми — це соціальні, життєві суперечності, що вимагають організації цілеспрямованих дій для їх усунення. Наукові проблеми — це знання і незнання. Наукові проблеми відображають суперечності між знанням потреб суспільства і його організацією в певних практичних і теоретичних діях, з одного боку, і незнанням шляхів і засобів реалізації дій — з другого. Постановка наукової проблеми означає вихід за межі вивченого в сфері того, що має бути вивчено, це означає, що не завжди і не будь-яка соціальна проблема може бути вирішена в межах наявних знань. Тому-то вирішення деяких проблем вимагає теоретичних і практичних дій, функціонально спрямованих на одержання нового знання у формі тих або інших теоретичних рекомендацій, а в прикладних дослідженнях використовуються старі знання, яких нерідко буває недостатньо. Тому-то, як правило, соціологічні дослідження комплексні, що вимагають ґрунтовної і аргументованої програми досліджень.

29.Потреби індивіда як вихідний момент його активності. Види потреб у соціальній динаміці. Потреби-внутрішні стимули активності особи,які забезпечують її самозбереження. Потреби відображають об’єктивну залежність особі від зовнішнього світу,соціального середовища. Потреби людей є рушійною силою розвитку як суспільства, так і самої людини. Заради потреби, власне, і здійснюється людська діяльність. Потреби становлять джерело діяльності людей. Тому суспільство або соціальна група, діючи на процес формування та задоволення потреб особистості, одержує можливість спрямувати її життєві орієнтації та поведінку в той чи інший бік. Американський психолог Маслоу виокремив серед них базові(постійні) та похідні(змінювані).Базові потреби ієрархічні: нищим їх рівнем є фізіологічні потреби,матеріальні потреби,вищим-духовні.До них відносять: фізіологічні,сексуальні (продовження роду,вгамування голоду,потрреби у диханні,русі); екзистенційні(безпеки існування,впевненості у майбутньому,стабільності); соціальні(належність до групи чи спільноти,спілкування, увага до себе, участь у суспільній діяльності) престижні(повага до себе,визнання і висока оцінка особистісних якостей,високий статус у суспільстві); духовні(самовираження через творчість). Фізіологічні та екзистенційні потреби Маслоу вважав первинними і вродженими(природними),а інші- набутими(соціальними).Природні потреби характеризують людину яу біологічну особу,істоту, соціальні-як продукт суспільного життя.З розвитком суспільства природні потреби людини соціалізуються,з часом вона потребує певного типу житла, одягу,певної якості їжі,що зумовлено конкретно-історичним розвитком суспільства,національними традиціями,релігією.

30.Потреби,інтереси та цінності-механізми визначеності поведінки. Потреби-внутрішні стимули активності особи,які забезпечують її самозбереження. Потреби відображають об’єктивну залежність особі від зовнішнього світу,соціального середовища. Потреби людей є рушійною силою розвитку як суспільства, так і самої людини. Заради потреби, власне, і здійснюється людська діяльність. Потреби становлять джерело діяльності людей. Тому суспільство або соціальна група, діючи на процес формування та задоволення потреб, одержує можливість спрямувати її життєві орієнтації та поведінку в той чи інший бік.З потребами тісно пов'язаний інтерес-усвідомлення особистістю власних потреб. Потреби людини є основою її інтересів. Інтереси є рушійною силою діяльності, поведінки і вчинків людей. Інтереси можна класифікувати: а) за суб’єктами; б) за сферами суспільного життя; в) за значенням; г) за тривалістю; д) за наявністю суперечностей і т.д.Потреби й інтереси є основою ціннісного ставлення особи до навколишнього світу, регуляторами її соціальної поведінки. Узгодження соціальної поведінки особистості із соц спільнот, суспільства відбувається завдяки цінностями. Цінність- суспільне становлення особи,яке переносить її потреби та інтереси на матеріальні та духовні явища,надає їм визначених соц ознак. Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяльності суб’єктів. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем формування цінностей є культура. Цінності — це переконання щодо цілей, до яких індивід прагне, та основні засоби їх досягнення. Основна вимога до цих переконань — їх повинно розділяти все суспільство. У різних культурах під цінностями виступають різні переконання, але кожний соціальний устрій сам визначає свої цінності. Ця обставина зумовлює визначення цінностей як суспільних відносин.

31.Принцип репрезентативності в соціологічних дослідженнях. Репрезентативність— відповідність результатів не суцільного спостереження, що охоплює не всі одиниці загальної сукупності, а тільки деяку їх частину, відібрану за певним методом, результатам суцільного спостереження, що охоплює всі одиниці досліджуваної сукупності. Репрезентативність досягається за рахунок правильного формування вибірки, яка за принциповими для дослідження параметрами має відтворювати загальний об'єкт дослідження. Поняття "вибірки" в соціології розглядається в 2 значеннях. По-перше, це сукупність елементів генеральної сукупності, що підлягають вивченню, тобто вибіркова сукупність. По-друге, вибірка - це процес формування вибіркової сукупності при необхідному умови забезпечення репрезентативності. Репрезентативність, тобто властивість вибіркової сукупності відтворювати характеристики досліджуваного об'єкта, забезпечується дизайном вибірки і розрахунком її мінімального обсягу, здатними забезпечити прийнятну точність одержуваних результатів.

