Література

1. Аристотель. О душе // Соч.: В 4 т. – М., 1983. – Т.1. – С. 18-122.

2. Бекон Ф. Новый Органон // Соч.: В 2 т. – М., 1972. – Т.2. – С. 5-222.

3. Богомолов А.С. Античная философия. – М., 1985. – С. 3-335.

4. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук: В 3 т. – М., 1974. – Т.1: Наука логики. – С. 123-480.

5. Гельвеций К. О человеке // Соч.: В 2 т. – М., 1974. – Т.2. – С. 5-568.

6. Гоббс Т. Левиафан //Избр. произв.: В 2 т. – М., 1964. – Т.2. – С.6-232.

7. Декарт Р. Рассуждение о методе // Избр. произв.: В 2 т. – М., 1989. – Т. 1. – С. 17-112.

МОДУЛЬ 5. ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ КЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

ПЛАН

1. Філософська думка у культурі Київської Русі.

2. Філософсько-гуманістична думка в Україні другої половини ХІІІ – першої половини XVII ст.

3. Філософія Григорія Сковороди.

4. Філософія просвітництва і романтизму в Україні кінця ХVIII – поч. ХІХ ст.

5. Професійна філософія в Україні ХІХ – поч. ХХ ст.

ТЕМИ РЕФЕРАТІВ

1. Генеза філософської думки Київської Русі в писемних пам’ятка зазначеного періоду.

2. Філософія Києво-Могилянської академії з точки зору її яскравих представників.

3. Філософія Георгія Кониського і Григорія Сковороди.

4. Філософія серця Григорія Сковороди і Памфіла Юркевича.

5. Філософія романтизму українських мислителів.

ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

1. Формування української філософської думки ІХ – ХІІ ст.

2. Філософи-гуманісти та їх роль у формуванні науки України ХІІ – ХVІІ ст.

3. Філософія Григорія Сковороди.

4. Філософія Просвітництва в Україні.

5. Філософія Романтизму в Україні.

6. Академічна філософія в Україні ХІХ – поч. ХХ ст.

БАЗОВІ ПОНЯТТЯ: кордоцентризм, софіїне знання, філософія серця, сродна праця, теоцентризм.

1. За словами В.С.Горського руйнування міфу і зародження філософії відбувається тоді, коли картина світу, що описувалась міфом, стає предметом вивчення, коли виникає потреба пояснити, що означають слова “добро” і “зло”, що приховується за словами, які описують міфологічну картину світу.

У філософії Київської Русі переважали екзистенціальні мотиви, кордоцентризм, при якому надавалася перевага “серця” над “головою”, пантеїзм та ін. Усі вони створювали неповторну цілісність – українську філософську думку.

988 рік – рік впровадження християнства - офіційно поділив історію східних слов’ян на язичницький і християнський періоди. Поступово чіткішими стають основні відмінності між язичницьким і християнським світоглядами. Християнське світосприйняття винесло за межі природи Бога, поставивши в центрі Всесвіту людину, на яку Бог здійснював вплив через посередництво природи.

Характерною рисою філософської думки Київської Русі було “софійне” розуміння філософського знання. На таку християнську традицію звертає увагу А.К.Бичко, вказуючи, що “саме особистість “софійного” знання дозволяє тлумачити києворуську (українську) ментальність як екзистенціальну, а християнство в Київській Русі сприймати “під знаком Софії.” Мудрість – це насамперед знання суті речей, їх сенсу, “божественного задуму їхнього створіння”.

Слід зазначити, що у філософії Київської Русі світоглядна орієнтація зміщується в духовний світ людини. Людина уявлялася не просто як частка космосу, природи, а як її “вінець”, господар. Людина – це “малий світ”, “мікрокосм”, відтворення Богом моделі Всесвіту як цілого. Підтверджує такі погляди І.Дамаскін. Такими поглядами формувалися і певні моральні норми, вимоги, цінності, орієнтації та ідеали. Саме ця сторона людського життя вважалася настільки важливою, що це привело фактично до екзистенції усієї філософської думки Київської Русі. Конфлікт між добром і злом проходив через усю філософську проблематику.

Про філософію Київської Русі, про її рівень прийнято судити по творчості таких давньоруських книжників: Іларіона Київського, Луки Жидяти, Феодосія Печерського, Нестора, Никифора, Володимира Мономаха, Данила Заточеника та ін.

Становлення української філософської думки припадає на складний етап занепаду могутності Київської Русі та розпаду її державної і політичної єдності. У період феодальної роздробленості із давньоруської спільної етнічної основи поступово починають формуватися три народності: українська, білоруська і російська. Та, не зважаючи на всі історичні катаклізми, Київ зберігав важливу роль у політичному, економічному, культурному та релігійному житті цих земель.

2. На початку XVI ст. засновується суспільно-політична та військово-адміністративна організація українського козацтва – Запорізька Січ. Перебуваючи постійно під загрозою нападу з боку турків і кримських татар, польських і місцевих феодалів, козацтво об’єдналось в могутню військову й політичну організацію.

Саме на цей період припадає пожвавлення економічних та культурних відносин між слов’янськими народностями, збільшується паломництво із Слов’янщини до Константинополя, на Афон та інші монастирські центри Балканського півострова. Вихідці з українських, російських та білоруських земель надовго оселяються у цих монастирях і утворюють цілі колонії – земляцтва.

