IV Республіка (1946-1985 рр.)

• Економіка Франції в період IV Республіки розвивалася в 40-і рр. під знаком відновлення, а в 50-ті — модернізації і реконс­трукції

• В цей період Франція бере активну участь в інтеграцій­них процесах як у військово-політичній сфері (НАТО), так і економічній (ЄЕС).

• Але в умовах парламентської республіки існувала хро­нічна нестабільність урядів. Крім того спроба зберегти колоніальну імперію та колоніальні війни (в Індокитаї та Алжирі) підірвали престиж влади, погіршили еконо­мічне становище населення та сприяли посиленню вій­ськових, які стали загрожувати встановленням військо­вої диктатури (заколот в Алжирі).

Суспільство охопили кризові процеси, а парламентський режим Четвертої Республіки виявився нездатним протидіяти їм

• В 1958 р. в умовах чергової уря­дової кризи Національні збори призначають Ш. де Голля прем'єр-міністром, схвалюють представлені ним за­конопроекти про розширення повноважень президента з метою забезпечення політичної стабільності як умови економічного і соціального прогресу країни. Після цього обидві палати парламенту були розпущені. IV Республіка стала історією.

• В той же рік було проведено референдум про зміну фор­ми правління — по питанню встановлення президент­ської республіки. 80% населення проголосувало "за".

• Після цього було прийнято нову Конституцію, згідно з якою Франція ставала президентською республікою. Президент отримував повноваження глави держави, го­ловнокомандуючого, глави уряду, право видавати зако­ни, розпускати Національні збори. Президент обирався на 7 років, мав право обиратися два терміни підряд.

• Першим Президентом V Республіки стає Ш. де Голль

Президентство Ш. де Голля (1958-1969 рр.)

• У 1960 р. Франція про­водить випробування власної атомної зброї. Це поклало початок реорганізації армії — створення так званих національних ударних ядерних сил.

• Вирішує алжирську проблему: в 1962 р. Ал­жир за Нанайськими угодами стає незалеж­ним.

• В 1960 р. надає неза­лежність 14 французь­ким колоніям у Афри­ці. Імперія розпалася, але Франція продов­жувала здійснювати на колишні колонії знач­ний економічний, полі­тичний і культурний вплив.

• Проводить політику "дирижизму" — дер­жавної підтримки еко­номіки (особливо пе­редових галузей) і за­безпечення класового миру через участь ро­бітників в управлінні і розподілі прибутків з мстою зміцнення єд­ності нації.

• Виводить країну із вій­ськової організації НАТО для протисто­яння впливу США.

• Створює концепцію "Європа від Атланти­ки до Уралу" — що проти стоял а ко н це пції "атлантизму" і діє у Європі згідно з нею (наприклад, здійснює курс на зближення з ФРН)

• Здійснює заходи по стабілізації фінансової системи: було проведе­но девальвацію фран­ка, внаслідок чого курс іноземних валют від­носно французької зріс на 17%

Травневі події 1968 р.

Весною 1968 р. виникає соціально-політична криза, з якою де Голлю не вдалося впоратися.

• Спровокував кризу конфлікт в Паризькому уні­верситеті: у відповідь на загрозу відрахування де­кількох активістів ліворадикальних організацій студенти оголосили страйк і на початку травня 1968 р. захопили приміщення Сорбонни, розпоча­ли спорудження на вулицях Парижу барикад.

• 13 травня до студентів приєднались робітники. Народ вимагав соціально-економічних перетво­рень, відставки де Голля.

• В цих умовах уряд пішов на задоволення основних економічних вимог робітників. Але в той же час розпочинаються масові політичні репресії проти опозиції.

• Ведучи наступ на опозицію. III. де Голль висуває законопроект про обмеження прав місцевого са­моуправління. В 1969 р. відбувся референдум з цього питання. 52% виборців відхилили законоп­роект.

• В цих умовах Ш. де Голль з власної ініціативи йде у відставку. В листопаді 1970 р. він помирає.

Особливості розвитку Франції у 70-90-х рр. XX ст.

президентство Ж. Помпіду

(1969-1974 рр.)

• Проводиться політика "голлізму", але більш прагматичного:

• діалог з незадоволеними (робітникам гарантована мінімальна зарплата і соціальні реформи, підприємцям — послаблення державного втручання);

• Ж. Помпіду, на відміну від де Голля, зняв заперечення проти вступу в ЄЕС Великої Британії (це сприяло покра­щенню англо-французьких відносин).

прези­дентство Ж. д'Естена (1974-1981 рр.)

• Був взятий курс на відмову від "дири­жизму", на "створення ліберального суспільства" в поєднанні з програмою "жорсткої економії" (заморожування цін і обмеження зростання заробітної плати).

• Така політика викликала незадоволен­ня робітників. Профспілки організову­ють ряд страйків.

• І хоча до кінця 70-х рр. ліберальні захо­ди дали свій результат (відбулося пож­вавлення економіки), але непопулярна соціальна політика зумовила поразку на президентських виборах 1981 р. Ж. д'Естена.

прези­дентство Ф. Міттерана (1981-1995 р.)

• Відбувається повний відхід від політики "голлізму":

• започатковуються широкі соціальні програми,

• збільшуються податки на капітал,

• проводиться часткова націоналізація.

• Але в умовах кризи, викликаної "лівим експериментом", здійснюється знову пе­рехід до політики "жорсткої економії".

прези­дентство Ж. Ширака (1995-…)

• Розпочинається класична неоконсервативна програма перебудови економіки (скорочення соціальних витрат і т.п.). В зовнішній політиці — курс на збережен­ня ядерного статусу (відмова від розз­броєння, продовження ядерних випро­бувань).

• В політичній сфері при ньому відбува­ється реформування інституту прези­дентства (скорочення терміну перебу­вання при владі з 7 до 5 років).

• Вибори 2002 р. проходили в умовах зростання впливу ультраправих (у дру­гий тур президентських виборів вийшов їх лідер — Лє Пен).

• Але згуртування демократичних сил за­безпечило перемогу як Ж. Ширака на президентських виборах, так і його при­хильників на парламентських (355 місць із 577 можливих, а ультраправі та ульт­раліві не пройшли).

Розвиток Німеччини у 2-й пол. 40-х рр. (Розкол Німеччини на ФРН і НДР)

• Розділ Німеччини на 4 зони окупації між державами ан­тигітлерівської коаліції;

• Домовленість союзників про проведення в окупаційних зонах політики "4 Де" (денацифікації, декартелізації, демілітаризації, демократизації);

• Але насправді кожен проводив власну політику і це створило передумови для наступного розколу країни.

На Заході

На Сході

Створення єдиної англо-американської зони оку­пації (Бізонії) у 1946 р., після приєднання фран­цузької зони в 1948 р. — Тризонії

СРСР починає прискорену побудову соціалізму в сво­їй зоні (створення держ­сектору, аграрна реформа)

Відродження діяльності таких партій як ХДС, ХСС, СДПН.

Відродження КПН (на чо­лі - В.Пік), СДПН, пізні­ше об'єднані в СЕПН.

Надано допомогу за пла­ном Маршалла і у червні 1948 р. — проведено гро­шову реформу Л. Ерхарда

СРСР забороняє назем­не сполучення між За­хідною Німеччиною і

Західним Берліном (бло­када до травня 1949 р.), введення східної марки

В Тризонії 31 травня 1949 р. вступає в силу Консти­туція, згідно з якою в серпні проходять вибори до бундестагу, у вересні —вибори президента (Т. Хейса) і канцлера (К. Аденауера) і 20 ве­ресня 1949 р. офіційно проголошено ФРН

Створюється Німецька Національна Рада (ана­лог парламенту), яка 7 жовтня 1949 р. проголо­шує створення НДР, 10 жовтня 1949 р. — обрано президента (В. Піка) і прем'єр-міністра (О. Гротеволя)

ФРН

НДР

Розвиток ФРН у 50-80-х рр.

(західнонімецьке «економічне диво»)

Ера християнських демократів (1949-1969 рр.) ХДС/ХСС -СВДП Канцлер - К. Аденауер (1949-1963 рр.), Л. Ерхард (1963-1966 рр.)

Період бурхливого економічного піднесен­ня (німецького "економічного дива")

Проведено реформи за планом Ерхарда:

• встановлення вільних цін,

• запровадження державою гнучкої кре­дитної та податкової політики,

• ставка на дрібний і середній бізнес,

• розвиток нових галузей промисловості через режим "сприяння")

Ці реформи лягли на сприятливий ґрунт:

• допомога по плану Маршалла —

З млрд. $.;

• відсутність військових видатків до 1956 р.;

• наявність дешевої робочої сили (після репатріації 9 млн. німців із Східної Пруси);

• надзвичайні зусилля німців (найдов­ший робочий тиждень у Західній Євро­пі — 52 год.);

• менталітет (працьовитість, цілеспря­мованість, охайність, дисциплінова­ність)

Як наслідок:

• Середньорічний приріст промисло­вої продукції в 50-х рр. становить 10% (коли у США - 4%, Великій Британії — 3%)

• Обсяг промислового виробництва до 1965 р. зріс у 4 рази.

• За рівнем економічного розвитку ФРН виходить на одне із перших місць у світі.

Ера соціал-демократів (1969-1982 рр.) СДПН-СВДП Канцлер В. Брандт. (1969-1974 рр.), Г.Шмідт (1974-1982 рр.)

Період вирішення зовнішньополітич­них проблем — встановлення нор­мальних відносин із країнами Східної Європи (проведення т.зв. "нової схід­ної політики"):

• В 1970 р. укладено договір з СРСР, Польщею — визнання кордонів,

• В 1972 р. — укладено договір з НДР про добросусідські відносини і кор­дони,

• В 1973 р. - ФРН і НДР стають чле­нами ООН.

Ера християнських демократів Канцлер Г.Коль (1982-1998 рр.)

Проведення політики неоконсерватизму.

При цьому Г. Коль використав більш м'який варіант по зрівнянню з "рейганономікою" і "тетчеризмом": хоча рефор­мувалися в напрямку скорочення держав­них видатків пенсійне забезпечення, охо­рона здоров'я і освіта, але основа системи соціального забезпечення не зачіпалася.

Розвиток Німеччини у 90-х роках (Об'єднання ФРН і НДР, реконструкція "Сходу")

• У 2-й йол. XX ст. в 11ДР було встановлено тоталітарний режим радянського гину;

• 1953 р. — виступи у Берліні проти існуючої влади, при­душені радянськими військами;

• поширена форма протесту — втечі східних німців у ФРН через Західний Берлін (у відповідь було спорудже­но Берлінський мур 13 серпня 1961 р.);

• 70-80-ті рр. період політичної і економічної кризи:

• 1989 р. — початок «оксамитової» революції, завершила­ся возз'єднанням обох Німеччин в єдину державу 3 жов­тня 1990 р.

Як наслідок

Проблеми реконструкції "Сходу "

Болісний перехід "Сходу" від "соціалізму до капіталіз­му", який супроводжувався:

• тимчасовим згортанням виробництва;

• безробіттям;

• зниженням соціальної захищеності;

• формуванням почуття розчарованості, апатії і навіть

ностальгії за старими часами;

• активізацією праворадикальних і неонацистських сил.

Як наслідок

СДПН + «зелені» Г.Шредер, (1998-… р.)

Сучасне становище ФРН

• З 1990 по 1999 рр. на реконструкцій) "Сходу'' (економіч­ну модернізацію "нових земель" ФРН) було виділено 600 млрд. євро.

• Реконструкція "Сходу" співпала із світовою економіч­ною кризою.

• В цих умовах відбулося гальмування темпів економічно­го росту і незначне погіршення рівня життя населення у порівнянні з попереднім часом.

• Ці проблеми і намагається вирішувати уряд Г Шредера

• Людські втрати в роки війни — 450 тис.

• Скорочення промислового виробництва в 2 рази, сільськогосподарського — на 2/3 по відношенню до довоєнного рівня.

• Інфляція та існування "чорного ринку", 2 млн. безробітних.

Особ­ливості розвит­ку Італії у 40-х PP

• Розгром фашизму сприяв дефашизації і демократи­зації Італії. До влади приходять ті політичні сили, які брали активну участь у Русі Опору: ХДП (Християнсько-демократична партія), ІСПІ (Італійська соціа­лістична партія). ІКП (Італійська комуністична пар­тія). Ліберальна партія, Республіканська.

• Але провідною партією серед них була ХДП: налічува­ла на 1945 р. 1 мли. членів, мала пряму підтримку з бо­ку Ватикану та церковного апарату До 1947 р. уряд формувався на основі коаліції християнських демокра­тів, соціалістів і комуністів саме при керівництві ХДП.

• Однією із головних проблем повоєнної Італії була до­ля монархії. Король Віктор Еммануїл III і це на почат­ку 20-х pp. передав владу Б.Муссоліні і підтримував фа­шистів. Через те ті демократичні партії, які відігравали провідну роль у Русі Опору, відкрито виступали проти монархічного устрою, за встановлення республіки.

• 2 червня 1946 р. з питання подальшої долі монархії в країні було проведено референдум. За республіку проголосувало І 2.7 млн. чол., за збереження монархії — 10,7 млн. чол. Після цього король Умберто II по­кинув країну. Його нащадкам чоловічої статі було за­боронено перебувати на території Італії (у 2002 р. цю заборону було знято італійським парламентом).

18 червня 1946 р. - Італія була проголошена республікою.

• 1 січня 1948 р. було введено до дії Конституцію, яка передбачала парламентський устрій при пропорцій­ній системі виборів.

• Згідно з Конституцією запроваджувалося широке представництво різних партій у парламенті (хоча найбільш впливовими серед них залишалися ХДП. ІСП, ІКП. Ліберальна. Республіканська). Але це по­роджувало необхідність коаліційного блокування для створення уряді в.

• Коаліційне блокування не були стінкою політичною структурою в силу різних поглядів і інтересів його учасників: через те існувала часта зміна складу коалі­цій і як наслідок — урядові кризи.

• Тому велику роль почало відігравати чиновництво, що відповідно породжувало корупцію.

• 28 червня 1948 р. між СІП А і Італією було підписано угоду про економічну допомогу останній за планом Маршалла (1.5 млрд. $.).

• Але ця угода була підписана без попереднього обго­ворення в парламенті. Це викликало урядову кризу, ініційовану комуністами на чолі з П.Тольятті.

• Кошти, отримані за планом Маршалла. були вико­ристані для відбудови промисловості і с/г. яка завер­шилася у 1950 р.

Особливості розвитку Італії у 50-70-х pp.

• Це був період бурхливого економічного розвитку (т.зв. італійське "економічне диво") за рахунок:

• проведення особливої політики урядом ХДП А. де Гаспері (1945-1953 pp.) — т.зв. "неолібералізму" — повної свободи ринкової торгівлі, конкуренції і розвитку приватного підприємництва;

• заохочення іноземних інвестицій;

• державної підтримки (через великі капіталовкладен­ня) нових галузей промисловості — електроніки, нафтохімії, автомобілебудування після отримання кредитів по плану Маршалла;

• запровадження досягнень ПТР у виробництво (авто­матизація, інтенсифікація);

• участі \ процесі економічної інтеграції країн Західної Сиропи:

• проведення аграрної реформи (яка сприяла урбанізації і зростанню кількості дешевої робочої сили у містах);

• розвитку інфраструктури туризму (30 мли. туристів щорічно):

• сприяння дрібному і середньому бізнесу;

• проведення широких соціальних реформ.

Як наслідок:

• Середньорічний приріст промислової продукції — 10%

• За 1950-1963 pp. обсяг промислового виробництва зрос­тає її 3 рази (переробка нафти і газу — в 28 раз, вироб­ництво пластмас в 10 раз.)

• Італія перетворилася у високорозвинену в промислово­му відношенні країну, яка мала найширшу в Європі сис­тему соціального забезпечення.

Але в к. 60-70-х pp. виникає гостра політична криза: посилюється вплив мафії, зростає корупція, активізу­ється "лівий" і "правий" тероризм — т.зв. "червоні бригади" і неофашистські групи. В період з 1969 по 1981 р. в терактах загинуло 386 чол. Найбільш резонансні справи — вбивство лідера ХДП А.Моро в 1978 p., замах на папу Іоанна-Павла II в 1982 р.

Особливості розвитку Італії у 80-90-х pp.

Політична та економічна криза

• Прихід до влади правоцентристських урядів, які роз­почали здійснювати неоконсервативну політику;

• Проведення активних правоохоронних заходів та су­дових процесів проти мафіозі та корупціонерів (опе­рація "Чисті руки" 1992 р. викриття у зв'язках з мафією та хабарництві лідерів найбільших політич­них партій — ХДП, І СП та інші)

• Розпочинається криза старих партій, їх розкол, поява нових партій, блоків і союзів (напр. "Вперед. Італія" на чолі з С. Берлусконі):

• В 1993 р. було скасовано пропорційну виборчу систему і запроваджено мажоритарну:

• В 1994 р. розпушено парламент (кінець 1 Республіки) і проведено вибори за новою системою.

Прихід до влади "нової хвилі" італійських політиків

• Ламберто Ділі, Романо Проді. Сільвіо Берлусконі, (фінансові магнати ...).

Воєнні роки (1945-1953 рр.)

Період тріумфуючого сталінізму на тлі відбудови народного господарства тоталітарними командно-адміністративними методами

Політичне життя

­Економічний розвиток

Апогей сталінізму, я кпи виявився v загальному вихваленні "вождя". Це супроводжувалося по­вою хвилею масових реп­ресій, ідеологічного нас­тупу, виявом яких стали:

• "Жданівщина" (в галузі літератури, мистецтва та суспільних наук ):

• "Лисенківщина" (в сфе­рі природничих наук );

• Ленінградська справа (чистка партійного та державного керівництва):

• антисемітські заходи (справи ( ЛК. лікарів)­

Відбудова зруйнованої економіки, яка здійснюва­лася за рахунок "внутріш­ніх ресурсів":

• примусових позичок;

• нормування рівня спо­живання;

• "ножиць цін";

• руками в'язнів ГУТАБу.

військовополонених німців і японців, мобілі­зованих селян, жінок. Але ці заходи вплинули на зниження рівня життя на­селення, яскравим виявом якого став голод (голодо­мор) 1946-1947 рр.

Зовнішня політика

Період закріплення територіальних надбань 1939-1940 рр.. опір населення яких (Україна. Литва) тривав протягом с.40-п.50-х рр.

Одночасно вдалося поширити свій вплив на країни Східної Сиропи, встановивши там прокомуністичні політичні режими.

