1. Формуючи попереднє уявлення про філософію, її особливості та походження, можна розпочати з осмислення визначень філософії, наявних у літературі. Ознайомившись з ними, варто провести порівняння філософії з іншими духовними утворами — міфом, релігією, мистецтвом і наукою. Адже особливості будь-якого явища розкриваються у порівнянні. Але чому ми порівнюємо філософію саме з переліченими формами суспільної свідомості? А тому, що між ними є багато спільного. Скажімо, міф — генетичний виток філософії. Міф, релігія, мистецтво та наука постійно взаємодіють з філософією, впливаючи на її розвиток. Але головним є те, що всі вони являють собою певні формоутворення світогляду.

У найелементарнішому розумінні слова світогляд — найзагальніше усвідомлення людиною навколишнього світу, свого місця в ньому, свого ставлення і відношення до цього світу й до себе, своїх претензій і намірів щодо світу і шляхів реалізації цих намірів. Світогляд є одночасно і знання (про світ, людину тощо), і не просто знання, а оцінка людиною світу і самої себе, своїх можливостей. Будь-який світогляд (міфологічний, релігійний, філософський тощо) вміщує декілька вимірів.

Особливості філософського світогляду у порівнянні з міфологічним можна проілюструвати міфом про печеру, який знаходимо у діалозі давньогрецького філософа Платона «Держава». Носії міфологічного світобачення уподібнені в'язням, з дитинства прикутим ланцюгами і спроможним бачити лише тіні реальних подій, що відбуваються за межами печери. Дійсні події, реальний світ для них закритий, оскільки кайдани безсумнівних родових авторитетів, традицій, вірувань і забобонів до краю звужують кут їх зору, обумовлюючи і духовну, і тілесну несвободу та пасивність.

На відміну від міфологічного, філософський світогляд центрований на активності. Філософія є діяльність, що піддає сумніву та критичному переглядові всі авторитети, забобони та вірування. Продовжуючи платонівську алегорію, можна зазначити, що філософська активність якраз і виводить людину з темної печери нерефлектованих стереотипів і традицій у дійсний світ. Філософствування, за Платоном, — важка і відповідальна діяльність, мета якої — свобода. Сама ж філософія є активність, спрямована на критичне і раціональне випробування підвалин найбільш фундаментальних передумов людського буття.

У зазначених вище книгах можна знайти виклад інших особливостей філософії, які розкриваються в її порівнянні з міфом, релігією, мистецтвом, наукою. Філософія — форма суспільної свідомості, спрямована на вироблення цілісного погляду на світ і на місце людини у світі, на вивчення пізнавального, ціннісного, етичного та естетичного ставлення людини до світу. На відміну від міфу, релігії, певною мірою мистецтва, філософії притаманні сумнів, подив, тверезість і раціональність, рефлексія, сконцентрованість на суб'єкті. Філософія прагне зрозуміти світ як поле взаємодії безособових сил, осягнути закони їх взаємовпливу. В цьому вона дещо збігається з наукою. Але, на відміну від науки, філософія подвоює світ, намагаючись за емпіричною повсякденністю знайти першооснови і першо-начала, крім сущого вона охоплює належне, маючи справу з особливими проблемами, які, будучи всезагальними, стосуються конкретного людського буття. Філософія є специфічним світоглядним знанням, що зумовлює притаманні їй методи освоєння світу — феноменологічний, метафізичний, натурфілософський, герменевтичний, діалектичний тощо.

З приводу походження філософії (а це приблизно VI ст. до нашої ери) існує кілька концепцій. Варто назвати міфогенну. за якого філософія виникає з міфу шляхом зміни його форми, коли особистісно-образна форма змінюється на безособово-поняттєву. Можна згадати гносеогенну концепцію, за якою філософія корениться у науковому пізнанні. Є концепція, що змішує названі вище. Але найбільш конструктивною уявляється соціоміфогенна концепція, за якою філософія виникає з міфу, що трансформується під впливом не тільки пізнання, а й суспільних змін (перехід від первіснородового до класового суспільства).