Після завоювання турками Болгарії і Сербії наприкінці XIV ст. з балканських країн в Україну, в Росію та Білорусію пересиляється багато освічених південнослов’янських емігрантів. Чимало хто з них, обіймаючи високі посади в церковній ієрархії на східнослов’нських землях, відзначилися як культурні та політичні діячі.

Вже у XV – XVI ст. на Україну проникають віяння Ренесансу та Реформації. Поширення тут гуманістичних і протестантських ідей збіглося з посиленням національно визвольної боротьби українського народу проти чужоземного гноблення і католицько-шляхетського засилля, за визволення від феодалізму й духовного поневолення церквою. Вихідці з України, що здобували освіту за кордоном, зокрема у Краківському, Карловому, Падуанському, Болонському Сорбонському та в деяких німецьких університетах, у списках студентів і магістрів яких числилися “русини” чи “роксолани”, приносили і поширювали нові ідеї. У Празі існував навіть спеціальний “литовський колегіум”, у якому навчались литовці, білоруси та українці.

Зачинателями гуманістичної культури в Україні XV-поч. XVIст. були Ю.Дрогобич, П.Русин, Лукаш з Нового Міста, С.Оріховський-Роксолан та ін.

П.Русин у своїх творах на передній план виносить реальне життя, людську особистість. Людина, на його думку, повинна мати право на повноцінне життя, на свободу совісті, слова та віри. Найважливішими якостями людини повинні бути не багатство, посади, титули, а її розум, мужність, чесноти. Саме чеснота змушує людину до праці, звершень, які вказують шлях до справжнього щастя.

У центрі філософських поглядів Лукаша з Нового Міста – людина з її земними потребами, правом на власне життя, протягом якого необхідно постійно удосконалюватись.

С.Оріховський-Роксолан моральними обов’язками людини вважає працю на благо суспільства, військову службу юнаків. Саме ці обов’язки спрямовані на удосконалення людини, суспільства, спрямовані у майбутнє. З усіх доброчесностей понад усе Оріховський цінував мудрість, знання, розум та освіту.

Найбільшим і найвпливовішим культурноосвітнім осередком в Україні XVI ст. був центр, заснований 1576 року у місті Острозі на Волині князем Костянтином Острозьким. Це – перша греко-слов’яно-латинська школа вищого ступеня. Її утворили для боротьби проти польсько-шляхетського і католицького засилля. За типом Острозька школа досягла рівня єзуїтських колегій. У ній викладали “сім вільних наук” – граматику, арифметику, астрономію, риторику, діалектику, логіку, музику.

Першим ректором Острозької школи був учений і письменник, автор полемічного трактату “Ключ царства небесного”, прозових і віршових передмов до “Острозької біблії” Г.Смотрицький. Викладали в школі такі відомі діячі острозького літературно-наукового осередку, як В.Суразький, К.Острозький, грек К.Лукаріс, Д.Наливайко.

Майже всі острозькі діячі прагнули зняти різку протилежність, розрізненість земного і небесного світів. Серед них Г.Смотрицький, А.Римша, С.Пекалід, Х.Філарет та ін. Вони визнавали самоцінність земного світу, а талановиту, діяльну у земному світі людину проголошували “другим богом”.

В Острозькій академії було сконцентровано значний науковий інтелектуальний потенціал. Тут відбувався взаємообмін ідеями, що сприяло взаємозбагаченню острозьких книжників.

Особливого значення в процесі становлення і розвитку людини острозькі книжники надавали самопізнанню. Вони протиставляли Бога й світ, Бога й людину. А на основі протиставлення формували уявлення про нікчемність, гріховність людської природи. При цьому вірили в силу людського пізнання, що залежить від щирості, наполегливості й волі кожної людини. Христофор Філарет був переконаний, що ця віра допоможе українському народові розглядати свій власний потенціал як основу саморозвитку. Також Філарет обґрунтовує ідею свободи совісті, право людини на свою віру й церкву.

Вихованцями Острозької школи були видатні письменники, громадські та культурні діячі : Мелетій Смотрицький (син Герасима Смотрицького), Гаврило Дорофеєвич, Іван Княгицький, гетьман Петро Сагайдачний.

Як відомо, саме при Острозькій школі знаменитий російський і український першодрукар Іван Федоров заснував друкарню, яка мала величезне значення для поширення освіти, розвитку філософської думки.

Про високий рівень Острозького культурно-освітнього центру, про важливу його роль у житті тогочасного східнослов’янського світу свідчить зацікавленість ним у Ватікані. Ще на початку його діяльності (21 березня 1583 р.) папський нуцій А. Болоньєтті надіслав до Януша Острозького (син Костянтина) листа з Кракова, у якому запропонував свою допомогу в реорганізації Острозької академії. Безперечно, Острозький культурно-освітній центр відіграв величезну роль у житті тогочасної України, сприяв моральному розвиткові населення, однак проіснував він недовго.

Одночасно з Острозьким культурним центром розгортають свою боротьбу проти національного, релігійного, соціально-політичного гноблення братства. Саме завдяки їм з’являється нова сила, яка стає головним вогнищем і органом боротьби за національні права, проти католицизму.

