3. Документи комуністичної партії (кпрс, кпу) і громадських організацій радянської України.

КПРС бере свій початок з РСДРП, що була створена в 1898 р. на базі декількох соціал-демократичних і марксистських гуртків. Основою для майбутньої КПРС стала РСДРП(б), що як окрема партія виділилася з лав Російської соціал-демократичної робітничої партії в 1917 р. Прихід більшовиків до влади в Росії у 1917 р., а згодом і в Україні на багато десятиріч визначив характер її розвитку, призвів до монополії єдиної ідеології.

Назви -  РСДРП(б), РКП(б), ВКП(б). З 1952 р. – КПРС.

КПУ виникла з більшовицьких осередків РСДРП, які діяли в Україні. До революції 1917 р. вони не були об'єднані в окрему всеукраїнську організацію. Партія була утворена 18-20 квітня 1918 р. у Таганрозі на нараді представників більшовицьких організацій України за ініціативою Миколи Скрипника під назвою КП(б)У. На І з'їзді КП(б)У, який відбувся у липні 1918 р. в Москві на вимогу російських більшовиків було ухвалено рішення про входження до складу РКП(б) із збереженням власної назви. Фактично КП(б)У стала крайовою організацією РКП(б), з часом – частиною ВКП(б), КПРС. Очолювали  в різні роки Г. П'ятаков, С.Гопнер, Е.Квірінг, С. Косіор, В.Молотов,Д.Мануїльський,Л.Каганович,М.Хрущов,О.Кириченко, П.Шелест та ін.

КПРС була правлячою партією. За радянських часів вона швидко перетворилася з партії в традиційному розумінні цього слова в ядро структури тоталітарного суспільства, головний механізм влади. Вона не мала нічого спільного з РСДРП, з якої починалася, а також з партіями парламентського типу.

Ії керівна роль проявлялася в тому, що директивні рішення її вищих органів (з’їздів, конференцій, пленумів ЦК) становили основу законодавчої та практичної діяльності держави та громадського життя, зокрема функціонування профспілок, комсомолу та інших масових організацій. У партійних документах відображено всі принципові питання розвитку народного господарства, ідеології, культури, соціальних процесів тощо. Тому жодне питання з історії внутрішньої та зовнішньої політики радянської держави не можна зрозуміти без аналізу документів КПРС. Оскільки КПУ била її регіональною організацією, при вивченні історії України, треба також звертатися до її документів, хоча вони за змістом дублюють документи КПРС.

Характеристика складу документів:

1. Програми і статути партії.

Першу програму РСДРП прийнято ще на ІІ з’їзді партії в 1903 р.  Вона складалася з 2-х частин – програма-максимум і програма-мінімум. Перша мала за кінцеву мету організацію соціалістичного суспільства через соціалістичну революцію і встановлення диктатури пролетаріату. Друга найближчім завданням ставила повалення самодержавства, встановлення демократичної республіки, конфіскацію поміщицької землі, запровадження 8-годинного робочого дня, визнавала рівноправ’я націй, їх право на самовизначення.

Друга програма ухвалена VIII з’їздом РКП(б) у 1919 р. – передбачала побудову соціалізму в країні.

Третя програма була затверджена ХХІІ з’їздом КПРС у 1961 р. – містила план побудови комунізму.

Нову редакцію Програми КПРС було ухвалено ХХVII з’їздом у 1986 р. Комуністична перспектива не відкидалася, а передбачалося реформування суспільства – прискорення соціально-економічного розвитку, підвищення ролі людського фактору і т.і. Передбачалося, що на ХХVIIІ з’їзді партії в 1990 р. буде прийнято нову програму партії, але цього не сталося: по-перше, партія була в кризовому стані, почався розкол; по-друге, змінилося ставлення до партії в суспільстві.

