![](/user_photo/2706_HbeT2.jpg)
- •1.Фінансовий посередник як субєкт грошового ринку
- •2.Банки як провідні фінансові посередники
- •3.Банківська система :принципи побудови та її структура
- •4.Небанківські фінансово-кредитні установи та проблеми їх розвитку в Україні.
- •5. Особливості функціонування фінансових посередників у країнах з розвинутою економікою.
- •6.Походження, функції та операції цб
- •8 Банк Англії
- •9 Банк японії
- •10.Європейський центральний банк
- •11.Побудова та розвиток нбу,його структура та ф-ції
- •12.Державне регулювання грошової системи
- •13. Суть ,цілі та типи грошово-кредитної політики
- •14. Інструменти грошово-кредитної політики
- •15. Поняття та класифікація комерційних банків
- •16. Операції комерційних банків
- •17.Стабільність банківської системи та механізм її забезпечення
- •18.Становлення банківської системи України
- •20.Міжнародне банківництво
- •21. Передумови створення міжнародних та регіональних валютно-кредитних установ.
- •22. Міжнародний валютний фонд: цілі створення та характеристика діяльності.
- •23. Світовий банк та група світового банку.
- •24.Регіональні міжнародні кредитно - фінансові інституції
- •84.Банк міжнародних розрахунків
- •26.Глобалізація як сучасна тенденція розвитку світової економіки
- •1.Фінансовий посередник як субєкт грошового ринку
12.Державне регулювання грошової системи
Регулювання грошового обігу — сукупність заходів, що відбуваються в сфері грошового обігу з метою забезпечення його сталості, стримування інфляції, гнучкого забезпечення грошима потреб сфери обігу; є складовою частиною грошово-кредитної політики держави.
Визначальна роль у здійсненні всього комплексу заходів держави у сфері грошового обігу та кредитних відносин належить її центральному банку.
Вплив на основні параметри грошового обігу здійснюється через такі інструменти:
— прямі (механізми готівкової емісії; встановлення межі кредиту центрального банку, що надається урядові та банківським установам; пряме регулювання позикових операцій банків, визначення маржі, межі на вартість кредитних ресурсів, що виділяються, згідно з пріоритетами макроеконо-мічної політики, для фінансування окремих галузей економіки, обмеження споживчого кредиту);
— опосередковані (здійснення операцій на відкритому ринку; регулювання норм банківських резервів; регулювання облікової ставки процента на позики, що надаються центральним банком).
Операції на відкритому ринку — гнучкий валютно-платіжний інструмент, який виявляється у продажу чи купівлі центральним банком цінних паперів на відкритому ринку в комерційних банків, а також застосовується для проведення експансивної (купівля цінних паперів) або рестрикційної (продаж цінних паперів) грошово-кредитної політики.
Політика облікової ставки виявляється в змінах облікової ставки відповідно до кон'юнктурних коливань економіки і застосовується для управління кредитною активністю.
Політика мінімальних резервів — найжорсткіший інструмент грошово-кредитного регулювання; виявляється в маніпуляції нормою обов'язкових резервів, які комерційні банки зобов'язані зберігати на рахунках у центральному банку; застосовується як засіб швидкого стиснення чи розширення кредитної маси в системі.
13. Суть ,цілі та типи грошово-кредитної політики
У XX ст. формується система державного регулювання економіки і, зокрема, така важлива складова її частина, як грошово-кредитна політика.
Грошово-кредитну (або монетарну) політику звичайно визначають як комплекс взаємопов'язаних заходів з регулювання грошово-кредитного ринку, які проводить держава через центральний банк. Центральний банк виступає в ролі провідника, автора грошово-кредитної політики, тобто її головного суб'єкта. Проте слід зазначити, що при розробці грошово-кредитної політики, визначенні її основних параметрів центральний банк орієнтується на макроекономічні показники, які визначаються органами законодавчої і виконавчої влади
Стратегічні цілі загальнодержавної економічної політики — це:
- економічне зростання;
- висока зайнятість населення;
- стабільність цін у державі;
- рівновага платіжного балансу.
Центральний банк спрямовує свою грошову-кредитну політику, в першу чергу, на забезпечення стабільності цін і зниження рівня інфляції. Слід зазначити, що ефективність грошово-кредитної політики значною мірою залежить від узгодженості кінцевих (стратегічних) цілей грошово-кредитної і загальнодержавної економічної політики.
Потреба у визначенні проміжних цілей викликана тим, що інструменти грошово-кредитної політики (політика відкритого ринку, політика рефінансування, політика обов'язкових резервних вимог) в основному не мають прямого безпосереднього впливу на кінцеві цілі. За проміжні цілі центральні банки звичайно вибирають досягнення певних змін обсягу грошової маси МЗ (або окремих її агрегатів), або певних змін у рівні процентної ставки.
Грошово-кредитна політика не може орієнтуватися виключно на обмінний курс, вона використовує його як один із цільових орієнтирів
Для досягнення зазначених проміжних цілей центральні банки, як правило, встановлюють ще й оперативні цілі, які вони можуть контролювати. Головним чином центральні банки орієнтуються на монетарну (грошову) базу, тобто гроші, які вони самі безпосередньо створюють (готівка в обігу поза банківською системою і резерви комерційних банків).
Грошово-кредитну політику можна класифікувати за кількома критеріями. Найбільш поширеною є класифікація за спрямованістю та мірою впливу регулятивних заходів на пропозицію грошей. За цим критерієм зазвичай виділяють два типи: політику монетарної експансії та політику рестрикції, які є крайніми, протилежними за спрямованістю дії варіантами з усіх можливих механізмів регулювання пропозиції грошей. Але між ними можуть бути проміжні варіанти таких механізмів — політика рефляції та політика дезінфляції.
Експансійна політика полягає в довільному, швидкому зростанні пропозиції грошей, завдяки чому гроші стрімко «дешевіють», а інфляція набуває високих темпів. Тому цю політику називають ще політикою інфляції, або політикою «дешевих грошей». На етапі розгортання експансійної політики послаблюються контроль і обмеження на емісійну діяльність та операції з рефінансування центрального банку, на кредитну діяльність комерційних банків (знижується норма обов’язкового резервування, облікова ставка, ставки рефінансування, ставки на ринку міжбанківського кредиту тощо).
Більш доцільною і дієвою є політика рефляції, яку можна назвати ще політикою «м’якої» інфляції. Пропозиція грошей за цієї політики нарощується повільно, контрольовано. Рефляція зазвичай проводиться після дефляції (рестрикції), у зв’язку з чим вона передбачає поступове підвищення цін до рівня, на якому вони були до початку дефляції. Політика рестрикції (обмеження) полягає в різкому скороченні пропозиції грошей, зменшенні маси їх в обороті. Досягається це обмеженням грошово-кредитної емісії ужорсточенням умов та зниженням обсягів рефінансування центральним банком комерційних банків, зменшенням обсягів кредитування суб’єктів господарювання та населення. Застосовується звичайно в умовах високої інфляції з тим, щоб загальмувати подальше розкручування інфляційної спіралі. Тому політика рестрикції має протилежний щодо політики інфляції вплив на економіку і її ще називають політикою дефляції, або «дорогих грошей».
Політика дезінфляції може проводитися як після політики рестрикції, «підчищуючи» її наслідки в економіці, так і після політики дефляції, виконуючи подібну ж місію. Така зміна монетарної політики є неминучою через циклічність коливань ділової активності, хоч і вона є досить «незручним» для економіки методом монетарного забезпечення. Ця політика багато в чому нагадує відоме керування за принципом «стій-іди».