9. Загарбання земель України іноземними державами в XIV-XVI ст.

У XIV—XVI ст. Україна стала об'єктом уваги іноземних держав — Литви, Польщі та Угорщини, які прагнули територіального розширення за рахунок українських земель.

Після смерті в 1340 році Юрія II Болеслава почався занепад Галицько-Волинської держави. Більшість українських земель у другій половині XIV століття була загарбана іноземними державами. В 1387 році багаторічні війни Польщі, Угорщини йЛитви за Галичину завершились приєднанням цієї території до Польського королівства.

В 1350-х роках литовський князь Ольгерд розпочав захоплення Придніпров'я. Ще в першій половині XIV століття Литва завоювала частину Волині, Берестейську (1320) і Дорогочинську землі. В 1355—1356 роках литовські війська зайняли спочатку Чернігово-Сіверщину, 1362— Київську, а 1363— Подільську землі. З анексією значної частини українських земель Литовське князівство перетворилось на велику феодальну державу. Укр. землі з їхньою високою культурою і правовими відносинами справляли значний вплив на політичне й суспільне життя литовської держави. Руська (давньоукраїнська) стала державною мовою. Литовська держава сприйняла чимало норм руського права і систему адміністративної влади. Православна церква відігравала значну роль у державі. Усе це визначало автономний статус українських земель у складі Великого князівства Литовського. Волинь, Київщина, Новгород-Сіверщина, Чернігівщина і Поділля становили окремі удільні князівства на чолі з князями. Адміністративна влада зосереджувалась у руках князя, земських бояр і князівських урядовців— канцлера, скарбничого, тивуна й соцького. Хоча українські удільні князі мали значні автономні права, однак вони постійно намагалися досягти повної незалежності від литовської держави. Прагнучи не допустити зміцнення українського князівства, великий литовський князь Вітовт протягом 1392—1394 змістив удільних князів, які провадили незалежницьку політику, і ліквідував Новгород-Сіверське, Волинське, Подільське і Київське князівства. На поч. 1440-х Волинське і Київське князівства були відновлені. Однак після смерті Свидригайла (1462) і Семена Олельковича (1470) ці князівства були остаточно ліквідовані і перетворені на литовські провінції. На їхньому місці створено Київське, Брацлавське і Волинське воєводства, які управлялися великокняжими намісниками — воєводами. Воєводства складалися з повітів. Після укладення між Польщею і Литвою Люблінської унії 1569 всі українські землі, за винятком Берестейської і Дорогочинської, Закарпаття, Буковини й Чернігівщини, потрапили під безпосередню владу Польського королівства. Ця територія поділялась на воєводства:

• Руське (Галицька, Львівська, Перемишльська, Сяницька і Холмська землі);

• Белзьке (Бузький, Городельський і Грабовецький пов.);

• Подільське (Червоногородський, Кам'янецький і Литичівський пов.);

• Брацлавське (Брацлавський, Вінницький і Звенигородський пов.);

• Волинське (Луцький, Володимирський і Крем'янецький пов.);

• Київське (Київський, Житомирський, Овруцький пов. і Білоцерківське, Богуславське, Канівське, Корсунське, Романівське, Черкаське і Чигиринське староства).

За умовами Деулінського перемир'я 1618 між Річчю Посполитою і Московською державою Чернігово-Сіверщина перейшла під владу Польщі. 1635 було утворено Чернігівське воєводство з Чернігівським і Новгород-Сіверським пов. Берестейське (Берестейський і Пінський пов.) та Підляське (Мельницька, Дорогочинська і Більська землі) воєводства були включені до складу Литви. Адміністративне управління українськими землями у складі Речі Посполитої здійснювалось на основі Литовського статуту 1588 та норм польського права. Значна частина українських міст керувалась положеннями магдебурзького права, на основі якого управління містом переходило до виборного магістрату, очолюваного війтом.