Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
kursova_po_kriminalnolmu.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
18.11.2018
Размер:
199.68 Кб
Скачать

45

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………...3

  1. Поняття і значення суб’єктивної сторони злочину……………………..5

1.1. Вина, її форми та ступінь.…………………………………...…………6

1.2. Мотив, мета та емоційний стан……………………………………...12

  1. Поняття і види умислу…………………………………………………….17

2.1. Прямий умисел………………………………………………………...18

2.2. Непрямий умисел……………………………………………………...20

2.3. Особливості умислу в злочинах з формальним складом…………22

2.4. Інші види умислу………………………………………………………23

  1. Необережність та її види…………………………………………………..26

3.1. Злочинна самовпевненість…………………………………………...27

3.2. Злочинна недбалість…………………………………………………..31

  1. Помилка та її значення для кримінальної відповідальності…………36

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………41

Список використаних джерел…………………………………………….43

ВСТУП

Сучасне кримінальне право України виходить з того, що найважливіший принцип винної відповідальності є необхідною умовою правильної соціально-правової оцінки людської поведінки.

Будучи важливим і самостійним елементом складу злочину, ознаки суб'єктивної сторони служать одними з підстав кримінальної відповідальності, істотно впливають на суспільну небезпеку і, отже, правову оцінку скоєного, виступають чинниками розмежування різних злочинів у процесі їх кваліфікації, впливають на індивідуалізацію відповідальності і покарання. Вони враховуються в якості умов застосування практично всіх кримінально-правових інститутів Загальної частини, беруться до уваги при вирішенні інших актуальних питань кримінально-правової теорії та практики застосування.

Дійсно, якщо існують особливості об'єктивної дійсності, то вони ж повинні бути адекватно відображені в процесі суб'єктивного пізнання.

Злочин як суспільно небезпечне діяння відбувається при взаємній обумовленості об'єктивних і суб'єктивних ознак. До числа перших відносяться об'єкт і об'єктивна сторона, до числа друге - суб'єкт і суб'єктивна сторона. Спільним для названих ознак є те, що вони з різних сторін характеризують одне і те ж соціальне явище (злочин).

На відміну від об'єктивної, суб'єктивна сторона відображає внутрішні процеси, що відбуваються у свідомій і вольовій сферах особи, що здійснює або підготовлюваного вчинити злочин. У реальному житті обидві сторони злочину існують нерозривно, обумовлюючи саме діяння, в одному місці, в один час, вчинені однією і тією ж особою. Однак при теоретичному аналізі представляється можливим розглянути об'єктивну і суб'єктивну сторони злочинного діяння окремо, не забуваючи при цьому про їх внутрішню єдність.

Таким чином, дослідження вмісту суб'єктивної сторони: форми вини, змісту і спрямованості умислу, мотивів і цілей злочину має значення і для обґрунтування кримінальної відповідальності, і для кваліфікації злочину, і для призначення покарання.

Це зумовило актуальність зазначеної теми дослідження. Основною метою курсової роботи є теоретичне опрацювання концептуальних положень вчення про суб’єктивну сторону злочину та його практичне застосування.

В інтересах досягнення поставленої мети, в процесі дослідження автор передбачає вирішити такі основні пошукові завдання:

- визначити поняття і значення суб’єктивної сторони злочину;

- проаналізувати поняття і види умислу;

- дослідити необережність та її види;

- розглянути помилку та її значення для кримінальної відповідальності.

О

3

б’єктом дослідження є суб’єктивна сторона злочину. Предметом дослідження є положення чинного та вже скасованого законодавства України, а також практика їх застосування, наукова й навчальна література.

Проблеми суб’єктивної сторони злочину розглядались багатьма науковцями. Ці питання висвітлено у роботах відомих дослідників, зокрема  Н.Ф.Антонова, Ю.В.Александрова, П.П.Андрушко, М.І.Бажанова, Ю. В. Бауліна, Ф.Г.Бурчака, Н.В.Володько, М.О.Гуторової, Н.А.Коржанского, В.А.Клименко, В.Н.Куца, П.С.Матишевського, Н.І.Мельника, В.В.Сташиса, Є.Л.Стрельцова, В.Я.Тація, С.С.Яценка та багатьох інших.

