3.Більшовицька політика колективізації та розселянювання України. Голодомор 1932—1933 pp., його причини та наслідки

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: коштів, сировини і робочих рук для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило переважну більшість населення. Однак селянин-власник був незручною і небажаною фігурою для партійно-державного апарату, який від імені народу розпоряджався промисловістю. Держава не могла забезпечити прискорені темпи індустріалізації, маючи справу з мільйонами одноосібників. Маючи певний мінімум засобів виробництва, він мало залежав від державних структур. Доки селянин сам вирішував, що йому сіяти і що відвозити на ринок, від нього залежала держава, якій треба було нагодувати місто й армію. Ось чому під машкарою турботи про піднесення добробуту сільського населення державна партія хотіла створити на селі контрольоване колективне господарство. Але у сталінських планах колективізація — це не лише зручний засіб забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а промисловості — сировиною і робочою силою. Крім цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства (процес розкуркулювання; процес розселянювання), з другого — разом з індустріалізацією вона відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці. Перший п'ятирічний план передбачав, що в Україні в колгоспи буде об'єднано 30 % селянських господарств. Але вже на листопадовому 1929 р. пленумі ЦК ВКП (б) було взято курс на суцільну прискорену колективізацію. Секретар ЦК КП(б)У С Косіор підтримав пропозицію завершити колективізацію протягом одного року. Резолюція пленуму "Про сільське господарство України і про роботу на селі" передбачала в Україні найвищі темпи колективізації з усіх союзних республік. У січні 1930 р. Україну віднесли до групи регіонів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 р. - навесні 1932 р. У процесі колективізації можна виділити кілька етапів: — 1929—1930 pp. — час прискореної колективізації, яка перетворилася по суті в комунізацію; у колгоспи забирали все: реманент, велику рогату худобу, коней, птицю; ситуація ускладнювалась надмірними стараннями місцевих властей: на 20 січня 1930 р. у республіці було колективізовано 15,4 % селянських господарств, а на 1 березня— 62,8%; в багатьох місцях відбулися антирадянські виступи селян, село поринуло у вир самознищення. Селянство почало продавати або забивати худобу, ховати чи псувати реманент. У 1928—1929 pp. В Україні було знищено до 50% поголів'я худоби; — 1930 р. — маневр сталінського керівництва з перекладенням відповідальності на місцеві партійні й радянські органи (стаття Й. Сталіна на початку березня 1930 р. "Запаморочення від успіхів", постанова ЦК ВКП(б) від 14 березня 1930 р. "Про боротьбу з викривленнями партійної лінії у колгоспному русі"). Почався масовий вихід з колгоспів. Восени 1930 р. в колгоспах залишилося менше третини селянських дворів, причому переважно незаможницьких; — 1931—1933 pp. — новий етап суцільної колективізації, прискорення її темпів, закінчення в основному колективізації в Україні (колективізовано 70% дворів); — 1934—1937 pp. — завершальний етап колективізації. У 1937 р. колгоспи мали 96,1% посівних площ. Важливим елементом колективізації було так зване "розкуркулювання", а фактично розселянювання села. Спочатку, у 1927—1928 pp., до заможного селянства проводилась політика обмеження — збільшували податки, обмежували оренду землі, забороняли використання найманої праці, купівлю машин, реманенту. У квітні 1929р. Сталін визначив нове стратегічне завдання — перехід від політики обмеження до політики ліквідації куркульства як класу. Наприкінці січня 1930 р. була опублікована постанова ЦК ВКП(б) "Про заходи по ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації". Починаються масові репресії проти заможного селянства та всіх, хто не бажав вступати у колгосп. В Україні за роки суцільної колективізації було експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств (разом із сім'ями — 1,2—1,4 млн чол., з них — 860 тис. виселили на Північ Сибіру). Одним з найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу був голод 1932—1933 pp. Безпосередньо його причиною було насильницьке вилучення хліба у селян. Загалом же причинами голодомору в Україні була сукупність національно-політичних та соціально-економічних чинників: — необхідність знищення українського селянства як свідомої національної верстви, яка загрожувала імперським інтересам Москви; — непосильні для селян хлібозаготівлі; — надмірний хлібний експорт; — небажання колгоспників працювати в громадському господарстві; — конфіскація властями продовольчих запасів; — економічні прорахунки, спроба здійснити соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними методами. Протягом січня — листопада 1930 р. в Україні було заготовлено 400 млн пудів хліба, за такий же період 1931 р. -380 млн пудів. Вилучався навіть посівний фонд. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР приймають закон про охорону соціалістичної власності, який за крадіжку колгоспної чи кооперативної власності передбачав розстріл або позбавлення волі строком не менше 10 років з конфіскацією майна. У народі цей драконівський документ назвали "законом про п'ять колосків". Незважаючи на небачену жорстокість, виконати план хлібозаготівлі у 1932р. не вдалося. З метою "виправлення" ситуації в Україну направляється надзвичайна хлібозаготівельна комісія на чолі з головою Раднаркому СРСР В. Молотовим. "Зміцнюється" керівництво КП(б)У — другим секретарем ЦК і секретарем Харківського (столичного) обкому партії стає особистий посланець Й. Сталіна — П. Постишев, проводяться репресії проти комуністів. У селян конфіскують тепер не тільки зерно, а й усі продукти харчування. Точну цифру людських втрат від голодомору 1932— 1933 pp. встановити неможливо. Дослідники називають дані від 3,5 до 12 млн чол. Внаслідок голодомору остаточно зламано опір селян колгоспно-феодальній системі і суттєво підірвано сили у відстоюванні споконвічних національних прав. Колгоспний лад став однією з основ командної економіки і тоталітарного режиму. Головним результатом колективізації став здійснений індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття господаря, тривалою деградацією й дезорганізацією сільського господарства.

