3.А)Україна і єс

Європейська інтеграція - це магістральний напрям розвитку континенту, який визначить як ситуацію в самій Європі в третьому тисячолітті, так і її місце у світі. Європейська інтеграція і членство в Європейському Союзі є стратегічною метою України, тому, що це є найкращим способом реалізації національних інтересів, побудови економічно розвинутої і демократичної держави, зміцнення позицій у світовій системі міжнародних відносин. Для України європейська інтеграція - це шлях модернізації економіки, подолання технологічної відсталості, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, створення нових робочих місць, підвищення конкурентної спроможності вітчизняного товаровиробника, вихід на світові ринки, насамперед на ринок ЄС. Основними політичними вигодами послідовної європейської інтеграції є зміцнення стабільності демократичної політичної системи та Ії інститутів, модернізація правового поля і забезпечення прозорості національного законодавства, поглиблення культури демократії і повага до прав людини[1].

Незважаючи на численні економічні та політичні проблеми, які підсилені економічною кризою держави, Україна все ж таки намагається втілити в життя власну зовнішньоекономічну стратегію, основою якої є європейський вибір, перспективна мета входження до ЄС, а також розвиток двосторонніх економічних відносин із Францією, Італією, Німеччиною.

Залишаючись за межами Європейського Союзу, Україна успішно асоціюється з процесом здійснення спільної європейської політики безпеки та оборони (ЄПБО). Наша держава бере участь у Поліцейських місіях ЄС в Боснії та Герцеговині та Республіці Македонія. Україна активно взаємодіє з ЄС у сфері боротьби з нелегальною міграцією та організаційною злочинністю[4].

Але головними невирішеними проблемами залишаються[5]:

1. Обмеженість надійного джерела та потенціалу розвитку експортних можливостей - стійкого платоспроможного внутрішнього ринку;

2. Слабкі позиції України у сфері високих технологій, низький рівень розвитку НТП;

3. Недостатній рівень розвитку сучасної інфраструктури, особливо інформаційної і транспортної, та видів діяльності, що підтримують присутність українських виробників на міжнародних ринках;

4. Невисокий рівень конкурентоспроможності вітчизняних виробників, їх товарів і послуг та економіки країни в цілому;

5. Відсутність масштабних інвестицій в економіку України з боку провідних європейських ТНК, що унеможливлює входження українських виробників до їх міжнародних розподільчих систем;

6. Складнощі створення й удосконалення фондового ринку;

7. Недостатня готовність інституційної структури в Україні, брак кваліфікованих кадрів, ресурсної бази для виконання відповідних заходів.

Європейська інтеграція є найбільш визначальним фактором, як міжнародної діяльності України, так і її внутрішньої політики на тривалу перспективу, закріплює безпеку та позитивно впливає на відносини України з усіма країнами світу. Невідхильна реалізація курсу на інтеграцію у Європейський Союз забезпечить гарантії прав людини, розвиток в Україні громадянського суспільства, побудову соціально орієнтованої ринкової економіки та величезну матеріальну підтримку з боку ЄС.

Отже, для прискорення інтеграції України до ЄС слід здійснити такі першочергові заходи:

1) зупинення подальшого соціального розшарування;

2) забезпечення справжнього, а не декларованого розвитку підприємництва;

3) виведення економіки з тіні;

4) вільний доступ до кредитних, матеріальних та інформаційних ресурсів, ринків збуту продукції;

5) ефективне втілення законодавства з питань боротьби з шахрайством та корупцією;

6) посилення фінансового контролю за структурними фондами та фондами розвитку;

7) реформа судової системи, захист прав власності та прав людини;

8) розробка нової зовнішньоекономічної стратегії з урахуванням позитивних та негативних факторів від інтеграції України в Європу.

Б) Співробітництво україни з нато:

Перші контакти Україна-НАТО були започатковані восени 1991 року, і вже у січні 1992 року представник України вперше взяв участь у засіданні Робочої групи високого рівня Ради північноатлантичного співробітництва.

8 червня 1992 року Президент України Л.Кравчук здійснив візит до штаб-квартири НАТО у Брюсселі.

14 вересня 1995 року було прийнято Спільну заяву України і НАТО, яка відкрила нову сторінку у стосунках з Альянсом шляхом започаткування "розширених і поглиблених" відносин Україна-НАТО, які наприкінці 1996 року дійшли у своїй еволюції до "особливих та ефективних" відносин, заклавши основи для офіційних двосторонніх переговорів щодо формалізації відносин особливого партнерства між Україною та НАТО.

1 червня 1995 року Президент України Л.Кучма здійснив візит до штаб-квартири НАТО у Брюсселі.

