50

Потенціал – сукупність засобів, та можливостей.

Потенціал національної економіки – це природні, економічні, соціальні, екологічні ресурси, що знаходяться на території цієї країни, використовуються чи можуть бути використані для розвитку її господарського комплексу.

Основними складовими потенціалу розвитку країни є природно-ресурсний, демографічний, науково-технічний, виробничий, фінансовий потенціал.

Економічний потенціал країни складається з економічних потенціалів регіонів які входять до її складу.

Регіон – цілісна територіальна частина господарства країни, яка характеризується комплексом властивих їй ознак: структурою виробництва, розвиненими внутрішніми зв'язками, концентрацією населення, певною виробничою і соціальною інфраструктурою, місцевими органами територіального управління.

Земля – основа багатства, простір для організації виробництва та функціонування господарства. Земля (у широкому розумінні) – це всі види природних ресурсів, що використовуються в суспільному виробництві, це простір для розміщення продуктивних сил регіону, це і простір для рекреації – відпочинку, туризму, лікування.

Такі природні ресурси, як клімат, сонячне світло, повітря, не вважаються безпосередніми факторами виробництва, однак вони також беруть досить активну участь у виробничому процесі.

Капітал – це різноманітні ресурси, зокрема виробничі будівні машини, інструменти, сировина, напівфабрикати, транспортні засоби, фінанси. Загальною характеристикою є те, що ці речі споживаються людиною для виготовлення інших товарів. З іншого боку, капітал є накопиченням результатів минулих людських зусиль. Природні ресурси є також капіталом. До капіталу відносять також знання людей, вміння їх застосовувати, виробляти різного роду продукцію тощо.

Праця – це людські зусилля, що спрямовані на виробництво, а виробництво – це процес сукупної праці для виробництва матеріальних благ. Утім щоб виробляти необхідні блага, створювати цінності, людська праця доповнюється знаряддями та предметами праці, які в сукупності складають засоби виробництва. До складу останніх входять такі елементи:

- предмети праці – матеріали, що переробляються в процесі праці (сировина, напівфабрикати), які в результаті цього процесу утворюють матеріально-речову структуру кінцевої продукції;

- знаряддя (засоби) праці, до яких насамперед належать усі матеріальні предмети, за допомогою яких відбувається перетворення предметів праці, тобто кінцевих продуктів;

- паливо і енергія, що служить рушійною силою для технічних та інших знарядь праці, а також допоміжні матеріали;

- приміщення – споруди для предметів і знарядь праці; засоби переміщення предметів і знарядь праці, а також їх рушійні сили, двигуни, мотори. Це передусім транспортні та комунікаційні засоби разом із шляхами, портами, станціями, а також енергетична паливно-газова, водогінно-каналізаційна мережі. Ці засоби називають інфраструктурою виробництва.

Під природно-ресурсним потенціалом (ПРП) регіону розуміється сукупна продуктивність його природних ресурсів, яка охоплює функцію засобів виробництва та предметів споживання, що виражається в їх суспільній споживчій вартості.

Працересурсний потенціал – відображає наявність трудових ресурсів у регіоні та їх розподіл у розрізі галузей.

Трудові ресурси складають наявне працездатне населення – потенціал живої праці, який мають регіони на певний момент часу. Їх відтворення і раціональне використання є одним з найважливіших напрямів економічної політики.

Трудові ресурси

Чисельність працездатного населення

У статистиці Міжнародної організації праці (МОП) безробітні громадяни – це особи віком від 17 до 70 років, як зареєстровані, так і незареєстровані в державній службі зайнятості, які одночасно задовольняють три умови:

• не мали роботи (прибуткового заняття);

• шукали роботу або намагалися організувати власну справу на обстежуваному тижні;

• готові стати до роботи протягом наступних двох тижнів.

До категорії безробітних також відносяться особи, які:

• стають до роботи протягом двох наступних тижнів;

• знайшли роботу і чекають відповіді;

• зареєстровані в службі зайнятості як шукачі роботи;

• навчаються за направленням служби зайнятості.

Рівень зареєстрованого безробіття

Чисельність незайнятого працездатного населення у працездатному віці

Науково-технічний потенціал – це сукупність наукових, технічних ресурсів і засобів. Його складовими виступають:

• матеріально-технічна база науки (наукові організації, науково-дослідні лабораторії, експериментальні заводи, електронно-обчислювальні центри, обладнання тощо);

• наукові кадри (дослідники, експериментатори, конструктори, винахідники, науково-технічний персонал та ін.);

• фонд винаходів і відкриттів (банк наукових знань, винаходів, зразків, наукової інформації, патентів, наукових проектів, авторських свідоцтв тощо);

• організаційно-управлінська структура наукової сфери (система управління, фінансування, планування науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт – НДПКР, організаційно-управлінські структури, методи управління НДПКР).

Природно-ресурсний потенціал (ПРП) країни є важливим фактором розміщення й розвитку її продуктивних сил. Це поняття, що визначається кількістю, якістю, сполученням природних ресурсів території.

Природні ресурси - це всі ті елементи, властивості або результати функціонування природних систем, які використовуються або можуть бути використані в майбутньому для одержання сировини, палива, енергії, продовольства тощо. Тобто, це сукупність природних ресурсів і природних умов, які знаходяться в певних географічних межах, що забезпечують задоволення економічних, екологічних, соціальних, культурно-оздоровчих та естетичних потреб людини і суспільства.

Категорія «природні ресурси» вказує на безпосередній зв'язок природи з господарською діяльністю людини, що нерідко призводить до негативних суспільних явищ, завдаючи природі великої шкоди.

Природні умови - це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей.

ПРП:

• земельні;

• мінерально-сировинні;

• водні;

• лісові;

• фауністичні (мисливсько-рибальські);

• природно-рекреаційні ресурси.

У господарському відношенні можливі для експлуатації природні ресурси поділяються на чотири групи:

1) зовнішні - енергія Сонця, гравітаційна енергія;

2) поверхні Землі, що в свою чергу поділяються на ресурси фізичного середовища (поверхні літосфери та гідросфери) та біологічні (наземні, водні, ґрунтові);

3) земних глибин - мінерально-сировинні (металічні, неметалічні);

4) паливно-енергетичні

Земельні ресурси. До земельних ресурсів належать землі, які використовуються або можуть бути використані різними галузями господарства. Земельний кодекс України визначає кілька основних категорій землекористування залежно від функціонального використання та цільового призначення земель: землі сільськогосподарського призначення, землі населених пунктів, землі промисловості, транспорту, зв'язку, землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історикс-культурного призначення, землі лісового фонду, землі запасу, землі водного фонду.

Мінерально-сировинні ресурси. Мінерально-сировинні ресурси (табл. 2.) належать до невідновних, оскільки процес їх природного відновлення дуже тривалий - десятки й сотні мільйонів років. За характером використання мінеральні ресурси поділяють на три групи паливно-енергетичні, рудні й нерудні. Особливістю розміщення мінеральних ресурсів е їх нерівномірне поширення в надрах землі. На даний час в надрах України виявлено близько 20000, розвідано і враховуються Державним балансом запасів 7829 родовищ і проявлень 97 видів природних і техногенних корисних копалин, з яких 3329 родовищ 62 видів корисних копалин залучено до промислового освоєння більше, ніж на 2000 гірничо-видобувннх підприємств.

Водні ресурси. Водні ресурси знаходять застосування в енергетичній галузі, є джерелом виробничого й побутового водопостачання, а також простором розміщення підприємств та шляхів водного транспорту. Рівень забезпеченості більшої частини України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю озер, боліт, штучних водоймищ, підземних та морських вод.

Природно-рекреаційні ресурси. Природно-рекреаційні ресурси становлять собою особливий вид ресурсів, а саме - гармонійне просторове поєднання земельних, водних, кліматичних, культурно-ландшафтних та гідромінеральних ресурсів, яке забезпечує в комплексі відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, що слугує для регенерації здоров'я і підтримки працездатності населення, а також для культурно-освітньої діяльності. До рекреаційних ресурсів відносять об'єкти і явища природного походження для відпочинку і туризму.

Головними характеристиками демографічного потенціалу країни є:

• співвідношення показників природного руху населення, що розглядаються послідовно за певний проміжок часу;

• статево-вікова структура населення;

• співвідношення показників механічного руху населення. Основні показники руху населення - народжуваність та смертність, механічний притік та відтік відображаються такими сумарними показниками:

• природний приріст населення - визначають як різницю між кількістю народжених та тих, хто помер за певний період часу;

• сальдо міграції - визначають як різницю між кількістю тих, хто прибув до країни, та тих, хто вибув з неї за певний період часу;

• загальне збільшення населення - сума народжених та тих, хто прибув за певний період часу;

• загальне зменшення населення - сума кількості померлих та тих, хто вибув з країни за певний період часу;

• загальна динаміки населення - сума показників загального збільшення і зменшення, або природного приросту, та сальдо міграції населення країни.

Основні показники руху населення – народжуваність та смертність, механічний притік та відтік відображаються такими сумарними показниками:

• природний приріст – визначають як різницю між кількістю народжених та тих, хто помер у певний період часу;

• сальдо міграції – визначають як різницю між кількістю тих, хто прибув до регіону, та тих, хто вибув з нього в певний період часу;

• загальне збільшення населення – сума народжених у регіоні та тих, хто прибув до нього за певний період часу;

• загальне зменшення населення – сума кількості померлих у регіоні та тих, хто вибув з нього за певний період часу;

• загальна динаміки населення – сума показників загального збільшення та зменшення, або природного приросту, та сальдо міграції населення регіону.

Індекс регіональної концентрації

П'ять типів регіональних ринків праці в Україні:

• Перший тип має чітко окреслені ознаки браку трудових ресурсів як у промисловому, так і в аграрному секторах економіки і тим самим формує екстремальні умови відтворення робочої сили. Його утворюють поліські, подільські та карпатські області з низьким рівнем індустріального розвитку: Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська.

• Другий тип регіональних ринків наближається до першого, проте ознаки депресивності та застійності не досить чітко відстежуються. Для нього характерні дещо нижчі темпи падіння обсягів промислового виробництва та більш суттєві зміни в його структурі. До цього типу віднесено ринки праці Вінницької, Київської, Кіровоградської, Львівської, Сумської, Полтавської, Черкаської та Чернівецької областей.

• Третій тип ринку праці формують індустріальні області – Дніпропетровська, Донецька та Луганська – з досить високо-мобільною робочою силою та глибоким кризовим станом усієї сфери прикладання праці через її високу залежність від економічного стану галузей видобувної і важкої промисловості.

• Четвертий тип регіональних ринків праці охоплює Запорізьку, Харківську області та м. Київ. Характерними для нього є висока мобільність робочої сили, достатні пропозиції щодо працевлаштування населення, місткість ринку праці.

• П'ятий тип регіональних ринків праці утворюють причорноморські області – Одеська, Херсонська, Миколаївська та Автономна Республіка Крим з високою орієнтацією працездатного населення на різні форми самостійної зайнятості у сфері як офіційної, так і неофіційної економіки.

Об'єктом промислової політики виступає весь міжгалузевий народногосподарський індустріальний комплекс країни як єди­ний організм.