2. Природа філософських проблем обумовлена природою самої філософії. Згадаємо деякі обставини її генезису. Насамперед, філософські роздуми збуджуються проблемами самого життя в епоху переходу від первіснородового до рабовласницького укладу, коли руйнуються старі зв'язки між людьми, виникають конфлікти і зіткнення родової аристократії та нових рабовласників. У такі часи тотального розбрату перед людьми не можуть не постати питання про те, як вижити, зберегти своє буття, як впорядкувати світ, перетворивши хаос у космос; у чому полягають начала порядку, основи буття, на чому ґрунтується світ, на що спиратись у своєму житті, що буде після життя, чи може конечна і нікчемна людська істота претендувати на пізнання безконечного світу, його першооснов тощо. Усі ці та інші подібні питання (їх називають світоглядними, або смисложиттєвими) лягають в основу філософських проблем. Перелік останніх поданий у другому розділі програми курсу. Звичайно, програма не може претендувати на всеосяжність філософської я проблематики; можна вважати лише, що до неї увійшли найголовніші питання.

Говорячи про інші особливості філософських проблем, треба звернути увагу на їх граничну всезагальність. Взяти хоча б поставлене ще Платоном головне питання філософії про природу першоначала. Далі, філософські проблеми позначають межі конкретного людського буття у світі. Візьмемо хоча б формулювання І. Канта: 1) Що я можу знати? 2) Що я повинен робити? 3) На що я можу сподіватись? Вони надзвичайно близькі до смисложиттєвої сфери індивіда, зачіпають кожну людину. Треба підкреслити і те, що не існує однозначних розв'язків цих проблем. Кожна розв'язується за кількома варіантами. З варіантами розв'язків ми ознайомимося в історико-філософському вступі, їх треба знати, щоб мати можливість вибору.

3. Серед головних функцій виділяють світоглядну, методологічну, пізнавальну, ціннісно-орієнтаційну та ін. При цьому треба мати на увазі, що будь-яка функція має місце і сенс лише в тому випадку, коли філософія, по-перше, виступає елементом більш широкої соціально-культурної системи, по-друге, викликана до життя цією системою, детермінована нею, по-третє, сприяє цілісності та одночасно розвитку останньої. Філософія укорінена в соціально-культурній системі, акумулює і передає наступним поколінням світоглядний досвід. Вона створює узагальнені образи людини (антропологія), буття (онтологія), діяльності (праксеологія), пізнання (гносеологія), цінностей (аксіологія). Філософія виконує також критичну функцію; аналізуючи граничні підстави наявного людського буття у соціокультурному середовищі, виявляючи обмеженості цих підстав, філософія формує образи буття належного, тобто висуває нові ідеали, будує «можливі світи». З даною обставиною пов'язана її прогностична функція.

Варто звернути увагу і на ту обставину, що філософія виконує певні функції і щодо особистості, тобто має особистісну значущість. Філософський світогляд особи надає їй більш широку інтелектуальну і поведінкову незалежність від авторитетів, вірувань, забобонів, дає змогу позбутися багатьох ілюзій щодо себе та інших. Навички філософствування забезпечують особі здатність самосвідомо формувати свої відношення і переконання. Вони роблять особу самостійною і самодостатньою. Постійно випробовуючи і критично переглядаючи .базові інтелектуальні підстави свого життя, людина стає. більш гнучкою та стійкою, здатною постійно переборювати сумніви, вистоювати перед безладдям, невизначеністю та хаосом. Інтелектуальна гнучкість і водночас, стійкість багато в чому сприяють становленню людини як суб'єкта творчості у будь-якій сфері життєдіяльності. Заняття філософією систематизують особистий досвід, формують впорядковану систему знань, цінностей, орієнтирів.

Література

1. Аристотель. Метафизика // Соч.: В 4 т. – М., 1976. – Т. 1. – С. 63-94.

2. Арцишевский Р.А. Мировоззрение: сущность, специфика, развитие. – Львов. – 1986. – 197 с.

3. Зеленов Л.А. Система философии. – Ниж. Новгород, 1991. – 128 с.

4. Ильенков Э.В. Философия и культура. – М., 1991. – С.18-20.

5. Кукушкина Е., Логунова Л. Мировоззрение, познание, практика. – М., 1989. – 299 с.

