Висновки

Українська культура періоду 18 - 19 століття розвивалась в суперечливих умовах. З одного боку можна відмітити меценатську діяльність багатьох гетьманів України цього періоду, зокрема І. Мазепи, Д. Апостола та інших. Їхня діяльність дала поштовх для розвитку багатьох галузей науки та культури. З  іншого - руйнівним чинником для української культури була великодержавницька політика російського царизму -  ліквідація посади гетьмана у 1764р., зруйнування Січі Катериною ІІ у 1775р., ліквідація територіально - адміністративного устрою Гетьманщини  у 1783 році., впровадження кріпосного права на Лівобережжі тощо. Але не дивлячись на це, 18 століття позначилося діяльністю таких відомих осіб як Г.Сковорода, відомого філософа України, Шеделя, Ковніра - відомих архітекторів, які створили визначні шедеври української барочної архітектури, Д.Туптала, Л.Мацієвича - відомих літераторів. Культура 18 століття заклала початок для розвитку справжньо української національної культури.

Для  культури  19 століття характерний подальший наступна українську культуру  русифікації - вона посилилась після польського повстання 1830 року, полягала в забороні вживання української мови, в забороні друкування та розповсюдження книжок українською. Русифікація торкнулася всіх сфер культурного життя України - від літератури і театру (було заборонено вистави українською) до архітектури. Але, я вважаю, саме 19 століття було найголовнішим періодом у розвитку української культури: саме в цей час відбувається формування української літературної мови (цьому поклав початок І.Котляревський), під впливом ідей товариств декабристів на Україні та програм "Кирило - Мифодїївського братства" відбувається формування національної ідеї українського народу, національної свідомості. Цьому сприяла діяльність та творчість видатного українського письменника, громадського та політичного діяча - Т.Г.Шевченка. Завдяки діяльності багатьох науковців відбувається становлення української науки.  Театр набуває рис національного театру дякуючи діяльності таких митців як І.Карпенко  - Карий,  С.С. Гулака - Артемовського, М.Кропивницького та інших. В   цей період були написані твори, які стали класикою української літератури.

Тобто, можна з впевненістю сказати, що цей період був періодом формування української нації, створив підґрунтя для національно - культурного відродження на початку 20 століття.

Література

Культура та побут населення України: Навч.посібник / В.І. Наулко, Л.Ф.Артюх, В.Ф.Горленко та ін. - 2 - е вид., доп. та перероб. - К.:Либідь, 1993. - 288с.; іл.

Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. - 2 -е вид./А.П.Пономарьов, Л.Ф.Артюх, Т.В.Косміна та ін. К.:Либідь, 1994.- 256с.;іл.

Історія України: у 2 т. Т. 2. Від середини XVIII століття до 1923 року./ Н. Полонська - Василенко. - 3 - тє вид. - К.:Либідь, 1995. - 608с.

За матеріалами: Освіта.ua

4 серпня 1991 р. Україна стала незалежною державою і з цього часу її культура розвивається в нових умовах.

Основою самовідтворення культури є освіта. Наприкінці XX ст. її зміст та форми суттєво відставали від основних тенденцій розвитку цивілізації. Гостра потреба кардинальних змін у сфері освіти зумовили проголошення в 1988 р. «Основних напрямків реформи загальноосвітньої і професійної школи». Нової моделі вітчизняної освіти потребувала поява на політичній карті світу незалежної України. Ця модель мала стати національно зорієнтованою, органічно уливаючися у загальносвітові процеси.

У листопаді 1993 р. Кабінет Міністрів затвердив програму «Освіта» («Україна XXI століття») щодо кардинальної реконструкції системи освіти, яка передбачала: децентралізацію управління освітою; диференціацію, гуманізацію, індивідуалізацію навчально-виховного процесу; безперервність освіти та варіативність навчальних планів та програм; переорієнтацію сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості й створення для цього відповідних умов у суспільстві.

Плановані зміни мали бути доволі масштабними, адже стосувалися понад 48 тис. закладів та установ, у яких навчалися майже 15 млн учнів та студентів. Збільшився акцент на звязок освіти з національною історією, культурою та традиціями; забезпечення свободи творчості педагогам-новаторам; урізноманітнення системи навчальних закладів. Для перспективного розвитку здібностей обдарованих дітей розгорнули свою роботу 236 гімназій, 208 ліцеїв, 26 колегіумів, 1040 навчально-виховних комплексів. Вже в середині 90-х років у системі вищої освіти виникло майже 500 недержавних навчальних закладів, 100 з яких були акредитовані, тобто вони отримали юридичний статус.