32.Проблема взаємовідносин особи та суспільства. Проблема взаємовідносин займає основне місце в здійснення соціального контролю.Відносини суспільства та особи в умовах існування і постійної дії соціального контролю виглядають досить просто:підгонка індивідуальних якостей під соціальний стандарт.Насправді ж відносини ускладнюються наявністю в особі індивідуальної свідомості,а отже і можливостей свідомої оцінки,прийняття,відмовлення або зміни норм і цінностей,що їх пропонується індивіду на рівні суспільної свідомості.З позицій соціального контролю у взаємодії суспільства і особи виявляється внутрішня суперечливість взаємодії.З одного боку,людина оволодіває соц. якостями і стає соц індивідуальністю тільки під впливом соціальної системи,а з другого-не можу розвиватися індивідуальність і реалізуватися,якщо сліпо копіюватиме пропоновані системою зразки культури.Часто між людьми спостерігаються різні суперечності між їхніми переконаннями і вірою в соціальному житті.Це відбувається в процесі соціалізації індивіда,коли свідомо завойовуються соціальні норми та цінності і здійснюються рольові вимоги та сподівання.Саме в ході соціалізації і реалізується соц. контроль.Соціалізація дає людині уявлення про те якими законами,правилами і нормами регулюються її поведінка в сферах,що мають від неї чекати і вимагати від уряду і влади.особа набуває знання і ціннісних настанов в політичній сфері під впливом певних інститутів політичної соціалізації.За діями.поведінкою особи стежать і держава,і суспільство.Суспільство використовує різні санкції-способи реагування оточення на поведінку людини,здійснювані в формі заохочень та покарань.Розрізняють позитивні(заохочення на дії корисні для сусп.) інегативні(покарання за небажані дії)санкції.Регулятивну роль відіграють не лише санкції за дії,але й чекання застосування санкцій за ще нездійснені дії.У сусп. існує багато санкцій.Одні з них суворо регламентовані,формалізовані і застос повноважними особами,інші неформальні і застос окремими членами соц. спільності у формі посмішки або незадоволення.

33.Проблеми і труднощі здійснення соціологічних досліджень. В розробці програми соціологічних досліджень: є по-1.проблеми.що сформульовані в програмі,часто не відображають реальної ситуації. Поставлені раніше і реалізовані проблеми деколи ігноруються або просто не враховуються.По-2 мета дослідження не зв’язана з проблемою,сформульована часто абстрактно,не відображає специфіку об’єкту. Не визначені чітко завдання дослідження. Поставлені завдання,відірвані від реальних можливостей,засобів дослідження. В ході розробки програми не проводиться аналіз моделі об’єкту в системі факторів. По-третє-не визначено предмет дослідження,дається досить вузька або широка інтерпретація предмету дослідження,слабо розроблено предметний зміст дослідження. В процесі дослідження ігнорується значення теоретичної моделі дослідження. Акцент повністю перенесено на аналіз емпіричних показників. В процесі досліджень змішується теоретичний і емпіричний рівень аналізу процесів,а теоретична інтерпретація здійснюється фрагментарно,відсутні гіпотези не співвіднесені між собою категорії аналізу і одиниці аналізу,не побудована схема понять операційної інтерпретації.

34.Проблема інтеграції особи. Включення людини в суспільство,сусп. Відносини здійснюється за допомогою її інтеграції в різні соц спільності, соц. групи,соц. інститути.В результаті людина виявляється залученою одночасно до багатьох соц. спільностей.Поняття інтеграції-означає з’єднання окремих розрізнених часток в ціле,процес об’єднання. Виділяють 4 рівні інтеграції особи:на 1-му здійснюється ітеграція особи в соціально-економічні відносини,що опосередковуються в дитинстві,юності,а потім трудовою діяльністю.2-й рівень-функціональна інтеграція.Вона становить надзвичайно складне і багатошарове переплетення соціальних зв’язків.Індивід інтегрує в суспільство шляхом реалізації багатьох функцій на різних рівнях соціального життя.Люди реалізують функції в сімї, студентському або трудовому колективі,в колі друзів.Тут присутня наявність зміни соціальних функцій(одружившись,юнак бере на себе батьківські обов’язки,в професійній сфері-починає виконувати складніші завдання,дівчина стає мамою).Процес розвитку особистості не є невпинним піднесенням,їй доводиться оволодівати і роллю батьків,і стариків з наближенням пенсійного віку. 3-й-нормативна інтеграція-засвоєння людиною соціальних норм,правил поведінки,звичок та інших нематеріальних регуляторів. Внаслідок формуються ціннісні настанови особистості.В суч умовах осн проблема нормативної інтеграції особи в сусп. структури-суперечливість соціальних норм,що функціонують в суспільстві.Вона починає проявлятися і в малих соціальних групах,де в основному відбувається процес оволодіння людиною соц. нормами поведінки. 4-й рівень-міжособистісна інтеграція,що скл встановленням позитивних зв’язків особи в сусп.Вона проявляється у спілкування з іншими людьми,обміні думками з ними,довіра,симпатія.Всі ці рівні взаємодіють між собою для того щоб забезпечити високий ступінь інтеграції особи в спільноти.