Найдавнішим було Львівське Успенське братство, створене 1585р. Пізніше, у 1586 році, при ньому було відкрито школу, до якої мали доступ діти різних станів. Загальноосвітній рівень цієї школи був досить високий завдяки створеним новим шкільним програмам, педагогічній, науковій і видавничій діяльності таких видатних просвітителів, як Стефан та Лаврентій Зизанії, Арсеній Єлассонський, Кирило-Транквіліон Ставровецький, згодом – Іван Борецький та Памво Беринда.

Наприкінці XVI – на початку XVII століть братства виникають у Києві, Луцьку, Острозі, Вільно, Замості, Могильові, Мінську та багатьох інших містах.

Ректор Київської братської школи Кассіан (в миру Каллікст Сакович), зазначав, що в деяких місцях більш потрібні школи, аніж численні церкви. К.Сакович найвищою гідністю людини вважав освіченість і громадську діяльність, а не побожність і келійну замкненість. Громадянський подвиг, до якого все життя має готуватись людина, можливий, на його думку, лише тоді, коли йому передує виховний процес, тяжкий і добросовісний шлях навчання і праці. Уявленню про справжню людину для К.Саковича відповідала постать гетьмана Петра Конашевича – Сагайдачного.

Помітний представник братського руху Мелетій Смотрицький пише праці суспільно-громадського спрямування. Він закликає до людяності, звертається до сумління й самопізнання людини, надає самопізнанню і морального, і грмадянсько-політичного звучання. У своєму творі “Плач єдиної святої вселенської апостольської східної церкви” Мелетій Смотрицький подає науки до зверхників світських, до духовників, до люду посполитого.

Можна зробити висновок, що епоха кінцяXVI – початку XVII ст. в Україні була ознаменована появою друкування, розвитком шкіл і освіти, піднесенням літератури і мистецтва.

У XVII ст. послаблюється скутість літературної творчості церковно-релігійною ідеологією, література виходить за межі поліфункціональної писемності і набуває самостійного значення. Розвиток світських і естетичних функцій літератури позначається у специфічно художній тематиці. Відбувається подолання теоцентризму, поступове схиляння до антропоцентризму (слабне переконаність у залежності всього сущого од волі божої, загострюється інтерес до індивідуальної людської долі, зумовленої грою земних обставин).

Усі ці процеси протікають і зумовлені тенденціями, характерними для культури і стилю бароко. Ця стадія культурно-історичного розвитку відображала кризу феодалізму в епоху первісного нагромадження, гостроту суперечностей в релігійній і соціальній свідомості.

Прогресивна інтелігенція була причетна до різних сфер інтелектуальної діяльності. Її об’єднували спільні цілі й естетичні джерела. Порівняно з попередніми століттями XVII століття зібрало найбільше видатних людей в історії народу. Серед них Й.Борецький, П.Беринда, І.Вишенський, І.Гізель, брати Зизанії, П.Конашевич – Сагайдачний, Герасим і Мелетій Смотрицькі, Б.Хмельницький, Є.Славінецький, С.Яворський та багато інших. Діяльність цих особистостей сприяла зростанню національної свідомості народу, пробуджувала інтерес до власної історії, мови, культури, традицій, утверджувала елементи гуманістичної культури.

Завдяки гуманістичним тенденціям людина постала в усьому своєму багатстві: і як творча активна натура, що перебудовує світ, і як неповторна і самоцінна особистість, і як людська духовність, що прагне заглибитись у себе, осмислити і відчути своє “Я” як дещо цілісне і злите з усім людством.

На початку XVII століття в Україні з’явилось безліч творів і дотепер невідомих авторів, у яких розвивалась глибока впевненість у перемозі гуманізму, віра у моральну досконалість людства, що заснована на вірі в людину, в силу її розуму. Так, в одному з польських архівів В. М. Нічик виявила рукописний примірник “Душевника” (Наука про душу з погляду теологічного), який був написаний 1607 р. і присвячений магнатові Томашу Замойському. Автор “Душевника” підписався криптонімом “Г. Т.” Він доводить, що душа людини смертна і вмирає разом з тілом. Цими висновками автор сформулював ідею смертності душі, яка була немислима для середньовічного світогляду. “Г. Т.” зазначає, що тіло без душі, так само як і душа без плоті, не може зробити нічого ані доброго, ані злого. Душа страждає, грішить, бачить, чує, голодує. Тому людина має боротися за своє щастя саме на цьому світі, адже “плоть без душі, а душа без плоті “ничто же сотворити не може”.

У рамках вчення українських просвітителів про людину визначились такі питання, як проблема співвідношення Бога і людини, наближення його до людини, визнання людини досконалим за своєю природою створінням, рівним Богу. Ці питання дістали відображення у філософській і культурній спадщині України. Людину розглядали не просто як частку природи, а як “вінець” природи і водночас її господаря; найкращою її якістю було визнано самопізнання, що допомагає їй досягнути внутрішнього, духовного оновлення, морального удосконалення. Утверджувались такі ідеї громадянського гуманізму, як національна самосвідомість, патріотизм, служіння народу, справедливість, політичні свободи.

Важливою особливістю вчення українських просвітителів і філософів стало тяжіння до світової культури, доброзичливе ставлення до духовних надбань різних народів. Теоретичні спроби усвідомити специфіку української історії, ідеали письменників-полемістів а також прогресивний розвиток України нерозривно пов’язувались із необхідністю залучення національної культури до загальнолюдських духовних цінностей. Такі спроби підтримували національні традиції та звичаї в духовному житті українців, відтворювали їх у нових поколіннях, акцентували увагу церкви, художньої інтелігенції, громадських та політичних діячів на тому, що однією освітою і набутими знаннями неможливо сформувати людську особистість.