Це призвело до посилення конфронтації із Заходом та початку "холодної війни" (1946-1948 рр.) і мало наслідком для СРСР:

• гонку озброєнь:

• подальшу мілітаризацію промисловості;

• відмову від можливостей її реконструкції;

• згортання надій на пом'якшення політичного режиму.

"Відлига" (1953-1964 pp.)

Період відходу від найбільш одіозних виявів тоталітарної системи і період непослідовних спроб реформування всіх сфер життя

Політичне життя

Економічне життя

Після смерті Сталіна в бе­резні 1953 р. в країні роз­горнулась боротьба за владу.

Внаслідок поразки Л.Бе­рії та його спільників вла­ду здобув М. Хрущов, який поступово став усувати від керівництва своїх колиш­ніх спільників, причетних до сталінських репресій. Ці заходи відбувалися в контексті політики десталінізації, яка активізувала громадсько-політичне життя (поява "шестидесят­ників", руху дисидентів). Розпочинаються реформи державного і партійного життя

Здійснюються спроби реформування економіки країни:

• розробляться новий курс розвитку с/г,

• йде освоєння цілинних земель, в першу чергу — Казахстану,

• здійснюється перехід до управління промисловістю і будівництвом за територіальним принци­пом раднаргоспи.

Але серйозного результа­ту реформа не дала.

Зовнішня політика

На міжнародній арені — початок розрядки міжнародної напруженості, переговорний процес.

Однак СРСР придушив спроби антирадянського повстан­ня в Угорщині (1956) та всіляко підтримував національно-визвольний рух та новоутворені країни третього світу, прагнучи перетворити їх у своїх спільників в антиімперіа­лістичній боротьбі.

Період відмови від рефор­маторського курсу, період відновлення сталінізму і спроби зберегти стабільність шляхом ігнорування назрілих соціально-економічних проблем, період визрівання кризи радянської системи

Роки «застою» (1964-1985 рр.)

Політичне життя

• Перебування при владі Л. Брежнєва (1964-1982) бу­ло реалізацією замовлення номенклатурних верхів на збереження стабільності.

Розпочинається процес "ресталінізації" — голов­ною стає ідея збереження та захисту ідеалів сталін­ської моделі соціалізму.

Спроби дисидентів відстоювати громадянські та на­ціональні права жорстоко придушувалися. Зберіга­лася монополія КПPC.

• В 1982 р. помирає Л. Брежнєв.

• Його наступник Ю. Андропов, уславився спроба­ми наведения порядку як "на верху" -- боротьба з корупцією в Москві та регіонах, так і "на низу" — посиленням трудової дисципліни та боротьбою з прогульниками па виробництві (ймовірно, запро­ваджувався "китайський варіант перебудови").

• Але зі смертю Ю. Андропова в лютому 1984 р. пе­ретворення припилися.

Перебування К.Черненка при владі (лютий 1984 — березень 1985) було рецидивом "брежнєвізму", який в повній мірі повернути не вдалося

Економічний розвиток

Було відновлено систему директивно-міністерського керівництва, яка підпорядковувалася певним ідеологічним догмам.

Інерцією "відлиги" була Косигінська реформа (1965-1970 рр.), що сприяла успіхам 8-ї п'ятирічки.

Наступне падіння темпів зростання промислового ви­робництва та зростання дефіциту продуктів народного споживання вдавалося певний час компенсувати за ра­хунок продажу енергоносіїв за кордон та масової заку­півлі відповідних товарів.

Однак основна маса коштів скеровувалася на розвиток ВПК (військово-промислового комплексу).

Зовнішня політика

Розвиток ВПК та енергетична криза на Заході давала надію СРСР на перехоплення стратегічної ініціативи.

(На поч. 70-х рр. було досягнуто паритету між СРСР і США в ядерних озброєннях.)

Переговорний процес (як інерція відлиги), що тривав до к. 70-х рр., переріс у новий виток гонки озброєнь та холодної війни, спровокованої втручанням СРСР у справи країн Азії та Африки, розміщенням ракет СС-20 в країнах Східної Європи, а особливо початком ін­тервенції в Афганістан (грудень 1979).

В стосунках з соціалістичними країнами домінувала "доктрина Брежнєва" — визнання суверенності союз­ників, але "право" СРСР на інтервенцію в разі загрози позиціям комунізму в цих країнах.

Вказаний сценарій був вперше опрацьований в ЧССР (в Чехословаччині) у 1968 році та готувався для Поль­щі в 1980 р.

Перебудова та розпад СРСР (1985-1991 рр.)

Період невдалих спроб реформування в умовах загостренні! крили радянської системи, загострення національних протиріч, краху соціалістичних ідеалів і розпаду СРСР

Політичне життя

Економічний розвиток

• Новий генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов розпо­чав політику Перебудови, складовими компонентами якої були:

• прискорення соціально-економічного розвитку (інтен­сифікація виробництва).

• гласність, як свобода слова при обговоренні раніше за­боронених проблем.

• демократизацій суспільно-політичних відносин.

• Нова політика викликала не­гативну реакцію консерватив­них сил в КПРС (Лігачов і К ). Ці сили після невдалої спроби зупинити курс перетворень М.Горбачова перешили до са­ботажу йоги заходів, а в серпні 1991р.. здійснили спробу дер­жавного перевороту.

• Було утворено ГКЧП (рос: Го­сударственный комитет по чрезвычайному положению), який, ізолювавши М.Горбачова, спробував взяти всю повно­ту влади в свої руки. Але спро­ба державного перевороту за­вершилася поразкою. Це обу­мовило крах радянської кому­ністичної системи.

• Крах перебудо­ви був певною мірою приско­рений не послі­довними еконо­мічними рефор­мами:

• зменшення планових показни­ків, але розши­рення "держза­мовлення";

• проголошення

• економічної са­мостійності під­приємств, яке привело до роз­риву виробни­чих зв'язків;

• розгортання кооперативного ру­ху, який не зміг вирішити, а нав­паки - загострив проблему товар­ного дефіциту;

• Виявом негатив­них тенденцій стало поширен­ня "чорного ринку".

Зовнішня політика

Перебудова доповнювалась "новим мислен­ням" в міжнародних відносинах. Це привело до:

• активного переговорного процесу та закінчення холодної війни;

• припинення інтервенції в Афганістані в лютому 1989 року;

• припинення підтримки прорадянських режимів в Африці, Азії та Латинській Америці, що обумовило їх крах.

Особливості економічного розвитку (перехід до ринкової економіки)

1992-1993 рр. — проведення політики "шокової терапії"

(вільне ціноутворення, масова приватизація). Результати:

• не очікувано стрімке зростання ціп в 12 раз (прогно­зувалося в 3 рази);

• різке падіння рівня життя населення;

• розвал цілих галузей промисловості (в першу чер­гу — ВПК);

• серйозний удар по бюджетний сфері (науці, освіті, культурі, медицині);

• поляризація суспільства (розподіл на багатих і надбагатих і на збіднілих жебраків):

• зростання соціальної напруги. Це вилилося в полі­тичну кричу (протистояння різних гілок влади в жовтні 1993 р.)

1994-1997 рр. — завершення формування механізму рин­кового господарства. В 1997 р. зафіксовано припинення спаду виробництва і початок підйому (хоча і в окремих галузях).

Серпень 1998 р. — фінансова криза, вик піками:

• зростанням державного боргу;

• корупцією, концентрацією капіталу в "тіньовому сек­торі" та його відтоком за кордон:

• витратами на невдалу чеченську кінну.

Ця криза боляче вдарила не тільки по економіці Росії, а і по економіці країн, тісно пов'язаних з нею (в т.ч. і Ук­раїни).

Як наслідок: часта зміна урядів і пошуки ефективних шляхів виходу із кризи (1998-1999 рр. — С. Кириєнко. В. Примаков, С. Степашин. В. Путін).

Особливості політичного розвитку

Політична криза 1993 р. Формування політичної системи

• 1993 р. — політична криза (жорстке протистояння президента Б.Єльцина і виконавчої влади із законо­давчою — Верховною Радою, яка виступала за пос­туповий і збалансований перехід до ринку, проти тю­лі гики "шокової терапії").

• Апогеєм протистояння стали трагічні події 3-4 жов­тня 1993 р., коли будинок Верховної Ради ("Білий дім") було обстріляно танками і взято штурмом спецпідрозділами (загинуло близько 500 чоловік).

• Грудень 1993 р. — прийняття нової Конституції, згід­но з якою Росія перетворилася в республіку прези­дентського тішу.

• З липня 1996 р. Б.Єльцин був обраний президентом Росії на другий термін.

• Але за спіном здоров'я 31 грудня 1999 р, Б. Єльцин йде у відставку (за власним бажанням).

Згідно з Конституцією в. о. президента стає В. Путін. Це забезпечило йому перемогу на президентських виборах у березні 2000 р.

Взаємини центру і регіонів

• 1992-1993 рр. критична ситуація у взаєминах центру і регіонів; Росія балансувала на грані розвалу. І тільки після тривалих переговорів більшість членів Росій­ської федерації в березні 1992 р. підписали Федератив­ний договір, який розмежував повноваження центру і регіональних органів влади,але регіональна еліта пос­тійно заявляла претензії на самостійність. Договір не підписали Татарстан і Чечня. В лютому 1994 р. Татар­стан все ж підписав Федеративний договір.

• З метою недопущення виходу із складу Російської федерації (щоб не створювати прецеденту) розпочи­наються збройні дії проти республіки Ічкерії (т.зв. чеченська війна 1994-1996 рр.). 1999 р. — початок но­вої ("антитерористичної") операції у Чечні.

Зовнішня політика

• На міжнародній арені Росія стала правонаступницею СРСР Наприклад. Росія зайняла місце СРСР в перего­ворному процесі щодо скорочення ядерних озброєнь (в 1992-1993 рр. із США було підписано договори СНО-1 і СНО-2 ).

• Зовнішня політика направлена на збереження за со­бою статусу великої держави.

• Але у першій половині 90-х рр.. в умовах економічної і внутрішньополітичної нестабільності. Росія обмежила­ся боротьбою за збереження впливу па близьке зару­біжжя (в т.ч. і на Україну), мотивуючи свої дії захистом інтересів російськомовного населення в колишніх со­юзних республіках.

• В другій пол. 90-х рр. йде відновлення втрачених пози­цій в світі:

• участь у вирішенні Косовської проблеми в 1999 р. — миротворча місія;

• розширення впливу в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні — участь в АПЕК (організації Азіатсько-Тихоокеанського співробітництва):

• активна участь Росії в нарадах "великої сімки" — "вісімки".

• Серйозним випробуванням для Росії стала заява амери­канського президента Дж. Буша, зроблена в січні 2002 р., про вихід США із угоди про систему ПРО, підписа­ної в 1972 р. Йде процес відновлення частково демонто­ваної системи ПРО в Росії для збереження паритету із США.

Українсько-російські відносини

• 1992 р. — загострення російсько-українських стосун­ків у зв'язку з проблемою розподілу Чорноморського флоту, питанням про статус Криму і Севастополя. До весни 1994 р. Росія, по суті, вела проти України "хо­лодну війну", підтримуючи президента Криму Ю.Мєшкова.

• 15 квітня 1994 р. було підписано відповідні угоди про розподіл Чорноморського флоту між Росією і Украї­ною (після особистої зустрічі В.Єльцина і Л.Кравчука в Криму). Українська частка Чорноморського флоту становила 20%.

• В 1995 р. Київ провів активні дії, направлені проти кримського сепаратизму, розігравши "татарську кар­ту "(Росія не могла падати реальної допомоги Ю.Мєшкову, бо втягнулася у війну в Чемні.). Були скасовані посада президента і Конституція Криму.

• В травні 1997 р. було підписано угоди про тимчасове базування російського флоту в Севастополі. А також Договір про дружбу і співробітництво між Українок) і Росією.

• Існує тісний економічний зв'язок між двома держава­ми: російський капітал контролює біля 60% україн­ської промисловості.

• 2002 р. проголошено роком України в Росії.

Формування пострадянського простору

8 грудня 1991 р. на зустрічі лідерів Білорусі (С.Шушкевич), Росії (Б.Єльцин). України (Л.Кравчук) в Біловезькій Пущі було визнано факт припинення існу­вання ЄРЄР і утворення нових незалежних держав.

21 грудня 1991 р. в Алма-Аті відбулася зустріч лідерів нових незалежних держав колишнього ЄРЄР (за винят­ком Грузії і Прибалтійських держав), в ході якої було підписано Декларацію (на підтримку Біловезької угоди) про утворення СНД (Співдружності незалежних дер­жав). Грузія приєдналася до СНД у 1994 р.

Країни СНД уклали між собою договори про дружбу і співробітництво, підписали (крім України і Молдови) т.зв. Ташкентський договір про воєнне співробітництво.

Посилюється вплив ЄврАзЕС (Євразійського еконо­мічного співтовариства), в якому домінуючу роль відіг­рає Росія.

Ряд країн СНД мають тісні економічні стосунки, нап­равлені на створення зони вільної торгівлі та забезпе­чення стабільності в регіоні в межах організації ГУУАМ (утворилася в 1997 р в складі Грузії. України, Узбекиста­ну, Азербайджану, Молдови: в 2002 р. із організації вий­шов Узбекистан).

Але в силу відсутності узгоджених поглядів на суть, завдання і структуру СНД на сьогоднішній день так і не вдалося сформувати дійового міждержавного механізму. Співпраця держав СНД звелася в основному до практи­ки періодичних зустрічей глав молодих держав, взаємні контакти між якими, безумовно, важливі та корисні.

Соціально-економічний розвиток країн Балтії (Литва, Латвія, Естонія)

Країни Балтії (Литва, Латвія, Естонія) відмовились від участі в СНД і розподілу спадку Радянського Союзу

Домоглися виводу колишніх радянських (російських) військ

Орієнтуються в своїй політиці на Скандинавію та Західну Європу

В 90-ті рр. було проведено ряд економічних перетворень, серед яких ключове — приватизація

державного майна (власність — нерухомість поверталась колишнім власникам чи їх нащадкам)

Однак в ім'я збереження домінуючого статусу корінного населення при побудові політичних систем були обмежені політичні права "прийшлого" російськомовного населення

Але порівняно високий рівень життя не робить їх становище нестерпним і не призводить до національних конфліктів. Н/д у Литві на сьогоднішній день (2002 р.) середня заробітна плата становить 400$ на місяць, при цьому ціни на продукти харчування і товари народного споживання нижчі, ніж, наприклад, в Україні

Соціально-економічний і політичний розвиток країн СНД

Білорусь

Молдова

Із самого початку керів­ництво Білорусі орієнту­валося на Росію, але не поспішало з ринковими реформами, сподіваю­чись здійснити їх еволю­ційним шляхом, без так званої "шокової терапії". Внаслідок повільних ре­форм, що призвели до падіння виробництва, ви­никає ностальгія за "ста­рими добрими радян­ськими часами".

На цій хвилі в прези­дентських виборах 1994 р. перемогу здобу­ває О. Лукашенко з програмою встановлен­ня жорсткого держав­ного контролю за еко­номічною діяльністю, наведення порядку в соціально-політичних від­носинах та інтеграції з Росією.

О. Лукашенко встанов­лює режим особистої влади, при цьому приду­шує опозицію. 8 грудня 1999 р. підписує Союзний договір з Росією (ймовір­но претендуючи на роль союзного лідера).

Утворення Молдови одра­зу було ускладнено зброй­ним конфліктом. Сепара­тистську позицію зайняли російськомовне Придніс­тров'я та гагаузька общи­на на півдні країни.

В 1993 р. були самопроголошені Придністровська та Гагаузька республіки з метою недопущення входження їх територій до Румунії в разі можли­вого приєднання до неї Молдови (бо в перші ро­ки незалежності в сус­пільстві існували сильні настрої па користь об'єд­нання з етнічно близькою Румунією)

Це викликало збройний конфлікт, який тривав з 1992 по 1997 рік. Активну участь у його згортанні ві­діграла 14-а російська ар­мія (ген. Лебідь). Терито­ріальна цілісність Молдо­ви була збережена

Після політичної кризи 1999 р. в країні відбулося посилення впливу лівих. Зараз (на 2002 р.) прези­дентом країни є лідер ко­муністів М. Вороній

Соціально-економічний і політичний розвиток країн СНД

Закавказзя

Середня Азія

Напружено розвивались події в Закавказзі. Зброй­ний конфлікт між Азербай­джаном та Вірменією із-за НКАО (Нагорно-Карабахська авт.. обл.) в 1988-1994 рр. привів до консолідації населення держав навколо своїх лідерів.

В Азербайджані після серії переворотів до влади по­вернувся Г.Алієв. Наявність нафти дозволяє цій країні вести достатньо самостійну політику.

В Грузії націоналістична політика президента З.Гамсахурдії викликала сепара­тистські виступи в Півден­ній Осетії та Абхазії, а та­кож привела до активізації внутрішньої опозиції. В 1992 р. розпочинається гро­мадянська війна між при­хильниками З.Гамсахурдії та прибічниками Е.Шеварднадзе (який пропонував більш помірковану націо­нальну політику). На к. 1994 р. (після смерті З.Гам­сахурдії, врегулювання Аб­хазького конфлікту при участі Росії) ситуацію в кра­їні було стабілізовано. Во­сени 1995 р. Е.Шеварднадзе був обраний президентом.

Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Туркменія мають багато схожого:

• йде відновлення патерналістсько-кла­нової системи влади з опорою на націо­нальні та релігійні традиції (іслам);

• демократизація вис­тупає декоративним фактором і є проти­вагою зростаючому впливу мусульман­ського духовенства.

• показники економіч­ного добробуту цих держав визначають­ся наявністю або від­сутністю в їх надрах нафти, газу та інших природних ресурсів.

Виключенням є Таджи­кистан, в якому довгий час йшла громадянська війна (між колишньою державно-партійною елітою та ісламськими фундаменталістами). Ісламісти зазнали по­разки значною мірою завдяки втручанню Ро­сії. Але і на сьогодніш­ній день (2002 р.) в кра­їні зберігається напру­жена ситуація.

