2.5. Шляхи удосконалення процесу вирішення проблем дітей з обмеженими можливостями.

В Україні існують такі соціальні проблеми дітей з обмеженими можливостями як:

1. матеріальне забезпечення (різниця між реальним прожитковим мінімум і встановленими виплатами по інвалідності, брак реалізації встановлених законодавством пільг і нестача деяких додаткових, недостатність безкоштовного забезпечення технічними і медичними засобами лікування, реабілітації, компенсації вад і захворювань);

2. медичне обслуговування (недостатня кількість і якість послуг безкоштовного лікування, а також профілактики, реабілітації і ранньої діагностики, брак спеціалізованих закладів і кваліфікованих фахівців, нестача заходів щодо оздоровлення і санаторного лікування, зокрема брак путівок для дітей-інвалідів з батьками);

3. психологічна допомога дітям та батькам (нестача відповідних осередків і фахівців, матеріально-технічного ті інформаційно-методичного забезпечення інноваційних методів роботи);

4. освіта і професійне навчання (нестача спеціальних груп у дитячих садках і спеціальних класів у загальноосвітніх школах, спеціальних шкіл, недостатня якість надомного навчання і спеціальної підготовки педагогів, що його здійснюють, недостатність закладів професійного навчання і можливостей безкоштовного продовження освіти);

5. спілкування, заняття улюбленими справами (нестача осередків – клубів, денних центрів соціальної адаптації, центрів соціально-психологічної реабілітації дітям-інвалідів, творчих майстерень тощо);

6. підготовка дітей-інвалідів до самостійного життя (також нестача центрів соціальної адаптації, центрів соціально-психологічної реабілітації, закладів професійної орієнтації і навчання, діяльності зі сприяння працевлаштуванню, створення спеціалізованих служб знайомств тощо);

7. вільне пересування (невиконання вимог законодавства щодо пристосування будівельних споруд і транспорту до потреб інвалідів, певна нестача транспортних пільг).

Дані причини не можуть бути усунені або змінені лише зусиллями реабілітаційних центрів, зокрема, відділеннями соціальної адаптації і реабілітації дітей з обмеженими можливостями. Наприклад, стан економіки країни і, відповідно, розмір бюджетних асигнувань на соціальні цілі, рівень безробіття, невиконання деяких вимог чинного законодавства стосовно інвалідності (у сферах будівництва, транспорту, нормативів матеріально-технічного забезпечення), рівень цін, що склалися на ринку комунальних, платних медичних і освітніх послуг. На усунення цих проблем реабілітаційні центри вплинути ніяк не можуть.

Потрібно привернути увагу державних і громадських організацій на такі сфери як:

1. Сфера матеріального і технічного забезпечення, посилення соціального захисту щодо: покращання безкоштовного забезпечення технічними пристроями компенсації вад і захворювань, санаторно-курортного лікування і оздоровлення, в тому числі й дітей спільно з батьками; посилення ролі і поширення спектра послуг органів соціального забезпечення щодо створення, підтримки і координації діяльності громадських організацій, які б реалізовували комплексний підхід до надання медико - психологічної і консультативної допомоги з широкого кола питань, допомоги у вирішенні побутових проблем і патронажної допомоги вдома; посилення контролю за виконанням вимог законодавства щодо реалізації встановлених загальнодержавних пільг і пошуку можливостей надання додаткових пільг (щодо комунальних, медичних, освітніх, юридичних послуг тощо).

2. Сфера медичного обслуговування стосовно: нестачі лікувально-профілактич­них установ санаторного профілю та спеціалізованих лікувальних закладів для дітей-інвалідів за місцем проживання; недостатнього безкоштовного забезпечення ліками, нестачі сучасної діагностичної й лікувальної апаратури; дослідження причин несвоєчасної діагностики перших ознак вад у новонароджених дітей і протягом перших років їхнього життя, що призводить до невчасного лікування й реабілітації, провокує розвиток хронічних форм вад (лише в 23% випадків відхилення у розвитку виявляють медики, що може вказувати на певну недосконалість діючої системи педіатричної допомоги).