Світовий досвід переконує, що залежно від ситуації, яка скла­дається у реальному секторі, держава може вдаватися до тактики "пристосування" або тактики "активного формування", здійсню­вати галузевий або горизонтальний підходи до реалізації цілей промислової політики.

Тактика "пристосування" — поступове скорочення ви­робництва у певній галузі з метою попередження занадто вели­ких соціальних потрясінь.

Тактика "активного формування" активне стиму­лювання державою ринкових процесів, впровадження нових технологій, підпорядкування розвитку певних галузей суспіль­ним цілям.

Галузевий підхід — захист та стимулювання розвитку окремих галузей, протекціонізм у міжнародній торгівлі.

Горизонтальний підхід — створення загальних сприят­ливих умов для забезпечення конкурентоспроможності під­приємств на світовому ринку.

Суб'єкти державного регулювання промисловості в Україні:

— Міністерство економіки;

— Міністерство палива й енергетики;

— Державний комітет промислової політики;

— Державний комітет з енергозбереження;

— Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації;

— Національна комісія регулювання електроенергетики та ін.

Стратегічна мета промислової політики Української дер­жави — формування перспективних і конкурентоспроможних на­ціональних комплексів та виробництв.

Важелями державного впливу на розвиток промисловості є:

• інвестиційно-інноваційна політика держави, бюджетне фінансування;

• державне регулювання цін на продукцію промислового ви­робництва;

• політика прискореної амортизації;

• пряме державне управління галузями, що перебувають у державній власності;

• розпорядження і використання об'єктів державної власності;

• державний контроль за діяльністю суб'єктів природних мо­нополій;

• державна підтримка міжгалузевої кооперації;

• залучення іноземних інвестицій;

• державна експертиза якості товарів, їх відповідність між­народним стандартам.

Бюджет — це економічна категорія, що відображає грошові відносини, які виникають, з одного боку, між державою, а з іншого – між юридичними та фізичними особами, з приводу створення централізованого фонду коштів держави та його використання на розширене відтворення, задоволення суспільних потреб, виконання державою своїх функцій і завдань.

Згідно з Бюджетним кодексом України бюджет — це план формування і використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань та функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.

Державний бюджет України — це закон, який затверджує повноваження органів державної влади здійснювати виконання Державного бюджету України протягом бюджетного періоду.

Функції Державного бюджету

Розподільна - Держава концентрує грошові кошти і використовує їх з метою задоволення загальносуспільних потреб

Контрольна - Дозволяє своєчасно і повно оцінити фінансові ресурси, що надходять у розпорядження держави, а також яким чином складаються пропорції з їх розподілом та наскільки ефективно вони використовуються

Забезпечення існування держави - Створення фінансової бази існування держави: для утримання президентської, законодавчої і виконавчої влади, правоохоронних і митних органів, податкової служби, для здійснення зовнішньоекономічної діяльності тощо

Стимулююча - Справедливий і неупереджений розподіл державних коштів між суб'єктами господарювання з метою стимулювання їх економічної активності

Бюджет - це розпис доходів і видатків держави, який затверджується органами законодавчої і представницької влади у вигляді закону.

Класифікація бюджетних доходів

Залежно від повноти зарахування

• закріплені - доходи, які законодавче закріплюються за відповідним бюджетом і не підлягають передачі бюджетам нижчого рівня або частково закріплюються за вищестоящим бюджетом і в певному обсязі передаються вищестоящим бюджетам згідно з чинним законодавством на постійній або довгостроковій основі;

• регулюючі - доходи, які передаються як відрахування від загальнодержавних податків і зборів із вищестоящого бюджету до нижчестоящих бюджетів з метою їх збалансування згідно із Законом України про Державний бюджет України на поточний рік

За частотою появи

• звичайні - регулярно включаються в доходи;

• надзвичайні - з'являються в доходах за виняткових, але обґрунтованих обставин

За методами залучення

• податки;

• збори;

• обов'язкові платежі;

• інші надходження

За напрямом зарахування

• до загального фонду;

• до спеціального фонду

За розділами відповідно до Бюджетного кодексу

• податкові надходження;

• неподаткові надходження;

• доходи від операцій з капіталом;

• трансферти

Податкові надходження - це передбачені податковими законами України загальнодержавні та місцеві податки, збори й інші обов'язкові платежі.

Неподаткові надходження включають всі безповоротні надходження, крім доходів від продажу капіталу, всі надходження від штрафів і санкцій, крім штрафів за порушення податкового законодавства, а також добровільні, невідплатні поточні надходження з недержавних джерел.

До складу неподаткових надходжень входять:

• доходи від власності та підприємницької діяльності;

• адміністративні збори і платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу;

• надходження від штрафів та санкцій;

• інші неподаткові надходження.

Доходи від операцій з капіталом охоплюють реалізацію основного капіталу, державних запасів, землі та нематеріальних активів і включають:

• надходження від продажу основного капіталу;

• надходження від реалізації державних запасів і товарів;

• надходження від продажу землі та нематеріальних активів;

• податки на фінансові операції та операції з капіталом.

Під видатками бюджету розуміють державні платежі, які здійснюються на безповоротній основі. Це економічні відносини, які виникають у зв'язку з розподілом централізованих грошових фондів та їх використанням за призначенням.

Фінансування державних видатків

Самофінансування

Бюджетне фінансування

Державне кредитування

Дефіцит бюджету - це об'єктивні економічні відносини між учасниками суспільного виробництва щодо використання бюджетних коштів згідно з наявними джерелами доходів.

Дефіцитом бюджету в традиційному розумінні є перевищення видатків бюджету над доходами.

Коли бюджетний дефіцит тяжіє до законів зростання вартості, він об'єктивно набирає активної економічної форми, якщо до законів інфляції - пасивної.

Розмір дефіциту бюджету ДБ:

ДБ = В - Д = 3 + Т+ Б - (ВП  П)

Види дефіциту бюджету

Український досвід			Зарубіжний досвід
Вид	Сутність	Вид		Сутність
За формою прояву: відкритий прихований	офіційно визнається у Законі України про державний бюджет на поточний рік офіційно не визнається	наочно- реальний		різниця між загальними доходами від загально- державних податків і витратами на державні закупівлі й трансфертні платежі
За причинами виникнення: вимушений свідомий	обумовлений недостатністю фінансових ресурсів внаслідок низького рівня ВВП обумовлений характером фінансової політики держави (зниження рівня оподаткування для стимулювання економіки)	структурний		різниця між загально- державними доходами і витратами при діючій фіскальній політиці (рівень оподаткування і поточних витрат) й базовому рівні безробіття
За напрямом фінансування: пасивний активний	покриття поточних витрат спрямування коштів на інвестиції в економіку, що сприяє зростанню ВВП	циклічний		різниця між наочно-реальним і структурним дефіцитом

Основні заходи щодо зниження бюджетного дефіциту:

	організація ефективної і досконалої податкової системи
	пошук нових шляхів збільшення доходів держави
	жорсткий режим економії витрачання бюджетних коштів
	ефективне використання державного кредиту
	інвестування бюджетних ресурсів у галузі народного господарства з метою підвищення фінансової віддачі від кожної бюджетної гривні
	використання фінансових пільг і санкцій, що дозволяє враховувати специфічні умови господарювання і стимулює зростання суспільного виробництва
	оформлення заборгованості державними цінними паперами по виданих кредитах урядовим структурам
	збереження фінансування тільки найважливіших соціальних програм; мораторій на прийняття нових державних програм, які потребують значного бюджетного фінансування
	залучення в країну іноземного капіталу, за допомогою якого скорочуються бюджетні витрати, розширюється виробнича база, з'являються нові платники податків, поліпшується стан платіжного балансу країни
	грошова емісія, яка використовується на фінансування капітальних вкладень і фактично не має негативних економічних наслідків
	зниження рівня безробіття

Державний борг - це сукупність відносин, за якими виникають боргові зобов'язання держави як позичальника, боржника або гаранта; система фінансових зобов'язань держави, що виникають у результаті здійснення запозичень; з наданих державою гарантій; сум бюджетних асигнувань, перерахованих з порушенням строків чи в неповному розмірі; суми компенсації за несвоєчасну чи неповну виплату суми платежу юридичним та фізичним особам тощо.

Поточний борг - це сума заборгованості, що підлягає погашенню в поточному році, та належних до сплати в цей період відсотків за усіма випущеними на даний момент позиками.

Капітальний борг - це загальна сума заборгованості та відсотків, що мають бути сплачені за позиками.

НТП – характеризує поступові, еволюційні зміни в окремих елементах продуктивних сил, які постійно відбуваються в суспільному виробництві під впливом наукових відкриттів і технічних нововведень. Коли ці зміни накопичуються, розвиток продуктивних сил набуває стрибкоподібний характер. Така якісна зміна в стані продуктивних сил і суспільного виробництва і називається НТР.

НТР – процес одночасного якісного перетворення всіх елементів продуктивних сил на основі перетворення науки як безпосередній і вирішальний чинник суспільного виробництва.

Науково-технічний потенціал – це сукупність наукових, технічних ресурсів і засобів.

Його складовими виступають:

• матеріально-технічна база науки (наукові організації, науково-дослідні лабораторії, експериментальні заводи, електронно-обчислювальні центри, обладнання тощо);

• наукові кадри (дослідники, експериментатори, конструктори, винахідники, науково-технічний персонал та ін.);

• фонд винаходів і відкриттів (банк наукових знань, винаходів, зразків, наукової інформації, патентів, наукових проектів, авторських свідоцтв тощо);

• організаційно-управлінська структура наукової сфери (система управління, фінансування, планування науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт – НДПКР, організаційно-управлінські структури, методи управління НДПКР).

Інновації - новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери.

Під технологічним парком розуміють науково-виробничий комплекс, до якого входить дослідний центр і компактна виробнича зона, що прилягає до нього, де на орендних чи інших умовах розташовані малі наукоємні фірми, які виконують завдання зі створення та впровадження нових розробок, виготовлення сучасного обладнання та приладів. На початок 2005 року в Україні було зареєстровано вісім технопарків, з яких працювали – 4.

Під бізнес-інкубатором розуміють інноваційну структуру, головним завданням якої є створення локального сприятливого для діяльності малих ризикових фірм підприємницького середовища. В Україні бізнес-інкубаторів близько 50. Як правило, виникають при реалізації програм зарубіжної технічної допомоги Україні або як реакція на власні потреби підприємницьких виробничих мереж.

Інноваційні процеси — створення і впровадження нової техніки, технології, розробка нових матеріалів, розвиток нових галузей, виробництв і тому подібне.

Інноваційний процес пов'язаний із створенням, освоєнням і розповсюдженням інновацій. Він складається з таких взаємообумовлених стадій:

1. виникнення ідеї;

2. розробки;

3. дослідне виробництво;

4. споживання комерційного виробництва.

Залежно від ролі держави в науково-технічній і інноваційній сфері виділяють дві основні моделі інноваційного розвитку: індустріальну (перевага віддається ринковим регуляторам при пасивній ролі держави) і постіндустріальну (висока активність держави — система цілеспрямованих, випереджаючих заходів).

Інноваційний процес охоплює:

1. невиробничу сферу;

2. сферу матеріального виробництва;

3. сферу експлуатації.

Розрізняють три форми інноваційного процесу:

1. простий внутрішньоорганізаційний (натуральна форма);

2. простий міжорганізаційний (товарна форма);

3. розширений, який проходить в дві фази:

• створення і розповсюдження нововведення;

• дифузія нововведення.

