Семіотичні аспекти перекладу

План

1. Мовні одиниці як знаки.

2. Людська мова як природна знакова система.

3. Поняття про семантичний трикутник.

4. Референційні, прагматичні і внутрішньолінгвістичні відношення мовних одиниць.

5. Можливості збереження у перекладі референційних, прагматичних та внутрішньолінгвістичних відношень мовних одиниць.

Семіотика – наука про знаки і знакові системи. Нагадаємо основні постулати цієї дисципліни.

1. Мова – це знакова (семіотична) система особливого виду, найскладніша й найуніверсальніша з усіх знакових систем, що існують у людському суспільстві. Основною функцією мови, як і будь-якої іншої знакової системи, що визначає її характер і природу, є функція спілкування, функція комунікації.

2. Мова існує у мовленні, у мовних (мовленнєвих) творах (текстах), створюваних у процесі мовленнєвої комунікації. Тут увиразнюється дихотомія: мова і мовлення. Мовлення не зводиться до мови. Мова є компонентом, причому основним і найважливішим усякого мовленнєвого твору, тобто, тим матеріалом, з якого він будується.

3. Мовні одиниці, так само, як одиниці будь-якої іншої знакової системи, є двобічними утвореннями. У них розрізняємо два плани: план виразу, тобто акустична (на письмі графічна) форма, і план змісту – значення або зміст цієї мовної одиниці. Ці обидва плани, сторони мови є взаємозв’язані, взаємозумовлені. Вони передбачають одне одного, бо не існує форми, що не має значення, і не існує значення, не вираженого через ту чи ту форму.

4. З цього випливає, що значення мовних одиниць, так само, як і їхня формальна (акустична чи графічна) сторона існує у мовленні, у мовленнєвих творах (текстах).

І дійсно, у прямому спостереженні, у безпосередньому сприйнятті мовленнєвих творів нам дана лише звукова (акустична) оболонка мовних одиниць, тобто, потік звуків (на письмі – ланцюжок графем – письмових або друкованих знаків). Саме формальний, зовнішній бік мовних одиниць і сприймається нашими органами чуття. Що ж стосується значень мовних одиниць, то їх ми безпосередньо не сприймаємо, вони не дані нам через наші чуття ні в акустичних (усне мовлення), ні в зорових (на письмі) образах.

Значення мовних одиниць у мові загалом і в мовленні конкретно якнайтісніше пов’язані з мисленнєвою категорією поняття, так само, як мова якнайтісніше пов’язана з мисленням, свідомістю людини, хоча й не ототожнюється з мисленням.

Так, коли ми чуємо незнайому мову, то нашому сприйняттю відкривається той самий потік звуків, що й сприйняттю людини, яка знає цю мову, але ми, не знаючи мови, не розуміємо значень слів (мовних знаків), що звучать. Тим часом людина, знайома з цією мовою, асоціює даний звуковий потік з певними значеннями. Чи це підтверджує спірну ідею, що значення мовних одиниць існують все-таки не в мовленні, а в свідомості людини, знайомою з цією мовою? Але ж тоді розривається діалектична єдність знака і значення, форми і змісту!

Розгадка криється у тому, що значення не можна сприймати як таку собі “сутність”, байдуже, матеріальну чи ідеальну. Значення не є сутність, значення є відношення. І тут, можливо, лежить ключ до розуміння природи значення у мові і навіть ширше, у будь-якій знаковій системі.

Що ж таке знак? Будь-який знак є знаком лише тому, що він щось означає, інакше кажучи, відноситься до чогось іншого, що лежить поза межею знака. Саме в цьому і полягає природа знака, поза цим відношенням знак вже перестає бути знаком, бо всякий знак є знаком чогось, тобто певним матеріальним утворенням (напр. світловий сигнал, фігура, зображена на папері чи звук мови), що набуває функції знака лише тоді, коли воно відноситься до чогось іншого, що лежить за межами його самого і, передусім, відноситься до означуваного, тобто, до того чи того об’єкта дійсності. Це відношення знака до чогось іншого, що лежить за межами самого знака і є значенням даного знака. Аби зрозуміти той чи інший знак, необхідно зіставити його з тим об’єктом, знаком якого він є.