У суспільно-політичній та філософській думці України XVII ст. високо цінуються ідеали суспільної активності, подвижництва, а серед людських чеснот – заповзятливість, готовність робити вчинки на користь всьому суспільству (заснування шкіл, друкарень, створення книг, підручників, проповідницька діяльність). Перевага надається активному громадянському життю, існує думка, що тільки така діяльність може принести людині справжнє щастя. Все більше усвідомлюється цінність людської особистості, важливість ціннісних критеріїв її життєдіяльності, буття людини. І на цьому фоні питання активної роботи по-новому хвилює суспільство.

З XVII ст. філософія і наука вже не можуть задовольнятись старим культурно-історичним стилем мислення, що свого часу був заснований на догматизмі й авторитаризмі. В епоху Відродження по Україні, як і по Західній Європі, поширюються нові концепції життя людини й світу. І.Вишенський, І.Гізель, брати Зизанії, К.Сакович, М.Смотрицький, К.Транквіліон – Ставровецький та ін. своїми думками підтверджували крах середньовічного світогляду, пророкували народження людини – творця і носія нової культури. Їхнім новим ідеалом людини була особистість, що усвідомлює свою соціальну й духовну незалежність, автономність світосприймання, свободу волі й мислення.

Зокрема І.Вишенський пропагував ідеї гуманізму. У центрі його творчості перебувала людина, а не Бог. Він відверто ігнорував середньовічну ідеологію, розвивав погляди на спасіння людини в умовах земного існування, з якими увійшов в епоху Реформації та Відродження. Такі погляди вимагали знищення нерівності, братерства.

Прогресивні діячі XVII ст. ставили за мету довести людині, що вона сама – творець своєї долі, що від її власного розуму і бажань залежить весь її життєвий шлях. Таку саму концепцію розвивав у своїх філософських творах Інокентій Гізель. Особливу його увагу привертала мораль, що підносила індивіда, його волю і розум, виступала за його активну діяльність.

Українські мислителі XVII ст. перебували в центрі суспільного, політичного та культурного життя країни. Вони сприяли формуванню гуманістично-ренесансних уявлень про людські цінності, моральні настанови. У своїх працях вони часто виносили на перше місце поняття добра і зла, справедливого і несправедливого, морального і аморального, складали вчення, у яких людські чесноти виступали мірилом ставлення до держави, суспільства, нації. У їхніх полемічних, філософських, поетичних, мистецьких, творах здійснювався пошук відповідей на питання, які вже не відповідали середньовічному розумінню людини та її моральності.

Моральний стан українського суспільства на початку XVII ст. глибоко аналізує Віталій з Дубна у “Діоптрії”. На його думку, поміркованість і осмисленість – основа виявлення себе у світі, гідна реалізація свободи і волі людини. А свобода і самовладдя людини може реалізуватись лише завдяки розуму, є результатом його сконцентрованих зусиль Важливу роль Віталій з Дубна відводить і самопізнанню. Весь його твір пронизують засудження гордощів, прагнення до влади, прислужництва, хабарництва, проповідь суворої простоти у житті й працьовитості.

Моральним проблемам присвячено основний твір І. Гізеля “Миръ с Богомъ человеку”. Його називали ще “кодексом моралі міщанства XVII ст.”. В ньому І.Гізель виправдовує земне життя, підносить його цінність, показує роль людини в цьому житті. На перший план він виносить гуманістичні принципи поваги до особистості та її гідності. Головним критерієм добра і зла, справедливого і несправедливого, морального і аморального, на його думку, є совість, саме вона керує всіма діями і вчинками людини.

Однією з реформаційних ідей українських мислителів було бачення Бога в самій людині і виявлення його через справи, через боротьбу зі злом. Петро Могила закликає любити в людині людину.

Філософсько-гуманістичні ідеї цього періоду починають визначати основні напрями теоретичних шукань, мають особливу ідеологічну гостроту і чітке соціально-критичне звучання.

Саме період другої половини XVI – середини XVII ст. можна вважати українським відродженням. Головним його наслідком було утвердження світового начала в духовній культурі і становлення національної самосвідомості. Тоді ж (1632 року) і засновано Києво-Могилянську колегію, яка з 1701 р. стала зватись академією. Вона стає одним із основних центрів культурно-освітньої і наукової думки. У філософських курсах професорів Києво-Могилянської академії Йосипа Кононовича Горбатського, Інокентія Гізеля та ін. виразно звучать ідеї гуманізму, раннього прсвітництва. Об’єктом досліджень цих діячів є жива людина, що активно бореться за покращення життя свого народу. Сенс життя для професорів академії – творча праця, спрямована на власне й на громадянське добро. Т.Прокопович неодмінною умовою щастя вважав здобуття певного рівня матеріального добробуту, бо бідність і нестатки із щастям несумісні. Обов’язком щодо себе, сім’ї, суспільства він вважає сумлінну працю. В основі її, на думку вченого, лежить вигода, користь. Але він її зближує з доброчесністю і таким чином поціновує її позитивно.

