11. Сократ.

У центрі філософії Сократа — людина, але вона ним розглядається насамперед як моральна істота, тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Головним предметом бесід Сократа були питанняетики — питання про те, як треба жити. Його мета — виховати в своїх учнях філософів. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Він виходив із фалесівського «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю». Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, вчинки, і в цьому полягає основне завдання філософії.

Сократ вважав: філософія збагачує людей, припускаючи, що правильні дії виходять із правильних знань, а чеснотам можна навчити. Намагався обґрунтувати моральність розумом, що ставило під сумнів святість традиційних норм. Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Головним завданням філософії він вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду. Вважав зайвим і неможливим вивчення природи і пояснення природних явищ. За Сократом, світ — творіння божества.

На відміну від попередніх йому матеріалістів, які шукали відповіді на питання, що стосуються людини, перш за все, в її ставленні до природи, Сократ підкреслював значення совісті, внутрішнього голосу, який він називав даймоніон і який був гарантією осягнення людиною істини. Даймоніон — не суб'єктивний елемент, він має божественне походження. Згідно з Сократом, за допомогоюдаймоніону боги виділяють людину і повідомляють сенс всьому у всесвіті. Сократ вважає людину метою всього у світі. Він відкидає натурфілософію з її причинно-наслідковими зв'язками. Сократ протиставляє їй телеологію (концепція доцільності), яка тісно пов'язана з його етичними принципами.

У бесідах і дискусіях Сократ звертав основну увагу на пізнання сутності чесноти. Для Сократа мораль зливається зі знанням. Справжня моральність, за Сократом, — це знання того, що є благо і прекрасне і разом з тим, корисне для людини, що допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя. Чесноти, тобто пізнання того, що є благо, можуть досягти лише «шляхетні люди»

Основними чеснотами Сократ вважає стриманість, мужність, справедливість. Ці чесноти людина набуває шляхом пізнання і самопізнання. Чесноти, а також моральні норми і закони, засновані на них, Сократ вважав вічними і незмінними.

Своє мистецтво пізнання правди Сократ називав мистецтвом допомоги народженню — маєвтика (тут дослідники проводять паралель із тим, що мати Сократа була повитухою, жінкою, що допомагаєнародженню). Мета маєвтики — всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення поняття; знаходження істини шляхом постановки питань, відповідаючи на які відповідач сам знаходить, «повиває» істину, обговорювану з установками того, хто намагається.

Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно, Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання. За допомогою сугестивних питань він деморалізує свого опонента, показуючи йому, що той нічого не знає («сократівська іронія»), для того, щоб побудувати наново його світогляд, який останній змушений визнавати вже без заперечень.

Головною метою методу Сократа було виявити моральну основу окремих випадків людської поведінки. Досягненню цієї мети служила специфічна індукція. Вона повинна була на основі виявлення загальних рис різних випадків людської поведінки показати те спільне, яке можна було б вважати загальною моральною основою людської поведінки. Загальне, отримане за допомогою індукції, фіксувалося дефініцією. Дефініцію слід було піддати новій іронії з метою виявлення суперечностей, а потім за допомогою маєвтики та індукції сформулювати нову дефініцію. Дефініція у Сократа служить понятійному впорядкуванням досягнутого знання, його видів і родів та їх взаємовідносин. Прагнення постійно виявляти суперечності у [твердження]х, зіштовхувати їх і таким шляхом приходити до нового знання є джерелом розвитку суб'єктивної діалектики. Саме тому метод Сократа був сприйнятий і розроблений Платоном і Гегелем. Діалектика — метод питання та відповіді — не є сократівським винаходом, її винайшов Зенон Елейський. Проте Сократ суттєво розвиває діалектичний підхід всебічного розгляду предмету. Цікаво провести паралелі між Сократом та Рене Декартом, оскільки обидва вони стоять у витоках хвиль розвитку філософії. Обидва вони піддають все те критиці, що не можна логічно обґрунтувати, для того, щоб вибудувати світ за новими принципами, на нових засадах.

Античні філософи до Сократа називаються досократиками.

12. Сократичні школи: загальна характеристика.

На початку 4 століття до н. е. деякі учні Сократа заснували власні філософські школи, які отримали назву сократівських, або сократичних. Серед них найбільш відомі: мегарська школа, елідо-еретрійська школа, Кіренаїки, а також школа кініків. Перші три отримали свою назву за містом, де жили засновники шкіл, остання — за прізвиськом «пес», яке отримав її представник Діоген із Синопу (не плутати з Діогеном із Аполонії). Кожна з цих шкіл по-своєму розглядала поставлені Сократом питання про можливість пізнання, про предмет загальних понять, про цілі практичної діяльності, про вище благо. Школи часто виступали один проти одного і проти інших учнів Сократа (наприклад, Платона Ксенофонта). Філософські відмінності були досить великі, у той час як мегарська і елідо-еретрійська школи тяжіли до ідеалізму, у кініків домінує матеріалістичнаорієнтація, а Кіренаїки чітко проводять атеїстичну лінію.

