Глава 71

паперів, неодержаних спадкодавцем¹, відносини, що випливають з договору доручення² — пункт 3 ч. 1 ст. 1008 ЦК України тощо).

Цікавою € думка Б. С. Антимонова і К. А. Граве³ про те, що слід розрізняти спадкове правонаступництво і правонаступництво після смерті особи. Вони вважають, що виникнення у набувача права на одержання вкладу в Ощадному банку внаслідок розпорядження власника на випадок смерті — це не випадок спадкового правонаступництва, тут має місце правонаступництво після смерті. На підтвердження цього наводяться такі аргументи: закон не розглядає такого набувача з вкладу як спадкоємця і підпорядковує правонаступництво не правилам про спадкування, а зовсім іншому правовому режиму, вклад у цьому випадку не включається в спадкову масу, набувач не стає зобов'язаним за боргами спадкодавця; набувачем з вкладу може бути визнана будь-яка особа, незалежно від обмежень, які існують щодо спадкоємців.

У цивілістичній науці спадкове правонаступництво характеризується рядом ознак, які дають змогу відрізнити його від правонаступництва після смерті, а саме:

1. спадщина переходить до спадкоємця як єдине ціле, тобто як сукупністьправ та обов'язків. І навіть та обставина, що відповідальність спадкоємця за боргами спадкодавця (ст. 556 ЦК УРСР, ст. 1282 ЦК України) обмежується розміром спадкового майна, не перекреслює єдиний зв'язок між активом і пасивомспадщини;

2. спадкоємець набуває спадщину завжди безпосередньо. На підставі нормспадкового права правонаступник стане володільцем усіх прав та обов'язків, якіможуть до нього перейти. У разі виникнення спільної власності в процесі спадкування жоден із співвласників не потребує посередництва іншого для виникнення у нього відповідного права на об'єкт спадкової маси, що свідчить про безпосередність та самостійну участь у спадковому процесі.

Стаття 552 ЦК УРСР передбачала випадок, коли одні спадкоємці можуть вступати у володіння та управління спадковим майном раніше, до явки інших спадкоємців. Але цим вони не створювали об'єктивних прав для спадкоємців, які з'явилися пізніше. Тому останні були не вправі вимагати виділення їм певної частки спадкового майна, а, захищаючи своє право власності, заявляли вимогу власника про витребування майна з чужого незаконного володіння. Цей пинцип також закріплений і в новому ЦК. Так, у ст. 1268 визначено, що незалежно від часу прийняття спадщини, вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини;

3) спадкоємець набуває всіх прав та обов'язків відразу і водночас. Прийняття спадщини — це єдиний акт, який поширюється на всі об'єкти спадкуванняводночас. До спадкоємця в момент виникнення правонаступництва переходять іті права, які в цей час ще не були відомі.

За змістом пункту 4 ст. 2 Закону України "Про приватизаційні папери" від 6 березня 1992 р. (Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 24. — Ст. 352) таке право вважається іменним і тому припиняється зі смертю особи. Відповідно, воно не може бути об'єктом спадкового насту-

пництва.

2

Слід відзначити, що незважаючи на припинення самого договору, майнові права, набуті померлим за життя у зв'язку з виконанням договору, у спадщину переходять.

Антимонов Б. С, Граве К. А. Советское наследственное право. — М, 1995. — С. 49.

Загальна характеристика спадкового права

573

Спадкові правовідносини. Відносини, які виникають з приводу реалізації

відповідними суб'єктами їхніх спадкових прав, у цивілістичній науці називають спадковими правовідносинами.

Оскільки спадкові правовідносини є видом цивільно-правових відносин, вони характеризуються загальними закономірностями, які притаманні цивільним правовідносинам взагалі. Але як засіб регулювання особливої групи суспільних відносин, спадкові правовідносини мають свої особливі, лише їм властиві риси.

До характеристики спадкових правовідносин як різновиду цивільних правовідносин можна віднести такі:

Предмет регулювання — права та обов'язки між його учасниками виникають з приводу майнових та особистих немайнових відносин. Особливістю відносин, які складають предмет спадкового права, є регулювання переходу вказаних відносин у спадщину від правопопередника (спадкодавця) до правонаступників (спадкоємців).

Метод регулювання — юридичної рівності учасників спадкових правовідносин, кожен з яких має свої права та обов'язки та не знаходиться у підпорядкуванні іншого; диспозитивності, тобто можливості вибору з кількох варіантів поведінки, що виявляється у спадковому праві, наприклад, у можливості вільного обрання способу прийняття спадщини, вирішення питання про прийняття спадкової маси або відмову від неї, в нормах про поділ спадкового майна на розсуд спадкоємців і т. п. Проте на відміну від інших цивільно-правових інститутів у спадковому праві все ж переважають імперативні норми.

Спадковим правовідносинам, як І цивільним, також притаманні риси волевиявлення сторін та наявності особистісного елементу, але на відміну від цивільних, у спадкових правовідносинах вони набувають дещо іншого змісту і тому їх слід розглядати як особливі, характерні виключно для спадкового права ознаки.

Отже, до специфічних ознак, властивих спадковим правовідносинам, можна віднести такі:

• Спадкові правовідносини — правовідносини вольові, оскільки вони грунтуються на вільному волевиявленні їх суб'єктів. Тільки за взаємною згодою суб'єктів спадкових правовідносин відбувається їх виникнення, зміна та припинення.

Характерною особливістю спадкових правовідносин є наявність у їхньому складі особи, яка хоч безпосередньо і не бере участі у правовідносинах, оскільки останні виникають лише після її смерті, але воля якої значною мірою впливає на динаміку правовідносин — спадкодавця. Згода спадкодавця на виникнення правовідносин полягає в складанні ним заповіту, який може містити розпорядження як стосовно юридичної долі належного йому майна, зумовлюючи таким чином виникнення правовідносин для певних осіб, так і стосовно позбавлення потенційних спадкоємців права спадкування, тобто спричиняти неможливість виникнення для них цих правовідносин. Лише стосовно найменш забезпечених осіб закон встановлює особливу гарантію виникнення спадкових правовідносин — обов'язкову частку, якою звужується свобода заповідальних розпоряджень.

У разі відсутності розпорядження на випадок смерті не можна вважати, що спадкові відносини виникають незалежно або навіть всупереч волі спадкодавця. Тут воля померлого полягає не у складанні заповіту, а у бажанні застосування до відносин, в яких він перебував за життя і які переносяться на спадкоємців піс-

574