1.3. Інші історичні джерела
Зображальні джерела – тип історичних джерел, в яких інформація зафіксована у вигляді зображення. Найдавніші зображення – це наскельний живопис, графіка та скульптури кам’яної доби. В Україні є пам’ятка первісної графіки світового значення – Кам’яна Могила під Мелітополем. Стародавні петрогліфи – малюнки на скелях – відомі також у Криму. Багато інформації містять орнаменти і малюнки на стародавній кераміці, зокрема, доби трипільської культури. З того ж часу відомі і керамічні скульптури. З язичницької доби дійшло декілька зображень словянських богів, серед них найбільш знаменитий – Збручський ідол. Різноманітні фрески, малюнки на кераміці, статуї та рельєфи збереглися у античних містах Півдня. Надзвичайно цікавими є зображення, знайдені у степових курганах, зокрема, на ювелірних виробах скіфської доби. На курганах часто збереглися також різноманітні поховальні кам’яні стели, зокрема половецькі «кам’яні баби».
Починаючи з доби Київської Русі відомі різноманітні ікони і фрески з храмів. Іноді у храмах робили й малюнки цілком світського змісту. Та головне – від цієї доби до нас вже дійшли книжкові ілюстрації, перш за все мініатюри з літописів. З винаходом друкарства до них додалися друковані гравюри. Крім того, з’являються картини, зокрема, дуже характерні для України козацькі портрети (народні картини, які часто називають «Козак Мамай»). З XVI ст. з’являються вже чисельні картини та малюнки, в тому числі зображення важливих подій та портрети історичних осіб. З того часу вже регулярно почали створювати подібні картини-«репортажі» та портрети, що служили головним зображальним джерелом аж до розповсюдження фотографії. Серед картин слід особливо виділити також жанрові та побутові картини з народного життя, особливо розповсюджені у ХІХ ст.
У ХІХ ж столітті з’явилися і перші науково обгрунтовані історичні реконструкції, тобто картини та малюнки, на яких художник відтворював якісь історичні події або явища, справжніх зображень яких до нас не дійшло. Серед них найбільш відома картина Іллі Репіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». У ХХ столітті багато малюнків-реконструкцій створено за матеріалами археологічних досліджень. Подібні реконструкції мають значення самостійних історичних джерел. В цілому малюнки очевидців та малюнки-реконструкції зберегли певне значення і для дослідження новітньої історії.
Картографічні джерела – це географічні карти території України, переважно іноземного виробництва. Найдавніша з них – Певтінгерова таблиця, римська шляхова карта IV ст. н. е., яка вперше занотувала назви народів, що населяли давню Україну. Друковані західноєвропейські карти XV-XVII ст. зберегли інформацію про територію України, починаючи з праць античних географів, зокрема Клавдія Птолемея (ІІ ст. н. е.). Найбільш цікава серед них – карта України французького інженера Г. де Боплана (1647 р.). З XVIII ст. головна роль у створенні карт України належить російським та австрійським військовим картографам. У роки незалежності Україна створила власне картографічне виробництво.
Суттєву роль також відіграють різноманітні схеми та креслення, зокрема, схеми земельних ділянок, маєтків та споруд, які збережено в архівах. Археологи також обов’язково роблять схеми та креслення місця розкопок.
Кінофотовідеодокументи – це новий вид історичних джерел, що з’явився у зв’язку з винайденням нових технічних засобів фіксації зображень. Найдавніший серед них – фотографії. Найдавніші фотографії, зокрема фотопортрети в Україні з’явилися у 40-і роки ХІХ століття. А про Кримську війну 1853-1856 рр. вже були зроблені яскраві фоторепортажі. З 20-х років ХХ ст. відомі кольорові фото. Вже у 1896-1902 р. харківський фотограф А. Федецький знімав і демонстрував хронікальні кінофільми. Потім в Україні було створено декілька студій кінохроніки. В Києві зараз існує Центральний державний кінофотофоноархів України. Значну кількість фотографій та кінодокументів зберігають інші архіви та музеї.
Крім зображень у ХІХ ст. навчилися фіксувати і зберігати також звуки. У зв’язку з тим з’явилися також фонодокументи (аудіодокументи). Найдавніші з них – грамофонні платівки, що збереглися з перших років ХХ століття. У 1924 р. у Харкові почала роботу перша в Україні радіостанція. В 30-ті-40-ві роки ХХ ст. розповсюджуються магнітофонні записи. В 1931 р. режисером Дзигою-Вертовим був знятий першій в Україні звуковий документальний фільм. З того часу кіноматеріали поступово набувають комбінованого аудіовізуального змісту. У 1951 р. було створено перші телецентри у Києві та Харкові. На телестудіях і в архівах також зберігаються магнітні плівки із записами телепередач. Зараз проводиться робота з переводу кіно- і відеоматеріалів на цифрові носії.
В останні десятиліття ключове значення набули різноманітні електронні історичні джерела, тобто інформація на електронних носіях, що призначена для комп’ютерів, мобільних телефонів та для мережі Інтернет. Зокрема, надзвичайно важлива інформація зберігається в електронних архівах на сайтах та форумах, в тому числі особистих блогах (наприклад ЖЖ – Live journal тощо). Особливе значення мають сайти ЗМІ, деякі з форумних сайтів і самі перетворились на потужні ЗМІ. Наприклад, під час подій «Помаранчевої революції» надзвичайну роль відіграли сайти «Майдан» і «Українська правда». Історичні твори зараз часто містять інформацію з електронних сайтів.