Спробуємо дати визначення:

Знак (слово, морфема, літера, звук) – це матеріальний, чуттєво сприйнятий предмет (явище, дія, процес), який у спілкуванні людей виступає замінником іншого предмета, явища, дії, процесу, абстрактного поняття.

Пригадаймо семантичний трикутник

Загальний випадок Конкретне слово

Фонетичне слово лев

(називає) (має зміст)

(м

самець

кошачих предмет (відноситься) зміст

денотат сигніфікат

референт

На сучасному рівні розвитку семіотичної науки прийнято говорити про три основні типи відношень, у яких наявний знак.

На першому місці стоїть відношення між знаком і предметом. Предмети, процеси, якості, явища реальної дійсності прийнято називати референтами знаків, а відношення між знаком і його референтом – референційним значенням знака. Тут слід зазначити, що референтом знака, як правило, є не окремий, індивідуальний, одиничний предмет (денотат), але ціла множина, цілий клас однорідних предметів, процесів, явищ тощо.

Другим типом відношень, дотичних до знака, – відношення між знаком і людиною, що користується цим знаком. Так певні слова певної мови можуть означати одну і ту саму річ як ряд синонімів (спати, хропіти, дрихнути). Тобто, маються на увазі однакові референційні значення, але вони відрізняються за тими суб’єктивними відношеннями, що мають місце між цими конкретними знаками і їхніми користувачами. Ці суб’єктивні (емоційні, експресивні, стилістичні тощо) відношення називаються прагматичними значеннями знака.

Принагідно зауважимо, що йдеться не про відношення між знаком та одним індивідуальним користувачем, а про відношення між знаками і всією спільнотою користувачів.

Врешті, слід з’ясувати, що будь-який знак, у тому числі і мовний, існує не сам по собі як ізольований предмет, а як складник певної знакової системи. В силу цього, всякий знак перебуває у складних різноманітних відношеннях з іншими знаками тієї самої знакової системи ( у випадку мовних знаків – зі словами тієї самої мови). Відношення між знаком та іншими знаками тієї самої знакової системи називаються внутрішньолінгвістичними. Відповідно, ми будемо говорити про внутрішньолінгвістичні значення мовних знаків.

Розгляньмо інше питання: чи всі типи мовних знаків набувають усі три типи значень? Відповідь, вочевидь, буде негативною, І дійсно, як правило, є знаки, яким притаманні всі три типи значень, але існують і такі знаки, у котрих представлено не всі три типи. Так, у системі кожної мови є знаки, позбавлені будь-якого преференційного значення, тобто, знаки, що не дають інформації про предмет, явище чи ситуацію об’єктивної реальності. Це – службові слова і формальні граматичні елементи (напр., флективні показники української чи латинської мови, що правлять лише засобами вираження синтаксичних зв’язків між словами у структурі речення, ті самі артиклі в європейських мовах). З другого боку, як видно, будь-який знак обов’язково посідає внутрішньолінгвістичне значення, оскільки він не може не входити до якоїсь системи знаків, складником якої він є.

Питання про наявність у всіх без винятку знаків прагматичного значення виглядає спірним – питання до роздуму і відповіді.

Яким же чином семіотичний аспект відбивається на процесі перекладу?

Тут варто спочатку поставити питання по-іншому: Чи всі типи значень мовних одиниць зберігаються при перекладі? Інакше кажучи, що ми маємо на увазі під терміном “значення” і який тип значення ми виносимо на перше місце? Референційне, прагматичне чи внутрішньолінгвістичне?

Тут є певна складність, оскільки сам термін “значення” можна трактувати досить розлого, маючи на увазі не тільки референційні значення мовних одиниць, але й усі інші види відношень, у які вступають мовні одиниці. Інша річ, про збереження значення незмінними можна говорити тільки у відносному сенсі, маючи на увазі лише максимально можливу повноту передачі значень З цього випливає, що завданням перекладача, по-перше, є якомога повніша передача всіх типів мовних значень – референційних, прагматичних і внутрішньолінгвістичних; по-друге, при перекладі неминучі змістові втрати і на це слід також звертати увагу.

