2. Антична культура і освіта.

Освіта в Київській Русі та середньовічній Європі.

Система освіти у Візантії зберегла спадкоємний зв'язок з античністю. Дітей у віці 6-7 років віддавали до початкової школи, де вони протягом 2-3 років вчилися читати, писати і рахувати. Для знаті існували платні приватні школи граматистів. Були також безплатні школи, які утримувалися монастирями, церквами або міськими общинами, доступні для всіх категорій населення. Поширеною була також домашня освіта, особливо для жінок.

Для продовження освіти у школах більш високого ступеня існував дуже важливий стимул. У централізованій імперії з розгалуженим бюрократичним апаратом не можливо було зайняти високу посаду без достатньої освіти. Ті, що вирішили присвятити себе науці або державній службі, продовжували освіту у вищих закладах.

У ранній період імперії зберігалися старі центри античної освіти. В Афінах продовжувала існувати платонівська Академія, в Александрії - філософська та медичні школи, у Газі та Кессарії – риторичні школи, у Бейруті – школа права. Усі вони мали бібліотеки, де зберігалося більше 700 тис. старовинних рукописів. Згодом ці центри занепадають. Александрійська бібліотека була знищена фанатичними мусульманами, а платонівська Академія закрита за наказом імператора Юстініана.

У цей час виникають нові наукові та навчальні центри. Серед них – Константинопольська вища школа, заснована 425 р. У середині XI ст. вона розширюється, розділившись на дві школи: філософську (загальноосвітню) та юридичну, яка готувала державних службовців. Сюди приїздили вчитися із Західної Європи і навіть з Багдадського та Єгипетського халіфатів. У середині IX ст. у Константинополі засновується також Магнаврська школа, а в кінці XI ст. Вища богословська патріарша школа. Після захоплення Константинополя хрестоносцями у 1205 р. тут було здійснено спробу заснування католицького університету.

У вищих навчальних закладах, крім богослов'я, вивчали риторику, філософію, юриспруденцію та природничі науки. Найбільшими здобутками прославилися візантійські математики. Вони не обмежувалися коментуванням стародавніх авторів, а розвивали фундаментальні та прикладні напрямки. Особливо плідною діяльністю відзначився Лев Математик (IX ст.). Він заклав основи алгебри, використавши буквені позначення у ролі цифрових символів, прославився також багатьма винаходами, зокрема, світлового телеграфу чи хитромудрими механізмами, що вражали чужоземців в імператорському палаці. Мануїл Мосхопулос вивчав магічні квадрати. Іоан Педіасім у XIV ст. написав "Геометрію" і трактат про подвоєння куба, а Ісаак Аргир "Геодезію" і трактат про здобування квадратних коренів.

Виникнення писемності на Русі тісно пов'язане з питанням окультурнення її шляхом християнізації (988), появи азбуки "руського письма". Так, перші книги, написані старослов'янською, мовою з'явилися на Русі-Україні в X ст. Це була мова писань, якою великі місіонери – солунські брати Кирило і Мефодій – переклали з грецької основні богослужебні книги.

У той же час слід пам'ятати, що ще до розповсюдження кирилиці праукраїнці вміли користуватися місцевим письмом. Так болгарський чернець Храбр свідчив, що східні слов'яни до запровадження абетки Кирила і Мефодія користувалися в письмі "чертами и резами". Можна навести й такий доказ: перебуваючи в Херсонесі, Кирило бачив Євангеліє і Псалтир, написані "руськими письменами". Про те, що руські люди знали писемність, свідчать також договори, що їх укладали русичі та Візантія у 911–912 рр. та у 944–945 рр. Вони укладалися двома мовами – руською та грецькою. Отже, ще до запровадження християнства на території України -Русі існувала місцева писемність.

Після запровадження візантійського православ'я на Русі утверджується кирилічна система письма, яка складалася із 43 літер. Розповсюдження кирилічного письма було досить вигідним і корисним для Київської Русі, оскільки достатньо було переписати вже існуючі богослужебні книги, щоб поширювати їх серед українського середовища. В цей час на Київській Русі складаються сприятливі умови для розвитку і поширення як церковної та світської літератури і перекладів, що йшли на Русь із Греції та Болгарії, так і оригінальних творів місцевих авторів. Таким чином, кирилиця стала універсальною мовою, яка об'єднувала слов'янські народи і була усім зрозумілою.

Слід відзначити, що церковнослов'янська мова, як її називали, була передусім мовою церкви. Вона збагатила лексику русичів словами абстрактних, філософських і богословських понять та різноманітною образністю. Проте вона ніколи не була розмовною мовою.

З часу запровадження християнства на Україні-Русі піклування про освіту взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Великого (980–1015рр.) у Києві вже існувала школа, в якій вчилися діти найближчого оточення князя. Необхідність у школі диктувалася потребами часу – молодій державі Київська Русь потрібні були культурні, освічені політичні та громадські діячі.

Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита Ярославом Мудрим (1019–1054 рр.) у Новгороді, де він зібрав понад 300 дітей старост і попів. У 1086 р. на Русі була заснована перша школа для дівчат. її фундаторкою стала дочка Всеволода Ярославовича Янка. Школа була відкрита при Андріївському монастирі, де дівчат навчали грамоти, а також різноманітних ремесел.