35.Проблеми істини в соціологічних дослідження. Істина — одна з центральних категорій гносеології, правильне відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини, її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об'єктивної дійсності.Соціологічне дослідження — система логічних і послідовних методологічних, методичних та організаційно-технічних процедур для отримання наукових знань про соціальне явище, процес.

36.Прогрес і регрес суспільства. Першу теоретично обґрунтовану концепцію соціального прогресу висунув французький філософ-просвітитель, економіст Анн-Робер-Жан Тюрго (1727—1781), який і сформулював тезу про прогрес як загальний закон історії. Він наголошував, що маса людського роду завжди перебуває у стані розвитку, хоча й повільно, дедалі вдосконалюється. Основою прогресу, на його думку, як і суспільного життя в цілому, є людський розум. Він має дивовижні можливості — звершує в історії значущі акти і стає дієвішим та активнішим у наступні епохи. А. Тюрго висловив надзвичайно конструктивну на той час думку про три стадії культурного прогресу людства: релігійну, спекулятивну і наукову.Напрямок розвитку, для якого характерний перехід від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого, називається в науці прогресом (слово латинського походження, що означає буквально: рух уперед. Поняттю прогресу протилежне поняття регресу. Для регресу характерний рух від вищого до нижчого, процеси деградації, повернення до форм і структур, що віджили себе.Розглядаючи суспільство як систему, можна твердити про зростання рівня його самоорганізації і в цьому розумінні про його сходження до досконаліших форм, принаймні про нарощування її багатоманітності: поряд із рабовласницькою, феодальною організацією економіки з'являється капіталістична, традиційне суспільство існує поряд із виниклим індустріальним, багатоваріантно видозмінюються політичні режими і т. п.Прогресує також технічна база суспільства: вдосконалюються знаряддя праці, збагачуються технології, розвиваються навички, вміння; індустріальне підґрунтя суспільства стає могутнішим, зокрема й щодо можливості використання природних ресурсів. Однак ці прогресивні зрушення надто суперечливі не лише тому, що завждимістять регресивні моменти (напр., ремісник середньовіччя універсальніший і більш вправний виробник, ніж робітник машинного виробництва), а й тому, що вдосконалення знарядь праці не є явищем, однозначно позитивним для розвитку людини. Людство від них не стає щасливішим, а ігнорувати цей показник при визначенні прогресу — означає не з'ясувати його суті. Пошук критерію прогресу є найскладнішою процедурою його визначення. Показником розвитку технічної та економічної сфер якоюсь мірою можна визнати рівень продуктивних сил, але хибною є абсолютизація виробничої основи і піднесення її до рангу мірила суспільного розвитку; вона властива, як і визнання абсолютності прогресу суспільства, суспільній свідомості цивілізації певного типу, а саме індустріальній у період її становлення.

37.Психологічні школи в соціології. Психологічна школа в соціології - суб'єктивн концепції суспільства, що виникли в кінці 19ст. Представники психологічних шкіл шукали ключ до розуміння суспільних явищ у психіці індивідів або колективній психіці . Основоположником психологічної школи був американський соціолог Л. Уорд (1841 - 1913). Якісну специфіку суспільства Уорд бачив у психологічності соціальних явищ. Іншим великим представником психологічної школи був франц. соціолог Г. Тард (1843-1904), який вважав основними законами соціології наслідування людей один одному (мода, традиція). До психологічної школи примикає і німецький соціолог Г. Зіммель (1858-1918) з його розумінням соціології як «психологічної мікроскопії», взаємовідносини між індивідами. Початок 20 ст. знаменується : розкладанням психологічної школи , відмовою від відвертого прямолінійного психологізму. Психологічні теорії суспільства видозмінюються, відчувши на собі сильний вплив "соціологізму Дюркгейма", «інстітуціоналізму» М. Вебера. Сучасний психологізм не є особливою школою і являє собою своєрідний методологічний принцип, що лежить в основі майже всієї буржуазної соціології. Психологізація суспільних явищ в даний час найбільшою мірою визначається концепціями соціальної психології (Е. Богардуса, Л. Бернард та ін.) Широке поширення, отримали також фрейдизм і неофрейдизм. Психологізм можна розглядати як свого роду соціальний реформізм, тому що в основі його лежить ненаукове прагнення за допомогою психологічних засобів удосконалити деградуюче буржуазне суспільство . Разом з тим психологізм у соціології поставляє певну інформацію, щодо засобів впливу на широкі маси.