6. Любутин К.Н. Человек в философском измерении. – Свердловск, 1991. – 132 с.

7. Мир философии: Книга для чтения: В 2 т. Ч. 1: Исходные философские проблемы, понятия и принципы. – М., 1991. – 672 с.

8. Світогляд і духовна культура. – К., 1993. – 176 с.

9. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник. – К., 1995. – 576 с.

10. Філософія: Навч. посіб. За ред. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 2003.- 457с.

11. Філософський словник / За ред. В.І.Шинкарука.-2-е вид.-К., 1986.-800 с.

МОДУЛЬ 2. ФІЛОСОФІЯ АНТИЧНОСТІ. ЗАРОДЖЕННЯ ОСНОВНИХ ПАРАДИГМ ФІЛОСОФСТВУВАННЯ

П Л А Н

1. Основні школи Стародавнього Китаю, їх виникнення та становлення.

2. Основні напрями розвитку філософії стародавньої Індії.

3. Антична філософія в контексті розвитку філософської проблематики.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТА КАТЕГОРІЇ: дао, лі, космос, онтологія, сансара, буття, символ, атом, небуття, субстанція, гносеологія, ідея, діалектика, естетика, етика, свідомість, матеріалізм, ідеалізм.

1. Приступаючи до вивчення першого питання, слід зазначити що китайська стародавня філософія є переходом від міфологічним уявлень до філософії. Як засвідчує Чанишев, міфологія в стародавньому Китаї була розвинута не так сильно, як в Індії. Стародавні китайці були надто практичними для цього.

Але Стародавній Китай теж не запобіг пануванню міфу. Впорядкування хаосу та організація всесвіту пов'язані в китайській міфології з велетнем Паньгу. Він видихнув вітер та хмари, з його голови утворився грім, з лівого ока — сонце, з правого — місяць, з тулуба з руками та ногами — чотири частини світу, з крові — річки та ін.

Людина в умовах міфологічного світогляду відчуває нерозривність світу, але все ж намагається з'ясувати першопричину світу, виходячи з розуму. Пошуки Абсолюту призводять до появи культу Тянь. «Тянь» — це Небо, яке все родить і всім керує. «Родить на світ рід людський та надає йому правило життя» ("Канон віршів"). Захист суспільного порядку, його підтримання — головна соціальна функція культу Тянь. Це тісно пов'язане з суспільним життям Стародавнього Китаю, де панувала сильна деспотична влада та сільська община. Ідеал людини — «гуманність», що трактується як наслідування традиції, дотримання етикету. Основні положення китайської передфілософії зібрані в П'ятикнижжі: Книга пісень, Книга історії, Книга перемін, Книга обрядів, літопис «Чунь-Цю». Одним із головних питань цього періоду була проблема зла. Звідки воно? «Нехай той, хто зло творить, за зло своє несе відповідальність. Але хто ні в чому не винний — за що потерпає в безодні лиха?»

Пізніше в китайській філософії створилось протистояння конфуціанців і законників, яке стало однією з головних проблем. Конфуціанці були в основному суспільниками. В центрі їхньої уваги — взаємовідносини людей, проблеми виховання. Ідеал конфуціанців не в. майбутньому, а в минулому. Головний принцип: «Навіщо, керуючи державою, вбивати людей? Якщо ви будете намагатися чинити добро, то і народ буде добрим».

Мабуть, погляди Конфуція (Кун Фу цзи, 551— 479 роки до н. е.) не набули б такої популярності, якби вони не були звернені до кожної людини, а не тільки до прошарку суспільства або цілого суспільства. Конфуціанство висунуло як основу суспільного ладу — Лі, норму, правило, закон, ритуал. Конфуцій вчив, що якщо немає Лі, то немає порядку в державі. Індивідуальність повинна підкорятись владі але це — свідоме підкорення, на відміну від законників.

Законники ж вважали, що люди мають виконувати свої обов'язки будь-що. Для цього держава має використовувати будь-які засоби.