Державна інноваційна політика — це комплекс економічних, організаційно-правових і інших заходів держави, направлених на впровадження результатів НТП у виробництво, стимулювання і підтримку інноваційних процесів в економіці.

Метою державної інноваційної політики є забезпечення науково-технічного розвитку країни, впровадження нововведень з метою формування сучасного конкурентоздатного національного виробництва.

Цілі інноваційної політики Української держави:

— орієнтація розвитку пріоритетних виробництв на створення і широке використання нових високопродуктивних технологій, машин, матеріалів, постійне оновлення і модернізація виробництва;

— забезпечення соціально-економічних, організаційних і правових умов для постійного відтворення і ефективного використання науково-технічного потенціалу;

— забезпечення прогресивних структурних зрушень в економіці;

— синхронізація інвестиційних і інноваційних циклів;

— формування умов, при яких впровадження НТП і інновацій було б життєво необхідним для виробників;

— прискорення процесу формування ринку науково-технічної продукції і підвищення ринкового попиту на науково технологічні досягнення.

Інноваційний потенціал країни — це здатність фундаментальної і прикладної науки забезпечити нововведеннями процес оновлення продукції. Кількісну характеристику інноваційного потенціалу (β) можна виразити за допомогою відношення

β = V/N

де β — інтенсивність освоєння створених зразків;

N і V — відповідно число створених і освоєних зразків нової продукції.

Інвестиції — це витрати грошових коштів, частина доходу, яка використовується не на поточне споживання, а на відтворення всього суспільного й індивідуального капіталу, кінцевою метою яких є отримання більш високих доходів і соціального ефекту в майбутньому.

Інвестування, або інвестиційний процес, — виробництво і нагромадження засобів виробництва та фінансів для забезпечення руху, відтворення капіталу. Інвестиційна сфера охоплює сукупність галузей суспільного господарства, в яких відбувається накопичення засобів виробництва і фінансових ресурсів, що забезпечують відтворення капіталу.

До об'єктів, що беруть участь в інвестиційному процесі, належать:

• інвестори, якими можуть бути: держава, що делегує відповідні права і обов'язки юридичним і фізичним особам, міжнародні організації та корпорації тощо;

• замовники і виконавці робіт;

• користувачі об'єктів інвестиційної діяльності;

• постачальники товарно-матеріальних цінностей;

• фінансові та інвестиційні установи тощо.

Прямі інвестиції — довгострокові вкладення безпосередньо в інноваційний процес, відтворення капіталу, що включають придбання, створення та модернізацію основних і оборотних фондів фірм, їхніх об'єднань з метою підтримки або розширення інвестиційної діяльності. Прямі інвестиції функціонують на первинному інвестиційному ринку.

Портфельні інвестиції — вкладення коштів у довгострокові цінні папери (акції, облігації, займи тощо).

За характером інвестиційних ресурсів виділяють три види інвестицій.

1. Реальні (довгострокові) вкладення коштів у галузі, що виробляють засоби виробництва (засоби виробництва, що забезпечують процес будівництва; устаткування, машини та інші основні матеріальні та оборотні засоби виробництва, які використовуються на діючих підприємствах).

2. Фінансові інвестиції, до яких належать грошові кошти підприємств, бюджетні ресурси країни, а також місцевих бюджетів, що використовуються на відтворення капіталу, кредитні ресурси державних і комерційних банків; портфельні Інвестиції — вкладення коштів у цінні папери; акції, облігації, векселі, облігаційні займи тощо; грошові заощадження громадян для інвестування; кошти іноземних інвесторів тощо.

3. Інтелектуальні інвестиції. Розвиток ринкового господарства ґрунтується на інноваціях, інноваційному підприємництві. Для того щоб конкурувати на ринку, потрібно мати товар вищої якості, більш низькі, ніж у інших товаровиробників, індивідуальні витрати. Це актуалізує необхідність впровадження нововведень у процес відтворення капіталу, який не може бути здійснений без інтелектуальних інвестицій.

Інвестиційний потенціал неможливо реалізувати без формування і використання інтелектуального потенціалу як нагромадженої здатності трудових ресурсів кваліфіковано забезпечувати інвестиційний процес, відтворення капіталу з мінімальними витратами матеріальних і фінансових ресурсів в оптимальні строки їх окупності.

Період	Характер дії на економічне зростання і розвиток	Визначальні параметри
Короткостроковий	Інвестиції як складова сукупних видатків (сукупного попиту)	Темп зростання інвестиційних видатків економічних суб'єктів
Середньостроковий	Інвестиції як інструмент розподілу і перерозподілу ресурсів між видами економічної діяльності та галузями промисловості	Галузева, територіальна та інституціональна структура інвестицій, її динаміка
Довгостроковий	Інвестиції як фактор підвищення продуктивності суспільної праці	Показники ефективності інвестиційних процесів та їхнє інноваційне наповнення; відтворювальна та технологічна структура, її динаміка

Негаразди в інвестиційній сфері пояснюються цілою низкою причин, серед яких:

• значний інвестиційних ризик, викликаний соціально-економічною та політичною нестабільністю;

• мінливість і непередбачуваність законодавчої бази (передусім податкової);

• дезінтеграція реального та фінансового секторів економіки;

• загальне скорочення державних видатків (особливо державних інвестицій та державного споживання), обмеження їх головним чином соціальними потребами;

• надмірний рівень оподаткування.

• значне податкове навантаження на товаровиробників змушує частину підприємств обирати шлях приховування від держави результатів своєї економічної діяльності та відходити у тіньовий сектор, інтереси суб'єктів якого концентруються на короткострокових торговельних операціях спекулятивного характеру і знаходяться поза сферою реального інвестування;

• відтік капіталів за кордон. За оцінками фахівців, за роки незалежності Україна втратила від 40 до 60 млрд. дол. і стала донором більш розвинутих економік, перш за все, американської;

• часткова доларизація та єврозація економіки (внутрішній витік капіталів).

Основними складовими активної інвестиційної політики є:

1) полегшення податкового пресу на національних товаровиробників та інвесторів,

2) реструктуризація державних видатків та підвищення їх ефективності щодо регулювання інвестиційних процесів, насамперед:

3) здійснення заходів щодо зменшення ставки відсотка по кредитах і відповідного багаторазового збільшення обсягів кредитування реального сектора комерційними банками:

4) перекриття каналів витоку капіталів:

Держава як
Суб'єкт регулювання інвестиційних процесів	Інвестор — безпосередній суб'єкт інвестиційної діяльності
Функції
• формування правових та інституціональних умов інвестиційної діяльності суб'єктів господарювання, зокрема, регулювання сфер та об'єктів інвестування; • моніторинг інвестиційного клімату, оцінка та прогнозування макроекономічної інвестиційної кон'юнктури і динаміки інвестиційних процесів; • сприяння розбудові ефективної системи регулювання інвестиційних процесів, координація та оптимізація взаємодії її складових; • визначення стратегічних завдань та пріоритетних напрямків соціально-економічного розвитку країни; • свідомий вплив на інвестиційну діяльність суб'єктів господарювання недержавного сектору економіки, націлений на: пом'якшення циклічних коливань обсягів інвестицій; коригування галузевої структури та регіонального розподілу інвестиційних ресурсів відповідно до системи національних пріоритетів тощо	• розвиток суспільне значущих сфер, у якому через їх певні специфічні характеристики (значну капіталоємність, тривалий термін окупності, ризиковані, суспільний характер споживання отриманих результатів тощо) не зацікавлений приватний сектор економіки; • розвиток державного сектора у виробничій сфері; • реалізація державної інвестиційної програми
Принципи: прогнозованість, селективність, комплексність, послідовність, несуперечливість тактичних і стратегічних завдань, адекватність, адаптивність
Об'єкти впливу: макроекономічне середовище інвестиційної діяльності, величина фінансових ресурсів (заощадження та амортизація) та їх доступність, альтернативна ціна грошей — реальна ставка відсотка, чиста очікувана прибутковість капіталу, термін окупності, ризик і невизначеність
Інструменти • загальні: законодавчі та нормативні акти, що регламентують інвестиційну діяльність суб'єктів господарювання; система сертифікації та стандартизації інвестиційних товарів; макроекономічне прогнозування й індикативне планування; достовірне інформаційне забезпечення суб'єктів економіки щодо пріоритетів державної соціально-економічної політики та макроекономічної кон'юнктури
переважно непрямі	переважно прямі
• бюджетно-податкові (рівень оподаткування, податкові пільги, податкові канікули, прискорена амортизація, державні замовлення та закупівлі, дотації, субсидії, субвенції, пільгові або безпроцентні кредити); • грошово-кредитні (цільова емісія, ставка рефінансування, обов'язкові резерви, операції на відкритому ринку); • протекціоністські (митні та акцизні збори, квотування, ліцензування, податки як елемент ціноутворення) тощо	• кількісно-структурні зміни у державних капіталовкладеннях; • динаміка інвестиційної діяльності державних підприємств та підприємств, співвласником яких є держава; • законодавчий захист від скорочення стратегічних державних інвестицій, що фінансуються з державного бюджету, встановлення їх квоти у відсотках до ВВП тощо

Кластер представляет собой группу географически локализованных взаимосвязанных

компаний, поставщиков оборудования, комплектующих, специализированных услуг,

инфраструктуры, научно-исследовательских институтов, высших учебных заведений и других

организаций, взаимодополняющих друг друга и усиливающих конкурентные преимущества

отдельных компаний и кластера в целом .

В целом различаются 3 широких определения кластеров, каждое из которых

подчеркивает основную черту их функционирования:

• регионально ограниченные формы экономической активности внутри родственных

секторов, обычно привязанные к тем или иным научным учреждениям (НИИ, университетам и

т.д.);

•вертикальные производственные цепочки, узко определённые секторы, в которых

смежные этапы производственного процесса образуют ядро кластера (например, цепочка

«поставщик-производитель-сбытовик-клиент»). В эту же категорию попадают сети,

формирующиеся вокруг головных фирм;

•отрасли промышленности, определённые на высоком уровне агрегации (например,

«химический кластер») или совокупности секторов на ещё более высоком уровне агрегации

(например, «агропромышленный кластер»).

Кластер - это совокупность субъектов хозяйственной деятельности взаимосвязанных различных отраслей, объединённых в единую организационную структуру, элементы которой находятся во взаимосвязи и взаимозависимости, совместно функционируют с определённой целью.

Кластерное развитие экономики — это определённый инструмент бизнеса. Рыночно ориентированное общество формирует правила деятельности своих хозяйствующих субъектов через законы, взаимоотношения, банковский сектор, институты поддержки и т.д. Поэтому кластер, существующий в рамках данных правил, — это ни что иное, как особым образом организованное пространство, которое позволяет успешно развиваться крупным фирмам, малым предприятиям, поставщикам (оборудования, комплектующих, специализированных услуг), объектам инфраструктуры, научно-исследовательским центрам, вузам и другим организациям.

Отличительная черта кластера — целевая предпринимательская деятельность. В рамках кластера объединяются не только производственный, но и инновационный бизнес, комплексное управление качеством продукции, сервисное обслуживание. Объединение усилий предпринимателей, органов управления, субъектов инвестиционной и инновационной деятельности на определенной территории дает значительные преимущества в конкурентной борьбе, способствует рационализации производственно-рыночных процессов, перераспределению рисков и проведению гибкой политики, необходимой в условиях быстро меняющейся конъюнктуры.

