2.4. Філософія Фоми Аквінського

Один з найвеличніших вчителів католицької Церкви св. Фома (Томас) Аквінський (1225 – 1274 рр.), засновник богословської системи томізму.

З 1252 року Фома розпочав самостійні богословські дослідження. Він взявся за насправді титанічну справу – створити цілісну систему теології, поєднавши християнську філософію, яка до цього була заснована в основному на вченні Платона та неоплатоніків, з раціоналістичною філософією Аристотеля, чиї трактати до того часу проникли до Європи і справили приголомшуюче враження на багатьох богословів-схоластів. На теологічні праці Фоми незабаром звернули увагу і у Ватикані. Папа Урбан IV розгледів у ньому людину здатну нарешті вирішити вже всім набридлу Суперечку про універсалії. За його дорученням Фома почав розробляти загальну теологічну систему католицизму, яка змогла б задовольнити більшу частину богословів.

Фома розділив людське мислення на наукове і теологічне. Наукове пізнання пояснює закономірності світу, спрямоване на ззовні, на зовнішні об’єкти і не займається внутрішнім світом людини. Останнім займається теологія, яка пізнає такі істини як Божественне Одкровення, Блага Звістка – все, що стосується області віри. Філософія може і має, на думку Фоми, розумно пояснювати істину віри, щоб спростовувати спрямовані проти віри аргументи. Фома Аквінський вважав філософію своєрідною раціоналістичною основою для ірраціональної теології. Його принцип: філософія є служницею теології. Але і роль Розуму у житті людини Фома Аквінський вважав дуже важливою. Розум є основна якість людської душі, з її допомогою людина може керувати своєю волею: хто проти розуму, той і проти людини.

У 1269 році папа направив Фому Аквінського до Парижського університету, де йому було доручено вирішити нарешті Суперечку про універсалії. Він створив серединну теорію, яка об’єднала в собі всі позиції: унверсалії існують і до речей (у Божественному розумі), і в речах (як суть речі), і після речей (як назва речі, яка з’являється у людському розумі при абстрагуванні від неї).

Фома Аквінський був другим, після Ансельма Кентерберійського, теологом, котрий намагався довести існування Бога. Він навів п’ять доказів, головним з яких є телеологічний доказ: все, навіть те, що здається випадковим, має насправді мету, сенс, є корисним. Отже, існує Дещо, що спрямовує всі речі до певної мети, а це і є Бог...

Система Фоми Аквінського, томізм, аж до нашого часу є офіційною філософською доктриною католицької Церкви. А її засновник у 1323 році був зарахований до ліку святих.

2.5. Номіналістична філософія Вільяма Оккама. «Бритва Оккама»

Сучасники називали Вільяма Оккама (1290 – 1350 рр.) «непереможним доктором» за його здібність перемагати у філософських диспутах.

Вільям Оккам рішуче виступив проти Фоми Аквінського і повернувся до номіналістичної позиції: загальні поняття, або універсалії, є знаками, копіями одиничних реальних речей, що виникають в людській свідомості при сприйнятті цих речей. Предмети та їхні якості, вважав Оккам, окремо один від одного «не ходять», і кожний предмет необхідно розглядати як предмет з властивими йому якостями. Якби хто-небудь сказав Оккаму, що «білизнá є білою», то він би тільки посміявся. Є біла стіна, білий стіл, білий рушник, але не «біла білизнá», не «масло масляне».

Відкинув він і схоластичні принципи, на котрих базувався томізм. Сутність Бога проявляється в Його існуванні – цим займається теологія. Але і сутність людини теж проявляється в Його існуванні – цим займається філософія, що пізнає світ і людину в ньому. Отже, за Оккамом, є дві істини – істина теології та істина філософії, і змішувати їх неможна. А якщо так, то і будівля схоластики так досконало вибудована Фомою Аквінським, руйнується.

Оккам у своїй філософії завжди прагнув до зрозумілості та чіткості в мисленні, сприйнятті і розмірковуваннях про світ. На цьому ж засновано і головне дітище Оккама – принцип простоти, або бережливості, котрий потім отримав назву «бритва Оккама»: уникай зайвих сутностей. Або – не приймай мислиме за реальне, просте за складне, те, що здається за дійсне, керуйся здоровим глуздом.

Оккамові довелося жити в дуже бурхливий для Європи час, коли між Папою Римським і германським імператором йшла жорстока боротьба за владу. Папи претендували не тільки на духовну, але й на світську владу в європейських королівствах. Знайшлися навіть теологи, котрі почали стверджувати, що рішення Папи незаперечні, практично рівнозначні Божественній волі.

Оккам різко виступив проти «божественних» зазіхань Папи. Бог – це Бог, а Папа – це Папа – неможна приписувати папі Божественні якості, адже це означало б змішення двох якісно різних субстанцій. За протистояння папській владі у 1324 р. Оккама під охороною привезли до Авіньону на суд Папи Іоанна ХХІІ. Суду Оккам очікував чотири роки в монастирській в’язниці, після чого втік звідти в Германію до імператора Людвіга Баварського, котрий воював з Папою. Оккам запропонував Людвігові союз: «О імператоре, захищай мене мечем, а я буду захищати тебе словом».

У 1342 році Вільям Оккам стає генералом антипапського ордена міноратів. Боротьба з папством продовжувалась. Правда, Людвіг Баварський іноді розмірковував, чи не помиритися йому з Папою і не видати тому Оккама. Але чи то сумління не дозволило, чи то здоровий глузд, а можливо, просто чума – від неї у 1350 році Вільям Оккам помер у місті Мюнхені.

Необхідно зазначити, що для Оккама виступ проти папства зовсім не означав зменшення значення віри. Він виступав перш за все проти спроб схоластів «втиснути» Бога в рамки людського розуму, що оперує уявленнями, отриманими людиною через сприйняття матеріального світу.

Сутнісна різниця між розумом і Богом, за Оккамом, полягає в тому, що розум, котрий сприймає кінцеві конкретні предмети, обмежений, а Бог є сутність нескінченна, яка має властивість нескінченно творити.

В цих словах виражена вся суть оккамівської філософії. Розум, раціональність для Оккама – лише привид людського безсилля, викликаного штучною напругою сил, прагненням розумом «наздогнати» Бога. Оккамові ближче за все «природна людина», котра керується не розумом, а здоровим глуздом і сумлінням. Сумління дозволяє відчувати Бога і Його волю, а здоровий глузд дозволяє бачити реальність конкретних речей, дозволяє не створювати собі химер.

1 Ці науки називались мистецтвами тому, що наукою у Середні віки було прийнято називати тільки теологічне знання. А все, що було вільне від його впливу, називали «вільними мистецтвами».