66. Особливості перебудовчих процесів в Україні. Розвиток демократизації і гласності. Створення політичних партій і громадських організацій.

. Критичне становище, в якому опинився СРСР у середині 80-х років, диктувало необхідність радикальних перетворень. Поворот у внутрішній і зовнішній політиці почався, коли в березні 1985 р., після смерті Костянтина Черненка, Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано Михайла Горбачова. На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС Горбачов уперше заявив про потребу докорінних змін в економіці і політиці, соціальному і духовному житті. Тому квітень 1985 р. вважається початком перебудови в СРСР, хоч саме поняття "перебудова" з'явилося значно пізніше. Приступаючи до реформ, керівники КПРС вважали, що достатньо лише виправити окремі негативні риси радянської системи. Офіційна концепція перебудови в загальних рисах сформувалася до 1988 р. Було проголошено курс на здійснення двох взаємопов'язаних завдань: 1) радикальної економічної реформи, 2) демократизації суспільного життя, розширення гласності. Кінцевою метою проголошувалася побудова "гуманного, демократичного соціалізму", який мав поєднати ринок з централізованим плануванням, політичний плюралізм з керівною роллю КПРС, суверенітет республік зі збереженням єдиної союзної держави. Проте життя показало, що створена більшовиками система не піддається реформуванню. Перебудова як "революція згори" не досягла поставлених цілей, натомість, всупереч задуму її ініціаторів, вона стимулювала революційний процес "знизу", який врешті-решт призвів до знищення тоталітарної імперії Кремля. Складовою частиною цього процесу стало національно-державне відродження України. Однак у 1985—1987 рр., коли гласність завойовувала позицію за позицією в Москві і в республіках Прибалтики, Україна була "заповідником застою". До вересня 1989 р. першим секретарем ЦК Компартії України залишався Володимир Щербицький, який мав стійку репутацію консерватора. Ситуація почала змінюватися наприкінці 1987 р., з першими виступами інтелігенції, невдоволеної повільними темпами перебудови. Восени 1987 р. у Києві був заснований Український культурологічний клуб, на засіданнях якого відкрито обговорювалися питання про голод 1933 р., боротьбу за незалежність у 1917—1920 рр. та інші. Одночасно у Львові виникло культурологічне Товариство Лева. Того ж року група письменників, серед них Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Іван Драч, Сергій Плачинда, виступила з різкою критикою мовної ситуації в республіці, вимагаючи урядових заходів для розширення вживання української мови. Це призвело до конфлікту між письменниками і консерваторами з оточення Щербицького. Особливо бурхливо розвивалися події у Львові. У червні-липні 1988 р. тут відбулися перші несанкціоновані мітинги, в яких взяли участь десятки тисяч людей. На них активно виступали колишні дисиденти — В'ячеслав Чорновіл, Михайло і Богдан Горині, Ігор та Ірина Калинці, обговорювалися гострі національні проблеми, лунали вимоги спорудження у Львові пам'ятника Т. Шевченкові, а також жертвам сталінізму. Було вперше публічно порушено питання про реабілітацію вояків УПА як борців за національне визволення проти сталінської диктатури. У серпні деякі організатори та учасники мітингів були заарештовані, але незабаром випущені. Відроджувався український патріотичний рух. 26 березня 1989 р. на мітингу у Львові вперше замайоріло синьо-жовте знамено. 1 травня колона львів'ян з національними прапорами, прорвавшись через міліцейські кордони, взяла участь у демонстрації. Національна символіка стала поширюватись в усій Україні. Почали виникати осередки "неформальних" (тобто непідконтрольних КПРС) об'єднань: історико-просвітницької організації "Меморіал", Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Студентського братства та ін. Легалізувалася Українська греко-католицька церква, відродилася Українська автокефальна православна церква. У 1989 р. виникла перша масова політична організація, що перебувала у фактичній опозиції до КПУ — Народний рух України за перебудову (Рух). Потужні шахтарські страйки червня-липня 1989 р. закінчилися частковою перемогою гірників і ознаменували відродження робітничого руху в Україні. З метою протидії докорінним соціально-політичним зрушенням КПУ намагалася утворити різноманітні псевдонародні об'єднання: всілякі комітети захисту Леніна, СРСР, комуністичних ідей, Раду громадських організацій України та інші. Але всі вони незалежно від назви, складу чи програми покликані були виконати головну функцію: зберегти панування КПРС. Для "заспокоєння" пробудженого народу використовувалися також новостворені загони міліції особливого призначення (ЗМОГО, які відзначилися арештами й масовим побиттям людей у Києві (29 липня 1989 р. і 2 жовтня 1990 р.), Львові (1 жовтня 1989 р.) та інших містах. Певну тривогу викликали міжконфесійні чвари, спричинені боротьбою між Російською православною церквою та відновленими УГКЦ і УАПЦ за культові споруди, майно, доходи. Окремі конфлікти, які відбувалися переважно в західних областях, вдалося врегулювати і не допустити до використання їх антидемократичними силами. Головним набутком першого етапу демократизації суспільства стала гласність, що почала поступово переростати у свободу слова. Цьому процесу сприяла поява 1989 р. чималої кількості