Характерные признаки кластеров можно свести к 12 показателям:

•возможности по исследованию и развитию;

• квалификация рабочей силы;

•развитие трудового потенциала;

•близость поставщиков;

•наличие капитала;

•доступ к специализированным услугам;

•отношения с поставщиками оборудовани

•ассоциирующиеся структуры;

•интенсивность формирования сетей;

•предпринимательская энергия;

•инновации и обучение;

• коллективное видение и руководство.

Предпосылки для формирования кластеров:

Наличие конкурентоспособных предприятий.

Наличие в регионе конкурентных преимуществ для развития кластера.

Географическая концентрация и близость.

Широкий набор участников и наличие «критической массы».

Наличие связей и взаимодействия между участниками кластеров.

7 Основных характеристик кластеров:

•географическая: построение пространственных кластеров экономической активности

от сугубо местных (например, садоводство в Нидерландах) до подлинно глобальных

(аэрокосмический кластер);

•горизонтальная: несколько отраслей/секторов могут входить в более крупный кластер

(например, система мегакластеров в экономике Нидерландов);

•вертикальная: в кластерах могут присутствовать смежные этапы производственного

процесса. При этом важно, кто именно из участников сети является инициатором и конечным

исполнителем инноваций в рамках кластера;

•латеральная1

: в кластер объединяются разные секторы, которые могут обеспечить

экономию за счет эффекта масштаба, что приводит к новым комбинациям (например,

мультимедийный кластер);

•технологическая: совокупность отраслей, пользующихся одной и той же технологией

(например, биотехнологический кластер);

•фокусная: кластер фирм, сосредоточенных вокруг одного центра — предприятия, НИИ

или учебного заведения;

•качественная: существенным является не только то, действительно ли фирмы

сотрудничают, но и то, каким образом они это делают.

Процесс формирования кластеров можно разделить на следующие этапы:

1-й этап: Формирование инициативной группы, объединяющей достаточное количество

изготовителей продукции и содействующих субъектов, которые разделяют идею создания

кластера. Согласие участников утверждается подписанием протокола о намерениях. На этом же

этапе производится сбор соответствующей технологической и маркетинговой информации, а

также проводятся тренинги и согласование позиций участников.

2-й этап: Разработка реального и со всеми согласованного проекта. На этом этапе

необходимо учитывать такие факторы: потребности участников будущего кластера и их

соответствующие возможности, рыночные условия, целесообразность формирования кластера

на конкретной территории, источники формирования материальной базы. Все эти элементы

должны быть согласованы со всеми участниками, которые совместно приступают к разработке

концепции проекта кластера.

3-й этап: Создание координационного центра кластера и определение круга субъектов

кластера. Официальное оформление созданного Координационного центра. Важно тщательно

разработать устав, провести учредительное собрание и необходимую регистрацию. Параллельно

необходимо будет планировать и подготовить экономическую деятельность кластера на

начальном этапе.

4-й этап: Начало деятельности кластера. Необходимо разработать «Правила внутренней

хозяйственной деятельности кластера» и бизнес-план. Следует постепенно укреплять

материальную базу координационного центра. Увеличивать численность субъектов

(участников) кластера, вводить на практике кластерные принципы.

Под специализацией понимается форма общественного разделения труда, которая

отражает процесс сосредоточения производства отдельных видов продукции или ее частей в

самостоятельных отраслях, производствах и на специализированных предприятиях .

Среди основных задач агентств регионального развития можно выделить

следующие:

1) помощь компаниям в определении потенциальных стратегических возможностей

кластера и анализ того, как они могут быть использованы наилучшим образом;

2) разработка институциональных или сетевых механизмов построения сотрудничества

между ключевыми участниками кластера;

3) повышение качества обмена информацией между исследовательскими организациями

и компаниями, а также содействие в коммерциализации разработок;

4) привлечение инвестиций для покрытия дефицита инвестиционных источников

финансирования в кластере;

5) совершенствование инфраструктуры;

6) формирование и реализация образовательных программ, направленных на повышение

уровня участников кластера;

7) развитие цепи поставщиков;

8) поддержка развития новых бизнес-инициатив.

Возникла насущная потребность в определении роли правительства Украины в создании

новых рыночных структур на основе кластерной модели:

1. Правительство не должно пытаться брать в свои руки прямое руководство в

кластерных инициативах. Оно должно играть роль катализатора или посредника, который

способствует реализации кластерного и инновационного процессов.

2. Политика Правительства должна быть ориентирована на непрямое стимулирование

кластерных инициатив, разработанных в регионах на основе детальных рыночных и

технологических исследований.

3. Эффективная кластерная политика Правительства должна базироваться на

взаимодействии исследователей, представителей промышленности, бизнеса, общественных

организаций с целью создания платформы для конструктивного диалога по развитию

инновационной экономики, основанной на кластерной модели производства.

4. Политика кластеризации – это динамичный процесс, зависящий от многих факторов и

задач социально-экономического характера, предполагающий долгосрочное взаимодействие

всех структур общества.

Поділля Перший

Ассоциация «ПоділляПерший» объединяет швейные, строительные и туристические

кластеры в Хмельницкой области – первые в Украине.

Кластер художніх промислів "Сузір`я"

Кластер народних художніх промислів "Сузір'я" сприяє розвитку народних художніх

промислів Прикарпаття. Ассоциация устойчивого развития Севастополя "Аура"

Ассоциация устойчивого развития Севастополя «Аура» с 2005 года поддерживает

развитие кластеров в Севастополе. Работают пилотные кластеры «ЭкоЭнерго»,

«Байдары-тур», «Водные ресурсы», «Здоровье».

Мелитопольские кластеры

В Мелитополе организовываются кластеры зеленого сельского туризма, пчеловодства, и

сельскохозяйственного машиностроения.Зарождается кластер сельскохозяйственного машиностроения в Мелитополе.

Кластеры Донецкой области:

- кластер металлургии;

- кластер горно-шахтный;

- кластер нанотехнологий;

- кластер машиностроения (оборудование для угольной и горнодобывающей

промышленности).

Трансфер технологий — основная форма продвижения инноваций. Это процесс продажи технологии и "ноу хау", как с технической, так и с коммерческой точки зрения.

Інститути — це не просто правила (норми) поведінки індивідів, що регламентують їх взаємодію. Вони визначають мотивацію поведінки людей у всіх сферах функціонування суспільства, яка є похідною від системі цінностей, що склалася.

Принципи інституціональної системи:

• забезпечення невід'ємних прав і свобод особистості;

• створення стимулів для зростання ефективності суспільного виробництва;

• забезпечити зростання життєвого рівня усіх соціальних груп населення;

• наявність ефективного контролю за дотриманням діючих і нових формальних правил, що регламентують взаємини особистості і суспільства з застосуванням санкцій передбачених законом до усіх порушників.

Націоналізацією називається інституційна зміна, у процесі якої режим приватної або комунальної власності трансформується у режим державної власності. Зворотний процес називається приватизацією.

В сучасному трактуванні ринкова система ґрунтується на комплексі норм, що використовують індивіди при інфраструктурній взаємодії. Ці норми включають утилітаризм, цілераціональну дію, довіру, емпатію, свободу та добровільне підкорення законам, які специфікують права власності. Специфікація прав власності знижує невизначеність у відносинах і створює передумови вирішення основного економічного завдання — оптимального використання обмежених ресурсів.

Під рекомбінованою власністю розуміють розбіжність законодавчо закріплених і реальних прав власності, «розмитість» процедур контролю й організаційних меж підприємства.

Одним із недоліків приватизації в Україні є її нелегальна форма: через процедуру відсудження, за допомогою податкових застав тощо. Початок прозорої приватизації, тобто вимога декларації про чисте походження грошей, покладено Фондом державного майна при оголошенні конкурсу щодо продажу 98, 81% акцій ВАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Дзержинського» у жовтні 2003 р.

Власність - основне природне право людини, дароване природою. Влада не може її дозволяти або не дозволяти. Вона може її лише регулювати, обмежувати або заохочувати.

Власність, право власності, відносини власності - фундаментальні категорії для кожної держави, міста, населеного пункту, для кожної сім'ї та людини.

Власність відіграє важливу роль у економічному житті:

• впорядковує економічну взаємодію в суспільстві, є важливим елементом економічної організації, встановлює право власності на ресурси, кінцеві товари, доходи;

• створює за певних умов конкурентну зацікавленість в ефективному використанні обмежених економічних ресурсів;

• виділяє конкретний економічний інтерес, дозволяє персоніфікувати відповідальність за конкретні економічні об'єкти. Разом з тим, сама по собі власність не гарантує ефективного їх використання;

• приватна власність на капітал, вироблений продукт, підприємницький доход і його державний захист є однією з умов вільного підприємництва;

• створює економічну захищеність людини, сім'ї, підприємства, є стимулом діяльності.

Основними функціями відносин власності є:

• визначення цільової спрямованості виробництва, характеру розподілу, обміну і споживання його результатів і доходів;

• формування суспільної форми праці;

• реалізація і узгодження системи економічних інтересів різних господарських суб'єктів;

• визначення всього суспільного устрою виробництва, соціальної ієрархії, становища людини в суспільстві, системи її соціальних і моральних цінностей.

Власність – складна і багатогранна категорія, яка виражає всю сукупність суспільних відносин – економічних, соціальних, правових, політичних, національних, морально-етичних, релігійних тощо.

Власність як економічна категорія досить складна за своїм змістом, оскільки вона охоплює економічні, юридичні та інші аспекти.

Власність в економічному розумінні - це відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва та матеріальних благ.

Відносини власності - відносини між людьми, пов'язані з майновими правами володіння, розпорядження, управління, використання і присвоєння як засобів виробництва, так і результатів їх використання.

Відносини привласнення засобів виробництва та його результатів - основа відносин власності. Привласнення вказує, кому належать блага (об'єкти), як вони розподіляються і з якою метою використовуються.

Привласнення - це повна економічна влада суб'єкта над об'єктами і повна відповідальність суб'єкта за результати їх використання.

Одночасно з привласненням блага відбувається його відчуження.

Відчуження - це позбавлення суб'єкта права на володіння і розпорядження тим чи іншим об'єктом власності.

Економічна власність має кількісну та якісну сторони.

Кількісна сторона - означає певну сукупність матеріальних благ, різноманітних об'єктів власності (засобів праці, предметів праці, робочої сили, предметів споживання, цінних паперів, грошей тощо), в тому числі об'єктів інтелектуальної власності (патентів, ліцензій та ін.). Це матеріально-речовинна власність, фактично - об'єкти власності.

Якісна сторона - виражає систему виробничих відносин між людьми з приводу привласнення об'єктів власності в усіх сферах суспільного відтворення.

Якісний аспект характеризується сферою виробництва, обміну, розподілу, споживання.

Сфера виробництва - зростання та падіння масштабів виробництва; спрощення структури виробництва; заміна імпорту продукцією власного виробництва.

Сфера обміну - еквівалентність обміну; інфляція; бартер; взаємозаліки; натуралізація виробництва (згортання господарчих зв'язків, кооперації та спеціалізації).

