Боротьба проти монголо-татарської навали

Наприкінці XII ст. у степах Центральної Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. В 1206 р. хан Темучин (Чінгіс-хан) був проголошений ханом всієї Монго­лії й розпочав відтоді здійснювати широку завойовницьку політику.

У 1222 р. монголо-татари через Кавказ вдерлися в при­чорноморські степи і завдали поразки половцям, у битві на Дону. Половецький хан Котян відступив до Дніпра й звернувся по допомогу до руських князів. Мстислав Га­лицький, Данило, що княжив на Волині, князі київський, чернігівський, смоленський разом з половцями виступили проти ординців. Проте через неузгодженість дій князів у битві на р. Калка 31 травня 1223 р. руські та половецькі загони були розгромлені. Зазнавши великих втрат, монго­ло-татари не наважилися продовжувати похід вглиб Русі та повернули назад.

Після смерті Чінгіс-хана його наступник хан Удегей про­довжував агресивну зовнішню політику. Очолити похід на Русь мав онук Чінгіс-хана Батий. Наприкінці 1237 р. Ба­тий рушив на руські землі. Протягом 1237 - 1238рр., були розгромлені війська рязанського, володимиро-суздальського князів. Монголо-татари здобули штурмом і спалили, Рязань, Володимир, Москву, Твер та інші міста, Північно-Східна Русь була спустошена.

У 1239 р. монголо-татарські орди на чолі з Менгу-харом, знову розгромивши половців, почали завойовувати Південно-Західну Русь. Навесні 1239,р. вони захопили Пе­реяслав, зруйнували, й спалили його. Така,ж сама доля спіткала Чернігів. Проте Менгу-хан не наважився штурмувати Київ, це місто, в якому стояла сильна залога на чолі з воєводою Дмит­ром і знищивши, навколишні села, пішов на з'єднання з головними силами Батия.

Восени 1240 р. монголо-татари знову підступили до Києва й облягли його. Останні захисники трималися в Деся­тинній церкві. Від ударів пороків стіни храму завалилися. Всі, хто там був, загинули, 6 грудня 1240 р. монголо-тата­ри остаточно захопили «верхнє» місто («княжий город») і повністю зруйнували його, а людей, за словами суздальсь­кого літописця, «от мала до велика, все убища мечем».

Здобувши Київ, кочовики рушили на Галицько-Волинську землю. Долаючи відчайдушний опір русичів, вони взя­ли і зруйнували міста Волині - Кам'янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк, Володимир, а жителів хан Батий «взя и копьем и избил не щадя». Під Галичем орди з'єдна­лися, після триденної облоги оволоділи містом і знищили його.

У 1211 р. ординці вийшли на західні рубежі Русі та вдерлися на територію Чехії, Польщі, Угорщини. Наразив­шись на рішучу відсіч, знесилені війська Батия у 1242 р. повернули па схід. У пониззі Волги монголо-татарські фео­дали заснували державу - Золоту Орду (столиця — м. Са­рай), під владу якої потрапили народи Русі, Хорезму, Північного Кавказу, Поволжя.

Галицько-Волинcьке князівство у 40 - 60-х роках хШст. Боротьба Данила Галицькою проти Орди.

Невдовзі після монголо-татарського нашестя Данило і Василько повер­нулися з Угорщини на Волинь. Знову підвело голову бунтівне боярство. Владу у центральній Галичині й на Пониззі утримував боярин Доброслав Судьїч, на Перемишльщині старшинував боя­рин Григорій Васильович.

Проте, маючи підтримку з боку простолюду, невдоволені сваволею бояр, та скориставшись з боярських міжусобиць, Данило зрештою зміцнив свою владу.

Битва під Ярославом зміцнила владу Данила та піднес­ла міжнародний престиж Галицько-Волинського князівст­ва. Влада Данила тепер поширювалася на всю Галичину, Дорогичинську, Белзьку та Холмську землі. Його брат Ва­силько тримав як співправитель Володимир і більшу части­ну Волині. В 1245 р. до Данила прибули посли від Батиєвого намісника Мауці з вимогою «Дай Галич!». Визнавши себе васалом хана, він зберіг за собою свої володіння.

