5. Кримінальне право
Для континентальної системи характерними були радикальні зміни в кримінальному праві, рішуча його перебудова в інтересах буржуазії.
Розвиток кримінального права у Франції. Французька буржуазна революція рішуче ламала численні феодальні устої і звичаї щодо злочинів і покарань. Руйнувалася стара система феодального права, створювалося нове буржуазне кримінальне право. Його мета — захистити основи буржуазного ладу як від реставраторських поривань феодальної реакції, так і від натиску народних мас.
Основні принципи буржуазного кримінального права були зафіксовані у Декларації прав людини і громадянина 1789 року. «Ніхто не може бути звинуваченим, затриманим або ув'язненим інакше як у випадках, передбачених законом», — було сказано в статті 7. Це положення Декларації було спрямоване проти свавілля феодальної юстиції. Воно утверджувало найважливіший принцип буржуазної законності: нема злочину - нема покарання. Встановлювалося також правило, за яким закон не має зворотної сили (ст. 8). На кримінальне право поширювалось і загальне положення про рівність усіх громадян перед законом.
Роялістські заколоти і розширення іноземної інтервенції на другому етапі революції змусили Конвент вжити заходів до придушення контрреволюції. Для цього був створений Надзвичайний кримінальний трибунал, а декретом від 19 березня 1793 року «Про покарання заколотників» усі вороги республіки оголошувалися поза законом.
Ще більш рішучих заходів вжили якобінці. Видання 17 вересня 1793 року декрету «Про підозрілих», реорганізація Революційного трибуналу, покликаного судити «ворогів народу», — все це допомогло якобінцям захистити революцію від феодальної реакції.
Подібно до розвитку цивільного законодавства буржуазія прагнула також провести кодифікацію і кримінального права. Це завдання було реалізоване Установчими зборами, які прийняли в 1791 році Кримінальний кодекс. Він базувався на принципах Декларації прав людини і громадянина 1789 року: нема злочину, не зазначеного в законі, немає покарання, формальна рівність громадян перед судом, відповідність покарання тяжкості вчиненого злочину і т.д.
Кримінальний кодекс 1791 року мав просту і чітку систему і складався з двох частин. У першій частині («Про покарання») наводилася регламентація покарань, які встановлювалися на основі закону. Автори Кодексу виключили з нього такі злочини, як єресь, чаклунство тощо, відмовилися від кваліфікованої смертної кари і калічних покарань. Однак і після цього покарання залишалися досить жорстокими. Смертна кара передбачалася більш ніж у сорока випадках.
У другій частині Кримінального кодексу («Про злочини») давався перелік вчинків, які розглядалися як злочини.
Усі злочини за Кодексом поділялися на дві групи: злочини проти суспільства і злочини проти приватних осіб. Останні в свою чергу поділялися на злочини проти особи і злочини проти власності. Захисту приватної власності Кримінальний кодекс 1791 року приділяв особливу увагу: їй було присвячено сорок вісім зі ста двадцяти п'яти його статей.
Своєрідністю Кодексу була абсолютна визначеність санкцій: кожному злочину відповідало чітко фіксоване покарання. Така система виключала будь-яку сваволю суду у виборі міри покарання.
Підсумок розвиткові кримінального законодавства французької буржуазної революції підбив Кримінальний кодекс 1810 року. У ньому дістали відображення і закріплення принципи буржуазної законності, що вже установилися. Певною мірою було переглянуте революційне законодавство. Кодекс 1810 року забезпечував послідовний, неухильний захист капіталістичної власності, експлуатації і буржуазної держави. Жорстокі покарання встановлювалися за посягання на приватну власність, за порушення прав власника. Суворо переслідувалися державні злочини, кара чекала за найменшу непокірність властям.
Структура Кримінального кодексу 1810 року була більш складною, хоча в цілому дотримувалася побудови Кримінального кодексу 1791 року. Складався Кодекс 1810 року з чотирьох книг.
Перша і друга книги були присвячені загальним питанням покарань, їх видам, кримінальній відповідальності, тобто основним поняттям і принципам кримінального права. Третя книга давала конкретний перелік кримінальних діянь і визначала в кожному окремому випадку вид і міру покарання. І нарешті, четверта книга була присвячена поліцейським порушенням і покаранням.
