Лекція 1 Античний період географічних відкриттів та розвитку географії

Географія, як і будь-яка наука, не є застиглим коломколом питань, що становлять предмет її досліджень. Упродовж багатьох століть мінялися її зміст і теоретичні погляди вчених. У розвитку географічних знань величезне значення мав процес розширення просторового кругозору, що було пов'язане з територіальними географічними відкриттями. Саме мандрівники привозили з далеких країн той фактичний матеріал, на основі узагальнення якого будувалися різні наукові ідеї і гіпотези, а також і сама будівля науки. Далекі сухопутні подорожі різними народами робилися виключно в практичних цілях: гонитва за торговими баришами, пошуки нових земель для заселення тощо. Лишеише в новітній час сухопутні і морські експедиції стали здійснюватися із суто науковими завданнями..

Крім того, географія, що завжди перебувалаперебувала в центрі природознавства, не могла стояти в стороні від розвитку філософської думки|. Одночасно слід пам'ятати, що історію розвитку географії не можна розглядати лише як процес суто кількісного накопичення географічних знань. Якісні зміни характеру цих знань зумовлюють поділ історії географічної науки на певні періоди і етапи.

Географічні уявлення найдавніших культурних народів. Перші донаукові географічні уявлення найдавніших роз'єднаних один з одним людських племен визначалися слабким розвитком продуктивних сил, безсиллям людини в боротьбі з природою і внаслідок цього надзвичайно вузьким просторовим кругозором. У ті далекі часи зачатки наукових знань ще тісно перепліталися з релігійними і міфічними переконаннями. Спостережувані природні процеси і явища пов'язувалися з діяльністю всемогутніх богів. Елементарні географічні відомості, накопичені первісними людьми, усно передавалися від покоління до покоління, в окремих випадках фіксувалися у вигляді примітивних креслень і малюнків. Про сам характер географічних уявлень первісних племен можна судити лише з непрямих даних, які ґрунтуються головним чином на результатах вивчення культури «відсталих» племен і народностей, які аж до зіткнення з європейцями залишалися ще на стадії первіснообщинного ладу.

Достовірніші відомості про географічні уявлення найдавніших культурних народів сучасна наука має завдяки письмовим документам, що збереглися, скульптурним зображенням, а також деяким картографічним творам. Першопочатки наукових знань у галузі астрономії, математики і механіки виникли в Єгипті, в державах Месопотамії, Північній Індії і в Китаї за багато сторіч до нашої ери. Народи цих найдавніших культурних держав володіли вже значним просторовим кругозором, але природні явища вони продовжували вважати результатом дії різних богів. Уявлення про Землю ґрунтувалися на безпосередньому сприйнятті навколишньої природи: вавилонці вважали Землю величезним островом, оточеним з усіх сторін океаном. Єгиптянам Земля уявлялася витягнутим із півночі на південь прямокутником, обмеженим з усіх боків горами. Найдавніші індійці описували Землю подібною до квітки лотоса, одна з пелюсток якого утворює п-ів Індостан, і т.д.

Деякі найдавніші народи здійснювали значні, як на той час, сухопутні подорожі і морські плавання. До нас дійшли відомості про те, що єгиптяни в третьому тисячолітті до н.е. плавали по Середземному і Червоному морях; до XV ст. до н.е. відноситься їх морська експедиція через Червоне море в далеку країну Пунт (що, ймовірно, розташовувалася на п-ві Сомалі). Що фінікійці, які мешкали на східних берегах Середземного моря, вже в XII ст. до н.е. стали виходити на своїх кораблях в Атлантичний океан. Близько 600 р. до н.е. фінікійські мореплавці, що перебували на службі у єгипетського фараона Нехо, вийшовши з Червоного моря, здійснили за три роки плавання навколо Африки.

Наукові знання народів Ассиро-Вавилонії, Єгипту і Фінікії були доповнені і приведені в систему вченими античної Греції, а потім Римської імперії — найбільш розвинених рабовласницьких держав стародавнього світу. Стародавні греки успадкували від єгиптян геометрію і сонячний календар, у ассиро-вавилонян запозичували астрономічні знання, сонячний годинник (гномон), поділподіл доби на 12 годин, у фінікійців — алфавіт і найменування частин світу Європа і Азія.

