4. Плата за землю.

Згідно з підп. 9.1.10 п. 9.1 ст. 9 ПК плата за землю віднесена до загальнодержавних податків та зборів, однак зараховується до відповідних місцевих бюджетів у порядку, визначеному Бюджетним кодексом України. Підпунктом 14.1.147. п. 14.1. ст. 14 Податкового кодексу України визначено плату за землю як загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. З наведеного визначення випливає, що законодавцем закріплено дві форми справляння плати за землю: 1) земельного податку і 2) орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Відповідно до ст. 169 ПК платниками податку є:

1) Власники земельних ділянок, земельних часток (паїв). Власниками земельних ділянок є:

- юридичні особи (резиденти і нерезиденти);

- фізичні особи (резиденти і нерезиденти);

- територіальні громади щодо земель комунальної власності (у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності);.

- держава щодо земель державної власності (у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону).

При цьому, слід пам’ятати, що територіальні громади щодо земель комунальної власності та держава щодо земель державної власності земельний податок не сплачують.

Під земельною ділянкою розуміється частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, цільовим (господарським) призначенням та з визначеними щодо неї правами (підп. 14.1.74 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України. Правовстановлюючим документом на право власності на земельну ділянку є Державний акт. Його форма закріплена Постановою Кабінету Міністрів України від 02.04.2002 р. № 449 «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою»²².

Податковим кодексом України не надано визначення поняття «земельна частка (пай)». Це, на нашу думку, є прогалиною у правовій регламентації плати за землю. Для того щоб зрозуміти, що таке земельна частка (пай) і хто є власником земельної части (паю), слід звернутися до Листа Державного комітету України із земельних ресурсів від 16.04.2008 № 14-17-12/3882 «Щодо земельних часток (паїв)»²³.

Відповідно до зазначеного Листа при розумінні суті поняття «земельна частка (пай)» насамперед слід керуватися чинним законодавством і, зокрема, враховувати ст. 25 і «Перехідні положення» Земельного кодексу України, «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі», Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», Указ Президента України від 08.08.1995 р. № 720 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам та організаціям», Постанову Кабінету Міністрів України від 04.02.2004 р. № 122 «Про організацію робіт і методику розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв)», Постанову Кабінету Міністрів України від 12.10.1995 р. № 801 «Про затвердження форми сертифіката на право на земельну частку (пай) і зразка Книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай)».

Указом Президента України від 08.08.1995 р. № 720 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» при паюванні земель передбачено визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного суспільства без виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості).

Крім земельних часток (паїв), створених унаслідок паювання земель сільськогосподарських підприємств, яким вони належали на праві колективної власності, слід враховувати ст. 25 Земельного кодексу, якою передбачається передача земельних часток (паїв) при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств.

Громадянам — власникам земельних часток (паїв) за їхнім бажанням виділяються в натурі (на місцевості) земельні ділянки з видачею державних актів на право власності на землю. Основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правоустановчими документами у разі реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства (пп. 16, 17 «Перехідних положень» Земельного кодексу України). Підставами для виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) є рішення відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації.

Державний комітет України із земельних ресурсів у своєму Листі робить висновок, що відповідно до статей 125 і 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку особи виникає після отримання і державної реєстрації державного акта на право власності на земельну ділянку. Отже, громадяни — власники земельних часток (паїв) не можуть вважатися власниками земельних ділянок.

Власники земельної частки (паю) мають право на виділення їх у натурі (на місцевості) та отримання прав власності на виділені в натурі (на місцевості) земельні ділянки відповідно до Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»²⁴. Особи, власники сертифікатів на право на земельну частку (пай), які виявили бажання отримати належну їм земельну частку (пай) в натурі (на місцевості), подають у відповідну сільську, селищну, міську раду або районну державну адміністрацію заяву про виділення їм земельної частки (паю) в натурі (на місцевості).

У разі подання заяв про виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) більшістю власників земельних часток (паїв) у межах одного сільськогосподарського підприємства відповідна сільська, селищна, міська рада або районна державна адміністрація приймає рішення про розробку проекту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) (ст. 3 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»).

Розподіл земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), що подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), проводиться відповідною сільською, селищною, міською радою або районною державною адміністрацією за місцем розташування земельних ділянок на зборах власників земельних часток (паїв) згідно з проектом землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) (ст. 9 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»).