Одним із важливих учень Стародавнього Китаю був даосизм. Його засновником вважається Лао цзи (2-га пол. VI— 1-а пол. V віку до н.е.). Даоси вважали, що земля є вторинною по відношенню до неба, людина є вторинною по відношенню до землі. «Людина наслідує законам Землі, Земля наслідує законам неба, небо наслідує законам дао, а дао наслідує самому собі». Погляди даосів є протилежними не тільки поглядам законників з їх повним підкоренням людини державі, а й конфуціанців. Замість суспільного порядку вони пропонують порядок природний. Дао наймудрішого — діяння без боротьби.

Якщо Конфуцій казав, що він є «мандрівник у людяному», то даоси — «мандрівники поза людяним». Прагнення даосів вирватися за межі суспільного життя, в космос, відображало прагнення особистості звільнитися від «тяжіння влади».

2. Аналізуючи друге питання, зауважимо, що первинний арійський світогляд був міфологічним і багатобожним. Особливе місце в ньому належить людині, яка є часткою природи. Тіло її належить смерті, а душа — вічна мандрівниця по тілах (сансара).

Вперше звичаї та вірування різних племен були зібрані у Ведах ("веда" — знання) — збірниках гімнів на честь богів. Пізніше кожну веду було доповнено брахманом (коментарем), з часом — араньяками (книжки для пустельників) і нарешті, упанішадами (походить від вислову «сидіти біля ніг учителя»).

Комплекс ведичних текстів вважався святим одкровенням, знати і тлумачити яке могли тільки представники вищої касти (брахмани).

Головним пунктом Вед є тотожність людини та Всесвіту. Суб'єкт ще не виділений з об'єкта. Виходячи з цього, головна мета — злиття з божественним атманом-брахманом.

Життя руйнувало племенні уявлення, криза первинної моралі завдавала ударів по авторитету жерців. В VI—V ст. до н.e. з'явилися критичні течії: аджвіка, джайнізм та буддизм. З цього часу індійська філософія розвивалася в руслі класичних систем (веданта, санкх'я, йога, ньяя, вайшешика, міманса).

Передфілософія Вед зазнала подальшого розвитку в поемі «Maхабхарата» та в «Бхагаватгиті», філософському зверненні бога Крішни.

Для стародавньої індійської філософії, як і для китайської притаманні пошуки першопочатку. Філософи не тільки констатували його наявність, а й шукали йому пояснення. Веди обстоювали .моністичну модель, де Брахман — ідеальне єдине — першопричина світу. Саикх'я та йога виявили схильність до дуалізму.

Індійську філософію характеризують загадковість і відчуженість від світу. Але в ній знайшлося місце й для матеріалістичних учень.

Слід звернути увагу на Вайшешику — атомістичну концепцію світу. Явища та предмети — поєднання вічних матеріальних атомів, первинний стан яких — спокій. До їхнього руху призводить таємнича сила Адришта. Близьким до Вайшешики є вчення Ньяя, в центрі уваги якого лежали проблеми теорії пізнання та логіки.

Найбільш відомим вченням Стародавньої Індії є буддизм, засновником якого вважається Сіддхартха Гаутама (Будда). В центрі уваги — вчення про «чотири шляхетні істини»: страждання, його причина, стан звільнення, шлях до нього.

«Індивідуалістична» модель людини відрізняється від «соціальної» тим, що не знаходиться в залежності від моралі, прийнятої суспільством.

Досконалість людини порівнюється не з рівнем досконалості суспільства, а з Абсолютом. «Тяжка праця» на шляху досконалості починається з дотримання людської моралі, далі — відмова від земних пристрастей та спокус, аскеза. Це дозволяє зосередити всі сили на спогляданні себе, нарешті, відчути «поєднання» з істиною (нірвана).

Те, що кінцева мета буддизму не була приведена до єдиної дефініції, має позитивний смисл: шлях удосконалення не має межі. Це приваблює до буддизму багатьох людей і нині.