Статути партії. Перший статут був прийнятий ще на ІІ з’їзді РСДРП за виключенням одного параграфу в ленінському формулюванні. Вплинув на функціонування партії, її долю – визначив достатньо жорстку структуру та дисципліну. Постійно вдосконалювався, змінювався майже на кожному з’їзді. Різні редакції статуту дуже чітко відбивають ситуацію не тільки в партії, а і в країні. Наприклад, за редакцією 1919 р. кандидатський стаж для робітників і селян був встановлений 2 місяці, для всіх інших – 6 міс.; за редакцією 1939 р. – для всіх 1 рік.

2. Матеріали партійних з’їздів і конференцій.

До заборони партії та розвалу СРСР відбулося 28 з’їздів КПРС. Треба відзначити, що до початку 30-х років з’їзди і конференції ВКП(б) та КП(б)У більш-менш точно відображали життя партії, боротьбу поглядів, фракцій (незважаючи на те, що партія була уособленням командно-адміністративної системи).

Приклад тому можна навести з історії КП(б)У. Навесні у 1920 р. Харкові відбулась IV конференція КП(б)У. З доповіддю на ній виступив Сталін, який виклав тези ЦК РКП(б) до IX з'їзду партії. Після бурхливої дискусії за тези ЦК РКП(б) проголосувало 86 чоловік, проти — 117. Більшість отримало революційно-пролетарське крило партії — «децисти»,  які протестували проти бюрократизації партії і курсу на мілітаризацію праці. Делегати конференції під час виборів нового складу ЦК забалотували список ЦК РКП(б) на чолі з X. Раковським. Меншість в знак протесту покинула конференцію. Усі рішення IV конференції КП(б)У було скасовано московським керівництвом РКП(б), Центральний комітет, обраний на конференції, — розпущено, а 5 квітня призначено тимчасовий ЦК. (У 2003 р. окремим виданням було надруковано стенограму цієї конференції).

З ХVIIІ з’їзду ніяких несподіванок на з’їздах ВКП(б)-КПРС не відбувалося (за виключенням ХХ з’їзду). Вони перетворилися в парадні заходи, де зачитувалися доповіді і все ухвалювалося одностайно під «гарячи оплески». Основні рішення приймалися вузьким колом керівників партії - Секретаріатом, Політбюро. Про них не знали навіть рядові члени партії.

Стенограми або матеріали всіх з’їздів КПРС і конференцій опубліковані, а зараз існують і в електронному варіанті. Маємо також багатотомну публікацію «КПРС в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій та пленумів ЦК», що охоплює період з 1898 до 1985 рр. (14 т.)

3.Документи центральних партійних органів. В даному випадку - пленумів ЦК, його виборних органів – Політбюро, Оргбюро, Президії, Секретаріату. Можна відзначити лише деякі рішення Пленумів ЦК ВКП(б)-КПРС, які серйозно вплинули на життя країни: листопадовий 1929 р. – проголосив курс на перехід до суцільної колективізації всього сільського господарства; жовтневий 1964 р., на якому відбулася зміна партій­ного керівництва СРСР. Замість М.Хрущова першим секретарем ЦК партії був обраний Л.Брежнєв.

Документи Оргбюро, Президії, Секретаріату засвідчують, що ці органи фактично зосереджували всю владу в своїх руках, хоча формально були виконавчими органами, що діяли між з’їздами та пленумами ЦК.