позацензурних видань різних громадських та політичних об'єднань і груп. З 1 серпня 1990 р., згідно з Законом СРСР "Про пресу та інші засоби масової інформації", було введено свободу друку та заборонено цензуру. Численні публікації з історичних, політичних, культурних та економічних проблем почали заповнювати безліч білих плям в історії народу та свідомості людей. У 1988 р. знову було порушено мовчання щодо штучного голоду 1933 р. Почалася руйнація теоретичних догм та ідеологічних стереотипів, виявилась нежиттєздатність комуністичної ідеї, ленінського вчення, злочинність більшовицького режиму. У цих умовах тисячі рядових комуністів, значна частина інтелігенції почали виходити з КПРС. Наприклад, протягом 1990 р. заяви про вихід з партії подали 220 тис. осіб. Сотні тисяч припинили сплату внесків, перестали брати участь у внутріпартійному житті. На вимогу багатолюдних мітингів і зборів змушені були піти у відставку деякі перші секретарі обкомів та райкомів партії, керівники державних та виробничих структур. Вільний обіг інформації не лише висвітлив трагічні сторінки нашої історії, виявив утопічність панівної теорії, а й поставив питання про роль її творця. 1 серпня 1990 р. за рішенням міськради м.Червонограда, що на Львівщині, було демонтовано пам'ятник Леніну. 14 вересня подібний акт привселюдно було здійснено у Львові, пізніше — у багатьох містах України. Важливим вислідом пробудження свідомості народу став потяг людей до джерел власної історії, до культурних та духовних надбань попередніх поколінь. У 1988 р. відбулось урочисте відзначення 1000-ліття Хрещення Русі-України. Щоправда, основні торжества було проведено в Москві. У 1990 і 1991 рр. велелюдно святкувалося 500-річчя Запорізького козацтва. На відзнаку річниці Акту злуки ЗУНР і УНР (1919 р.) 21 січня 1990 р. в "живий ланцюг", що простягся від Івано-Франківська через Львів до Києва, під національними прапорами стали близько 3 млн. осіб. Значної сили набрав рух за реабілітацію ОУН та УПА. 27—28 квітня 1991 р. у Львові відбувся Великий Збір учасників національно-визвольної боротьби. Було утворено Всеукраїнське Братство Вояків УПА ім. Р. Шухевича (Т. Чупринки), затверджено його Статут. Головну Булаву (Раду) очолив колишній хорунжий УПА Михайло Зеленчук. У червні 1991 р. в Києві зібрався Перший Всесвітній конгрес українських політичних в'язнів, організований Світовою лігою українських політв'язнів, Всеукраїнським товариством репресованих та Спілкою політв'язнів України. Про пробудження національної свідомості народу свідчило повсюдне звернення до національної символіки (синьо-жовтого прапора та тризуба), гімна "Ще не вмерла Україна", стрілецьких пісень. Уперше на державній установі (міськвиконкомі) національний прапор було піднято 15 березня 1990 р. у м. Стрий Львівської обл. За рішенням сесії міськради та участю десятків тисяч жителів З квітня синьо-жовтий прапор було урочисто піднято над Львівською ратушею. 24 липня національний прапор, освячений на площі біля Софіївського собору, замайорів на щоглі поряд з будинком Київської міської Ради. Поверненню історичної пам'яті, несправедливо забутих та злочинне викреслених імен національних героїв, духовності народу сприяло поширення в Україні праць зарубіжних україністів, зокрема Богдана Кравченка Івана Лисяка-Рудницького, Ігоря Шевченка, Василя Маркуся, Ореста Субтельного, Аркадія Жуковського, Богдана Осадчука, Ярослава Пеленського, Володимира Іса, Романа Шпорлюка, Френка Сисина, Осипа Зінкевича, Григорія Грабовича, Мирослава Лабуньки, Богдана Боцюрківа, Марти Богачевської Хом'як, Петра Потічного, Богдана Нагайла, Володимира Мокрого, Петра Мірчука, Богдана Рубчака, Анни-Галі та Олекси Горбачів, Яра Славутича, Рікардо Піккіо, Ришарда Лужного і багатьох інших. Зацікавлено сприйняла громадськість України лекції професорів Юрія Шевельова, Богдана Гаврюшшина та Валентина Мороза, прочитані у Києві, Львові та інших містах. Видатні українці почали повертатись на Батьківщину і серед них — відомий дисидент і талановитий поет Микола Руденко, визначні історики Омелян Пріцак, Тарас Гунчак. Поступово відкривався багатющий, але мало знаний пласт національної культури, що засвідчив почесне місце духовних надбань українського народу у лоні світової цивілізації. Демократизація суспільства позитивно вплинула на стосунки держави і церкви. Віруючим поверталися занедбані і напівзруйновані храми, було зняте обмеження на церковне будівництво, поняття свободи совісті поступово набувало повноцінного змісту. У 1988 p. у центральному керівництві з'явилася ідея активізувати народне представництво і використовувати його для зміцнення існуючої влади. Задум полягав у поступовому передаванні влади від партійного апарату в державні органи. Було вирішено сумістити посади секретарів партійних комітетів і голів Рад (областей, міст, районів). Було оголошено про вибори на 1 З'їзд народних депутатів СРСР і запропоновано новий виборчий закон. Уперше за радянський час цей закон містив елементи альтернативності, передбачаючи вибори депутатів з декількох кандидатів. Але разом із тим, цей закон віддавав третину мандатів представникам партійної номенклатури, а також громадських організацій, що перебували під повним впливом КПРС. Унаслідок цього значна частина депутатів (750) так і не обиралася шляхом голосування, a фактично призначалася партійним апаратом.