Історія країн Східної Європи другої половини XX століття безпосередньо пов'язана з історією СРСР: після Другої світової війни вони опинилися в сфері впливу Радянського Союзу, виступаючи плацдармом комунізму (соціалізму) в Європі

СРСР

Й. Сталін

«сталінізм»

М. Хрущов

«відлига»

Л. Брежнєв

«застій»

…М. Горбачов

«перебудова»

1945

1953

1964

1982-1985

1989-1991

Країни Центральної і

Східної Євро­пи

Період вста­новлення і зміцнення комуністич­них режимів

нарос­тання внутріш­ньої нестабіль­ності (політич­ної та еконо­мічної кризи)

Період краху тоталітарних режимів — національно-демократичних революцій

Криза сталін­ської моделі соціалізму

Спроба рефор­мування моделі соціалізму

Провал реформ

Період встановлення і зміцнення комуністичних режимів

Присутність радянських військ у статусі окупаційних забезпечила формування в країнах цього регіону урядів "народної демократії" (т.зв. Народно-демократичних антифашистських фронтів).

1945-1953 рр.

Але, маючи підтримку СРСР, комуністи в цих урядах контролювали ключові пости (МВС, СБ) і поступово витіснили представників інших партій із них. В цей період були проведені реформи загальнодемокра­тичного характеру: ліквідовано фашистські партії та організації відновлювалася дія демократичних конститу­цій, почали функціонувати парламенти, створювалися нові органи місцевого управління. У всіх країнах ліквідовувалося поміщицьке землеволодіння.

На 1948 р. внаслідок гострих політичних зіткнень і зов­нішнього втручання влада в країнах. Цеп тральної і Схід­ної Європи переходить в руки комуністів, які проголошу­ють курс па "соціалістичне будівництво" за сталінською моделлю (форсовану індустріалізацію, "м'яку" колекти­візацію, культурну революцію — тобто встановлення іде­ологічного диктату компартії).

У відповідь па створення в 1949 р. блоку НАТО йде про­цес формування власних оборонних структур, який за­вершився укладанням Варшавського договору і утворенням ОВД в 1955 р.

На початок 50-х рр. в країнах регіону існувала тоталітар­на модель державного ладу радянського зразка, яка включала в себе такі елементи як:

• наявність номенклатури;

• зосередження урядової і партійної влади в одних руках;

• узаконення партконтролю за державними органами, суспільним життям.

Формуються культи вождів:

Б. Берута — в Польщі,

Й. Броз-Тіто — в Югославії,

К. Готвальда — в Чехословаччині,

М. Ракоші — в Угорщині,

В. Червенкова — в Болгарії,

Г. Георгіу-Дежа — в Румунії.

Період наростання внутрішньої нестабільності (політичної та економічної кризи)

Але після смерті Сталіна (з середини 50-х рр.) з певною черговістю в тій чи іншій країні виникають глибокі політичні кризи (в НДР - у 1953 р., Польщі та Угорщині — 1956 р., ), що свідчили про неефективність сталінської моделі соціалізму в цих історич­них умовах і в цьому регіоні.

1953-1982-1985 рр.

На кінець 50-х — початок 60-х рр. в країнах Центральної і Східної Європи розпочинається пошук нових моделей розвитку в межах соціалістичної системи (реформи в пер­шу чергу передбачали певну лібералізацію економічних відносин — посилення ролі приватного сектору). Але в той же час зберігалася певна орієнтація на СРСР і керівна ролі, Комуністичної партії. Було проголошено курс на побудову розвинутого соціалізму (це навіть зак­ріплювалося в Конституціях 60-70-х рр.).

Однак пошуки нових моделей розвитку наражалися на опір консервативних сил як в межах самих країн, так і з боку СРСР. Це призводило до нових глибоких політичних криз ( в Чехословаччині — 1968 р., Польщі — 1968, 1970. 1976, 1980-1981 рр.). їх розв'язання відбувалося шляхом застосування сили (в т.ч. військ ОВД — Організації Вар­шавського Договору).

Ці політичні кризи супроводжувалися економічними криза­ми. При відсутності ринкових механізмів саморегулювання економіки відбувалося скорочення виробництва, особливо аграрного сектору, поглиблювалася загальна технологічна відсталість, існував відносно низький життєвий рівень, тем­ни росту зарплати перевищували ріст продуктивності праці, надцентралізація гальмувала економічну ініціативу екстен­сивність виробництва переважала над інтенсивністю.

Економічні проблеми комуністичні режими намагалися вирішити за рахунок створення системи економічної ін­теграції під егідою СРСР — РЕВ (Ради Економічної Допо­моги) та безоплатної "дружньої" допомоги з боку СРСР

Але на початок 80-х рр. криза поглиблюється і спостеріга­ється значне відставання країн Центральної і Східної Євро­пи від західних країн (особливо в електроніці, інформатиці, у виробництві товарів народного споживання).Так, наприк­лад, напередодні Другої світової війни Чехословаччина вхо­дила в десятку промислово розвинених країн світу, а тепер перетворилася по суті в "промисловий музей Європи".

Період краху тоталітарних режимів – національно-демократичних революцій

Коли в СРСР розпочався період "перебудови"(1985 р.), було призупинено надання дружньої безоплатної допомоги країнам Центральної і Східної Європи. А в контексті "нового політичного мислення" проголошувалося невтручання СРСР у внутрішні справи соціалістичних країн.

1985-1989-1991 рр.

В той же час керівництво СРСР на чолі з М.Горбачовим здійснювало тиск на комуністичні уряди соціалістичних країн з вимогою проведення широких демократичних пе­ретворень на зразок тих. що відбувалися в СРСР. Але консервативні політичні режими,як правило, гальму­вали здійснення демократичних перетворень (крім Поль­щі та Угорщини, де партійно-державне керівництво пішло на діалог з опозицією — т.зв. "круглі столи").

Як наслідок, поглиблюється економічна криза, зростає недовіра населення до правлячих режимів, активізується політична опозиція владі комуністів.

На 1989/1990 р. в більшості країн регіону влада мирним шляхом (крім Румунії) переходить до опозиційних партій. Цей період в історії країн Центральної і Східної Європи ще називають періодом національно-демократичних ре­волюцій (або "оксамитових").

Період відновлення демократичного ладу і проведення економічних реформ

Нові політичні сили проголосили гасло "повернення у Європу" шляхом утвердження цінностей демократії: правової держави, ринкової економіки.

Але реалізація всього цього була справою складною. Соціально-еконо­мічна криза в більшості країн регіону поглиблювалася ще протягом першої половини 90-х рр. (спостерігалося скорочення виробництва, зростали інфля­ція і безробіття). Першими змогли подолати труднощі Че­хія, Польща та Угорщина.

1989/1991-2002 рр.

Сучасне становище країн Центральної та Східної Єв­ропи є неоднозначним, але загальна тенденція розвит­ку вселяє певний оптимізм і віру в повернення на ма­гістральний шлях (ринкової економіки і демократич­них цінностей) суспільного прогресу

Втративши сенс свого існування, у 1991 р. припинили діяльність ОВД й РЕВ. Натомість країни, що визволилися з-під комуністичного панування, поставили в центр своєї зовнішньополітичної стратегії орієнтацію на Західну Європу, заявивши про бажання вступити до військово-політичного та економічного інтеграційних об'єднань - НАТО і Європейського Союзу (ЄС). США та західноєвропейські дер­жави, подолавши певні вагання, спричинені фінансовими вит­ратами на такі проекти, пішли назустріч країнам Центральної та Східної Європи. У 1999 р. членами НАТО стали Польща, Чехія та Угорщина, у 2004 р. - Словаччина, Словенія, Ру­мунія, Болгарія, Литва, Латвія та Естонія. Тоді ж, 2004 р. Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Словенію, Литву, Латвію та Естонію було прийнято до Європейського Союзу. Кандидатами на вступ до ЄС протягом наступних років визна­чено Румунію, Болгарію та Хорватію.

1945

Період встановлення і зміцнення комуністичного режиму

1953

• 28 червня 1945 р. було сформовано Тимчасовий коаліцій­ний уряд (на основі Польської робітничої партії — ППР), який в період 1945-1946 рр. проводить ряд реформ:

• аграрну - селяни за символічну плату отримали землю;

• банківську після якої всі приватні банки розорилися:

• реформу по одержавленню всієї великої і середньої промисловості.

• Ці реформи викликали негативну реакцію патріотич­них сил Польщі: на шлях збройної боротьби стає Армія Крайова (150 тис. чол.), опір якої було придушено за до­помогою радянських військ.

• У 1947-1948 рр. іде процес формування всіх гілок влади:

• проходять вибори до Сейму (80% місць отримує ППР, з 1948 р. — ПОРП — Польська об'єднана робіт­нича партія);

• відновлюється інститут президентства (першим піс­лявоєнним президентом стає член ЦК ППР-ПОРП, з 1948 р. — генсек ЦК ПОРП, Б.Берут, прихильник сталінської моделі розвитку суспільства).

• Але результати виборів до Сейму були сфальсифікова­ні на користь ППР. Б. Берут сконцентрував в своїх ру­ках всю повноту влади внаслідок брудних апаратних ігор проти В. Гомулки. Відповідно формується культ особи Б. Берута.

• З 1948 р. в країні розпочинається будівництво основ со­ціалізму:

• прискорена індустріалізація;

• колективізація.

• А у 1952 р. вже здійснені відповідні політичні та еконо­мічні зміни були зафіксовані в новій Конституції. Юри­дично закріплюється комуністичний режим, встанов­люється нова назва держави — ПНР (Польська Народ­на Республіка).

1953

Період політичних та економічних криз

1989

1956 р. — перша

криза (після смерті Б. Берута). Супровод­жувалася актив­ними виступами

робітників (особливо в По­мор'ї), які були придушені мілі­цією і військами.

Першим секре­тарем ЦК ПОРП стає "опальний" В. Гомулка, який проводить ряд заходів з метою послаблення кризи:

• Розпускає примусово створені коо­перативи,

• проводить партійну чис­тку,

Але це суттєво ситуацію не змі­нило.

1970 р. — друга криза (після під­вищення цін на продтовари в пе­реддень Різдва) Супроводжува­лася активними виступами робіт­ників (особливо в Помор'ї), які були придушені міліцією і вій­ськами.

Першим секре­тарем ЦК ПОРП стає Е. Герек, який проводить ряд заходів з мстою

послаблення кризи (н/д було залучено креди­ти західних країн).

Але більшість із них використо­вувалися нее­фективно, зов­нішні борги Польщі зроста­ють.

1980 р. — третя криза (після чер­гового підви­щення цін). В країні активізу­ється опозиція існуючій владі (т.зв. незалежна профспілка "Со­лідарність" на чолі з Лехом Валенсою). Знову було замінено керівництво.

Першим секре­тарем ЦК ПОРП стає спо­чатку С. Каня, потім В. Ярузельський, який в грудні 1981 р. запроваджує в країні воєнний стан (існував до 1983 р.).

Політична ситу­ація в країні бу­ла взята під кон­троль, але еко­номічну кризу подолати не вда­лося.

1989

Період відновлення демократичного ладу і проведення економічних реформ

2002

В 1989 р. В. Ярузельський йде на перегово­ри з опозицією.

Було проведе­но т.зв. "круглі столи", після яких розпочина­ються політичні реформи:

• відновлюється інститут пре­зидентства (в 1990 р. прези­дентом було обрано Л. Валенса);

• за проваджу­ється двопа­латний парла­мент;

• проводиться департизація армії, служби безпеки, МИС, органів дер­жавної влади.

В 1990 р. — ПОРП саморозпускається.

З 1990 р. розпочинаються економічні ре­форми (т.зв. "шокова тера­пія", автором якої був Л. Бальцерович):

• відпускаються ціпи;

• заморожують­ся зарплати бюджетникам;

• проводиться широка при­ватизація дер­жсектора.

На сер. 90-х рр.

економічна ситу­ація стабілізува­лася, хоча в се­редньому життє­вий рівень насе­лення знизився на 40%, безро­біття охоплюва­ло 14% працез­датного населен­ня, були прак­тично згорнуті соціальні прог­рами.

Відображен­ням соціальної напруженості на фоні економіч­ного піднесення в польському суспільстві стала перемога лівих сил на прези­дентських вибо­рах 1995 р.

Новим прези­дентом Поль­ської Республіки стає О. Квась-невський, який проводить ре­форми, спрямо­вані на соціаль­ний захист насе­лення.

Зовнішні орієнтири: інтегра­ція в ЄС, вход­ження в структу­ру НАТО (в 1999 р.). Першими визнали неза­лежність України.

Після падіння тоталітаризму суттєво змінилася зовнішня політика Польщі. Пріоритетним став розвиток відносин із країнами Західної Європи і США. У 1999 р. Польща стала членом НАТО, у 2004 р. увійшла до складу ЄС.

1945

Період встановлення і зміцнення комуністичного режиму

1953

В 1945 р. було сформовано коаліційний уряд (Національ­ний фронт), в якому більшість місць отримали представ­ники КПЧ (Комуністичної партії Чехословаччини).

До 1948 р. цей уряд проводить ряд реформ:

• аграрну (конфісковувалися землі, які належали німцям, угорцям та особам, що співробітничали з фашистами, великі землеволодіння );

• по націоналізації власності великого капіталу (підприємств, шахт, банків).

Урядова криза 1948 р. привела до перемоги комуністів

(представники від ліберальних партій вийшли з уряду в знак протесту проти радикальних реформ комуністів). Комуністи змогли втримати під контролем політичну си­туацію, замінити міністрів, що вийшли із уряду своїми прихильниками і під керівництвом президента К. Готвальда (лідера КПЧ) розгорнули в країні соціалістичні перетворення:

• суцільну націоналізацію;

• колективізацію:

• структурну перебудову промисловості Чехії та індуст­ріалізацію Словаччини.

1953

Період політичних та економічних криз

1989

Після смерті К. Готвальда в 1953 р. першим секретарем ЦК КПЧ стає А. Новотний (прихильник ортодоксального сталінізму). При ньому:

• у другій половині 50-х рр. було завершено колективі­зацію;

• на підставі цього було зроблено висновок про завер­шення побудови основ соціалізму в Чехословаччині;

• відповідно було прийнято нову Конституцію у 1960 р., за якою держава дістала нову назву — ЧССР (Чехословацька Соціалістична Республіка), прого­лошувалася провідна ролі, комуністичної партії в державі;

• за новою Конституцією урізалася і так куца автоно­мія Словаччини;

• в цей час розпочинаються репресії проти опозиції.

• У другій половині 60-х рр. в країні активізується опози­ція, яка виступає з гаслом побудови "соціалізму з люд­ським обличчям" (тобто вимагає докорінних економіч­них і політичних реформ). Очолює опозицію О. Дубчек, який на початку 1968 р. при підтримці СРСР стає першим секретарем ЦК КПЧ і розпочинає реформи, що передбачали:

"Празька весна"

• обмеження ролі КПЧ в суспільстві.

• розширення свободи слова.

  • збільшення ролі трудових колективів.

• перехід до федеративної структури держави.

• запровадження ринкових механізмів в еко­номіці

Цей період перетворень увійшов в історію під назвою "Празької весни ".

• Але програма реформ викликала негативну реакцію консервативних сил в керівництві КПЧ", лідерів СРСР і країн соціалістичного табору Східної Європи.

• Коли дипломатичний тиск не дав бажаного результату. 21 серпня 1968 р. було введено війська ОВД (за винят­ком Румунії) на територію Чехословаччини. О. Дубчека замінено Г. Гусаком (який з квітня 1968 р. працював заступником Голови уряду ЧССР). Г Гусак, будучи при владі до 1989 р., згортає розпочаті реформи, проводить чистку в партії, веде боротьбу з дисидентами. Економі­ка переживає застійні явища.

1989

Період відновлення демократичного ладу і проведення економічних реформ

2002

Розправа над студентською демонстрацією 17 листопада 1989 р. активізу­вала опозицію ( "Громадянський форум" в Чехії, "Громад­ськість проти насильства" в Словаччині), яка без опору за короткий час (10 тис. хвилин) мирним шляхом здобула владу і розпочала про­водити ряд демокра-тичних перетворень (тепер відомих в історії як "окса­митова револю­ція").

В 1989 р. прези­дентом стає В. Гавел (від "Громадянсько­го форуму"). Перетворення, які здійснювала опозиція, загос­трили націо­нальне питання (протиріччя між Чехією і Сло­ваччиною).

Після перегово­рів між урядами обох республік Чехословаччи­ни (нова назва з 1989 р. ЧСФР) Федера­ція розділилася на дві держави — Чеську республіку і Сло­вацьку республі­ку з 1 січня 1993 р.

Обидві країни орієнтуються на Захід.

Прагнуть ін­теграції в ЄС і НАГО.

В 1999 р. Чехія була прийнята в НАТО.

На сьогодніш­ній день вона є одним із най­більш реальних кандидатів до вступу в ЄС (Єв­ропейський Со­юз)

Словаччина на сьогоднішній день має більше економічних проблем, оскіль­ки довгий час ві­дігравала роль сировинного придатка Чехії.

Від часу перемоги революції 1989 р. зовнішня політика спо­чатку ЧСФР, а потім - Чеської та Словацької Республік була зорієнтована на Захід. Обидві держави було прийнято до НАТО та Європейського Союзу.

Особливості встановлення комуністичного режиму в Угорщині

(1945-1953 рр.)

• В кінці грудня 1944 р. в Угорщині було сформовано Тимчасовий уряд (за характером коаліційний: до нього входили представники УКП, СДП, НСП, ПДСГ, БДП), який перебував під впливом московського керівництва. Очолив уряд Б.Міклош.

• Тимчасовий уряд розпочав проведення ряду демокра­тичних перетворень (н/д 1 лютого 1946 р. Угорщина бу­ла проголошена республікою). Але головне місце в ді­яльності уряду займало проведення аграрної реформи: землі конфісковувалися у великих землевласників та осіб, що співробітничали з фашистами, і передавалися безземельним і малоземельним селянам.

• Але у вересні 1946 р., коли комуністи виступають з ви­могою проведення більш радикальних економічних за­ходів (встановлення контролю над банками, націоналі­зації хімічної промисловості, зниження ціп па промисло­ві товари), в країні розпочинається гостра політична бо­ротьба (в першу чергу між комуністами і лідерами ПДСГ). Лідери ПДСГ у цьому протистоянні зазнали по­разки. Поступово вплив комуністів зростає і на парла­ментських виборах 1947 р. блок 4-х партій на чолі з ко­муністами здобуває перемогу.

• З осені 1947 р. в країні розпочинається націоналізація великих банків і підприємств, колективізація. Ці соці­ально-економічні перетворення супроводжувалися по­силенням адміністративно-командних методів управлін­ня економікою та всім життям суспільства, які запро­ваджувалися під безпосереднім впливом сталінського керівництва СРСР, через те позитивних результатів не дали - погіршується економічне становище в країні, життєвий рівень населення знижується.