Користуючись монографією І.П. Магидовича та В.І. Магидовича, законспектуйте матеріал, що стосується найдавнішої доби в розвиткові географічних знань.

Античне географічне знання. Географічні знання стародавніх греків епохи родового ладу|| і його розкладання знайшли віддзеркалення в епічних поемах Гомера (IX—VIII ст. до н. е.) і Гесіода (VIII—VII ст. до н. е.). У цих поемах реальні географічні відомості перепліталися з міфологічними уявленнями. Земля уявлялася величезним диском, оточеним річкою — океаном.

З політичними революціями VI ст. до н. е., що утвердили в Стародавній Греції рабовласницький лад, були пов'язані передумови для виникнення і розвитку тієї всеосяжної нерозчленованої науки (так званої натурфілософії), яка об'єднувала філософські переконання, вчення про природу і географічні уявлення. Першідавньогрецькі мислителі створюють перші природничонаукові космогонічні теорії про походження і будову Всесвітусвіту. Найвидатнішим із них був філософ Анаксимандр (610—546 рр. до н. е.). Він уперше висловив думку|, що Земля перебуває в центрі світу «без усякої опори»; формою вона нагадує невисокий циліндр, на одній з підстав якого лежить населений людьми суходіл (Ойкумена). Йому ж належали елементи вчення про історичний процес розвитку Землі і теорія про незліченну кількість світів.

У цих природничонаукових космогоніях містилися по початки того напряму| географії, який багато пізніше став називатися загальним землезнавством.

Розвиток мореплавства й торгівлі стародавніх| греків з народами, що населяли береги Середземного і Чорного морів, викликав потребу в складанні «периплів» (описів морського узбережжяузбережжя) і «перієгезів» (описів окремих країн). Це визначило виникнення початків другого напряму в географії — країнознавства. Автори цих описів, що містять не тільки географічний, але і історичний матеріал, не обмежувалися простим описом відвіданих країн, але і намагалися також дати пояснення природним явищам (наприклад, виникненню гірських долин). Таким чином, початок фізичної географії був пов'язаний, з одного боку, з матеріалістичною філософією, а з іншого — з практичними потребами того часу.

Іонійським ученим належать і спроби зображення відомих країн у вигляді карт (точніше, креслень). Автором першої карти, вирізаної на мідній дошці, був Анаксимандр. Його карту значно уточнив і зробив докладнішою його учень, історик і мандрівник Гекатей (близько 550—480 рр. до н. е.). Він зобразив відомий фрагмент суходолу в просторі, коло розділеному Середземним і Чорним морями. Північну частину суходолу він назвав услід за фінікійцями,| Європою, південну, — Азією (від фінікійських слів «ереб|» — захід і «асові» — схід Сонця). В межах останньої на захід від Нілу він виділив Лівію (Африку). Гекатей також дав докладний опис цих частин світу.

Мал. 1. Земля за давньогрецькими уявленнями.

За доби, що настала після закінчення греко-перських воєн (500—449 рр. до н.е.), розвиток торгівлі і розширення її зв'язківмореплавства, зведення крупних споруд в містах сприяють розвитку математики, астрономії, фізики, механіки, а також елементів фізичної географії. Питання загального землезнавства висвітлюються в творах| філософа Анаксагора (близько 500—428 рр. до н. е.) і великого мислителя Демокріта| (близько 460—359 рр. до н. е.), автора геніальної для| свого часу гіпотези про походження світів і теорії атомів, з'єднанням| яких пояснювалися всі тіла і природні явища. Розвитку країнознавства сприяють твори| багатьох істориків-мандрівників, серед яких найвидатнішим був Геродот (485—425 рр. до н. е.).

У цю епоху виникає уявлення, що північні і південні околиці дископодібної Земліє є нежилими від спекивнаслідок спеки (на півдні) і холоду (на півночі). В Геродота і його сучасників з'являються| елементи вчення про широтну природну зональність: У межах жилої землі виділяються три «пояси»: північний — сирий і холодний (Скіфія), південний — сухий і пустинний (Лівія, Єгипет, Аравія) і середній, найбільш сприятливий для життя людей (Середземномор'я).

