1.2 Проблема евтаназії. Визначення та види евтаназії

Не викликає сумніві, що важливе значення для аналізу любого правового явища його точне визначення. Наукові спори по поводу евтаназії актуалізують звернення до етимології даного терміну та його різним тлумаченням.

Відомо, що термін «евтаназія» складний та утворений ляхом поєднання двох грецьких слів: прикметника «ev» - тобто благо, або епічного «ev», що значить «добрий, красивий, доблесний, благородний» та слова «thanatos», що значить «смерть». Цей термін введений в науковий оборот в XVI столітті англійським філософом Ф. Беконом в творі «Про достоїнство та помноження наук».

В наш час, у вітчизняній та закордонній юридичній літературі спостерігається крайнє суперечливе вживання терміну «евтаназія». В результаті термінологічної плутанини штучно створюється ситуація, при котрій сучасні поняття про евтаназію описують не одну, а декілька реальностей, підчас не співпадаючих один з одним. В медичній, філософській та правовій літературі евтаназія трактується по-різному: «безболісний, щадний, що позбавляє від страждань незворотний результат в небуття»; «умертвіння невиліковно хворих людей за проханням з ціллю припинення страждань»; «свідома дія, що призводить до смерті безнадійно хворої людини відносно швидким та безболісним шляхом з метою припинення страждань». Ні одне з приведених визначень не можна признати вичерпним, таким що включає в себе всі признаки та охоплює всі можливі ситуації евтаназії. Перше визначення не дозволяє відмежувати евтаназію від самогубства, що відбувається без участі іншого лиця. Друге не враховує випадки, коли хворий не в стані виказати своє прохання (знаходиться в коматозному стані). Третє визначення містить вказівку на дію, що приводить до смертельного результату, і не охоплює випадки свідомої без дії лікаря, що має мету не перешкоджати природному ходу подій та настанню смерті пацієнта. В жодному з визначень не говориться про суб’єкта, що здійснює евтаназію. Представляється, що таким суб’єктом може бути лише медичний робітник (лікар, фельдшер, медична сестра). Якщо ж відповідні дії (бездіяльність) здійснюють інші люди, наприклад родичі хворого, то ці випадки треба розглядати не з позиції евтаназії, а з позиції більш широкого поняття – згоди потерпілого на спричинення смерті шляхом ассистируемого суїциду (самогубство, що здійснюється за допомогою іншого лиця). Кажучи про евтаназію, як карно-правову дію, крайнє важливо проводити відмінності між філософським, медичним визначенням евтаназії та правовим. Оскільки в першому випадку ми скоріше маємо справу з внутрішнім смислом евтаназії, в другому з її процедурою, а в третьому з встановленням відповідальності за дану дію. Нам скоріше бачиться, що в карно-правовому сенсі під евтаназією треба розуміти навмисне спричинення смерті невиліковному хворому, що здійснюється за його проханням медичними працівниками, а також іншою особою за мотивом співчуття до хворого та з ціллю позбавлення його від нестерпних фізичних страждань.

Таке розуміння евтаназії має свої переваги, що дозволяють: виділити систему карно-правових ознак евтаназії; ставити питання про виділення нового самостійного складу злочину – вбивства, що скоєне за проханням потерпілого; провести грань між запропонованим складом та іншими поміжними складами злочину, в тому числі й вбивством, відповідальність за котре передбачена статтею 115 Карного Кодексу України.

Безперечно, що саме проблеми відповідальності є ключовими для розуміння даного явища з позиції права.

Комплексний характер евтаназії як соціально-правового явища обумовлює наявність різних форм даної дії, в сукупності котрих проявляється її суттєвий характер та зміст. В якості основного критерію для класифікації форм евтаназії слід прийняти характер дій, що направлені на навмисне умертвіння хворого. З урахуванням даного критерію, евтаназія може здійснюватися в двох формах: активній та пасивній. При цьому не є активною евтаназією:

1. так зване вбивство з «милосердя» - коли лікар, не керуючись проханням безнадійно хворого (як правило, це хворі, що знаходяться в комі або іншому важкому стані при котрому вони позбавлені можливості виразити своє прохання або дати згоду на спричинення їм смерті), що бачить його болісні страждання, котрі обов’язково в скорому часі призведуть до смерті та будучи не в силах їх усунути, наприклад, вводить йому сверхдозу знеболюючого препарату, в наслідок чого настає смерть);

2. «самогубство, що асистується лікарем» - коли лікар лише допомагає невиліковно хворій людині покінчити з життям. Наприклад, дає таблетки, після вживання визначеної кількості котрих настає смерть. При цьому вирішальні дії здійснює пацієнт самостійно.

В першому випадку відсутнє прохання пацієнта на спричинення йому смерті; в другому, згода є, але дії лікаря обмежуються сприянням (допомогою) в самогубстві, так як він лише надає засіб, що дозволяє хворому покінчити життя самогубством.

Матеріальні передумови, при наявності котрих дія може бути віднесена до активної евтаназії, наступні:

1. дія скоєна навмисно;

2. встановлена «інкурабельність» (невиліковність) пацієнта, тобто останній повинен бути безнадійно хворою людиною з передбачуваним летальним результатом;

3. тривалість застосування методів та засобів лікування;

4. наявність у хворого невиносних фізичних страждань;

5. відсутність ефективних мір до полегшення страждань хворого;

6. обов’язкова наявність добровільного прохання хворого про евтаназію.

Критерії, за наявності котрих дія може бути віднесена до пасивної евтаназії:

1. бездіяльність медичного працівника або іншого лиця; наявність у хворого невиліковної хвороби з очікуваним летальним результатом;

2. тривалість застосування методів та засобів лікування;

3. неможливість нормальної життєдіяльності без спеціальної медичної апаратури;

4. наявність у хворого невиносних фізичних страждань;

5. обов’язкова наявність добровільного прохання хворого про евтаназію.

Ті, хто висловлюються на користь евтаназії, як правило, мають на увазі ситуацію, коли евтаназія є добровільною з боку хворого та пасивної з боку лікаря.

Про евтаназію не йде мова, коли намагаються полегшити страждання хворого, що знаходиться на останній стадії важкої хвороби, призначаючи йому медикаменти, котрі лише побічно можуть прискорити фізіологічний процес вмирання. В цьому випадку у людини що скоює дану дію немає наміру на позбавлення життя, він не ставить перед собою мети «допомогти помираючому» пацієнту, але намагається зменшити його біль за допомогою препаратів, котрі лише в якості побічного ефекту здатні прискорити наближення кінця. Смерть не провокується навмисно, але є можливим наслідком знеболюючої терапії.

Крім того, евтаназії немає у випадку припинення реанімації, коли стан церебральної смерті є незворотним. Коли можна з повною впевненістю сказати, що апарат підтримує лише зовнішню видимість життя, що виражена диханням та кровообігом, в той час як в дійсності людина мертва, не відчуває болю, адже джерело його життєдіяльності – мозок, вже вмер. Цей вид «легкої смерті» не є вбивством, але і не є евтаназією. Не вбачається евтаназія і у випадку, якщо хворому невиліковним захворюванням, котре природнім шляхом призводить до смерті в невиносних умовах, «дають спокійно померти». Таким чином, поняття евтаназія носить крайнє суперечливий характер. З точки зору права, евтаназія – це навмисне спричинення смерті невиліковному хворому, що здійснюється за його проханням медичним працівником, а також іншою особою за мотивом співчуття до хворого та з метою позбавлення його від невиносних фізичних страждань.