38.Релігійна група як соціальна спільність. Релігійна група — порівняно невеликий колектив людей, що спільно відправляє релігійні обряди. Ця форма релігійної організації поширена як юридичний термін у релігійному законодавстві різних країн.Релігійні групи звичайно постають внаслідок особистісного впливу та діяльності осіб з харазматичними рисами, тобто релігійних лідерів. Специфіка лідерства в релігійній групі полягає, на думку деяких авторів, у тому, що воно має ознаки сакральності, і релігійний лідер може застосовувати щодо своїх членів надприродне навіювання. Релігійний лідер відзначається, як і кожний груповий лідер, безпосереднім інтересом до групи, до справ її членів, готовністю надавати допомогу у кожній потребі, давати поради. Крім того, як випливає з досліджень, релігійного лідера характеризують глибока віра, побожність і простота. Релігійні групи, як і будь-які інші, характеризуються багатоаспектністю явищ, що дає підставу для їх класифікації за різними критеріями. Отже, якщо прийняти критерій величини (кількість членів у групі), то можна говорити про малі й великі групи. Якщо критерієм є належність, то виділяються групи належності і групи референтні. Малі релігійні групи об’єднують до кількадесяти осіб (25 – 30) і характеризуються безпосередніми інтерперсональними контактами (наприклад, група прислужників). Великі групи звичайно об’єднують більше членів (кількасот), а процес взаємної комунікації вимагає посередників (парафіяльна група).Релігійні групи, що існують у межах великих релігій, наприклад християнської, допомагають людині прочитувати життєвий шлях, віднаходити справжню мету і сенс життя, розв’язувати свої проблеми, дбати про спільне благо. Істинні духовні лідери цих груп допомагають людині проживати життя відповідально, наповнено й гідно, зростати й розвиватися духовно.

39.Розвиток соціальних знань в Стародавньому світі. Найдавнішими поза науковими формами відображення та пояснення світу природи були міфологія та героїчний епос.Міфологія – фантастичне відображення дійсності,реальних подій у первісній свідомості,втілене в усну творчість. Міф виникає на ранніх етапах,як розповідь,фантастичні образи якої стали спробою зясувати різні явища природи і суспільства. Міф- це завжди узагальнене відображення певних подій,явищ. Міфологія зображувала дійсність у тих формах,через які людина сприймала оточуючу природу і світ.З розвитком суспільства відбувся поступовий перехід від міфологічного сприйняття дійсності до інших форм відображення. Фантастичні образи поступово змінюються людськими.Людина веде боротьбу з долею,приносить себе в жертву заради інших людей,перемагає зло.Виникає нова форма соціального знання – епос –оповідь про минуле,що малює картину життя народу,розповідає про його ідеали,мораль. Все це втілюється в образі героя-богатиря,який сповнений надзвичайними силами,розумом,хитрістю, здатністю долати всі перешкоди.Пізніше виникає філософія – любов до мудрості. Міфологія і епос замінюється точними описами минулих подій – історичними хронічками та самою історичною наукою. Успішному розвитку наукових знань сприяв розвиток суспільного поділу праці (особливу на розумову та фізичну) ;поява соціальних верств людей, які займалися духовною діяльністю.

40.Роль ідей у соціальних процесах. Поняття ідеології. Ідея (грец. εἶδος (ейдос); ιδέα — початок, принцип) — форма духовно-пізнавального відображення певних закономірних зв'язків та відношень зовнішнього світу, спрямована на його перетворення.За своєю логічною будовою ідея є формою мислення, різновид поняття, зміст якого своєрідно поєднує в собі як об`єктивне знання про наявну дійсність, так і суб`єктивну мету, спрямований на її перетворення.Особливістю ідеї є здатність виявляти найсуттєвіші, всепідпорядковуючі риси і закони об`єктивних процесів і створювати цілісний, взірцевий образ предмета в пізнанні або творчості. З цього погляду ідея споріднена з ідеалом, оскільки спрямована на досягнення вищої істинності й довершеності у відображенні й перетворенні існуючого.Ідеоло́гія (грец. ιδεολογία, від Ιδεα — прообраз, ідея, і λογος — слово, розум, вчення, буквально вчення про ідеї) — організована сукупність ідей у формі міфів, настанов, гасел, програмних документів партій, філософських концепцій тощо.Ідеологія — система поглядів, ідей, переконань, цінностей та установок, що виражають інтереси різних соціальних груп, класів, товариств, в яких усвідомлюються і оцінюються відносини людей до дійсності і один до одного, соціальні проблеми і конфлікти, а також містяться цілі (програми) соціальної діяльності, спрямованої на закріплення або зміну існуючих суспільних відносин.Ідеологія — система політичних, правових, етичних, художніх, релігійних, філософських поглядів. Ідеологія разом із суспільною психологією, яка включає буденні, емпіричні погляди, що виникли стихійно, суспільні почуття, настрої, звички, входить до складу суспільної свідомості.Ідеологія служить для того, щоб або запропонувати зміни в суспільстві або збереження відданості певному набору ідеалів, якщо в суспільстві вже склався комформізм. Ідеології є сукупністю абстрактних засад, якими суспільство послуговується в трактуванні громадських справ, і, таким чином, вони займають визначне місце в політиці. Кожна політична чи економічна тенденція ґрунтується на певній ідеології, без огляду на те, чи виражена вона явно в певній обдуманій системі. Ідеологія це те, як суспільство бачить та інтерпретує світ.Ідеології, що прагнуть до змін у суспільстві називають радикальними, революційними, ідеології, що прагнуть до збереження традицій суспільства, називають консервативними, реакційними.