Нумізматичні джерела – стародавні та сучасні грошові знаки, тобто монети та паперові гроші. Це комплексний вид історичних джерел, водночас речових, письмових та зображальних. Іноді знаходять клади стародавніх монет. Нумізматичні джерела дозволяють робити численні висновки щодо економічної та політичної історії України. Найдавніші монети на території України ще у VI ст. до н. е. почали карбувати з бронзи давньогрецькі міста Пантикапей (сучасна Керч) та Ольвія (поблизу сучасного Миколаєва). Перші давньоруські монети відомі з Х ст. н. е. Серед них і знаменита срібна монета Володимира Великого, знак княжої держави якого (тризуб) став гербом незалежної України. Проте у XII-XIV ст.. головну роль в грошовому обігу на території України відігравали гривни – злитки срібла різної форми і ваги.
Крім нумізматики – науки про грошові знаки – існує ще декілька подібних допоміжних історичних дисциплін. Зокрема, іноді окремо виділяють боністику – науку про паперові гроші та інші цінні папери (векселі, акції, облігації тощо). Сфрагістика – наука про печатки на документах. До неї близькі геральдика – наука про родові, міські та державні герби, а також емблематика – наука про інші символічні зображення. Поштові марки, що з’явилися у ХІХ столітті, досліджує філателія, поштові картки – філокартія, ордени, медалі, жетони та різноманітні значки – фалеристика. Існують також колекціонери і дослідники багатьох інших предметів, зокрема різноманітних етикеток та речей. Всі подібні колекції, їхні каталоги можуть мати неабияке значення як історичне джерело.
Існують також інші допоміжні історичні дисципліни. Наприклад, генеалогія займається дослідженням родинних зв’язків окремих людей, що має велике значення для відтворення біографій провідних особистостей. Історична метрологія досліджує стародавні міри довжини, ваги, площі тощо. Надзвичайне значення для істориків має історична хронологія, тобто наука про стародавні календарі та визначення часу різних історичних подій. Наприклад, у давньоруських літописах могли рахувати початок нового року з 1 вересня, 1 січня, 1 березня або з 1 березня наступного року. При тому роки рахували не від народження Христа (початку нашої ери – н. е.), а від створення світу. При тому існувало ще й принаймні три версії дати такого створення (світові ери) – олександрійська (5493 р. до Різдва Христова), антиохійська (5969 р.до Р. Х.) та візантійська (5508 р. до Р. Х.). Для інших часів та народів труднощі з датуванням історичних подій можуть бути ще набагато більшими.
Деякі допоміжні історичні дисципліни досліджують під певним кутом зору виключно письмові джерела. Так, дипломатика вивчає давні документи. Палеографія досліджує, як змінювалося написання окремих букв і здатна досить точно датувати будь-який рукопис. У більш широкому значенні це – наука про всі стародавні писемності. Текстологія досліджує тексти як такі, зокрема, з метою з’ясування їх авторства. Археографія – наука про найбільш правильні методи публікації письмових історичних джерел.
Окремо слід сказати про власно лінгвістичні джерела з історії України. Тобто значна інформація про історію міститься у самій мові. По-перше, це загальні дані про лексику (словесний склад мови), зокрема про запозичення іншомовних слів. Такі дані багато говорять про культурні зв’язки між народами у різні епохи. Походження слів вивчає етимологія. По-друге, це генетичні зв’язки (спільне походження) різних мов, зокрема, української, наявність у різних мовах слів спільного походження. Наприклад, викликає інтерес наявність значного пласту спільної лексики у слов’янських та давньоіндійських мовах. Окреме історичне значення має ономастика – наука про власні назви та імена. Серед таких назв найбільш важлива для істориків топоніміка – наука про географічні назви. Географічні назви самі по собі можуть бути дуже цінним історичним джерелом. Деякі з них своїм походженням сягають у сиву давнину, їх вік може складати понад п’ять тисяч років. Особливо це стосується деяких гідронімів – назв українських річок. Отже, різноманітні словники української та інших мов, зокрема, етимологічні, порівняльні та топонімічні є важливим історичним джерелом.
Таким чином, історики мають у своєму розпорядженні досить різноманітні і змістовні історичні джерела. Проте ці джерела є дуже нерівноцінними. Серед них іноді зустрічаються явні підробки. Набагато частіше джерело є справжнім, проте містить неправдиву або тенденційну інформацію. Часто буває, що різні історичні джерела протирічать одні одним. Але ж історики навчилися з цим розбиратися. В принципі робота історика дуже схожа з роботою слідчого. Недарма кажуть про «суд історії». Методи дослідження і узгодження між собою різних історичних джерел вивчає окрема допоміжна історична дисципліна – джерелознавство.
Про події далекого минулого ми часто маємо надто мало інформації. Про багато з них не залишилося жодних історичних джерел, отже, ми, скоріш за все, вже ніколи не дізнаємося про них. Але про події останніх століть ми часто маємо аж надто багато інформації. В такій ситуації завданням істориків є найбільш правильний і об’єктивний відбір і аналіз історичних джерел. Історики – живі люди, отже, вони завжди є так чи інакше упередженими. Одні джерела привертають їх увагу, інші – ні. Авжеж минуле здатне відповісти лише на ті запитання, які йому задають дослідники. Отже, різні історики використовують різні методи історичного дослідження. Тобто вони залучають різні історичні джерела, дають різні тлумачення тих самих історичних джерел та по-різному оцінюють значущість тих чи інших історичних джерел. Тому погляди істориків щодо історії України змінювалися з часом і сьогодні теж не є однаковими у різних істориків. Дослідженням історії самого дослідження історії України займається спеціальна її галузь – історіографія України.