19.Наступ Польщі на українські землі. Утворення Речі Посполитої.

Як Ви вже знаєте, після смерті у 1340 році останнього галицько-волинського князя Юрія ІІ Болеслава, між Польщею і Литвою розпочалася боротьба за українські землі.

Проте з кінця XIV ст. ряд зовнішніх і внутрішніх обставин спонукали ці держави до об’єднання, яке відбувалося нерівномірно (остаточне, здавалося б, об’єднання держав змінювалося їх політичною самостійністю) до середини XVI століття. У цьому об’єднанні виділяють два основних етапи – Кревська унія 1385 року, яка започаткувала об’єднання Литви і Польщі, і Люблінська унія 1569 року, яка завершила їх об’єднання в одну державу – Річ Посполиту.

I етап. Кревська унія 1385 р.

Прагнення Литви і Польщі об'єднати зусилля перед небезпекою з боку могутнього Тевтонського ордену, який панував на Балтійському узбережжі, з боку Московського князівства, авторитет якого зростав після перемоги над татарами в Куликовській битві 1380 р., з боку Кримського ханства (виділилося у 1443 р. із складу Золотої Орди, з 1475 р. визнало залежність від Османської імперії).

Пошуки великим князем литовським Ягайлом (1377–1392) союзника для зміцнення свого становища. Ягайло, молодший син Ольгерда, зайнявши великокнязівський престол всупереч принципам родового старшинства, опинився у скрутній ситуації. Проти нього виступили старші Ольгердовичі і кузен Вітовт.

Це була шлюбна унія - литовський князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і був проголошений польським королем; внаслідок цього припинялися сутички між Польщею і Великим князівством Литовським, а їх збройні сили об'єднувалися. Унією передбачалося приєднання Великого князівства Литовського до Польщі. Проте, у результаті прагнення литовської верхівки до політичної самостійності, Литва фактично залишилася окремою державою, влада в якій безпосередньо належала кузену Ягайла – князю Вітовту (1392‑1430).

За умовами унії Литва прийняла католицтво.

Позитивні - об'єднання зусиль двох держав допомогло розгромити Тевтонський орден і зупинити просування німців у слов'янські землі (битва при Грюнвальді 1410 р.).

Негативні - посилювався вплив поляків в Україні, почалося насильницьке насадження католицтва. Польща прагнула повністю підкорити Велике князівство Литовське.

Більшість українських князівств відмовилася визнати Кревську унію. Відбувся спалах визвольного руху, спрямованого проти польської експансії та централізаторської політики литовських великих князів. Частина української знаті звернулася за допомогою до Москви. Проте визвольний рух було придушено. Упродовж 1392–1395 р.р. Вітовт відібрав у повсталих князів удільні князівства і передав їх своїм прибічникам.

Спалахи визвольного руху не припинялися і в подальшому.

Так, національне забарвлення мала боротьба литовського князя Свидригайла, який спирався на українську знать, проти польського короля і великого князя литовського. Як наслідок, було забезпечено на деякий час статус удільних земель за Волинню та Київщиною.

Успіх визвольного руху в українських землях упродовж кінця XIV – XVI століть залежав від того, які сили візьмуть гору: сили української опозиції чи сили литовсько-польської унії. Зрозуміло, що у геополітичних умовах того часу Україна не могла успішно протистояти двом могутнім державам і всі спроби української еліти до самостійності були приречені на поразку. Але ж завдяки саме цій боротьбі патріотичних сил були збережені традиції державності в українських землях і стало можливим формування ідеології періоду козаччини.

II етап. Люблінська унія 1569 р.

Велике князівство Литовське поступово занепадало. Внаслідок Лівонської війни з Московщиною (1558–1583 рр.) воно опинилося на межі воєнної катастрофи і змушене було підти на поступки Польщі, яка настирливо добивалася приєднання Литви.

Польща і Литва об'єднувалися в одну державу - Річ Посполиту з єдиним королем, сеймом, грошовою системою, законами, католицтвом як державною релігією. Литовське князівство отримало статус автономії. Всі українські землі, що раніше належали Литві, переходили під владу безпосередньо Польщі.

Українські землі, на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній, соціально-правовій системі нової держави.

На українську територію поширювалися через Польщу нові форми соціального та правового життя, у тому числі принципи корпоративної організації суспільства, шляхетської демократії, міського самоврядування тощо.

Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури, наслідком чого стала стрімка полонізація української шляхти.

Втягнення України до міжнародної системи економічного життя призвело до остаточного закріпачення селян, постійного зростання експлуатації підневільного населення, зосередження торгівлі в руках шляхти.

Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади; у містах православні українці усувалися від участі в самоуправлінні, українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі і т.д.).

В установах панувала тільки польська мова та латинь, як мова освіти, судочинства, діловодства.

У 1596 р. в Бресті була проголошена церковна унія - об'єднання православної і католицької церков в одну - уніатську церкву (греко-католицьку). Уніатська церква зберігала слов'янську мову та православні обряди, але визнавала догмати католицької церкви і переходила під владу Папи римського. Існування православної церкви в Речі Посполитій було заборонено.

Проти церковної унії виступили народні маси, частина знаті на чолі з князем Василем Костянтином Острозьким (1527-1608), братства (громадські організації українських міщан, створені для захисту українських національно-релігійних інтересів). Це змусило Польщу в 1632 р. знову дозволити легальне існування православної церкви.

20.Соціально-економічні та політичні передумови виникнення українського козацтва. Реєстрове козацтво.

Слово "козак" - тюркського походження і означає "вільна людина", "вартовий", "воїн".

Перші письмові згадки про українських козаків зустрічаються за 1492 рік. Але різке зростання чисельності козацтва припадає на XVI століття.

Козацтво виникло в південноукраїнських землях - від середнього Подніпров'я і майже до Дністра (південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля). Ці землі називалися Диким полем: після нашестя монголо-татар, а потім, внаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюділи і залишалися незаселеними. Центром козацтва стало Запоріжжя - степи за порогами Дніпра.

Наявність в українському суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне становище між незаможною шляхтою та селянством.

Посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства. Селяни та міщани тікали від феодальних повинностей та державних податків.

Постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татарських орд.

В окремих випадках – організуюча роль місцевих, прикордонних землевласників і урядовців.

Козацтво поповнювалося вихідцями із різних верств населення: селян, міщан, шляхти.

Козаки користувалися господарськими угіддями, займалися промислами, брали участь у самоуправлінні. Для оборони від турецько-татарської агресії козаки об'єднувалися у військові загони. Вони і самі завдавали ударів татарам та туркам: спускаючись по Дніпру на своїх великих човнах – "чайках", нападали на татарські гарнізони, турецькі галери, фортеці.

Основна маса козаків поповнювалася за рахунок українців, були серед них і білоруси, росіяни, молдавани. Траплялися поляки, татари, серби, німці, французи, італійці, іспанці, представники інших етносів, проте такі випадки мали поодинокий характер. І тому оцінки етнічного складу козацтва як інтернаціонального є неточними. Козацький край, за висловом сучасного історика Борисенка В.Й., був “національним оазисом серед українських земель, які дедалі більше полонізувалися і втрачали національні риси”.