• В 1952 р., коли лідер комуністів — генсек Угорської пар­тії трудящих — УПТ (яка утворилася у 1948 р. в резуль­таті об'єднання УКП і СДП) М. Ракоші займає і пост прем'єр-міністра, виявляються серйозні прорахунки в політичному житті: розпочинаються репресії проти ба­гатьох діячів в самій партії (т.зв. "пошук ворогів")

• В 1953 р. головою Ради Міністрів стає І. Надь, який по­чав виправляти найбільш одіозні прояви режиму М. Ра­коші в країні: звільняються політв'язні, ліквідуються концтабори, дозволяється вихід селян із колгоспів. Але М. Ракоші вдається усунути І. Надя в 1955 р. від влади. Під виливом цих подій, а також в умовах розгортання антитоталітарних виступів у Польщі у 1956 р., в країні 23 жовтня 1956 р. розпочалася народно-демократична революція.

• І. Надь, який в цей період знову обіймає керівні посади в державі, спочатку займає позицію до неї, як до " контр­революції" і разом з іншими керівниками УПТ зверта­ється за допомогою до СРСР Вже 24 жовтня 1956 р. ра­дянські війська брали участь у придушенні виступів в Будапешті. Але в умовах розгортання революції він 28 жовтня 1956 р. у виступі по радіо дає іншу оцінку подіям — "як народно-демократичного руху" і ставить вимогу виводу радянських військ із Будапешта та повідомляє про вихід Угорщини із ОВД.

• - В цих умовах в Москві було вирішено відновити в Угор­щині порядок, не допустити її відходу на Захід: 4 листо­пада на прохання спішно створеного Тимчасового рево­люційного робітничо-селянського уряду на чолі з Я. Кадаром (який перебував у місті Сольнок) розробляється операція "Вихор" — введення радянських військ (60 тис. чол.) на територію Угорщини "з метою віднов­лення законної влади та порядку в країні". Бої між пов­станцями і радянськими військами були запеклими (за­гинуло 4 тис. угорських громадян та 669 радянських сол­датів і офіцерів, 51 чоловік зник безвісти). Повстання було придушено.

Угорщину в цей період називають країною — "вітриною соціалізму" (або "самим веселим бараком у соціалістичному таборі")

• Революційні перетворення 1988-1990 рр. були не реакцією на політику Я. Кадара в період 1957-1988 р., а наступним етапом демократичних перетворень, які розпочав Я. Кадар в попередній період;

• В лютому 1989 р. в країні, у відповідності із рішенням ЦК УС'РП. була допущена реальна багатопартійність;

• В жовтні 1989 р. були внесені принципові зміни в Конс­титуцію (перейменовано державу — нова назва Угор­ська Республіка замість УНР, виключено положення про керівну роль УС'РП (Угорської соціалістичної ро­бітничої партії), запроваджено конституційний суд, пост президента, парламент став постійно діючим органом):

— Ліві поступово, крок за кроком, втрачали свої позиції. В березні 1990 р. праві і центристські партії перемогли

на виборах в парламент.

Сучасне становище Угорщини. Українсько-угорські відносини:

Угорщина сьогодні — парламентська республіка (парламент обирає президента на 5 років — не більше ніж на 2 терміни, який призначає прем'єр-міністра — лідера партії, що перемогла на виборах).

Угорщина сьогодні — високорозвинена індустріаль­но-аграрна держава, економіка якої інтегрована в за­гальноєвропейський ринок, є асоційованим членом ЄС, входить з 1999 р. до НАТО.

В грудні 1991 р. визнала незалежну Україну і підтри­мує з нею економічні і політичні відносини.

В 1999 р. Угорщина ввійшла до складу НАТО, а в 2004 р. — до ЄС.

Ліквідація монархії і встановлення комуністичного режиму в Румунії після війни

• У вересні 1944 р. Румунія укладає перемир'я з країна­ми антигітлерівської коаліції. Тоді ж, як і в інших краї­нах регіону, було сформовано Національно-демокра­тичний фронт (до якого увійшли комуністи, соціал-де­мократи, націонал-ліберали, націонал-цараністи).

• Уряд НДФ на чолі з П. Грозу в 1945 р. розпочинає аг­рарну реформу та часткову націоналізацію. Ці перет­ворення викликали значний опір, особливо зі сторони націонал-цараністської партії. Тому в липні 1947 р. її, звинувативши у зв'язках з іноземною розвідкою, роз­пустили.

• В цих умовах ЗО грудня 1947 р. король Мі хай був виму­шений зректися престолу і Румунія була проголошена Народною Республікою (РНР), а королівська влас­ність націоналізована.

• В лютому 1948 р. СДПР і РКП об'єдналися в Румун­ську робітничу партію (РРП). її генсеком був обраний Г.Георгіу-Деж (з 1965 р. нова назва - РКП - румунська комуністична партія).

• В квітні 1948 р. було прийнято Конституцію, після чо­го швидкими темпами починається будівництво соціа­лізму в країні за радянським зразком.

• У 50-ті — на поч. 60-х рр. здійснюється форсована ін­дустріалізація та колективізація сільського господарс­тва, в політичному житті — зміцнюються авторитарні методи керівництва, РРП лишилася єдиною політич­ною партією в країні, всі інші були або ліквідовані, або саморозпустилися. Політичні репресії стали звичай­ним явищем в житті суспільства.

Правління Н. Чаушеску (1965-1989 рр.)

• Після смерті у березні І965 р. Г.Георгіу-Дежа першим секретарем ЦК РКП стає Н.Чаушеску (з 1969 р. — ген­сек, з 1967 р. — голова Держради, з 1974 р. — Прези­дент СРР (Соціалістичної Республіки Румунії))

• Ним було встановлено тоталітарний режим, що пану­вав майже чверть століття і довів Румунію до глибокої кризи.

• В країні в цей період продовжувався інтенсивний (не­адекватним можливостям цієї країни) промисловий розвиток за рахунок отримання кредитів від західних держав.

• Як наслідок — до початку 80-х рр. зростає фінансова заборгованість СРР західним державам.

• В цих умовах Н.Чаушеску переходить до політики "за­тягування поясів" — в країні був запроваджений жорс­ткий режим економії (продовольства, електроенергії: температура в приміщеннях взимку не повинна була перевищувати 14" О дозволялося вмикати телевізор в будні дні на 2-3 год. заборонялося користуватись холо­дильником взимку), що привело до падіння життєвого рівня населення.

• Але жорстка економія не стосувалася правлячого кла­ну (родичів та земляків Чаушеску). Родина Чаушеску фактично грабувала країну (у її власності були 62 па­лаци, 22 мисливські будинки. 2 кораблі — загальною вартістю на 5 млрд.$. на особистих рахунках за кордо­ном — більше І млрд.$.).

• В країні було також гострим національне питання (проблема угорців в Трансільванії). На кінець (S0-x рр. в Румунії зростає соціальна напруга, однак незадоволення придушувалося за рахунок дема­гогії і пропаганди та завдяки ефективній діяльності Служби Безпеки — "Секурітате".

Революція 1989 р., крах тоталітарного режиму

• В умовах наростання революційних перетворень в країнах Східної Європи Румунія залишалась заповідни­ком тоталітаризму.

• Однак 16/17 грудня 1989 р. відбулися виступи угорців в Темішоаре, придушені силами безпеки. Спроби органі­зувати "всенародну" підтримку уряду привели до пов­стання в столиці.

• 23 грудня революція перемогла, Ніколає і Олена Чаушеску були засуджені трибуналом до страти і розстрі­ляні.

• Вході повстання сформувався Фронт Національного Порятунку (ФНП) на чолі з Іоном Ілієску, який в 1990 р. був обраний президентом.

• Було проведено ряд заходів, спрямованих на відхід від тоталітарної моделі суспільства:

• розроблено нову Конституцію, здійснено перехід до вільних виборів;

• забезпечено повну свободу пересування румунських громадян;

• розпущено "секурітате" (службу безпеки), проведе­но деполітизацію збройних сил і правоохоронних органів країни.

• Розпочинається відхід від командної системи господа­рювання, при цьому країна вступила в глибоку еконо­мічну кризу.

Нове співвідношення суспільно-політичних сил 190-ті pp. XX ст.)

• В 1996р. президентом країни був обраний лідер націонал-ліберальної партії — Еміль Константинеску.

При цьому економічні проблеми в країні ще потребу­вали свого вирішення. Нестабільна соціально-політич­на ситуація та неврегульовані деякі територіальні пи­тання (з Україною, Болгарією, Югославією) стримува­ли фінансову допомогу західних держав Румунії.

• На сьогоднішній день (2002 р.) президент Ілієску пробує вирішити проблеми, успадковані від попередника. Але поки що в Румунії залишається низький рівень демокра­тії, високий рівень корумпованості державного апарату, незадовільний стан економіки, що загострює соціальні проблеми.

Зовнішньополітичні пріоритети

• Прагнення до членства в Н АТО привело країну до учас­ті в програмі "Партнерство заради миру", що позитивно вилинуло на зовнішньополітичний статус Румуни. Але про саме членство мова не може йти, поки не будуть вре­гульовані територіальні питання із сусідніми державами.

• Румунія має найбільш тісні економічні стосунки з Іта­лією і Францією, дружні — з сусідньою Молдовою і напружені (через Трансільванію) з Угорщиною.

Українсько-румунські відносини розвиваються непросто.

Між цими державами встановлено дипломатичні відноси­ни. Румунія фактично не визнавала входження до складу України в 1940 р. Північної. Буковини і висувала претен­зії на острів Зміїний в Чорному морі. Але в 1997 р. був під­писаний Базовий довір про державний кордон між Руму­нією та Україною. Зараз йде процес його технічного до­опрацювання, хоча Румунія постійно його гальмує.

У 2004 р. Румунію було прийнято до НАТО. Країна є канди­датом на прийом упродовж найближчих років до Європейсько­го Союзу.

1945-1953 рр. Прихід комуністів до влади. Ліквідація монархії

• В роки війни Болгарія була союзницею Німеччини, але коли на початок вересня 1944 р. радянські війська підійшли до кордонів Болгарії, в Софії відбувся анти­фашистський переворот. До влади приходить уряд Віт­чизняного фронту, в якому провідну роль відігравали комуністи.

• 8 вересня 1946 р. в країні було проведено референдум з питання збереження монархії як форми державної влади. 93% проголосувало за ліквідацію монархії. Бол­гарія була проголошена народною республікою (НРБ).

• В жовтні 1946 р. на виборах у парламент перемогу здо­бувають комуністи ( при чому вибори пришилося про­водити двічі — на вимогу західних країн).

• 4 грудня 1947 р. парламент приймає нову Конституцію, яка узаконила всевладдя БРП(к) — Болгарської робіт­ничої партії (комуністів) в країні. З серпня 1948 р. піс­ля об'єднання з БСДРП вона отримала назву БКП — Болгарська комуністична партія.

• Після смерті в 1949 р. Г. Димитрова (лідера БКП) вся влада в країні зосередилася в руках В. Червенкова. Під його керівництвом розпочинається будівництво соціа­лізму за радянським зразком. Але цей процес супро­воджувався репресіями проти тих партійних діячів, які "йшли не в ногу".

1954-1989 рр. Правління Т. Живкова

• В 1954 р. першим секретарем БКП стає Т. Живков (із селянської родини, в партії з 1932 р., в роки війни — один із організаторів партизанського руху в Болгарії, з 1951 р. — член політбюро ЦК БКП).

• При ньому Болгарія перетворилася в достатньо розви­нуту індустріально-аграрну країну. Н/д темни росту с/г виробництва були вищими, ніж. в інших соціалістичних країнах (на експорт йшов горошок, перець, тютюн...).

• В 1971 р. була прийнята нова програма БКП і відповід­но нова Конституція (в яких проголошено план побудо­ви розвиненого соціалізму).

• В країні існувала монополія влади БКП, але при цьому тут не було серйозних внутрішньополітичних криз, як в інших країнах Східної Європи (причини — відмінна праця спецслужб і прагматичний підхід режиму до інте­лігенції).

• Але на початок 80-х рр. спостерігається уповільнення темпів розвитку. Назріває соціально-економічна криза, оскільки планова економіка досягла свого порогу ефективності. А також далася взнаки наявність зовніш­ніх боргів — 11 млрд. $.

• Наростання кризи співпадає із невдалим рішенням Т. Живкова асимілювати етнічних турок (1 млн. чол.): їм заборонялося використовувати турецьку мову в гро­мадських місцях, носити традиційний одяг, відправляти релігійні обряди.

  • Це викликало у суспільстві критичне ставлення до ме­тодів керівництва Т. Живкова.

1989-1990 pp. Народно-демократична революція

90-ті pp. XX ст. Сучасне становище Болгарії

• В жовтні 1989 р. мі­ністр закордонних справ П. Младенов на­діслав листа до ЦК БКП, в якому звинува­тив Т.Живкова у зло­чинних методах керів­ництва.

• 10 листопада 1989 р. Т.Живков на пленумі ЦК БКП був звільне­ний з поста генсека партії, його прихильни­ків виключили із партії (3,5 тис. чоловік). Це поклало початок рево­люційно-демократич­ним перетворенням в країні.

• Вже у 1990 р. було від­новлено багатопартій­ність. У самій БКП від­бувається реорганіза­ція, після якої ця партія діяла на політичній арені під новою наз­вою — БСП (Болгар­ська соціалістична партія). Пройшли ви­бори президента (пре­зидентом стає Ж. Желєв від БСП).

  • В 1991 р. було прийня­то нову Конституцію, основні положення якої визначали побудо­ву правової держави в Болгарії і створення демократичного сус­пільства.

• В 90-х рр. економічна си­туація в країні продовжу­вала погіршуватися. Щоб зупинити економічну кри­зу, було проведено ряд ре­форм (прийнято закони про реституцію — повер­нення землі її колишнім власникам, про приватиза­цію державної і муніципальної власності).

• Результати цих реформ були неоднозначні, через те соціалісти, будучи при владі до 1996 р., почали гальмувати їх подальше про веде пня. Ста но ви іце населення погіршувалося, зросли інфляція та безро­біття.

• На президентських вибо­рах в листопаді 1996 р. пе­ремогу здобув лідер СДС (Союзу Демократичних Сил — об'єднання опози­ційних партій по відношен­ню до БСП) П.Стоянов, який продовжив економіч­не реформування в країні.

• Зовнішня політика Болга­рії зараз переорієнтована зі Сходу на Захід. Болгарія входить до Ради Європи, є асоційованим членом ЄС, є учасником програми "Партнерство заради ми­ру". Разом з тим достатньо плідно розвиваються доб­росусідські стосунки Бол­гарії із країнами Східної Європи, в тому числі і з Україною.

Зовнішня політика нової Болгарії орієнтована на Захід. Країна є кандидатом на прийняття в наступні роки до Євро­пейського Союзу. Уряд СДС домагається вступу Болгарії до НАТО. Разом з тим вона підтримує добросусідські відносини з країнами Центральної та Східної Європи, а також з новими не­залежними державами, у тому числі з Україною. У 1992 р. в Софії підписано Договір про дружні відносини та співробітницт­во між Україною та Болгарією, розвиваються економічні та ку­льтурні зв'язки. У 2004 р. Болгарію було прийнято до НАТО. Вона є кандидатом на прийняття в найближчі роки до Євро­пейського Союзу.

1945-1980 рр.: правління Й. Тіто

• Ще в роки війни, в ході боротьби з фашистськими оку­пантами, на території Югославії почали створюватися органи майбутньої влади: законодавчої — АВНВЮ (Антифашистське віче народного визволення Югосла­вії), виконавчої — у листопаді 1943 р. АВНВЮ створює тимчасовий уряд країни - НКВЮ (Національний комі­тет визволення Югославії) на чолі із лідером комуністів Й.Тіто, він же головнокомандувач НВАЮ (Національ­но-визвольної армії Югославії).

• Силами НВАЮ Югославія була визволена від фашист­ських окупантів, ось чому панівне становище в країні після війни займають комуністи і вся повнота влади зо­середжується в руках Й. Тіто. В 1945 р. він стає головою Ради міністрів, з 1953 р. — президентом країни, з 1966 р.

• голова СКЮ (Союзу комуністів Югославії), з 1971 р.

• голова Президії СФРЮ (Соціалістичної Федератив­ної Республіки Югославії).

• В період 1945-1980 рр. (коли при владі був Й. Тіто) було проведено ряд політичних і економічних реформ:

• 29 листопада 1945 р. було ліквідовано інститут монар­хії в Югославії, проголошено ФНРЮ як федерацію 6 рівноправних республік — Сербії, Чорногорії, Хорва­тії, Словенії. Македонії, Боснії і Герцеговини;

• у 40-50-х рр. в економічній сфері запроваджується модель "самоврядного соціалізму" (у промисловості підприємства переведено на госпрозрахунок, вони отримали право брати участь в розробці загальної концепції держпланування, у с/г — запровадження кооперативів, збереження приватної власності);

• були ліквідовані союзні міністерства, управління гос­подарською діяльністю передавалося республікан­ським органам;

• впроваджувалася ринкова економіка "під контролем держави" (і партії — СКЮ).

• Ця модель економічних відносин дала позитивні ре­зультати. Але проведення самостійної політики И.Тіто викликало негативну реакцію зі сторони сталінського керівництва СРСР. У 1948-1949 рр. визріває серйозний конфлікт Тіто-Сталін. Керівництво Югославії було зви­нувачене у ревізіонізмі, в зраді справи соціалізму. З Югославією було перервано всі економічні і політичні зв'язки. І тільки з приходом до влади М.Хрущова ці сто­сунки було нормалізовано.

• Але у 60-х рр. в країні наростають внутрішньополітич­ні проблеми (знову "болючим" стає національне питан­ня — визріває конфлікт між республіканськими фрак­ціями в партії — СКЮ, посилюються внутрішньоекономічні протиріччя між "багатими республіками" — Сло­венією, Хорватією, Сербією і "бідними" — Македоні­єю, Чорногорією, Боснією і Герцеговиною).

1980-1991 рр.: загострення міжнаціональних відносин та полі­тичної ситуації в країні. Розпад югославської федерації. Прого­лошення незалежності югославських республік

4 травня 1980 р. Й. Тіто помирає.

Після його смерті (в умовах запровадження інститу­ту колективного керівництва) посилюються націона­лістичні і сепаратистські тенденції.