Можна послатися на статтю російського дослідника В.Ю.Афіані, в якій дається джерелознавча та архівознавча характеристика комплексу документів Політбюро ЦК РКП(б)-ВКП(б)-КПРС. Цей орган було створено в жовтні 1917 р. і протягом всієї радянської історії він залишався головним владним органом в країні. Структури, що займалися діловодством Політбюро, почали відособлюватися від інших органів ЦК ще в 20-ті роки. Їх діловодство від самого початку було таємним. Усі протоколи мали гриф «цілком таємно», а частина питань відносилася до «особливої папки», до якої мав доступ лише генсек. Було обрано особливу коротку форму протоколювання – в протокол вносилося лише питання і рішення. Приклад – рішення Політбюро від 8 грудня 1923 р., що підтверджувало «прежнее решение Политбюро, гласящее, что в протоколы Политбюро ничего, кроме решений Политбюро, записываться не должно». Існувала ціла система протоколів: «оригінальний» або «підписний» мав гриф «цілком таємно», «особливий» - питання, що відносилися до «особливої папки», «розсильний» - протокол неповного складу, що розсилався членам ЦК та іншим особам, «архівний», «довідковий» та інші протоколи були копійними. Зараз ці документи розпорошені по трьох російських архівах – РДАСПІ, РДАНІ, ПА. Вони почали розсекречуватися в 90-ті роки, доступні далеко не всі й потребують уважного вивчення.

4.Документи місцевих партійних органів і партійних організацій – постанови, звіти, протоколи, листування та ін., так зване партійне діловодство. Величезний комплекс, що зберігається в обласних архівах на просторі СНД.

5. Твори лідерів та інших діячів партії .

Твори В.І.Леніна. До них можна ставитися по-різному, проте вивчати треба і дуже уважно, бо без цього не можна зрозуміти величезного впливу його ідей на соціальну практику ХХ ст., і не тільки в Росії та СРСР. В. Кабанов визначив таки напрямки вивчення доробку вождя:

1. Вивчення методів роботи Леніна з документами, аналіз його творчої лабораторії.

2. Джерелознавчий аналіз самих праць.

3. Питання публікації ленінських документів.

4. Джерелознавче дослідження матеріалів біографії.

Формування ленінського фонду документів та їх публікація почалися ще в 1920 р. У 1924 р. – створено Інститут В.І.Леніна, завданням якого було зосередження всіх документів, які мали відношення до біографії діяча (з 1929 р. – ІМЛ). Всього було видано 5 зібрань творів вождя. Останнє 5-те видання вважалося повним зібранням творів Леніна (55 томів). Окрім того видавалися так звані «Ленінські збірки» (публікували переважно нові документи). Проте в 90-ті роки ХХ ст., коли дослідники взялися за ленінські документи, з’ясувалося, що з 34 тис. документів, що зберігав ІМЛ, було опубліковано лише 9 тис., а в ПСС, яке вважалося найкращим виданням, були фальсифікації та купюри.

Окрім того, в 1970-1982 рр. ІМЛ видав 12 томів біографічної хроніки Леніна, де, як стверджували видавці, іноді з точністю до хвилини було відтворено всі відомі достовірні події і факти життя та діяльності вождя. Підтверджувалися вони документами – опублікованими та архівними.

Після відкриття архівів ЦК КПРС та КДБ до наукового обігу було запроваджено чимало раніш невідомих матеріалів. Їх зміст достатньо серйозно резонує з усім тим, що було відомо до цього. Знову ж таки можна послатися на В.Кабанова, який наводить висловлення доктора філософських наук Б.М.Пугачова, керівника групи експертів російської парламентської комісії, що він одним з перших ознайомився з раніш невідомими документами Леніна: «Да, мы нашли целый ряд его писем, документов, ранее никогда не публиковавшихся. Знаете, даже мне, человеку, долгие годы связанному с обществоведением, читать эти бумаги было... ну, удивительно, что ли. Письма Ильича характеризуют его как человека крайне жестокого, более того - как человеконенавистника».

Твори інших лідерів КПРС. Основна частина їх літературного спадку – публічні виступи – доповіді, промови, рідше – статті, ще рідше - книги. Відрізняються за характером залежно від часу створення. У 20-ті роки промови і доповіді готували самі політичні діячі, тому навіть незважаючи на не дуже «вишуканий» стиль, вони відображають індивідуальність автора та й саму епоху.