Сфера розподілу - диференціація за галузями і регіонами - розподіл; диференціація доходів за різними групами населення; використання імпортних поставок.

Сфера споживання - платоспроможність та заборгованість населення, підприємств, держави; зміна норм споживання, нормування споживання; зміна структури споживання.

Власність — це система об'єктивних відносин між людьми з приводу присвоєння засобів та результатів виробництва.

Власність в юридичному розумінні - це майнові відносини, свідомі, вольові взаємозв'язки юридичних та фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріпляються системою відповідних прав власності.

Право власності — це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу привласнення й використання об'єктів власності.

А. Оноре запропонована система прав власності, яка складається з 11 елементів.

1. Право володіння.

2. Право користування.

3. Право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ).

4. Право на дохід (право на володіння результатами використання благ).

5. Право суверена на капітальну вартість (право на використання, відчуження, зміну чи знищення блага).

6. Право на безпеку (право на захист від експропріації або від пошкодження в навколишньому середовищі).

7. Право на передачу благ у спадок.

8. Право на безстроковість володіння благом.

9. Заборона на використання шкідливим способом.

10. Право на відповідальність (можливість стягнення блага на сплату боргу).

11. "Зворотний" характер прав власності, тобто повернення переданих кому-небудь правочинностей після закінчення терміну угоди або достроково у випадку порушення її умов тощо.

Найскладнішою проблемою економічної науки є проблема форм власності. Існують два підходи до класифікації форм власності: вертикально-історичний і горизонтально структурний.

Вертикально-історичний підхід визначає історичні форми власності, які зароджуються у процесі тривалої еволюції суспільства, і зміни однієї форми власності іншою.

Горизонтально-структурний підхід визначає класифікацію економічних форм власності, а також її види і типи.

Первісні форми власності. Зі зміною стадії розвитку суспільства набуває істотних змін спосіб поєднання факторів виробництва і соціально-економічне становище безпосереднього виробника матеріальних благ, послуг а отже, і форм власності. Первісні форми власності мали своєю передумовою природний фактор — землю з її плодами, оскільки впродовж тисячоліть, що передували буржуазному суспільству, панівне становище в економіці посідало сільське господарство. Тому визначальна роль тут належала земельній власності.

Інший характер мала антична власність. Передумовою для присвоєння земель тут залишається членство в общині, а кожен окремий індивід виступає приватним власником. Тобто одна частина землі перебувала в розпорядженні общини, друга поділялась на дрібні ділянки, парцели, які оброблялись окремими сім'ями і були приватною власністю.

Рабовласницька і феодальна власність. У результаті зростання майнової нерівності, розвитку поділу праці, обміну, відокремлення виробників виникла приватна власність на основі експлуатації рабської і кріпацької праці. За рабовласництва самі раби були об'єктами власності рабовласників. У середні віки пануючою стала феодальна земельна власність, за якої земля не належала виключно окремій особі. Взаємні відносини як усередині класу феодалів (сеньйорів і васалів), так і між земельними власниками і безпосередніми виробниками базувались на особистому володарюванні і підкоренні. Як за рабства, так і за феодалізму сільське господарство поєднувалось і доповнювалось промислами в межах рабовласницького чи феодального маєтку, що й формувало тип замкнутого натурального господарства, де обмін товарами був відсутнім.

Капіталістична власність. За економічним змістом капіталістична власність принципово відрізняється від попередніх систем: по-перше, для неї характерне повне відчуження безпосередніх виробників від матеріальних умов праці; по-друге, безпосередній виробник в умовах капіталістичної власності є юридично незалежною особою; по-третє, реалізація буржуазної системи власності базується на капіталістичному присвоєнні, опосередкованому купівлею-продажем робочої сили; по-четверте, економічною формою капіталістичного привласнення може виступати додатковий продукт (економічна рента), створений працею найманих робітників; по-п'яте, чільне місце в системі капіталістичної власності посіла власність на промислові товари і послуги шляхом остаточного усунення феодальних відносин і значної частини власності дрібних ремісників.

Власність - це не річ, а відносини з приводу привласнення речей (засобів і результатів виробництва).

Власники підрозділяються на два види:

• фізична особа - людина як суб'єкт цивільних (майнових) прав і повинностей;

• юридична особа - організація (об'єднання осіб), що є суб'єктом цивільних прав і повинностей. Це соціальне (колективне) утворення вступає в господарські зв'язки від свого імені як самостійна цілісна одиниця.

Трудова приватна власність - приватна власність, яка формується за рахунок власної праці і для власних потреб. Джерело - переважно фізична праця. За формою - дрібнотоварна. Приклад: продукти городництва, фермерства.

Нетрудова приватна власність - формується у результаті привласнення продуктів як своєї праці, так і чужої. Це тип власності, що виражає привласнення матеріальних і нематеріальних благ різними суб'єктами права власності без відповідних витрат праці на їх створення.

Форма власності — це стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що зумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника із засобами виробництва.

Одноосібна (індивідуальна) власність - це організаційно-правова форма підприємництва, за якою людина одноосібне володіє і управляє об'єктами індивідуальної власності.

Сімейна власність — це власність соціалізованої людини, а також спільна власність сім'ї та осіб, що ведуть певне господарство (селянське, фермерське).

Партнерська власність - форма організації бізнесу, за якої на підставі договору декілька осіб спільно ведуть справу.

Корпоративна (акціонерна) власність - заснована на об'єднанні фінансових коштів (паях) підприємств, організацій і окремих осіб (акціонерів) шляхом випуску в обіг і продажу акцій.

Акціонер - це той, хто вніс певний пай у капітал підприємств. Титул власника - цінний папір - акція.

Економічні зв'язки між підприємствами могли встановлюватися лише на державному рівні. Таким чином, монополія продовжувала паразитизм і загнивання. Це проявилося в таких явищах:

• Одержавлення власності призвело до ігнорування особистих інтересів.

• Одержавлення власності породжувало відчуження від неї трудящих. Вони втрачали відчуття господаря, а водночас і зацікавленість у раціональному використанні народного багатства.

• На перший погляд здається, що держава виражає інтереси всього народу, тому й свою власність використовує для задоволення загальнонародних потреб. Однак, у будь-якому суспільстві існує державний апарат, тобто певне коло людей, які, виступаючи від імені суспільства, мають можливість вирішувати та лобіювати власні інтереси.

Очікувані кінцеві результати роздержавлення й приватизації:

• реструктуризація економіки шляхом створення різних типів, видів, форм власності, тобто багатоукладного господарства;

• утвердження домінуючого приватного сектора економіки як основи стабільності і прогресу суспільного життя;

• персоніфікація власності та умови мотивації, які призведуть до ефективного господарювання;

• розвиток конкурентного середовища;

• створення передумов для формування ефективної держави та громадянського суспільства.

Ринкова економіка – це суспільне об'єднання товаровиробників, що працюють в умовах економічної свободи і ризику; самостійно вирішають, що виробляти з урахуванням попиту і пропозиції; самостійно вибирають партнерів по забезпеченню матеріально-технічними засобами і збуту виробленої продукції, самостійно встановлюють ціни на свою продукцію залежно від попиту і пропозиції; самостійно вирішують питання про кількість працівників і розмір оплати їх праці; самостійно розпоряджаються своїми прибутками.

Основними принципами функціонування ринкової економіки в сучасних умовах є:

• свобода економічної, господарської, підприємницької діяльності особи, соціальної групи;

• панування споживача: з'являється особливий вид відповідальності перед споживачем, споживач диктує свою волю, бажання, смак виробникові;

• ринкове ціноутворення: ціна на ринку формується в результаті торгу продавця і покупця, взаємодії попиту і пропозиції;

• договірні відносини;

• конкуренція;

• державне регулювання ринку і ринкових відносин (як інструменти регулювання ринку виступають державні програми, оподаткування, фінансово-кредитна і банківська система);

• відкритість економіки: господарські організації і підприємці мають право здійснювати зовнішньоекономічні операції при дотриманні певних умов і обмежень;

забезпечення соціального захисту населення.

У побуті під ринком розуміють передусім простір (місце, територію, зону), на якому здійснюється купівля-продаж то­варів.

З територіальної точки зору можна виділити наступні ринки:

• Місцевий;

• Національний;

• Регіональний;

• Світовий.

— ринок — це інститут, або механізм, що зводить разом покупців (пред'явників попиту) і продавців (постачаль­ників окремих товарів і послуг);

— ринок означає групу людей, що вступають у тісні ділові відносини та укладають важливі угоди щодо будь-якого товару;

— ринок — це відносини між людьми, які проявляються через обмін, який функціонує на основі законів товарно­го виробництва й обігу.

Етапи формування ринкової економіки:

— класичний вільний ринок (до середини XIX ст.), в якому держава не втручалася в економіку, виступаючи "нічним вар­товим", який стежив за тим, щоб усі, хто має самостійне джере­ло доходів, ретельно сплачували податки до державної казни;

— регульований ринкова економіка (середина XIX — 50-ті роки XX ст.) характеризувався втручанням держави в економічне життя сус­пільства з метою обмеження свавілля монополій та захисту кон­курентного середовища;

— соціально – орієнтована ринкова економіка, у якій, крім механізмів регулювання, держава бере на себе виконання функції соціаль­ного захисту населення.

РИНКОВИЙ СЕКТОР	ДЕРЖАВНИЙ СЕКТОР
Економічна система, що працює заради прибутку. Хто виробляє, що виробля­ється, скільки виробляється, вирішує зиск.	Виробляє необхідні для суспільс­тва товари і послуги, але головна мета для нього — не прибуток, а задоволення потреб через виробництво суспільних благ.
Це самовідтворювальний сектор економіки.	Не запрограмований на само­окупність та самофінансування і тому потребує існування ринкового сектору.
Працює на задоволення економічного інтересу.	Працює на гроші, виділені з бюджету.
Ринковий сектор сам заробляє і сам на свій ризик витрачає.	Витрачає кошти суворо за цільовим призначенням.

Конкуренція в найзагальнішому розумінні означає, що тим, чим займається один із господарюючих суб'єктів, можуть вільно займатися й інші. Вона (конкуренція) є найдавнішим стимулом економічного розвитку і водночас в процесі еволюції породжує монополізм, який обмежує та деформує конкуренцію.

Форми конкуренції за різними критеріями:

а) за суб'єктами:

— між виробниками і споживачами;

— між виробниками однорідної продукції;

— між виробниками різнорідної продукції;

— між власниками капіталу і робочої сили;

— між власниками капіталу;

— між власниками робочої сили;

— між приватними власниками капіталу та державою;

— між монополізованими та немонополізованими секторами;

— між монополіями;

— усередині монополій;

б) за об'єктами:

— за ресурси;

— за ринки збуту;

— за право першочергового володіння інформацією тощо;

в) залежно від ринкових форм:

— досконала;

— недосконала;

г) залежно від законності:

— добросовісна;

— недобросовісна;

д) залежно від наслідків:

— вільна;

— олігополістична;

— монополія;

— монополістична конкуренція.

Принципи функціонування ринкової економіки:

1. Принцип обмеженості людських потреб;

2. Принцип обмеженості ресурсів;

3. Альтернативність вибору;

4. Принцип раціональності поведінки суб'єктів го­сподарювання, що поля­гає в прагненні максимізувати корисність;

5. Принцип егоїстичного індивідуалізму (те, що вигідно індивіду, — вигідно суспільству).