3. Сфера освіти щодо: поширення практики створення спеціальних груп у дитячих садках і спеціальних класів у загальноосвітніх школах (які мають багато переваг, зокрема, спільне навчання уможливлює виховання толерантного ставлення до дітей з обмеженнями, їх кращий розвиток, наближує місце навчання до місця проживання, дає можливість об’єднати позитивні ефекти сімейного виховання із кваліфікованою дефектологічною допомогою тощо); посилення мотивації загальноосвітніх шкіл до організації спільного навчання дітей-інвалідів і здорових дітей, поширення практики введення посад вчителів-дефектологів та фахівців - реабілітологів у цих школах, обладнання їх спеціальними приладами.

4. Сфера спілкування, заняття улюбленими справами стосовно: створення невеликих, наближених до місця проживання, центрів соціальної адаптації, ігротек, клубів тощо, надання можливості безкоштовного користування спортивними та оздоровчими об’єктами.

5. Сфера пересування щодо: пересування окремих одиниць громадського транспорту, споруд, громадського, освітнього, медичного призначення, якими найчастіше користуються інваліди, до їхніх потреб.

Також потрібно поширення створення при ТЦ (територіальних центрах) або сприяння створенню на базі громадських організацій центрів соціально-психологіч­ної реабілітації дітей-інвалідів, які значною мірою здатні вирішити проблеми соціальної адаптації і реабілітації, спілкування, прищеплення потрібних навичок, реалізації творчих здібностей цієї категорії клієнтів; задовольнити потреби спілкування, інформаційного попиту батьків, психологічної і юридичної допомоги сім’ям тощо. Практика доводить, що діяльність ТЦ із створення таких спеціалізованих служб, є одним із найбільш перспективних стратегічних напрямів удоскона­лення соціальної роботи з дітьми-інвалідами та членами їхніх сімей. Саме в таких центрах можливе швидке впровадження соціальних інновацій, досягнення єдності підходів і комплексної взаємодії медиків, педагогів, соціальних працівників, волонтерів, активістів громадських організацій, тобто створення мультидисциплінарної допомоги, ефективності якої доведена вітчизняним і закордонним досвідом. Навколо таких центрів може бути зосереджена практично уся діяльність стосовно батьків, створення груп само- і взаємодопомоги, груп денного перебування дітей під наглядом фахівців, інформаційно-роз’яснювальна робота стосовно формування в суспільстві належного ставлення до проблеми інвалідності (випуск власних засобів інформації, поширення практики круглих столів, прес-конференцій тощо);

Потрібно проводити спеціальні інформаційні компанії з метою залучення недержавних джерел (благодійників, спонсорів тощо) до підтримки діяльності на користь дітей-інвалідів та членів їхніх сімей.

Не мало важливим є суттєве підвищення можливостей реалізації творчих здібностей дітей-інвалідів шляхом подальшого розвитку матеріально-технічного і кадрового потенціалу діючих спеціалізованих служб ЦССМ, центрів соціально-психологічної реабілітації дітей - інвалідів;

Створення груп само- і взаємодопомоги, проведення тренінгів із підвищення здатності клієнтів до переміни життєвої позиції з пасивною на активну;

Потрібно підвищувати інформованість сімей, які в багатьох випадках здатні самостійно вирішувати ряд проблем покращення здоров’я, соціальної адаптації, захисту прав, навчання, працевлаштування тощо (поки що інформація, яку отримують батьки, неповна й специфічно одностороння: у 75% випадків – з медичних джерел, і лише у 10% - від соціальних працівників, які в змозі надати інформацію з широкого кола питань). Відповідно виникають проблеми, яких можливо було б уникнути за умов надання батькам достатньої інформації про перспективи розвитку дитини і соціальні механізми допомоги сім’ям, які виховують дітей-інвалідів.