Петро Могила центром тілесності, душевності й духовності вважає серце. Саме воно, на його думку, визначає індивідуальність людини, її Я, її єство. Ще однією з основних ідей Відродження була ідея залежності суспільного розвитку від поширення освіти. Адже завдяки освіті і вихованню формується особистість, громадянин з високими моральними якостями, якому не байдужі загальнонародні інтереси. Науку і освіту передові суспільні кола України вважали основною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу взагалі. Касіян Сакович натхненно описує нам не лише період навчання Конашевича – Сагайдачного, а й його відданість Україні.

У творчості І.Вишенського, К.Транквіліона–Ставровецького, К.Саковича, І. Гізеля формувалися прогресивні для того часу гуманістичні ідеї. Відбувалась переорієнтація філософії від пізнання Бога до пізнання людини, суспільства, земних людських справ.

У філософсько-культурній спадщині цього періоду багатогранна проблема людини, зокрема науково-просвітительське і релігійне розуміння сутності природи і суспільства, утвердження моралі, поширення знань як фактор гуманізації людських відносин. Людина розглядається як така, що стоїть у центрі економічного, політичного, суспільного й культурного життя України. Хоча теологія й залишалась панівною ідеологічною формою у XVII ст., а розвиток філософії продовжувався у теологічній оболонці, та все ж починається поширюватись боротьба світського і релігійного світорозумінь.

3. Після середньовічного придушення починає підноситись цінність особистості, утверджується новий ідеал людини – особистість, яка має усвідомлювати свою соціальну і духовну незалежність, індивідуальність світосприйняття, свободу волі і мислення. З новою епохою породжується новий тип борців за звільнення людських думок і почуттів від сакрального засилля. І це особливого значення набуває в подальшому розвитку теорії людини Бароко в спадщині видатного українського мислителя Г.С.Сковороди та інших представників прогресивної соціально-філософської думки України.

Г. Сковорода жив і творив на межі двох епох – бароко і романтизму, хоча повністю не належав жодній із них. Д.Чижевський зазначав, що бароко у творчості Сковороди догоріло яскравим полум’ям, а преромантизм розкрився у ній принадною квіткою.

Філософ уособлював багато в чому той зразок гармонійно розвиненої особистості, яка за античних часів вважалася ідеалом досконалості (за системою Мусагета), адже він був чудовим співаком, грав на різних музичних інструментах, володів таємницями симфонізму.

Основу літературної спадщини Сковороди становлять два збірники, віршовий (“Сад божественних пісень”) і прозовий (“Басни Харьковскія”). Частину його поетичної спадщини становлять переклади творів Горація, Овдія, Вергілія, М. Муре, С. Гошія.

Говорячи про образ Природи, варто сказати про те, що розумів під цим образом Сковорода. В.Шаян у праці “Віра наших предків” пише: “…наш філософ Сковорода відкриває нам очі і розум на те, що таке Природа. Це не тільки краса, що ми її бачимо нашими очима. Ні, ні, це глибша природа речей, це основа їх існування, це прапричина, - це метафізична основа життя, - це основна сила нашої душі.” Ідеалом філософа було тихе селянське життя. Життя на селі, серед природи, було, мабуть, чи не вершиною його мрій.

Звичайне сільське життя на лоні природи асоціюється в поетичній уяві Сковороди зі свободою (“О дуброва, о свобода…”), з вільною думкою (“В вольних мислях вік живу”). Образ Природи у світогляді Сковороди займає одне з провідних місць. Тільки за допомогою Природи можна побороти зло. “Сили для боротьби зі злом є у самій людині, вони дані їй природою, треба їх тільки виявити, пізнати себе, знайти свою “споріднену” працю і жити у повній гармонії з природою і навколишнім середовищем”. Нерідко у його поезіях природа реагує на зміни настрою ліричного героя чи іншого персонажа.

У чому ж знаходить Григорій Сковорода щастя? У праці, у життєвій гармонії з природою, у вдосконаленні душевному, в пізнанні бога, у свободі, в любові до людей – рисах, які властиві просвітникам, що несуть дух просвітництва як прогресу.

У духовних віршах Сковорода широко застосовує образ Ісуса Христа, що є втіленням справедливості, людської досконалості, правди та добра. Гнат Хаткевич твердить: “Подивіться на того Бога, до якого взиває Сковорода. Хіба се той Бог, що сидить в облаках, гремить громами, мстиво карає за всяке пусте слово і ревниво стежить за найменшими винуватцями? Ні, се істинний Бог. Бо щастя у Сковороди – Бог, Природа – Бог, Правда – Бог, настояща людина – Бог. Словом, все, що складає нашу кращу внутрішню природу. І такому Богу поклонитися солодко.”

В органічному зв’язку з етико-гуманістичними проблемами у Сковороди перебуває естетична проблематика. Він ототожнює етичні й естетичні категорії. Як і добро, краса є для нього атрибутом невидимої матерії, тоді як зовнішня краса конечних речей – лише тінь, що сама по собі не дає насолоди. Так у людському житті Сковорода вважає прекрасними ті вчинки, які відповідають природним нахилам людини, а смішними – прояви несродності. Користь з красою і краса з користю, на його думку, неподільні; їх єдність – джерело людського життя.

На думку Сковороди, і філософія, і мистецтво повинні служити справі самопізнання людини.

Характерною особливістю світосприймання, а отже, і творчості письменника-філософа є поєднання елементів філософського логічного мислення з елементами емоційно-образного сприйняття світу.