Білет№15

Виникнення Запорозької Січі було зумовлене колонізацією Середнього Придніпров'я феодалами Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, посиленням феодально-кріпосницького та національного гніту і пробудженням самосвідомості українського народу. За перші десятиріччя 16 ст. панству вдалося підкорити своїй владі значну територію Середнього Придніпров'я й обернути більшу частину українського населення на феодально залежне або напівзалежне. Однак частина козаків, щоб позбутися феодального гноблення, відступила на Південний Схід, у низов'я Дніпра.

Перші козаки з'явилися на порогах Дніпра, ймовірно, наприкінці 15 ст. У 1492 році запорозькі козаки атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Як писав професор Михайло Грушевський, це була перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорожців узагалі. 1 серпня 1492 року відбувся похід запорозьких козаків у Дніпровський лиман під проводом князя Богдана Глинського. За морською традицією, заведеною на всіх флотах держав світового співтовариства, якщо немає конкретної дати підписання конкретного документа про створення національних військово-морських сил, то «днем флоту» вважається дата його першої перемоги.

Вже 1527 р. кримський хан Сапіг-Гірей скаржився литовському урядові на черкаських і канівських козаків, які поблизу татарських кочовищ ставили «уходи» (займалися промислами), а рибу, хутра й мед вивозили звідси на продаж у «волості» (державну територію Литви). Багаті угіддя за порогами принаджували литовських та українських феодалів. Пани з загонами озброєної челяді не раз вдиралися в козацькі володіння.

Таким чином, біля порогів, як і раніше на Середньому Придніпров'ї, зіткнулися дві колонізаційні хвилі: панська — в особі магнатів, переважно старост південно-східного прикордоння Великого князівства Литовського, та народна, яку представляли запорозькі козаки. Не меншою була для запорожців загроза й з Півдня, від кримських татар, які безперервно спустошували «уходи» та захоплювали в полонкозаків. Постійні напади ворогів змусили козаків будувати укріплення для оборони. Спочатку вони заснували окремі городки або січі в різних місцях, у тому числі, напевне, й на о. Великій Хортиці. Пізніше, в зв'язку з посиленням наступу панів і кримських татар на Запоріжжя, козаки для згуртування своїх сил об'єдналися в одну Січ.

Першу письмову згадку про Січ залишив польський хроніст Марцін Бельський. За його розповіддю, козаки за Дніпровими порогами влітку займалися промислами (рибальством, мисливством, бджільництвом), а взимку розходилися по найближчих містах (Київ, Черкаси та ін.), залишаючи в безпечному місці на острові в Коші кількасот озброєних вогнепальною зброєю і гарматами козаків. Оповідання Бельського про запорожців дає змогу зробити висновок, що об'єднання окремих січей у З. С. відбулося, ймовірно, десь у 1530-х рр. М.Бельський подає відомості і про розміщення козацького Коша на о. Томаківка (поблизу суч. м. Марганця Дніпропетровської області), затопленого нині водами Каховського водосховища. Острів Томаківку (названий пізніше Буцьким, а також Дніпровським і Городищем), який панував над навколишньою місцевістю і був чудовим природним укріпленням, можна вважати місцем, де було засновано Запорозьку Січ як організацію всього козацтва за порогами.

Запорозьке козацтво відіграло видатну роль у всіх найзначніших виступах народних мас України проти феодально-кріпосницького гноблення і національного гніту — в повстаннях під проводом Криштофа Косинського (1591—1593 рр.), Северина Наливайка (1594—1596 рр.), Павлюка і Карпо Скидана (1637 р.), Яків Остряниці іДмитра Гуні (1638 р.). Повстанням у січні 1648 р. запорозькі козаки поклали початок визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. під керівництвом Б. Хмельницького. Саме на Запоріжжі згуртувалися сили, які очолили загальнонаціональний рух проти панування шляхетської Польщі в Україні, що завдав нищівних ударів польсько-шляхетським військам в Жовтоводській битві 1648 р., Корсунській битві 1648 р., Пилявецькій битві 1648 р., Зборівській битві 1649 року та Батозькій битві 1652 р.

Великої слави здобули запоріжці своєю боротьбою проти турецько-татарських загарбників. Їхні походи на узбережжя Криму, Малої Азії та Фракії відбувалися спільно з реєстровими козаками та донськими козаками. Не раз козаки загрожували й Стамбулові, несподівано з'являючись на його околицях та руйнуючи укріплення (1615, 1621, 1624, 1630 рр.). Головною метою цих походів було не тільки ослабити військові сили агресора. Козаки руйнували маєтки татарських і турецьких феодалів і визволяли невільників. Недарма український народ так тепло оспівував козацькі походи в своїх історичних піснях і думах. Визвольним характером козацьких походів пояснювалося і те, що пригноблене місцеве населення підтримувало козаків, коли вони з'являлися на ворожій території.

Поворотним етапом в історії З. С. стала Переяславська рада 1654 р. За З. С. було визнано ті самі права, якими користувалися й інші козацькі війська в Російській державі, передусім право на самоврядування та на прийняття (хоч і не офіційно) селян-утікачів. Згодом царський уряд почав посилати запорозькому війську жалування грішми, хлібом, порохом тощо. Одночасно з цим на Запоріжжі почали з'являтися і царські війська, а згодом там почали будувати й урядові фортеці. Під владою Російської держави зміцнилися позиції З. С. у боротьбі проти агресії татарських, турецьких і польських феодалів, а це сприяло, зокрема, народній колонізації запорозьких володінь. Розширювалися межі запорозької території (на півночі до лівих притоків Дніпра — р. Самари та р. Орелі), зросло населення, розвинулися промисли й торгівля.