9 липня 1997 року у рамках Мадридського самміту НАТО відбулось підписання Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО. З української сторони документ був підписаний Президентом Л.Кучмою, з боку НАТО - Генеральним секретарем НАТО Х.Соланою та главами держав чи урядів країн-членів НАТО. Хартія зафіксувала політичні зобов'язання сторін на найвищому рівні.

4 листопада 1998 року Президент України Л.Д.Кучма своїм Указом затвердив "Державну програму співробітництва України з НАТО на період до 2001 року" , яку було розроблено з метою активізації та поглиблення галузевої співпраці міністерств та відомств України з відповідними структурами Альянсу. До виконання Програми було залучено 24 міністерства та відомства України.

24 квітня 1999 року Президент України Л.Кучма взяв участь у першому засіданні Комісії Україна-НАТО на найвищому рівні під час Вашингтонського самміту НАТО. Зазначене засідання Комісії Україна-НАТО надало нового потужного імпульсу нашому партнерству з НАТО, що було відображено у Декларації Глав держав та урядів-учасників саміту Комісії Україна-НАТО, яка заклала міцні підвалини для подальшого зближення підходів України та НАТО до вирішення проблем європейської безпеки.

27 січня 2001 року Указом Президента України Л.Д.Кучми було затверджено Державну програму співробітництва України з НАТО на 2001-2004 роки.

23 травня 2002 року Рада національної безпеки і оборони України ухвалила Стратегію України щодо НАТО, яка визначила кінцевою метою євроінтеграційної політики України вступ до цієї організації як основи загальноєвропейської системи безпеки.

22 листопада 2002 року Президент України взяв участь у Празькому саміті Ради євроатлантичного партнерства. Того ж дня під час засідання Комісії Україна-НАТО було схвалено План дій Україна-НАТО та річний Цільовий план на 2003 рік.

План дій Україна-НАТО чітко визначив стратегічні цілі і пріоритети України для досягнення її мети - повної інтеграції у євроатлантичні структури безпеки і створив стратегічні рамки для існуючого і майбутнього співробітництва Україна-НАТО відповідно до Хартії про особливе партнерство.

13 грудня 2003 року з метою забезпечення публічного характеру вироблення реалізації державної політики України щодо НАТО, включаючи широке інформування громадськості з цих питань Президент України Л.Кучма підписав Указ "Про державні програми з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки".

Цим документом затверджено:

Державну програму підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004 - 2007 роки;

Державну програму інформування громадськості з питань європейської інтеграції України на 2004 - 2007 роки;

Державну програму інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2004 - 2007 роки.

25 березня 2004 року рішенням No 6 Державної ради з питань європейської і євроатлантичної інтеграції України схвалено Цільовий план на 2004 рік у рамках Плану дій Україна-НАТО.

29 червня 2004 року у Стамбулі, Туреччина відбувся саміт Комісії Україна-НАТО за участю Президента України, який став виключно важливою подією у контексті подальшого розвитку відносин України з Північноатлантичним Альянсом та його країнами-членами.

Це дало підстави для включення до підсумкової Заяви головуючого на саміті Генсекретаря НАТО положення про доручення Комісії Україна-НАТО на рівні послів здійснити перегляд стану відносин України з НАТО з точки зору можливого піднесення їх рівня та внести конкретні рекомендації з цього приводу на розгляд Комісії Україна-НАТО на рівні міністрів закордонних справ у грудні ц.р.

В цілому засідання Комісії Україна-НАТО на рівні глав держав і урядів підтвердило міцність і витривалість відносин особливого партнерства між Україною та Північноатлантичним альянсом, дозволило значною мірою зняти напруження навколо питання щодо внутрішньополітичної ситуації в Україні, окреслило перспективи подальшого процесу зближення нашої держави з НАТО.

Основні результати практичного співробітництва

Найбільшою сферою практичного співробітництва з НАТО є військова. Протягом 1994-2004 років представники Збройних Сил України взяли участь у більш як 100 спільних військових навчаннях, частина з яких була проведена на території України, в т.ч. у Яворівському навчальному центрі ПЗМ.

Важливою складовою військового співробітництва є участь нашої держави у миротворчих операціях під проводом НАТО, зокрема в операції КФОР у Косово, а раніше в операції СФОР у Боснії і Герцеговині.

Військово-технічний напрямок співробітництва реалізується через участь у засіданнях Конференції національних директорів з озброєнь та її груп, співпраці в проектах Агентства НАТО з питань постачання і забезпечення та інших структур НАТО, які працюють у військово-технічній сфері.