Сковорода обрав форму вільного філософствування, яка ґрунтується на органічному поєднанні художнього світоспоглядання та раціоналістичного мислення. У творчості Г.Сковороди відбився соціальний протест трудящих селян проти дедалі зростаючого поневолення. Він гнівно засуджував здирство, панство, кріпосницькі відносини.

Трудящі постійно вели визвольну боротьбу, яка наклала відбиток на життєве і творче кредо Сковороди. Адже відомо, що він уникав усього, що могло б уярмити його волю, все життя оберігав особисту свободу, не спокусився багатством і славою.

Утопізм уявлень і сподівань Сковороди полягав у тому, що в класово- антагоністичному суспільстві обрання “сродної праці” обмежується соціальним, класовим становищем усіх і кожного, що поділ праці зовні нав’язується як стихійна сила. І справді, за таких умов була домінуючою відчужена праця. Для ліквідації такої відчуженості потрібне не лише самопізнання, а й революційна перебудова суспільних відносин, відповідний рівень розвитку продуктивних сил суспільства.

Сковорода сприйняв ідеали філософії гуманізму і просвітительства. Він вірив у всемогутність людського розуму, в неминучість торжества правди й справедливості. Важливу роль у цьому відіграло його навчання у Києво-Могилянській академії, де набули неабиякого впливу просвітительські традиції. Ідеальним Сковорода вважав таке суспільство, де кожен реалізує свої природні здібності у “сродній праці” і дістає насолоду від цього. Щастя, на його думку, доступне всім і кожному, бо нікого природа не обділила. Варто лише відвернути увагу від “плотських “ бажань та інтересів і зосередитись на пізнанні в собі “справжньої людини”, щоб знайти своє покликання і щастя в “сродній праці”, яка зробить “нужное нетрудным, а трудное – ненужным”.

Сковорода був переконаний, що справедливе суспільство виникне на грунті освіти, пізнанні людьми себе, що матеріальні відносини та стосунки між людьми регулюються додержанням моральних принципів. Г.Сковорода належить до тих мислителів, вчення яких перебуває у повній гармонії з їхнім життям.

Усю творчість Сковороди пронизує одна наскрізна ідея: пошуки шляхів, що приведуть людину до щастя. Ідеалом поета була народна мрія про щастя.

4. Початок ХІХ ст. приносить в Україну ідеї західноєвропейської філософії. Романтизм став світоглядною основою нового українського письменства. Найбільш яскраво і повно в українському романтизмі виявила себе “філософія серця” – філософське вчення, яке найглибше виражає специфіку українського світогляду, національні риси, душу народу, традиції, менталітет.

Романтизм став світоглядною основою М.В.Гоголя. як і Сковорода, Гоголь називає душу “серцем”. І щоб пізнати людську душу, необхідно йти шляхом самопізнання. Людина має впорядкувати своє життя, внести у нього лад, повернути життя на добро. Шлях такого удосконалення полягає в праці, яка найбільше може розкрити здібності людини.

До романтичного світогляду прийшли М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко. вони відіграли у національному відродженні України найбільшу роль. Костомаров через розкриття українського народного характеру прагне провести в свідомість українського народу ідею власної самоцінності. Через усю творчість його проходить ідея духовного відродження людини, ідея вільного руху.

У творчості Куліша провідна ідея – ідея України. Увесь світ для Куліша розділився на дві групи: ті, що за Укараїну, і ті, хто проти неї. Це привело до його принципу “подвійності людини” і зовнішнього в ній. Найсуттєвішою “внутрішньої людини” є глибина душевна, тобто “серце”. Через “серце” людина спілкується з Богом, у “серці” людина носить минуле й майбутнє, носить історію. На думку Куліша минуле треба берегти як скарб, очистити його і тим самим воскресити Україну, яка спить у могилі.

Т.Г.Шевченко відстоював принципи рівності дружби слов’янських народів. Проблема людини у Шевченка займає центральне місце. У людині він цінує насамперед вічні загальнолюдські якості. Основою кращого майбутнього народу він вважав незалежність і волю, а майбутнє нерозривно пов’язане з минулим. Змальовуючи історичні події, Шевченко насамперед бачить живих конкретних людей. Любов творить, ненависть руйнує, тому любити й прощати треба навіть ворога.

Такого морального настрою очищення і всепрощення добивається сам поет, пройшовши важку школу життя.

5. Щоб детальніше осягнути київську релігійно-філософську школу, треба звернутися до “золотого віку” (ХІХ ст.) та “срібного віку” (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.). Зупинимося коротко на основних гуманістичних ідеях представників зазначеного періоду.

В.М.Карпов мету філософії вбачає у визначенні місця, значення та відношення людини до світу. І вирішити питання про про місце людини у світі може тільки філософія. Учений зазначає, що тріумф розуму полягає не в досягненні кінцевих результатів, а у прагненні їх досягти. Моральний поступ, як і розумовий – нескінченний. Морально доброю людиною є та, котра завжди прагне виконувати свій моральний обов’язок. Така людина у своєму прагненні отримує благість та насолоду. На думку Карпова, суттєвою помилкою Канта було те, що він повністю ігнорував роль чуттів у людському житті, а чуття, на думку філософа, роблять серце безмежним.