Кодекс вводив тричленну класифікацію кримінальних діянь, які залежно від характеру покарання розділялися на три групи. До першої належали найтяжчі діяння — злочини, які каралися болісними або ганебними покараннями. Другу групу складали провини, які каралися виправними заходами. Для третьої групи — поліцейських порушень, були передбачені покарання поліцейського характеру.
Болісними та ганебними покараннями вважалися смертна кара, каторжні роботи, депортація - довічне заслання в одну з французьких колоній. У деяких випадках додатково призначалися таврування і загальна конфіскація.
До ганебних покарань належали вигнання, громадська деградація — усунення від усіх публічних посад і служб та позбавлення багатьох цивільних прав. Виправними покараннями були тюремне ув'язнення, штраф та ін. Поліцейськими покараннями могли стати короткострокове ув'язнення, штраф, конфіскація певних предметів.
Кримінальний кодекс Франції 1810 року мав прогресивне значення. Він грунтувався на буржуазному принципі рівності всіх громадян перед законом, закріпляв основні положення буржуазної законності.
Позитивною рисою Кодексу була ясність, точність і виразність його формулювань. Вплив Кодексу 1810 року позначився на розвитку кримінального права в Іспанії, Бразилії, Швейцарії, Бельгії і т.д.
6. Кримінальне право Німецької імперії. Розвиток кримінального законодавства в Німеччині відбувався своєрідно. Вже в першій половині XIX століття були прийняті Кримінальні кодекси в Баварії і Саксонії. У 1851 році з'явилося кримінальне уложення в Пруссії. Всі ці кодифікації зазнали значного впливу з боку французького Кримінального кодексу 1810 року. У 1869 році з'явилося Кримінальне уложення Північно-Німецького союзу. У травні 1871 року Уложення Північно-Німецького союзу після незначних змін перетворилося на загальнонімецьке Кримінальне уложення яке характеризувалось наявністю не чітко сформульованим змістом складу злочину і значним посиленням репресій за політичні злочини. Страті або тюремному ув'язненню підлягали винні у зраді імператору або місцевим монархам, в опору владі і т. ін.
За своєю структурою і змістом Кримінальне уложення Німецької імперії нагадувало Кримінальний кодекс Франції 1810 року, який свого часу став зразком для Кримінального кодексу Пруссії 1851 року. Уложення 1871 року складалося з трьох частин. Перші дві частини були присвячені загальним питанням кримінального права: розмежуванню злочинів, провини і поліцейських порушень, кримінальній відповідальності, покаранню і т.д. Третя частина - конкретним видам злочинів і покарань.
Види покарань: смертна кара, тюремне ув'язнення, ув'язнення у фортеці, в робітному домі (довічне або строкове), арешт, обмеження в правах, штраф.
На доповнення до Уложення 1871 року видавалися кримінальні закони. Так, Бісмарк, стурбований розвитком революційного руху в Німеччині, домігся від рейхстагу прийняття у 1878 році виняткового закону проти соціалістів. Адміністративним і поліцейським органам були надані широкі права для розправи з соціалістичними організаціями. «Підлягають забороні, — було сказано в законі, — товариства, які мають на меті повалення існуючого державного або суспільного ладу шляхом соціал-демократичної або комуністичної діяльності» (§ 1). Уряд отримав право в будь-який момент встановлювати, на термін не більше одного року, «малий стан облоги», розглядати, без судового засідання, справи учасників «робітничого руху» (§ 28).
7. Буржуазне законодавство про працю. В Англії закони про працю базувалися на примусовому державному регулюванні. Саме такими були численні парламентські акти про бродяжництво, встановлення максимальної заробітної плати і т.д. Але з розвитком промислової революції державна регламентація трудових відносин стала обтяжливою для підприємців. У зв'язку з цим були скасовані попередні закони про регулювання заробітної плати і проголошена «свобода договору». У 1834 році англійський парламент скасував закони про бідних. З цього часу залишилася тільки одна форма «допомоги» безробітним і бідним — направлення в робітні доми.