Методологічною основою дослідження стануть загальнонаукові та спеціальні юридичні методи пізнання правових явищ, зокрема: формально-юридичний, структурно-системний, порівняльний, метод моделювання, статистичний, аналізу та синтезу тощо.

1. Поняття і значення суб’єктивної сторони злочину.

Суб’єктивна сторона створює психологічний, тобто суб’єктивний зміст злочину, тому є його внутрішньою, у зіставленні з об’єктивною, стороною.

Якщо об’єктивна сторона складу злочину становить його фактичний зміст і може бути безпосередньо сприйнята особами, які перебувають на місці злочину під час його вчинення, а наслідки злочину можуть сприйматися і після його вчинення, то суб’єктивна сторона безпосередньому сприйняттю людьми піддана бути не може. Адже, це процеси, які відбуваються у психіці винного й об’єктивне їх визначення можливе тільки завдяки дослідженню об’єктивної сторони складу злочину й інших ознак, які входять до складу злочину.

Отже, суб'єктивна сторона злочину — це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображає ставлення її свідомості та волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків [5, с. 159].

Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки: вина, мотив та мета вчинення злочину. Вони тісно пов'язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному випадку вчинення злочину є різними. Вина особи — це основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину.

У статті 62 Конституції України закріплено важливий принцип, відповідно до якого кримінальна відповідальність настає лише тоді, коли буде доведено вину особи у вчиненні злочину. Це конституційне положення втілено в Кримінальному Кодексі України. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 2 ст. 2 КК). Законодавче закріплення цього положення є важливою гарантією додержання законності в діяльності правоохоронних органів і суду.

1.1. Вина, її форми та ступінь.

Положення ст. 2 Кримінального Кодексу дістали своє подальше закріплення в ст. 23 Кримінального Кодексу, де вперше в нашому законодавстві наведено загальне визначення поняття вини — в статтях 24 і 25, що визначають поняття умислу та необережності та називають їх види. Докладніше ознаки суб'єктивної сторони конкретизуються в нормах Особливої частини Кримінального Кодексу. Це свідчить про недопустимість у нашому праві об'єктивного ставлення у провину, тобто відповідальності особи за вчинене суспільно небезпечне діяння і його наслідки без встановлення вини. Таким чином, чинне законодавство України закріплює форми вини і вказує на те, що їх конкретний прояв можливий лише у вчиненні суспільно небезпечного діяння. Отже, вина — це не тільки обов'язкова ознака суб'єктивної сторони, а й передумова кримінальної відповідальності та покарання.

Питанню вини в теорії вітчизняного кримінального права завжди приділялась велика увага.

В. Д. Спасович, ототожнюючи вину з суб'єктивною стороною злочину, вказував на значні труднощі у її вивченні, оскільки «1) ...наблюдательные средства весьма недостаточны и приговор наш о том, что происходило в душе преступника, прежде чем он начал совершение преступления, основан будет всегда на одних только предположениях более или менее вероятных; 2) потому что в жизни нет крутых переходов от невинности к вине и между различными ступенями вины; между тем однако, где жизнь представляет нечто цельное, где сливаются цвета и оттенки, там ум наш должен проводить возможно резкие грани, которые могут быть только приблизительно верны и которые каждый век проводит иначе, по своему, по мере накопления казусов, опытов, наблюдений; по мере того как осознано будет, что явления жизни не умещаются в придуманных наукой формах и рамках». І далі: «...В субъективной стороне преступления или в вине мы можем различать два главных оттенка: неосторожность и умысел».

Л. Є. Владимиров визначав внутрішню сторону злочину (суб'єктивну сторону.- П. Ф.) як «виновность (преступную волю)». Він першим назвав умисел і необережність формами винності (dolus et culpa).

О. Ф. Кістяківський наголошував, що «отношение воли субъекта к совершенному им действию и его последствию есть ...существенно-необходимый признак преступления».