Найбільш "бунтівними республіками" були Слове­нія і Хорватія, які забезпечували 50% експортного потенціалу Югославії.

Ініціатором розвалу СФРЮ стала Словенія. Тут в 1990 р. відбувається референдум щодо незалежності республіки, на якому 86% населення висловилося "за".

25 червня 1991 р. — офіційно проголошують свою незалежність Словенія і Хорватія.

Вересень 1991 р. — незалежність проголошує Ма­кедонія.

Жовтень 1991 р. — проголошено незалежність Бос­нії і Герцеговини.

Квітень 1992 р. — проголошення утворення Союз­ної республіки Югославії (СРЮ), що складалася із Сербії і Чорногорії, яку очолив С. Мілошевич.

1991-1999 рр.: громадянська війна. Участь міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту на Балканах

В 1991 р. розпочалися військові зіткнення в Слове­нії між місцевими ополченцями та югославською ар­мією, яка, діставши рішучий опір, змушена була від­ступити за межі Словенії. Одночасно серби, що ком­пактно проживали на території Хорватії, розпочали боротьбу за приєднання до Сербії.

В конфлікт поступово була втягнута Югославська Народна Армія.

Громадянська війна, що розгорталася, була припине­на завдяки втручанню миротворчого контингенту ООН.

Квітень 1992 р. — кровопролитна міжетнічна, між­конфесійна громадянська війна в Боснії і Герцеговині (взаємне методичне знищення мусульман,сербів, хор­ватів).

Тільки в 1995 р., завдячуючи діям миротворчих сил ООН та політичним угодам (Дейтон),боснійську тра­гедію вдалося зупинити. Згідно з мирною угодою "Боснія і Герцеговина", залишилися єдиною держа­вою, яка складається із двох суб'єктів: Боснійської мусульмансько-хорватської Федерації і Республіки Сербської.

1998-1999 рр. — конфлікт у сербській провінції Ко­сово (де проживає багато албанців) переріс у грома­дянську війну.

Втручання міжнародного співтовариства (НАТО). Бомбардування Белграда (весна 1999 р.).

Відставка С.Мілошевича. Притягнення його до юридичної відповідальності (серпень 2001 р.).

2001 р. — албанські бойовики почали військові дії в Македонії.

Причини розпаду колоніальної системи:

• Історична вичерпаність колоніалізму (втрата економіч­ної ефективності);

• Зростання в роки Другої світової війни національної сві­домості і активізація національно-визвольних рухів;

• Активна підтримка США і СРСР країн, які боролися за незалежність (кожен в силу своїх інтересів).

Етапи деколонізації

І (1945-1955 рр.)

• Деколонізація охоплює переважно Азію (всього за цей період незалежність отримали 11 держав Азії і одна в Африці — Лівія).

• Мирно і контрольовано Велика Британія надала неза­лежність своїм колоніям в 1947-1948 рр. ( Індії, Пакиста­ну, Бірмі, Цейлону. Ізраїлю)

• А колонії Франції та Голландії (Індокитай та Індонезія) в умовах небажання метрополій поступитися розпочи­нають багаторічну кровопролитну війну за своє визво­лення. 1 тільки у 1954 р. Франція припинила бойові дії в Індокитаї і визнала незалежність В'єтнаму, Лаосу і Кам­боджі.

II (1955 — кінець 60-х рр. XX століття)

• Епіцентром деколонізації стає Північна і Тропічна Аф­рика. При чому цей процес йшов організовано (н/д Ве­лика Британія провела роботу по підготовці кадрів уп­равління, військових, вчителів, лікарів у своїх колоніях, було вироблено механізми передачі влади).

• За цей період незалежність отримали 7 країн в Азії і 37 в Африці (в 1960 р. незалежними стали відразу 17 афри­канських країн, ось чому цей рік увійшов в історію як "рік Африки").

• Тільки у випадку з Алжиром Франція використала всі сили і засоби, щоб перешкодити здобуттю ним неза­лежності. Лише у 1962 р. питання було вирішено (при підтримці світової громадськості і (ЗОН, а також завдя­ки радикальним заходам Ш. де Голля).

III (70-ті — початок 90-х рр. XX століття)

• Період краху колоніалізму на Півдні Африки — розпад останньої колоніальної імперії — португальської (в 1975 р. отримали незалежність Ангола, Мозамбік, Сан-Томе, Прінсіпі). Остаточно вирішилася доля Південної Родезії — в 1980 р. тут було проголошено незалежну державу Зімбабве. В 1990 р. Намібія (яка була колонією ПАР) стає незалежною. Це була остання колонія на карті Африки.

• Ліквідація останніх колоніальних володінь Великої Британії в Латинській Америці (Багамські острови — 1973 р., Гайана - 1975 р., Беліз - 1981 р.)

• Період деколонізації островів Тихоокеанського регіону (Фіджі (1970 р.), Соломонових (1978 р.) — колишніх во­лодінь Великої Британії, Маршалових (1991 р.), Палау (1994 р.) - США).

Друга пол. 90-х . — поч.2000-х рр. — ліквідація останніх анклавів колоніалізму: Гонконг — Сянган (1997 р.), Східний Тімор (1975 р., фактично — 2002 р.).

Особливості суспільно-політичного життя молодих незалежних держав

• Етнічно-племінний (трибалістичний) клановий харак­тер побудови держструктур;

• Високий рівень корумпованого держапарату;

• Особлива роль керівника держави, що проводить полі­тику патерналізму, коливання або в бік диктатури, або в бік популізму;

• Загальний антидемократизм влади (багатопартійні сис­теми — рідкісне явище, значний вплив армії);

• Значний (інколи вирішальний) вплив релігії на ідеоло­гічні установки як влади, гак і суспільства.

Шляхи (моделі) розвитку незалежних держав

50-80-ті рр. XX століття

Ринкова економічна

модель

Індія, Пакистан, Цей­лон, Південна Корея, Тайвань, Нігерія та інші

Радян­ська соці­алістична

модель

Традиціона-лістська модель

Іран, Афганістан

Ортодоксаль­ний марксист­сько-ленін­ський соціалізм

Китай. Північна Корея, В'єтнам

Під впливом марксистського соціалізму

Лаос, Камбоджа, Бірма. Ангола, Ефіопія, Алжир

"Немарк­систский соціалізм"

Сирія, Ірак, Лівія, Єгипет, Індонезія

Але глобальна криза соціалізму в к. 80-х рр. привела до того, що тепер у моделі розвитку головним є сту­пінь співвідношення і взаємодії свого традиційного суспільства і західноєвропейського

— поч. XXI століття

Японська модель

Індійська модель

Африканська модель

Гармонійний синтез тради­ційного сус­пільства і рин­кової економі­ки при вста­новленні пат­ронуючої ролі держави:

Японія, ПІК або "малі дра­кони " Азії — Південна Ко­рея, Гонконг (Сянган), Сін­гапур, Тайвань

Симбіоз (ужи­вання поруч)

східного сус­пільства і ринко­вої економіки (хоча присутні елементи ринко­вої економіки, але значна час­тина населення веде традиційний спосіб життя):

Індія, Пакистан, Шрі-Ланка, араб­ські країни, Бру­ней

Співіснування

традиційних еле­ментів і

ринкової економіки з яв­ною

перевагою перших. Нестій­кість

політико-економічної систе­ми,

іноді втрата здатності до само­

забезпечення:

Країни Африки, Іран, Афганістан,

Бангладеш, Лаос, Камбоджа,

Бірма

Тоталітарний

соціалізм

Північна

Корея (КНДР)

Реформований соціалізм

Китай (КНР), В’єтнам

Таїланд, Малайзія,

Філіппіни, Індонезія

Куба

Нові незалежні держави на світовій арені пробують виступати єдиною силою: 1-6 вересня 1961 р. ними було утворено організацію Руху неприєднання, яка ставила за мету неучасть своїх членів у багатосторонніх воєнних союзах. Зараз це дуже впливова міжнародна організація. Існують також і регіональні об'єднання (АСЕАН, ОАЄ, АФТА, АПЕК)

Окупаційний режим

• Оскільки Японія була країною-агресором і зазнала поразки у Другій світовій війні, то її територія була окупована військами США на чолі з Д.Макартуром (з 1945 по 1952 р.)

• На окупованій території американцями проводилася політика "3-х Д": демократизація, демілітаризація, де­картелізація.

• Одночасно була проведена аграрна реформа, внаслідок якої надлишки землі були націоналізовані та продані державою на пільгових умовах орендарям.

• В 1947 р. прийнята нова Конституція, згідно з якою про­голошувалася суверенна влада народу (хоча і при збере­женні інституту імператора як символу держави та єд­ності нації), законодавча влада належала парламенту, який обирав уряд-, рівність громадян перед законом, від­мова Японії від утримання регулярної армії як засобу війни, і створення сил самооборони.

Сан-Франциський

мирний договір

• В 1951 р. у Сан-Франциско було підписано мирний договір Японії із США та їх союзниками у війні (крім СРСР). Згідно з договором:

• визнавався повний суверенітет японського народу над Японією та Ті територіальними водами; припи­нявся стан війни учасників договору з Японією;

• "Японія визнавала незалежність Кореї та відмовля­лася від прав та претензій на Корею, Тайвань, остро­ви Пенхуледао, Південний Сахалін та частину Курильських островів (але при цьому не зазначалося, що ці острови повертаються КНР і СРСР);

• обсяги репарацій не визначалися і питання про них відносилося до сфери двосторонніх стосунків тих чи інших країн з Японією;

• за Японією було визнано право на індивідуальну і ко­лективну оборону і домовленості про можливість розміщення або збереження іноземних збройних сил на її території.

• Договір поклав початок стратегічному партнерству Японії і США, сприяв стабільному економічному підне­сенню Японії у наступний період (яке отримало назву "японського економічного дива").

Японське «економічне диво»

• В сер. 50-х pp. почався період бурхливого еконо­мічного піднесення, який продовжувався майже 20 років (до енергетичної кризи 70-х pp.)

• Середньорічний приріст промислового вироб­ництв;-, у 1951-1970 pp. становив 15,2%. Доля кра­їни в світовому промисловому виробництві зросла з 6,9% у 1960 р. до 14,0% у 1970 р. Япон­ські товари активно завойовували світовий ри­нок. Країна вийшла на перше місце в світі по суднобудуванню, випуску побутової радіотехні­ки, фотоапаратури, друге — по випуску елек­троніки та автомашин.

• Основні причини "економічного дива":

Японське «економічне

диво»

• В сер. 50-х pp. почався період бурхливого еконо­мічного піднесення, який продовжувався майже 20 років (до енергетичної кризи 70-х pp.)

• Середньорічний приріст промислового вироб­ництв;-, у 1951-1970 pp. становив 15,2%. Доля кра­їни в світовому промисловому виробництві зросла з 6,9% у 1960 р. до 14,0% у 1970 р. Япон­ські товари активно завойовували світовий ри­нок. Країна вийшла на перше місце в світі по суднобудуванню, випуску побутової радіотехні­ки, фотоапаратури, друге — по випуску елек­троніки та автомашин.

• Основні причини "економічного дива":

• Особливі психологічні властивості японського праців­ника (поєднання ідеології синтоїзму, конфуціанства та дзен-буддизму) гарантували патріотизм, слухня­ність, низький рівень споживання при високій самовимогливості і працьовитості.

• Особлива організація виробничих відносин, що перед­бачала умови довічного найму на роботу, оплату від­повідно стажу роботи та внутріфірмові профспілки - це породжувало патерналістські відносини та усві­домлення фірми як родини.

• Експортна орієнтація виробництва при забезпеченні високої якості при відносно низьких цінах.

• Використання американських кредитів та замовлень (особливо під час корейської та в'єтнамської воєн).

• Урядове сприяння модернізації виробництва шляхом надання податкових пільг та пільгових кредитів.

• Обмеження військових видатків (1% ВНП).

• Використання патентів та результатів промислово­го шпигунства в умовах швидкого налагодження тех­нологічних процесів.

• Створення багатогалузевої структури концернів, що забезпечувало можливість маневрувати капіталом, сировиною, робочою силою в залежності від зміни кон'юнктури зовнішнього ринку.

• Економічне піднесення було дещо призупинене внаслідок енергетичної кризи 1974/75 pp.

• Вихід було знайдено в розгортанні наукоємкого виробництва, зменшенні матеріалоємкості та перенесенні простих технологічних процесів за межі Японії, використанні більш дешевої робо­чої сили за кордоном, вивозі капіталу.

Внутрішнє становище

• Економічне піднесення і процвітання Японії було за­безпечене стабільністю політичного ладу, активним стимулюючим втручанням держави в розвиток вироб­ництва та чіткою визначеністю політик. Ліберально-демократичної партії, яка перебувала при владі протя­гом 38 років (до сер. 90-х).

• Важливими віхами розвитку Японії є діяльність:

• уряду К. Танаки (1972-1974 рр.) — початок будівель­ного буму в Японії, благоустрій островів;

• уряду Я. Накасоне (1982-1987 рр.) — початок прива­тизації держсектору у відповідності з програмами неоконсервативного регулювання; проведення адмі­ністративно-фінансової реформи, зняття обмеження в 1% ВНП на військові асигнування.

• Тільки в 1993-1998 рр. ЛДП випустили з своїх рук керів­ництво країною (не змогли справитися з негативними тенденціями, які розпочалися в економіці, були послаб­лені розколом в партії, виходом із неї певної групи по­літиків та створення ними нових партій — Партії онов­лення Японії та партії Сакігаке).

• 7 січня 1989 р., після смерті імператора Хірохіто, трон посів його син — Акіхіто.

Зовнішня політика

• Економічний потенціал забезпечив Японії важливе місце в світовій політиці.

• При цьому зовнішня політика ЛДП була в першу чер­гу направлена на створення сприятливих умов для екс­пансії японських монополій.

• Основна доктрина — концепція стратегічного пар­тнерства із США (економічного, військового, політич­ного). Н/д у 1989 р. подовжено угоду про право США розміщувати в Японії війська і утримувати військові бази, в червні 1990 р. було створено японо-американську міжурядову комісію з питань безпеки для коорди­нації дій у воєнно-політичній сфері.

• Зараз йде процес організації "азіатської зони вільної торгівлі". Передбачається, що в зону разом з Японією увійдуть ПІК (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гон­конг), а також Таїланд і Малайзія.

Японія підтримує найтісніші зв'язки з НАТО.

• Серйозна увага приділяється налагодженню зв'язків з Китаєм (хоча залишаються невирішені між ними деякі територіальні проблеми).

• Стосунки з СРСР розвивалися складно, (на заваді сто­яли територіальні претензії Японії на Південні Курильські острови) Цю проблему успадкувала Росія.

Зараз Японія є однією з перших країн, яка вступила в XXI століття — епоху інформаційних технологій, зберігши при цьому в значній мірі національно

Завершення

громадянської війни. Проголошення КНР

• В ході Другої світової війни в Китаї продовжувалося протиборс­тво між КПК (Комуністичною пар­тією Китаю) на чолі з Мао Цзедуном та Гоміньданом (національною партією) на чолі з Чан Кайші, президен­том Китайської Республіки.

• Перших підтримував СРСР, других — США. Спроби по­розумітися не дали бажаних результатів.

• Після Другої світової війни це протиборство закінчило­ся перемогою комуністів і проголошенням ними 1 жов­тня 1949 р. Китайської Народної Республіки (КНР).

• Однак Чан Кайші не відмовився від влади, а, підтвердив­ши свої повноваження 28 лютого 1950 р., відбув на ост­рів Тайвань, де до того часу зібралися тисячі його при­бічників.

• КНР була одразу визнана СРСР, а капіталістичні країни намагалися організувати їй політичну блокаду і довгий час визнавали тільки уряд Китайської Республіки, який перебував на острові Тайвань.

Культ особи Мао Цзедуна і соціально-економічні експерименти комуністів Китаю в 50-70-х рр.

До 1957 р. в КНР тривав відбудовчий період, під час якого завдяки допомозі СРСР було побудовано більше 200 промислових підприємств, підготовлено біля

ЗО тис. китайських спеціалістів. Понад 20 тис. радянських спеціалістів передавали свій досвід безпосередньо у Китаї.

Але головне — при посиланні на радянський досвід узаконювалося всевладдя КПК в Китаї та Ті лідера Мао Цзедуна. Поступово став формуватися культ особи Мао, якого називали "китайським Сталіним", "наймудрішим вождем ".

"Три червоних знамена" (1958-1960 рр.)

"Культурна революція" (1966-1976 pp.)

• В 1958 р. (з метою прис­корення економічного розвитку країни) в Китаї розпочинаються перет­ворення, відомі як курс "трьох червоних зна­мен", який мав такі еле­менти:

• "генеральна лінія" — курс на форсовану побудову соціалізму;

• " великий стрибок" — форсований розвиток промисловості, щоб "наз­догнати і перегнати капі­талістичні країни" (через перевиконання планів, особливо у виплавці ча­вуну і сталі та видобутку вугілля) ;

• "народні комуни" — ство­рення замість кооперати­вів народних комун з ви­соким рівнем усуспіль­нення власності (запро­вадженням зрівняльного розподілу їжі та одягу, во­єнізацією праці і побуту);

• "Великий стрибок" і ко­мунікація села мали тяж­кі наслідки для економі­ки: розпочинається гли­бока економічна криза, вихід із якої було знайде­но через запровадження курсу "врегулювання" (відновлення кооперати­вів, приватної торгівлі, відмова від ідеї комун).

• Цей експеримент ("три червоних знамена") вик­ликає незадоволення і приводить до формуван­ня опозиції режимові Мао, проти якої Мао роз­гортає репресії.

• В 1966 р. розпочина­ються перетворення в культурній сфері (мета — формування нової революційної свідомос­ті з тим, щоб швидше сприяти побудові ново­го комуністичного сус­пільства).

• Під культурною рево­люцією розумілося зни­щення старої "буржуаз­ної" культури і поши­рення ідей Мао (лікві­дація старих "звичаїв": ресторанів вищого кла­су, відмова від парфумів, прикрас, реклами, жіно­чої краси і т.д.)

• Реально "культурна ре­волюція" перетворила­ся в акцію організова­ної боротьби проти опозиції. Для цього створювалися з шкіль­ної та студентської мо­лоді загони відданих Мао хунвейбінів - "чер­воних охоронців", а з молодих робітників і службовців — цзяофанів ("бунтівників"), які і здійснювали погроми. Але коли в 1967 р. без­порядки охопили всю країну, ситуацію під контроль бере армія, а мільйони хунвейбінів і цзяофанів відправля­ють на перевиховання у віддалені села.

