Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Доба палеоліту і мезоліту.docx
Скачиваний:
1
Добавлен:
16.12.2018
Размер:
366.53 Кб
Скачать

50. Утворення срср. Входження України до срср.

Після остаточної перемоги більшовиків в Україні утвердилася радянська форма державності. Офіційні інститути республіки були зовнішньо самостійними, але насправді монополією на владу володіла Російська комуністична партія (більшовиків). Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів» та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших наркоматів Росії та національних республік. Фактично вже тоді центром було узято під контроль основні сфери: оборону, економіку, транспорт, фінанси, зв’язок. Із закінченням громадянської війни у керівництва центрального апарату міцніла думка про ліквідацію декларативної са­мостійності республік і зрівняння їх за статусом з автономіями у складі Російської Федерації. Деякі ж керівні діячі національних республік (перш за все України та Грузії), навпаки, бажали більшої свободи дій, але їхній опір був недостатнім. Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. Шалений тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам. У січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з’їзді Рад (лю­тий–березень 1921 р.) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій, зокрема лівих есерів. Та переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об’єднання 7 наркоматів обох держав і входження їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації. Потім настала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури. Розроблений Йосифом Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Російські органи державного управління мали трансформуватися у загальнодержавні. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації виступив і В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип – принцип рівних прав у складі федерації. 10 грудня на VІІ Всеукраїнському з’їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З’їзд звернувся до з’їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія). Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на ІІ з’їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов’язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційним тлумаченням, «добровільно» передавалися Союзу РСР. Запроваджувалася діяльність наркоматів 3 типів – злитих, об’єднаних і автономних. До останніх потрапляли всього 6 наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я і соцзабезпечення. Так, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу.