Для XIX століття характерними були заборони і обмеження, які встановлювалися у зв'язку з появою і зростанням робітничих об'єднань. Так, у 1799 році англійський парламент прийняв закон, що забороняв угоди і діяльність робітників з метою підвищення заробітної плати або скорочення робочого дня. Порушення закону передбачало притягнення до кримінальної відповідальності. У 1824 році парламент змушений був піти на поступки і легалізувати угоди, що мали на меті підвищення заробітної плати, організацію бойкотів і т.д. Цей закон сприяв утворенню робітничих професійних спілок і розвитку тред-юніоністського руху. В 1871 році був виданий закон про робітничі спілки, що визнавав правомірною таку діяльність. Законом 1875 року зазначалось, що доктрина загального права про «злочинну змову» не може застосовуватися до угод робітників з роботодавцями, укладених напередодні конфлікту.
У другій половині XIX століття з'являються закони, які передбачали компенсації у випадках отримання робітниками виробничої травми.
Цілий ряд положень англійського загального права була застосована в Сполучених Штатах. Ще в XIX столітті суд використовував для боротьби зі страйками доктрину «злочинної змови». В судовій практиці США приймаються ухвали про незаконність професійних спілок і страйків. Але поступово суди відмовляються від презумпції винності профспілок.
Після громадянської війни в США в деяких штатах (Міннесота, Пенсільванія) з'явилися спеціальні закони, які вводили тюремне ув'язнення і штрафи за підбурювання робітників до страйку.
Зі вступом США в епоху індустріально-розвинутого капіталізму використовуються такі специфічні заходи, як судові накази і антитрестівське законодавство. Справа в тому, що американські суди розглядали страйки як порушення антитрестівського закону Шермана. Судді вважали діяльність профспілок по захисту інтересів робітників як своєрідну форму «монополії» або як змову з метою «обмеження торгівлі» і виносили ухвали про відшкодування збитків профспілками.
У Франції, під виглядом боротьби з феодальними корпораціями, буржуазія виступала проти створення професійних об'єднань робітників. Закон Ле-Шапельє заборонив такі об'єднання, а також визнав незаконними страйки і навіть збори робітників однієї професії з метою обговорення умов праці.
Наполеон III скасував у 1864 році закон Ле-Шапельє. Так формально були визнані робітничі синдикати і страйки. У 1884 році парламент Третьої республіки узаконив утворення робітничих спілок, які мали на меті економічні інтереси.
В 1869 році Бісмарк дав згоду на включення до німецького промислового статуту параграфу який скасував заборону робітничих спілок. Але одночасно в Статуті зберігалися обмеження діяльності таких спілок.
Наприкінці XIX століття в Німеччині з'явилися закони про соціальне страхування робітників. Так, у 1883 році був прийнятий закон про страхування на випадок хвороби, в 1884 році — від нещасних випадків, у 1889 році — через старість і інвалідність.
Регламентація праці дітей та жінок. В ХІХ столітті фабричне законодавство звернуло увагу на необхідність регулювання праці жінок та дітей.
В Англії у 1883 року був прийнятий закон, відповідно до якою в текстильній промисловості заборонялася нічна праця дітей, установлювався восьмигодинний робочий день для дітей віком від дев'яти до тринадцяти років і дванадцятигодинний — для підлітків віком до вісімнадцяти років. У 1842 році була заборонена підземна праця для дітей віком до десяти років. У Франції подібні норми з'явилися пізніше — за часів Третьої республіки. Закони 1874-1892 років заборонили працю дітей до тринадцяти років, обмежили робочий день підлітків до шістнадцяти років десятьма годинами, а підлітків до вісімнадцяти років — одинадцятьма годинами. Аналогічно в Німеччині в 1891 році було заборонено використовувати в промисловому виробництві працю дітей до тринадцяти років.
Відбувалася також регламентація жіночої праці. В Англії в 1842 році була заборонена праця жінок під землею, а в 1847 році робочий день жінок у текстильній промисловості був обмежений одинадцятьма годинами. Загальнонімецьке законодавство 1891-1909 років заборонило працю жінок на підземних роботах, передбачило чотиритижневу післяпологову відпустку. Було також обмежено робочий день на підприємствах, де працювало більше десяти робітників, спочатку одинадцятьма, а потім десятьма годинами.