• Культурна революція сприяла встановленню абсолютної влади Мао, що трималася до його смерті 9 вересня 1976 р.

Розвиток Китаю в другій половині 70-90-х рр. (реформи Ден Сяопіна)

В жовтні 1976 р. (після смерті Мао) в ході боротьби за владу була розгромлена "банда 4-х" (найближчих соратників Мао). 3 липня 1977 по лютий 1997 р. при владі перебував один з лідерів опозиції (не обіймаючи офіційних посад) — Ден Сяопін, якого небезпідставно вважають архітектором китайських реформ

• Реформи передбачали "чотири модернізації": промис­ловості, с/г, науки та оборони

• I етап: 3 грудня 1978 р. передбачав реформу с/г на ос­нові розпуску комун та впровадження сімейного під­ряду і оренди, пожвавлення приватної торгівлі. Тоді ж (1979-1981 рр.) була проголошена реконструкція н/г — знижені планові показники, скорочена армія та воєн­ні видатки, військова промисловість почала випуска­ти техніку для с/г.

• II етап: з жовтня 1984 р. передбачав реорганізацію промисловості шляхом обмеження адміністративно­го втручання, переведення підприємств на госпрозра­хунок при стимулюванні ринкових відносин. Одно­часно заохочувався іноземний капітал в межах т.зв. особливих економічних районів та вільних економіч­них зон.

• III етап: з березня 1985 р. передбачав реформування управління, науки та техніки, освіти з метою розгор­тання та впровадження НТР.

• IV етап: почався в 1985 р. — спрямований на поси­лення позицій національної валюти, приватної влас­ності та реформування банківської та податкової системи.

• Внаслідок реформ темпи приросту виробництва в КНР у 80-х рр. складали 12-18% щорічно, а в 90-х рр. — 10,2%.

• Однак економічне піднесення відбувалося на фоні збе­реження комуністичної влади та ідеологи, (чотири принципи Ден Сяопіна покладені в основу Конституції КНР 1982 р.: соціалістична перспектива; диктатура про­летаріату; керівна роль КПК; дотримання ідей марксизму-ленінізму і Мао Цзедуна). Офіційно в КНР будуєть­ся "соціалістична ринкова економіка". Будь які спроби реформування політичної сфери життя суспільства вик­ликали жорстку реакцію влади (н/д в квітні 1989 р. у Пе­кіні на площі Тяньаньмень за допомогою танків була розігнана демонстрація студентів та молоді, які виступа­ли за демократизацію суспільно-політичного життя країни)

КНР на міжнародній арені

• Особливі стосунки з СРСР (від дружніх в 50-х рр. до во­рогування і збройних конфліктів у 60-х рр., нормалізація відносин після 1985 р.).

• Нормалізація відносин з Японією (в 70-80-ті рр.).

• З 1979 р. встановлення дипломатичних стосунків із США, на сучасному етапі — економічне, політичне і культурне співробітництво.

• Нормалізація стосунків із Китайською Республікою (Тайванем) після створення концепції Ден Сяопіна мир­ного об'єднання континентального Китаю і Тайваню при збереженні останнім своєї незалежності (і поступо­вій інтеграції).

• В 1984 р. шляхом переговорів було вирішене питання про перехід англійської колонії Гонконгу під юрисдик­цію КНР з липня 1997 р.

• В 90-ті рр. Китай інтенсифікував економічне співробіт­ництво з країнами Східної та Південно-Східної Азії. Праг­не стати лідером регіону, суперничати тут з Японією.

• Китай є другим (після Росії) торговим партнером Укра­їни. Розвитку політичних відносин сприяє "відсутність взаємних територіальних претензій".

Перемога народів

Індії В боротьбі

за незалежність

• Одразу після закінчення Другої світової війни рух проти колоніального панування охопив широкі

верстви населення Індії. Керували ним дві політичні партії — IHK і Мусульманська ліга. IHK виступав за створення незалежної

держави Індії при збереженні її цілісності і єдності, Мусульманська ліга вимагала ство­рення незалежної мусульманської держави Пакистан.

• До розділу Індії по релігійній ознаці схилявся і британ­ський уряд.

• 18 липня 1947 р. англійський парламент схвалив закон про незалежність Індії, який набув чинності 15 серпня 1947 р. Згідно із законом, колишня колонія поділялася на два домініони: Індійський союз і Пакистан.

• Але неврегульованість ряду територіальних питань спровокувала етно-релігійні та міждержавні конфлікти 1947-1949 рр.

• 26 січня 1950 р. вступила в дію Конституція, згідно з якою Індія була проголошена "суверенною демокра­тичною республікою". Цей день і вважається Днем не­залежності країни.

Основи державного ладу, внутрішньої та зовнішньої політики Індії були закладені за прем'єр-міністра Дж. Неру (1947-1964 рр.), для якого ідеалом розвитку країни був демократичний соціалізм.

Курс Дж. Неру (1947-1964 рр.)

Внутрішня політика

• Прискорений розвиток держсектора в промисловості

• (за рахунок будівництва державою підприємств в мета­лургії, машинобудуванні, електроенергетиці, вугільній і нафтовій промисловості).

• Активна підтримка приватного бізнесу (дрібного і се­реднього), контроль за діяльністю монополій (ціни, ва­лютно-імпортні операції і т.п.)

• Створення сприятливих умов для розвитку національ­ної економіки (за рахунок обмеження доступу інозем­ного капіталу із країну).

• Проведення аграрної реформи (обмеження розмірів феодального землеволодіння, передача землі за викуп орендарям з нижчих каст, заохочення створення коо­перативів, проведення комплексу агротехнічних захо­дів в сільському господарстві — так звана "зелена ре­волюція").

• Проведення адміністративно-територіальної реформи у 1956 р. (розмежування за національною та мовною ознаками).

Зовнішня політика

• Дотримання принципу "позитивного нейтралітету", неприєднання до воєнно-політичних блоків (уряд Індії засудив створення СЕАТО в 1954 р. і СЕНТО в 1955 р.)

• У стосунках з іншими країнами використовували п'ять принципів мирного співіснування "панча шіла" (впер­ше у 1954 р. по відношенню до Китаю):

• взаємна повага територіальної цілісності і суверені­тету;

• взаємний ненапад;

• невтручання у внутрішні справи один одного;

• рівність і взаємна вигода;

• мирне співіснування.

• Дж. Неру був одним із ініціаторів Бандунзької конфе­ренції 1955 р. і створення Руху неприєднання.

• На поч. 60-х рр. погіршилися індійсько-китайські від­носини (через перебування на території Індії далай-ла­ми Тибету). Китайські війська окупували частину індій­ської території.

• Після смерті Дж. Неру прем'єр-міністром Індії стає Л.Б. Піастрі, який притримувався курсу Неру.

• Але у 1965 р. виникає новий військовий конфлікт із Па­кистаном (за Кашмір).

• Саме тоді, як Індії і Пакистану при допомозі міжна­родних політичних сил вдалося врегулювати ситуа­цію (в січні 1966p.), Л.Б. Шастрі несподівано помирає.

• Новим прем'єр-міністром стає донька Дж. Неру — Індіра Ганді (мала гарну освіту, політичний досвід, в уряді Шастрі була міністром інформації та радіомовлення).

Уряд І. Ганді (1966-1977,1980-1984 рр.)

Внутрішня політика

• Проведення радикальних соціально-економічних ре­форм:

• націоналізація банків і системи загального страху­вання;

• передача до рук держави експортної та імпортної торгівлі;

• організація кооперативної торгівлі товарами широ­кого вжитку у містах і сільській місцевості;

• обмеження діяльності монополій;

• продовження аграрної реформи (" зеленої революції");

• зменшення податку на невеликі ділянки землі, земельного максимуму;

• скасування пенсій та привілеїв для князів.

• Але паралельно із цим:

• запровадження надзвичайного стану (в 1975 p.), заборона страйків;

• порушення громадянських прав і свобод;

• антигуманні методи вирішення демографічної проб­леми (через примусову стерилізацію).

Зовнішня політика

• Активізується співробітництво із СРСР, особливо у військовій сфері.

• В грудні 1971 р. Індія розпочинає чергову війну проти Пакистану і доводить її до успішного кінця.

• Після цього авторитет Індії на міжнародній арені зростає.

• Але в умовах енергетичної кризи 1973 р. ця війна галь­мує здійснення економічних і соціальних програм.

• Економічна ситуація в країні погіршується, формуєть­ся опозиція уряду І. Ганді.

• На виборах 1977 р. перемогу здобуває Джина та парті і прем'єр-міністром стає її лідер — М. Десаї.

• Це викликає глибоку кризу в IHK, його розкол.

• І. Ганді створює власну партію — ІНК(І).

• В умовах, коли М. Десаї не зміг справитися із критич­ною ситуацією в економіці країни, в 1980 p., I. Hindi знову стає прем'єр-міністром.

• Але в цей період активізуються сепаратистські тен­денції в країні. 31 жовтня 1984 p. І. Ганді була вбита сикхськими екстремістами.

Розвиток Індії наприкінці XX — початку XXI ст.

Раджів Ганді (1984-1989 рр.) - лідер партії ІНК(І)

• Після смерті І. Ганді прем'єр-міністром стає її син Рад­жів, якому дісталася важка спадщина: уповільнення темпів економічного розвитку, посилення національно­го і релігійного екстремізму, невирішеність проблеми "нижчих" каст.

• Для вирішення цих проблем уряд Р Ганді проводить ряд заходів:

• в економічній сфері — сприяння розвитку приватного сектора (через надання пільг великому капіталу і пос­лаблення державного контролю за їх діяльністю, безпо­середня державна підтримка середніх і дрібних підпри­ємців);

• в соціальній сфері — надання допомоги хариджанам ("недоторканим"), відсталим "нижчим" кастам та райо­нам, які потерпали від тривалих етнічних та релігійних конфліктів;

• в політичній сфері — продовження активної боротьби з національним та релігійним екстремізмом (у 1987-1989 рр. була надана допомога уряду Шрі-Ланки в боротьбі з тамільськими сепаратистами, в 1988 р. була проведена каральна акція проти сикхських сепаратистів із захоп­ленням їх святині — Золотого храму в Амрітсарі)

• Але програму економічних перетворень вже в 1986 р. прийшлося згорнути. Це було пов'язано з тим, що вели­кі приватні фірми в умовах послаблення державного контролю над ними почали приховувати частину при­бутків і ухилятися від сплати податків.

• Згортання програм привело до погіршення економіч­ного становища в країні. Це послабило авторитет Р Ган­ді. В 1989 р. ІНК(І) не зміг отримати більшості місць в парламенті. До влади прийшла опозиція. Прем'єр-мініс­тром стає лідер партії Джаната дал Пратар Сінгх.

• Сам Р Ганді в 1991 р. загинув від рук тамільських сепара­тистів.

Пратар Сінгх (1989-1990 рр.) — лідер партії Джаната дал.

• Спробував обмежити вплив великого капіталу на полі­тику. Зробив ставку на розвиток сільського господарс­тва та дрібної промисловості, ч

• В соціальній сфері — провів рішення, згідно з яким представники "нижчих" каст мали отримати 27% робо­чих місць в державному секторі.

• Радикальний популізм лідера налякав вищі верстви ін­дійського суспільства і спричинив його відставку.

Нарасімха Рао (1991-1996 рр.) - лідер ІНК(І)

• Повернувся до державної підтримки великих монопо­лій та лібералізації економічного життя, що забезпе­чило стабільні темпи економічного зростання (5-7% на рік).

• Його політика на створення єдиної індійської нації при­вела до активізації індуїзму та індуїстських політичних партій (в першу чергу БДП — Бхаратія джаната парті). В той же час спалахнув ряд конфліктів на релігійному ґрунті.

• На виборах 1996 р. до влади прийшла опозиційна ІНК коаліція на чолі з БДП.

Атал Біхарі Ваджпаї (1996-...рр.) — лідер Бхаратія джана­та парті

• Пробує здійснювати поступову лібералізацію та модер­нізацію індійської економіки. Всіляко підтримує інду­їстські традиції та кастову систему як основу стабіль­ності держави.

• Вказана політика призводить до релігійних конфліктів як в межах країни, так і до загострення індо-пакистанського протистояння (територіальні і релігійні супереч­ки щодо статусу штату Джамму і Кашмір).

• Більшість країн отримали незалежність в др. пол. XX ст. внаслідок краху колоніалізму (не останню роль в цьому відіграла "холодна війна" між супердержавами СРСР і США, які сприяли здобуттю незалежності ок­ремих країн, реалізуючи свої інтереси). Однак, отри­мавши незалежність, ці країни намагалися уникнути беззастережного слідування за супердержавами, щоб не бути втягнутими у глобальний конфлікт.

• Перед цими країнами постала головна задача: подо­лання відставання від західноєвропейських країн (в першу чергу — в економічній сфері; відмінності в полі­тичній сфері і культурі не сприймалися ними як відста­вання по відношенню до західноєвропейських стандар­тів; більше того, робилися спроби їх зберегти і закон­сервувати, як національні особливості).

Але відразу у цих країнах виникають такі проблеми як:

• демографічні (в др. пол. XX ст. вони вступили в ту стадію демографічного розвитку, яку пройшли країни Європи і Північ­ної Америки у XIX ст.; за 1950-1989 рр. кількість населення Азії зростає з 1,326 млрд. чол. до З млрд., Африки з 224 млн. чол. до 626 млн., Ла­тинської Америки — з 164 млн. до 441 млн. чол.);

• зростання кіль­кості міського населення за ра­хунок руйнуван­ня сільського ук­ладу (але біль­шість із них про­живали в трущо­бах навколо міст, частина здійсню­вала спроби про­никнути у Європу як нелегали);

• порушен­ня еколо­гічної рівноваги (через аг­рарне перенаселення, ро­зорюван­ня додат­кових зе­мель, еро­зія Ґрунтів тощо);

• безробіття і відносно низькі зарплати;

• проблеми розвитку освіти (щоб подолати відсталість краї­ни, потрібні кваліфіковані кад­ри, а у держави коштів на освіту не вистачає);

• соціально-політична нестійкість (в умовах перехідного пе­ріоду, коли нове вступило в про­тиріччя із традиційним укладом, ці країни перетворилися в справ­жній "булькаючий казан").

• Всі ці країни пройшли певні етапи розвитку:

І. — боротьба за економічну самостійність (причому спочатку вважали, що головна причина їх відставання - це пограбування

західними "імпе­ріалістичними" країнами через вивіз сировини по низьких цінах і ввіз імпорту обладнання для промисловості; ось чо­му вони об'єднуються і добиваються контролю над світо­вим експортом нафти, піднімаючи на неї ціну, а також роз­починають проведення імпортозамінної індустріалізації за рахунок створення державного сектору);

II. — посилення економічних труднощів (за рахунок проведених раніше заходів вони добиваються зростання цін на нафту, але це приводить до збільшення обсягів її добування і відповідно до кризи і нового падіння цін; а для проведення імпортозамінної індустріалізації почали брати кредити, зовнішня заборгованість зростає, а проблеми так і не були вирішені);

III. — відмова від повної економічної самостійності і початок інтеграції у світову економіку (заохочення ввозу іноземного капіталу, проведення ринкових реформ, модернізація суспільства)

Загальні особливості розвитку країн Близького Сходу в другій половині XX ст.

В країнах Близького Сходу після Другої світової війни розпочинається процес деколонізації і утво­рення нових держав, який проходив мирним шляхом — у формі відмови Великої Британії і Франції від своїх мандатів па певні території. У 1946 р. було про­голошено незалежність Йорданії і Сирії, 1955 р. — Оману, 1961 р. — Кувейту, 1967 р. — Ємену, 1971 р. — Катару і Об'єднаних Арабських Еміратів.

Переломною подією в історії близькосхідного ре­гіону стало утворення держави Ізраїль: 29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН приймає резолю­цію (№181), яка передбачала утворення в Палестині двох держав — єврейської і арабської. На підставі ці­єї резолюції 14 травня 1948 р було проголошено створення єврейської держави Ізраїль.

Араби-палестинці своєї держави не створювали, демонструючи невизнання резолюції № 181. Більше того, вже 15 травня 1948 р. розпочинається перша арабо-ізраїльська війна, внаслідок якої до Ізраїлю відійшла значна територія, що повинна була б належати палестинцям.

На розвиток країн Близького Сходу суттєво впли­вала позиція великих держав в умовах "холодної вій­ни": хто надавав економічно-фінансову, військову і політичну допомогу, той і визначав політичний курс держав.

СРСР спочатку підтримав Ізраїль проти проанглійськи налаштованих арабів, але потім (з кінця 40-х - початку 50-х рр.) перейшов на бік арабів (Єгипту, Сирії) в наступних арабо-ізраїльських війнах (1956 р., 1967 р., 1973 р.). США надавали підтримку Ізраїлю з середини 50-х рр.

Вплив США особливо посилився після переорієн­тації Єгипту в сер 70-х рр. на західну модель розвит­ку та організації мирного процесу в регіоні (шляхом примирення арабських країн з Ізраїлем, починаючи з Кемп-Девідської угоди 1978 р.). Крах СРСР сприяв зростанню впливу США на Близькому Сході.

Ефективність соціально-економічного розвитку країн Близького Сходу в другій половині XX ст. виз­началася вибором ринкової або командно-адмініс­тративної моделі розвитку.

Першим шляхом пішли Ізраїль. Ліван. Йорданія, та багаті на нафту Саудівська Аравія, Оман, ОАЕ, Ка­тар, Кувейт, Бахрейн. Але в державах Перської зато­ки використання елементів ринкової економіки від­бувається на фоні збереження патріархально-клано­вого ладу при збереженні абсолютної монархії.

Радянський досвід і матеріальну допомогу викорис­товували НДРС, Сирія, Єгипет (до середини 70-х рр.)

Основні фактори, що визначають перспективу розвитку регіону на межі XX і XXI століть:

• наявність проблем соціально-економічного розвитку в бідних на нафту арабських країнах;

• невирішеність палестинського питання;

• зростання впливу ісламізму в регіоні;

• великі фінансові можливості нафтодобуваючих країн.

Ці фактори перетворюють регіон на вогнище міжнародного тероризму та мусульманського екстремізму, що загрожує всьому світові.

Загальні особливості розвитку країн Середнього Сходу в другій половині XX ст.