41.Самосвідомість і саморегуляція особи. Самосвідо́мість— рефлекторна (відображувана) свідомість, за допомогою якої особа конкретно усвідомлює себе у своїх власних розумових діях і станах; самоусвідомлення. Самосвідомість є усвідомленням особою самої себе на відміну від інших - інших суб'єктів і світу взагалі.В психології самосвідомість розуміється як психічне явище, усвідомлення людиною себе в якості суб'єкта діяльності, в результаті якої уявлення людини про саму себе складаються в мисленний образ Я.Самосвідомість не виникає у людини відразу, а складається поступово упродовж життя під впливом численних соціальних впливів і включає 4 компоненти:• свідомість відмінності себе від решти світу;• свідомість "Я" як активного початку суб'єкта діяльності;• свідомість своїх психічних властивостей, емоційні самооцінки;• соціально-моральна самооцінка, самоповага, яка формується на основі накопиченого досвіду спілкування і діяльності. Головна функція самосвідомості - зробити доступними для людини мотиви і результати його вчинків і дати можливість зрозуміти, який він є насправді, оцінити себе; якщо оцінка виявиться незадовільною, то людина може або зайнятися самовдосконаленням, саморозвитком, або, включивши захисні механізми, витіснити ці неприємні відомості, уникаючи травмуючого впливу внутрішнього конфлікту.

42.Соціальна адаптація та інтеграція. Соціальна адаптація — пристосування індивіда до умов соціального середовища, формування адекватної системи відносин із соціальними об'єктами, рольова пластичність поведінки, інтеграція особистості у соціальні групи, діяльність щодо освоєння стабільних соціальних умов, прийняття норм і цінностей нового соціального середовища, форм соціальної взаємодії. Адаптація пов'язана з прийняттям індивідом різних соціальних ролей, адекватним відображенням себе і своїх соціальних зв'язків. Вона відіграє вирішальну роль в соціалізації особистості. Порушенням адаптації вважають асоціальну поведінка, алкоголізм, наркоманію.Соціальна адаптація — це взаємозумовлений процес пристосування індивіда до соціального середовища і пристосування суспільства до потреб особистості через їх задоволення. Відповідність між рівнем соціальних потреб і рівнем їх задоволення визначає рівень соціальної адаптації.Адаптація соціальна має дві форми: активну – тобто включення у суспільне життя,особа оберігає свободу вибору соціальних ролей,соціальних спільностей,цінностей,людина обирає своє майбутнє. Пасивну – пристосування суб’єкта до вимог суспільства , в т.ч. ціною жертв з боку особи.Включення особи в суспільство ,суспільні відносини здійснюється за допомогою її інтеграції в різні соц. інститути і організації.Соціальна інтеграція передбачає упорядкування,безконфліктні відносини між індивідом,організаціями ,державою.Виділяють 4 рівні інтеграції особи:1 рівень – інтеграція особи в соціально-економічні відносини,що здійснюється в дитинстві,юності,за допомогою батьків.2 рівень- функціональна інтеграція –індивід реалізує багато функцій на різних рівнях соціального життя ( сім’ї,студентському або трудовому колективі)3 рівень – нормативна інтеграція - засвоєння людиною соціальних норм,правил поведінки,звичок та інших нематеріальних регуляторів.Внаслідок формуються ціннісні настанови особистості і система збудження до дій.4 рівень – міжособна інтеграція – вона складається встановленням позитивих зв’язків особи в соціальних суспільствах.Поняття позитивний зв'язок – це коли індивід називає певну кількість інших людей,які на його думку симпатизують йому і він відповідає їм тим же.

43.Соціальна мобільність.Канали соціальної мобільності. Соціальна мобільність — перехід індивіда, соціального об'єкта або цінності, створеної або модифікованої завдяки людській діяльності, від однієї соціальної позиції до іншої. Поняття було введено П. Сорокіним у 1927 р.Канали вертикальної мобільності.Оскільки вертикальна мобільність в тій чи іншій мірі присутня в будь-якому суспільстві то між шарами повинні існувати деякі «ліфти» або «шляхи», якими дозволено індивідам переміщуватись вгору чи вниз, з одного прошарку в інший.Сорокін виділяв 7 основних інститутів: армія, церква, школа, сім'я, політичні, економічні і професійні організації.Армія. Даний інститут відіграє особливо важливу роль в воєнний час. Значні втрати серед командного складу призводять до заповнення вакансій людьми нижчих чинів. У ході війни ці люди просуваються в званні передусім за наявності таланту. Отримана таким чином влада використовується для подальшого просування по службі.Церква. Люди з нижчих шарів суспільства завдяки церкві можуть зайняти високі позиції у суспільстві, не зважаючи на своє походження.Школа . В суспільствах де школи доступні для всіх його членів, шкільна система являє собою «соціальний ліфт», що рухається з низів суспільства до його верхів. В суспільствах, де доступ до освіти обмежений, рух відбувається на рівні верхів.Сім'я і шлюб. Особливо з представниками іншого соціального статусу. Такий шлюб, як правило, призводить соціального просування або до соціальної деградації одного з партнерів.Політичні організації. Людина, яка отримує посаду або стає службовцем у впливового правителя, піднімається за допомогою цього ліфта.Професійні організації. Це наукові, літературні, творчі інститути і організації. Оскільки вхід до таких організацій відбувається відповідно до здібностей індивіда, а не до соціального статусу, то просування всередині такого інституту супроводжується загальним просуванням соціальною драбиною.