Аналізуючи умови кримінальної відповідальності, М. С. Таганцев зазначав, що «одного факта посягательства на норму, одного причиненного вреда или опасности для правоохранеиного интереса, недостаточно для привлечения учинившего его к уголовной ответственности; современное право, за малыми изъятиями, требует, чтобы это посягательство, эта правонарушающая деятельность, являлись воплощениями вины» [9, с. 121].

Перші, звичайно досить обмежені спроби диференціації злочинів залежно від форми вини зустрічаються ще в «Руській правді», яка розрізняла вбивство умисне - вбивство при вчиненні розбою, яке вважалось чи не найтяжчим злочином (ст. 3), від убивства випадкового, «в ссоре или на пиру» (ст. б).

Все більшого значення при визначенні кримінальної відповідальності набувають питання визначення форми вини при вчиненні злочину в епоху «Судебников» (XV-XVI ст.).

«Соборное Уложение» царя Олексія Михайловича 1649 р. вже детально відрізняє вину умисну і вину необережну, пов'язуючи з наявністю тої чи іншої її форми у діях винного кримінальну відповідальність.

«Артикул воинский» Петра І визначав такі форми вини - умисну «в сердцах, в намерении» (арт. 24, арт. 144 та ін.) і необережну «без упрямства, злости и умыслу» (арт. 28 та ін.).

Подальше кримінальне законодавство Російської імперії продовжувало диференційований підхід до оцінки суспільної небезпечності залежно від форми вини, яка характеризувала суб'єктивну сторону складу вчиненого злочину.

Кримінальне законодавство СРСР і союзних республік було побудовано на тих самих засадах.

Вже «Руководящие начала» 1919 р. містили в ст. 12 вимогу врахування форми вини при постановленні вироку по кримінальній справі. Приміром, п. «в» вказаної статті вимагав розрізняти «совершено ли деяние в сознании причиненного вреда или по невежеству и несознательности», а п. «з» з'ясовувати «обнаружены ли совершающим деяние заранее обдуманное намерение, жестокость, злоба, коварство, хитрость или деяние совершено в состоянии запальчивости, по легкомыслию и небрежности». При цьому «Руководящие начала» не давали визначення форм вини.

Кримінальний кодекс РСФРР 1922 р. уперше нормативно визначив поняття умислу та необережності, зазначивши (ст. 11), що «Наказанию подлежат лишь те, которые а) действовали умышленно, то есть предвидели последствия своего деяния и их желали или сознательно допускали их наступление, или б) действовали неосторожно, то есть легкомысленно надеялись предотвратить последствия своих действий или же не предвидели их, хотя и должны были их предвидеть». Ці положення були в повному обсязі реципійовані Кримінальним Кодексом України 1922 р.

«Основные начала» 1924 р. встановлювали, що покарання застосовується лише до тих, хто «а) действуя умышленно, предвидели общественно опасный характер последствий своих действий, желали этих последствий или сознательно допускали их наступлениє, или б) действуя неосторожно, не предвидели последствий своих действий, хотя и должны были их предвидеть, или легкомысленно надеялись предотвратить таковые последствия» (ст. 6).

Кримінальний кодекс України 1927 р. у ст. 9 практично відтворив формулювання «Основных начал» 1924 р.

Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 p. та Кримінальний Кодекс України 1960 р. фактично підвели підсумок під багаторічними спробами нормативного формулювання змісту форм вини. Статті 8 та 9 Кримінального Кодексу закріпили:

«Стаття 8. Вчинення злочину умисно. Злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.

Стаття 9. Вчинення злочину з необережності. Злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була й могла їх передбачити».

Одночасно протягом практично всього XX ст. не припинялась дискусія щодо поняття змісту суб'єктивної сторони складу злочину.

Практично дискутувались дві точки зору, два основних підходи:

- поняття суб'єктивної сторони складу злочину й поняття вини у кримінальному праві збігаються, і вина по суті є суб'єктивною стороною складу злочину,

- суб'єктивна сторона складу злочину є більш змістовним поняттям, яке в тому числі включає в себе і вину.