Національно-визвольний рух та нетривале існування української державності були причиною того, що навіть після їх поразки й завоювання українських земель Радянською Росією більшовики змушені були піти на здійснення заходів, частково спрямованих на задоволення права українського народу на самостійне життя. Хоч і маріонеткові, але було створено Всеукраїнський центрально-виконавчий комітет (ВУЦВК) та Раду народних комісарів (РНК) України. Щоб зменшити опір українського народу та посилити прорадянські настрої в Україні, В. Ленін вже в грудні 1919 р. вважав за потрібне, щоб ЦК російської комуністичної партії більшовиків прийняв таку резолюцію: "Неухильно проводячи принцип самовизначення націй, ЦК вважає за необхідне ще раз підтвердити, що РКП стоїть на позиції визнання самостійності УРСР". Далі читаємо: "1. РСФСР і УРСР входять між собою у військовий і господарчий союз, тому для кращого здійснення зазначеної мети обидва уряди оголошують об'єднаними такі комісаріати: перше — військових і морських сил, друге — Вищу раду народного господарства, третє — зовнішнього торгу, четверте — фінансів, п'яте — праці, шосте — шляхів, сьоме — пошт і телеграфу. Отже, ще за два роки до широко рекламованого так званого Союзного договору 1922 р. радянську Україну позбавили всіх ознак реального суверенітету, забравши армію і флот, управління економікою і зовнішньою торгівлею, фінанси, можливість розпоряджатися трудовими ресурсами, шляхами і навіть засобами зв'язку. Цей нерівноправний, підневільний і колоніальний договір підписали представники РСФСР В. Ленін та Г. Чичерін і представник УРСР X. Раковський. Проти підписання цього договору на V Всеукраїнському з'їзді Рад в лютому 1921 р. виступили ліві есери. Член ЦК УКП Михайло Авдієнко домагався на з'їзді повного відокремлення УРСР від РСФСР, зачитав проект резолюції про недовір'я урядові, але її не було прийнято. Таким чином, у 1922 р. Україна підійшла до підписання нового договору як колонія. Вона не могла передати новоутвореному Союзові те, чим уже не володіла. Відбулося фактичне злиття загальнофедеративних структур з органами Російської Федерації. До того ж зв'язки національних республік з РСФСР розвивалися у напрямі їх поступового поглинання. Зважаючи на певне невдоволення республіканських партійних комітетів, ЦК більшовицької партії змушений був створити у серпні 1922 р. комісію, яка працювала над вдосконаленням стосунків між республіками. Через важку хворобу В. Ленін обмежено брав участь у дебатах, що розгорнулися. Тому Й. Сталін — комісар у справах національностей і генеральний секретар ЦК більшовицької партії — відігравав основну роль. Він запропонував комісії проект "Про взаємини РСФСР із незалежними республіками", в якому пропонував республікам увійти до Російської Федерації. Для забезпечення їхніх інтересів Сталін пропонував культурну автономію. Це викликало хвилю протестів неросійських більшовиків. Дехто з українських комуністів кваліфікував це як російський шовінізм. Увесь ЦК грузинської комуністичної партії на знак протесту подав у відставку. В. Ленін зумів втрутитись у роботу комісії, виступивши з критикою проекту Й. Сталіна, і запропонував ідею федерації, вважаючи необхідним надати кожній республіці право вільного виходу із "союзу рівних". Але це була фікція. Республіки могли вийти з Союзу тільки за згодою Комуністичної партії. Сама ж побудова партії як інструменту влади не могла гарантувати збереження суверенітету республік. Партія була організацією високоцентралізо-ваною, переважно російською, центр її був у Москві. Тому ленінський план створення Союзу мав чисто формальний, декларативний характер, що не міг гарантувати реального суверенітету України та інших республік. VII Всеукраїнський з'їзд Рад, який почав роботу 10 грудня 1922 р., звернувся до з'їздів Рад усіх республік із закликом негайно розпочати законодавче оформлення СРСР. Через кілька днів, ЗО грудня 1922 р., відбувся І з'їзд Рад СРСР. Було обрано ЦВК СРСР і чотирьох його голів, від України — Г. Петровського. Раніше було прийнято вважати, що ЗО грудня 1922 р. затвердили Союзний договір як правову основу новоствореного СРСР. Але це не так. Договір про утворення СРСР затвердили лише загалом. Його повинен був доопрацювати ЦВК разом із урядами республік. Тільки після цього, тобто після внесення доповнень і змін, договір мали ввести в дію — спершу на наступній сесії ЦВК СРСР, а остаточно ратифікувати на II з'їзді Рад СРСР. Лише після всіх цих заходів проект договору мав перетворитися у справжній Договір про утворення СРСР. 23 травня 1923 р. на об'єднаному засіданні Президії ЦВК і РНК УСРР було розглянуто й прийнято з поправками проект Союзного договору, який подали комісії. Український проект договору передбачав розширення суверенних прав республік, що входили в Союз. На початку червня 1923 р. проект УРСР було передано в Москву. Під час розгляду його різко критикували Сталін та його оточення. Керівництво республіки і особливо X. Раковського звинуватили в конфедералізмі. Український варіант договору не взяли до уваги. Прийнятий без урахування думки української сторони Союзний договір був наскрізь пройнятий центризмом. Тринадцята його стаття проголошувала: "Декрети і постанови РНК СРСР обов'язкові для всіх союзних республік і беруться до виконання безпосередньо на всій території Союзу". У компетенції союзних республік і, зокрема України, залишалися внутрішні справи, юстиція, освіта, землеробство, охорона здоров'я, соціальне забезпечення. Жорстока централізаторська тенденція, що посилювалася в умовах тоталітарного режиму, вела до обмеження і так куцих прав союзних республік, які об'єдналися в Радянському Союзі. Проте сам факт існування та визнання Української Соціалістичної Радянської Республіки з чітко окресленою територією, своєю адміністрацією, центром, апаратом, можливістю розвивати культуру, мову, літературу створював певні умови для національно-культурного відродження українського народу.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.