У творах Й.Г.Міхневича відчувається і Шеллінг, і Фіхте, і Гегель, але усі вони трансформуються через призму вітчизняної філософської традиції: через ціннісні орієнтири християнської духовної традиції. Людський дух і душа, за Міхневичем, завжди були в центрі уваги філософів. Тільки та філософія є святилищем істинної мудрості, котра випливає з розуму, анітрохи не віддаляючись від одкровення.

Філософію П.Д.Юркевича можна назвати філософією людської душі, мікрокосму, пізнати який можна лише людським серцем. Поняття “ідеї” пронизує усю творчість Юркевича. Ідея не є чимось субстанцій ним і реальним, вона – прообраз реальності. Мислення, за Юркевичем, не вичерпує усієї повноти нашого життя. Органом душі виступає усе людське тіло. А оскільки серце поєднує у собі всі тілесні сили, то воно має бути визнаним і найближчим органом душевного життя. Юркевич говорить, що серце є “центром душевного і духовного життя людини..., в серці започатковується і народжується рішучість людини на ті чи інші вчинки, ... воно є місцем волі та її бажань”. Ідеї Юркевича досить сучасні й актуальні, особливо щодо екологічного та морального ставлення до природи, суспільства. Але він вірить, що людина завжди залишатиметься людиною, буде визнавати право живих істот на життя, виявляючи інтерес до їхньої долі, викликаючи у серці співчуття, співпричетність і любов.

О.М.Гіляров надусе цінував і стверджував загальнолюдські цінності. Гуманістична спрямованість його досліджень не відповідала офіційній доктрині, при якій людина, особистість, фактично як морально так фізично підлягала знищенню.

В основі світогляду Драгоманова лежить ідея поступу, метою якого є здійснення ідеалів лібералізму та соціалізму через добровільну організацію гармонійно розвинених особистостей.

Вирішення І.Я.Франком проблеми майбутньої долі України тісно пов’язано із світовим історичним процесом. Кожен самобутній народ прагне до самоствердження. В свою чергу така національна самореалізація необхідна для національного самоусвідомлення окремого індивіда, без якого людина духовно відчужується від власної нації.

Всебічно вихована особистість, повна її свобода, гуманізм і солідарність з людьми – це ідеали, принципи, які є на думку Франка визначальною рисою морального процесу людства.

Поряд з поширенням на поч. ХХ ст. натуралістично-позитивістського, раціоналістичного світогляду в Україні знов починають виявляти себе раціоналістично-екзистенціальні тенденції, представляла які Леся Українка.

Екзистенціальними мотивами пронизана творчість М.М.Коцюбинського.

Серед українських мислителів, які були змушені продовжувати свою творчу діяльність, присвячену гуманістичному розвиткові особистості, за межами України, насамперед варто назвати В.Винниченка, Д.Донцова, Д.Чижевського, О.Кульчицького та ін.

ЛІТЕРАТУРА

1. Горський В.С.Історія української філософії: Навчальний посібник. – 4-те доповн. вид. – К.:Наукова думка, 2001. – 375 с.

2. Григорій Сковорода: Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи/ Упор. І.В.Іваньо. – К.: Наукова думка, 1983. – 543с.

3. Іваньо І.В. Філософія і стиль мислення Г.С.Сковороди. – К.: Наукова думка, 1983. – 270 с.

4. Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI-XVIII ст. – К.: Наукова Думка, 1966. – 251 с.

5. Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. – К.: Укр. центр духовної культури, 1997. – 328 с.;

6. Пам’ятки братських шкіл на Україні. Кінець XVI – поч. XVII ст. Тексти і дослідження. – К., 1998. – 568 с.

7. Стогній І. П. Праця і мораль у спадщині Г.С.Сковороди// Сковорода григорій. Дослідження, розвідки,матеріали. – С. 44-45.

8. Стогній І.П. Сковорода як філософ і педагог// Сковорода Григорій: Образ мислителя. – К., 1997. – С. 231-240.

9. ФедівО., МозговаН.Г. Історія української філософії. – К.: Україна, 2001. – 510с.

Законспектувати

1. Сковорода Г. Потоп зміїний.

2. Сковорода Г. Тлумачення із Плутарха про тишу серця.

3. Юркевич П. Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого.

4. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть?

1.При розгляді першого питання необхідно:

- дати аналіз соціокультурного буття Німеччини і, з'ясувавши його специфіку, показати специфічність відбиття цього буття у філософських системах німецької класичної філософії;

- показати, що розвиток німецької класичної філософії постає як синтез досягнень світової філософської думки, суспільної практики та наукового пізнання, здійснений на основі їх ідеалістичного узагальнення; .

- довести, що саме завдяки вказаному синтезу німецька класична філософія стала видатним досягненням філософської культури, зумовивши основні тенденції її розвитку.

У ході обговорення вказаних проблематичних підпитань на основі зіставлення різноманітних точок зору, їх аналізу виробити розуміння того, що німецька класична філософія як закономірний процес поступального розвитку філософської думки, вбираючи і синтезуючи здобутки попередніх етапів, новітніх досягнень соціальної практики і наукового пізнання, по-новому висвітлила традиційні питання і, здолавши обмеженості механістичного, метафізичного матеріалізму, внесла у філософію ідею розвитку, заклала підвалини діалектичного методу та діалектичного стилю мислення, хоча й не все було рівноцінним у самій німецькій класичній філософії. Останнє вимагає конкретного вивчення та висвітлення сутності і змісту основних течій німецької класичної філософії.