Форма сертифіката на право на земельну частку (пай) затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.1995 р. № 801 «Про затвердження форми сертифіката на право на земельну частку (пай) і зразка Книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай)»²⁵. У сертифікаті зазначають розмір земельної частки в умовних кадастрових гектарах без визначення меж у натурі і вартість земельної частки (паю). Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є:

- свідоцтво про право на спадщину;

- посвідчені у встановленому законом порядку договори купівлі-продажу, дарування, міни, до яких додається сертифікат на право на земельну частку (пай);

- рішення суду про визнання права на земельну частку (пай);

- трудова книжка члена колективного або іншого сільськогосподарського підприємства чи нотаріально засвідчена виписка з неї — для громадян України, евакуйованих із зони відчуження, відселених із зони безумовного (обов’язкового) або зони гарантованого добровільного відселення, а також громадян України, що самостійно переселилися з територій, які зазнали радіоактивного забруднення, і які на момент евакуації, відселення або самостійного переселення були членами колективних або інших сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які проживають у сільській місцевості.

2) землекористувачі – це  юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди. Отже, землекористувачами для цілей оподаткування є:

- юридичні особи (резиденти і нерезиденти);

- фізичні особи (резиденти і нерезиденти).

Право користування (для цілей оподаткування) землею складається із права постійного користування та права оренди.

Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають:

а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;

б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об’єднання), установи та організації;

в) релігійні організації України, статути (положення) яких заре­єстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

Правовстановлюючим документом на право постійного користування земельною ділянкою є Державний акт. Його форма закріплена Постановою Кабінету Міністрів України від 02.04.2002 р. № 449 «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою»²⁶.

Відповідно до ст. 270 ПК України об’єктів оподаткування належать:

1) земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні;

2) земельні частки (паї), які перебувають у власності.

Для визначення суми податку, яку необхідно перерахувати в бюджет, об’єкта оподаткування недостатньо. З цією метою необхідно скорегувати відповідно до законодавства кількісні характеристики об’єкта оподаткування. Таким чином податкова база буде істотно відрізнятися від кількісних ознак самого об’єкта оподаткування. Податкова база за своїм змістом є об’єктом оподаткування, скоригованим і підготовленим до застосування податкової ставки, обчисленої суми податку, що підлягає сплаті до бюджету²⁷. База оподаткування підлягає визначенню за результатами податкового періоду, що визначений ст. 285 Податкового кодексу України, і становить один календарний рік.

Базою оподаткування може бути:

1) нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого ст. 289 Податковим кодексом України;

2) площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено.

Таким чином, при визначенні бази оподаткування слід виходити з того, чи проведена нормативна грошова оцінка земельної ділянки. Отже, базою оподаткування є 

1) нормативна грошова оцінка земельної ділянки з урахуванням коефіцієнта індексації Взагалі, виділяють дві форми грошової оцінки земельних ділянок. Залежно від призначення та порядку проведення оцінка може бути нормативною і експертною.

Нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку, державного мита при міні, спадкуванні та даруванні земельних ділянок згідно із законом, орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також при розробці показників та механізмів економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель (ст. 5 Закону України «Про оцінку земель»²⁸). Розробниками технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок є юридичні особи, які отримали ліцензії на проведення робіт із землеустрою. Як випливає з підп. 14.1.125 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, нормативна грошова оцінка земельних ділянок — це капіталізований рентний дохід із земельної ділянки, визначений відповідно до законодавства центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Схоже визначення поняття «нормативна грошова оцінка земельних ділянок» закріплено у ст. 1 Закону України «Про оцінку земель». Рентний дохід (земельна рента) — це дохід, що може бути отриманий із землі як засобу виробництва залежно від якості та місця розташування земельної ділянки. Рентний дохід розраховується як різниця між очікуваним валовим доходом від реалізації продукції, отримуваної на земельній ділянці, та виробничими витратами і прибутком виробника. Відповідно до п. 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 19.03.2008 р. № 224 «Про затвердження Положення про Державний комітет України із земельних ресурсів» Державний комітет із земельних ресурсів є центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Із зазначеної постанови випливає, що центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів є Державний комітет із земельних ресурсів. Однак це не так. Указом Президента України від 09.12.2010 р. № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» Державний комітет України із земельних ресурсів було реорганізовано у Державне агентство земельних ресурсів України. Відповідні зміни до Положення про центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів не вносилися.