На повоєнний розвиток країн Середнього Сходу суттєвий вплив мала "холодна війна":

Територіальні претензії СРСР до Туреччини і Ірану в післявоєнні роки підштовхнули їх на зближення з США, які надали їм відповідну матеріальну і вій­ськову допомогу (Туреччині — за планом Маршалла і розміщення на її території американських ядерних ракет в другій половині 50-х рр., Іраку, Ірану і Пакис­тану — в рамках участі в СЕНТО — Організації цен­трального договору в 1955-1979 рр.).

СРСР вдалося на певний час поширити свій вплив в Іраці, де у 1958 р. була повалена монархія і країна вийшла із СЕНТО. З 1968 р. в Іраці починається по­будова "арабського соціалістичного, демократично­го вільного та єдиного суспільства". З 1978 р. СРСР спробував поширити свій вплив і на Афганістан.

Особливу роль в розвитку країн регіону відіграють такі фактори як:

• мусульманська релігія, яку повинні враховувати

Реформатори;

• етнічна строкатість населення (в т.ч. проблема курдів для Туреччини, Ірану та Іраку);

• вплив кланово-родових організацій на місцях.

Запровадження ринкової економіки та демократи­зація суспільства найбільш успішно здійснена в Ту­реччині (головну роль в цьому відіграли військові), і частково в Пакистані.

В Іраці побудований "арабський соціалізм", що пе­редбачає домінуючу роль державного сектору в економіці, встановлення авторитарного мілітаризо­ваного політичного режиму. Високий рівень концен­трації влади дозволяє лідерам країн використовува­ти їх людський та економічний потенціал для задо­волення власних та ідеологічних амбіцій (Ірано-іракська війна 1982-1988 р.. іракське вторгнення в Кувейт в 1990 р.).

Спроба встановлення соціалістичного режиму в Афганістані наразилася на опір населення і призве­ла до громадянської війни під релігійними гаслами, яка була тільки підсилена радянською інтервенцією 1979-1989 рр.

Іран у др. пол. XX ст. виявив особливий шлях роз­витку і пережив декілька переломних моментів

В 1962 р. розпочинається т.зв. "біла революція" — реформи по модернізації країни, які проводив шах М. Реза Пехлеві.

Але в умовах формування мусульманської опозиції, яку очолив аятола Хомейні в 1979 р., в Ірані розпо­чинається т.зв. "ісламська революція" (були віднов­лені норми ісламського права, нерелігійні і націо­нальні партії заборонені і т.д.). В ході революції від­булося ослаблення Ірану. Цим спробував скориста­тися Ірак для розширення своїх територій, але нев­дало (1980-1988 рр. — ірано-іракська війна).

Якщо в роки «Холодної війни» розвиток країн Середнього Сходу визначався протистоянням СРСР та США, то тепер (кінець XX — початок XXI ст.) — наявністю природних ресурсів (перед усім нафти) і ставленням до магістрального напрямку розвитку людства — ринкової економіки і демократизації суспільних відносин з врахуванням місцевих традицій.

Загальні особливості розвитку країн Південно-Східної Азії в другій половині XX ст.

• Включає в себе держави, розташовані в Індоки­таї та на островах в напрямку до Австралії (Бір­му, Таїланд, Лаос. В'єтнам. Камбоджу, Малайзію, Сінгапур. Філіппіни. Індонезію)

• Здобуття незалежності цими державами відбува­лося переважно у формі збройної боротьби про­ти Великої Британії. Франції, Нідерландів,які на­магалися зберегти свій контроль над ними).

• В 60-ті рр. країни Південно-Східної Азії були втягнуті у вир американо-в'єтнамської війни 1959-1975 рр. Н/д Лаос і Камбоджа використову­валися В'єтнамом в своїх інтересах. Це привело до посилення в них впливу комуністів, які почина­ють боротьбу за владу.

• Поразка США і об'єднання В'єтнаму (2 липня 1976 р.) привели до того, що останній бере під свій контроль весь Індокитай.

• Це не могло сподобатися сусідньому Китаю, при підтримці якого в Камбоджі в 1975-1978 рр. було встановлено режим "червоних кхмерів" під ке­рівництвом Пол Пота (один із найкривавіших в історії XX ст.).

• У 1979 р. Китай розпочинає бойові дії проти В'єт­наму і зазнає поразки. Але щоб зняти напругу в регіоні, В'єтнам у к. 80-х рр. виводить свої війська із Лаосу і Камбоджі.

• З 1986 р. В'єтнам, наслідуючи приклад Китаю, розпочинає ринкові реформи, що дали вагомі результати.

• Що стосується Малайзії, Сінгапуру, Таїланду, Фі­ліппін, то ці країни з самого початку притримува­лися шляху розвитку ринкових відносин і досягли на сьогоднішній день значних результатів.

• Індонезія пройшла шлях від соціалістичного екс­перименту (в період правління Сукарно в 1945-1967 рр.) до військової диктатури Сухарто (1968-1998 рр.), і від диктатури до демократизації сус­пільних і економічних відносин (наш час).

Деколонізація Африки розпочинається у др. пол. XX ст. і включає в себе три етапи:

1. — 50-ті рр. — незалежність отримали арабські країни Північної Африки (крім Алжиру);

1. — 60-ті рр. — незалежними стають країни Тро­пічної Африки, а також Алжир (1960 р., коли неза­лежність отримали 17 країн Африки, було прого­лошено "роком Африки");

III — 70-80-ті рр. — крах колоніалізму і ліквідація системи апартеїду на Півдні Африки.

Північна Африка

• Після здобуття незалежності розпиток арабських кра­їн Північної Африки шпон різними шляхами:

• соціалістичні перетворення здійснювалися в Алжирі та Лівії,

• модернізація на основі ринкової економіки — в Марокко і Тунісі.

• Алжир в к. 80-х рр. в умовах загальної кризи соціаліс­тичної системи та розпаду СРСР був вимушений пе­рейти до ринкових та політичних реформ. Але зараз існує загроза витіснення недостатньо сформованих демократичних засад суспільства войовничим ісла­мізмом.

• В Лівії (лідер —-М. Каддафі) побудовано основи т.зв. "мусульманського соціалізму". В країні існує система прямої народної демократії через революційні коміте­ти (джамахірія). Лівія активно торгує нафтою. Части­ну коштів від її продажу М.Каддафі використовує на боротьбу проти капіталістичної системи, підтримуючи і фінансуючи різноманітні терористичні групи. За це СІНА не раз здійснювали силові акції проти Лівії засо­бами ВМФ та ВПС.

Єгипет

Єгипет здобув незалежність ще до Другої світової війни.

• Після війни Єгипет проводив прозахідну політику.

• В 1952 р. в результаті військового перевороту країну очолює Г.А.Насер, який був переконаним націоналіс­том і прагнув повної самостійності Єгипту, при цьому мріючи про створення єдиної арабської держави, лі­дером якої він бачив себе.

• При ньому (у 1956 р.) було націоналізовано Суецький канал, в 195(4 р. відбулося об'єднання Сирії і Єгипту в єдину державу — ОАР як "перший крок до наступно­го об єднання всіх арабських держав".

• З 1961 р. було взято курс на "побудову соціалізму" (націоналізація власності єгипетських підприємців, аграрна реформа, створення однопартійної системи). Але тоді ж Сирія виходить із ОАР. а в 1967 р. в черго­вій арабо-ізраїльській війні Єгипет зазнає поразки.

• В 1973 р. країну очолює А. Садат, який відмовляється від амбіційних пан-арабських задумів свого поперед­ника, економічна політика кардинально змінюється (тепер іде заохочення іноземних інвестицій, єгипет­ським підприємцям повертається їх власність). Пом'якшуються стосунки з Ізраїлем, але це виклика­ло негативну реакцію арабських країн. Єгипет було виключено із Ліги арабських держав. Сам А. Садат став жертвою ісламського фанатика.

• Але А.Садату і його наступнику Х.Мубараку вдалося вивести Єгипет із кризи. В країні була відновлена ба­гатопартійність. Поступово налагодилися і зв'язки Єгипту з арабським світом.

Тропічна Африка

• Розвиток країн Тропічної Африки мав певні труднощі у др. йол. XX ст., бо це самий відсталий в економічному відношенні регіон світу.

• спочатку лідери цих країн спробували зруйнувати традиційні уклади, добиваючись "повної незалежнос­ті", зменшили експорт сировини, провели ряд заходів з метою створення сучасних економічних структур;

• але потрібних сил і засобів для перетворень не виста­чило, як наслідок — зростання соціальної напруги в регіоні і з метою збереження стабільності - встанов­лення диктаторських режимів;

• відносно нормальною збереглася ситуація у тих краї­нах, які не тільки не зменшили, а і збільшили експорт сировини (Нігерія. Габон, Заїр, Замбія, Кенія).

• В Тропічній Африці зберігається ряд серйозних проблем:

• виробництво продовольства хронічно відстає від росту населення (часті гол оди — звичайне явище);

• так як кордони африканських держав були встанов­лені колонізаторами штучно, то більшість із них не має потрібних внутрішніх факторів для розвитку (н/д 13 із них не мають виходу до моря і відповідно на­дійних транспортних зв'язків із світом);

• міжетнічні конфлікти (деякі найбільші етноси про­живають в різних державах н/д народ фульбе — 20 млн. чол. в 6-ти державах Західної Африки) і безпе­рервні війни;

• панування трайбалізму (це коли соціально-еконо­мічні відносини будуються на принципах захисту інте­ресів певної родоплемінної етнічної групи).

Північна Африка

• Ряд країн (Ангола, Мозамбік...), отримавши незалеж­ність у 1975 р., обрали соціалістичний шлях розвитку.

Але це викликало тільки громадянську війну, в яку втрутилися, допомагаючи тій чи іншій стороні, СРСР, Китай, США, Куба, Родезія, ПАР .

• Складно проходило становлення Південної Родезії як незалежної держави. В 1965 р. біла меншість проголо­сила утворення незалежної Республіки Родезії. Але цю державу не визнала жодна країна у світі, бо при її ство­ренні менше всього враховувалися інтереси африкан­ського чорного населення. В країні розгортається бо­ротьба проти расистського режиму, яка завершується проголошенням в 1980 р. держави Зімбабве. Уряд цієї держави проводить політику в інтересах африкансько­го чорношкірого населення. Беззмінним президентом держави з 1980 р. є Р. Мугабе.

• В ПАР (Південно-Африканській Республіці) на поч. 60-х рр. завершується формування режиму апартеїду (мета якого — створення повністю розділеного в расо­вому відношенні суспільства). Сегрегація охоплює всі сторони життя, включаючи спорт, культуру релігію. Проводиться політика роздільного проживання — створення спеціальних зон для чорних ("бантустанів"). Але боротьбу проти апартеїду очолюють патріотичні сили країни (АНК та ІНКАТА), при цьому і між собою ведучи кровопролитну боротьбу. З 1989 р., коли прези­дентом стає Ф. де Клерк, йде поступове згортання полі­тики апартеїду. В 1994р., коли в результаті наступних президентських виборів до влади приходить лідер АНК Н. Мандела, політика згортання апартеїду продовжи­лася, хоча реформи викликали супротив як білої части­ни населення, так і радикалів із АНК.

ПАР є найбільш економічно розвиненою країною в Африці: світовий лідер у видобутку золота, платини, хромітів, один із лідерів у видобутку марганцю, алмазів. Має розвинену обробну промисловість, машинобуду­вання, суднобудування, воєнну промисловість. ВНП на душу населення складає 3010$.

Країни Латинської Америки раніше всіх із країн "третього світу" отримали незалежність — ще в XIX ст. Але на середину XX ст. вони перебували в сфері економічного впливу могутнього північного сусіда — США, а це обумовлювало і їх т ієни її по. і іти чини взаємозв’язок

Особливості соціально-економічного та політичного розвитку в повоєнний час (50-ті рр. XX ст.)

• Після Другої світової німий іі цьому регіоні розпочина­ються перетворення по модернізації економічної сфе­ри:

• проводяться аграрні реформи (в одних країнах більш радикальні, в інших менш), які послаблюють позиції латифундистів і дають можливість стати на ноги хоч якійсь частині селян;

• проводиться імпортозамінна індустріалізація (для цього латиноамериканські країни мали накопичені зо­лотовалютні резерви за рахунок продажу на сніговому ринку кави, какао /Бразилія/, цукру /Куба/, зерна, м'яса, вовни /Аргентина/, міді і селітри /Чилі/, нафти /Венесу­ела і Мексика/).

• В к. 50-х — поч.60-х рр. внутрішні ресурси для прове­дення імнортозамінної індустріалізації були вичерпані. Не останню роль у цьому відіграли амбіційні плани ок­ремих країн, які поглинали величезні кошти (будівниц­тво в Бразилії нової столиці Бразиліа по проекту всес­вітньо відомого архітектора О. Німсйера, проведення в Мексиці Олімпійських ігор в 1968 р.).

• Як наслідок — перенапруження державних бюджетів, інфляція, безробіття, зростання соціальної напруги.

• США, боячись поширення впливу СРСР в цьому регіо­ні, нав'язує латиноамериканським країнам воєнно-полі­тичне співробітництво.

• У 1948 р. між ними був підписаний договір про колек­тивну безпеку і створено Організацію американських держав (ОАД).

• Згідно з цим договором американці переозброїли міс­цеві армії, створили практично нову військову еліту, яка пройшла підготовку у США

Шляхи розвитку латиноамериканських країн в 60-70-х рр.

• Через те у ряді латиноамериканських країн в 60-70-х рр. відбувається перегляд стратегії розвитку:

• в одних країнах в умовах масового незадоволення до влада приходять ліві сала і розпочинають будів­ництво соціалізму (н/д на Кубі з 195^і) р., в Чилі в 1970-1973 рр.. із Нікарагуа з 1979 р.);

• в інших країнах до влади приходять військові хунти — офіцерські комітети, які проводять репресії про­ти лівих і робітничого руху, проводять ряд заходів по лібералізації економічного життя і залученню іно­земного капіталу (Чилі 1973-1990 рр. Аргентина. Бразилія, Гватемала. Еквадор. Гондурас).

• Це сприяло піднесенню економіки них країн, але в к.70-х рр. їх зовнішні борги зростають, а відповідно і політична залежність від США.

• США, в умовах переходу ряду латиноамериканських країн на шлях побудови соціалізму, в 1961 р. проголо­шують новий курс в цьому регіоні — "Союз заради прогресу" (надання гуманітарній допомоги в подолан­ні відсталості в регіоні, у проведенні соціальних ре­форм через направления відповідних спеціалістів-консультантів).

Ліквідація військово-диктаторських режимів і відновлення конституційного ладу (80-90-рр. XX ст.)

• У 80-90-х рр. як ланцюгова реакція розпочинається відновлення демократичних режимів (не без допомоги США). На 1994 р. у всіх країнах Латинської Америки (крім Куби, де лідер комуністів Ф. Кастро зміг забезпе­чити умови для збереження соціалістичного ладу зав­дяки своєму авторитету, частковим реформам та ефективній роботі служби безпеки) встановлюється демократичний лад (вперше за всю історію цього кон­тиненту).

• Демократично вибрані уряди продовжили курс на ін­теграцію регіону у світову економіку. Нове в їх політи­ці: більше уваги звертається на розвиток ринкових структур економіки, на приватизацію держсектору, робляться спроби зробити економіку більш соціально орієнтованою.

• США прагнуть створити протягом найближчих 10 ро­ків єдиний загально американський економічний блок (на зразок ЄС у Європі).

Поки що ідуть активні інтеграційні процеси, які охоп­люють окремі регіони:

• організація МЕРКОСУР об'єднує Аргентину, Брази­лію, Парагвай, Уругвай (домовленість про скасуван­ня митних бар'єрів, вільне переміщення капіталів і робочої сили, координація політики в промисловості, в с/г, транспорті, зв'язку);

• НАФТА (Північноамериканський договір про віль­ну торгівлю, в якому беруть участь Мексика, Вене­суела і Колумбія).

Виникнення та розгортання "холодної війни" (ДР. пол. 40-Х — 60-ті pp. )

• Співвідношення сил в світі після Другої світової війни змінюється: на міжнародну арену виходять дві супер­держави — США та СРСР (головні переможці війни, монополісти ядерної зброї, держави з могутнім еконо­мічним поте н ці а л о м ).

• Але ці держави були з різним (антагоністичним) сус­пільно-політичним ладом, що призвело до конфронта­ції між ними і формування біполярного світу (так зва­ного "західного", очолюваного США та "комуністич­ного" sa чолі з СРСР).

• Між США та СРСР поступово наростає суперництво за вплив у світі (СРСР намагалися поширити комуністичні ідеї в інших країнах. США не допустити їх поширення).

• Щоб довести свою перевагу, кожна із сторін втягується в гонку озброєнь (особливо у створенні ядерної зброї), їх суперництво не вилилося у прямі відкриті військові зіткнення, а набуло форми "холодної війни" — ідеоло­гічного, політичного та збройного протистояння в різ­них куточках планети.

Ключові міжнародні події нього періоду

1945 р. — створення ООН (для збереження миру та запобігання розв'язуванню нової війни).

1948/49 pp. — блокада Західного Берліну (розкол Ні­меччини і утворення ФРН і НДР). Початок відкритого протистояння США і СРСР в Європі).

1949 р. — утворення НАТО — військово-політичного союзу західноєвропейських країн та США і Канади (для "стримування комунізму"). У відповідь під егі­дою СРСР створюється РЕВ — політико-економічний союз комуністичних країн Східної Європи.

1950-1953 pp. — війна в Кореї (спроба поширення ко­муністичного виливу на Сході СРСР в союзі з кому­ністичним Китаєм). Перша спільна військова опера­ція ООН проти Північної Кореї.

1955 р. — утворення Організації Варшавського Договору (ОНД) військово-політичного союзу комуністичних держав (у відповідь на прийом ФРН до НАТО). Посилення конфронтації двох блоків — ОВД і НАТО.

1961. р. Берлінська криза (завершилася побудовою "берлінського муру"). Загроза збройного конфлікту між СРСР та СПІД.

1961. р. Карибська кризи (внаслідок спроби (TCP в ході підтримки кубинської революції змінити баланс ядерних сил). Загроза розгортання збройного кон­флікту світового масштабу.

1961. р. — підписання Договору про заборону випро­бувань ядерної зброї а трьох середовищах (в атмос­фері, космічному просторі і під водою) — початок об­меження гонки ядерних озброєнь.