Слід, одначе, зазначити, що ступінь “збережуваності” того чи іншого типа значення (референційного, прагматичного чи внутрішньолінгвістичного) виявляється неоднаковим і залежить від самого типу. Найбільшою мірою при перекладі зберігаються референційні значення. Вони передаються найбільше і найлегше. Причину цього збагнути неважко: у системі референційних значень мовних одиниць закарбовано весь практичний досвід мовців, що спілкуються, а оскільки сама реальна дійсність, що оточує всі мовні колективи, незрівнянно більшою мірою є одна й та сама для всіх людей, ніж розмежовується, то й референційні значення слів у всіх людських мовах більшою мірою є одними й тими ж, ніж розмежованими. Що ж до випадків, коли ті чи інші предмети, явища та ситуації, наявні в одному мовному колективі, відсутні в іншому, то дослідники-мовознавці стоять на тому, що будь-яка природна мова функціонує таким чином, що її засобами можна описати (хоча не завжди зручно й економно) принципово будь-які явища, предмети і ситуації: фантастичні казки, міфи, наукова фантастика, теологія тощо. Завдяки такій будові мови людство має змогу безмежного пізнання світобудови, має можливість прогресивного розвитку.

Меншою мірою, ніж референційні, піддаються збереженню при перекладі значення прагматичні. Річ у тім, що хоча самі описувані предмети, явища та ситуації для носіїв різних мов є, загалом, однакові, то ставлення різних мовно-культурних психотипів (мовних колективів) до усіх цих речей може відрізнятися, і прагматичні значення відповідних мовних знаків у різних мовно-культурних колективах відрізнятимуться теж. Нагадаймо, прагматичне значення – це відношення знака і користувача.

І врешті, внутрішньолінгвістичні значення за самою своєю сутністю піддаються збереженню при перекладі мінімальною мірою. І це зрозуміло: при перекладі відбувається заміна однієї мови іншою, а кожна мова – то є своєрідна система, елементи якої перебувають між собою у відношеннях, специфічних для даної мовної системи. Тому в процесі перекладу внутрішньолінгвістичні значення, притаманні одиницям МД, зникають, і натомість з’являються внутрішньолінгвістичні значення, притаманні одиницям МП.

Однак, зважаючи на вищесказане, ми ще не маємо права вибудовувати певний “порядок черговості” передачі значень. Таке рішення проблеми було б украй схематичним, бо не враховує іншого дуже важливого чинника, а саме – характеру самого тексту. Річ у тім, що виділені нами типи мовних значень відіграють неоднакову роль у текстах різних жанрів: якщо ж для такого різновиду тексту, як науково-технічна література, характерною є панівна роль референційних значень (тобто, найсуттєвіша інформація, що міститься у такого типу текстах, захована саме в референційних значеннях мовних одиниць), то для художньої літератури, надто, для ліричної поезії, провідними й основними нерідко виявляються саме прагматичні значення. З цього випливає, що для адекватного перекладу художніх текстів, а передусім, поетичних, іноді перекладачеві доводиться приносити в жертву передачу референційних значень, аби зберегти незрівнянно суттєвішу для даного жанру інформацію, заховану у виражених цим текстом, саме прагматичних (емоційних і подібних) значеннях. Ба більше, мають місце випадки (знову ж таки найчастіше при перекладі поезій), коли найважливіша інформація виявляється захованою у внутрішньолінгвістичних значеннях текстуальних одиниць, так що перекладачеві іноді заради передачі внутрішньолінгвістичних значень доводиться жертвувати значеннями інших типів, передовсім – референційними.

Відтак, у кожному конкретному випадку перекладач повинен сам вирішувати, яким значенням слід надати перевагу, а якими можна пожертвувати, маючи на меті зведення до мінімуму втрат інформації, що є найсуттєвішою для даного тексту.