Література

1. Аристотель. О душе // Соч.: В 4 т. – М., 1983. – Т.1. – С. 18-122.

2. Бекон Ф. Новый Органон // Соч.: В 2 т. – М., 1972. – Т.2. – С. 5-222.

3. Богомолов А.С. Античная философия. – М., 1985. – С. 3-335.

4. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук: В 3 т. – М., 1974. – Т.1: Наука логики. – С. 123-480.

5. Гельвеций К. О человеке // Соч.: В 2 т. – М., 1974. – Т.2. – С. 5-568.

6. Платон. Государство // Соч.: В 3 т. – М., 1972. – Т.3. – С. 18-112.

7. Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии.-М.,1979.-С. 6-248.

Модуль 4. Західноєвропейська філософія епохи відродження та нового часу

П Л А Н

1. Соціально-економічний та культурний зміст епохи Відродження.

2. Гуманізм і реформація, їх сутність і філософська спрямованість.

3. Особливість епохи Нового часу.

4. Проблема людини та держави у філософії Нового часу.

5. Філософія Просвітництва. Французький матеріалізм XVIII ст.

ТЕМИ РЕФЕРАТІВ

1. Розвиток природознавства та його вплив на формування наукового світогляду в ХУІІ-ХУІІІ ст.

2. Проблема цілісності людини та людського буття у філософії доби Відродження.

3. К. Гельвецій про діалектику потреб та інтересів.

4. Просвітництво як феномен культури.

План семінарського заняття

1. Загальні особливості духовної атмосфери в епоху Відродження.

2. Напрями, ідеї та представники філософії Відродження.

3. Особливості духовних процесів та розвитку філософії в епоху Нового часу.

4. Розвиток методології та гносеології у філософії Нового часу. Провідні філософські позиції в тлумаченні пізнання.

5. Онтологія Нового часу про світобудову та місце в ній людини.

6. Антропологічні та соціальні ідеї у філософії Нового часу.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ І КАТЕГОРІЇ: субстанція, акциденція, атрибути, модуси, пантеїзм, деїзм, емпіризм, раціоналізм, сенсуалізм, інтуїція, індукція, дедукція, експеримент, рефлексія, детермінація, свобода, необхідність, природне право, потреби, інтерес.

1. Вивчення першого питання теми «Соціально-економічний та культурний зміст епохи Відродження» передбачає, насамперед, засвоєння того, що головний зміст і риси цієї епохи не відбиває дослівний переклад терміна renaissance — відродження, тобто новий розквіт античної культури і філософії, а зумовлюється її антифеодальною спрямованістю. В соціально-економічному відношенні епоха Відродження — це епоха зародження капіталістичного способу виробництва, первісного нагромадження капіталу, де звернення до античної культури і філософії постає основою формування нової буржуазної культури та світогляду. Вказаним власне зумовлюються головні риси епохи, а саме: перехід від геоцентризму до антропоцентризму в розумінні світу; визнання творчої здатності людського розуму; прагнення до земного щастя; відкриття людської особистості в її цілісності, звернення уваги на внутрішню земну богоподібність людини і відмова від зовнішньої «інституціальної істоти божої»; повернення людини до життєвої активності й утвердження її віри в себе; обґрунтування основних принципів протестантської етики з її сакралізацією праці та принципом “хочеш жити — вмій працювати”; освоєння досягнень культури та оволодіння багатством древньої філософії. Завдання полягає в тому, щоб, спираючись на конкретний матеріал, вміти вивести ці риси з тогочасної дійсності, проаналізувати їх з точки зору історичної доцільності та закономірного розвитку філософської думки в її об'єктивному поступі.

2. Друге питання «Гуманізм і реформація, їх сутність та філософська спрямованість» пов'язане із розкриттям реальних шляхів реалізації ренесансної ідеології та практики, що йшли у двох напрямах — світському та релігійному. До першого з них відноситься гуманізм, до другого — реформація.

Аналізуючи вказані напрямки, розкриваючи етимологію терміна «гуманізм», який в загальному розумінні цього слова означає прагнення до людяності, створення умов для життя, гідного людини (або, за виразом Конфуція, «бачити людину»), необхідно підкреслити, що гуманізм починається тоді, коли людина роздумує про саму себе, про свою роль у світі, про свою сутність і призначення, сенс і мету свого буття. Такі роздуми завжди мають конкретний історичний та соціальний контекст і виміри, проявляючись в реальних умовах епохи Відродження у створенні високих зразків художньої літературної творчості, вимогах перебудови суспільства шляхом розвитку світської освіти, культури, науки, де все людське повинне бути підпорядковане людському розуму. Своє вираження вказане знаходить у концепціях «природної людини» Данте Аліг'єрі, творах Франческо Петрарки, Лоренцо Валла, розробках платонізму та арістотелізму італійського Ренесансу Піко делла Мірандоли, П'єтро Помпанацці, філософсько-онтологічної концепції людини як центру космічне ї ієрархії буття М. Казанського, свободи волі Н.Макіавеллі, соціалістичних концепцій Мора, Кампанелли. Роблячи висновки, бажано вказати, що ідеї гуманізму були орієнтовані на активізацію верхніх прошарків буржуазного суспільства, що зароджувалося. Це значно звужувало сферу їх впливу, але все ж таки, як вираження конкретного суспільного руху, ідеї гуманізму мали значну історичну цінність у плані розвитку духовної культури, самосвідомості людини.