Визначальною рисою всесвітньо-історичного процесу на початку XX століття був вступ капіталізму в нову стадію — період монополістичного капіталізму. В житті індустріальних держав відбувалися зрушення в розвитку економіки і в організації виробництва. При цьому наявність загальних закономірностей, притаманних світовій капіталістичній системі, аж ніяк не виключала особливостей соціально-економічного розвитку таких провідних капіталістичних країн, як Англія, Франція, Німеччина, США, Японія.
Перехід до монополістичної стадії зайняв певний проміжок часу. Важливим рубежем на цьому шляху була економічна криза, яка охопила в 1900-1903 роках країни Європи і Сполучені Штати Америки. Економічна криза мала одну суттєву рису: вона дала значний поштовх процесам концентрації виробництва і капіталу. Монополії на початку XX століття почали набувати вирішального значення в економіці. Монополістичний капітал впливав і на політичний лад, контролюючи і підкорюючи собі державний апарат.
Зовнішня політика європейських держав на початку XX століття визначалася їх боротьбою за сфери застосування капіталу, ринки збуту, джерела дешевої сировини. Нерівномірність економічного і політичного розвитку цих країн ще більше загострювала суперечності, які можна було розв'язати тільки силою.
Все це призвело до Першої світової війни, у вир якої було втягнуто тридцять вісім держав.
Наслідки Першої світової війни були дуже значні: зазнала поразки одна з світових держав — Німеччина, США стали основним претендентом на світове панування, Великобританія зміцнила своє становище найбільшої колоніальної імперії, відбулося піднесення Франції, яка сподівалася на гегемонію в Європі.
Після Першої світової війни відбулися зміни на політичній карті Європи, з'явився ряд нових держав. Розпад Австро-Угорської імперії призвів у 1918 році до виникнення незалежної Чехії, а потім - входження Словакії до складу єдиної Чехословацької держави. В цей же час було проголошено незалежне Королівство сербів, хорватів і словенців. У листопаді 1918 року була проголошена республіка в Угорщині, потім в Австрії.
Переломним моментом в історії стала Друга світова війна. Внаслідок війни різко змінилося співвідношення сил у капіталістичному світі. Німеччина, Італія, Японія, які напередодні війни належали до великих держав, зазнали поразки, на якийсь час перетворилися на залежні країни, їх території були окуповані іноземними військами. Франція також тимчасово втратила статус великої держави. Великобританія успішно завершила війну як одна із трьох великих держав-переможниць. Однак її позиції виявилися ослабленими.
Тільки Сполучені Штати Америки вийшли з війни зміцнивши економічний потенціал. Далеко випередивши усі інші капіталістичні країни в економічному і воєнному відношенні, США перетворилися на одноосібного лідера капіталістичного світу, на гігантську наддержаву, яка претендувала на світове панування.
Після завершення Другої світової війни державно-монополістичний капіталізм зазнає змін, нові умови вимагають від буржуазної держави переходу від окремих заходів державного регулювання до комплексу антикризових, таких, що стимулюють економічне зростання програм, до демократичного оновлення існуючих політико-правових інститутів.
Однак шляхи розвитку і форм державно-монополістичного капіталізму в кожній країні мали свої особливості, які знаходили своє відображення в економічній функції держави і в засобах її здійснення. Так, у деяких країнах Західної Європи (Франція, Італія, Англія тощо) в умовах демократизації політичного життя після завершення Другої світової війни була проведена часткова націоналізація капіталу в певних сферах економіки (транспорт, зв'язок і т.д.)'. У таких країнах, як США і Японія, в післявоєнний період економічна активність держави також досягла високого рівня, але без прямого втручання в систему вільного підприємництва. З кінця 70-х років тут навіть стала помітною тенденція до політики економічного лібералізму, до більшого заохочення ринкової свободи крупного капіталу і малого бізнесу. Як у Сполучених Штатах, так і в Японії діяли непрямі форми державного регулювання.