3. Особливе місце в даній темі займає антична філософія. Для античного Розуму зрозуміти предмет мислительної уваги — означити хаос, ейдетизувати його в космос, у впорядковане, «прикрашене», естетично значуще . буття, зрозуміти предмет в його сутності, відповісти на запитання, що таке бути. дійсно та одвічно бути сущим. Не те, що в предметі є суттєвим, який він, чим відрізняється від інших предметів (це — пафос Нового часу), але саме загадковість буття речей (Їхньої «першосутності» - Арістотель) мучила та бентежила розум античної людини. «Ейдос», внутрішня форма, була розгадкою та все новою загадкою античного, еллінського, насамперед, розуму. Ейдетизувати буття речей — значить разом з тим ейдетизувати особисте буття, знайти внутрішню форму «мікрокосмосу» душі. Не «пізнати» предмет в його «суттєвості» (в його «інерційному» засобі дії на інше), але перевести хаос у космос, обмежити невизначене — ось у чому полягає античний смисл, антична ідея розуміння.

Однією з головних проблем грецької філософії є проблема буття - онтологія. На початковій стадії її розвитку питання ставилося таким чином — з чого походить усе суще?

Мілетська школа (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен) як першопричину приймала вогонь, воду, повітря або землю. Першоречовина — не проста речовина в сучасному розумінні, вона має душу, вона метафора, що має символічне значення.

Елеати та піфагорейці звільнили мислення від метафоричних уявлень. Вони оперували поняттями, головним з яких було «буття». Парменід вважав, що буття — це те, що єдине, нерухоме, а головне — його можна осягнути лише розумом. Буття тотожне мисленню. Для елеатів небуття не існує. Піфагорейська школа буттям вважала число.

Демокріт висунув в якості буття атом. Атом теж можна осягнути тільки розумом, але сукупність атомів — фізичне тіло. Небуттям є порожнеча. Демокріт заперечує положення елеатів про нерухомість буття. Він знаходить причину руху шляхом роздроблення єдиного буття Парменіда на атоми — буття.

Пізніше Платон дав своє трактування парменідівському розумінню буття. Буття є надчуттєвий світ незмінних і вічних ідей, який ніколи не «стає», але завжди «є». Світ ідей є суттєвістю матеріального світу. На відміну від елеатів, єдине Платона не є буття, але є можливість буття.

Арістотель помітив помилку Платона в тому, що той визнавав за ідеями самостійність існування, відокремивши їх від матеріального світу. Він зробив спробу відшукати постійне та незмінне в самому матеріальному світі. Суттєвістю, за Арістотелем, є індивідуум (неподільне). Ідея ж походить від індивідуума.

Діалог Платона та Арістотеля було подовжено в середні віки через обговорення проблеми універсалій.

Новий етап розвитку давньогрецької філософії, особливо гносеології та етики, розпочався з діяльністю софістів, найбільш яскравими представниками яких були Протагор (490—420 роки до н.е.) та Горгій (бл. 480 - бл. 380 роки до н.е.).

Софістів з повним правом називають представниками грецького Просвітництва: вони не стільки поглиблювали філософське вчення, скільки поширювали філософське знання, розповсюджуючи його серед своїх учнів.

Головним мистецтвом софістів було мистецтво слова, що малі велике значенню для міст-держав того часу. Демократія вимагала участі всіх вільних громадян у справах держави. Саме до цього софісти готували всіх бажаючих. При цьому натурфілософські, онтологічні проблеми відійшли на другий план, увагу ж, насамперед було привернуто до проблеми людини.

Головний принцип софістів: «Людина є міра всіх речей». Показником моральності є прихильність окремої людини. Суб'єктивні характер має також гносеологія софістів. Суб'єктом пізнання є людина. Скільки людей — стільки точок зору, тому об'єктивне пізнання неможливе. Свавілля індивіда сприйняте софістами як головний принцип.

Пошуки нових форм усвідомлення світу та людини продовжив Сократ (бл. 470—399 роки до н.е.), який спочатку був учнем софістів, а потім їхнім критиком. Головний напрям філософствування Сократа — питання про те, що є людина, що є її свідомість.

«Пізнай самого себе» — улюблений вислів Сократа, що привертає увагу не тільки до суб'єктивного, а й до об'єктивного змісту свідомості. Найвища інстанція людської свідомості — розум. Він дає не тільки особисту думку, а й загальне знання про речі. Це знання людина не може одержати ззовні в готовому вигляді, а тільки здобути власними зусиллями.

Філософія для стоїків — це не стільки наука, скільки спосіб життя. Тільки філософія може навчити людину зберігати гідність у складних обставинах. А треба сказати, що таких ситуацій за часів еллінізму було вдосталь. Римська імперія взагалі загрузла в зневажливості до праці, в крові та розпусті.