На відміну від гуманізму, реформація — це боротьба буржуазії за дешеву церкву, носіями якої стали міські (середні та нижчі) прошарки суспільства, які були прив'язані більше до релігійних уявлень в силу умов свого існування і вимагали зміни церкви та її вчення, обмеження монопольного становища католицької церкви в усіх сферах життя тодішнього європейського суспільства, що дійсно було «боротьбою європейського міщанства проти феодалізму». Оформлення реформаторського руху та ідеології пов'язується з теоретичною і практичною діяльністю англійського реформатора Вікліфа та його послідовника Я. Гуса, засновника німецького протестантизму М.Лютера, який обстоював точку зору, що справа звільнення знаходиться в руках кожної людини; французького теолога Ж. Кальвіна, німецького містика Якоба Боме.

3. Зміна типу філософствування», насамперед, необхідно усвідомити, що провести чітку межу між філософією епохи Відродження і Нового часу в хронологічному відношенні досить складно, оскільки навіть тоді, коли уже формувалися філософські системи Бекона і Декарта, в ряді країн Західної Європи ще звучали ідеї Ренесансу. Традиційно ж вважається, що епоха Нового часу — це, насамперед, епоха буржуазних революцій в Європі, відповідно до якої формується і новий тип філософствування — антисхоластичиий за своєю суттю, який виростає на ґрунті нових досягнень суспільної практики та наукового пізнання. Розвиток мануфактурного виробництва, ріст економіки, торгівлі, розширення економічного підприємництва, інтереси реального практичного життя не тільки прискорювали темпи суспільного розвитку, а й вели до орієнтації на пізнання природи, яке б спиралося не на цитати із Біблії, схоластизованого Арістотеля, а на досвід. Потреба ж у систематизації фактів, прагнення до відтворення цілісного образу світу, з'ясування взаємозв'язків і взаємодій явищ природи ведуть до підвищення ролі раціонального Їх розгляду, формуючи характер та основні напрями філософської думки Нового „часу, узагальнюючої не тільки практичне, а й теоретичне освоєння світу. Вказане постає тим загальним фоном, на якому необхідно розкривати дане питання, особливо в плані критики схоластики і формування нового типу філософствування. Конкретно: нове розуміння Ф. Беконом реальності, природи такими, які вони є, розкриття причин появи шляхів подолання «ідолів» (помилок) людського пізнання; дуалізм Декарта, проблема свідомості існування, його принцип методологічного сумніву; систематизація Т. Гоббсом беконівського матеріалізму, надання йому рис механістичного, метафізичного матеріалізму; вчення Б. Спінози про єдність природи, субстанції, матерії і бога; концепція Дж. Локка про субстанцію і матерію, його вчення про первинні та вторинні якості; монадологія Г. Лейбніца.

4. Четверте питання «Емпіризм і раціоналізм. Проблема методу наукового пізнання» тісно пов'язане з попереднім, де критика схоластики, необхідність звернення до пізнання природи та її законів ставили питання про осмислення шляхів і методів наукового пізнання, формування відповідної до умов того часу парадигми розвитку науки. Розгляд цього питання передбачає осмислення методологічних парадигмальних основ формування емпіризму і раціоналізму, розкриття їх суті, специфічності цих гносеологічних напрямів і відповідно окреслення кола їх репрезентаторів, першими з яких постають Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, далі — Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц. Загальна орієнтація на ту чи іншу парадигму наукового пізнання образу науки обумовила відповідно, і вироблення загальнозначущих методів наукового пізнання. Ф. Бекон, спираючись на почуття, розуміння реальності, яке дається в них, основним методом вважав метод емпіричної індукції, будуючи з її допомогою і нову логіку, в якій поняття, судження, умовиводи повинні спиратися на дані досвіду. Р.Пекярт, обстоюючи необхідність «очевидності та інтуїтивної ясності» вихідних положень наукової теорії, визнавав основним методом метод раціоналістичної дедукції як основний метод наукового пізнання Б. Спіноза використовував «геометричний метод. Поєднання емпіричних і раціональних методів пізнання властиве Дж. Локку при загальній емпіричній спрямованості його сенсуалізму такою ж мірою, як і Г. Лейбніцу при широкому використанні математичних методів. Стосовно до всезагального методу наукового пізнання філософією Нового часу обстоюється аналітичний метод, який переноситься з природознавства У філософію. Користуючись указаними джерелами, необхідно проаналізувати зазначені методи і підходи, розкрити їх «працездатність» та обмеженість (при однобічній орієнтації і абсолютизації одного з них), розкрити місце, роль і значення вказаних гносеологічних напрямів у загальному розвитку філософської думки, реформи науки.