На рубежі V і IV ст. до н.е. наукового характеру набуває теорія кулястості Землі (висловлена ще в V ст. до н.е. філософом Парменідом). Географічні знання всього попереднього часу були підсумовані Аристотелем (384—322 рр. до н. е.). До його доби відноситься початок диференціації наукових знань і виділення з колись єдиної натурфілософії фізики (так в ту епоху називалося природознавство) і метеорології, яка охоплювала і питання загального землезнавства. В своїх працях «Про небо», «Метеорологія» Аристотель порушив широкеколо питань фізичної географії, як то: походження туману і хмар, ґрунтових вод; його цікавлять проблеми режиму річок; він відстоює точку зору щодо постійної зміни поверхні Землі за рахунок коливання рівня морів тощо. Аристотель доводив кулясту фігуру Землі (за формою тіні Землі під час місячних затемнень і по зміні висоти зірок при пересуванні по Землі на північ і на південь).

Аристотель став виділяти на Землі теплові пояси, відділені один від одного лініями тропіків, «арктичного» «антарктичного» кіл. Між тропіками він поміщав «жаркий нежилий пояс», за полярними колами колами — «холодні нежилі пояси». Він уявлявуявляв Ойкумену розташованою в помірному поясі північної півкулі у вигляді овального острова і припускав існування в помірному поясі південної півкулі аналогічного масиву суші, можливо, населеного.

Користуючись монографією Н.К. Мукітанова, законспектуйте матеріал, що стосується розвитку географії у класичний період давньогрецької цивілізації (VІІІ–V ст. до н.е.).

Подальший розвиток географічних знань припадає на добу еллінізму (з 338 по 30 р. до н. е.). Походи Олександра Македонського до Передньої Азії і Індії, подорожі посланців єгипетських царів до Нубії і Ефіопії, а також плавання Піфея з Массалії (Марселя) уздовж|вздовж,уподовж| західних берегів Європи в північні країни значно розсунули рамки відомого у той час світу і змінили уявлення про «помірний жилий пояс». Його північна межа відсунута майже до Північного полярного колакола, а південна пройшла біля 12,5° пн.ш. (вона перетнула п-ів Сомалі і о. Цейлон). Для визначення географічної широти учені почали використовувати гномон (обчислюючи відносини між висотою стрижня і довжиною його тіні). Піфейуперше висловив думку про зв'язок океанських припливів з Місяцем.

Узагальнив нові географічні знання грецький математик, астрономом і географ Ератосфен (близько 276—194 рр. до н. е.). Йому належать «Географічні записки», що включали питання історії географії, загального землезнавства і країнознавства. Ератосфен точно визначив розміри земної кулі.

Ератосфен вдало використовував порівняльний метод при характеристиці окремих частин Ойкумени. Йому ж належить одна з перших спроб фізико-географічного районування. Він став виділяти в межах Ойкумени так звані «сфрагіди», тобто території, що відрізняються одна від одної природними умовами та особливостями побуту й життя місцевого населення (Індія, Іранське нагір'я, Месопотамія, Аравія і ін.). В межах деяких «сфрагід», що охоплює, наприклад, Аравійський п-ів, він виділяв декілька широтних природних зон.

Ератосфен розвинув учення іонійських мислителів і Аристотеля про безперервні зміні поверхні Землі, під дією, як би ми сказали, екзогенними чинниками. Він вірив, як і Аристотель, в існування ще одного масиву суші в «помірному жилому поясі» південної півкулі.

Наступний етап у розвитку географії був пов’язаний із діяльністю астронома Гіппарха (близько 190— 125 рр. до н. е.) і історика Полібія (200—120 рр. до н. е.) Гіппарх прийняв позицію Ератосфена про розміри Землі, але критикував його за неточність астрономічних даних при побудові Ойкумени. Він запровадивзапровадив у грецьку науку терміни «широта» і «довгота». Він сформував уявлення про «клімати», як про широкі смуги, що характеризуються певною тривалістю літнього дня, висотою Сонця і деяких яскравих зірок над горизонтом. Цевчення міцно увійшло до літератури і збереглося до кінця XVIII в. Полібій в «Загальній історії» повідомив багато нових географічних відомостей про західні райони і вперше висловив думку про їх населеність.

