2. Економіка як соціальний інститут, його структура та функції

Економічна соціологія взаємопов’язана з багатьма науками. Особливо тісний її зв’язок з наукою управління, яка вивчає управлінські кадри, зокрема склад, мобільність, вертикальні й горизонтальні відносини, різні міжколективні взаємодії, а також форми поведінки керівників, проблеми керівництва та лідерства. У науці управління утвердилася теорія соціального управління, де об’єктами виступають соціальні системи. Дослідження організаційної структури керованих об’єктів, людського фактора та його поведінки є базою для розробки наукового положення економічної соціології. Особливого значення для економічної соціології набула наука управління виробництвом з дослідження таких проблем: оптимізація співвідношення політичного й господарського управління економікою і науково-тех­нічним прогресом; ефективне поєднання централізованих і демократичних засад в управлінні; формування інститутів соціального контролю та участі трудівників в управлінні; вироблення кадрової політики — принципів добору, підготовки, розстановки й виховання управлін­ських кадрів, а також критеріїв оцінки ефективності їх діяльності.

Водночас економічна соціологія розробляє наукові положення, які використовує наука управління, зокрема соціальні аспекти полі­тичної влади, діяльності, поведінки, ціннісні орієнтації, соціальні норми, традиції, колективні інтереси тощо.

У теоретичних дослідженнях економічна соціологія застосовує поняття, які розроблені філософією. До них належать політична система, держава, суспільство, нація, колектив, особистість, сві­домість, відносини, соціальний прогрес, соціальна сфера та ін. Досить міцні зв’язки має економічна соціологія з правовими науками, соціальною психологією та іншими суспільними науками.

Дослідження економічної соціології грунтується на інтеграції соціологічного й економічного підходів. Необхідність такої інтег­рації зумовлюється тим, що економісти, вивчаючи економічну сферу, не беруть до уваги соціальних відносин, зокрема сімейних відносин і бюджету, а навколишнє середовище, галузі культури, освіти, охорони здоров’я розглядають лише з точки зору фінан­сування й розвитку. Соціологи досліджують суспільні відносини без глибокого проникнення в економічні процеси. Інтеграція економічного й соціального підходів забезпечує визначення соціальної спрямованості розвитку економіки.

Економісти ототожнюють механізм розвитку економіки з господарським механізмом, який регулює відносини економічних інсти­тутів та організацій, але носить внутрішньоекономічний характер і не охоплює відносин економіки з іншими сферами суспільства.

Соціологи розглядають механізм розвитку економіки значно ширше, включаючи взаємодію не тільки економічних, а й соціаль­них інститутів та організацій. Якщо економісти вивчають в основному формалізовані відносини, що грунтуються на регламентованих законодавчих нормах, посадових статусах, то соціологи враховують як формалізовані, так і неформалізовані відносини.

В економічному підході людина розглядається як елемент трудових ресурсів, носій робочої сили, якого можна використовувати, розподіляти, формувати, і не враховується її поведінка. Людина в соціологічному підході виступає суб’єктом економічних і соці­альних процесів із власними цінностями, особистими матеріаль­ними і духовними потребами.

У сукупності спеціальних соціологічних теорій економічна соці­ологія посідає особливе місце як міждисциплінарна наука, яка розкриває зв’язок між соціологією та економікою, вивчає мотивацію економічної поведінки, закономірності розвитку економічної та соціальної сфер. Зв’язок економічної соціології з різними науками дає можливість розгортати конкретні соціологічні дослідження з широкого кола питань та проблем, зосереджуючи основну увагу на взаємодії соціальних спільностей і груп, які впливають на макроекономічну систему.

Економіка як соціальний інститут виконує цілий ряд функцій, спрямованих на забезпечення, функціонування та розвиток виробництва, розподіл, обмін і споживання. Беручи до уваги перш за все вплив на нові соціальні процеси, можна виділити з них як основні чотири функції.

Першою вихідною функцією є підтримка й розвиток форм сус­пільного розподілу праці. Це досягається за рахунок відтворення трудових ресурсів, розподілу робочих місць та перерозподілу кад­рів. Реалізація цієї функції вимагає застосування гнучких механізмів розподілу й перерозподілу кадрів, забезпечення їхньої мобільності. У нинішній час відчувається дефіцит ряду професій, зокрема робіт­ників найвищої кваліфікації. Гостро стоїть проблема становища наукових працівників.

Друга функція — стимулююча — забезпечує посилення стимулів до праці, економічну зацікавленість до праці. Соціологічні дослід­ження 80-х років довели, що у повну силу працювала лише 1/3 частина працюючих. Тут позначився негативний вплив зрівняльних тенденцій в оплаті праці, погані умови й слабка організація праці. Виявом цих процесів у кваліфікованих робітників був перехід на більш прості види праці. Лише 7—10% керівників середньої ланки припускалися думки про просування вгору, разом із тим 80% готові були перейти у робітники.

Третя функція — інтеграційна — виражається у забезпеченні єдності інтересів працюючих. Про значення даної функції свідчить соціальна напруга відносин. За проведеними дослідженнями, 85% керівників середньої ланки вказали на напружений, конфліктний характер взаємовідносин на промислових підприємствах.

Четверта функція — інноваційна — забезпечує оновлення форм та організації виробництва, систем стимулювання. Інноваційні процеси залежать від того, як ставляться суб’єкти виробництва до нового, досягнень науки, який рівень і характер їхньої активності.

Ці функції здійснюються через велику кількість соціальних механізмів — добору та розстановки кадрів, розподільчих відносин, планування постачання, споживання і т.ін. Ефективність реалізації функцій значною мірою залежить від рівня економічної культури суспільства, кожного індивіда.