Нормативна грошова оцінка проводиться:

а) стосовно земельних ділянок, розташованих у межах населених пунктів незалежно від їх цільового призначення, — не рідше ніж один раз на 5–7 років;

б) стосовно земельних ділянок, розташованих за межами населених пунктів земельних ділянок сільськогосподарського призначення, — не рідше ніж один раз на 5–7 років, а несільськогосподарського призначення — не рідше ніж один раз на 7–10 років.

За інформацією Управління ринку²⁹ та оцінки земель станом на 1 квітня 2010 р. по Україні нормативну грошову оцінку земель несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів проведено на площі 419,429 тис. га, що становить 3,84 % від їх загальної площі (10909,9 тис. га).

Із загальної кількості населених пунктів 29815 (площею 7437,3 тис. га) нормативну грошову оцінку земель проведено по 24728 населених пунктах (на площі 6354,08 тис. га), що становить 82,9 % від кількості населених пунктів та 85,4 % від їх загальної площі. З них:

– по містах Києву, Севастополю та населених пунктах Донецької, Запорізької, Одеської, Рівненської та Сумської областей — 100 %;

– по містах обласного значення — 99,5 % (від площі);

– по містах районного значення — 86,0 % (від площі);

– по селищах — 86,3 % (від площі);

– по селах — 82,8 % (від площі).

Практично завершуються або перебувають на стадії завершення роботи з нормативної грошової оцінки земель населених пунктів у Волинській (98,6 % від кількості населених пунктів), Дніпропетровській (97,9 %), Івано-Франківській (97,5 %), Київській (96,7 %), Полтавській (94,2 %) і Тернопільській (98,6 %) областях. Відстають у проведенні робіт з нормативної грошової оцінки в Автономній Республіці Крим (20,8 %) та Чернігівській (54,6 %) області³⁰.

Отже, можна говорити, що робота з проведення нормативної грошової оцінки земель ще не завершена, а отже, є підстави для того, щоб закріпити таку базу оподаткування, як площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено.

2) площа земельної ділянки, якщо нормативна оцінка не була проведена. Незважаючи на те, що Постановою Кабінету Міністрів України вiд 02.04.2002 р. № 449 «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою»³¹ було затверджено форму державного акта на право власності на земельну ділянку, де у відповідному пункті передбачено визначення площі земельної ділянки у гектарах, ст. 275 Податкового кодексу України встановлено одиницю оподаткування 1 квадратного метра. Форма державного акта на право постійного користування земельною ділянкою передбачає можливість зазначення площі земельної ділянки як у гектарах, так і у квадратних метрах.

Для визначення відповідного розміру ставки земельного податку необхідно розуміти про який вид земель йде мова, що й закріплюється в окремих статтях ПК: ст. 272 – 280 (ставки податку для земельних ділянок сільськогосподарських угідь; на землях лісогосподарського призначення;в межах населених пунктів тощо).

Для прикладу розглянемо ст. 272 ПК. Як випливає з підп. 14.1.240 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу, ставка податку для цілей розд. XIII — законодавчо визначений річний розмір плати за одиницю площі оподатковуваної земельної ділянки.

Цією статтею регламентуються ставки податку за земельні ділянки сільськогосподарських угідь (незалежно від місце­знаходження). Відповідно до ст. 22 Земельного кодексу України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей. Аналогічне визначення земель сільськогосподарського призначення міститься у підп. 14.1.76 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України.

До земель сільськогосподарського призначення належать:

а) сільськогосподарські угіддя — рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги (підп. 14.1.233 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України);

б) несільськогосподарські угіддя — господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім віднесених до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо (підп. 14.1.123 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України).

Підпунктами 272.1.1 та 272.1.2 п. 272.1 ст. 272 Податкового кодексу України визначені ставки у відсотках від нормативної грошової оцінки за 1 гектар сільськогосподарських угідь. Для ріллі, сіножатей та пасовищ ставка встановлена на рівні 0,1 відсотка від нормативної грошової оцінки, для багаторічних насаджень — 0,03 відсотка від нормативної грошової оцінки.

Для сільськогосподарських угідь, що надані в установленому порядку і використовуються за цільовим призначенням, у тому числі військовими сільськогосподарськими підприємствами, незалежно від того, до якої категорії земель вони віднесені, податок справляється: у розмірі 0,1 відсотка від нормативної грошової оцінки для ріллі, сіножатей та пасовищ; у розмірі 0,03 відсотка від нормативної грошової оцінки для багаторічних насаджень.