Крім державних та церковних шкіл, існувало і приватне навчання. Так Феодосій Печерський одержав освіту в невеличкому місті Курську, де він навчався один у вчителя і досить швидко осягнув усі науки.

Для того, щоб навчання було успішним, на Русі в XI ст. почали з'являтися перші книгозбірні. Бібліотеки створювалися при великих монастирях, храмах. Так, Ярослав Мудрий заснував бібліотеку при соборі Св.Софії в Києві; його син Святослав мав свою власну бібліотеку; князь Миколай Святоша витратив на книги усі свої кошти, а потім подарував їх Києво-Печерському монастирю.

У період середньовіччя у Західній Європі велику об'єднавчу функцію відігравала церква, закладаючи основи єдиної європейської культури. "Спільність релігії, прийнятої західними народами, зумовила можливість єдиної європейської цивілізації. Незважаючи на розколи та реформації, західна цивілізація зберегла при всій різноманітності народних культур щось спільне – єдину європейську цивілізацію, у котру кожен з цих народів вніс свою данину".

Таким чином, саме в період середньовіччя закладаються основи європейської цивілізації, бо в стародавні часи не існувало Європи як культурної історичної цілісності.

Католицька церква з самого початку встановила свою монополію на освіту. При організації монастирських та єпископських шкіл, необхідних для навчання кліриків, вона використала деякі надбання античності. Римський письменник V ст. Марціл Канелла висунув ідею семи вільних мистецтв", з яких перші три складають основу всіх знань – це граматика, риторика і діалектика. Остання трактувалася в її античному розумінні, як мистецтво логічного мислення. До інших належали арифметика, геометрія, астрономія, музика.

Пізніше А.Боецій (480–524 рр.) і Ф.Кассідор (487–578рр.) детально розробили і обґрунтували ідею семи мистецтв, розділивши їх на дві групи: тривіум (три шляхи знання), що включав гуманітарні знання – граматику, риторику, діалектику, та квадрівіум (чотири шляхи знання), куди входили мистецтва практичної орієнтації – арифметика, геометрія, астрономія і музика.

Велике значення для розвитку світської освіти мав указ імператора Карла Великого (768–814 рр.) від 789 р. про повсюдне запровадження при церквах народних шкіл. Він зобов'язував усіх священиків безкоштовно навчати народ читати та писати. За їх зразком відкриваються початкові світські школи у всій Європі. Деякі з таких шкіл (рейнська, ліонська, шартрська, фульдська) стають провідними центрами середньовічної культури та освіти. У них склалася специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки – схоластика (школа).

Дещо пізніше, у XII ст. на їх основі виникають перші університети, у яких схоластика набула свого класичного розвитку. Перший університет було відкрито 1200 р. у Парижі (т.зв. Сорбона). Він мав чотири факультети: "молодший", або "артистичний", де навчали семи вільних мистецтв, і три старших (медичний, юридичний, богословський), на яких можна було навчатися після закінчення попереднього. В Італії славилися Болонська юридична та Солернська медична школи. У ХШ а. засновуються університети у Кембріджі та Оксфорді (Англія). Соломанський в Іспанії, Неаполітанський в Італії. У наступному столітті з'являються Празький, Краківський, Гейдельберзький. Кельнський і Ерфуртський університети. Наприкінці XV ст. у Західній Європі вже нараховується 65 університетів, переважна більшість яких була заснована з дозволу римської курії (тобто уряд держави Ватікан).

У середньовічних школах та університетах велике значення мала особа самого вчителя. Університети виникали у тих містах, де у школах були вчителі, що прославилися своєю вченістю. До них з усіх країн стікалися учні, оскільки навчання скрізь велося латинською мовою. Попадаючи в чужу країну чи чуже місто, вони ставали безправними і беззахисними. Тому для захисту своїх інтересів студенти об'єднувалися у "земляцтва", провінції" і "науки". На чолі "науки" стояли виборні прокуратори. Викладачі для захисту своїх інтересів також створювали об'єднання за професіями – факультети, очолювані деканами. Викладачі та студенти на спільному засіданні обирали ректора.

Середньовічні університети були справжніми культурними центрами, де зосереджувалися кращі наукові сили. При них існували багаті бібліотеки. Книги у середньовічні часи були тільки рукописні, дуже дорогі і складали велику рідкість. Тому доступ до них можна було отримати тільки в університеті.

Навчання в університетах здійснювалось у формі професорських лекцій, які записувалися студентами (від лат. студере – старанно вчитися). Пізніше ці лекції обговорювалися на публічних диспутах, у яких брали участь викладачі та студенти, інколи вони перетворювалися у повчальні дійства. Наприклад, оксфордський магістр Дуне Скотт (1266–1309) на одному з диспутів вислухав та запам'ятав 200 тез, які тут же послідовно заперечив. Іноді диспути ставали такими бурхливими, що закінчувалися бійкою серед учасників. Проте складність навчання дозволяла тільки третині студентів отримати звання бакалаврів і лише кожен 16-й здобував звання магістра.