Зокрема, твори Сталіна - незамінне джерело для вивчення не тільки сталінської логіки, стилістики, системи доказів, а і самої епохи: сталінський лаконізм, зведення серйозних теоретичних проблем до вельми примітивного тлумачення мали певний сенс, адже пристосовувалися до достатньо низького культурно-політичного рівня населення. Навіть оформлення видань творів Сталіна підганялося під рівень слабкого читача: великий шрифт, значна відстань між рядками. До того ж, судження його були безперечними, а висловлювався він і з економічних проблем соціалізму, і з проблем театру та літератури, мовознавства.

Партійній публіцистиці 20-х років притаманна, окрім всього, надзвичайна політична загостреність. У цьому проявляється дух часу, що відрізнявся гострішою ідейно-політичною боротьбою, крайньою непримиримістю. Водночас, вже в ці часи (особливо на початку 30-х років) виступи партійних лідерів на партз’їздах і конференціях фактично проходили цензуру. З них не тільки викреслювалися непотрібні моменти, але й вписувалося те, що треба. Такі тексти потребують значної джерелознавчої критики, покликаної відділити авторський текст від чужої руки.

У наступні роки всі виступи партійних функціонерів готував апарат (навіть на районному рівні). Тому авторство таких «творів» встановити майже не можливо – це продукт так званої апаратної творчості, поставлений «на конвеєр». Для цього використовувався не тільки апарат, але й журналісти, науковці, що готували окрім статей, брошур і промов, навіть банкетні спічі.

Виступи партійного керівництва вищого ешелону обов’язково публікувалися в пресі, видавалися окремими брошурами, а з часом зводилися в книги та «зібрання творів». Їх публікували не тільки генеральні секретарі КПРС, а також члени політбюро. Найоб’ємніші - зібрання творів Хрущова та Брежнєва. Тільки з питань сільського господарства промови Хрущова склали 8 томів. Зібрання творів Брежнєва «Ленинским курсом» налічує 9 томів. До того ж, відомо, що сам Брежнєв нічого не писав, навіть мемуарів, тож виникає проблема авторства цих «творів».

6. Партійна преса радянського періоду – найбільш розгалужена, мала чітко побудовану систему газет і журналів, що охоплювали всі адміністративно-територіальні одиниці країни. Найчисельнішою за накладом була газета «Правда», адже на неї мав підписатися кожен комуніст.

7. Пропагандистсько-агітаційні матеріали - листівки, відозви.

8. Джерела особового походження. Маємо величезний обсяг опублікованих окремим виданнями, серіями та надрукованих в періодиці спогадів членів партії різних рівнів. Проблема – аналіз цих джерел.

За радянських часів у СРСР та Україні діяли громадські організації - профспілки, ВЛКСМ, ДОСААФ, творчі спілки та ін. Діяли під контролем КПРС. Достатньо згадати В.І.Леніна: «Профсоюзы – приводной ремень партии». Їх діяльність відображена у стенограмах і протоколах з’їздів, конференцій, збірках постанов.

Здійснюючи джерельний аналіз документів КПРС треба мати на увазі:

1) Ці документи відображають жорстку (войовничу) непримиримість щодо інакомислення, непогодження з постулатами комуністичної ідеї, навіть агресивність останньої. В партійних документах ця непримиримість подавалася як захист класових інтересів пролетаріату, трудового селянства, взагалі всіх трудящих. Насправді документи КПРС завуальовано, а іноді й відкрито утверджували диктатуру, але не пролетаріату, як проголошувалося, а партійної бюрократії, яка монопольно вирішувала долю цілих народів.

Приклад. Упродовж 1946-1951 рр. ЦК КП(б)У прийняв низку постанов (12) із проблем розвитку науки і культури в Україні, у якій піддав нищівній критиці відомих представників української інтелігенції – учених, композиторів, художників, звинувачених у буржуазному націоналізмі і космополітизмі («Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в «Нарисі історії української літератури»", «Про журнал сатири і гумору «Перець»", «Про журнал «Вітчизна»", «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи його поліпшення» та ін.). Це призвело до репресій і творчого спаду, припинення діяльності багатьох митців, застою в науці. Вони були скасовані під тиском громадськості лише в 1990 р.