Податкові пільги законодавцем розмежовуються залежно від категорії платника податку.

У статті 281 ПК надається перелік фізичних осіб, що мають пільговий режим оподаткування земельним податком. Закріплення такого переліку відповідає принципу соціальної справедливості податкового законодавства. Так, звільняються від сплати земельного податку:

1) інваліди першої і другої групи. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України вiд 03.12.2009 р. № 1317 «Питання медико-соціальної експертизи» підставою для встановлення I групи інвалідності є стійкі, значно вираженої тяжкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або уродженою вадою, що призводять до значного обмеження життєдіяльності особи, неспроможності до самообслуговування і спричиняють до виникнення потреби у постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі. До I групи належать особи з найважчим станом здоров’я, які повністю не здатні до самообслуговування, потребують постійного стороннього нагляду, догляду або допомоги, абсолютно залежні від інших осіб у виконанні життєво важливих соціально-побутових функцій або які частково здатні до виконання окремих елементів самообслуговування. Підставою для встановлення II групи інвалідності є стійкі, вираженої тяжкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або вродженою вадою, що призводять до значного обмеження життєдіяльності особи, при збереженій здатності до самообслуговування та не спричиняють потреби в постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі;

2) фізичні особи, які виховують трьох і більше дітей віком до 18 років;

3) пенсіонери (за віком). Особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення чоловіками 60 років, жінками — 55 років та наявності страхового стажу не менше п’яти років;

4) ветерани війни та особи, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни. Учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань із захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з’єднань, об’єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час. До інвалідів війни належать особи з числа військовослужбовців діючої армії та флоту, партизанів, підпільників, працівників, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання обов’язків військової служби (службових обов’язків) чи пов’язаних з перебуванням на фронті, у партизанських загонах і з’єднаннях, підпільних організаціях і групах та інших формуваннях, визнаних такими законодавством України, в районі воєнних дій, на прифронтових дільницях залізниць, на спорудженні оборонних рубежів, військово-морських баз та аеродромів у період громадянської та Великої Вітчизняної воєн або з участю в бойових діях у мирний час. Учасниками війни визнаються військовослужбовці, які в період війни проходили військову службу у Збройних Силах колишнього СРСР, трудівники тилу, а також інші особи;

5) фізичні особи, визнані законом особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, є: учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС — громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії та її наслідків; потерпілі від Чорнобильської катастрофи — громадяни, включаючи дітей, які зазнали впливу радіо­активного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Перелічені категорії фізичних осіб мають пільговий режим сплати земельного податку, однак, цей режим поширюється на одну земельну ділянку за кожним видом використання. У пункті 281.2 встановлені граничні розміри таких земельних ділянок.

Так, для:

а) ведення особистого селянського господарства пільговий режим поширюється не більше ніж на 2 гектари;

б) будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) пільговий режим поширюється у селах не більш як на 0,25 гектара, у селищах — не більш як на 0,15 гектара, у містах — не більш як на 0,10 гектара;

в) індивідуального дачного будівництва пільговий режим поширюється не більш як на 0,10 гектара;

г) для будівництва індивідуальних гаражів — не більш як на 0,01 гектара;

д) для ведення садівництва пільговий режим поширюється не більш як на 0,12 гектара.

Ст. 282 передбачені податкові пільги для юридичних осіб (наприклад: для заповідників,органів державної влади, місцевого самоврядування, прокуратури і т.п.)

Ст. 283 містить перелік змельних ділянок, які не підлягають оподаткуванню ( сільськогосподарські угіддя зон радіоактивно забруднених територій, визначених відповідно до закону такими, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи (зон відчуження, безумовного (обов’язкового) відселення, гарантованого добровільного відселення і посиленого радіоекологічного контролю), і хімічно забруднених сільськогосподарських угідь, на які запроваджено обмеження щодо ведення сільського господарства та ін..)

Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру. Як випливає з положень глави 34 Земельного кодексу України, Державний земельний кадастр — це єдина державна система земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів. Державний земельний кадастр є основою для ведення кадастрів інших природних ресурсів. Призначенням державного земельного кадастру є забезпечення необхідною інформацією органів державної влади та органів місцевого самоврядування, заінтересованих підприємств, установ і організацій, а також громадян з метою регулювання земельних відносин, раціонального використання та охорони земель, визначення розміру плати за землю і цінності земель у складі природних ресурсів, контролю за використанням і охороною земель, економічного та екологічного обґрунтування бізнес-планів та проектів землеустрою.