Данило та його оточення розглядали залежність від Орди як вимушений крок. Князь галицький розпочав по­слідовну й обачливу політику, спрямовану на визволення Русі від іга кочовиків. Він здійснив ряд по­ходів на литовське плем'я ятвягів, поширив свій вплив на Турово-Пінське князівство; у 1246 р. призначив митрополитом Русі свого сподвижника — печатника Кирила. Данило прагнув також налагодити добрі взаємини із сусідніми державами. У 1246 р. Бела IV погодився на шлюб своєї дочки Констанції з сином Данила Левом. У 1247 р. Данило встановив мирні відносини з князями мазовецьким і краківським. Незабаром була укладена мирна угода з Литовським князів­ством. В 1246 р. на Русь, вирушив посол римського папи Інокентія IV Плано Карпіні, який провадив переговори з Данилом Романо­вичем. Галицько-волинський, князь встановив стосунки з Римом. Папа надіслав у Галичину свого легата — архіє­пископа Альберта. Однак, переконавшись, що легат при­їхав «для викорінення грецьких звичаїв та обрядів», Да­нило у 1248 р. припинив зв'язки з Ватіканом.

Данило Галицький і надалі зміцнював традиційно, дружні зв'язки з Володимиро-Суздальським_: і Тверським, князівствами. У 1250 р. його дочка побралася з великим, князем володимирським Андрієм Ярославичем. У 1252 р. великим князем у Володимирі-на-Клязьмі став Олександр Невський. 3 ним Данило теж підтримував приязні стосунки, а Василько одружився із сестрою Олександра. Головною метою цих династичних шлюбів була спільна боротьба проти Золотої Орди.

В 1252 р. відновилися переговори Данила з папською курією. До цього спричинилося виникнення нової загрози, на східних кордонах Галицько-Волинської землі; наближення монголо-татарської орди під проводом воєводи Куремси. Не одержавши допомоги від Риму, Данило Галицький вирішив власними силами воювати проти монголо-татар. Перш за все він зайнявся зміцненням свого війська — кня­зівської дружини та ополчення, будівництвом нових міст-фортець (саме тоді й був заснований Львів).

Напружені відносини у Данила склалися з литовським князем Міндовгом. Періоди союзницьких зв'язків змінюва­лися на ворожі. У 1254 р. Данило здійснив похід на Лит­ву; після перемир'я його син Роман одержав волості в Бі­лій Русі, а інший син — Шварно — одружився на дочці Міндовга. Тоді ж був укладений військовий союз Данила з Міндовгом проти монголо-татар.

Наприкінці 1254 р. Данило з військом перейшов у на­ступ проти Куремси. Полки Лева Даниловича увійшли в землі Побужжя і «повоювали там татарських людей»; Да­нило і Василько дали бій Куремсі в Болохівській землі. Нападники були розбиті. Навесні 1255 р. Шварно зайняв землі понад Случчю й Тетеревом і «здобув міста, що під­далися татарам». Куремса намагався перейти у наступ, але під Володимиром і Луцьком його орда була розгромлена Данилом.

Князь Данило мав намір рушити на Подніпров'я та ви­зволити Київ, однак у цей час Міндовг виступив проти галицького князя. В 1255 - 1256 рр. точилися військові сутички з Литвою. В цій війні в 1256 р. загинув Роман Данилович, а волості в Білій Русі були втрачені.

Особливо скрутним становище Данила Романовича ста­ло в 1258 р., коли на Подніпров'ї з'явився з великими си­лами монгольський воєвода Бурундай. Він повів підступну, хитру політику проти Данила і Василька. Примусив їх піти разом з ним походом на Литву - з тим, щоб остаточно посварити Романовичів із Міндовгом. У 1259 р. орда Бурундая увійшла на Волинь. Данила і Ва­силька монгольський воєвода зустрів вороже і наказав їм як своїм вассалам («союзникам») поруйнувати укріплення власних міст. Князі були змушені зруйнувати або спалити укріплення Володимира-Волинського, Луцька, Кременця, Львова та інших міст і замків. Зберігся лише Холм, штур­мувати яким Бурундай не наважився. Галицько-Волинське князівство знову визнало над собою владу ординських ханів.

В 1264 р. князь Данило Романович помер у Холмі. З'єднавши територію Галичини і Волині в одне князівство, Данило сприяв його економічному розвит­ку та політичній стабільності. Данилові не вдалося здій­снити свого найголовнішого наміру — визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинське князівство знову підвелося із занепаду і набрало нової сили».