Структура ринку за різними критеріями:

а) за об'єктами обміну:

1) ринок ресурсів, який набуває форм:

— ринку праці;

— ринку капіталу;

— ринку землі та нерухомості;

2) товарний ринок, який набуває форм:

— ринку споживчих товарів;

— ринку послуг;

• ринку науково-технічних розробок та інформації;

3. фінансовий ринок, що набуває форм:

— грошового ринку;

— ринку цінних паперів;

— валютного ринку;

б) залежно від умов, в яких діють суб'єкти господарювання:

— вільний (поліполістичний) ринок (багато продавців, бага­то покупців, товари однорідні, вхід і вихід на ринок вільний, інформація доступна);

— монополізований (олігополія, монополія) (один продавець або обмежена кількість їх, багато покупців, доступ на ринок та до інформації обмежений);

— монополістична конкуренція (відносно велика кількість продавців, диференціація товару, вільні вхід на ринок і вихід);

— регульований (держава законодавче обмежує економічну свободу окремих суб'єктів господарювання, формуючи та захи­щаючи конкурентне середовище);

в) за територіальною ознакою:

— місцевий;

— регіональний;

— національний;

— світовий;

г) стосовно відповідності чинному законодавству:

— легальний (дозволений законом і відкритий для оподат­кування);

— тіньовий (не зареєстрований, ухиляння від сплати подат­ків);

д) стосовно способу формування:

— стихійний;

— організований.

Найважливіші функції ринку такі:

Функція регулювання. Ринок регулює всі економічні про­цеси — виробництво, обмін, розподіл і споживання, визначаю­чи пропорції і напрями розподілу економічних ресурсів на мікро- та макрорівні за рахунок розширення або звуження по­питу й пропозиції.

Функція стимулювання. Ринок спонукає виробників то­варів і послуг до зниження витрат, підвищення якості та спо­живчих властивостей товарів. Він створює дієвий механізм мо­тивації праці, стимулює підвищення ефективності економіки на основі впровадження найпередовіших досягнень НТП.

Розподільча функція. Доходи виробників і споживачів у ринковій економіці диференціюються через ціни, зумовлюючи соціальне розшарування суспільства за доходами.

Функція санації. Ринок через конкуренцію очищає еконо­мічне середовище від неконкурентоспроможних господарств і підтримує найефективніші. Цей механізм санації економічно­го довкілля деперсоніфікований і тому не може бути упередже­ним і несправедливим.

Алокаційна функція. Ринок забезпечує виробництво опти­мальної комбінації товарів та послуг за допомогою найефектив­нішої комбінації ресурсів. Ефективною є така комбінація ресурсів, за якої товари та послуги виробляються з мінімальними альтернативними витратами.

Інформативна функція. Ринок через ціни інформує вироб­ника, торговця, споживача про те, що вигідно виробляти й купу­вати, а що — ні, скільки чого треба запропонувати, на які вер­стви населення варто орієнтуватися у своїй господарській діяль­ності тощо.

Функція інтеграції. Ринок об'єднує суб'єктів економічної системи в одне ціле, сприяючи формуванню єдиного економіч­ного простору як у межах окремої держави, так і в межах світо­вої економіки.

Основні субїекти ринкової економіки

Домашні господарства

Підприємці

Держава

Інституціоналізація — це перетворення соціальних намірів на норму, шляхом їх впровадження за допомогою інституцій влади й на основі засобів правового, економічного, політичного регулю­вання. Інституціонуванням можна назвати процес оформлення соціальних намірів у конкретні правові акти, за виконання яких відповідають органи влади й управління. Які б не були наміри, що інституціонуються, їх об'єднує уявлення про благо. У зв'язку з цим стає корисним трактування Платоном «Ідеї Блага» як знан­ня, через посередництво якого стає потрібним і корисним спра­ведливість і все інше.

Суб'єктами інституціоналізації ринкової інфраструктури мо­жуть виступати держава, фірма, домогосподарство (індивід).

Об'єктом інституціоналізації ринкової інфраструктури висту­пають умови, необхідні суб'єктам для здійснення своїх намірів. До них можна віднести реальні (специфікацію прав власності, створення конкурентних умов, запобігання монополізму, регла­ментацію діяльності інституцій посередництва й посередників, забезпечення розвитку контрактних і корпоративних відносин тощо) та когнітивні (етичні норми ведення бізнесу, дотримання взятих зобов'язань, цінності, довіра, ставлення, думки).

Процес інституціоналізації ринкової інфраструктури стосовно термінів має включати в себе два періоди.

1. У короткотерміновому періоді:

— законодавче встановлення правил і норм, які обмежують вибір можливої взаємодії економічних суб'єктів та їх поведінки відповідно до вимог ринкової економічної системи;

— створення інституцій (організацій) ринкової інфраструкту­ри, що забезпечують функціонування інститутів і ринків.

2. У довготерміновому періоді:

• легітимізація, суспільне визнання встановлених правил і норм;

• закріплення цього визнання в неформальних правилах, тра­диціях поведінки та взаємодії всіх суб'єктів ринкової економіки.

Біржа являє собою регулярно функціонуючу організаційну форму оптового ринку цінностей. Існують наступні види бірж – загальні і спеціальні.

Роздрібні торговельні підприємства класифікуються за багатьма ознаками.

За пропонованим асортиментом - це можуть бути спеціалізовані магазини, універмаги, універсами, магазини товарів повсякденного попиту, торговельні комплекси і роздрібні підприємства послуг.

За цінами - магазини знижених цін, склади-магазини, магазини-пемзоли, що торгують за каталогами.

За характером обслуговування - торгівля за замовленням, Іоритольні автомати, розносна торгівля.

За ознаками власності - корпоративна, державна, кооперативна, ІІІдинідуально-приватна торгова мережа.

Роздрібний торговець - основна фігура товарного ринку. Саме пороч нього вся маса продуктів та послуг від виробництва поступає до безпосереднього споживача. Саме в цій ланці завершується один цикл відтворення і починається другий. А це означає, що умови, Ім|ІекІ ивність функціонування роздрібного торгового підприємства визначають ефективність функціонування суспільного виробництва в цілому.

Оптова торгівля - включає в себе будь-яку діяльність по продажу товарів тим, хто купує їх з метою перепродажу або виробничого використання.

Сертифікат - офіційне свідоцтво про щось.

Майновий сертифікат - свідоцтво державного органу / фонд державного майна/ про передачу громадянину певної частки державного майна в процесі приватизації. (вид приватизаційного паперу).

Холдингова компанія - компанія, яка володіє контрольними пакетами акцій інших компаній. Це дає: їй право контролю і можливість управління їх діяльністю.

Розрізняють два види холдингів:

А) чистий холдинг, який створюється спеціально для скуповування контрольних пакетів акцій інших компаній і управління їх діяльністю у своїх інтересах;

Б) змішаний холдинг, який окрім контролювання і управління діяльністю інших компаній, займається певною підприємницького діяльності — промисловою, торговою, транспортною, кредитно-фінансовою тощо.

Інвестиційні фонди

Фонди як елемент ринкової інфраструктури - це сукупність грошових або інших ресурсів, які знаходяться у розпорядженні тих чи інших асоціацій, об'єднань, підприємств, організацій, державних установ, приватних громадян, призначених для цільового використання.

Інвестиційні фонди призначені для здійснення позабанківського фінансування довгострокових капіталовкладень у народне господарство.

Джерелом утворення інвестиційних фондів, в залежності від форм власності, можуть бути податки і грошові збори, субсидії, позики, обов'язкові і добровільні пожертви підприємств, організацій і населення.

Отже, суть інвестиційних фондів зводиться до акумуляції коштів населення і використання їх для нагромадження. Обслуговування обігу приватизаційних паперів при розміщенні їх населенням в об'єкти приватизації.

Інвестиційні фонди, як і холдинги, мають різноманітні юридичні форми. Тобто, вони можуть діяти як державні організації, акціонерні товариства, приватні установи.

Страхові фірми - це акціонерні, приватні і державні організації, які страхують населення, майно, комерційні операції, практично все, що пов'язано з людською діяльністю. Але стра-хуванням діяльність цих фірм не обмежується. Вони займаються також ощадною справою і підприємництвом.

Аудит — це комплексна ревізія фінансово-господарської діяльності підприємницької фірми кваліфікованими спеціалістами (аудиторами), яка дозволяє огрнити можливості фірмиу бізнесі.

Відомі та загальновизнані спільні шляхи переходу до ринку будь-якої країни. Насамперед це:

а) оновлення відносин власності, наявність багатьох її форм, у тому числі приватної (так званий "плюралізм");

б) надання рівних можливостей для реалізації всіх форм власності та пра­вовий захист цього процесу;

в) створення сприятливих умов для розвитку різних форм підприємниць­кої діяльності;

г) роздержавлення економіки (приватизація, акціонування, справжнє, ре­альне кооперування та ін.);

д) демонополізація економіки та створення умов для добросовісної кон­куренції;

е) радикальна перебудова фінансово-кредитної та грошової системи;

ж) здійснення активної структурної та інвестиційної політики;

з) створення сучасної системи соціального захисту населення, яке цього потребує, окремо для:

— працюючих (система компенсацій), щоб запобігти зниженню рівня жит­тя через зростання цін;

— допомога у разі безробіття;

— ще не працюючих (діти, молодь);

— вже не працюючих (інваліди, пенсіонери).

"Програмою..." намічалося здійснити комплекс заходів щодо поглиблення реформи, створення реальних гарантів невідворотності пе­реходу до ринкової економіки, зокрема у сфері:

а) фінансової політики;

б) грошово-кредитної політики;

в) лібералізації цін;

г) зовнішньоекономічної політики;

д) програми приватизації;

е) інвестиційної політики;

ж) програми розвитку конкурентних ринків;

з) антимонопольних заходів;

і) політики доходів і обмеження та регулювання заробітної плати;

ї) захисту більш вразливих верств населення.

До переваг ринкової системи слід віднести такі:

1) ефективність розподілу ресурсів, бо конкурентна боротьба між вироб­никами спрямовує ресурси у виробництво тих товарів і послуг, які найбільш необхідні суспільству, а це веде до максимальної економічної ефективності;

2) можливість успішного функціонування ринку за наявності обмеженої інформації; досить мати дані про ціну і витрати виробництва;

3) гнучкість, висока пристосованість до умов, що змінюються;

4) оптимальне використання досягнень НТП, новітніх технологій, що доз­воляє тому, хто їх використовує, мати тимчасову перевагу над конкурентами;

5) свобода вибору дій і споживачів, і виробників;

6) здатність до задоволення різноманітних потреб, підвищення якості то­варів (послуг), більш швидке коригування нерівноваги ринку, диспропорцій в економіці.

