Громадянство як правовий інститут у його сучасному плебсологічному світосприйнятті

Плебсологічна оцінка громадянства як особливого правового інституту набуває виняткової актуальності в сьогоднішню новітню юриспруденційну добу державотворення в Україні. Адже громадянство України є самостійний конституційно- правовий інститут, що спрямований на реалізацію прав та свобод людини і громадянина, та визнаний найважливішим елементом правового стану особи. Можливість здійснення політичних прав людини безпосередньо залежить від вирішення ключових питань регламентації відносин громадянства. Наявність ряду проблем у системі правового забезпечення інституту громадянства та його розвитку негативно впливають на реалізацію конституційних прав та свобод громадян України. Тому важливість цього інституту важко переоцінити.

Громадянство як правовий інститут пройшло великий історичний розвиток. Протягом історії виникнення й розвитку держави зміст поняття громадянства не залишався незмінним. Одним з історичних попередників сучасного громадянства є античне громадянство, хоча в той час вживався не цей термін, а тільки поняття "громадянин". Поняття "громадянин" приходить в античний період на зміну родовій належності і стає тим похідним пунктом, який надає особі певний комплекс прав та обов'язків у суспільстві. Одним з перших, хто спробував теоретично визначити поняття "громадянин", був Аристотель, який вважав, що громадянами можна і слід вважати тих, хто бере участь у здійсненні законодавчої та судової влади, а державу він розглядав як сукупність громадян. Тобто, володіння громадянством було необхідною передумовою участі в політичному житті суспільства.

Центральною ланкою в розумінні сутності громадянства є його зміст. Саме це і відрізняє громадян від негромадян. Зміст будь-якого поняття, у тому числі й громадянства, можна розглядати: 1) як сукупність усіх складових певного явища; 2) як основне у певній категорії або те, що відбиває її функціональне призначення. При цьому в змісті громадянства виділяють як індивідуальні, так і колективні засади. "Колективність" виявляється у встановленні політико-правового стану сукупності осіб, а "індивідуальність" - окремої особи.

Громадянство є явищем багатогранним. У юридичній літературі радянської доби традиційно воно розглядалося як належність особи до держави. При цьому, зазвичай уточнювалося: правова належність; закріплена законом належність; постійна правова належність. Визнання громадянства як належність особи до держави виявляється в поширенні на відповідну особу законів держави, які гарантують їй певні права та накладають на неї певні обов'язки, або в поширенні на особу суверенної влади держави. Слід зазначити, що формулювання "належність особи до держави" було сприйнято й у пострадянській юридичній науці. Громадянство як належність особи до держави є найпростішим його визначенням. Автори, що пропонують визначення громадянства через належність особи до держави, вірно підкреслюють його зовнішню ознаку, але при цьому не розкривають всієї глибини його сутності.

Починаючи з 60-х років минулого сторіччя при визначенні громадянства замість формули "належність особи до держави" все частіше стала використовуватися формула "правовий зв'язок особи з державою", "особливий правовий зв'язок особи з державою", "стійкий правовий зв'язок особи з державою". Визнаючи громадянство як правовий зв'язок, вчені, як правило, додають, що він виявляється у взаємних правах та обов'язках громадянина й держави. Водночас деякі дослідники висловлюються проти цього визначення. Вони вважають, що це зводить громадянство до прав і обов'язків, які є в цьому розумінні громадянства не правовим наслідком, а змістом громадянства. Інші вчені, навпаки, зводять зміст громадянства саме до прав і обов'язків. А на думку третіх - громадянство є визначальним елементом (компонентом, частиною) правового статусу особи. Громадянство не можна розглядати ні як правовий зв'язок між особою і державою, який існує поза взаємними правами та обов'язками даної особи і держави, ні як механічну сукупність цих прав та обов'язків. Громадянство - двосторонній правовий зв'язок між особою і державою, де обидва суб'єкти мають взаємні права та обов'язки, які становлять зміст громадянства будь-якої держави. Звідси випливає, що зміст громадянства, з одного боку, становлять права та обов'язки особи щодо держави, а з іншого - держави щодо особи. При цьому вони виникають та існують у зв'язку із поширенням суверенної влади держави на дану особу незалежно від місця її перебування - у межах даної держави чи поза її межами. Водночас у юридичній літературі громадянство все частіше утверджується як суб'єктивне право. Але, на жаль, єдиної думки щодо поняття суб'єктивного права й досі в науці не існує. Як результат, одні автори виступають за визнання громадянства суб'єктивним правом, інші дотримуються діаметрально протилежного судження.