Отже, можна вважати, що кількість і сила дії основних соціальних проблем дітей-інвалідів та членів їх сімей така, що для суттєвого поліпшення становища потрібна, перш за все, визначена соціальна політика стосовно інвалідів. Політика має базуватися на широкому залученні самих клієнтів, постійному інформуванні суспільства щодо досвіду інших країн щодо вирішення проблеми інвалідності в Україні, державній підтримці соціальних інновацій.

ВИСНОВКИ

В процесі вивчення особливостей соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями, зокрема їхньої соціальної реабілітації, можна виділити ряд загальних та специфічних закономірностей, які визначають шляхи подолання данної проблеми.

Через це важливим завданням держави є:

1.забезпечення соціальної захищеності інвалідів, створення необхідних умов для їхнього індивідуального розвитку, реалізації інтелектуального і творчого потенціалу;

2.розроблення державних соціальних програм, на основі врахування виявлених потреб, і регулювання надання передбачених законодавством видів соціальної допомоги;

3.визначення для дітей-інвалідів додаткових гарантій для реалізації їхніх прав і законних інтересів.

Необхідно забезпечити виконання декількох заходів, які стосуються окремих аспектів проблеми соціальної реабілітації:

1.програмно-методичне забезпечення спеціальних (корекційних) освітніх установ – розробка змісту спеціальної освіти, соціально-трудової адаптації, психолого-педагогічної реабілітації дітей-інвалідів;

2.підготовка і підвищення кваліфікації кадрів, котрі працюють із дітьми-інвалідами – створення комплексів науково-методичних навчальних матеріалів для спеціалістів і батьків для групового та індивідуального навчання дітей-інвалідів в процесі інтеграції до середовища здорових ровесників;

3.створення нових і розвиток діючих центрів реабілітації дітей-інвалідів;

4.створення нових освітніх моделей для дітей-інвалідів.

Однак в Україні ще залишаються причини, що не дають можливості інвалідам реалізувати свої права повною мірою, не забезпечують їх повну і всебічну участь у житті суспільства, зокрема через обмежені можливості доступу інвалідів до фізичного середовища, включаючи житло, транспорт, освіту, роботу та культуру, брак програм самостійного проживання у громаді із соціальним супроводом, програм підтримки родин, які забезпечують догляд за інвалідами (тимчасовий догляд, кризова допомога), тощо. Певні права інвалідів важко реалізуються через недо­статні обсяги фінансування видатків, пов'язаних з реалізацією заходів щодо забезпечення життєдіяльності інвалідів, та непропорційне фінансування інституційного догляду та програм надання індивідуальних соціальних послуг. Це є причиною відсутності розробки повномасштабної програми, яка б регулювала всі аспекти поліпшення державної політики щодо інвалідів.

Розгортання соціальної роботи з дітьми-інвалідами для їхньої інтеграції потребує від суспільства сприяння створенню мережі реабілітаційних центрів для таких груп дітей, де б здійснювалася профорієнтація через профнавчання, консультації з правових проблем, надавалася б конкретна допомога з працевлаштування. Все це потребує кваліфікованого керівництва, що зумовлює ще одну загальну закономірність у зростанні потреб сім’ї, яка виховує дитину-інваліда, у кваліфікованій соціальній допомозі, що передбачає різноманітні види реабілітації.

Діяльність фахівця, котрий спеціалізується не роботі з дітьми-інвалідами має будуватися на таких принципах:

1. дотримання прав дитини;

2. надання державних гарантій у сфері соціального обслуговування;

3. забезпечення рівних можливостей в отриманні соціальних послуг і їх доступність для дітей;

4. доступність всіх видів соціального обслуговування;

5. орієнтація соціального обслуговування на індивідуальні потреби дитини-інваліда;

6. пріоритетність заходів соціальної адаптації дітей-інвалідів;

7. відповідальність органів державної влади, органів місцевого самоврядування за дотримання прав дітей-інвалідів у сфері соціального обслуговування.