Визначення Ератосфеном розмірів Землі, протяжності Ойкумени, що зайняла скромне місце на поверхні земної кулі, дозволило деяким ученим висловити гіпотезу про існування і інших материків. Мабуть,уперше вона була запропонована в середині II в. до н.е. Кратесом Малосським, який на виготовленому їм великому глобусі показав пересічні широкі смуги «екваторіального» і «меридіонального» океанів. Вони відокремлювали один від одного симетрично розташовані чотири материки — Ойкумену і землю «періоїків» („поряд живуть”) в північній півкулі, а також землю «антоїківв» (що „навпроти живуть”) і «антиподів» („тих, що мешкають під ногами”) в південній півкулі. Це було широко відомо в стародавньому світі, підтримувалося грецькими та римськими ученими і дійшло до Середньовіччя.

23 5

12 5

Мал. 2

За доби Римської імперії значно збільшивсяобсяг обсяг географічних відомостей, що було пов'язано з походами римських леґіонерів і розвитком сухопутної і морської торгівлі. В галузі географії найбільшим ученим був Страбон (близько 64 р. до н. е.— 20 р. н. е.), автор великої праці «Географія в 17 книгах». Визнаючи географію наукою, що має велике значення для істориків і державних діячів, Страбон порівняно мало зупинявся на теоретичних питаннях і всю увагу приділяв детальному опису окремих частин Ойкумени. Проте, він розглядав питання фізико-географічного районування і звертав увагу на процеси, що змінюють вигляд Землі.. Страбону належить серйозна спроба зіставити всі географічні відомості свого часу і дати їх систематичний огляд. Подібно до Ератосфена, Страбон уявляв уявляв Ойкумену у вигляді острова. Такий погляд поділяли його сучасники — римські вчені Помпоній Мела і Пліній Старший.

II в. н. е., за словами Р. Геннінґа, був кульмінаційним пунктом в розвитку античного світу. Саме у цю епоху імперія досягла апогею своєї могутності і територіальної експансії. У цю епоху просторовий кругозір досяг такої широти, яка залишалася неперевершеною аж до XV в. (якщо не рахувати досліджень північних країн).

В цей час астрономія, картографія і географія знайшли свій закінчений вигляд в працях Клавдія Птолемея (близько 90—160 рр.), який розробив так звану геоцентричну систему світу і був автором «Керівництва з географії». У цій останній праці Птолемей розглядає| спосіб побудови географічних карт з використанням астрономічних даних і з урахуванням сферичної форми Землі.

На відміну від багатьох своїх попередників, Птолемей був прихильником так званої континентальної теорії, згідно з якою на Землі більшу частину її поверхні займають не моря і океани, а масиви суходолу (це уявлення сходило ще до Геродота і Полібія). На карті Ойкумени Птолемей не показує океану ні на північ, ні на схід від суходолу, обмежуючи його рамками карти. Він вважав простори в низьких широтах придатними до існування людей. На відміну від своїх попередників, він замкнув із півдня Індійський океан берегом «Невідомої південної землі», зі сходу — виступом Азії. За його уявленням, вся жила Земля простягається із заходу на схід на 180°, а з півночі на південь — майже на 80° (від 63° пн. ш. до 18°27' пд. ш.). На відміну від Ератосфена та Страбона, він на підставі реальних відомостей показує Каспійське море у вигляді замкнутого басейну. На його карті вперше показана річка Ра (Волга), що впадає в це море і створює великий закрут у бік річки Танаїс (Дін).

Користуючись монографією І.П. Магидовича та В.І. Магидовича, а також працею Н.К. Мукітанова, законспектуйте матеріал, присвячений елліністичній та римській епохам у розвитку античної географії (ІV ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.).