Право на керування транспортними засобами конституційні аспекти

Порушення прав людини, на жаль, мають місце в багатьох сферах нашого життя - від кримінального судочинства до сфери підприємницької діяльності. При цьому сумну “пальму першості” слід віддати правопорушенням у сфері дорожнього руху та керування транспортними засобами. У цій сфері існує багато проблем. По-перше, незадовільною є робота правозастосовчих органів (зокрема, встановлення обставин ДТП, розгляд цивільно-правових спорів щодо відшкодування шкоди або заборони експлуатації транспортних засобів тощо), яка не є “привілеєм” саме сфери “дорожнього права”. По-друге, ряд чинних нормативних актів, у т.ч. , на жаль, і законів, істотно порушують основні права громадян. Ситуація погіршується ще й тим, що правозастосовчі органи з ентузіазмом застосовують такі нормативні акти, замість того, щоб передусім оцінювати їх на відповідність Конституції України. Прикладом цього є позиція Верховного Суду України щодо категоричної заборони експлуатації автомобілів із “перебитими” номерами агрегатів. Зазначимо, що у вичерпному переліку підстав такої заборони, які передбачає ст. 37 Закону України “Про дорожній рух” від 30 червня 1993 р. № 3353-XII (далі – Закон про дорожній рух), така підстава відсутня. Ототожнювати ж “перебиття” номерів з їх невідповідністю записам у реєстраційних документах не можна, якщо нові номери зазначені в них вірно. Тож, заборона експлуатації такого транспортного засобу грубо порушує права його власника. При цьому досить часто такі транспортні засоби не є викраденими, тому володіння ними власником є правомірним. Усе це є загальновідомим. Але мало хто з юристів замислювався над тим, що існуючі норми права, по суті, спричиняють масові порушення прав людини ще на етапі допуску до керування транспортними засобами, а також позбавлення права керування ним.

Чому ми сідаємо за кермо ?

Саме з цього запитання і слід починати правовий аналіз правовідносин, які виникають у сфері допуску до керування транспортними засобами. Це абсолютно необхідно, адже інакше неможливо встановити, що ж таке керування транспортним засобом: право, хіба що не природне, кожної особи чи, навпаки, якийсь привілей? Складається враження, що саме останньої точки зору дотримується більшість працівників, які працюють у сфері безпеки руху, зокрема, посадових осіб органів ДАІ. Цікаво, що така точка зору не є суто вітчизняним (точніше, радянським – в умовах вкрай малої, за світовими масштабами, кількості автомобілів, передусім, приватних) винаходом. Аналогічної точки зору дотримується відомий американський автопромисловець Лі Якокка. Відстоюючи обов’язковість застосування пасків безпеки, він пише: “Я вважаю, що настав час внести у посвідчення на право керування автомобілем ще один рядок: “Недійсне без пасків безпеки”. Хай мене вибачать, але я не виявив у конституції країни статті, яка стверджує, що водіння автомобіля являє собою невід’ємне право громадянина. А не виявив я цієї статті тому, що такого права не існує Водіння автомобіля – це привілей. І, як усі привілеї, він обумовлений деякими обов’язками”. (Якокка Ли. Карьера менеджера. – М., Прогресс, 1991. – с.323). Дійсно, особа може керувати автомобілем або у випадку, коли цей автомобіль є її власністю (або власністю іншої особи, яка передала їй керування), або у випадку виконання роботи водія за наймом. Тобто, керуючи автомобілем, особа реалізує або право власності на транспортний засіб, або свої трудові права. Ці права є, без сумніву, конституційними. І саме з цього слід виходити, вирішуючи питання про право на керування транспортними засобами.