Мегарська школа — одна із сократівський шкіл давньогрецької філософії (4 століття до н. е.), еклектично поєднувала ідеї Сократа, елейскої школи і софістів.

Засновником її був Евклід з Мегари, до неї належали: Евбулід з Мілету, Фрасімах, Діодор Крон, Стілпон з Мегари та інші.

Погляди

Тяжіючи до вчення елейскої школи про абсолютне єдине, мегарці, за прикладом Сократа, вперше іменують це єдиний благом, складаючи, таким чином, паралель аналогічного вчення Платона. У своєму визнанні нерозчленого Єдиного і запереченні чуттєвої множинності мегарська школа слідувала також Зенону Елейскому. Через силу своєї тенденції до діалектичних міркувань вона отримала назвуеристичної школи.

Деякі з традиційних логічних софізмів (або парадоксів, наприклад «Брехун», «Купа») сходять до Евбуліда і Діодора Крона. Стілпон, наблизившись до кініків, створив (за свідченням Сенеки) термін«апатія» для позначення осі принципу своєї етики.

Для історичного положення мегарської школи характерно, що в неї запозичили свої принципи як кінічно налаштовані стоїки (засновник стоїцизму Зенон із Кітіона був учнем Стілпона), так і скептикиПіррон і Тімон.

Елі́до-еретрі́йська шко́ла — одна з сократичних шкіл, що існувала протягом 4—3 століття до н. е. Заснована учнем Сократа Федоном в Еліді, згодом Менедем перевів її в Еретрію (звідси назва). Інші представники школи — Анхіпіл та Асклепіад Фліунтський. Оригінальних творів цієї школи не збереглося.

Відомості

Про неї відомо, головним чином, з праць Ціцерона та Діогена Лаертського. За філософським спрямуванням елідо-еретрійська школа близька до мегарської школи.

Елідо-еретрійці займалися переважно питаннями діалектики, а також етики. Один з головних представників школи Менедем, виходячи з положення про єдине й незмінне буття, твердив, ніби всі різноманітні доброчесності єдині за своєю основою і зводяться до добра, яке і є цим єдиним буттям. Добро, на думку Менедема, є осяжною розумом істиною. Менедемові також приписують погляд, ніби загальні властивості речей самостійно не існують, а виявляються в окремих конкретних речах.

Кіреніїки — представники кіренської філософської школи у Стародавній Греції, яка була заснована Арістіппом з Кірени, його послідовники — Арет і Арістіпп-молодший, потім Феодор, Гегесій, Аннікерід.

Ця школа розвинула принципи Сократа у напрямку послідовного гедонізму. Засновник школи Арістіпп, дотримуючись Протагора, учив, що відчуття нічого не говорять про предмети зовнішнього світу, а відповідають тільки нашим душевним рухам і тому завжди правдиві. Оскільки немає будь-якого зовнішнього критерію для оцінки душевних рухів або думки, які є сутністю троякого роду: задоволення, незадоволення і байдужий стан, то місце поняття «благо», центрального поняття сократівської етики, займає задоволення.

Насолода виступає, таким чином, як мета людського життя, що ріднить кіренську школу з епікуреїзмом. Послідовне проведення принципу індивідуального задоволення або зближує кіреніїків з кініками, або веде до висновку, що гедоністичний ідеал нездійснений у людському житті, а тому можна прагнути лише до відсутності страждань, тобто до смерті (Гегесій). У Аннікеріда, в його високій оцінці почуття дружби, патріотичного та родинного почуття, вже намічається вихід за рамки гедонізму кіренської школи і перехід до епікурейського вчення.

Кі́ніки (грец. κῠνικοί від грец. κῠνός «собака» і/або грец. Κῠνόσαργες Кіносарг, пагорб у Афінах; лат. Cynici циніки), також кінізм — одна з найбільш відомих і значних давньогрецьких сократівськихфілософських шкіл 4 століття до н. е.

В основному вивчали етичні проблеми і їх вплив на суспільство, ігноруючи вивчення теорії пізнання і розвитку суспільства. Кініки були послідовниками Антісфена. Виражали настрої демократичнихпрошарків сучасного їм рабовласницького суспільства. Основою щастя і благодаті вони вважали нехтування суспільних норм, відмову від багатства, слави, усіх чутєєвих задоволень, досягнення незалежності і внутрішньої свободи особистості.