8. Узагальнення. Абстрагування.

з лекції:

Узагальнення – метод дослідження, який дозволяє здійснити перехід від одиничного до загального, від менш загального до більш загального, об’єднати предмети за подібними ознаками в однорідну групу.

Межею узагальнення є філософські категорії, які не мають родових понять.

л-ра

Наукове узагальнення – це не просто уявне виділення та синтезування схожих ознак, а проникнення в суть речі: угляд єдиного в багатосторонньому, загального в одиничному, закономірного в випадковому, а також об’єднання предметів за схожими властивостями чи зв’язками в однорідні групи, класи.

В процесі узагальнення здійснюється перехід від одиничних понять до загальних, від менщ загальних понять – до більш загальних, від одиничних суджень до загальних, від суджень менш узагальнених – до більш узагальнених.

В науковому дослідженні найбільш часто використовують наступні види узагальнення:

1. індуктивне – коли дослідник іде від окремих (одиничних) фактів, подій, до їх загального виразу в думках. Так, наприклад, знаходячи деяку загальну та специфічну властивість у представників невизначено великої множини предметів, утворюють поняття про неї.

2. логічне – дослідник іде від однієї, менш загальної думки, до іншої, більш загальної.

Межею узагальнення є філософські категорії, які неможна узагальнити, оскільки вони не мають родових понять. (рівнобедренний трикутник - трикутник).

з лекції:

Абстрагування – метод дослідження, який дозволяє сконцентрувати увагу на суттєвих зв’язках, властивостях явищ та предметів та відсторонитися від несуттєвих.

л-ра:

Абстрагування (від лат. abstractio —отвлечение) — це загальнолоігчний метод наукового пізнання, який являє собою уявне відсторонення від несуттєвих властивостей, зв’язків предметів, що вивчаються, з одночасним уявним виділенням суттєвих зв’язків, сторін, зв’язків, якостей предмата, що цікавить дослідника.

Його суть в тому, що річ, властивість чи відношення уявно виділяються і однчасно відсторонюються від інших речей, властивостей, зв’язків і розглядаються "в чистому вигляді".

Слід розрізняти процес абстрагування і результат цього процесу, котрий називається абстракцією.

Зазвичай під абстрагуванням розуміється знання про певні сторони досліджуваного об’єкта. Процес абстрагування – це сукупність логічних операцій, що ведуть до отримання такого результату (абстракції).

Питання про те, що в об’єктивній реальності виділяється роботою абстрагування мислення і від чого мислення відволікається, в кожному конкретному випадку вирішується в залежності від природи досліджуваного об’єкта, а також задач дослідження.

9. Індукція. Дедукція.

В процесі дослідження часто доводиться, спираючись на вже наявні знання, робити висновки про невідоме. При переході від відомого до невідомого, ми можемо або використовувати знання про окремі факти, виявляючи при цьому загальні принципи, або навпаки, спираючись на загальні принципи, робити висновки про часткові явища. Подібний перехід здійснюється за допомогою таких логічних операцій, як індукція і дедукція.

Значна роль в узагальненні результатів спостереження і експериментів належить індукції (від лат. inductio - наведення), особливому виду узагальнення даних досвіду. Індукція – це процес виведення загального положення із спостереження ряду часткових одиничних фактів, тобто пізнання від часткового до загального на підставі міркування, в якому загальний висновок будується на основі часткових засновків. Основою індукції є досвід, експеримент і спостереження, в процесі яких збираються окремі факти. На підставі аналізу цих фактів ми встановлюємо загальні і повторювальні риси ряду явищ, що входять до певного класу. На основі цього будується індуктивний висновок про приналежність цих рис всьому класу. Так, наприклад, вивчаючи властивості води, спиртів, рідких масел, встановлюють, що всі вони володіють властивістю пружності. Отже, ми робимо висновок: рідини пружні.

На практиці найчастіше застосовується неповна індукція, яка припускає висновок про всі об'єкти множини на підставі пізнання лише частини об'єктів. Неповна індукція, що базується на експериментальних дослідженнях і включає теоретичне обґрунтування, називається науковою індукцією. Висновки такої індукції часто носять характер вірогідності. Це ризикований, але творчий метод. За умови чіткої постановки експерименту, логічній послідовності і строгості міркувань вона здатна давати достовірний висновок. За словами відомого французького фізика Луї де Бройля, наукова індукція є істинним джерелом дійсно наукового прогресу.

Дедукція —- це спосіб міркування, за допомогою якого із загальних засновків з необхідністю слідує висновок часткового характеру. Вона тісно пов'язана з узагальненням. Якщо початкові загальні положення є встановленою науковою істиною, то методом дедукції завжди буде отриманий істинний висновок. Особливо велике значення дедуктивний метод має в математиці. Математики оперують математичними абстракціями і будують свої міркування на загальних положеннях. Ці загальні положення застосовуються до рішення часткових, конкретних задач.

Дедукція відрізняється від індукції прямо протилежним напрямком руху думки. Одним із засновків дедукції обов'язково є загальна думка. Наприклад, якщо ми знаємо, що всі метали електропровідні, і якщо встановлено, що мідь відноситься до групи металів, то слідує висновок про те, що мідь електропровідна. Але особливо велике пізнавальне значення дедукції виявляється у тому випадку, коли загальним засновком виступає не просто індуктивне узагальнення, а якась гіпотетична теза, наприклад, нова наукова ідея. В цьому випадку дедукція є вихідним пунктом зародження нової системи.

В історії природознавства були спроби абсолютизувати значення індуктивного методу (Ф. Бекон) або дедуктивного методу (Р. Декарт), надати їм універсального значення. Проте ці методи не можуть застосовуватися як відокремлені, ізольовані один від одного: кожний з них використовується на певному етапі процесу пізнання.