Водночас ринкова система має і свої негативні сторони, бо:

1) ринкова система допускає і навіть стимулює згасання свого головного контролюючого механізму — конкуренції;

2) в міру послаблення конкуренції підривається і суверенітет споживача, ринкова система втрачає можливість розподіляти ресурси в чіткій відповідності з бажанням споживачів. Ринок починає орієнтуватися не на виробництво соці­альне необхідних товарів, а на задоволення запитів тих, хто має гроші;

3) ринкова система дозволяє найбільш спритним підприємцям нагромад­жувати величезну кількість матеріальних ресурсів, а право спадщини з часом посилює цей процес нагромадження, що породжує надзвичайно нерівномір­ний розподіл грошових доходів;

4) ринкова система не сприяє збереженню не відтворюваних ресурсів, не має економічного механізму захисту навколишнього середовища, не може ре­гулювати використання ресурсів, які належать всьому людству;

5) ринкова система не створює стимулів для виробництва товарів і послуг колективного користування (шляхи, мости, громадський транспорт, освіта, охорона здоров'я тощо), не забезпечує фундаментальних досліджень у науці.

Инфраструктура (в экономическом аспекте) - комплекс базовых отраслей и совокупность экономических отношений (прежде всего отношений экономической собственности), которые возникают и развиваются в процессе деятельности людей относительно использования объектов инфраструктуры и присвоения условий и результатов такой деятельности.

Функции инфраструктуры:

• продвижение товаров к непосредственному потребителю;

• обеспечение обратной связи между производством и потреблением;

• перераспределение ресурсов между отраслями и внутри них;

• аккумуляция временно свободных денежных средств, регуляция денежного обращения.

	Виды рынков
	товаров и услуг	финансовый	труда
Биржи	Товарные	Фондовые Валютные	Труда
Компании	Лизинговые торгово-посреднические Коммерческие Страховые	Аудиторские Страховые Брокерские Трастовые Инвестиционные	-
Фонды	Страховые	Инновационные Государственного имущества Инвестиционные Регионального регулирования Научно-технических программ Стабилизационные	Пенсионный Занятости Содействия предпринимательству
Комитеты и комиссии	Антимонопольный	Антимонопольный Комиссия по ценным бумагам и фондовой бирже
Центры	Коммерческие Информационного и юридического обслуживания	Информационного и юридического обслуживания	Подготовка кадров Коммерческие центры подготовки, переподготовки и трудоустройства
Государственные инспекции	По ценам и стандартам	По контролю за ценными бумагами Налоговая Страховой надзор	Инспекция по контролю за выполнением законодательства о занятости
Другие организации	Промышленная палата Консалтинговая фирма	Аукционы Коммерческие банки Аудиторские и консультативные фирмы Консалтинговые фирмы

Инфраструктура - это совокупность рыночных институтов (бирж, банков, финансово-кредитных учреждений, служб занятости), которые обеспечивают обращение разнообразных товаров, услуг, денег, ценных бумаг, рабочей силы, и влияют на функционирование экономической системы в целом.

Виды рынков	Элементы рыночной инфраструктуры
Рынки средств производства и предметов потребления	товарные ярмарки и биржи, сеть торговых посредников (маклеров, дилеров, брокеров), лизинговые фирмы, сервисные центры, фирменные и комиссионные магазины, центры и пункты проката
Финансовый рынок	Фондовые и валютные биржи, коммерческие банки, страховые компании, аудиторские фирмы
Рынок рабочей силы	биржи труда, посреднические службы трудоустройства (частные и государственные)

Инфраструктура рынка подразделяется на:

Организационная база инфраструктуры рынка включает снабженческо-сбытовые, брокерские и другие посреднические организации, коммерческие фирмы крупных промышленных предприятий.

Материальная база состоит из транспортных систем, складского и тарного хозяйства, информационной системы и средств связи.

В кредитно-расчётную базу входят банковские и страховые системы, крупные самостоятельные кредитно-сберегательные учреждения.

К основным объектам инфраструктуры относят разные виды бирж (важнейшие объекты), аукционы, ярмарки, банки, страховые компании, информационные центры, рекламные агентства, торговые палаты, консалтинговые и аудиторские компании но др., которые в то же время являются структурными элементами рыночной инфраструктуры.

Биржа - это учреждение и организационная форма оптовой торговли массовыми товарами (товарная биржа), или центр систематических операций покупки-продажи ценных бумаг (фондовая биржа), а также рабочей силы (биржа труда).

В зависимости от масштабов государственного вмешательства в биржевую торговлю выделяют три основных типа товарных бирж:

• Частные биржи. На этих биржах разрешается присутствовать только членам биржевой корпорации, которая представляет собой акционерное общество с публичной отчётностью и большим количеством членов. Указанный в уставе биржи основной капитал делится на определённое количество паёв или биржевых сертификатов. Каждый член биржи должен иметь не менее одного сертификата дающего право заключать сделки в помещении биржи. (Характерны для Англии, США).

• Публичные товарные биржи. Их учреждает само государство, которое осуществляет всестороннее регулирование биржевой деятельности, иногда вкладывает свои средства. Управление такими биржами ведётся специальным комитетом, который избирается маклерами и утверждается правительством. Членом такой биржи может стать любой предприниматель данного района, который внесён в торговыё реестр и имеет определённыё размер оборота капитала. Для осуществления операций на таких биржах могут допускаться лица – не члены биржи, которые приобрели разовые билеты. (Характерны для Франции, Бельгии и других стран Западной Европы).

• Для стран СНГ характерны смешанные биржи – по происхождению и по составу участников, т. е. в составе учредителей выступают центральные и местные органы государственного управления, с одной стороны, и негосударственные структуры, с другой. Ни один из двух элементов (государственный и коллективно-частный), как правило, не является преобладающим, хотя удельный вес в капитале колеблется в пользу той или иной группы.

Заключение сделок – функция членов биржи, которые являются профессиональными посредниками – брокерами – при заключении сделок по купле- продаже биржевых товаров.

Биржи – не коммерческие организации, хотя первоначально в странах СНГ они создавались как коммерческие, так как ставили цель – получение прибыли.

Основные отличительные черты товарной биржи как рынка:

• Это организованный, регулируемый рынок.

• Торговые сделки заключаются в определённом месте (только в здании биржи) и в определённое время.

• Купля-продажа не товаров, а контрактов на их поставку.

• Продажа контрактов на стандартные партии товаров по образцам или техническим условиям, описанным в контрактах.

• Регулярность торгов, что позволяет одновременно сосредоточить на бирже покупателей и продавцов и определить базисные рыночные цены.

• Свободная купля-продажа контрактов, т. е. покупатель свободно выбирает продавца, а продавец – покупателя.

• Действие свободных рыночных цен, которые складываются под влиянием соотношения спроса и предложения.

• Проведение торгов по единым биржевым правилам, действие которых организует рынок.

• Активное и непосредственное участие в торгах биржевых посредников (брокеров).

• Наличие типизации контрактов и минимальных партий поставок, что значительно упрощает ведение торговли.

• Осуществляется котировка цен.

• Гласность биржевых сделок и обеспечение (гарантия) равенства участников биржи.

В зависимости от того, какое участие в биржевых торгах принимают их посетители, биржи подразделяются на открытые и закрытые. В торгах на закрытых биржах могут участвовать только биржевые брокеры, на открытых – кроме брокеров, договора подписывают также и посетители.

В зависимости от номенклатуры товаров, обращающихся на бирже, различают универсальные (общего типа) и специализированные. На универсальных биржах ведутся операции по широкому кругу разнородных товаров. Специализированные биржи имеют по товарную специализацию.

По сфере деятельности, выполняемым функциям и роли международной торговле биржи делятся на международные и национальные. Международные биржи обслуживают конкретные мировые товарные рынки.

В начале XX ст. сформировались четыре основных типа бирж:

первый - как доступное для всех собрание;

второй - как замкнутое, всесторонне регламентированное государством собрание;

третий - как всесторонне регламентированная государством корпорация;

четвертый - как свободная корпорация или частная организация последней.

Биржа труда - элемент рыночной инфраструктуры, которая регулярно осуществляет посреднические операции на рынке труда. Система бирж труда способствует осуществлению согласованной государственной политики в сфере занятости населения.

Товарная биржа - коммерческое предприятие, регулярно функционирующий рынок однородных товаров с определенными характеристиками. Это объединение предприятий торговли, сбыта, обмена, цель которой - заключение соответствующих соглашений, выявление товарных цен, спроса и предложения товаров, изучение благоустройства и облегчения товарооборота и обменных операций, представительство и защита интересов членов биржи, решения споров относительно операций и тому подобное.

Под воздействием времени и экономической конкуренции среди товарных бирж произошла четкая специализация:

цветных металлов - Лондонская, Нью-йоркская;

натурального каучука - Нью-йоркская, Лондонская, Амстердамская, Сингапурская;

зерна - Чикагская, Лондонская, Ливерпульская, Роттердамская, Антверпенская, Миланская;

сахара - Лондонская, Гамбургская.

Фондовая биржа - это организованный и регулярно функционирующий рынок, на котором происходит покупка-продажа ценных бумаг. На ней продают и покупают акции, облигации акционерных компаний и облигации государственных займов.

Акционерное общество образуется на основе устава, разработанного ее основателями и узаконенного государственными правовыми актами. Уставом предусмотрена максимальная сумма (уставный капитал), на которую могут выпускаться акции, и их нарицательную стоимость.

Акционерные общества - биржи, которые исполняют роль барометра экономической жизни.

Фондовый рынок (рынок ценных бумаг ) – это часть финансового рынка, где совершается эмиссия, купля-продажа ценных бумаг. Участниками рынка ценных бумаг являются эмитенты, инвесторы и инвестиционные институты.

Юридические лица, которые выпускают и продают ценные бумаги - продавцы, называются эмитентами.

Предприятия, государство, частные лица, покупающие ценные бумаги от своего имени и за свой счёт становятся инвесторами.

Инвестиционный институт может осуществлять свою деятельность на рынке ценных бумаг в качестве: посредника (финансового брокера), инвестиционного консультанта, инвестиционной компании, инвестиционного фонда.

Рынок ценных бумаг подчиняется юридическим законам (регистрация, гласность) и экономическим законам, важнейшими из которых являются: ликвидность, т. е. создание благоприятных условий для сделок; эффективность, т. е. учёт и снижение издержек по купле-продаже; информативность и надёжность, или гарантированность.

Рынок ценных бумаг базируется на следующих принципах:

• обеспечение любому лицу, желающему вложить свои деньги в ценные бумаги, полной информации о ценных бумагах и предприятии, которое их выпускает;

• жесткий контроль над всеми посредниками на рынке ценных бумаг;

• наличие методов борьбы с использованием служебной информации в корыстных целях.

Основными целями вложения финансовых активов в ценные бумаги являются:

получение дохода,

сохранность капитала,

рост капитала.

Различают:

• основные ценные бумаги, к которым относятся акции, облигации, векселя и закладные;

• производные – варранты, опционы и фьючерсы;

• финансовые, или почти деньги, к которым относятся чеки, кредитные карточки, депозитные сертификаты, банковские акцепты и некоторые другие финансовые документы.

В Украине выпускаются в обращение следующие основные виды ценных бумаг:

• акции,

• облигации,

• казначейские обязательства государства,

• сберегательные сертификаты,

• векселя.

Акция – ценная бумага без установленного срока обращения, удостоверяющая долевое участие в уставном фонде акционерного общества, подтверждающая членство в акционерном обществе и право на участие в управлении им, дающая право её владельцу на получение части прибыли в виде дивиденда, а также на участие в распределении имущества при ликвидации акционерного общества.