З іншого боку партійні документи віддзеркалюють небажання партійних органів визнавати помилки, допущені в практичній діяльності.

2) Водночас партійні оцінки і директиви, що становлять зміст величезної за обсягом документації, і в теоретичних побудовах і в практичній діяльності базуються на хибних, ідеологізованих схемах, ним притаманні популізм й утопічність. Якщо взяти будь-яке партійне рішення, там все ідеально, ніяких сумнівних місць, але проблема в тому, що директиви партії виходили з оцінок не реального, а бажаного, видуманих (примарних) схем.

Приклад. У 1961 р. на ХХІІ з’їзді КПРС було затверджено запропоновану М.Хрущовим програму будівництва комунізму. За цією програмою до 1980 р. мала бути побудована його матеріально-технічна база, малося на увазі, що на той час радянські люди будуть жити при комунізмі (стенограма, с.231, 234, 285, 295, 299). Важко сказати, чи повірили йому в народі, але ніхто не заперечував, більше того, на з’їзді завзято аплодували. Зрозуміло, що всі наступні партійні документи виходили з цієї утопічної настанови.

Проте утопічність хрущовських планів з’ясувалася достатньо швидко. І вже через декілька років тезі про розгорнуте будівництво комунізму прийшлося шукати якусь альтернативу. Цією альтернативою виявився так званий «розвинутий соціалізм», будівництво якого почали проповідувати вже з середини 60-х років. У 1966 р. в «Правді» з’явилася стаття, в якій визнавалося, що в країні поки що побудовані лише деякі форми соціалізму й фактично йшлося про відмову від гасла «розгорнутого будівництва комунізму». Натомість пропонувалася теза про будівництво «розвинутого соціалізму» та повніше використання його можливостей. Саме ця концепція стала головною за Брежнєва. Про неї писали постанови ЦК КПРС, усі партійні документи 70-80-х років розкривали різні аспекти цієї доктрини.

3) Виникає парадоксальна ситуація: джерелознавство має справу з конкретними документами, через які тільки і може історик осягнути минуле. Але тотальна ідеологізація усіх сфер життя призвела до того, що серйозні викривлення притаманні не лише окремим видам, а всьому корпусу джерел.

4) Ще одна особливість – документи комуністичної партії порівняно з іншими комплексами є одними з найкраще досліджених, мають потужну джерелознавчу історіографію. Але вся вона відноситься до радянських часів.

В радянській історичній науці існувала штучно створена наукова та навчальна дисципліна – «історія КПРС». Відповідно існував і напрямок джерелознавчих досліджень – джерелознавство історії КПРС, або партійне джерелознавство, що розробляло методику дослідження документів КПРС. Його представники - М.М.Черноморський, М.А.Варшавчик (Источниковедение истории КПСС, 1989) робили свої викладки на основі аналізу величезного та добре збереженого комплексу документів КПРС. Партійне джерелознавство базувалося на аксіоматичному твердженні про те, що документи керівних органів партії не потребують аналізу щодо достовірності їх змісту, а документи місцевих організацій мають високий ступінь достовірності, але все ж таки потребують аналізу, іноді детального. Термін «джерелознавча критика» не застосовувався, замість нього – марксистсько-ленінські методи аналізу.

Отже, документи політичних партій і громадських організацій радянського періоду – найбільший за обсягом і найкраще впорядкований комплекс. Проте він також ще недостатньо вивчений – багато документів, особливо вищих партійних органів досі в «спецсховищах», деякі, що стосуються діяльності відомих партійних діячів розпорошені по архівах, частину знищено. Цей величезний корпус джерел потребує ретельного комплексного джерелознавчого дослідження на нових засадах.