44.Поняття відкритого суспільства. Відкрите суспільство – це суспільство демократичного типу, що характеризується плюралізмом в економіці, політиці, культурі, розвиненими соціальними структурами, і правовою державою. Для членів відкритого суспільства характерні типове раціонально-критичне мислення й відповідна установка поводження, можливість свідомо управляти соціальним розвитком і формувати державні інститути відповідно до демократичних принципів.„Відкрите” суспільство в розумінні К. Поппера повністю демократичне. Воно не необмежене капіталізмом, але й не засновано на марксизмі або анархії: це самостійний варіант демократії. Відкрите суспільство К. Поппер розглядав як найкращу форму громадського життя. Не як утопію, а як необхідну надзадачу, над якою необхідно невпинно працювати, якщо не хочемо, щоб суспільство еволюціонувало в протилежному напрямку - до гіршої альтернативної моделі. Основу такого суспільства складає приватна власність; недоторканість власності є першим і головним правилом його організації й самоорганізації. Такою ж опорною нормою цього суспільства є демократичні свободи особистості.Відкрите суспільство в розумінні К. Поппера значно менше відноситься до держави та його економіці, чим до особистості та її волі.. „Держава повинна існувати для людської особистості - на благо її вільних громадян та їх вільного суспільного життя, задля вільного суспільства, а не навпаки” Філософ виділив дві головні характеристики відкритого суспільства. "По-перше, у відкритому суспільстві законно вільне обговорення, і результати публічних дискусій впливають на політику. По-друге, у ньому є інститути, що сприяють волі тих, хто не шукає вигоди"[ Поппер К. Открытое общество и его враги. М., 1992. Т. I. Чары Платона. С.245]..Концепція Карла Поппера надзвичайно цікава й актуальна тому, що допомагає відповістити на головне запитання, яке стоїть перед відкритим суспільством - як можливо організувати маси в співтовариства без зайвого обмеження свободи особи під владою суспільства, без втрати цієї волі повністю в лабіринтах бюрократичних структур.Джорджа Сороса “Відкрите суспільство – це суспільство, яке базується на визнанні того факту, що ніхто не має монополії на істину, що різні люди мають різні погляди та інтереси, і що існує потреба в установах, які б захищали права усіх людей і давали б їм змогу жити разом в мирі і злагоді... Основними рисами, що характеризують відкрите суспільство, є верховенство права, демократично обрана влада, інститути громадянського суспільства, захист прав меншин” Відкрите суспільство схильне до творчості. У відкритому суспільстві кожен учасник відповідальний за своє життя і дбає переважно про себе, при цьому в суспільстві поважається право на приватну власність і особисту гідність

45.Соціальна структура суспільства. Соціальна структура суспільства — це сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою соціальних груп, спільностей та інститутів, пов'язаних між собою відносно сталими відносинами. Соціальна структура формується за різними ознаками: класовими, національними, статевими, віковими, професійними та ін.Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між собою. Поняття «соціальна структура» охоплює системно-організаційний і стратифікаційний аспекти.Соціальний статус є первинним елементом соціальної структури суспільства, що розкриває місце особистості в соціальній структурі суспільства. Він зумовлений професією, віком, освітою, матеріальними статками тощо. Наприклад,структура сім'ї утворюється взаємозалежною мережею позицій: чоловік,дружина, діти; у системі освіти — учитель, учень; в економіці —підприємець, робітник і т. д. Соціальні позиції (статуси) та зв'язки між ними визначають характер соціальних відносин. На основі близькості соціальних статусів, що встановлюють потенційну можливість участііндивідів у відповідних видах діяльності, формуються складнішіструктурні елементи суспільства — соціальні групи.Статус - це позицiя у певнiй соцiальнiй структурi суспiльства з певними правами та обов'язками.Статуси вiдрiзняються: правами та обов'язками , які визначаються ісоцiальними нормами.Кожна доросла людина у сучасному суспiльствi має кiлька статусiв(наприклад, студент, син, приятель, громадський дiяч i т.iн. - в однiй особi).Статус визначає, по-перше, де саме - в якiй соцiальнiй позицiї -лдина,"включена" до суспiльства, "з'єднана" з ним. По-друге, статусвизначає, як саме людина має поводитися з iншими людьми - представникамиiнших статусiв.Наприклад, статус дочки визначає основнi взаємовiдносини тiєїособи, що займає цей статус, з iншими членами родини.