Именные акции – в них указывается имя или наименование держателя акции. В книгу регистрации акций вносятся сведения о каждой акции: её владельце, времени приобретения, их количестве у каждого акционера. Продажа именной акции другому владельцу без регистрации этого факта не допускается. Если такая акция продаётся другому лицу, то общество выписывает акцию для нового владельца, а старую погашает.

Акции на предъявителя служат предметом свободной купли и продажи и носят анонимный характер. При их регистрации фиксируется только их общее количество.

По способам получения дивидендов и участия в управлении акционерным обществом акции подразделяются на: привилегированные и простые (обыкновенные).

Привилегированные акции дают их владельцу преимущественное право на получение дивидендов, а также на приоритетное участие в разделе имущества акционерного общества в случае его ликвидации.

Простые (обыкновенные) акции – удостоверяют факт передачи акционерному обществу части капитала, дают право на участие в распределении чистой прибыли после выплаты дивидендов по привилегированным акциям, а также гарантируют право на участие в управлении обществом.

Дивиденд – часть дохода, выплачиваемая собственнику акции, и выплачивается по итогам года в порядке, предусмотренном уставом акционерного общества, за счёт прибыли, которая остаётся в его распоряжении после уплаты установленных законодательством налогов, других платежей в бюджет, процентов по банковскому кредиту. За последние 20 лет общемировой уровень дивидендов составил 4-4.5%.

Облигация – ценная бумага, удостоверяющая внесение её владельцем денежных средств и подтверждающая обязательство возместить ему номинальную стоимость этой ценной бумаги в предусмотренный в ней срок с выплатой фиксированного процента (если иное не предусмотрено условиями выпуска). Облигация не даёт её держателю права участвовать в управлении фирмой.

Облигации могут выпускаться:

• именные и на предъявителя;

• процентные и беспроцентные (целевые);

• свободно обращающиеся или с ограниченным кругом обращения и т. д.

Выпускаются облигации следующих видов:

• облигации внутренних государственных и местных займов;

• облигации предприятия.

Казначейские обязательства государства представляют собой вид ценных бумаг на предъявителя, размещаемых исключительно на добровольных началах среди населения, удостоверяющих внесение их владельцами денежных средств в бюджет и дающих право на получение фиксированного дохода.

В зависимости от срока действия выпускаются следующие казначейские обязательства: краткосрочные, среднесрочные и долгосрочные. К краткосрочным казначейским обязательствам относятся ценные бумаги, которые имеют срок погашения до одного года. Некоторые из них выпущены на очень короткий срок (до 91 дня), они называются казначейскими векселями. Среднесрочные казначейские обязательства выпускаются сроком на 1-5 лет, а долгосрочные от 5 до 10 лет. К среднесрочным казначейским обязательствам относятся налоговые сертификаты казначейства, срок погашения которых может растягиваться до 10 лет. Долгосрочные казначейские обязательства (векселя) имеют срок погашения от 10 до 30 лет.

Сберегательный сертификат – письменное свидетельство банка о депонировании денежных средств, удостоверяющее право вкладчика на получение по истечении установленного срока депозита и процентов по нему. Сберегательные сертификаты бывают срочные – под определённый договорной процент на определённый срок, или до востребования.

Вексель – ценная бумага, удостоверяющая обязательство векселедателя уплатить по наступлении срока определённую сумму денег владельцу векселя (векселедержателю). Выпускаются следующие виды векселей:

• Простой вексель (соло-вексель) – составляется должником (векселедателем), в нём указывается, кто и кому его выдан, на какую сумму и на какой срок, где и кому будет уплачена указанная сумма, подпись векселедателя и печать.

• Переводной вексель (тратта) – составляется кредитором (трассантом) и содержит приказ должнику (трассату) об уплате обозначенной суммы предъявителю векселя (ремитенту). В нем указывается, кроме данных содержащихся в простом векселе, ещё наименование третьей стороны – кто будет платить, т. е. здесь векселедатель не является плательщиком.

Варрант – ценная бумага, дающая право на покупку других ценных бумаг при их первичном размещении по определённой цене и продаваемая эмитентом этих ценных бумаг.

Право – это документально засвидетельствованная привилегия держателя акций купить дополнительные акции у данного акционерного общества.

Опцион – это ценная бумага, дающая её владельцу право купить или продать по определённой цене и в обусловленный срок какие-то ценные бумаги, являющиеся предметом опциона.

Ордер – в торговле ценными бумагами имеет два значения:

1. Он выступает как сертификат, удостоверяющий собственность на ценные бумаги.

2. Как сертификат, удостоверяющий право держателя на покупку дополнительных акций данной корпорации.

Фьючерсы – стандартные срочные контракты, которые заключаются между продавцом (эмитентом) и покупателем, на осуществление купли-продажи определённой финансовой бумаги по заранее зафиксированной цене.

Дериватив – стандартный документ, который подтверждает право и/или обязательство приобрести или продать базовый актив (товары, ценные бумаги, средства и их характеристики) на определённых условиях в будущем. Деривативами являются: форвардный контракт, фьючерсный контракт, опцион.

Существует две организационные формы рынка ценных бумаг:

• Централизованный (биржевой) рынок, формой организации которого является фондовая биржа, на которой постоянно обращаются допущенные к обращению биржевым комитетом ценные бумаги.

• Децентрализованный (внебиржевой), или «уличный» рынок – это рынок, на котором оборачиваются как допущенные, так и не допущенные к обращению на фондовых биржах ценные бумаги. Он состоит из брокерских фирм, коммерческих банков, которые занимаются аналогичными операциями с ценными бумагами, которые поддерживают между собой связи при помощи телефона, телекса, компьютерной сети и других средств связи.

Национальный депозитарий – это Национальный банк ценных бумаг. Он создаётся в форме акционерного общества под государственным надзором, которое не ставит цель – получение прибыли. Участниками и акционерами Национального депозитария могут быть все желающие государственные учреждения, биржи, банки, торговцы ценными бумагами и другие учреждения.

На биржах совершается два основных вида сделок: сделки с реальным товаром и сделки без реального товара.

Сделки с реальным товаром – завершаются переходом товара от продавца к покупателю, т. е. сдачей-приёмом реального товара на одном из биржевых складов. Это означает, что продавец, который продал товар на бирже, обязан иметь этот товар в наличии и фактически поставить его в обусловленный контрактом срок.

Сделки с реальным товаром в зависимости от срока поставки делятся на сделки с немедленной поставкой и сделки с поставкой в будущем.

Сделки с немедленной поставкой обычно называют сделками на наличный товар («КЭШ» или «СПОТ») – это такие сделки, которые совершаются на товар, находящийся во время торга на территории биржи в принадлежащих ей складах или ожидаемый к прибытию на биржу в день торга до окончания Биржевого собрания, а также на товар, находящийся на момент заключения сделки в пути.

Сделки с поставкой в будущем обычно называют форвардными или срочными сделками, т. е. взаимная передача прав и обязанностей в отношении реального товара с отсроченным сроком поставки. Они предусматривают поставку продавцом реального товара по цене, которая зафиксирована в контракте на момент его заключения и в оговоренный в нём срок.

Процесс длительного развития биржевой торговли привёл к использованию на бирже сделок без реального товара, которые в настоящее время делятся на фьючерсные и опционные.

Фьючерсные сделки представляют собой взаимную передачу прав и обязанностей в отношении стандартных контрактов на поставку биржевого товара, т. е. они не предусматривают обязательства сторон поставить или принять реальный товар (в срок, оговоренный контрактом), а предусматривают куплю или продажу прав на товар (бумажные сделки). Фьючерсный контракт не может быть просто аннулирован (по биржевой терминологии – ликвидирован).

Опционные сделки выступают логическим продолжением фьючерсных сделок. Отличительной их особенностью является то, что объектом сделок становится обязательство (право) купить или продать некоторое число фьючерсных или наличных контрактов по заданной цене в течение оговоренного срока в будущем (т. е. уступка прав на будущую передачу прав и обязанностей в отношении биржевого товара или контракта на его поставку).

Таким образом, заключая сделки на бирже, их участники преследуют цели:

• покупка и продажа реального товара;

• осуществление спекулятивных операций;

• хеджирование (страхование от возможного изменения цен).

Покупка и продажа реального товара. Эти сделки совершаются производителями с целью реализации выпускаемых ими товаров; потребителями – с целью обеспечения себя необходимыми товарами (сырьё, оборудование); торговцами – с целью дальнейшей перепродажи товаров. Эти сделки осуществляются как на наличный товар, так и на срок.

Спекулятивные операции совершаются на бирже с целью получения прибыли от купли-продажи биржевых контрактов в результате разницы между ценой биржевого контракта в день его заключения и ценой в день его исполнения. Это игра на повышение или понижение цен, когда биржевые контракты покупаются с целью их продажи в дальнейшем по более высокой цене или продаются в расчёте на последующее снижение цен. Такие операции чаще проводятся с фьючерсными контрактами, реже с реальным товаром.

Операции хеджирования (страхования). Фьючерсные сделки нередко дополняются страхованием (хеджированием) от возможных потерь в случае изменения рыночных цен. К хеджированию прибегают также фирмы, покупающие или продающие товары на срок на бирже реального товара (или вне биржи). Операции хеджирования состоят в том, что фирма, продавая товар с поставкой в будущем, принимая во внимание существующий в момент заключения сделки уровень цен, одновременно совершает обратную операцию, т. е. покупает фьючерсные контракты на тот же срок и на то же количество товара. Фирма, покупающая реальный товар с поставкой в будущем, одновременно продаёт на бирже фьючерсные контракты. Принцип страхования здесь построен на том, что если в сделке одна сторона теряет как продавец реального товара, то она выигрывает как покупатель фьючерсов на то же количество товара и наоборот.

Из вспомогательных функций наибольшее значение имеет котировка цен, которая заключается в фиксации и опубликовании цен, выявившихся на данном Биржевом собрании. Котировка осуществляется специальным органом – котировальной комиссией, создаваемой биржевым комитетом под председательством одного из его членов.

Котировки биржевых цен могут иметь различные формы:

по характеру:

• цены заключённых сделок,

• цены продавцов,

• цены покупателей;

по моменту совершения сделок:

• цены в момент открытия биржи,

• цены в середине биржевого собрания,

• цены в момент закрытия биржи.

Существует два метода ведения биржевого торга:

• публичная торговля, при которой сделки заключаются путём выкриков, дублируемых иногда сигналами, подаваемыми рукой и пальцами;

• торговля «шёпотом» – имеет ограниченное распространение в странах Юго-Восточной Азии и Японии.

Основные участники биржевых торгов – брокеры и маклеры.

Брокер – биржевой посредник между покупателями и продавцами. Биржевые операции брокер осуществляет за счёт клиентов, получая за посредничество определённую плату (брокерскую комиссию, в мировой практике – 0,25% - 3% от суммы сделки).

Брокерские фирмы – особый вид посреднических фирм, в обязанности которых входит функция сведения контрагентов. По законам некоторых стран брокеры не могут выступать сами покупателями или продавцами товаров, которые им поручено продать или купить.

Маклеры (джобберы, дилеры) – особая группа участников биржевых операций, использующих биржевой механизм главным образом с целью игры на повышение или понижение цен. Маклеры покупают и продают за свой счёт и от своего имени, на свой риск.

Государство - это тот институт, который сопровождает человечество в течение почти всей его истории и играет важную роль в обеспечении жизнедеятельности человека и общества.