Спостереження і вивчення особливостей роботи з дітьми-інвалідами дозволило визначити, також, ряд специфічних закономірностей, загальною особливістю яких стало те, що дитина-інвалід у будь-якому аспекті специфічних закономірностей не може розглядатися поза сім’єю, в якій вона, опановує первинні стадії соціалізації. Тому першу специфічну закономірність можна визначити як залежність ефективності соціальної реабілітації дитини-інваліда від мобілізації потенціалу сім’ї.

Необхідно ще розвивати реабілітаційну активність батьків, де предметом діяльності соціального педагога чи соціального працівника повинна бути ситуативно-рольова адаптація членів сім’ї, а змістом соціальної реабілітації цих сімей – проектування заходів, спрямованих, з одного боку, на зміни суспільства у ставленні до інвалідів, а з другого – на підвищення активних можливостей, актуалізацію внутрішніх ресурсів в сім’ї шляхом реалізації таких соціальних функціональних завдань:

1. корекція ставлення до дитини;

2. сприяння формуванню реабілітаційної активності сім’ї;

3. підвищення реабілітаційної активності сім’ї і дитини.

Таким чином, величезний діапазон і унікальність засобів впливу на членів сім’ї, роблять їх одним із найбільш сильних засобів соціалізації, соціальної підтримки і захисту особистості, формування у неї загальнолюдських та індивідуалізованих властивостей.

Також специфічною закономірність соціальної реабілітації дітей-інвалідів є реалізація індивідуальної програми реабілітації кожної дитини-інваліда згідно з її реабілітаційним потенціалом.

Реалізація індивідуальної програми характеризується чітко вираженим психолого-педагогічним наповненням усіх реабілітаційних заходів. При цьому простежується послідовність, комплексність і неперервність при виконанні індивідуальних програм.

Сьогодні соціальна допомога не може мати абстрактний характер. Предметом уваги спеціаліста є сім’я з притаманними лише їй проблемами. Одне і те ж захворювання, має десятки різновидів, складних комбінацій первинних і вторинних дефектів. Особистість дитини унікальна сама по собі, а у поєднанні з виявленими відхиленнями є взагалі неповторною.

Цим і пояснюється необхідність індивідуального підходу до реабілітації, що повинна знайти реальне відображення у повсякденній роботі з дітьми.

СоціальнА реабілітацІЯ дитини-інваліда полягає в об’єднанні зусиль сукупного потенціалу соціуму для найбільш повного задоволення потреб сім’ї дитини з проблемами здоров’я і розвитку.

У даному випадку йдеться про інтеграцію діяльності як державних органів, так і громадських, приватних ініціатив різного профілю з метою найбільш повного задоволення потреб даної категорії сімей у самореалізації, розкритті власної корисності.

Є залежність результатів реабілітації від міри впливу сукупного потенціалу соціуму як багатовимірного явища: життєве та соціальне мікросередовище, середовище проживання конкретної людини, життєвий та соціальний простір.

Соціум, у якому традиційно відбувається процес соціалізації особистості дитини-інваліда, яка виховується вдома, як правило, має два виміри – сім’я і сімейно-сусідська спільнота.

Практика показує, що успіх реабілітації залежить від багатства зв’язків (контактів), у які вступає сім’я хворої дитини, що обрала для себе інтеграційний шлях розвитку. Взаємодія соціуму з дитиною та її сім’єю доповнюють один одного.

Отже, можна сказати, що соціальна реабілітація дітей-інвалідів досить тісно пов’язана із загальними і специфічними закономірностями, що відображають найбільш істотні зв’язки і взаємозалежність між спеціалістами соціальної реабілітації, дитиною-інвалідом та її сім’єю, а також усіма соціальними інститутами, які повинні на різних рівнях забезпечити ефективність процесу соціальної реабілітації.