46.Соціальна функція права. Для збереження стабільності с-тва необхідно щоб підростаюче покоління глибоко засвоїло правові цінності і норми які діють в даній державі.Результатом правильної соціалізації є формування в індивіда правової свідомості,культури та поведінки.Свідомість-це набір взаємопов’язаних ідей та емоцій, що виражають відношення с-тва чи індивіда до права його системи та структури і представляє собою с-му знань та оцінок з приводу права, його застосування та форм вираження.Є будення та теоретична.Поведінка-соц.значуща поведінка індивідів і підконтрольна їх свідомості воля передбачена нормами права яка тягне певні наслідки.Є правомірна:об’єктивно-правомірна-дотримання в силу внутрішніх переконань,ситуаційно-правомірна-дотримання норм залежно від ситуації, законопослушна-інтереси особи розходяться з змістом норм але вона їх дотримується.Неправомірна:ситуативно-випадкова-скоєння правопорушення непередбаченого в зв’язку з обставинами або під впливом афекта,обумовлена-скоєнн правопорушення з повним розумінням того що дії заборонені і за це встановлюється відповідальність.

47.Соціальні інститути,та їх види. Соціальний інститут— відносно стійка модель поведінки людей і організацій, що історично склалася у певній сфері життєдіяльності суспільства. Соціальні інститути класифікують на основі різних критеріїв. Найпоширенішою є класифікація за критерієм цілей (змістових завдань) і сферою дії. У такому разі прийнято виокремлювати економічні, політичні, культурні та виховні, соціальні комплекси інститутів:— економічні (власність, гроші, банки, господарські об'єднання різного типу) — забезпечують виробництво і розподіл суспільного багатства, регулюють грошовий обіг;— політичні (держава, Верховна Рада, суд, прокуратура) — пов'язані з встановленням, виконанням і підтриманням певної форми політичної влади, збереженням і відтворенням ідеологічних цінностей;— культурні та виховні (наука, освіта, сім'я, релігія, різні творчі установи) — сприяють засвоєнню і відтворенню культурних, соціальних цінностей, соціалізації індивідів;— соціальні — організовують добровільні об'єднання, регулюють повсякденну соціальну поведінку людей, міжособистісні стосунки.За критерієм способу регулювання поведінки людей у межах певних інститутів виділяють формальні та неформальні соціальні інститути.Формальні соціальні інститути. Засновують свою діяльність на чітких принципах (правових актах, законах, указах, регламентах, інструкціях), здійснюють управлінські й контрольні функції на підставі санкцій, пов'язаних із заохоченням і покаранням (адміністративним і кримінальним). До таких інститутів належать держава, армія, школа тощо.Неформальні соціальні інститути. Вони не мають чіткої нормативної бази, тобто взаємодія у межах цих інститутів не закріплена формально.

48.Соціальні конфлікти як стан соціальних відносин. Це вища стадія розвитку суперечностей у системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів суспільства, яка характеризується максимальним посиленням суперечливих тенденцій та інтересів їх поведінки. Щодо сутності соціальних конфліктів у соціологічній науці склалося дві точки зору. Одна з них (К. Маркс) виходить з того, що конфлікт — це тимчасовий стан суспільства, організації, який може бути подоланий різноманітними засобами. За другою (Р. Дарендорф, Л. Козер та ін.), конфлікт — це нормальний стан, об'єктивна риса соціальних систем, зумовлена суперечливою природою суспільного життя, результат опору відносинам владарювання і підкорення. Придушення соціального конфлікту веде до загострення, а раціональна його регуляція — до підконтрольної еволюції. Цим зумовлені функції соціальних конфліктів: інтеграція соціальних організацій (вплив на встановлення оптимального співвідношення індивідуальних і групових інтересів); сигналізація (виявлення проблем, недоліків тощо); інновація (внаслідок конфлікту визначаються шляхи подолання опору інновації); інформація (через конфлікт розкривається латентна інформація); стабілізуюча, гносеологічна та навчальна. Конфлікт є найважливішою формою відносин суб'єктів соціальної взаємодії, мотивація яких зумовлена різними цінностями і нормами, інтересами і потребами. Сутнісний його аспект полягає в тому, що ці суб'єкти діють у межах ширшої системи зв'язків, яка модифікується (закріплюється або руйнується) під впливом конфлікту.