Переосмислення деяких положень філософії Канта, зокрема його уявлення про «речі в собі», суперечливості мислення, протиставлення чуттєвого і раціонального, обов'язкового і дійсного, котрі не виходили у нього за межі антиномій, стало вихідним пунктом переходу від трансцендентального ідеалізму до ідеалізму суб'єктивного у філософії Й. Фіхте.

2. Сутність і зміст вихідного положення Й. Фіхте про «Я» як свідомість загалом, що постає деміургом, творцем усього, активним началом буття.

Специфічність підходу Фіхте до започаткування діалектичного методу як реального процесу роздвоєння на протилежності, реалізації його в мисленні за принципом «теза — антитеза — синтез».

При обговоренні вказаних питань слід дійти висновку, що на. відміну від Канта вихідним пунктом роздумів Й. Фіхте стають роздуми про діяльність саму по собі, «діло-діяльне», а не річ, здійснений факт. Завдяки такому переосмисленню кантівської філософії Фіхте зумів поєднати пізнання і природу, людину і світ, зрозуміти свідомість як динамічне утворення, в якому почуття, сприйняття постають ступенями реалізації основної тенденції до самосвідомості, де свідомість перебуває у взаємозв'язку з «не — Я», сферою зовнішнього досвіду.

Філософське знання має ту особливість, що позитивне зрушення проблеми, як правило, обертається постановкою інших проблем. Так, виступи Канта і Фіхте проти приниження активної ролі свідомості, розриву мислення і буття перетворились у свою протилежність, а світ абстрактних синтетичних суджень – у внутрішній світ самого суб'єкта.

3. Свого злету об'єктивний ідеалізм німецької класичної філософії досягає у Г. Гегеля.

Головними орієнтирами для виступів можуть бути:

- характеристика загальних умов формування філософії Гегеля а її вихідних принципів;

- аналіз гегелівського розуміння світового процесу як: логічної сутності (мислення є тотожним буттю) — природи — історії (процес осягнення істини);

- повернення до абсолютної сутності (абсолютна стана) — мислення є тотожним буттю, чим власне й обумовлюється система Гегеля: «Логіка», «Філософія природи», «Філософія духу»;

- розкриття змісту та специфіки методу Гегеля;

- висвітлення на основі руху категорій специфіки гегелівського методу;

- обговорення основних положень філософії природи та філософії духу Гегеля;

- простеження історичної долі філософії Гегеля від старогегельянства і младогельянства до сучасності.

У процесі обговорення поставленого питання важливо засвоїти рой факт, що, спираючись на положення Канта про активну роль ідей та принцип тотожності Шеллінга, Гегель доходить висновку: «свідомість не тільки відображає дійсність, а й творить її», а сам процес розвитку свідомості постає як процес саморозвитку і самоусвідомлення абсолютного розуму, якому властива не тільки тотожність мислення і буття, а й тотожність буття і мислення. Починаючи з поняття «чистого буття», Гегель розгортає систему категорій, кожна з яких виростає з іншої, наповнюється новим змістом і новими визначеннями, в логіці понять угадуючи основні закони діалектики: закон єдності та боротьби протилежностей, закон взаємопереходу кількості та якості, закон заперечення заперечення; обґрунтовує такі принципи діалектики, як всезагальний універсальний взаємозв'язок, єдність історичного та логічного, сходження від абстрактного до конкретного; закладає підвалини діалектичного методу, діалектичної логіки та діалектичного стилю мислення. У філософії природи він доходить висновку про взаємозв'язок основних форм руху матерії, їх генетичну спорідненість. Ряд нових положень Гегель вносить і в розуміння історії, прогресивності розвитку, хоча й приносить у жертву анонімному всезагальному процесу саму людину. Стосовно головних обмеженостей філософії Гегеля, то вони полягають у суперечності між його методом і системою, онтологізації логічних сутностей, спробі втиснути багатоманітність світу в тріаду «теза—антитеза—синтез», ідеалістичному ототожненні предмета діалектики як теорії розвитку з предметом діалектичної логіки. Саме в руслі вказаного сформувалися дві школи гегельянства - старогегельянці (Габлер, Гершель), які інтерпретували вчення Гегеля в дусі церковно-християнської ортодоксії, консервативних політичних позицій, та младогегельянців (Рунге, Бауер, Фейербах, Маркс), які виступали з позицій радикальної буржуазії.

4. Німецька класична філософія не завершується Гегелем. Серед її представників помітне місце посідає Фейербах, який на відміну від своїх попередників через критику релігії та ідеалізму стає на захист матеріалізму Розкриття цього процесу — завдання останнього питання.

Предметом творчої дискусії тут повинні стати:

- критика Фейербахом релігії як засобу політичної боротьби в Німеччині того часу, його загальна орієнтація на те, що сутність релігії треба шукати в умовах життя, переломленні цих умов в свідомості людини;

- розходження Фейербаха з Гегелем у розумінні філософії та її призначення, положення про те, що мислиме буття не є дійсним буттям, а дійсним буттям є визначеність, реальність, природа;

- вимога Фейербаха взяти за основу філософії саму людину як «Я по відношенню до другого Я», реальну істоту, дійсний реальний суб'єкт;

- розуміння Фейербахом людини як частини природи, родової істоти, споглядальної за своєю суттю.