Громадянство як суб'єктивне право слід розглядати у контексті з правовідносинами, оскільки правовідносини - це врегульовані нормами права, суспільні відносини між двома і більше суб'єктами, а юридичним змістом правовідносин є суб'єктивні права. Проте громадянство може існувати тільки як відносні, а не абсолютні правовідносини. Тобто як правовідносини, де точно визначені права та обов'язки їх суб'єктів. За своєю природою громадянство безпосередньо пов'язане з державним суверенітетом. Воно є невід'ємною ознакою держави та її суверенітету, без якого вона не може існувати. Згідно з принципом державного суверенітету кожна держава самостійно регулює питання громадянства. Будучи частиною системи права, громадянство існує й у вигляді інституту права, тобто у вигляді об'єктивно відокремленої в середині однієї галузі або декількох галузей права сукупності взаємозалежних юридичних норм, що регулюють невелику групу видових відносин. Інститут громадянства має складну внутрішню структуру. Його норми об'єднуються в різні більш чи менш відокремлені групи, створюючи субінститути інституту громадянства. Такими субінститутами є: належність до громадянства, набуття громадянства та припинення громадянства.

На нашу думку, поняття громадянства доцільно розкривати через категорію "належність особи до народу, держави", вважаючи, що саме вона закріплює правовий статус особи як громадянина цієї держави. Адже народ - це сукупність усіх громадян, яка становить політико-юридичну єдність, покладену в основу існування держави.

За своєю суттю громадянство розкривається через належність особи до народу і держави; за змістом - це взаємні права, обов'язки та відповідальність особи та держави як на території цієї держави, так і поза її межами; за формою - це правовідносини та правовий інститут. Тобто, громадянство України - це належність особи до Українського народу, що породжує стійкі правові відносини між особою і державою, де обидва суб'єкти мають взаємні права, обов'язки та відповідальність як на території держави, так і поза її межами. Система законодавства про громадянство України не обмежується нормативно-правовими актами, які зазначені у ч. 1 ст. 4 Закону України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 р. з наступними змінами та доповненнями, а саме: Конституцією України, цим Законом, міжнародними договорами України. Джерелами конституційно-правового інституту громадянства України є: Конституція України, міжнародні договори України, Закону України "Про громадянство України", інші нормативно-правові акти.

Секція III

ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВІ ДИСЦИПЛІНИ

Андрій Леонардович Бейкун,

Київський національний університет внутрішніх справ

(м. Київ)

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ ТА ОХОРОНИ

НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА

В УМОВАХ КРИЗИ (ПЛЕБСОЛОГІЧНІ ПОГЛЯДИ)

Сучасна державна екологічна політика визначається як концептуально цілісна сукупність видів і форм суспільної діяльності, спрямованої на збереження природного середовища існування людини, гармонізацію взаємовпливів суспільства і довкілля. В умовах кризового стану національної економіки така гармонізація має здійснюватися шляхом практичного впровадження так званих "принципів сталого розвитку". Зазначені принципи повинні базуватись на загальнодержавній ідеології сталого розвитку. Проте, як видно з чинних нормативно- правових актів та програмних документів діяльності уповноважених органів, державна екологічна політика за змістом була і залишається лише комплексом певних принципів і заходів, що спрямовані не на забезпечення життєво важливих об'єктивних глобальних потреб, а на обслуговування певної сфери діяльності і забезпечується за залишковим принципом.

На даний час, певна частина науковців-екологів зазначає необхідність впровадження у якості головного забезпечуючого елементу державної екологічної політики загальнодержавної ідеології сталого розвитку. На наш погляд, загальнодержавна ідеологія сталого розвитку повинна визначатись як цілісний, тривалий у часі і незмінний комплекс програмно-цільових настанов. Принципи реалізації зазначеної ідеології повинні бути також нормативно закріплені, більш того, ці принципи повинні опосередковувати і змістовне навантаження функцій уповноважених державних органів. Перелік таких принципів не повинен бути вичерпним.