49. Соціальний статус особистості - це місце в соціальній структурі групи чи суспільства. Соціальний статус віддзерка¬лює той набір конкретних дій, що їх виконує людина в різних взаємодіях. Усі соціальні статуси можна розділити на два основних типи:- приписані, вроджені;- набуті, досягнуті.Приписані статуси - це статуси, що їх надає людині група чи суспільство незалежно від її здібностей і зусиль. До них належать стать, раса, національність, членство в королівській сім'ї тощо.Набуті статуси - це такі статуси, яких особистість до¬сягає завдяки власним здібностям і зусиллям. Це, зокрема: дружина, професор, банкір, студент тощо. На відміну від приписаних статусів, набуті перебувають під контролем людини та набуває вона їх за власним бажанням.Розрізняють також соціальний і особистий статуси.Соціальний статус - це місце людини в суспільстві, котре вона посідає як представник великої соціальної групи (про¬фесії, статі, віку, верстви, релігії та ін.).Особистий статус - це місце індивіда в малій соціальній групі. Він залежить від того, як його оцінюють і сприймають члени групи.Із соціальним статусом тісно пов'язана соціальна роль, іноді її називають динамічним аспектом статусу.Соціальна роль - це модель поведінки, очікувана від того, хто має за¬значений соціальний статус. Роль - це дія в межах сукупності прав, привілеїв і обов'язків, які визначено статусом.Виконання соціальної ролі має відповідати усталеним у суспільстві нормам та очікуванням. Загалом людина сама обирає свої ролі, але деякі вже задані їй від народження.Соціальним ролям людина навчається в процесі соціалі¬зації. Рольове навчання має дві мети:• навчитися виконувати обов'язки й реалізовувати права відповідно до ролі;• набувати настанов, почуттів і очікувань, які відповіда¬ють певній ролі.Людина є носієм різних соціальних ролей, що можуть бути постійними чи ситуативними. Множинність соціальних ролей, що їх виконує індивід, призводить до виникнення рольових конфліктів, які найчастіше є боротьбою мотивів діяльності.

50.Соціологічна думка в Україні.

Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі «Громада».С. Подолинський значну увагу приділяв аналізові соціального становища різних груп людей, причин соціальної диференціації (їх убачав у привласненні панівним класом додаткової вартості), соціальної мобільності (залежить від національної належності особи). Ці думки висловлені у праці «Ремесла і фабрики на Україні».Серед вчених-дослідників українського суспільства кінця XIX ст. насамперед вирізняється постать Михайла Драгоманова (1841—1895), який чимало уваги приділяв перспективності історичного поступу України і можливості її самостійного існування на європейському терені. Національне питання він вважав одним із найважливіших. Максим Ковалевський (1851—1916) у двотомній праці «Соціологія» (1910) писав, що тільки соціологія може ставити собі за мету розкриття елементів, необхідних для блага суспільства, тобто для його порядку і прогресу, а також всіх різноманітних біосоціальних причин, від яких вони залежать.Відомий вчений Володимир Антонович (1834—1908) використовував свої історичні, етнографічні, археологічні знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, поведінки натовпу, чинників соціального розвитку. Він є одним із перших вітчизняних дослідників, які пов'язували назву «Русь» із слов'янським племенем полянСаме Антонович запропонував для практичного вжитку термін «Україна-Русь», який, на його думку, мав не лише утверджувати наступність історичного минулого і сьогодення, а й певною мірою самою згадкою про старі часи сприяти консолідації українського народу, територіально поділеного між Австро-Угорщиною та Росією.Учень Антоновича Михайло Грушевський (1866—1934) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками. На особливу увагу заслуговують соціологічні погляди Грушевського щодо питання виникнення і розвитку української та російської народностей, становлення державності в Україні та Росії.

51. Соціологічні дослідження – інструмент пізнання соціальної реальності.

Основне завдання соціологічних досліджень — добування фак­тів про соціальну дійсність, її окремі явища, сторони. Соціальний факт — це певним чином фіксований, описаний фрагмент соціаль­ної дійсності. Соціологічне дослідження складається з трьох основних етапів: підготовчого (розробка програми дослідження), основного (прове­дення емпіричного дослідження), завершального (обробка й аналіз даних, формування висновків і рекомендацій). Кожний етап вклю­чає в себе ряд важливих процедур.Залежно від складності й масштабності аналізу предмета виді­ляють три види соціологічного дослідження: розвідувальне (піло­тажне), описове, аналітичне.Найбільш простим видом є розвідувальне (пілотажне) дослід­ження. Воно будується на спрощеній програмі й охоплює невеликі су­купності, має стислий за обсягом інструментарій. Інструментарій — це методичні документи, за допомогою яких здійснюється збір первинної соціологічної Інформації (анкети, бланк-інтерв'ю, питальники, картки для фіксації результатів спостереження чи аналізу документів тощо).Описове дослідження є більш складним видом соціологічного аналізу. Воно проводиться за розробленою програмою, на базі апро­бованого інструментарію і застосовується відносно великої спіль­ності людей (наприклад, колектив великого підприємства). Збір інформації тут може бути доповнений методами спостереження, аналізу документів.Аналітичне дослідження — найбільш поглиблений вид соціоло­гічного аналізу. Воно не тільки описує структурні елементи явища, що вивчається, але й з'ясовує його причини. Підготовка аналітич­ного дослідження вимагає значного часу, ретельно розробленої про­грами, інструментарію, попередньої уяви про об'єкт, який вив­чається. За методами збору Інформації даний вид соціологічного дослідження носить комплексний характер. З гносеологічної точки зору соціологічне дослідження за об'єктом та процедурою є емпі­ричним, а за рівнем узагальнення воно може бути й емпіричним, і теоретичним.