2.2.3 Франція

Важливо відмітити, що проблеми паліативної медицини інтенсивно обговорювались у Франції вже в 70-х роках. Цьому свідчить збільшення об’єму публікацій по даній темі. Особливої уваги заслуговує книга історика та культуролога Філіпа Ар’єса «Людина перед обличчям смерті», що вийшла у Франції в 1977 році, в котрій він описує свої роздуми про ментальність західноєвропейської людини, про її відношення до смерті.

В 1983 році французький історик Мішель Вовен опублікував ще більш об’ємну монографію «Смерть і Захід з 1300 року до наших днів».

Все це говорить про те, що явлення евтаназії вже тоді широко обговорювалось.

В листопаді 2004 року закон про евтаназію схвалив Сенат Франції. Цей акт був розроблений французькою асоціацією лікарів. Закон передбачає, що в тих випадках, коли прийняті міри лікування становляться «безкорисними, непропорційними або не маючими іншого ефекту, крім штучного продовження життя», вони «можуть бути скорочені або припинені». Таким чином, була легалізована пасивна евтаназії. В документі особливо обговорюється те, що рішення про евтаназію хворого пацієнта, що знаходиться без тями, можуть прийняти його близькі родичі або довірена особа. А якщо пацієнт неповнолітній, то таке рішення повинно прийматися колегіально, медичним консиліумом. Прийняттю подібного рішення багато в чому сприяла дискусія, що розгорнулася у Франції незабаром після смерті в 2003 році 22-річного Вінсена Юмбера. Він був паралізований після автомобільної аварії і з допомогою матері написав книгу «Я потребую права на смерть». В ній він розповів, наскільки невиносне його життя і що він хоче померти. В підсумку мати Юмбера ввела синові смертельну дозу наркотику. А перед цим прохання про евтаназію родини молодої людини президенту Франції Жаку Шираку залишилося без відповіді. В підсумку мати Вінсена Юмбера Лілію заарештували за вбивство, але незабаром відпустили. Французським борцям за легалізацію евтаназії протистоїть потужний противник: католицька церква. Не дивлячись на нещодавнє відносне пом’якшення позиції у відношенні пасивної евтаназії, Ватикан як і раніше прирівнює активну евтаназію до вбивства. Нарівні з геноцидом, абортом та самогубством.

Як було сказано вище, активна евтаназія у Франції прирівнюється законом до навмисного вбивства. Однак важко собі уявити, щоб викритого вбивцю засудили до року тюрми умовно – а саме таким вироком закінчилась у Франції в березні 2007 року карна справа проти лікаря Лоранс Трамуа, котра навмисно ввела пацієнтці, що помирала, летальну дозу наркотику. Запис про судимість навіть не внесли в особову справу засудженої, і вона як і раніше вправі лікувати хворих та займати відповідні посади в медичних установах. І нетиповий цей випадок лише тим, що справа взагалі дійшла до суду і до звинувачувального вироку – в ході процесу над лікарем Трамуа десятки французьких лікарів відкрито заявили про те, що хоча б раз робили теж саме. У Франції діє Асоціація за право померти достойно. Вона поєднує 24 тисячі чоловік і бореться за те, щоб максимально полегшити людські страждання, і навіть за «активну евтаназію» в випадку, якщо деградація хвороби несе пряму загрозу гідності особистості. Тим не менш, був випадок, коли відомий професор-онколог Леон Шварценберг, котрий зізнався, що допоміг одному зі своїх пацієнтів померти, на рік був відсторонений від виконання обов’язків. А між тим, за свідоцтвом журналу «Невідкладна реанімація», близько половини всіх смертельних випадків в службі реанімації становиться результатом рішення про припинення лікування, що іменують «пасивною евтаназією». За деякими даними, загальне число щорічних таємних евтаназій досягає 700-2000 випадків.

Судовій практиці Франції відомо немало випадків, коли невиліковно хворі люди намагалися відстояти своє право на смерть. Однією з таких людей була 52-річна Шанталь Себір. Вона страждала рідким онкологічним захворюванням – естезіонейробластомою. Злоякісна неоперабельна пухлина, діагностовано декілька років назад, привела до спотворюючи змін зовнішності та осліпила жінку. За словами Шанталь Себір, протягом декількох років вона відчувала щоденні багаточасові приступи невиносного болю.

22 квітня 2005 року), дозволяє вводити помираючих людей в стані медикаментозної коми, щоб полегшити їх страждання. При цьому лікарям забороняється вживати будь-які дії, котрі могли б прискорити смерть пацієнта. Однак в 2007 році Шанталь Себір побажала померти негайно, не впадаючи в кому, в свідомості, оточена близькими.

Суд «великої інстанції» Діжона визнав неправомірним запит помираючої від раку француженки Шанталь Себір, що вимагала надати їй можливість піти з життя за допомогою «смертельної ін’єкції».

Незабаром Шанталь Себір була знайдена мертвою вдома. Себір признавала, що «дійшла до піку того, що могла винести». В той же час релігійні погляди не дозволяли їй скоїти самогубство – жінка до кінця боролась за право на евтаназію у себе на родині.

У Франції 73% лікарів, що мають справу з немовлятами (неонатологи) хоча би раз, але застосовували отруйні препарати у «безнадійних» дітей, але не рапортували про це у відповідні органи.