Отже, до таких принципів, безумовно, слід віднести: 1. Взаємозв'язок економічної доцільності з екологічною безпекою. 2. Обов'язковість впровадження природоохоронних заходів в економічну діяльність. 3. Екологічна збалансованість економічної діяльності. 4. Взаємозв'язок соціальних та природоохоронних чинників. 5. Визначення екологічної безпеки найсуттєвішим критерієм оцінки рівня соціально-економічного розвитку. 6. Контроль за дотриманням екологічних обмежень та заборон. 7. Урегульованість природоохоронних процесів податковою та бюджетною політикою держави.

Сприйняття державної екологічної політики як інтегрованого чинника покладає на всі її органи спільну, хоча й диверсифіковану і диференційовану відповідальність. Паралельно з, так званими, регуляторними інструментами забезпечення екологічної безпеки: дозволами, ліцензіями, квотами, нормативами, стандартами, уповноважені галузеві та функціональні відомства застосовують, як відомо, і фінансово- економічні інструменти. Деякі науковці пропонують і нові, які у рамках створення концепції державної політики сталого розвитку потенційно можуть відігравати значну позитивну роль, а саме:

1. Запровадження заставно-депозитної системи для потенційно екологічно небезпечних продуктів та устаткування (відпрацьованих масел, акумуляторів та батарей, люмінесцентних ламп, пластикової тари для напоїв тощо). 2. Запровадження спеціального маркування екологічно безпечної продукції та ресурсо- і енергозберігаючих пристроїв. 3. Плата за акустичний, електро-магнітний, іонізуючий вплив на довкілля. 4. Запровадження пільгового оподаткування діяльності, що має природоохоронне значення. При цьому нові надходження мають слугувати не джерелом поповнення загальної частини державного бюджету, а безпосередньо забезпечувати природоохоронну діяльність. Крім того, у якості нового і перспективного фінансово-економічного інструменту, впровадження якого може мати масштабний природоохоронний ефект, доцільно позиціонувати екологічну конверсію зовнішнього боргу України. Екологічна конверсія передбачає можливість трансформації частини зобов'язань щодо зовнішньо державного боргу у зобов'язання країни профінансувати природоохоронні заходи на власній території у національній валюті на обумовлену суму. Іншою складовою реалізації державної політики сталого розвитку, як вбачається, повинна стати інтеграція України до світового співтовариства, що відповідним чином повинно позначитись і на розвиткові міжнародно-правових інструментів захисту довкілля.

Ще однією складовою реалізації такої політики має стати адаптація принципів та норм ЄС до національного законодавства України. Суттєвим недоліком вже розроблених програм та проектів є недооцінка важливості природоохоронних норм та підхід до економічного реформування з метою створення підґрунтя для господарської інтеграції у відриві від урахування природоохоронних чинників, тобто поза принципами концепції екологічно стійкого (екологічно збалансованого) розвитку. Цей недолік значною мірою зумовлено певними, значною мірою об'єктивними вадами законодавства ЄС, що до останнього часу недостатньо враховувало принципи екологічно стійкого (екологічно збалансованого) розвитку. Діючі програми гармонізації законодавства України із законодавством ЄС, як вбачається, не приділяють належної уваги саме природоохоронним аспектам правничої взаємодії, фактично ігнорують глибокий і безпосередній зв'язок економічних, екологічних чинників та відповідного законодавства, і мають бути відповідним чином доповнені.

Отже, як вбачається, ефективна природоохоронна політика має і мусить здійснюватися, передусім, у контексті соціально- економічних перетворень, спрямованих на забезпечення сталого розвитку. При цьому прямі природоохоронні заходи не замінюють, а органічно доповнюють екологічно сприятливий режим господарювання. Сучасна екологічна політика повинна мати інтегрований характер, що означає необхідність присутності природоохоронної складової, екологічних орієнтирів та пріоритетів у змісті функціональних повноважень міністерств, відомств та інших державних установ, а також підприємств та організацій різних форм власності. Інтегрована екологічна політика є ключовим елементом стратегії сталого розвитку та забезпечення екологічної безпеки держави як на національному, так і на міжнародному рівні.

Олександра Миколаївна Головченко,

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ

(м. Дніпропетровськ)