На відміну від Сократа, стоїки шукають доброчесності не заради щастя, а заради спокою, що є головною метою філософії стоїків. Апатія — етичний ідеал стоїків.

Повну відмову від активного втручання в соціальне життя проголосив Епікур (341—270 роки до н.е.), послідовником якого був найбільш відомий з римських філософів-матеріалістів Тіт Лукрецій Кар (бл. 99—55 роки до н.е.).

Перш за все — окрема людина! Суспільство — не мета, а лише засіб для особистого щастя індивіда. Індивідуалістична етика Епікура тісно пов'язана з його натурфілософією: реальним є існування окремих атомів, речі ж мають вторинне походження.

Смислом людського життя Епікур вважав щастя, яке він розумів як насолоду. Найвищою насолодою, з точки зору мислителя, є атарксія — душевний спокій, якого можна досягти шляхом підкорення своїх пристрастей розуму.

На відміну від ідеалу стоїків, ідеал Епікура не стільки етичний, скільки естетичний.

Однією з головних проблем античної філософії була проблема діалектики.

Сократ намагався в свідомості людини відшукати фундамент її існування, але його не зрозуміли, тому що він значно випередив свій

Головна заслуга Геракліта полягає в тому, що він вперше зробив спробу сформулювати діалектичний закон єдності та боротьби протилежностей. В суб'єктивному Логосі він прагнув виразити суперечливу природу речей і показати єдність діалектики пізнання та діалектики світу.

За Гераклітом, рух і спокій являють собою єдність протилежностей. Вони не існують одне без одного та виявляються не інакше, як одне через одне. З положення, що «в одну річку ми не заходимо двічі», виходить, що річка тотожна самій собі (тому — входимо), та в той же час не тотожна самій собі (тому — не входимо). Річка весь час тече, але це не значить, що в ній немає нічого стабільного.

Геракліт виразив суперечливу природу речей в образах-поняттях. У цьому полягає недолік його вчення, тому що образ має скоріші художній характер, ніж логічний.

Елеати розвинули діалектику у вигляді «негативно діалектики». Зенон (бл. 490—430 роки до н.е.) присвятив цьому питанню свої відомі апорії. Незважаючи на те, що з точки зору здорового глузду апорії можуть сприйматись як софізми, насправді вони — не тільки гра розуму: вперше в історії мислення в них було піднято проблеми неперервності та нескінченності.

Апорії Зенона відіграли важливу роль у розвитку не тільки діалектики, а й логіки та математики. В кожній з своїх апорій Зенон робить висновок: мислити без протиріччя множину або рух не можна. Для елеатів буття та мислення є тотожності, тому рух і множина існують не в дійсності, а тільки у поглядах тієї чи іншої людини.

Вершиною античного розвитку діалектики вважається вчення Арістотеля. На початку свого творчого шляху Арістотель віддав данину розумінню діалектики як засобу встановлення істини через суперечку. Потім він розробляв діалектику як метод наукового мислення. Завданням діалектики є вчення самої діяльності мислення, що веде до істини, виявлення протиріччя та його подолання завдяки суворому дотриманню формального закону протиріччя.

Діалектика Арістотеля тісно пов'язана з логікою, основою якої є діалектика аналізу та синтезу. В судженні «Сократ — людина» людяність складає суттєве визначення Сократа. Тому це судження синтетичне. Але людина як така відрізняється від Сократа. Тому це судження аналітичне. В цих Питаннях Арістотель переходить до проблеми індукції та дедукції, розвиток розуміння яких припадає на Новий час.

Серед проблем, якими займався Арістотель, не тільки логіка та діалектика, а й розробка питань метафізики, етики, поетики, про що свідчать самі назви праць філософа: «Метафізика», «Поетика», «Велика етика», «Політика» (з яких у першу чергу радимо ознайомитися з «Метафізикою»).

За часів античності було закладено фундамент майбутніх філософських вчень і дискусій. Погляди Платона на ідею (ідея — вічний та незмінний прообраз речі, всього мінливого буття) зазнали подальшого розвитку в творах неоплатоніків.