5. Розглядаючи п'яте питання теми «Проблема людини у філософії Нового часу», має сенс наголосити на тому, що основні положення теоретичних і філософських узагальнень філософами Нового часу не втратили актуальності і для сучасності, що виявляються у значній увазі до їх осмислення.

Для вивчення тут бажано виділити: положення Ф. Бекона про людину як «служника і витлумачувача природи», обґрунтування ним ідеалу держави та державного устрою, засобів зміцнення та збагачення держави (розвиток ремесел, мануфактур, торгівлі, збільшення інвестицій у сільське господарство, зменшення невиробничих витрат), рекомендацій посадовим особам щодо виконання ними своїх службових обов'язків; вчення Т. Гоббса про сутність та походження держави, природного права, перетворення його в громадянське право після утворення держави; розвиток договірної концепції походження держави і природного права в наступних інтерпретаціях Б. Спінози щодо свободи як усвідомленої необхідності і обґрунтування на цій основі положення про те, що призначення держави полягає в забезпеченні людям взаємної допомоги і безпеки, де кожний громадянин має право на участь в управлінні державою; вихідне положення Дж. Локка про власність як гаранта рівності людей, свободи, рівних можливостей, про розподіл верховної, виконавчої і законодавчої влади, збереження людства як основного закону природи.

Розкриваючи сутність указаних положень та ідей, важливо показати їх вплив на формування соціально-політичної думки, тих історичних явищ, які в марксистській літературі отримали назву «буржуазний лібералізм» та «буржуазна демократія», екстраполюючи їх на сучасність, виділивши ті з них, що мають безпосереднє відношення до проблем розбудови української державності.

«Суб'єктивно-ідеалістичні теорії XVIII ст.» вимагають розкриття соціальних і гносеологічних умов появи та розповсюдження суб'єктивного ідеалізму як своєрідної реакції на механістичний матеріалізм того часу. Конкретному розглядові тут підлягає принцип Дж. Берилі «esse — esse percipi» ("існувати, бути — значить бути сприйнятим"), який власне обертається запереченням об'єктивного існування причинності, субстанції, об'єктивного існування самих речей, зведення їх до комплексу наших відчуттів, джерелом яких постає дух, або Бог; вчення Д. Юма про досвід, співвідношення між враженням та ідеями, зведення причинності до просторового співіснування та часової послідовності, що вилилися в скептицизм й агностицизм, його скептичне ставлення до науки, релігії, погляди на розвиток суспільства, його впорядкованість із виникненням держави, своєрідне розуміння свободи як абсолютної індивідуальної волі людини.

Слід підкреслити, що скептицизм та агностицизм Юма не заперечують сили людського розуму, а мають у своїй основі критику природничонаукового та філософського мислення, яке на той час у багатьох відношеннях носило механістичний характер.

Філософія Просвітництва і французький матеріалізм XVIII ст. вимагають з'ясування започаткування ідей просвітництва, розгляду його як явища культури, постановки ним питання про взаємозв'язок людської культури і розуму, взаємовідносин науки і релігії та критичного ставлення до останньої. Важливо розібратися в сутності поглядів Вольтера, вчення Монтеск'є про людину та суспільно-історичні процеси, ідеї «суспільного договору» Руссо та його критики суспільства, що базується на приватній власності, діяльності французьких енциклопедистів.

При вивченні даного питання необхідно звернути увагу на постановку питань про людину, матерію, рух, простір, час, пізнання, свободу, соціальні проблеми в творчості Ламетрі, Гельвеція, Гольбаха, Дідро.

Історикам при розгляді філософських ідей просвітництва слід звернути увагу на ідею циклічності і закономірності історичного процесу у Джамбаттіста Віко, концепцію історичного процесу Гердера. На педагогічному та філологічних факультетах важливо ознайомитися з положеннями про виховний статус літератури та мистецтва у Вінкельмана, Шіллера, Гете та інших німецьких романтиків, відкриття мови як феномена культури Шлейєрмахером та В. Гумбольдтом. Критично ставлячись до французького матеріалізму XVIII ст., все ж таки необхідно вказати на те, що долаючи обмеженості механістичного та метафізичного матеріалізму, Ламетрі, Гольбах, Гельвецій, Дідро вносять ряд цікавих моментів у розгляд питань про розвиток природи, чуттєве та раціональне в процесі пізнання, про роль та значення потреб, інтересів у розвитку суспільства, необхідності єдності та гармонізації особистих та суспільних інтересів з вимогою блага народу як вищого закону.