18.Неоплатонізм.

Неоплатоні́зм — ідеалістичний напрям античної філософії III-VI ст., що з'єднує і систематизує елементи філософії Платона, Аристотеля та східної філософії. Найбільш відомим і значним виразником ідей неоплатонізму є Плотін. Ідеалістична теорія ідей Платона прийняла в неоплатонізмі форму вчення про еманації (випромінювання) матеріального світу з духовного першоджерела.

Розбудова Римської імперії супроводжувалася дуже сильними змінами у свідомості людей того часу. Посилювалося тяжіння до суто релігійного способу самоусвідомлення. Це відобразилося на філософії III—IV ст. н. е., яка дедалі більше набувала рис теософського вчення.

Неоплатонізм виник в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін, Порфирій, Прокл — найбільш відомі представники цього завершального в античній філософії напряму думки.

Неоплатоніки конструювали вчення про ієрархічність будови Дійсності. Основою буття є божественне (але безособове, на відміну від прийнятого у християнстві). «Єдине» як остання підстава існування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому питання про походження всього замінюється в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого. В цьому розумінні «Єдине» шляхом поступового послаблення в низхідному порядку обумовлює «розум», потім «душу», «Космос», «матерію» (під якою, як і у Платона, розуміється небуття). Чуттєвий світ у неоплатоніків — це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний. Душа людини неречовинна, безтілесна, вона пов'язана не тільки з тілом, а й з божественною душею. Мета земного життя — звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступного після смерті злиття з божеством. Саме в неоплатонізмі вперше проводиться ідея тріадичного, низхідного розвитку будь-якого предмета, навіть Бога. Це перебування в собі — вихід з себе — повернення в себе. Найбільш детально цю ідею опрацював Прокл, тому його визнано християнською церквою святим.

Ідеї неоплатонізму про існування ідеального світу, про втілення ідеї в матерію, про безсмертя душі, про пантеїстичний зв'язок божественного та світського не загинули разом з розпадом античного суспільства. Вони мали значний вплив на християнську теософію Середньовіччя (Пліфон) та на філософію доби Відродження і Нового часу.

19.Загальна характеристика філософії та світоглядних орієнтирів класичного періоду.

Класична грецька філософія (середина V - кінець IV ст. до н. э.). На цей час доводиться діяльність видатних філософів античності : Демокрита, Сократа, Платона, Арістотеля. Воно відмічене також появою філософських навчань софістів і "сократических шкіл" : мегариков, киников, киренаиков. Головною особливістю цього періоду є значне збагачення філософської проблематики і пов'язана з цим спеціалізація раніше єдиного, нерозчленованого знання за рахунок уваги, що посилилася, до этико-антропологическим і соціально-політичних питань, до філософії людини, держави і права, що вже давно стало загальним місцем при характеристиці філософії цього періоду. У витоків перенесення акценту з натурфилософских досліджень на антропологічні і політико-юридичні стояли софісти і Сократ. Ця тенденція знайшла своє продовження в появі цілої серії спеціальних творів Платона ("Держава", "Закони", "Політик") і Арістотеля ("Політика" і декілька "Этик"). Почалася також розробка логико-онтологических і психо-гносеологических проблем, здійснена знову ж таки в працях Платона ("Теэтет", "Софіст", "Парменид") і Арістотеля ("Фізика", "Метафізики", "Категорії", "Про душу"). Вони заклали основи філософської проблематики і категоріального апарату філософії, досліджуючи поняття буття і небуття, руху і спокою, тотожного і іншого, єдиного і багато чого, матерії і форми, можливості і дійсності, необхідності і випадковості і мн.др.