Таким чином, в нашій країні за роки незалежності інтерес до соціальної роботи з дітьми-інвалідами пройшов значну еволюцію – від практичного ігнорування до розуміння необхідності ретельного дослідження методичних, теоретичних проблем, створення різноманітних моделей ефективної соціальної роботи в умовах ринкової економіки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Акатов Л.И. Социальная реабилитация детей с ограниченными возможностями здоровья. Психол. основы: Учеб. пособие для студ. высш. Учеб. заведений. – М.: Гуманитарный изд. центр ВЛАДОС, 2003. – 368 с.

2. Добровольская Т.А., Шабалина Н.Б. Инвалид и общество: социально-психологическая интеграция // Социологические исследования.— 1991.- № 5.- С. 84 - 89.

3. Закон України "Про реабілітацію інвалідів в Україні" від 06 жовтня 2005 року №2961 – ІV // ВВР України. – 2005. – №12. – С. 23 – 59.

4. Звєрєва І.Д. Соціальна робота з людьми з особливими потребами // Практична психологія та соціальна робота. – 2002. – №6. – С. 42 – 46.

5. Карпенко О.Г. Професійне становлення соціального працівника: Навчально-методичний посібник. – К.: ДЦССМ, 2004. – 164 с.

6. Качан Л. Соціальний захист ветеранів та інвалідів війни // Соцальний захист. - 1999. - № 4. - С.76 - 80.

7. Мостіпан О. Чути голос жінки // Соціальний захист. - 2003. - № 5. - С.51 - 56.

8. Пархомов С., Польовий Л. Увага до проблем інвалідів // Соціальний захист. - 1999. - № 1. - С.75 - 80.

9. Синьова Є., Марченко Г. Проблеми соціальної реабілітації інвалідів зору // Соціальна політика і соціальна робота. - 1998.- № 1-2.- с.114 - 120.

10. Соціальна реабілітація молоді з обмеженою дієздатністю. / За загальною редакцією Толстоуховою С.В., Пінчук І.М. – К.: УДЦССМ, 2000. – 184 с.

11. Соціальна робота в Україні: Навчальний посібник / І.Д. Звєрєва, О.В. Безпалько, С.Я. Харченко та ін. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 256 с.

12. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю з функціональними обмеженнями. Навчально-методичний посібник для соціальних працівників / За ред. проф. А.Й. Капської. – К.: ДЦССМ, 2003. – 168 с.

13. Соціально-психологічна робота з дітьми та молоддю з особливими потребами. – К.: Держсоцслужба, 2005. – 108 с.

14. Стоялова О.В., Довгалюк І.С. Інтеграція дітей та молоді з функціональними обмеженнями у суспільство // Соціальна робота в Україні: теорія і практика. – 2005. – №3. – С. 123 – 129.

15. Холостова Е.И., Дементьева Н.Ф. Социальная реабилитация: Учебное пособие. – М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и Ко», 2005. – 340 с.

16. Шаргородська С. Реабілітація дітей з особливими потребами з досвіду роботи групи практичних психологів і соціальних педагогів // Психолог. – 2004. – №10-11. – С. 56 – 59.

17. Шевцова А.Г. Ресурси реабілітації // Соціальний захист. – 2006. – №2. – С. 33 – 37.

18. Шумна Л. Правове регулювання пенсійного забезпечення інвалідів - Чорнобильців // Соціальний захист. - 1999. - № 8. - С.60 - 64.

19. Яременко О. Реабілітація дітей з порушеннями рухової діяльності // Психолог. – 2005. – №37-38. – С. 53 – 57.

20. Ярская - Смирнова Е.Р., Наберушкина Э.К. Социальная работа с инвалидами. – СПб.: Питер, 2005. – 316 с.

52