4. Адміністративні методи

У системі державного регулювання домінуючими залишились адміністративні методи. їхня суть полягає у прямому втручанні в діяльність товаровиробника шляхом доведення обов´язкових до виконання державних замовлень (контрактів), ліцензування, квотування, встановлення норм і стандартів щодо регламентації відповідності вимогам внутрішнього і зовнішнього ринків, державного підприємництва (див. рис. 2).

До адміністративних методів потрібно віднести: визначення і підтримку мінімально допустимих рівнів життя населення; контроль над монопольними ринками; захист внутрішнього ринку і національних інтересів у системі міжнародного співробітництва; реалізацію цільових програм.

Адміністративні методи випливають з потреби врегулювання деяких видів економічної діяльності для захисту інтересів громадян і суспільства в цілому, довкілля, міжнародної співпраці.

За нормальних умов господарювання адміністративні методи відіграють другорядну роль. їх використання стає доцільним за умов недієвості ринкового механізму або в екстремальних ситуаціях.

Ліцензування здійснюється з метою недопущення на ринок неякісної продукції (послуг), впорядкування підприємницької діяльності у тих сферах, які не можуть регулюватися ринком.

Ліцензії - це спеціальні дозволи, які отримують суб´єкти підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів. В Україні вони видаються на пошук та експлуатацію родовищ корисних копалин, виготовлення та реалізацію медикаментів, хімічних речовин, горілчаних виробів, тютюнової продукції, здійснення медичної, ветеринарної, юридичної практики тощо. Ліцензії видаються також спеціалізованим підприємствам і організаціям на здійснення посередницької діяльності при приватизації майна державних підприємств, аудиторських послуг, експорт деяких видів товарів, здійснення операцій з валютою, цінними паперами та ін.

Державне підприємництво передбачає перелік і механізм створення, функціонування підприємств з державною формою власності на засоби виробництва. Державний сектор економіки утворюється з декількох причин: з метою створення робочих місць, у зв´язку з потребами оборони, для утримання галузей комунального господарства - водо-, тепло- та енергопостачання, зв´язку, муніципального та залізничного транспорту.

В Україні державний сектор є вагомим. Однак спостерігається перелом у реформуванні відносин власності. Станом на 1 січня 2003 р. форму власності змінили близько сотні тисяч підприємств і організацій. Нині понад 70 % обсягу промислової продукції виробляється на недержавних підприємствах.

На період становлення ринкового господарства у сфері державного підприємництва залишаються: оборонна промисловість, залізничний транспорт, лінії електро- та газопостачання, зв´язок, виготовлення валюти та стратегічних матеріалів тощо.

Управління державним майном ґрунтується на принципах відновлення галузевого управління. Взаємовідносини з керівниками державних підприємств регламентуються контрактами з ними. Загальні принципи і методичні основи управління майном держави розробляє Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України. Встановлений перелік показників, за якими оцінюється ефективність використання державного майна і прибутку.

Державне підприємництво і державний сектор постійно перебувають у центрі економічних дискусій на Заході, де розглядаються проблеми стану та перспективи його розвитку.

На думку Дж. Е. Стігліца, дослідження економіки державного сектора можна поділити на три складові: 1) вивчення видів діяльності, характерних для державного сектора та принципів їх організації; 2) розуміння та прогнозування наслідків діяльності уряду; 3) оцінка альтернативних рішень.

Центральним питанням економічних дискусій, які мають місце в країнах зі змішаною економікою, є питання оптимального обсягу державного підприємництва. Існує думка, що державний сектор в більшості країн надто великий. Низька здатність урядів розв’язувати економічні і соціальні проблеми, велика кількість державних чиновників підривають економічні і політичні свободи суспільства.

У розвинених країнах в середньому на державні підприємства припадає менше, ніж 7 % ; у країнах, які розвиваються, - близько 11 %; а в групі найбідніших країн - близько 14 % ВВП.

Як правило, ці підприємства збиткові. Збитковість підприємств з виробництва матеріальних благ є виправдана в природних монополіях, бо ефективність споживачів продукції (послуг) підприємств-монополістів перевищує витрати держави на субсидування збитків. Державна власність у багатьох секторах економіки не є альтернативою ринкові, а передумовою його ефективного функціонування.

Держава виводить частину підприємств з-під контролю ринку з метою підвищення ефективності національної економіки в цілому.

Здебільшого держава займається виробництвом товарів суспільного та індивідуального споживання і надає послуги в таких сферах: поштовий зв´язок (один з небагатьох видів діяльності, в якій держави користуються виключною монополією), електроенергія, залізниця, страхування, банківська та кредитна справа, управління земельними та природними ресурсами.

У багатьох із цих сфер державне виробництво співіснує з приватним.

За останнє 50-річчя в багатьох європейських країнах сталися відчутні зрушення у сфері державного виробництва. У Великій Британії після Другої світової війни уряд націоналізував сталеварну, вугільну індустрії, залізниці. У Франції перейшли дві хвилі націоналізації, перша - після Другої світової війни, друга - після зміни уряду в 1981 р., у результаті яких були націоналізовані телекомунікації, газопостачання, вугільна, сталеварна промисловість, залізниці, авіалінії.

Огляд наукових економічних, правових джерел свідчить про різний ступінь державної власності у різних галузях різних країн світу. Участь держави у виробництві в США, Японії значно менша, ніж у більшості європейських держав.

Механізм державних замовлень і державних контрактів використовується як метод прямого впливу держави на суб´єкти ринку.

У загальноприйнятому розумінні державні замовлення - це перелік і склад необхідної державі продукції (робіт, послуг), її розміщення для виробництва серед підприємств різних форм власності, фінансування, контроль за виконанням, організація конкурсних торгів (тендерів) та ін.

Механізм державних замовлень широко використовується в багатьох країнах світу, наприклад, у Франції, США, Італії та ін.

В Україні державні замовлення були запроваджені в 1987 р. і спочатку мали характер обов´язкових директивних завдань. Вони розглядались як інструмент, за допомогою якого оптимально поєднуються адміністративні та економічні методи управління. Питома вага продукції, яка вироблялася за державними замовленнями, була досить високою і сягала близько 100 % , поступово вона скорочувалася до 70-80 % , 30-50 % .

У 1992-1993 pp. частка державного замовлення значно скоротилася, на що вплинуло зародження ринкових відносин і зниження монополії державної торгівлі та ролі міністерств і відомств.

Державні замовлення запроваджувалися на виробництво і постачання для державних потреб промислової продукції, сільськогосподарської сировини та продовольства, виконання робіт, надання послуг, створення виробничих потужностей, здійснення фундаментальних наукових досліджень, підготовку спеціалістів тощо.