Основними завданнями ведення державного земельного кадастру є:

а) забезпечення повноти відомостей про всі земельні ділянки;

б) застосування єдиної системи просторових координат та системи ідентифікації земельних ділянок;

в) запровадження єдиної системи земельно-кадастрової інформації та її достовірності.

В Україні запроваджена Автоматизована система державного земельного кадастру — інформаційна система, що містить відомості про правовий режим земель, державну реєстрацію земельних ділянок, кадастрове зонування, кадастрові зйомки, бонітування ґрунтів, економічну оцінку земель, грошову оцінку земельних ділянок, облік кількості та якості земель. Ця система — єдиний на всю територію України програмно-технічний комплекс збору, обробки, систематизації, збереження, аналізу та захисту відомостей і документів державного земельного кадастру в електронному вигляді.

Відповідно до підп. 14.1.42 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України дані державного земельного кадастру — це сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим земельних ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристики, розподіл серед власників землі та землекористувачів, підготовлених відповідно до закону.

Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів за запитом відповідного органу державної податкової служби за місцезнаходженням земельної ділянки подають інформацію, необхідну для обчислення і справляння плати за землю. Порядок надання такої інформації регламентується Постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2006 р. № 1066 «Про затвердження Порядку взаємодії органів виконавчої влади щодо обміну інформацією, необхідною для обчислення і справляння плати за землю»³².

Суб’єктами інформаційного обміну є:

1) на центральному рівні — Державна податкова адміністрація, Держкомзем, Фонд державного майна та Міністерство фінансів України;

2) на регіональному рівні:

обласні державні податкові адміністрації, Рескомзем Автономної Республіки Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські головні управління земельних ресурсів та регіональні відділення Фонду державного майна;

районні державні податкові інспекції, відділи земельних ресурсів Держкомзему, регіональні відділення та представництва Фонду державного майна.

Як вже було зазначено на початку розгляду цього податку плата за землю — це загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності — обов’язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Отже, ст. 288 ПК присвячена орендній платі за земельні ділянки державної і комунальної власності як формі справляння плати за землю.

Підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Згідно зі ст. 13 Закону України від 06.10.1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі»³³ договір оренди землі — це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Типова форма договору оренди землі затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.2004 р. № 220. Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути засвідчений нотаріально. Укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування — орендодавця. Рішення щодо укладення такого договору приймається у порядку, передбаченому Земельним кодексом України (2768-14), або за результатами аукціону.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які укладають договори оренди землі, повинні до 1 лютого подавати органу державної податкової служби за місцезнаходженням земельної ділянки переліки орендарів, з якими укладено договори оренди землі на поточний рік, та інформувати відповідний орган державної податкової служби про укладення нових, внесення змін до існуючих договорів оренди землі та їх розірвання до 1 числа місяця, що настає за місяцем, у якому відбулися зазначені зміни.

Пунктами 288.2, 288.3 статті 288 визначаються платник орендної плати і об’єкт оподаткування. Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою³⁴.

Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) та орендарем і має певні обмеження.

Однак є певні застереження щодо річної суми платежу:

ця сума не може бути меншою:

для земель сільськогосподарського призначення — розміру земельного податку;

для інших категорій земель — трикратного розміру земельного податку;

ця сума не може перевищувати:

для земельних ділянок, наданих для розміщення, будівництва, обслуговування та експлуатації об’єктів енергетики, які виробляють електричну енергію з відновлюваних джерел енергії, включаючи технологічну інфраструктуру таких об’єктів (виробничі приміщення, бази, розподільчі пункти (пристрої), електричні підстанції, електричні мережі), — 3 відсотки нормативної грошової оцінки. Законодавча регламентація порядку розміщення, будівництва, обслуговування та експлуатації об’єктів енергетики, які виробляють електричну енергію з відновлюваних джерел енергії, здійснюється Законом України «Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об’єктів»³⁵;

для інших земельних ділянок, наданих в оренду, — 12 відсотків нормативної грошової оцінки. Про нормативну грошову оцінку земель див. коментар до ст. 271 Податкового кодексу України;

може бути більшою граничного розміру орендної плати, ніж зазначений у підп. 288.5.2 коментованої статті, у разі визначення орендаря на конкурентних засадах, тобто за результатами аукціону.