Велике значення приділяється приведенню у відповідність мови навчання в школах до етнічного складу населення. Якщо в 1991 р. українською мовою навчалися лише 49,3 % школярів, то через десять років - 67,4 %. Для задоволення мовних потреб представників інших національностей в Україні працюють 2,4 тис. шкіл з російською мовою навчання, 11 - з молдавською, 107 - румунською, 67 - угорською, 9 - кримськотатарською, 3 - польською, 2,3 тис. шкіл - з двома та трьома мовами навчання.

Але очікуваних кардинальних змін у системі освіти не відбулося. Більше того, як і все суспільство, освіта потрапила в зону глибокої кризи, що засвідчує: залишковий принцип фінансування (у 1992 р. частка консолідованого бюджету на розвиток освіти становила 12,6 %, у 1994 р. - лише 9,5 %); невідповідність матеріальної бази освіти оптимальним нормативам і потребам суспільства (у 1994/95 навчальному році школярі були забезпечені підручниками тільки на 40 %, технічними засобами навчання - лише на 7-10 %); падіння соціального престижу педагогічної діяльності; загострення кадрової проблеми (протягом 1994/95 навчального року із вузів пішло 7 тис. викладачів, більшість з них - кандидати та доктори наук).

Наприкінці 2000 р. процес реформування освіти в Україні вступив у нову фазу свого розвитку. На початку вересня було видано проект «Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи». Її поява обґрунтована тим, що інтеграція і глобалізація соціальних, економічних та культурних процесів, перспективи розвитку української держави потребують глибокого оновлення системи освіти. Суть змін становлять демократизація, індивідуалізація та прагматизація навчального процесу.

Складовою духовної культури є наука, потенціал якої в Україні порівняно високий. Загальна чисельність наукових кадрів у 1994 р. була вдвічі більшою, ніж у Франції, й становила майже 300 тис. осіб, з яких понад 80 тис. - доктори і кандидати наук. Важливим науковим центром є Академія наук України, яка у 1994 р. отримала статус національної (НАН України).

Проте негативні тенденції, які загострилися в останні десятиліття XX ст., визначають становище і на початку XXI cт. Серед них: постійне зниження витрат на науку; невпинне падіння рівня наукоємності валового внутрішнього продукту (протягом 1991-1999 рр. цей показник знизився в 2,2 рази); недостатня матеріальна база, обмежений доступ до новітньої наукової інформації; зниження ефективності функціонування наукових установ; внутрішній та зовнішній «відплив умів» (щороку внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломованих спеціалістів).

Суперечливі процеси спостерігаються також у літературі та мистецтві. Українській літературі вже повернено донедавна забуті й заборонені імена. Ознака суперечності - висока політизація суспільства. За цих обставин зростає роль пристрасного слова публіциста. Характерними рисами літературного процесу сьогодні є утвердження світоглядно-естетичного плюралізму; творчий пошук, що виявляє себе в розширенні жанрового і стильового спектра літератури; збереження і творче осмислення традицій. Суттєво впливає на розвиток літератури рівень книговидавництва. У червні 1997 р. було прийнято Закон України «Про видавничу справу», що створив засади юридичного унормування видавничої діяльності й передбачив державну підтримку видавничої справи.

Попри економічні негаразди розвивається національний театр, який намагається утвердитися в європейському культурному просторі. Це засвідчили гастролі Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка в Німеччині, Львівського академічного театру ім. М. Заньковецької - у Великобританії тощо. Традиційними стали зарубіжні гастролі колективів Національної опери, театрів опери та балету Донецька, Львова, Одеси, Харкова. Голоси вітчизняних оперних співаків А. Кочерги, А. Шкургана, В. Лукянець та інших зазвучали на найпрестижніших сценах Європи, а Донецьк став містом Міжнародного конкурсу артистів балету.

Складна ситуація у сфері кінематографа України. Ще десять років тому на державних кіностудіях знімалося до 50 повнометражних ігрових, 12 анімаційних і 500 короткометражних фільмів щороку. Нині порівняно з 1988 р. виробництво фільмів скоротилося в 20 разів. Попри те фільм «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Ільєнко) у 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди Каннського кінофестивалю. Фільми «Фучжоу» Ю. Ільєнка, «Астенічний синдром» К. Муратової мали значний резонанс на кінофестивалях.

Динамічні процеси відбуваються у сфері популярної української музики. Молоді виконавці дедалі впевненіше заявляють про себе на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Доля» (Чернівці), «Мелодія» (Львів), «Оберіг» (Луцьк), «Тарас Бульба» (Дубно) тощо.