14.Вимоги до лекції як форми організації навчального процесу

Форма організації навчального процесу — спосіб організації, побудови й проведення навчальних занять, у яких реалізуються зміст навчальної роботи, дидактичні завдання і методи навчання.

Поширеною є класифікація форм навчання, в основу якої покладено кількість осіб, що виконують завдання. Згідно з цією класифікацією визначають три способи організації навчання: індивідуальна, групова, колективна (фронтальна). Індивідуальна робота на занятті передбачає виконання завдання кожним студентом на рівні його можливостей, що заздалегідь планується викладачем. Ця форма роботи широко використовується в умовах програмованого і комп'ютерного навчання. За групової роботи ставляться завдання п'яти-семи особам. Під час колективної роботи завдання адресоване всім студентам, присутнім на занятті.Зупинимося на класифікації Р.А. Низамова, наведеній О.Г. Морозом та іншими авторами навчального посібника «Навчальний процес у вишій педагогічній школі». Залежно від характеру навчально-пізнавальної діяльності студентів вчені розрізняють форми навчання — лекційні, семінарські, практичні, лабораторні заняття, навчальні конференції, консультації, екскурсії, експедиції, навчальна виробнича (педагогічна) практика, курсові й дипломні роботи, самостійна робота студентів; форми контролю, обліку й оцінки знань, умінь та навичок студентів — колоквіуми, заліки, екзамени (курсові й державні), захист курсових і дипломних робіт; форми організації нуково-дослідної роботи студентів — науково-дослідницькі гуртки, об'єднання, школи, студентське наукове товариство тощо.

15.Професія та розвиток особистості майбутнього фахівця

Філософський підхід до поняття особистості дозволяє визначити її як внутрішній принцип людини, що характеризується унікальністю та відкритістю, які реалізуються в самопізнанні та самотворенні і об’єктивуються в артефактах культури [5: 277]. У той час як індивід розуміється як генотипічне утворення, одична природна істота, окремий представник людської спільноти [3: 515]. Хоча слід зауважити, що Б. Ананьєв вважає: «особистість» завжди молодша за «індивіда», бо точки відліку для початку онтогенезу та історії особистості розділені багатьма місяцями життя та різними чинниками [1: 108].

Професійний розвиток входить до загального розвитку особистості. Дослідники [3: 46] виділяють наступні складники професіоналізму особистості:

· освіченість;

· системність та аналітичність мислення, вміння прогнозувати розвиток ситуації, передбачити результат рішень, вміння мислити масштабно та реалістично водночас;

· комунікативні вміння, навички ефективної міжособистісної взаємодії;

· високий рівень саморегуляції, розвиненість самоконтролю, стресостійкість;

· ділова спрямованість, активність, прагнення до постійного підвищення професіоналізму;

· чітка Я-концепція, реалістичне сприйняття своїх здатностей.

Активізація міжнародної взаємодії, розвиток науково-технічного прогресу, глобалізація культури та інші чинники спричинили значну трансформацію сучасного суспільства. Постійні зміни в економічному, суспільно-політичному житті висувають нові вимоги до підготовки сучасного фахівця. Це зумовлює потребу оновлення умов підготовки майбутнього фахівця та формування культури його особистості.

Разом з розвитком діяльності, вимог до неї з боку культури та соціуму, безперечно, розвивається і зміст культури особистості сучасного фахівця.

Професійне зростання особистості завжди викликало жвавий інтерес у науковців, а за теперішніх умов глобальних змін становить нагальну проблему для системи освіти. Дослідники зазвичай звертають увагу на проблему людини і культури (В. Біблер, М. Каган та ін.), питання розвитку особистості в професійній діяльності (Б. Ананьєв, А. Асмолов, О. Дашкевич, А. Леонтьєв) та особистість і її культуру (І. Бех, О. Газман, В. Сластьонін, Л. Коган та ін.).

Культура традиційно вважається процесом духовної і матеріальної діяльності людини та результатами цієї діяльності, які створюють сукупність суспільно-значущих цінностей, що визначають як зовнішні умови людського життя, так і розвиток самої людини. Тобто культура, з одного боку, відображає різноманіття людського буття, а, з іншого, виступає як особистісний аспект буття, формування сутнісних сил людини, її духовного багатства (соціологічний підхід в теорії культури).