Україна є визнаним лідером співробітництва з НАТО у сфері планування на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру. Співробітництво з Альянсом у цій сфері дозволяє отримувати відчутну технічну та методичну допомогу, зокрема здійснювати підготовку особового складу сил цивільної оборони, використовувати досвід країн-членів НАТО і держав-партнерів для удосконалення національної системи захисту населення і територій, отримувати конкретну допомогу під час надзвичайних ситуацій, в т.ч. при ліквідації наслідків природних катастроф (аварія на очисних спорудах у Харкові в 1995 році, катастрофа літака ЯК-42 в районі аеропорту Салоніки в 1997 році, повені у Закарпатті в 1998 і 2001 роках). Важливим елементом співпраці в галузі планування на випадок надзвичайних ситуацій став Регіональний проект із запобігання та реагування на надзвичайні ситуації при проходженні повеней, дощових паводків та сельових потоків у Карпатському регіоні України.

В рамках співробітництва України з НАТО в економічній сфері також реалізується ряд важливих Службою безпеки України встановлено контакти із Спеціальним комітетом НАТО та Офісом безпеки НАТО. В рамках Спеціального комітету НАТО проведено низку спільних засідань з проблем боротьби з міжнародним тероризмом та інших питань, що відносяться до компетенції спецслужб.

Під проводом НАТО здійснюється низка програм у сфері науки і охорони довкілля, в яких беруть активну участь українські науковці. За сприяння НАТО в першій половині 2000 року в Україні розпочала роботу Інформаційна академічна мережа "Уран", за допомогою якої українські науково-дослідні інститути та університети можуть отримати доступ до інформаційної мережі Інтернет або покращити якість цього доступу. Проведено ряд семінарів Україна-НАТО, присвячених проблемам екологічного захисту Чорного моря, забезпечення охорони навколишнього середовища при проведенні військових навчань тощо.

Активно розвивається парламентський вимір співробітництва. Свідченням цього є активні контакти між Верховною Радою України і НАТО на високому рівні під час двосторонніх візитів, регулярна участь делегацій Верховної Ради у сесіях та семінарах Парламентської Асамблеї НАТО, участь у роботі Міжпарламентської ради Україна-НАТО, співробітництво з НАТО в рамках різних практичних проектів.

В)українсько-рос.відносини

Співпраця в економічній сфері з Росією - одне з пріоритетних завдань України (див. Діаграму 2). Обидві держави залишаються значною мірою взаємозалежними з ресурсної та технологічної точок зору, мають розгалужену мережу багатосторонніх економічних зв'язків, прагнуть до цивілізованої інтеграції у світовий економічний простір. Особливості глобального і національного розвитку потребують від України і Росії формування своїх відносин у стратегічній перспективі саме на економічному фундаменті, максимально використовуючи насамперед взаємний потенціал, міжрегіональне співробітництво та взаємозв'язки з міжнародними економічними організаціями.

Отже, сучасний стан характеризується взаємним пожвавленням дій відносно обох країн, спостерігається явище нормалізації відносин (саме так називають сьогоднішні стосунки в двох країнах). Економічна залежність і криза штовхає на співпрацю і вже сьогодні можна стверджувати, що Росія для України є вигідним економічним партнером. Доказом цьому є сьогоднішній етап ведення політики, Україна розвиває тісні економічні стосунки з Росією, і навпаки Росія з Україною. Значно почастішали зустрічі президентів і голів урядів двох держав. Головними питаннями, що обговорюються є економічні, тож це свідчить про розвиток у економічній сфері. Сьогодні можна відзначити такі важливі кроки зроблені державами у напрямі розвитку економік: «Великий договір» у травні 1997р., який засвідчив, що Україна і Росія стратегічні партнери; 2002 рік проголошений роком України в Росії. Всі ці проведені заходи стали основою на якій будується новий етап українсько-російських відносин. [6]

Нині Україна і Росія залишаються взаємними постачаль­никами стратегічних видів сировинних ресурсів і матері­алів і зацікавлені в збереженні існуючих товаропотоків. Зокрема, Україна поставляє до Росії залізну руду, марга­нець, титан, уран, Росія до України - енергоносії, кольо­рові метали, лісоматеріали, целюлозу. Близько 60 відсотків промисловості Росії працює на обслуговування українсь­ких АЕС.

Спільність економічних інтересів України і Росії полягає також у взаємовигідному використанні потужної і розгалуженої транспортної інфраструктури України (залізниць і автомобільних шляхів, морських портів, магістральних трубопроводів і ліній електропередач).