Прихильники першої точки зору (А. А. Піонтковський, П. С. Дагель, Г. А. Крігер та ін.) прямо вказували, що «вина является субъективной стороной преступления, его психологическим содержанием». При цьому «мета», «мотив», «емоційний стан», які багатьма розглядаються як факультативні ознаки суб'єктивної сторони складу злочину, повинні на їх думку, оцінювались як «необходимые компоненты психического отношения

Прихильники другої точки зору, яка, до речі, домінує в науковій літературі, схильні вважати, що суб'єктивна сторона злочину є більш змістовним поняттям, і охоплює як вину, так і факультативні ознаки (мету, мотив та емоційний стан). Слід повністю погодитись з позицією авторів підручника «Кримінальне право України. Загальна частина», які наголошують: «Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки. Такими ознаками є вина, мотив та мета вчинення злочину. Вони тісно пов'язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному випадку вчинення злочину неоднакові. Вина особи - це основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину. Проте в багатьох злочинах суб'єктивна сторона потребує встановлення мотиву і мети, що є її факультативними ознаками

Такий підхід повністю базується на нормах чинного кримінального законодавства, зокрема, ст. 2 частини 1 та 2, ст. 23 Кримінального Кодексу України.

Загальне поняття вини вироблено наукою кримінального права і закріплено в Кримінальному Кодексі 2001 р. Згідно з ст. 23 Кримінального Кодексу вина — це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Вина як обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину нерозривно пов'язана з його об'єктивними ознаками, її зміст відображують об'єктивні ознаки злочину, що характеризують його об'єкт, предмет і об'єктивну сторону. Тому не існує абстрактної вини, відірваної від конкретного суспільно небезпечного діяння. Саме це діяння і становить предметний зміст вини, її матеріальне наповнення [7, с. 267].

Зміст вини — перший найбільш важливий елемент у понятті вини. Однак сам по собі зміст не дає повної характеристики вини. Для цього необхідно виділити та проаналізувати інші її елементи. Серед них важливе значення має соціальна сутність. Вина — категорія соціальна. Ця властивість вини виявляється у негативному чи зневажливому ставленні особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, до тих інтересів, соціальних благ, цінностей (суспільних відносин), що охороняються кримінальним законом. Тому вина особи у вчиненні суспільно небезпечного діяння оцінюється негативно й засуджується правом.

Важливе значення в понятті вини мають і такі її елементи, як форма і ступінь вини. Форми вини — це зазначені в кримінальному законі сполучення певних ознак свідомості та волі особи, що вчиняє суспільно небезпечне діяння. У сполученні таких ознак і відбивається психічне ставлення особи до діяння і його наслідків. Чинне кримінальне законодавство виділяє дві форми вини — умисел (ст. 24) і необережність (ст. 25). Це узагальнені законодавцем поняття, які лише в загальних рисах характеризують ставлення особи до того діяння, що вчиняється нею, та його наслідків. Умисел і необережність мають свої види. Умисел може бути прямим і непрямим, а необережність існує у вигляді злочинної самовпевненості (самонадіянності) та злочинної недбалості. Поза цими конкретними видами вини немає.

Ступінь вини — завершальний елемент поняття вини. Це оціночна, кількісна категорія. Вона багато в чому визначає тяжкість вчиненого діяння і небезпечність особи винного. Ступінь вини має практичне значення, оскільки реалізація кримінальної відповідальності та призначення конкретного покарання багато в чому залежать від того, з прямим чи непрямим умислом вчинено злочин, який вид умислу мав місце — заздалегідь обдуманий чи такий, що виник раптово, який вид необережності допустила особа і в чому це проявилося.

Отже, вина особи — це не тільки обов'язкова суб'єктивна ознака, а й важлива соціальна категорія, зміст якої визначають як характер і тяжкість злочинного діяння, так і сама його наявність як такого. Відомо, що свідомість і воля певною мірою визначені зовнішнім середовищем, його об'єктивними умовами, проте ця залежність не є фатальною. Вона не визначає цілком асоціальну поведінку особи. У цьому головну роль відіграють її свідомість і воля. Саме вони — основні важелі, що визначають характер і форму поведінки людини в кожному конкретному випадку.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]