1968 р. — підписаний Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

1964-1973 pp. — агресія США в Індокитаї — В'єтнамі

1967 р. — "6-денна війна" Ізраїлю проти арабських держав.

Курс на розрядку міжнародної напруженості та його зрив (70-ті — перша пол. 80-рр.)

• Збройне протистояння та гонка озброєнь висна­жували сили наддержав і тому час від часу вимагалась "перерва" — наступала "відлига" в "холодній війні".

• Активний переговорний процес і угоди по взаємному обмеженню озброєнь ставав перепочинком для якісно нового витка гонки озброєнь чи нового туру протисто­яння.

• Відбувається втягування в сферу своїх інтересів третіх країн, військова та матеріальна допомога ідеологічно спорідненим режимам. Однак відкриті інтервенціоніст­ські дії викликають опір у всьому світі.

• Зростає роль країн ОПЕК — експортерів нафти (в першу чергу — Іраку, Саудівської Аравії. Кувейту Об'єдна­них Арабських Еміратів), особливо в умовах енергетич­ної кризи.

Ключові міжнародні події нього періоду

1972 р. — врегулювання "німецького питання" (підпи­сання чотиристоронньої угоди по Західному Берліну і договору між ФРП і НДР ).

1972 р. — підписання Договорів про "Обмеження стратегічних озброєнь" (ОСО-1) та "Про обмеження систем протиракетної оборони" (ПРО) між СРСР та США.

1975 р. — підписання в Хельсінкі Заключного акту Наради по безпеці і співробітництву в Європі (НБСЄ) представниками 33 країн.

1978 р. — підписання Кемп-Девідської угоди між Ізра­їлем та Єгиптом. Часткове врегулювання наслідків арабо-ізраїльської війни 1973 р. Посилення впливу США на Близькому Сході.

1979 р. — підписання Договору ОСО-2 між СРСР та США. (який однак не був ратифікований внаслідок за­гострення міжнародної напруженості).

1979 р. — початок агресії СРСР в Афганістані. Під­тримка Радянським Союзом революції в Нікарагуа. За­гострення міжнародної напруженості. Зрив розрядки.

1976/1985 рр. — новий виток гонки озброєнь: СРСР розміщує в Європі ракети СС-20 — модернізація і по­силення ядерного потенціалу, а США — ракети "Першинг-2" та починає розгортання систем "Трайдент" (атомні підводні човни), МХ, крилатих ракет, та роз­робку системи СОІ ("Стратегічна оборонна ініціати­ва" — система ПРО з елементами космічного базуван­ня, що отримала назву "зоряних війн").

1980 р. — бойкот Олімпійських ігор в Москві (з боку США після введення радянських військ в Афганістан).

Кінець "холодної війни". Становлення нової геополітичної ситуації у світі

др. пол. 80-х — 90-ті рр.)

• "Перебудова" в СРСР призвела до становлення концепції "нового політичного мислення" щодо розуміння загрози наслідків можливої ядерної війни.

• СРСР припиняє підтримку прокомуністичних режимів у всьому світі, що обумовлює їх крах.

• Розпад ОВД та СРСР призводять до фактичного при­пинення холодної війни.

• Єдиним військово-політичним лідером світу стають США.

• Зростає роль міжнародних об'єднань, що перебувають під впливом США (ООН, НАТО). Відбувається (в різ­них формах) процес розширення НАТО на Схід.

• Зростає роль ЄС як у вирішенні європейських проблем, так і конфліктів в інших регіонах.

• Загальносвітовою проблемою стає світовий міжнарод­ний тероризм, особливо в плані можливості викорис­тання зброї масового знищення (ядерної, хімічної, бак­теріологічної).

Ключові міжнародні події нього періоду

1985 р. — проголошення М.Горбачовим політики "но­вого політичного мислення", активізація переговор­ного процесу з питань скорочення ядерних озброєнь.

1987 р. — підписання Договору по РСМД (ракетам серед­ньої і малої дальності — до 500 км.). що передбачав лікві­дацію американських ракет "Першинг-2" та крилатих ра­кет наземного базування і радянських ракет СС-20.

1989 р. — завершения виводу радянських військ із Афганістану.

1989/90 рр. — "оксамитові революції" в країнах Східної Європи (крах тоталітарних комуністичних режимів, об'єднання Німеччини, зміна балансу сил у Європі).

1990 р. — Паризька зустріч керівників країн НАТО і ОВД. (прийняття Хартії для нової Європи, яка зафіксувала факт припинення "холодної війни").

1991 р. — міжнародна військова операція ООН проти Іраку "Буря в пустелі". Припинили діяльність РЕВ і ОВД, Був підписаний договір між США та СРСР про Наступальні стратегічні озброєння (СНО-1), який пе­редбачав їх суттєве скорочення і ліквідацію. Відбувся розпад Радянського Союзу і відновлення незалежнос­ті колишніх радянських республік.

1991/99 р. — відбувається процес розширення НАТО на Схід у формі безпосереднього вступу вже найбільш підготовлених країн (1999 р. — Польща, Чехія, Угор­щина) та участі претендентів у програмі "Партнерство заради Кіпру".

1991/95 рр. — розпад Югославії і міжетнічна громадян­ська війна, припинена внаслідок втручання ООН і НАТО.

11 вересня 2001 р. — акція міжнародного тероризму в Нью-Йорку. Початок проведення антитерористичної операції НАТО в Афганістані. її підготовка щодо інших "країн-терористів"

2000/02 рр. — загострення палестино-ізраїльського конфлікту, перехід палестинців до збройної терорис­тичної боротьби.

Загальні тенденції у розвитку культури

Індустріалізація культури (широкомасштабне великосерійне виробництво "куль­турної продукції", що ґрун­тується на ринкових засадах та промислових технологі­ях). Н/д навчальна, художня література, газети, аудіо, відеокасети і т.д.

Споживачем цієї "культур­ної продукції" стає все сус­пільство.

Урбанізація культурної сфери (домінування міської культури, кон­центрація інформацій­них засобів і досягнень культури в містах).

Технізація культури

(більшу роль грають технічні засоби переда­чі культури, а не осо­бисті якості митця).

Глобалізація культури, на­буття нею планетарних рис (коли певні досягнення куль­тури стають загальноприй­нятими у всьому світі.

Йде проникнення західних ідеалів та стереотипів пове­дінки — "американізація" — в культуру інших країн, екс­пансія Східної культури (фі­лософії).

Елементи латиноамери­канської та африканської культури виступають певни­ми мотивами в інтернаціона­лізованій культурі світу.

Інформатизація куль­тури (передача куль­турних цінностей за до­помогою інформацій­них технологій — через INTERNET, цифрові записи і т.д.)

Екологізація культури

(як один із гуманістич­них аспектів — спрямо­ваність на охорону ото­чуючої природи).

Співіснування і взаємодія "масової" і високої "елітар­ної" культур (призначеної для масового споживача і роз­рахованої на смаки обраних).

"Масова культура" — це спрощення, створення певних стереотипів, зведення всього художнього досвіду до якоїсь певної однієї норми. Н/д Бетмен, Кінг-Конг...

Освіта

• Обов'язкове навчання дітей закріплено в законодавстві переважної більшості країн світу (держава гарантує і регламентує освітній рівень).

• Зростають витрати на освіту (державні та приватні, в першу чергу на оснащення освітніх закладів необхід­ним обладнанням, комп'ютерами, аудіо відеотехнікою).

• Проходять радикальні реформи в освітній галузі з ме­тою встановлення відповідності між освітою та сус­пільними потребами (розбудова освітніх ланок, модер­нізація змісту та методів навчання, створення якісно нових видів навчальних закладів).

• В умовах НІР зростає увага до вивчення природничо-математичних предметів, але в той же час йде процес гуманізації і гуманітаризації системи освіти.

• Посилюється інтеграція освіти (міждержавні, міжрегі­ональні освітні проекти).

• Але в ряді африканських та азіатських країн рівень ос­віти є настільки низьким, що головною проблемою ли­шається ліквідація неписьменності (н/д в Ірані, Афга­ністані, Індії, Бангладеш частка грамотного населення становить лише 20%).

Наука

• Др. йол. XX ст. — період розгортання НТР, яка пройшла в своєму розвитку три етапи:

• I-й (з початку 50-х), коли наукові досягнення були переважно пов'язані з військовим виробництвом;

• II–й (60-70-ті рр.)коли розпочалася масова автоматизація виробництва;

  • III-й (з початку 80-х рр.) визначається зростанням ролі управління та інформатизацією суспільства.

• Активізувалися наукові розробки, що покликані були забезпечити енергозбереження та нові джерела енер­гії (ядерна, хімічна, біологічна, сонячна, водна, вітрова), розробка нових біотехнологій та нових матеріалів та приладів на основі їх мінімізації. Йде активне вивчен­ня космосу (штучні супутники, космічні польоти, висад­ка на Місяць, орбітальні станції).

• Визначенням найбільш вагомих внесків в розвиток на­уки (фізика, хімія, фізіологія і медицина) займається комітет по Нобелевським преміям.

• Але НТП має і негативну сторону: особлива небезпеки пов'язана з досягненнями у галузі медицини, генної ін­женерії (біологічна зброя, клонування).

Література

• Два основні напрямки: реалізм і модернізм.

• В реалізмі окремі течії:

• "розгнівані молоді люди" (сарказм, критика тих, що "на горі", Д.Осборн)

• "антиколоніальний роман" (Д. Олдрідж) у Великій Британії;

У Франції найбільш видатні представники реалізму — Л. Арагон, М. Дрюон;

у США — У Фолкнер, Е. Хемінгуей, Дж. Стейнбек.

• В модернізмі:

• екзистенціалізм (філософське обґрунтування сво­боди вибору для людини) Ж.П. Сартр, А. Камю, А. Мердок;

• "драма абсурду" (фатальна самітність, песимізм, безглуздість слів та вчинків) С. Беккет;

• "антироман" (відмова від логічної та психологічної послідовності у розвитку сюжету) Ф. Саган, Н. Саррот.

Живопис

• Дві основні течії др. пол. XX ст.: соціальний реалізм і модернізм.

• Соціальний реалізм втілюється у двох формах:

• неореалізм (характерний для демократичних країн; критичне осмислення подій, створення символічно­го образу-узагальнення, велике смислове наванта­ження кольору, представники — Р.Гуттузо, М.Тосіко "Жахи Хіросіми", А. Сальваторе). Сучасні різнови­ди неореалізму: "сердитий реалізм", фотореалізм;

• соціалістичний реалізм (у країнах соцтабору; на ос­нові соціалістичної ідеології; всі явища, зображені митцем, наділяються суспільним сенсом; навіть пей­зажі — як образи Батьківщини; н/д М. Сар'ян - цикл картин "Моя Батьківщина").

• Модернізм втілюється у таких формах як:

• абстракціонізм (показ не реальної дійсності, а влас­ного духовного світу митця, стану його душі при від­ході від традиційної манери зображення, Д. Поллок);

• сюрреалізм (не реальний світ, а містично-підсвідо­мий, С. Далі);

• поп-арт (використання на полотні побутових речей, Дж. Джонс);

• кінетичне мистецтво (рухливі елементи твору, Ж. Тенгелі);

• Особливе місце займає творчість П. Пікассо.

Архітектура

• Основний архітектурний напрямок — функціоналізм (для якого ха­рактерний принцип, що архітектурну форму повинна визначати функція, призначення будинку). Теоретики напрямку — В. Гропіус (нім), Ш.М. Корбюз'є (фр.), X. Мейєр (англ.). Цей напрямок стає інтернаціональ­ним (будинок ООН і т.д.).

• Поява органічної архітектури (зв'язок із природою). Започатковує американець Ф.Л. Райт. За його проек­том у Нью-Йорку побудований як панцир равлика бу­динок музею Гугенхейма. Австралієць Й.Утзон створює оперний театр у Сіднеї (зі склепіннями, уподібненими вітрилам).

• Особливий напрямок в архітектурі др. иол. XX ст. — по­будова не окремо взятого будинку, а міста в цілому (н/д за проектом О. Німейєра — Бразиліа і т.д.)

Музика

Кіно

• Елітарна музика (не­окласика, електронна музика, джаз, мюзик­ли).

• "Масова" музика (рок і його різновиди: панк-рок, хард-рок, метал-рок; поп-музика і т. д.).

• Легендарними група­ми і виконавцями др. п. XX ст. є: Е.Преслі, "Бітлз", "Роллінг Стоунз", Мадонна...

• Італійський кінематог­раф (розквіт — 50-60-ті рр., неореалізм)

• Французький кінематог­раф (розквіт 60-70-ті рр., комедійний жанр і т.д.).

• Американський (розквіт — з 80-х, ігрове кіно — бойовики, тріллери, фільми жахів і т.д.)

• Латиноамериканський (розквіт з 90-х рр., теле­серіали).

Глобальні проблеми сучасності і шляхи їх розв'язання

Екологічна проблема

Проблема збереження природних і енергоресурсів

• Суть — протиріччя між про­дуктивною діяльністю людс­тва і стабільністю природно­го середовища його прожи­вання. Діяльність людей зав­дала великих збитків природі. Порушилася здатність приро­ди самовідтворюватися:

• забруднене повітря окис­лами сірки, азоту, вуглекис­лим газом. Це спричинило зміну клімату — глобальне потепління за рахунок " парникового ефекту";

• з'явились озонові дірки, кислотні дощі;

• забруднені джерела питної води.

• Під егідою ООН розпочала­ся робота по збереженню навколишнього середовища (н/д у грудні 1997 р. в Японії міжнародна конференція ООН прийняла рішення про загальне скорочення на 5,2% викидів в атмосферу так зва­них "парникових газів"). Важливе значення надається екологічному вихованню під­ростаючого покоління.

• Вичерпуються за­паси корисних ко­палин планети.

• НІР та індустріалі­зація підвищили по­пит на окремі рід­кісні ресурси. Через те при збереженні існуючого річного зростання їх видо­бутку на 2,5% хро­му на планеті вис­тачить на 80 років, алюмінію — на 63, нікелю — на 43, срібла — на 17.

• І хоча існують більш оптимістичні підрахунки, проте ця проблема на ме­жі тисячоліть набу­ла глобального ха­рактеру. Швидко вичерпуються запа­си нафти, газу.

• Людство шукає альтернативні дже­рела енергії (сонця, вітру і т.д.).

Глобальні проблеми сучасності і шляхи їх розв'язання

Соціально-економічна проблема

• Суть проблеми — наявність на планеті двох полюсів: бідних і багатих країн (проблема "Північ-Південь").

• Основна маса "однодоларових" країн (де люди в день отримують не більше 1$) знаходиться в Азії, Африці, Латинській Америці (хоча останнім часом деякі країни Східної Європи, в т.ч. і Україна, також опинилися в цій зоні). 20% жителів планети представляють розвинені країни, 80% — відсталі.

• Періодично збираються форуми "Північ-Південь", де обговорюється питання створення справедливого світового господарського порядку (через відмову від протекціонізму і дискримінації товарів країн, що розвиваються; збільшення активів МВФ і МБРР; анулювання боргів слаборозвинених країн).

Демографічна проблема

• В другій половині XX ст. прискорено зростає населення планети (щорічний приріст 2,5%, подвоюється воно че­рез кожні 30 років за рахунок демографічного вибуху в країнах Азії, Африки і Латинської Америки)

• При цьому збільшення населення в окремих регіонах Південно-Східної Азії, Африки, Латинської Америки як правило не супроводжується створенням умов для жит­тя людей.

• Лише окремі країни (Китай, Японія, Південна Корея) проводять тактовну і вивірену демографічну політику.

• Зростання кількості населення призводить до посилен­ня навантаження на природні ресурси, прискорює їх ви­черпування, створює небезпечну для загального миру ситуацію на планеті.

Глобальні проблеми сучасності і шляхи їх розв'язання

Продовольча проблема, в світі

Проблеми невиліковних хвороб

• Суть проблеми — хро­нічне недоїдання людей (в Азії, Африці). Відо­мо, що постійно 450 млн. чоловік на планеті голодують, а декілька сот мільйонів одержу­ють недостатню кіль­кість їжі.

• їм надається допомога — через місії ООН, створення інфраструктури робочих місць (по можливості) і т.д.

• Найбільш поширені: СНІД, рак, депресії, хво­роби серцево-судинної системи, малярія, алко­голізм, наркоманія і т. д

  • 1,5 млрд. людей на пла­неті не мають елемен­тарної медичної допо­моги. І і хвороби, які с виліковними у багатих країнах можуть бути у бідних країнах смер­тельними.

  • Йдуть пошуки нових лі­ків та методів лікування.

Глобальні проблеми сучасності і шляхи їх розв'язання

Військово-політична проблема

• Суть проблеми — загроза війни із застосуванням зброї масового знищення (термоядерної, хімічної, бактеріо­логічної), що може призвести до ліквідації людської цивілізації.

• Загроза неконтрольованого розповсюдження ядерної зброї по всьому світові, використання її терористами — в своїх цілях.

• Загроза переростання локальних збройних конфліктів у світову війну.

• ООН прийняла ряд рішень про заборону випробування і поширення ядерної, хімічної, біологічної зброї, але ці рішення не завжди виконуються окремими державами. Знищення запасів ядерної зброї потребує значних по­літичних зусиль і величезних коштів.

Екстремізм і міжнародний тероризм

• Загострилася проблема цивілізаційної взаємодії, вза­ємної адаптації суспільства з різною культурою.

• На зміну ідеологічним конфліктам приходять кон­флікти релігійні і етнічні. Саме ці конфлікти є голов­ним джерелом напруженості і фанатизму, екстремізму (міжнародного тероризму).

• Зараз існує ряд міжнародних терористичних організа­цій, які несуть загрозу миру на планеті (пропалестинські терористичні організації — "ХАМАС", "Мучени­ки Алякса", "Хезболлах", "Ісламський джихад", між­народні мусульманські — "Аль каїда" на чолі з У. Бен Ладеном, баскська терористична організація — ЕТА). Жертви тероризму вимірюються десятками тисяч.

• Боротьба з міжнародним тероризмом проводиться всі­ма цивілізованими країнами, які об'єднуючі» свої зусил­ля (конференції, семінари спецслужби різних країн де­далі активніше координують свої зусилля через ІНТЕРПОЛ).

На межі двох тисячоліть перед людством відкриваються нові перспективи і нові проблеми, нові події і нові тривоги. Воно не приречено ні на позитивний, ні на негативний кінець. Навіть вірячи в історичний прогрес, не можна забувати, що він не відбувався сам по собі, але був "справою рук людських"