Тільки залізничним транспортом через Україну щорічно транспортується близько 40 млн. тонн російських товарів, майже половина з яких (у 1996 р. - 19,5 млн. тонн, у 1997 р. -18,6 млн. тонн) відправляються через порти Азовського та Чорного морів в інші країни. Причому близько 80 відсотків транзиту через ці порти становить продукція, вироблена на підприємствах саме Російської Федерації. [9; 28]

Фінансове донорство Росії ─ важливий фактор розвитку України. За даними «Российского экономического журнала», сума щорічних «енергетичних» боргів України перед Росією в період з 1994-2000 роки не опускалась нижче 2-2,5 млрд. доларів, а в окремі роки (1997-1998) перевищувала 3-3,5 млрд. Українські джерела називають дещо скромнішу суму боргу. Але зараз не існує конкретної цифри, яка могла б охарактеризувати енергетичний борг України перед Росією. Це напряму пов’язане з крадіжками у трубопроводах України. Тож зрозуміло чому Київ стверджує меншу цифру отриманого газу й нафти, ніж називає його Москва.

Слід зазначити, що Росія давно пильнує за можливістю заволодіти чи, принаймні, постави під контроль найважливіші активи України, давно всім зрозуміло. І в цьому році Росії вдалося зробити цілеспрямовані успішні кроки у відповідному напрямку. Як зазначалось, датою активізації процесу передачі одною з наших ключових активів у «спільне управління» Росії можна вважати 9 червня 2002 року. Саме в цей день Президенти України та Росії підписали Заяву про стратегічне співробітництво у газовій сфері, в котрій, зокрема, доручили своїм урядам підготувати угоду стосовно створення консорціуму по управлінню й розвитку газотранспортною системою України. Наступного дня канцлер Німеччини Шредер, котрий також прийняв участь у зустрічі у Санкт-Петербурзі, також приєднався до спільної угоди про співпрацю у використанні української системи для забезпечення стабільних поставок газу до ЄС.

Семінар 1.

2. У 30-ті роки XII ст. ранньофеодальний період історії Давньоруської держави змінився періодом феодальної роздробленості, - як вважають деякі дослідники, - початковим етапом розвиненого феодалізму. Перехід до феодальної роздробленості при всій його складності та суперечливості е явище історично неминуче і в певному розумінні прогресивне.

Серед інших причин слід відзначити і глибоко натуральний характер давньоруської економіки, оскільки тут були недостатньо розвинуті економічні зв'язки між окремими князівствами. Натуральна економіка - це сукупність досить замкнутих господарських одиниць, що були недостатньо включені в торговельні й інші економічні відносини. Ці одиниці були самодостатніми, такими, що самі себе забезпечували і їм майже не потрібні були зовнішні чинники розвитку. Але і ці причини не були визначальними для процесу феодальної роздробленості.Однією з найважливіших причин феодальної роздробленості на Русі можна назвати зростання боярських вотчин. В XII ст. вотчини стали достатньо сильними і незалежними, що дозволяло боярам продовжувати наступ на общинні землі. Відбувалось закабалення вільних смердів-общинників, збільшення відробітків і повинностей, що виконувались залежними смердами на користь феодалів. Феодали на місцях намагались отримати все більше влади. Караючи смердів, вони все частіше отримували з них штрафи - віри. Феодали все частіше заявляли про свою незалежність від великих Київських князів, вимагали підвищення феодального імунітету, проголошеного "Руською Правдою", тобто невтручанням великого князя в справи вотчини. Але Київські князі не погоджувались на підтвердження незалежного статусу удільних князів і продовжували втручатися в судові, податкові й інші проблеми боярської вотчини.

Не слід забувати і про таку причину роздробленості Київської Русі, як втрата Києвом значення великого торгового міста на шляху "із варяг в греки". Уже в ХІ-ХП ст. в період хрестових походів основні торгово-транспортні шляхи перемістились на Середземне море. Головним торговим посередником між Європою і Азією стали Венеція і Генуя. Поступово Київ починає втрачати статус великого міжнародного центру торгівлі. У Києві залишалось все менше засобів для підтримання сильної централізованої влади, для утримання адміні­стративного апарату і єдиного війська.

Феодальна роздробленість як нова ступінь розвитку феодалізму на перших порах сприяла прогресивному розвитку Русі. Проте вона мала також негативні наслідки в умовах, коли над Руссю нависла загроза зовнішньої небезпеки. На початку XIII ст. посилився процес роздроблення Русі. Із складу великих князівств виділилися нові уділи, з'явилося близько п'ятдесяти окремих князівств та земель. Як зовнішня форма цього процесу виступає заздалегідь розроблений порядок розподілу феодалами володінь поміж усіма спадкоємцями-сина-ми. Настає дійсна роздробленість. Неодмінним супутником роздробленості стали нескінченні кровопролитні феодальні війни ("усобиці") за землю, робочі руки, політичний вплив. Руйнувалися продуктивні сили, йшло масове знищення господарств трудівників, військові сили все більше розпорошувались. Вторгнення орд Батия поставило під питання не тільки єдність Русі, а й саме її існування.